Джон Роналд Руел Толкін

* Пе­ре­клад вір­шів, де це не по­зна­че­но ок­ре­мо, — С. Бой­ко.

ВСТУП

У цій кни­зі ми роз­по­ві­мо що­най­пер­ше про го­бі­тів, і чи­тач до­ві­да­є­ть­ся ба­га­то чо­го про їх­ні звич­ки, але ма­ло про іс­то­рію. Де­що мож­на, зви­чай­но, по­чер­п­ну­ти з по­віс­ті, що бу­ла на­пи­са­на за Чер­во­ною Кни­гою За­хід­но­го Краю та опуб­лі­ко­ва­на ра­ні­ше під на­звою «Го­біт». Ця іс­то­рія пе­ре­по­ві­да­ла зміст пер­ших роз­ді­лів, які склав сам Бі­ль­бо, пер­ший го­біт, чия сла­ва від­лу­нює да­ле­ко за ме­жа­ми йо­го кра­ї­ни; він на­звав їх «Ман­д­рів­ка за Ім­лис­ті го­ри», бо там роз­по­вів про те, як ман­д­ру­вав на схід, по­то­му по­вер­нув­ся до­до­му — ця при­го­да зго­дом за­тяг­ла го­бі­тів у вир ве­ли­ких по­дій, яким і при­свя­че­на на­ша кни­га.

Але ко­мусь, мож­ли­во, за­хо­че­ть­ся від­ра­зу ді­зна­ти­ся біль­ше про цей са­мо­бут­ній дріб­ний на­род. Для та­ких чи­та­чів ми зі­бра­ли ві­до­мос­ті з го­бі­тан­сь­ких пе­ре­ка­зів, які й на­во­ди­мо ниж­че.

I. Го­бі­ти

Го­бі­ти — не­по­міт­ний, але ду­же дав­ній на­род. Ко­лись бу­ли во­ни на­ба­га­то чис­лен­ні­ші, ніж те­пер, бо по­люб­ля­ють мир та спо­кій, а ще доб­ре об­роб­ле­ну зем­лю, і не­ма для них ні­чо­го при­єм­ні­шо­го за впо­ряд­ко­ва­ну й до­гля­ну­ту сіль­сь­ку міс­це­вість. Ні­ко­ли не ці­ка­ви­ли їх ма­ши­ни, склад­ні­ші за ко­валь­сь­кий міх, во­дя­ний млин або тка­ць­кий вер­с­тат, хоч уза­га­лі во­ни до­сить вправ­ні ре­міс­ни­ки. На­віть у пра­дав­ні ча­си во­ни по­чу­ва­ли­ся ні­яко­во пе­ред «Ве­ли­ким лю­дом», або «здо­ро­ви­ла­ми», як во­ни звуть лю­дей, а ни­ні зу­стрі­ти­ся з ни­ми й зо­всім не­прос­та річ. Во­ни схи­ль­ні до огряд­нос­ті, не люб­лять зай­во­го кло­по­ту, але ма­ють чут­ли­вий слух, гос­т­рий зір та вмі­ють ру­ха­ти­ся швид­ко й сприт­но. Здав­на на­вчи­ли­ся во­ни ти­хо й не­по­міт­но зни­ка­ти, ко­ли якийсь здо­ро­ви­ло не­спо­ді­ва­но вла­му­вав­ся, ку­ди йо­го не за­про­шу­ва­ли. До то­го мет­кі во­ни зро­би­ли­ся, що лю­дям те ста­ло зда­ва­ти­ся ча­ра­ми. Але ж на­справ­ді го­бі­ти ні­ко­ли не вда­ва­ли­ся до ча­рів; усе, що во­ни вмі­ють, — то ре­зуль­тат ви­ключ­но доб­ро­го на­вчан­ня. За­вдя­ки вмін­ню, що пе­ре­хо­ди­ло з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня, без­пе­рер­в­ним впра­вам та бли­зь­кос­ті до зем­лі во­ни до­сяг­ли рів­ня, не­до­сяж­но­го для пле­ме­ні ви­со­ко­ро­с­лих та не­зг­раб­них.

Бо ж го­бі­ти ма­лі на зріст, на­віть мен­ші за гно­мів, у вся­ко­му ра­зі менш при­сад­ку­ва­ті та кре­мез­ні. Зрос­ту во­ни мо­жуть бу­ти різ­но­го, за на­ши­ми мір­ка­ми, від двох до чо­ти­рьох фу­тів. Те­пер во­ни рід­ко ви­рос­та­ють біль­ше, як три фу­ти, але ка­жуть, що в дав­ни­ну трап­ля­ли­ся й знач­но ви­щі. Як­що ві­ри­ти Чер­во­ній Кни­зі, Бан­добрас Тук Би­ко­рик, син Ізен­гри­ма Дру­го­го, мав чо­ти­ри з по­ло­ви­ною фу­ти зрос­ту та міг їз­ди­ти вер­хи на справ­ж­ньо­му ко­ні. Йо­го пе­ре­вер­ши­ли, су­дя­чи з лі­то­пи­сів, тіль­ки двоє ви­дат­них ге­ро­їв пра­дав­ніх ча­сів, але про це ви ді­зна­є­тесь до­клад­ні­ше у цій кни­зі.

Го­бі­ти — меш­кан­ці Краю, або Го­бі­та­нії, — у дні ми­ру та роз­кві­ту бу­ли ве­се­лим на­ро­дом. Одя­га­лись во­ни яс­к­ра­во, від­да­ю­чи пе­ре­ва­гу жов­то­му й зе­ле­но­му ко­льо­рам, але взут­тя май­же не но­си­ли, бо ма­ють від при­ро­ди тов­с­ті пі­дош­ви, а но­ги вкри­ті ку­че­ря­вою вов­ною, най­час­ті­ше бру­нат­но­го від­тін­ку. Щось схо­же до вов­ни вкри­ває та­кож їх­ні го­ло­ви. Зро­зу­мі­ло, що чо­бо­тар­сь­ка спра­ва не бу­ла у них ду­же роз­ви­не­на, але їх­ні дов­гі, вправ­ні па­ль­ці вмі­ли май­с­т­ру­ва­ти без­ліч ін­ших ко­рис­них і при­єм­них ре­чей. Об­лич­чя в них бу­ли не те щоб гар­ні, але доб­ро­душ­ні, ши­ро­кі, очі яс­ні, що­ки чер­во­ні, а вус­та зав­ше го­то­ві їс­ти, пи­ти й смі­я­ти­ся. Тож во­ни й смі­я­ли­ся, їли й пи­ли час­тень­ко та ба­га­тень­ко. За­ува­жи­мо, що жар­ти їм по­до­ба­ли­ся не­хит­ро­муд­рі, а їс­ти сі­да­ли по шість ра­зів на день (як­що ма­ли змо­гу). Бу­ли во­ни гос­тин­ні, по­люб­ля­ли свя­та і по­да­рун­ки, які охо­че да­ру­ва­ли та охо­че при­й­ма­ли.

Не­зва­жа­ю­чи на те, що ни­ні го­бі­ти нас уни­ка­ють, лег­ко зро­зу­мі­ти, що во­ни од­но­го з на­ми по­хо­джен­ня, знач­но ближ­чі до нас, ніж ель­фи або на­віть гно­ми. Ко­лись во­ни роз­мов­ля­ли на­шою мо­вою та ма­ли та­кі ж са­мі впо­до­бан­ня, як ми. Про­те, яка то бу­ла спо­рід­не­ність, до­клад­но з’я­су­ва­ти те­пер уже не­мож­ли­во. По­хо­джен­ня го­бі­тів за­про­па­ло в бе­зод­нях Пра­дав­ніх Ві­ків, по­хо­ва­них ни­ні під по­ро­хом за­бут­тя. Тіль­ки ель­фи до­сі збе­рі­га­ють па­м’ять про ті ча­си, але їх­ні пе­ре­ка­зи сто­су­ю­ть­ся зде­біль­шо­го влас­ної іс­то­рії, де лю­ди з’яв­ля­ю­ть­ся рід­ко, а про го­бі­тів згад­ки й зо­всім не­ма. Од­нак не ви­кли­кає сум­ні­ву, що го­бі­ти ба­га­то сто­літь ти­хе­сень­ко‐лю­бе­сень­ко жи­ли со­бі у Се­ред­зе­м’ї, перш ніж ін­ші на­ро­ди їх по­мі­ти­ли. А ос­кіль­ки на сві­ті жи­ве без­ліч чу­дер­на­ць­ких іс­тот, отож і цей ма­лий на­род не при­вер­тав до се­бе ні­чи­єї ува­ги. Про­те за ча­сів Бі­ль­бо та йо­го спад­ко­єм­ця Фро­до во­ни рап­том на­бу­ли, по­при влас­ну во­лю, і важ­ли­во­го зна­чен­ня, і сла­вет­нос­ті. Ве­ли­кі во­ло­да­рі та муд­ре­ці пе­ре­й­ма­ли­ся від­то­ді їх­ньою до­лею.

Дав­но ми­ну­ли ті ча­си, Тре­тя епо­ха Се­ред­зе­м’я, усе змі­ни­ло­ся на зем­лі; але зда­є­ть­ся, що го­бі­ти ще й до­сі жи­вуть там же, де жи­ли ра­ніш: на пів­ніч­но­му за­хо­ді ста­ро­го сві­ту, на схід від Мо­ря. Звід­кі­ля во­ни при­йшли ту­ди, ні­хто не па­м’я­тав уже за ча­сів Бі­ль­бо. Лю­бов до на­у­ко­вих до­слі­джень (крім ге­не­а­ло­гії) — не ду­же по­ши­ре­не яви­ще се­ред го­бі­тів, але зна­хо­ди­ли­ся та­кі пред­став­ни­ки ста­ро­вин­них ро­дин, що ви­вча­ли влас­ні кни­ги і на­віть роз­пи­ту­ва­ли ель­фів, гно­мів та лю­дей про дав­ні по­дії й да­ле­кі краї. Влас­не лі­то­пи­сан­ня го­бі­тів по­ча­ло­ся ли­ше піс­ля за­се­лен­ня Краю. Най­дав­ні­ші пе­ре­ка­зи не ся­га­ли да­лі Ро­ків Ман­д­рів. І все ж, су­дя­чи з цих ле­генд і де­яких особ­ли­вос­тей мо­ви та зви­ча­їв, мож­на зро­зу­мі­ти, що го­бі­ти, по­діб­но до ба­га­тьох ін­ших на­ро­дів, ко­лись дав­ним‐дав­но при­йшли зі схо­ду. У най­ра­ні­ших спо­га­дах, ма­буть, від­би­ли­ся ча­си, ко­ли во­ни жи­ли у вер­хі­в’ях Ан­ду­ї­ну, між уз­ліс­сям Ве­ли­ко­го Зе­ле­но­го лі­су та Ім­лис­ти­ми Го­ра­ми.

Чо­му во­ни від­ва­жи­ли­ся на склад­ний та пов­ний не­без­пек пе­ре­хід че­рез го­ри до Ері­а­до­ру, нам ни­ні го­ді збаг­ну­ти. Са­мі го­бі­ти збе­рег­ли спо­га­ди про те, як лю­дей ста­ва­ло все біль­ше, як Тінь на­кри­ла ліс, що з тої по­ри одер­жав на­зву Чор­но­ліс­ся.

Ще до по­чат­ку ман­д­рів го­бі­ти роз­ді­ли­ли­ся на три ро­ди, які де­що від­різ­ня­ли­ся один від од­но­го: Хут­ро­но­гів, Стур­сів та Яс­но­го­ло­вих. Хут­ро­но­ги бу­ли ма­лі, смаг­ля­ві, без­бо­ро­ді, не но­си­ли взут­тя, але ру­ки й но­ги ма­ли до­мір­ні та вправ­ні. Во­ни за­люб­ки се­ли­ли­ся по па­гор­бах і схи­лах гір. Стур­си бу­ли при­сад­ку­ва­ті­ші, більш ши­ро­ко­п­ле­чі, від­да­ва­ли пе­ре­ва­гу рів­ни­нам і до­ли­нам рі­чок. Яс­но­го­ло­ві ма­ли яс­ні­шу шкі­ру й во­лос­ся по­рів­ня­но з ін­ши­ми, бу­ли струн­кі­ші та ви­щі на зріст, а жи­ти во­лі­ли в лі­сах.

Хут­ро­но­ги з дав­ніх‐да­вен спіл­ку­ва­ли­ся з гно­ма­ми й дов­го меш­ка­ли по­під го­ра­ми. Во­ни ра­но пе­ре­се­ли­ли­ся на за­хід і дій­шли май­же до кін­ця Ері­а­до­ру, аж до го­ри Віт­ро­вії, ко­ли реш­та усі ще си­ді­ли у Глу­хо­ма­ні. То бу­ли най­чис­лен­ні­ші, най­ти­по­ві­ші з го­бі­тів. Во­ни ба­жа­ли жи­ти зав­жди на од­но­му міс­ці і дов­ше за всіх збе­рі­га­ли ус­пад­ко­ва­ний від пра­ді­дів зви­чай меш­ка­ти у ту­не­лях та но­рах.

Стур­си дов­го не на­ва­жу­ва­ли­ся по­ки­ну­ти бе­ре­ги Ве­ли­кої рі­ки, Ан­ду­ї­ну, і мен­ше цу­ра­ли­ся лю­дей. Во­ни пішли на за­хід піс­ля Хут­ро­но­гів, об­рав­ши на­пря­мок уз­довж рі­ки Гри­му­чої на пів­день; там, по­між Тар­ба­дом і ме­жа­ми зем­лі Сма­г­ло­чо­лих, во­ни про­жи­ли дов­го, перш ніж зно­ву по­да­ли­ся на пів­ніч.

Яс­но­го­ло­ві, най­не­чис­лен­ні­ші, бу­ли пред­став­ни­ка­ми пів­ніч­ної гіл­ки на­ро­ду. Во­ни час­ті­ше дру­жи­ли з ель­фа­ми, ніж ін­ші го­бі­ти, ма­ли біль­ше здіб­нос­тей до ви­вчен­ня мов і спі­ву, ніж до ре­міс­ниц­т­ва; ко­лись во­ни вва­жа­ли, що кра­ще по­лю­ва­ти, ніж ора­ти зем­лю. Во­ни пе­рейшли го­ри на пів­ніч від Рі­вен­дел­лу і по­да­лись уз­довж річ­ки Си­вої. В Ері­а­до­рі во­ни не­за­ба­ром змі­ша­ли­ся з ін­ши­ми ро­да­ми, які ви­пе­ре­ди­ли їх, але час­то й са­мі ста­ва­ли ва­таж­ка­ми й вож­дя­ми Хут­ро­но­гів та Стур­сів, бо бу­ли від­важ­ні й за­по­в­зят­ли­ві. На­віть за ча­сів Бі­ль­бо у де­яких ста­ро­вин­них ро­ди­нах та­кі якос­ті Яс­но­го­ло­вих да­ва­ли­ся взна­ки, на­при­клад, у гос­по­да­рів За­брен­да та Ту­ків.

В Ері­а­до­рі між Ім­лис­ти­ми та Лун­ни­ми го­ра­ми го­бі­ти зу­стрі­ли як ель­фів, так і лю­дей. Там усе ще меш­ка­ли ос­тан­ні з ду­на­да­нів, чиї пра­ба­ть­ки ко­лись при­плив­ли з‐за Мо­ря, з ос­т­ро­ва Ну­ме­нор, але во­ни ви­ми­ра­ли, і пус­т­ка по­гли­на­ла зем­лі їх­ньо­го Пів­ніч­но­го ко­ро­лів­с­т­ва. Ві­ль­но­го міс­ця для при­бу­ль­ців бу­ло до­сить, отож не­за­ба­ром го­бі­ти по­ча­ли осі­да­ти та бу­ду­ва­ти влас­ні се­ли­ща. Най­дав­ні­ші дав­но зник­ли ще до на­ро­джен­ня Бі­ль­бо, тож про них за­бу­ли, але де­кіль­ка з них ще іс­ну­ва­ли, а од­не не втра­ти­ло сво­го зна­чен­ня, хоч по­мен­ша­ло — то бу­ла Бри­го­ра у Ду­жо­му лі­сі, десь за со­рок миль на схід від ме­жі Краю.

Не­ма сум­ні­ву, що са­ме у ті дав­но­ми­ну­лі дні го­бі­ти на­вчи­ли­ся чи­та­ти й пи­са­ти. Вчи­те­ля­ми їх­ні­ми бу­ли ду­на­да­ни (які, у свою чер­гу, на­ба­га­то ра­ні­ше на­вчи­ли­ся цьо­му від ель­фів). То­ді ж за­бу­ла­ся мо­ва, якою во­ни ко­рис­та­ли­ся ра­ні­ше, бо го­бі­ти звик­ли до вес­т­ро­ну, чи то пак за­галь­ної мо­ви, що за­па­ну­ва­ла від Ар­но­ру до Гон­до­ру, а та­кож май­же по всьо­му уз­бе­реж­жю Мо­ря від Бел­фа­ла­са до Лу­ни. Але во­ни збе­рег­ли де­кіль­ка влас­них слів, на­зви днів, мі­ся­ців та ба­га­то ста­ро­вин­них імен.

При­близ­но у той са­мий час го­бі­ти скін­чи­ли скла­да­ти ле­ген­ди та по­ча­ли за­пи­су­ва­ти іс­то­рич­ні по­дії рік за ро­ком. Ска­жі­мо, у 1601‐му ро­ці Тре­тьої епо­хи бу­ло за­но­то­ва­но, що бра­ти Мар­хо та Блан­ко з ро­ду Яс­но­го­ло­вих за­ли­ши­ли Бри­го­ру й, одер­жав­ши до­звіл від го­с­у­да­ря у Фор­нос­ті, з ве­ли­ким за­го­ном го­бі­тів пе­ре­пра­ви­ли­ся че­рез Бру­нат­ну рі­ку, або Бе­рен­ду­їн, Во­ни пе­рейшли ка­м’я­ний міст, що йо­го збу­до­ва­но, ко­ли Пів­ніч­не ко­ро­лів­с­т­во бу­ло ще мо­гут­нім, та по­осі­да­ли на зем­лях за рі­кою аж до Да­ле­ких Па­гор­бів. За це з них тіль­ки взя­ли обі­цян­ку під­три­му­ва­ти у доб­ро­му ста­ні Ве­ли­кий міст, а та­кож усі ін­ші мос­ти й до­ро­ги, да­ва­ти при­ту­лок ко­ро­лів­сь­ким гін­цям та ви­зна­ва­ти вер­хов­ну вла­ду ко­ро­ля.

Від тої по­дії по­ча­ло­ся го­бі­тан­сь­ке лі­то­пи­сан­ня, бо рік пе­ре­хо­ду че­рез Брен­ді­ві­ну (так її на­зву змі­ни­ли го­бі­ти) бу­ло при­й­ня­то як пер­ший рік лі­то­чис­лен­ня у Краї, і від ньо­го по­ча­ли ра­ху­ва­ти по­даль­ші ро­ки*.

* Та­ким чи­ном, щоб пе­ре­вес­ти ро­ки Тре­тьої епо­хи, як їх ра­ху­ють лю­ди та ель­фи, у го­бі­тан­сь­ке лі­то­чис­лен­ня, тре­ба від­ня­ти циф­ру 1600.

Го­бі­ти, що при­йшли з за­хо­ду, від­ра­зу ж по­лю­би­ли но­ву зем­лю, та там і за­ли­ши­ли­ся, а то­му зно­ву зник­ли зі сто­рі­нок іс­то­рії люд­сь­кої та ель­фій­сь­кої. До­ки іс­ну­ва­ли ко­ро­лі, го­бі­ти умов­но ви­зна­ва­ли їх­ню вла­ду, але на­справ­ді там пра­ви­ли влас­ні вож­ді, а у спра­ви ши­ро­ко­го сві­ту во­ни не втру­ча­ли­ся. Ко­ли лю­ди го­ту­ва­ли­ся до ос­тан­ньої бит­ви з си­ла­ми Ан­г­мар­сь­ко­го чак­лу­на, го­бі­ти ві­ді­сла­ли до Фор­нос­ту за­гін луч­ни­ків, але на­віть цей факт не збе­ріг­ся у спо­ми­нах люд­сь­ких. Ста­ло­ся так, що та вій­на при­зве­ла Пів­ніч­не ко­ро­лів­с­т­во до ру­ї­ни, то­му від­то­ді го­бі­ти по­ча­ли са­мі по­ряд­ку­ва­ти на сво­їй зем­лі: во­ни об­ра­ли го­ло­ву, або Та­на, з най­с­та­рі­ших меш­кан­ців, і йо­го вла­да при­йш­ла на змі­ну ко­ро­лів­сь­кій. Упро­довж на­ступ­но­го ти­ся­чо­літ­тя вій­ни ма­ло тур­бу­ва­ли їх; го­бі­ти про­цві­та­ли та при­мно­жу­ва­ли рід піс­ля Чор­ної Мо­ро­ви­ці у 37 р. Гоб., до­ки не на­ста­ла Дов­га Зи­ма, а за нею — го­лод. Ги­ну­ли то­ді го­бі­ти ти­ся­ча­ми, але ро­ки Не­до­ро­ду (1158‐1160) встиг­ли ві­ді­йти в не­бут­тя до ча­су, ко­ли по­чи­на­є­ть­ся на­ша іс­то­рія, і го­бі­ти знов звик­ли до за­мож­нос­ті. Зем­ля бу­ла щед­ра й доб­ра; ко­лись, ще до по­яви го­бі­тів, лю­ди ре­те­ль­но об­роб­ля­ли її, там іс­ну­ва­ли фер­ми, там про­стя­га­лись ко­ро­лів­сь­кі по­ля та ви­но­град­ни­ки. Го­бі­там ді­с­та­ла­ся ця зем­ля вже за­не­дба­на, але во­ни спро­мо­г­ли­ся від­ро­ди­ти її.

На со­рок ліг про­стяг­ну­ла­ся Го­бі­та­нія від Да­ле­ких Па­гор­бів до Брен­ді­ві­ни, та на п’ят­сот — від пів­ніч­них бо­літ до баг­нищ на пів­дні. Го­бі­ти зва­ли свою кра­ї­ну прос­то Кра­єм; во­ни три­ма­ли­ся су­куп­но за­вдя­ки вла­ді Та­на та ді­ло­вим сто­сун­кам. У цьо­му доб­ре об­лаш­то­ва­но­му ку­точ­ку во­ни за­й­ма­ли­ся сво­ї­ми спра­ва­ми — жи­ли, все мен­ше й мен­ше ці­кав­ля­чись сві­том, де ко­ї­ли­ся не­зро­зу­мі­лі ре­чі, й на­реш­ті дій­шли до дум­ки, що спо­кій та до­ста­ток — це щось ціл­ком зви­чай­не у Се­ред­зем­ні, не­від’­єм­не пра­во усіх доб­ро­чес­них пле­мен. Во­ни за­бу­ли — або не зга­ду­ва­ли — про тих, хто за­хи­щав їх, тих, чи­ї­ми зу­сил­ля­ми під­три­му­вав­ся три­ва­лий мир у Го­бі­танїї. Во­ни бу­ли під охо­ро­ною, але за­бу­ли про це.

Ні­ко­ли го­бі­ти не бу­ва­ли во­йов­ни­чи­ми, не зна­ли, що та­ке чва­ри. Звіс­но, у дав­ни­ну до­во­ди­лось їм би­ти­ся, щоб від­сто­я­ти своє жит­тя у жор­с­то­ко­му сві­ті; але вже до ча­сів Бі­ль­бо все це ста­ло над­бан­ням роз­ді­лу дав­ньої іс­то­рії. Ос­тан­ню бит­ву до по­чат­ку на­шої роз­по­ві­ді — та й вза­га­лі єди­ну у ме­жах Го­бі­танїї — не па­м’я­та­ли на­віть ста­ро­жи­ли: 1147 р. Гоб. Бан­добрас Би­ко­рик бив­ся на Зе­ле­них Ла­нах з бан­дою ор­ків. З тої по­ри на­віть клі­мат по­м’як­шав, і вов­ки, що ко­лись за­брі­да­ли з пів­но­чі взим­ку, ко­ли хо­лод­но й ба­га­то сні­гу, зро­би­ли­ся прос­то каз­кою, яку ді­тям опо­ві­да­ють ді­ду­сі. То­му, хоч у Го­бі­та­нії мож­на бу­ло на­ди­ба­ти зброю, ви­ко­рис­то­ву­ва­ли її пе­ре­важ­но для оз­доб­лен­ня стін чи по­ли­чок над ка­мі­на­ми, або ж де­мон­с­т­ру­ва­ли у му­зеї, у Ве­ли­ких Но­рах, що мав на­зву «Дім ме­то­мів» (усе, що го­бі­ти вже не мо­г­ли ви­ко­рис­та­ти, але не хо­ті­ли ви­ки­да­ти, во­ни по­зна­ча­ли слів­цем «ме­том»). Ме­то­ми швид­ко на­ко­пи­чу­ва­лись у їх­ніх осе­лях, і ба­га­то по­да­рун­ків, що пе­ре­хо­ди­ли з рук у ру­ки, бу­ли са­ме то­го ґа­тун­ку.

Втім, мир та спо­кій, як не див­но, не роз­ні­жи­ли цьо­го ма­лень­ко­го на­ро­ду. За­ля­ка­ти або вби­ти го­бі­та бу­ло зо­всім не лег­ко; мо­же, во­ни са­ме то­му так не­втом­но на­со­ло­джу­ва­ли­ся за­тиш­ком і за­мож­ніс­тю, що при не­об­хід­нос­ті мо­г­ли обі­йти­ся без них. Во­ни зно­си­ли бру­таль­не по­во­джен­ня, при­кро­щі й тя­гар да­ле­кої до­ро­ги з упер­тіс­тю, що вра­жа­ла тих хто по­мі­чав тіль­ки їх­ні огряд­ні че­рев­ця і тов­с­тень­кі щіч­ки. Во­ни рід­ко сва­ри­ли­ся, а про вбив­с­т­во жи­вих іс­тот, на­віть за­ра­ди по­лю­ван­ня, і мо­ви не мо­г­ло бу­ти, але у ра­зі по­тре­би вмі­ли по­сто­я­ти за се­бе і не за­бу­ли, як ко­рис­та­ти­ся зброєю. Ма­ю­чи твер­ду ру­ку та влуч­не око, во­ни вправ­но стрі­ля­ли з лу­ка, а ко­ли го­біт під­би­рав на зем­лі ка­мі­нець, будь‐який звір, що про­крав­ся до дво­ру, знав: тре­ба чим­дуж уті­ка­ти.

Спо­чат­ку всі го­бі­ти жи­ли в но­рах, — у вся­ко­му ра­зі, так во­ни вва­жа­ли, — та й те­пер най­ліп­ше по­чу­ва­ли­ся під зем­лею. Але з ча­сом до­ве­лось їм на­вчи­ти­ся бу­ду­ва­ти зви­чай­ні бу­дин­ки. По су­ті, за ча­сів Бі­ль­бо у Краї до­три­му­ва­ли­ся ста­рих зви­ча­їв тіль­ки най­за­мож­ні­ші та най­бід­ні­ші з го­бі­тів. Не­за­мож­ні меш­ка­ли у справ­ж­ніх но­рах, з од­ні­сі­нь­ким ві­кон­цем або й зо­всім без ві­кон, а ба­га­ті во­ло­ді­ли роз­кіш­ни­ми, до­гля­ну­ти­ми під­зем­ни­ми хо­ро­ма­ми, що ледь ски­да­ли­ся на ста­ро­вин­ні но­ри. Але зруч­не міс­це для тих дов­гих, роз­га­лу­же­них ту­не­лів (смі­а­лів, як во­ни зва­ли­ся) не мож­на бу­ло від­най­ти аби­де, і по мі­рі то­го, як пле­м’я го­бі­тів ро­сло й се­ли­ло­ся всю­ди, во­ни ста­ли бу­ду­ва­ти свої осе­лі на рів­ни­нах та уз­довж рі­чок на по­вер­х­ні зем­лі. А по­тім уже й на па­го­рис­тих міс­ци­нах, на­при­клад у Го­бі­то­ні, або у Ла­со­му Дво­рі, або у го­лов­но­му міс­ті Краю, Ве­ли­ких Но­рах на Бі­ло­му Уз­гі­р’ї, з’я­ви­лась тьма‐тьму­ща бу­дин­ків із де­ре­ва, цег­ли або ка­ме­ню. Най­час­ті­ше та­кі спо­ру­ди зво­ди­ли мі­рош­ни­ки, ко­ва­лі, ка­нат­ни­ки та тес­ля­рі — во­ни ж бо влаш­то­ву­ва­ли со­бі ок­ре­мі май­с­тер­ні або по­віт­ки ще за ча­сів но­ро­ко­пан­ня.

Бу­ду­ва­ти ка­м’я­ні фер­ми та сто­до­ли впер­ше при­зви­ча­ї­лись, бу­цім­то, в об­лас­ті То­плінь, що ле­жить ниж­че по Брен­ді­ві­ні, у Схід­ній чвер­ті. Там­теш­ні меш­кан­ці бу­ли ро­с­лі, а у во­ло­гу по­го­ду взу­ва­ли гно­м’я­чі чо­бо­ти. Але во­ни, ма­буть, по­хо­ди­ли від Стур­сів: це під­твер­джу­ва­лось рід­кою по­ріс­тю, що во­ни ма­ли на під­бо­рід­ді, бо ж Хут­ро­но­ги та Яс­но­го­ло­ві бо­рід зро­ду не но­си­ли.

Мож­ли­во, що вмін­ня бу­ду­ва­ти, як і реш­ту ре­ме­сел, го­бі­ти пе­ре­й­ня­ли у ду­на­да­нів, але мо­г­ли на­вчи­ти­ся та­кож без­по­се­ред­ньо від ель­фів, кот­рі з дав­ніх‐да­вен бу­ли вчи­те­ля­ми лю­дей. Бо ель­фи Ви­со­ко­го ро­ду то­ді ще не по­ки­ну­ли Се­ред­зе­м’я і Жи­ли у Сріб­ній Га­ва­ні да­ле­ко на за­хо­ді та в ін­ших міс­цях не­по­да­лік від Го­бі­та­нії. Три ель­фій­сь­кі баш­ти боз­на‐від­ко­ли сто­я­ли на Баш­то­во­му Уз­гі­р’ї, на за­хід­но­му кор­до­ні Краю. Мі­сяч­ни­ми но­ча­ми їх бу­ло вид­но зда­ле­ка. Най­ви­ща сто­я­ла на са­мот­ньо­му ви­со­ко­му па­гор­бі, од­да­лік від усіх. Жи­те­лі За­хід­ної чвер­ті роз­по­ві­да­ли, що з вер­хів­ки ті­єї баш­ти мож­на по­ба­чи­ти мо­ре, але не­ві­до­мо, чи на­ва­жив­ся хто‐не­будь з го­бі­тів ви­дер­ти­ся на неї. На­справ­ді лиш по­оди­но­кі го­бі­ти ба­чи­ли мо­ре і пла­ва­ли по ньо­му, а ще мен­ше бу­ло та­ких, хто по­вер­тав­ся, щоб про це по­ві­да­ти.

Біль­шість го­бі­тів від­чу­ва­ли не­до­ві­ру на­віть до ма­лих рі­чок, і ма­ло хто з них умів пла­ва­ти. Що да­лі, то рід­ше спіл­ку­ва­лись го­бі­ти з ель­фа­ми, по­ча­ли їх бо­я­ти­ся, не до­ві­ря­ли тим, хто з ни­ми дру­жив; Мо­ре ста­ло для них стра­хіт­ли­вим сло­вом, зна­ком смер­ті, і на­реш­ті во­ни від­вер­ну­лись від за­хід­них гор­бів.

Але хоч би від ко­го взя­ли го­бі­ти свою май­с­тер­ність, бу­ду­ва­ли во­ни на свій лад. Баш­ти їх не ці­ка­ви­ли, їх­ні бу­дів­лі бу­ли дов­гі, при­зем­ку­ва­ті й зруч­ні. Ста­ро­вин­ні бу­дин­ки на­га­ду­ва­ли «смі­а­ли»: вкри­ті со­ло­мою чи оче­ре­том, об­кла­де­ні дер­ном, з опук­ли­ми стін­ка­ми. Але зго­дом во­ни ба­га­то чо­го вдос­ко­на­ли­ли, де­що за­по­зи­чи­ли у гно­мів, а де­що ви­най­шли са­мо­стій­но. Тіль­ки вік­на і две­рі — од­на­ко­во круг­лі — за­ли­ши­лись на згад­ку про не­зви­чай­не по­хо­джен­ня го­бі­тан­сь­кої ар­хі­тек­ту­ри.

У бу­дин­ках та но­рах го­бі­тів меш­ка­ли ве­ли­кі ро­ди­ни. (У цьо­му від­но­шен­ні Бі­ль­бо та Фро­до Тор­бин­си, що зо­ста­ли­ся хо­лос­тя­ка­ми, бу­ли ви­нят­ком, утім, во­ни й у ба­га­тьох ін­ших від­но­шен­нях про­яв­ля­ли своє­рід­ність, ска­жі­мо, у друж­бі з ель­фа­ми.) Ін­ко­ли кіль­ка по­ко­лінь ро­ди­чів (як у Ту­ків з Ве­ли­чез­них Смі­а­лів або у Брен­ді­бо­ків) меш­ка­ли май­же у пов­ній зла­го­ді в єди­ній, від ді­дів‐пра­ді­дів ус­пад­ко­ва­ній та роз­бу­до­ва­ній з ча­сом осе­лі. Усі го­бі­ти, так чи інак­ше, не цу­ра­ли­ся ро­дин­них зв’яз­ків і лю­б’яз­но ста­ви­ли­ся до ро­ди­чів. Во­ни крес­ли­ли хит­ро­муд­рі де­ре­ва ро­до­во­дів з без­ліч­чю гі­лок. Ко­ли ма­єш спра­ву з го­бі­та­ми, тре­ба обо­в’яз­ко­во па­м’я­та­ти, хто ко­му ким до­во­ди­ть­ся та з яко­го ко­лі­на. У цій кни­зі не­мож­ли­во на­вес­ти та­кий ро­до­від, щоб бу­ли пе­ре­лі­че­ні при­най­м­ні най­го­лов­ні­ші пред­став­ни­ки ос­нов­них ро­дин то­го ча­су. Ге­не­а­ло­гіч­ні до­дат­ки до Чер­во­ної Кни­ги За­хід­но­го Краю скла­да­ють ок­ре­му чи­ма­лень­ку кни­гу, і всім, ок­рім го­бі­тів, во­ни зда­ю­ть­ся за­над­то нуд­ни­ми. А го­бі­тів це за­хоп­лю­ва­ло, бо над усе во­ни ці­ну­ва­ли точ­ність; во­ни лю­би­ли чи­та­ти та­кі кни­ги, де все їм хоч і ві­до­мо здав­на, за­те ви­кла­де­но яс­но та зро­зу­мі­ло.

2. ПРО ЗІЛ­ЛЯ ДЛЯ ЛЮ­ЛЬОК

Дав­ним‐дав­но ма­ли го­бі­ти ще од­ну ди­во­виж­ну звич­ку: во­ни по­люб­ля­ли вди­ха­ти дим від по­кла­де­но­го у лю­ль­ку су­ше­но­го лис­тя яко­їсь тра­ви, що зва­ла­ся «лю­ль­ко­вим зіл­лям», оче­вид­но, різ­но­ви­ду «Nicotiana». Звід­ки го­бі­ти на­бра­ли­ся то­го див­но­го зви­чаю, так і зо­с­та­ло­ся не­роз­га­да­ною та­єм­ни­цею. Всі ві­до­мос­ті про це, що іс­ну­ва­ли у дав­ні ча­си, зі­брав Ме­рі­а­док Брен­ді­бок, який по­тім став Гос­по­да­рем За­брен­дії, а ос­кіль­ки й сам він, і тю­тюн з Пів­ден­ної чвер­ті ві­ді­гра­ють не­аби­я­ку роль в іс­то­рії, про­по­но­ва­ній чи­та­че­ві, то бу­де слуш­но про­ци­ту­ва­ти ури­вок з йо­го тво­ру «Тра­ви та зіл­ля Го­бі­та­нії»:

«Ку­рін­ня лю­льок, — пи­ше він, — це єди­не мис­тец­т­во, яке ми мо­же­мо вва­жа­ти сво­їм спо­кон­віч­ним ви­на­хо­дом. Ко­ли го­бі­ти по­ча­ли ку­ри­ти, не­ві­до­мо, але не­ма та­ких ле­генд чи ро­дин­них пе­ре­ка­зів, де б не зга­ду­ва­лось ку­рін­ня. Упро­довж ба­га­тьох сто­літь го­бі­ти ку­ри­ли різ­ні тра­ви, міц­ні­ші і слаб­кі­ші. Але усі фа­хів­ці згод­ні з тим, що ви­ро­щу­ва­ти лис­тя для лю­льок на сво­їх ла­нах пер­ший по­чав То­бо­льд Лю­ль­кас з Дов­го­но­ра у Пів­ден­ній чвер­ті за ча­сів Ізен­гри­ма Дру­го­го, десь 1070 р. Гоб. До­те­пер най­кра­щий тю­тюн ви­роб­ля­ють у тій же міс­це­вос­ті, особ­ли­во сор­ти «Дов­го­нор­сь­кий лист», «Ста­рий То­бі» та «Пів­ден­на зо­ря».

Як са­ме ста­рий То­бі на­ди­бав цю ро­с­ли­ну, теж не­ві­до­мо, бо він до са­мої смер­ті так цьо­го сек­ре­ту і не роз­крив. Він був доб­ре обі­зна­ний у тра­вах, але ман­д­ру­ва­ти не лю­бив. Ка­жуть, що змо­ло­ду він час­тень­ко на­ві­ду­вав­ся до Бри­го­ри, але біль­ше ні­ку­ди не хо­див. Мож­ли­во, са­ме там він зна­й­шов ту ро­с­ли­ну, ди­кий різ­но­вид якої ще й до­сі бу­яє на пів­ден­но­му схи­лі го­ри Бри. Там­теш­ні го­бі­ти ствер­джу­ють, ні­би­то во­ни пер­ші по­ча­ли вжи­ва­ти йо­го для ку­рін­ня, їм вза­га­лі при­та­ман­ний та­кий на­ст­рій, що во­ни у всьо­му ви­пе­ре­джа­ють го­бі­тів Краю (во­ни й до­сі звуть йо­го «своєю ко­ло­ні­єю»), але цьо­го ра­зу во­ни, зда­є­ть­ся, не по­ми­ля­ю­ть­ся. Не­ма ні­яко­го сум­ні­ву, що влас­не з Бри­го­ри зви­чай ку­рін­ня справ­ж­ньо­го тю­тю­ну роз­по­всю­див­ся про­тя­гом ві­ків се­ред гно­мів, Слі­до­пи­тів, ма­гів та ін­ших ман­д­рів­ни­ків, які з’яв­ля­ли­ся на цьо­му див­но­му пе­ре­хрес­ті до­ріг. Та­ким чи­ном, дже­ре­лом та цен­т­ром цьо­го мис­тец­т­ва слід ува­жа­ти ста­ро­вин­ний за­їзд «Грай­ли­во­го по­ні», який з не­за­па­м’ят­них ча­сів утри­мує ро­ди­на Бар­ба­ри­сів.

Утім, спо­сте­ре­жен­ня, які я зро­бив під час чис­лен­них по­до­ро­жей на пів­день, свід­чать, що ця ро­с­ли­на все ж та­ки не влас­ти­ва на­шій міс­це­вос­ті, а за­ве­зе­на з по­низ­зя Ан­ду­ї­на, ку­ди спер­шу по­тра­пи­ло, пев­но, з‐за Мо­ря, ра­зом з ну­ме­нор­ця­ми. Во­на ряс­но рос­те у Гон­до­рі — там во­на ви­со­ка та буй­на, не те що на пів­но­чі, де квіт­не ли­ше у теп­лих, за­хи­ще­них од віт­ру міс­цях, по­діб­них до Дов­го­ноpa. Лю­ди Гон­до­ру звуть її «дух­мя­ний га­лен» і ці­ну­ють ли­ше за па­хо­щі кві­ток. Звід­ти га­лен Зе­ле­ним трак­том ді­став­ся да­ле­ко за ба­га­то сто­літь, які від­ді­ля­ють ча­си Елен­ді­ла від на­ших днів. Але на­віть ду­на­да­ни Гон­до­ру не за­пе­ре­чу­ють, що са­ме го­бі­ти пер­ши­ми вжи­ли йо­го для ку­рін­ня, на­віть ма­ги до то­го не до­ду­ма­лись. Але один маг, з яким я був бли­зь­ко зна­йо­мий, дав­ним‐дав­но на­вчив­ся цьо­му мис­тец­т­ву і до­сяг у ньо­му та­кої ж май­с­тер­нос­ті, як у всіх спра­вах, до яких брав­ся.

3. ПРО ВПО­РЯД­КУ­ВАН­НЯ КРАЮ

Го­бі­та­нія по­ді­ля­є­ть­ся на чо­ти­ри час­ти­ни, або чвер­ті, про які вже йшло­ся ви­ще: Пів­ніч­ну, Пів­ден­ну, Схід­ну та За­хід­ну. Кож­ну з них по­ді­ле­но на по­ві­ти, які час­то зву­ть­ся за іме­на­ми тих ста­ро­вин­них ро­дів, що ко­лись пе­ре­ва­жа­ли там у чи­се­ль­нос­ті, хо­ча до по­чат­ку на­шої іс­то­рії на­се­лен­ня вже геть пе­ре­мі­ша­ло­ся. Що­прав­да, рід Ту­ків усе ще три­мав­ся дав­ніх зе­мель, але ін­ші, як Тор­бин­си та Муд­рін­си, дав­но вже роз­се­ли­ли­ся ко­му як за­ма­не­ть­ся. Крім чвер­тей, бу­ли ще дві За­кра­ї­ни, Схід­на (За­брен­дія) та За­хід­на, що при­єд­на­ли­ся до Краю у 1462 р. Гоб.

Ні­яко­го «уря­ду» Го­бі­та­нія не ма­ла; ро­ди­ни са­мі да­ва­ли лад сво­їм спра­вам. Час во­ни ви­тра­ча­ли пе­ре­важ­но на те, щоб ви­рос­ти­ти їжу, а по­тім з’їс­ти.

В ін­ших спра­вах во­ни бу­ли зде­біль­шо­го ве­ли­ко­душ­ні й не жа­діб­ні, на чу­же не за­зі­ха­ли, отож ма­єт­ки, фер­ми, май­с­тер­ні та крам­ни­ці зо­ста­ва­лись не­змін­ни­ми з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня.

Зро­зу­мі­ло, що збе­рі­га­лись та­кож дав­ні тра­ди­ції ша­ну­ван­ня ко­ро­ля з Фор­нос­та, або Пів­ніч­но­го Опло­ту, як йо­го на­зи­ва­ли, на пів­ніч від Го­бі­та­нії. Ко­ро­ля не бу­ло вже май­же ти­ся­чу ро­ків, і на­віть ру­ї­ни йо­го сто­ли­ці дав­но за­ро­с­ли тра­вою. Але го­бі­ти, як і ра­ніш, ка­за­ли іно­ді про ди­кі та злі ство­рін­ня (на зра­зок тро­лів), що во­ни «й не чу­ли про ко­ро­ля». Бо вва­жа­ли во­ни, що усі за­ко­ни, яки­ми ко­рис­ту­ва­ли­ся, бу­ли скла­де­ні за­вдя­ки муд­рос­ті ко­ро­лів, отож, до­дер­жу­ва­ли­ся їх доб­ро­ві­ль­но: адже то бу­ли Ста­ту­ти, пра­дав­ні й спра­вед­ли­ві.

Тре­ба за­ува­жи­ти, що рід Ту­ків дов­гий час утри­му­вав про­від­не ста­но­ви­ще, бо кіль­ка сто­літь то­му по­са­да Та­на пе­рейш­ла до них від Брен­ді­бо­ків, і від­то­ді най­с­тар­ший з Ту­ків зав­жди но­сив цей ти­тул. Ува­жа­ло­ся, що Тан очо­лює го­бі­тан­сь­кі збо­ри, або ві­ча, а та­кож опол­чен­ня; але ж і те, й ін­ше зби­ра­ло­ся ли­ше в ра­зі не­без­пе­ки, а то­го вже дав­но не трап­ля­лось, то­му зван­ня Та­на зро­би­ло­ся прос­то по­чес­ним до­важ­ком до іме­ні. Про­те ро­ди­на Ту­ків не втра­ти­ла особ­ли­вої по­ша­ни, бо за­ли­ша­ла­ся чис­лен­ною та за­мож­ною, і у кож­но­му по­ко­лін­ні її з’яв­ля­ли­ся на світ осо­би во­льо­во­го ха­рак­те­ру, з не­звич­ни­ми по­вад­ка­ми та не­спо­кій­ною вда­чею. Ос­тан­ня ри­са, від­вер­то ка­жу­чи, зо­всім не ви­кли­ка­ла за­хва­ту у гро­ма­ди, але її ще мо­г­ли ви­ба­чи­ти (тим, хто був за­мож­ні­ший).

Єди­ною на­справ­ді по­са­до­вою осо­бою був бур­го­містр Ве­ли­ких Hop та ці­ло­го Краю, кот­ро­го оби­ра­ли що сім ро­ків під час Ві­ль­но­го Яр­мар­ку на Бі­ло­му На­гі­р’ї у день Лай­та, або Ма­ків­ки лі­та. Од­ним з най­важ­ли­ві­ших йо­го обо­в’яз­ків бу­ло го­ло­ву­ва­ти на бен­ке­тах у свят­ко­ві дні, яких го­бі­ти ма­ли за­до­сить. Але йо­му ж на­ле­жа­ли та­кож по­са­ди Го­лов­но­го По­шт­мей­с­те­ра та на­чаль­ни­ка ше­риф­с­т­ва, тоб­то Вар­ти По­ряд­ку. Ні­якої по­тре­би в ін­ших служ­бах у Го­бі­та­нії не бу­ло, а з цих двох по­шта пра­цю­ва­ла най­ак­тив­ні­ше. Не всі го­бі­ти бу­ли пи­сь­мен­ні, але як­що вже бу­ли, то не­втом­но вправ­ля­ли­ся у то­му вмін­ні, над­си­ла­ю­чи без­ліч лис­тів до дру­зів (та де­кіль­кох об­ра­них ро­ди­чів), що меш­ка­ли на від­ста­ні, яку не вда­ва­ло­ся по­до­ла­ти під час про­гу­лян­ки піс­ля обі­ду.

Те, що го­бі­ти зва­ли ше­риф­с­т­вом, ми б мо­г­ли на­зва­ти по­лі­ці­єю, але тіль­ки при­близ­но. Охо­рон­ці не но­си­ли мун­ди­рів (про та­ке у Го­бі­та­нії на­віть не чу­ли), єди­ною їх озна­кою бу­ло пір­це на ка­пе­лю­сі; спра­ва­ми во­ни за­й­ма­ли­ся ско­рі­ше та­ки­ми, як на­ші ліс­ни­ки: не­по­доб­с­т­ва, що їх тво­ри­ла зві­ри­на у лі­сі, біль­ше тур­бу­ва­ли їх, аніж ви­тів­ки меш­кан­ців Краю. До­сить бу­ло ли­ше два­на­д­ця­тьох, щоб упо­ра­ти­ся з внут­ріш­ні­ми спра­ва­ми, по три на кож­ну чверть; як­що ви­ни­ка­ла по­тре­ба «до­гля­ну­ти кор­до­ни», на­би­ра­ли скіль­ки тре­ба, щоб да­ти на­леж­ну від­січ чу­жин­цям, чи то ви­со­ким, чи ма­лим.

Ко­ли роз­по­ча­ла­ся на­ша іс­то­рія, кіль­кість охо­рон­ців на кор­до­нах по­міт­но збіль­ши­ла­ся. З усіх усюд над­хо­ди­ли по­ві­дом­лен­ня та скар­ги на те, що пі­до­зрі­лі осо­би й тва­ри­ни веш­та­ю­ть­ся по­бли­зу кор­до­нів, а по­де­ку­ди ще й лі­зуть че­рез них: по­ря­док, що іс­ну­вав спо­кон­ві­ку, оче­ви­дяч­ки, по­ру­шу­вав­ся. Щось по­діб­не роз­по­ві­да­ло­ся ли­ше у дав­ніх пе­ре­ка­зах. Ма­ло хто з го­бі­тів утя­мив, що це — зло­віс­не зна­мен­ня; на­віть Бі­ль­бо не за­мис­лив­ся, що во­но пе­ред­ві­щає.

Шіст­де­сят ро­ків ми­ну­ло від­то­ді, як він по­вер­нув­ся з па­м’ят­ної ман­д­рів­ки, він уже був за­ста­рий на­віть як на го­бі­та (во­ни ж, трап­ля­ло­ся, до ста літ до­жи­ва­ють), але, без сум­ні­ву, ще не ви­тра­тив біль­шої час­ти­ни ба­гат­с­т­ва, при­ве­зе­но­го з да­ле­ких кра­їв. Що то бу­ло за ба­гат­с­т­во, він ні­ко­му не об­мо­вив­ся, на­віть Фро­до, най­улюб­ле­ні­шо­му пле­мін­ни­ку, і той пер­с­тень, що ко­лись він зна­й­шов у ман­д­рах, теж збе­рі­гав­ся по­тай від усіх.

4. ПРО ЗНА­ХІД­КУ ПЕР­С­НЯ

У кни­зі «Го­біт» роз­по­ві­да­є­ть­ся про те, як од­но­го дня до две­рей Бі­ль­бо пі­ді­й­шли ча­рів­ник Ган­дальф Сі­рий та три­на­д­ця­те­ро гно­мів; то був сам То­рін Ду­бо­щит, на­ща­док ко­ро­лів, і два­на­д­цять йо­го то­ва­ри­шів по ви­гнан­ню. Ра­зом з ни­ми Бі­ль­бо ви­ру­шив, не­спо­ді­ва­но для се­бе са­мо­го, квіт­не­во­го ран­ку 1341 р. Гоб., здо­бу­ва­ти ве­ли­кий скарб, спа­док том­сь­ких ко­ро­лів під Са­мот­ньою Го­рою. На­при­кін­ці по­хо­ду від­бу­ла­ся Бит­ва П’я­ти Військ, за­ги­нув То­рін, зни­ще­ний був дра­кон, і ще ба­га­то здій­с­не­но ге­ро­їч­них вчин­ків, але ні­чо­го б не збе­рег­лось у па­м’я­ті по­ко­лінь, як­би не од­на не­при­міт­на по­дія. Ко­ли ман­д­рів­ни­ки, що по­тра­пи­ли у за­сід­ку ор­ків на пе­ре­ва­лі Ім­лис­тих Гір, ря­ту­ю­чись, ки­ну­лись на­в­ті­ки, Бі­ль­бо на якусь мить зо­став­ся на­один­ці у під­зем­них хо­дах; він по­повз на­в­по­мац­ки, без на­дії зна­й­ти по­тріб­ний на­пря­мок у су­ці­ль­ній тем­ря­ві, ми­мо­хідь на­ма­цав на дні ту­не­лю не­ве­лич­кий пер­с­тень, су­нув до ки­ше­ні та й за­був про ньо­го.

Шу­ка­ю­чи ви­хід, Бі­ль­бо по­тра­пив до гір­сь­ких над­рищ і там на­тра­пив на Гор­лу­ма, ма­лень­ку брид­ку по­т­во­ру. Гор­лум з’ї­дав усе, що до лап по­тра­пить, а ще він мав єди­ну вті­ху: скарб, який здо­був так дав­но, що й сам не па­м’я­тав, ко­ли: зо­ло­тий пер­с­тень, який мав ча­рів­ну си­лу — хто одів­ав йо­го на па­лець, ста­вав не­ви­ди­мим. Цьо­го пер­с­ня він на­зи­вав сво­їм «зо­лот­цем», збе­рі­гав на ос­т­рів­ці се­ред під­зем­но­го озе­ра та на­дів­ав ли­ше ко­ли йшов на по­лю­ван­ня. Са­ме цей пер­с­тень зна­й­шов Бі­ль­бо, а то­му Гор­лум не зміг від­ра­зу ки­ну­ти­ся на ньо­го; щоб ма­ти час на по­шу­ки, він при­ду­мав зі­гра­ти з Бі­ль­бо в за­гад­ки, та грав, аж по­ки на­реш­ті го­біт ви­грав. Не якась там особ­ли­ва до­теп­ність по­ря­ту­ва­ла Бі­ль­бо, йо­му прос­то по­та­ла­ни­ло: ви­пад­ко­во (як це то­ді зда­ва­лось) до­тор­к­нув­ся він до пер­с­те­ни­ка, ко­ли пор­пав­ся у ки­ше­ні, ви­га­ду­ю­чи на­ступ­ну за­гад­ку, і спи­тав зне­на­ць­ка: «Що ж во­но та­ке у ме­не в ки­ше­ні?»

Що­прав­да, ав­то­ри­тет­ні знав­ці до­сі мір­ку­ють, ува­жа­ти це прос­то «за­пи­тан­ням» чи справ­ж­ньою за­гад­кою; але всі зго­джу­ю­ть­ся, що ко­ли Гор­лум спри­й­няв це як за­гад­ку та на­ма­гав­ся зна­й­ти від­по­відь, то він мав по­ва­жа­ти пра­ви­ла гри. Бі­ль­бо на­по­ля­гав, щоб той до­три­мав сло­ва й по­ка­зав ви­хід з під­зе­мел­ля: але він від­чу­вав, що сли­зь­ка по­т­во­ра мо­же йо­го об­ду­ри­ти, хоч гра в за­гад­ки бу­ла з дав­ніх‐да­вен свя­щен­на і тіль­ки най­ли­хі­ші ство­рін­ня ри­зи­ку­ва­ли по­ру­ши­ти її пра­ви­ла. Але про­тя­гом ві­ків, до­ки Гор­лум веш­тав­ся у пі­ть­мі, він за­шка­руб у злі й звик до під­лих вчин­ків. Шас­нув­ши геть від Бі­ль­бо, він по­пря­му­вав до сво­го ос­т­ро­ва за пер­с­нем — але не зна­й­шов йо­го. На­реш­ті від­гад­ка спа­ла на дум­ку Гор­лу­мо­ві, і він ки­нув­ся на­в­здо­гін. Бі­ль­бо біг, біг, біг, по­ки не су­нув ру­ку до ки­ше­ні: пер­с­тень не­на­че сам со­бою на­дів­ся йо­му на па­лець, і Гор­лум про­біг повз го­бі­та, ні­чо­го не по­мі­тив­ши; Бі­ль­бо кра­дь­ко­ма пі­шов за ним, аж той при­вів‐та­ки го­бі­та до ви­хо­ду. Там Гор­лум зу­пи­нив­ся, мір­ку­ю­чи, що кра­ще вді­я­ти, а Бі­ль­бо, сприт­но пе­ре­ле­тів­ши прос­то над йо­го го­ло­вою, ви­до­був­ся на во­лю. Та во­рог гу­кав услід йо­му з не­на­вис­тю й від­ча­єм: «Зло­дій! Зло­дій! Тор­бинс зло­дій! Ми не­на­ви­ди­мо їх, ми їх не­на­ви­ди­мо на­ві­ки!»

Ці­ка­во, що су­пут­ни­кам сво­їм Бі­ль­бо опо­вів цю іс­то­рію зо­всім інак­ше. Ні­би­то Гор­лум по­обі­цяв йо­му, як­що про­грає, по­да­ру­ва­ти ча­рів­ний пер­с­тень, свій «по­да­ру­но­чок на день на­ро­джен­ня». Але пер­с­тень ку­дись по­дів­ся, і Бі­ль­бо здо­га­дав­ся, що са­ме йо­го він зна­й­шов; то­му він за­ли­шив пер­с­тень со­бі як на­го­ро­ду за чес­ну гру, а Гор­лу­ма прос­то при­му­сив по­ка­за­ти ви­хід з пе­чер. Те ж са­ме Бі­ль­бо за­пи­сав у сво­їх спо­га­дах та, зда­є­ть­ся, ні­ко­ли влас­ною ру­кою не змі­ню­вав ні­чо­го у цьо­му опо­ві­дан­ні, на­віть піс­ля то­го, що ста­ло­ся на на­ра­ді Ел­рон­да: ця вер­сія при­сут­ня як в ори­гі­на­лі Чер­во­ної Кни­ги, так і в де­кіль­кох ко­пі­ях та ви­тя­гах з неї. Але іс­нує та­кож чи­ма­ло спис­ків, де на­во­ди­ть­ся прав­ди­ва іс­то­рія, об­ґрун­то­ва­на, без сум­ні­ву, но­тат­ка­ми Фро­до чи Се­мі­у­ма, кот­рі ви­ві­да­ли прав­ду, але не хо­ті­ли ні­чо­го влас­но­руч­но ви­крес­лю­ва­ти з то­го, що по­на­пи­су­вав ста­рий.

Утім, Ган­дальф не по­ві­рив Бі­ль­бо з са­мо­го по­чат­ку, і той пер­с­тень роз­па­лив йо­го ці­ка­вість. Піс­ля дов­гих роз­пи­ту­вань Ган­дальф уреш­ті ді­знав­ся про все; во­ни ледь не по­сва­ри­лись, але ча­рів­ни­ко­ві бу­ло важ­ли­ві­ше над усе до­бу­тись до іс­ти­ни. Те, що Бі­ль­бо, про­ти влас­но­го зви­чаю, не ска­зав прав­ди від­ра­зу, особ­ли­во йо­го збен­те­жи­ло, хоч він про те й змов­чав. Ви­гад­ка про «по­да­ру­но­чок» теж бу­ла не­влас­ти­ва го­бі­то­ві; Бі­ль­бо зі­знав­ся, що на цю дум­ку йо­го на­ве­ло бур­мо­тін­ня Гор­лу­ма, який усе то­ро­чив про «по­да­ру­но­чок на день на­ро­джен­ня». Ган­даль­фу все це зда­ло­ся пі­до­зрі­лим, але ще ба­га­то ро­ків він не мав змо­ги ді­йти до су­ті спра­ви, як ми по­ка­же­мо у цій кни­зі.

По­даль­ші при­го­ди Бі­ль­бо не вар­ті ува­ги, бо ж во­ни всім ві­до­мі. Ви­ко­рис­тав­ши пер­с­тень, він зу­мів до­по­мог­ти сво­їм дру­зям, але сам пер­с­тень дов­го пе­ре­хо­ву­вав у ве­ли­кій та­єм­ни­ці. По­вер­нув­шись до­до­му, ні­ко­му не роз­по­вів про ньо­го, крім Ган­даль­фа та Фро­до; біль­ше ні­хто у Краї, як він га­дав, про той пер­с­тень не ві­дав. Но­тат­ки свої він дав по­чи­та­ти ли­ше Фро­до.

Свій меч, Жа­ло, Бі­ль­бо по­ві­сив над ка­мі­ном, а чу­до­ву ко­ль­чу­гу, по­да­ро­ва­ну гно­ма­ми з Під­гор­но­го Ко­ро­лів­с­т­ва, від­дав у «Дім ме­то­мів». Але десь у скри­ні у Тор­бі‐на‐Кру­чі збе­рі­гав­ся ста­рий плащ з кап­ту­ром, яко­го він одя­гав у по­хо­ді; а пер­с­тень, по­чеп­ле­ний на лан­цю­жок, ле­жав у йо­го ки­ше­ні.

Бі­ль­бо по­вер­нув­ся до Тор­би‐на‐Кру­чі 22‐го чер­в­ня 1342 р. Гоб., на 52‐му ро­ці жит­тя, і ні­чо­го особ­ли­во­го не трап­ля­ло­ся у Го­бі­та­нії, аж до­ки він не на­бли­зив­ся до сво­го 111‐го дня на­ро­джен­ня (1401 р. Гоб.). Са­ме тут і по­чи­на­є­ть­ся на­ша но­ва іс­то­рія.

ДЕ­ЩО ПРО ЛІ­ТО­ПИ­САН­НЯ У ГО­БІ­ТА­НІЇ

Ко­ли на­при­кін­ці Тре­тьої епо­хи го­бі­ти ві­ді­г­ра­ли важ­ли­ву роль у ве­ли­ких по­ді­ях, що при­ве­ли до вхо­джен­ня Краю до скла­ду Від­ро­дже­но­го Ко­ро­лів­с­т­ва, у них ви­ник­ло не­аби­яке за­ці­кав­лен­ня влас­ною іс­то­рі­єю. У той пе­рі­од чи­ма­ло пе­ре­ка­зів, які ра­ні­ше пе­ре­да­ва­ли­ся з вуст у вус­та, бу­ло зі­бра­но та за­пи­са­но. Ті ро­ди­ни, чиї пред­став­ни­ки ви­яви­ли­ся при­чет­ни­ми до ді­янь Ко­ро­лів­с­т­ва, за­хо­ди­ли­ся ви­вча­ти дав­ні пе­ре­ка­зи й ле­ген­ди. Ко­ли скін­чи­лось пер­ше сто­літ­тя Чет­вер­тої епо­хи, у Го­бі­та­нії бу­ло вже де­кіль­ка біб­ліо­тек, що міс­ти­ли іс­то­рич­ні кни­ги та спо­га­ди.

Най­пов­ні­ші з тих зі­брань зна­хо­ди­ли­ся, ма­буть, у Під­баш­тах, Ве­ли­чез­них Смі­а­лах та Брен­ді­да­рі. Іс­то­рія, про яку ми зби­ра­є­мо­ся роз­по­віс­ти, скла­де­на на під­ста­ві Чер­во­ної Кни­ги За­хід­но­го Краю. Це ве­ль­ми важ­ли­ве дже­ре­ло ві­до­мос­тей про Вій­ну Пер­с­ня одер­жа­ло та­ку на­зву то­му, що Кни­га дов­го збе­рі­га­ла­ся у Під­баш­тах, у ро­ди­ні Чис­то­па­лів, хра­ни­те­лів За­хід­ної За­кра­ї­ни. Спер­шу то був при­ват­ний що­ден­ник Бі­ль­бо, який він узяв із со­бою до Рі­вен­дел­лу. Фро­до по­вер­нув йо­го до Го­бі­та­нії, ра­зом із сто­сом роз­різ­не­них но­та­ток та на­ри­сів, і про­тя­гом 1420‐1421 pp. май­же всі сто­рін­ки за­пов­нив сво­ї­ми спо­га­да­ми. Але Фро­до мав ще, в ок­ре­мо­му чер­во­но­му пор­т­фе­лі, три ве­ли­ких то­ми, в оп­ра­ві з чер­во­ної шкі­ри, які Бі­ль­бо від­дав йо­му, ко­ли во­ни роз­ста­ва­ли­ся у Рі­вен­дел­лі. На За­хід­ній За­кра­ї­ні до тих чо­ти­рьох то­мів до­да­ли п’я­тий, що міс­тив ко­мен­та­рі, ро­до­во­ди та ін­ші ма­те­рі­а­ли сто­сов­но го­бі­тів — учас­ни­ків Брат­с­т­ва Пер­с­ня.

Ори­гі­нал Чер­во­ної Кни­ги не дій­шов до нас, але з ньо­го зро­би­ли ба­га­то ко­пій, пе­ре­важ­но з пер­шо­го то­му, для на­щад­ків Май­с­т­ра Се­мі­у­ма. Од­нак най­важ­ли­ві­ший спи­сок має ок­ре­ме по­хо­джен­ня. Він збе­рі­га­є­ть­ся у Ве­ли­чез­них Смі­а­лах, але ство­ри­ли йо­го у Гон­до­рі, най­імо­вір­ні­ше, на за­мов­лен­ня пра­пра­вну­ка Пе­ре­грі­на Ту­ка, у 1592 р. Гоб. (172 рік Чет­вер­тої епо­хи). Пе­ре­пи­су­вач до­дав та­ку при­міт­ку: «Фін­де­гил, ко­ро­лів­сь­кий пи­сар, за­вер­шив цю пра­цю ро­ку 172‐го. Спи­са­не з усі­ма по­дро­би­ця­ми з Кни­ги Та­на, що в Мі­нас‐Ті­рі­ті». Ця кни­га у свою чер­гу бу­ла ко­пі­єю «Чер­во­ної Кни­ги Пе­рі­а­нів», яку зро­бив для ко­ро­ля Еле­са­ра та по­да­ру­вав йо­му тан Пе­ре­грій, ко­ли по­вер­нув­ся до Гон­до­ру у 64‐му ро­ці Чет­вер­тої епо­хи.

Та­ким чи­ном, кни­га Та­на — це пер­ша за ча­сом ко­пія Чер­во­ної Кни­ги; во­на міс­ти­ла ба­га­то та­ко­го, що зго­дом про­пус­ти­ли або втра­ти­ли. У Мі­нас‐Ті­рі­ті до тек­с­ту до­да­ли різ­но­ма­ніт­ні при­міт­ки та ви­прав­лен­ня, пе­ре­важ­но сто­сов­но імен, слів та ци­тат з ель­фій­сь­ких мов, і ско­ро­че­ний ва­рі­ант тих час­тин «Іс­то­рії про Ара­гор­на та Ар­вен», що не ма­ли пря­мо­го від­но­шен­ня до іс­то­рії Вій­ни. Той іс­то­рич­ний твір на­пи­сав, як твер­дять спе­ці­а­ліс­ти, Ба­ра­гир, онук на­міс­ни­ка Фа­ра­ми­ра, не­вдов­зі по смер­ті ко­ро­ля. Але най­біль­ша цін­ність ко­пії Фін­де­ги­ла по­ля­гає у то­му, що тіль­ки там на­ве­де­но у пов­но­му скла­ді Бі­ль­бо­ві «Пе­ре­кла­ди з ель­фій­сь­кої». Щоб ство­ри­ти ті тек­с­ти, по­тріб­ні бу­ли ве­ли­кі зу­сил­ля та гли­бо­кі знан­ня; Бі­ль­бо ви­ко­рис­тав усі дже­ре­ла, які тіль­ки міг зна­й­ти у Рі­вен­дел­лі, як пи­сь­мо­ві, так і ус­ні. Але Фро­до ма­ло ко­рис­тав­ся ни­ми, бо во­ни май­же ціл­ком сто­су­ва­лись Пра­дав­ніх Ві­ків, тож ми та­кож не бу­де­мо за­раз роз­гля­да­ти їх до­клад­ні­ше.

Ос­кіль­ки Ме­рі­а­док та Пе­ре­грін ста­ли го­ло­ва­ми сво­їх ве­ли­ких ро­дин, од­но­час­но під­три­му­ю­чи зв’яз­ки з Ро­ха­ном та Гон­до­ром, у біб­ліо­те­ках Ла­со­го Дво­ру та Брен­ді­да­ра збе­рі­гло­ся ба­га­то ма­те­рі­а­лів, які не по­тра­пи­ли до Чер­во­ної Кни­ги. У Брен­ді­да­рі іс­ну­ва­ла збір­ка тво­рів, при­свя­че­них Ері­а­до­ру та іс­то­рії Ро­ха­ну. Де­які з них на­пи­сав або по­чав пи­са­ти сам Ме­рі­а­док, хоч у Краї зде­біль­шо­го па­м’я­та­ють йо­го «Тра­ви та Зіл­ля» й «Лі­то­чис­лен­ня», де він з’я­су­вав спів­від­но­шен­ня ка­лен­да­рів Краю та Бри­го­ри з ка­лен­да­ря­ми Рі­вен­дел­лу, Гон­до­ру та Ро­ха­ну. Він та­кож склав не­ве­лич­кий трак­тат «Ста­ро­дав­ні сло­ва та іме­на у Го­бі­та­нії», де мож­на зна­й­ти ду­же ці­ка­ві мір­ку­ван­ня сто­сов­но спо­рід­не­нос­ті та­ких «го­бі­тан­сь­ких» слів, як «ме­том», та ок­ре­мих еле­мен­тів то­по­ні­мі­ки з мо­вою ро­хан­сь­ко­го лю­ду.

Кни­ги, що збе­рі­га­ли­ся у Ве­ли­чез­них Смі­а­лах, мен­ше ці­ка­ви­ли міс­це­вих го­бі­тів, але ж бу­ли ве­ль­ми важ­ли­ві для ши­ро­ко­го ви­світ­лен­ня по­дій. Пе­ре­грін не був їх­нім ав­то­ром, але йо­го на­щад­ки зі­бра­ли ку­пу ру­ко­пи­сів, ство­ре­них гон­дор­сь­ки­ми пи­са­ря­ми, — ко­пії або пе­ре­ка­зи ле­генд та іс­то­рій про Елен­ді­ла та йо­го спад­ко­єм­ців. Тіль­ки там з усі­єї Го­бі­та­нії мож­на бу­ло зна­й­ти об­шир­ні ма­те­рі­а­ли з іс­то­рії Ну­ме­но­ру та від­ро­джен­ня Са­у­ро­на. Зда­є­ть­ся, са­ме у Ве­ли­чез­них Смі­а­лах скла­ли Річ­ну Хро­ні­ку, з ви­ко­рис­тан­ням ві­до­мос­тей, які зі­брав Ме­рі­а­док. Не­зва­жа­ю­чи на те, що да­ти, на­ве­де­ні там, час­то при­близ­ні, особ­ли­во у роз­ді­лі про Дру­гу епо­ху, во­ни гід­ні ува­ги. Оче­вид­но, Ме­рі­а­док одер­жав до­по­мо­гу у Рі­вен­дел­лі, де бу­вав не один раз. Ел­ронд уже по­ки­нув свій дім, але там ще дов­го жи­ли йо­го си­ни та хтось з ель­фів Ви­со­ко­го ро­ду. Ка­жуть, що й Ке­ле­борн осе­лив­ся там піс­ля то­го, як Га­лад­рі­ель роз­ста­ла­ся з ним; але ні­хто не знає, ко­ли він зреш­тою по­пря­му­вав до Сріб­ної Га­ва­ні, а з ним ві­дій­шли ос­тан­ні жи­ві спо­га­ди про Дав­ні Ві­ки Се­ред­зе­м’я.

Хра­ни­те­лі Пер­с­ня

Час­ти­на пер­ша

Роз­діл 1
НЕ­ЗВИ­ЧАЙ­НИЙ БЕН­КЕТ

Ко­ли по­важ­ний Бі­ль­бо Тор­бинс із Тор­би‐на‐Кру­чі по­ві­до­мив, що ба­жає яки­мось особ­ли­вим чи­ном від­свят­ку­ва­ти свій на­ступ­ний — 111‐й — день на­ро­джен­ня, весь Го­бі­тон за­ви­ру­вав та тіль­ки про це й го­во­рив.

Про Бі­ль­бо, осо­бу за­мож­ну й за­гад­ко­ву, ось уже ро­ків 60 су­див і ря­див увесь Край, з то­го ча­су, як він та­єм­ни­че зник і не­спо­ді­ва­но по­вер­нув­ся. Про скар­би, здо­бу­ті ним у да­ле­ких кра­ях, хо­ди­ли ле­ген­ди, і за­галь­на дум­ка бу­ла та­ка, по­при про­ти­леж­ні твер­джен­ня ста­рих лю­дей, ні­би­то весь па­горб Кру­чі по­ри­тий ту­не­ля­ми, і там пов­но‐пов­ні­сі­нь­ко тих скар­бів. Цьо­го вже бу­ло до­сить, щоб про­сла­ви­ти­ся, а йо­му ж ді­став­ся ще й дов­гий вік: лі­та ми­на­ли, а пан Тор­бинс не мар­нів. На де­в’я­но­сто­му ро­ці він був усе та­кий же, як і в п’ят­де­сят, на де­в’я­но­сто де­в’я­то­му су­сі­ди по­ча­ли го­во­ри­ти: «не­по­га­но збе­ріг­ся», але до­реч­ні­ше бу­ло б ка­за­ти: «зо­всім не змі­нив­ся». Де­хто, хи­та­ю­чи го­ло­вою, до­да­вав, що це вже за­над­то: чи то спра­вед­ли­во, ко­ли у ті ж са­мі ру­ки по­трап­ляє і віч­на (без сум­ні­ву!) мо­ло­дість, і не­ви­чер­п­не (як ка­жуть) ба­гат­с­т­во! Де ж це ба­че­но? Від та­ко­го доб­ра не діж­деш­ся!

Але по­ки що са­ме доб­ра у па­на Тор­бин­са бу­ло аж над­то, і роз­по­ді­ляв він йо­го щед­ро, а то­му то­ва­рис­т­во охо­че ви­ба­ча­ло йо­му і чу­дер­на­ць­кі ви­тів­ки, і ба­гат­с­т­во. Він ро­бив, як го­ди­ть­ся, ві­зи­ти усім ро­ди­чам (зро­зу­мі­ло, крім Ко­ше­лів‐Тор­бин­сів), а скіль­ки від­да­них ша­ну­валь­ни­ків на­був се­ред прос­то­го лю­ду та бід­но­ти, то й злі­чи­ти не мож­на. Але бли­зь­ких дру­зів не мав, по­ки не під­ро­с­ли йо­го пле­мін­ни­ки.

Най­с­тар­шим та най­улюб­ле­ні­шим з‐по­між них був Фро­до Тор­бинс. Ко­ли Бі­ль­бо стук­ну­ло 99, він при­зна­чив Фро­до сво­їм спад­ко­єм­цем, ущент роз­ві­яв­ши на­дії Ко­ше­лів‐Тор­бин­сів.

Дя­дь­ко з пле­мін­ни­ком умуд­ри­ли­ся на­ро­ди­ти­ся в один день, 22 ве­рес­ня; тож од­но­го ра­зу Бі­ль­бо ска­зав: «Мо­же, пе­ре­їдеш до ме­не, ма­лий? Бу­де при­єм­но від­зна­ча­ти ра­зом два дні на­ро­джен­ня!» Фро­до був то­ді ще в «не­до­зрі­лих лі­тах», як ка­жуть го­бі­ти про тих, хто роз­мі­няв лег­ко­важ­не дру­ге де­ся­ти­річ­чя і ще не до­жив до пов­но­літ­тя, себ­то до 33 ро­ків.

Ми­ну­ло ще два­на­д­цять літ. Кож­но­го ро­ку Тор­бин­си ве­се­ло свят­ку­ва­ли по­двій­ні дні на­ро­джен­ня у Тор­бі‐на‐Кру­чі. Але цим ра­зом го­ту­ва­ло­ся щось гран­ді­оз­не. Бі­ль­бо ви­пов­ня­ло­ся 111 — а то й циф­ра кра­си­ва, і вік чи­ма­лень­кий (сла­вет­ний Ста­рий Тук, і той до­жив ли­ше до 130), а Фро­до — 33, тож він сту­пав на по­ріг зрі­лос­ті.

Язи­ки за­то­рох­ті­ли і в Го­бі­то­ні, і в По­річ­чі, чут­ки про по­дію, що на­бли­жа­ла­ся, ро­зі­йш­ли­ся по всьо­му Краю. По­хо­джен­ня та при­го­ди Бі­ль­бо Тор­бин­са зно­ву ста­ли го­лов­ною те­мою роз­мов, і по­пит на спо­га­ди, на пре­ве­ли­ку ра­дість під­топ­та­них ді­дів, рап­том під­ско­чив.

Але ні­ко­му, ма­буть, не ді­с­та­ло­ся по­важ­ні­ших слу­ха­чів, ніж Хе­му Гем­д­жи, яко­го всю­ди зва­ли прос­то Дід. Го­ди­на­ми про­си­джу­вав він у хар­чев­ні «Під плю­щем» при до­ро­зі та прос­то­рі­ку­вав смі­ли­во, адже май­же со­рок ро­ків слу­жив са­дів­ни­ком у Тор­бі‐на‐Кру­чі, та й ра­ні­ше до­по­ма­гав ста­ро­му Нор­чи­ку. Те­пер уже й сам він по­ста­рів, авжеж, усі кіс­точ­ки в ньо­го ло­ми­ло, — ціл­ком зро­зу­мі­ло, що пра­цю­вав зде­біль­шо­го йо­го мо­лод­ший син, Сем. Ба­теч­ко з си­ном обоє бу­ли ве­ли­ки­ми дру­зя­ми Бі­ль­бо та Фро­до, а меш­ка­ли на са­мій Кру­чі, у бу­дин­ку № 3 по Тор­би­но­му уз­во­зі, тро­хи ниж­че са­ди­би.

— Наш Бі­ль­бо ду­же по­ряд­ний пан та до­стой­ник, яких ма­ло, я це зав­жди ка­зав, — раз у раз по­вто­рю­вав Дід, і ціл­ком мав ра­цію: Бі­ль­бо звер­тав­ся до ньо­го зав­жди ввіч­ли­во, на­зи­вав «май­с­т­ром» і час­то ра­див­ся від­нос­но до­гля­ду за ово­ча­ми; в усьо­му, що тор­ка­ло­ся «зе­ле­ни­ни», особ­ли­во кар­топ­лі, усі вва­жа­ли Ді­да най­до­свід­че­ні­шим знав­цем (він про­ти цьо­го ні­ко­ли не за­пе­ре­чу­вав).

— Ну, а цей Фро­до, що з ним меш­кає? — спи­тав дя­дь­ко Ну­кас із По­річ­чя. — Зве­ть­ся він, звіс­но, Тор­бин­сом, але ж, ка­жуть, на­по­ло­ви­ну, а то й біль­ше, Брен­ді­бок. Ні­як не вто­ро­паю, зад­ля чо­го Тор­бинс із Го­бі­то­на до­ду­мав­ся шу­ка­ти со­бі жін­ку у За­боч­чі — адже там од­ні ди­ва­ки!

— Авжеж, — уст­ряв у роз­мо­ву ді­дусь Тро­є­ніг, ближ­ній су­сід Гем­д­жи. — Ста­неш ди­ва­ком, як по­жи­веш на то­му бо­ці Брен­ді­ві­ни, та ще й на са­мо­му кра­єч­ку Ста­ро­го Лі­су! Як­що хоч по­ло­ви­на прав­ди те, що ба­ла­ка­ють, міс­ця там глу­хі, не­до­брі...

— Прав­ду ка­жеш, дру­же! — зго­див­ся май­с­тер Хем­фаст. — Брен­ді­бо­ки, яс­на річ, у лі­сі не меш­ка­ють, але чу­дер­на­ць­ка, в них по­ро­да. Ота­ке ви­га­да­ли — на чов­нах по річ­ці пла­ва­ти! Де ж це ба­че­но? З та­ки­ми ви­тів­ка­ми, гай‐гай, до бі­ди не­да­ле­ко. А втім, пан Фро­до — чу­до­вий юнак, кра­що­го й не за­ба­жа­єш! Ду­же схо­жий на па­на Бі­ль­бо, та не тіль­ки з ли­ця. Що не ка­жіть, а з бо­ку ба­ть­ка він усе ж та­ки Тор­бинс. По­ряд­ний, по­важ­ний го­біт був Дро­го Тор­бинс, ні­чо­го особ­ли­во­го про ньо­го й не чу­ти бу­ло, до­ки не вто­пив­ся.

— Уто­пив­ся? — під­хо­пи­ли від­ра­зу кіль­ка го­ло­сів. Зви­чай­но, і цю не­би­ли­цю, й ін­ші, ще страш­ні­ші, чу­ли во­ни вже сто ра­зів, але го­бі­ти так за­хоп­лю­ю­ть­ся ро­дин­ни­ми іс­то­рі­я­ми, що зав­жди го­то­ві слу­ха­ти.

— Отож, так роз­по­ві­да­ють, — за­вів Дід. — Пан Дро­го, бач, оже­нив­ся на бі­до­лаш­ній При­му­лі Брен­ді­бок. Во­на до­во­ди­лась на­шо­му Бі­ль­бо ку­зи­ною з ма­те­рин­сь­ко­го бо­ку (ма­тін­ка її — мо­лод­ша доч­ка Ста­ро­го Ту­ка), а Дро­го — трою­рід­ним. Ви­хо­дить, що Фро­до йо­му пле­мін­ник з обох бо­ків, так би мо­ви­ти. Вто­ро­па­ли? Дро­го час­то при­їжджав на гос­ти­ни у Брен­ді­дар до тес­тя, ста­ро­го па­на Гор­ба­до­ка (лю­бив по­ла­су­ва­ти смач­нень­ким, а там же при­го­ща­ли на пов­ну гу­бу!) І їз­ди­ли во­ни «ка­та­ти­ся» на чов­нах по Брен­ді­ві­ні, ось там і вто­пив­ся ра­зом з жін­кою, а пан Фро­до був ще ма­лий, і та­ке ін­ше.

— Я чув, во­ни піс­ля ве­че­рі по­плив­ли, ко­ли мі­сяць зі­йшов, — тут втру­тив­ся Ну­кас, — а Дро­го був до­сить огряд­ний, отож чо­вен і пе­ре­вер­нув­ся.

— А ме­ні ка­за­ли, ні­би во­на йо­го не­обач­но штов­х­ну­ла, і во­ни удвох шу­бов­с­ну­ли у во­ду, — за­пе­ре­чив Ше­кун, го­бі­тан­сь­кий мі­рош­ник.

— Не все, що ка­жуть, вар­то па­м’я­та­ти, — обі­рвав йо­го Дід, бо не ду­же ша­ну­вав мі­рош­ни­ка. — «Штов­х­ну­ла, шу­бов­с­ну­ли!» Не зна­єш ні­чо­го, а ту­ди ж, ба­зі­ка­єш! Чов­ни — річ під­ступ­на, на­віть без яко­гось там штов­хан­ня за­ги­ну­ти мож­на. Так чи інак­ше, пан Фро­до за­ли­шив­ся си­ро­тою, ви­ки­ну­ло йо­го, так би мо­ви­ти, на бе­рег до Брен­ді­бо­ків. То він і ви­ріс у Брен­ді­да­рі, а там, щоб ви зна­ли, справ­ж­ній му­раш­ник: ста­рий Гор­ба­док мен­ше ніж двіс­ті ро­ди­чів при со­бі не три­мав. Пан Бі­ль­бо доб­ре ді­ло зро­бив, що узяв па­руб­ка до се­бе, по­жи­ти в по­ряд­но­му то­ва­рис­т­ві. За­те тим Ко­ше­лям це бу­ло як ніж гос­т­рий: во­ни ж бо гос­т­ри­ли зу­би на Тор­бу, ще ко­ли Бі­ль­бо за­про­пас­тив­ся. І ось він зне­на­ць­ка за­яв­ля­є­ть­ся й ви­про­ва­д­жує їх геть, а да­лі жи­ве со­бі й жи­ве, і зо­всім, нів­ро­ку, не ста­ріє! Те­пер до то­го ж зна­й­шов­ся спад­ко­є­мець, усі па­пір­ці по­на­пи­су­ва­ні як го­ди­ть­ся. Не уві­йдуть Ко­ше­лі до по­ко­їв Тор­би, так їм і тре­ба!

— Там, ка­жуть, чи­ма­лень­ка су­ма при­хо­ва­на, у під­зе­мел­лі, — за­ува­жив якийсь від­ві­ду­вач, що при­їхав у сво­їх спра­вах з Ве­ли­ких Hop у За­хід­ній чвер­ті. — Геть чис­то усю­ди скри­ні з сріб­лом, та зо­ло­том, та ді­а­ман­та­ми... Так я чув.

— Ну, то зна­чить, що пан чув біль­ше за ме­не, — обу­рив­ся Дід. — Від­нос­но ді­а­ман­тів ні­чо­го не знаю. Пан Бі­ль­бо до­сить за­мож­ний, це так, але під­зе­мель у ньо­го ні­яких не­ма. Сам ба­чив, як він по­вер­нув­ся до­до­му, ще па­руб­ком був, десь літ шіст­де­сят то­му — са­ме я став за уч­ня при Нор­чи­ку (він мо­є­му ба­ть­ко­ві брат у дру­гих). Ко­ли роз­про­даж по­чав­ся, зве­лів він ме­ні від­га­ня­ти на­род, щоб не по­топ­та­ли сад, не сплюн­д­ру­ва­ли. Та ось у са­мий роз­пал під’­їжджає Бі­ль­бо, на по­ні, з гру­без­ним та­ким лан­ту­хом і дво­ма скри­ня­ми. Яс­на річ, там бу­ли різ­ні скар­би з чу­жо­даль­ніх кра­їн — десь там, ка­жуть, зо­ло­ті го­ри сто­ять. Але під­зе­мел­ля тим на­пов­ни­ти не ви­ста­чи­ло б. Спи­та­ли б кра­ще в мо­го мо­лод­шо­го, бо ж він у Тор­бі всі хо­ди й ви­хо­ди знає. А що­до опо­ві­дей про дав­ни­ну, то йо­го від Бі­ль­бо ві­ді­рва­ти го­ді. Бі­ль­бо йо­го та­кож гра­мо­ті на­вчив, так прос­то, ні­чо­го по­га­но­го на дум­ці не ма­ю­чи, ро­зу­мі­є­те? Спо­ді­ва­ю­ся, хло­пець це якось пе­ре­жи­ве. «Ель­фи та дра­ко­ни! — ка­жу йо­му. — А як на ме­не, то ліп­ше ка­пус­та з кар­топ­лею. То й ти не лізь у пан­сь­кі спра­ви, бо ви­рос­теш, як кіт на­в­си­дяч­ки!» Так ось учу йо­го, та й ін­ших мо­жу по­вчи­ти, — до­дав він, зир­к­нув­ши ско­са на при­їжджо­го та на мі­рош­ни­ка.

А все ж та­ки Дід не пе­ре­ко­нав слу­ха­чів. Над­то вже міц­но за­сі­ли ле­ген­ди про ба­гат­с­т­во Бі­ль­бо у го­ло­вах мо­лод­шо­го по­ко­лін­ня.

— Хай що він там при­віз, але ж від­то­ді на­пев­но до­дав де­що, — впер­то вів своєї мі­рош­ник. — Дім свій час­то по­ки­дає. А хто до ньо­го хо­дить? Са­мі чу­жин­ці: то гно­ми вно­чі при­ча­ла­па­ють, то ста­рий чак­лун Ган­дальф, а то й вза­га­лі не­ві­до­мо хто. Ба­зі­кай­те що хо­че­те, Ді­ду, але Тор­ба‐на‐Кру­чі — див­не міс­це, а гос­по­да­рі йо­го ще див­ні­ші!

— Це ти мо­жеш, Піс­ку­не, мо­ло­ти язи­ком, чо­го сам в тям­ки не ві­зь­меш, — бур­к­нув Ґем­д­жи, від­чу­ва­ю­чи до мі­рош­ни­ка ще біль­шу не­при­язнь, ніж до­сі. — Як­що во­ни див­ні, то, зна­чить, в на­шій ок­ру­зі на див­но­ту не­до­рід. Та ту­теч­ки тіль­ки по­глянь — та­кі див­ні зна­й­ду­ть­ся, що й не здо­га­да­ю­ть­ся при­гос­ти­ти су­сі­да пінтою пи­ва, хоч він жи­ве у но­рі з зо­ло­тим ден­цем. А в Тор­бі зна­ють, як на­ле­жить по­во­ди­ти­ся. Сем ка­же, до гу­лян­ки усіх за­про­сять, і по­да­рун­ки бу­дуть, не піз­ні­ше цьо­го са­мо­го мі­ся­ця, аж ні­як не інак­ше!

І ось на­став цей са­мий мі­сяць — ве­ре­сень. По­го­да сто­я­ла як на за­мов­лен­ня. За па­ру днів по то­му по­пов­з­ла чут­ка, ма­буть, від доб­ре обі­зна­но­го Се­ма, що го­ту­є­ть­ся фе­єр­верк, так‐так, са­ме фе­єр­верк, яко­го не ба­чи­ли в Го­бі­та­нії ро­ків сто, ще з то­го ча­су, як по­мер Ста­рий Тук.

Час ми­нав, ве­ли­кий день на­бли­жав­ся. Якось уве­че­рі чу­дер­на­ць­кий ві­зок з не­зро­зу­мі­лою по­кла­жею про­ко­тив­ся по Го­бі­то­ну й зу­пи­нив­ся під Тор­бою‐на‐Кру­чі. Зди­во­ва­ні го­бі­ти ви­ска­ку­ва­ли з до­мі­вок, де вже за­хо­ди­ли­ся сві­ти­ти лам­пи, щоб по­ди­ви­тись на ньо­го. З фур­го­на ви­лі­зли гно­ми з дов­ги­ми бо­ро­да­ми, у кап­ту­рах, на­су­ну­тих на очі. Кіль­ка гно­мів так і за­ли­ши­ли­ся у Тор­бі. В се­ре­ди­ні ве­рес­ня з бо­ку Брен­ді­ві­ни повз По­річ­чя про­їхав ще один ві­зок; пра­вив ним див­но­го ви­гля­ду ста­рий у ви­со­ко­му си­ньо­му ка­пе­лю­сі, дов­го­му пла­щі та сріб­ляс­то­му шар­фі. В ньо­го бу­ли дов­га бі­ла бо­ро­да та ку­щу­ва­ті бро­ви, що ся­га­ли врі­вень з кри­с­а­ми ка­пе­лю­ха. Діт­ла­хи‐го­бі­те­ня­та біг­ли за віз­ком по всьо­му се­ли­щу на­го­ру до Кру­чі; во­ни здо­га­да­ли­ся, що це при­бу­ли ра­ке­ти для фе­єр­вер­ка. Бі­ля па­рад­но­го ґан­ку Бі­ль­бо ста­рий за­хо­див­ся ви­ван­та­жу­ва­ти ве­ли­кі низ­ки вер­ту­шок най­різ­но­ма­ніт­ні­ших ви­дів та форм, а ще кож­на ма­ла яр­лик з ру­ною «Г» та ель­фій­сь­ким зна­ком:

То бу­ли, зви­чай­но, Ган­даль­фо­ві зна­ки, бо ста­рий цей і був Ган­дальф‐ча­рів­ник, услав­ле­ний у Го­бі­та­нії са­ме за­вдя­ки своє­му мис­тец­т­ву ро­би­ти чу­де­са з вог­ню та ди­му. Ін­ші йо­го за­нят­тя бу­ли ку­ди склад­ні­ші та не­без­печ­ні­ші, але ма­лий на­род Краю про це ні­чо­го не знав. Для них він став ще од­ною при­на­дою свя­та. То­му‐то так і ра­ді­ли го­бі­те­ня­та. «Де зна­ки, там ча­рів­ни­ки!» — гу­ка­ли во­ни, а Ган­дальф по­смі­хав­ся до них. Во­ни вже ба­чи­ли йо­го ра­ні­ше, хо­ча ча­рів­ник зрід­ка на­ві­ду­вав­ся до Краю й ні­ко­ли на­дов­го не за­три­му­вав­ся; але ні ді­ти, ні на­віть най­с­та­рез­ні­ші ста­ро­жи­ли не ба­чи­ли вог­ня­ної по­ті­хи — во­на за­ли­ши­лась ли­ше у пе­ре­ка­зах.

Бі­ль­бо з гно­ма­ми до­по­мо­г­ли ста­ро­му впо­ра­ти­ся з роз­ван­та­жен­ням. Ко­ли все скін­чи­ли, Бі­ль­бо роз­дав кож­но­му ма­лю­ко­ві по гро­ши­ку, але жод­ної вер­туш­ки чи хло­пав­ки во­ни, на ве­ли­кий жаль зі­вак, не одер­жа­ли.

— Бі­жіть со­бі! — про­мо­вив до них Ган­дальф. — Усьо­го ма­ти­ме­те дос­хо­чу — але у свій час.

По то­му во­ни з Бі­ль­бо уві­йшли в осе­лю, і две­рі за ни­ми за­чи­ни­ли­ся. Го­бі­те­ня­та ще хви­лин­ку по­клі­па­ли очи­ма на две­рі, а по­тім пішли, від­чу­ва­ю­чи, що до гу­лян­ки не до­жи­вуть.

А Бі­ль­бо з Ган­даль­фом си­ді­ли бі­ля про­чи­не­но­го вік­на у ма­лень­кій кім­на­ті вік­на­ми на за­хід. Сто­яв ти­хий, яс­ний по­лу­день. Са­до­чок ряс­нів кві­та­ми; бу­ли там ро­ти­ки, со­няш­ни­ки, а на­стур­ції, що ви­ли­ся по сті­нах бу­дин­ку, за­зи­ра­ли у круг­лі ві­кон­ця.

— Над­зви­чай­ний у те­бе са­док! — мо­вив Ган­дальф.

— Авжеж! Я йо­го ду­же люб­лю — біль­ше ніж увесь ста­рий доб­рий Край. А все ж та­ки ме­ні по­трі­бен від­по­чи­нок.

— От­же, ти на­справ­ді зі­брав­ся...

— Так. Я це ви­рі­шив уже кіль­ка мі­ся­ців то­му і не пе­ред­умав.

— Ото й доб­ре! То­ді го­ді й го­во­ри­ти про це. До­три­муй­ся ли­ше пла­ну, не від­сту­пай ні на крок, і все обер­не­ть­ся на кра­ще і для те­бе, і для нас усіх.

— Як­би ж так! При­най­м­ні, хоч по­роз­ва­жа­юсь у чет­вер. Я хо­чу тро­хи по­жар­ту­ва­ти...

— От тіль­ки чи бу­де сміш­но? — про­мур­мо­тів Ган­дальф, хи­та­ю­чи го­ло­вою.

— По­ба­чи­мо! — від­по­вів Бі­ль­бо.

Вран­ці при­ко­ти­ли но­ві фур­го­ни, по­тім ще, та ще; на­в­кру­ги по­ча­ли не­вдо­во­ле­но бур­ча­ти: «сво­їх за­бу­ли», але про­тя­гом то­го ж тиж­ня з Тор­би до­щем по­си­па­ли­ся за­мов­лен­ня на хар­чі, на по­суд та на най­роз­кіш­ні­ші ре­чі, які тіль­ки мож­на зна­й­ти у Го­бі­то­ні, По­річ­чі та усій чвер­ті. Хви­лю­ван­ня зрос­та­ло. На­род ви­крес­лю­вав дні з ка­лен­да­рів, і в кож­но­му ку­точ­ку не­тер­п­ля­че че­ка­ли на лис­то­но­шу: ко­ли ж це на­дій­де за­про­шен­ня?

І за­про­шен­ня не за­ба­ри­ли­ся; по­што­ва кон­то­ра у Го­бі­то­ні весь тиж­день бу­ла пе­ре­об­тя­же­на, а в По­річ­чі по­шту й зо­всім за­ва­ли­ли ку­чу­гу­ра­ми лис­тів, отож до­ве­ло­ся кли­ка­ти на до­по­мо­гу доб­ро­во­ль­ців. Не­скін­чен­ною вер­веч­кою сну­ва­ли лис­то­но­ші по до­ро­зі на Кру­чу, до­став­ля­ю­чи чем­ні від­по­ві­ді, усі од­но­го й то­го ж зміс­ту: «Дя­кую, не­од­мін­но за­ві­таю.»

На во­ро­тях Тор­би‐на‐Кру­чі по­ві­си­ли таб­лич­ку: «Вхо­ди­ти тіль­ки у спра­вах Бен­ке­ту», але на­віть тих, у ко­го зна­хо­ди­ла­ся спра­ва (або хто зу­мів її ви­га­да­ти), не ду­же й пус­ка­ли. Бі­ль­бо був за­й­ня­тий: пи­сав за­про­шен­ня, чи­тав від­по­ві­ді, па­ку­вав по­да­рун­ки, а ще го­ту­вав щось для се­бе. А піс­ля при­їз­ду Ган­даль­фа він вза­га­лі хо­вав­ся від усіх,

Од­но­го ран­ку го­бі­ти ді­з­на­ли­ся, що на ве­ли­кій га­ля­ви­ні на пів­день від во­ріт са­ди­би вко­пу­ють жер­ди­ни й тяг­нуть ка­на­ти для шат­рів та па­ві­ль­йо­нів. В уко­сі па­гор­ба зро­би­ли но­вий хід до до­ро­ги та по­ста­ви­ли ви­со­кі бі­лі во­ро­та. Три ро­ди­ни з Тор­би­ною уз­во­зу, що оги­нав ту га­ля­ви­ну, від­ра­зу по­тра­пи­ли у центр за­галь­ної ува­ги та за­зд­ро­щів. Дя­деч­ко Гем­д­жи те­пер уже й для го­ди­ть­ся не пра­цю­вав у са­ду.

По­ча­ли ста­ви­ти на­ме­ти. Один па­ві­ль­йон, най­біль­ший, збу­ду­ва­ли та­ким чи­ном, що ви­со­ке де­ре­во, яке ро­сло по­се­ред га­ля­ви­ни, опи­ни­ло­ся у се­ре­ди­ні, ближ­че до то­го кін­ця, де мав сто­я­ти го­лов­ний стіл. На гіл­ках де­ре­ва по­роз­ві­шу­ва­ли ліх­та­ри­ки. Ще ці­ка­ві­ша (на дум­ку го­бі­тів) бу­ла прос­то­ра кух­ня прос­то не­ба у пів­ніч­но­му кут­ку га­ля­ви­ни. Юр­ба ку­хо­ва­рів із за­їз­дів та трак­ти­рів на ба­га­то миль на­в­кру­ги при­бу­ла на до­по­мо­гу гно­мам та ін­шим іно­зем­цям, що осе­ли­ли­ся у Тор­бі‐на‐Кру­чі. Збу­джен­ня до­сяг­ло краю» і ось то­ді зі­псу­ва­ла­ся по­го­да.

Це бу­ло у се­ре­ду, на­пе­ре­до­дні Бен­ке­ту. Не­бо за­тяг­ли хма­ри, усі збен­те­жи­ли­ся. Але на­реш­ті за­й­няв­ся світ сла­вет­ної дни­ни 22‐го ве­рес­ня, зі­йш­ло сон­це, хма­ри роз­та­ну­ли, пра­по­ри за­трі­по­ті­ли, і роз­ва­ги по­ча­лись.

Бі­ль­бо Тор­бинс стри­ма­но на­звав те «гу­лян­кою», на­справ­ді ж то був, як то ка­жуть, «бен­кет на всю гу­бу». За­про­си­ли май­же всіх, хто меш­кав по­бли­зу, а як­що ко­гось, мо­же, ви­пад­ко­во за­бу­ли, ті й са­мі з’я­ви­ли­ся, ніс­кі­леч­ки не об­ра­зив­шись. Бу­ли гос­ті з ін­ших чвер­тей Краю та на­віть із‐за кор­до­ну. Бі­ль­бо осо­бис­то ві­тав усіх (і тих, ко­го за­про­сив, і кот­рі са­мі при­йшли) бі­ля но­вих бі­лих во­ріт і кож­но­му вру­чав по­да­ру­нок, а де­хто ухитрив­ся ви­слиз­ну­ти у даль­ню хвір­т­ку, знов при­ста­ти до чер­ги та одер­жа­ти вдру­ге по­да­ру­нок. У го­бі­тів є зви­чай об­да­ро­ву­ва­ти гос­тей на сво­їх днях на­ро­джен­ня, мо­же, не з та­кою щед­ро­тою, як Бі­ль­бо, але вза­га­лі зви­чай не­по­га­ний. Адже і в Го­бі­то­ні, і в По­річ­чі що­дня хтось та на­ро­джу­вав­ся, то­му ко­жен міг роз­ра­хо­ву­ва­ти що­най­мен­ше на один по­да­ру­нок бо­дай раз на тиж­день. їм це ні­ко­ли не на­б­ри­да­ло.

З на­го­ди по­двій­но­го свя­та по­да­рун­ки бу­ло діб­ра­но від­мін­ні. Го­бі­те­ня­та до то­го бу­ли в за­х­ва­ті, що на­віть не від­ра­зу зга­да­ли про час­ту­ван­ня. Во­ни одер­жа­ли іг­раш­ки до­сі не­ба­че­ні, усі ду­же гар­ні, а то й зо­всім ча­рів­ні. Бі­ль­бо за­мо­вив їх за­зда­ле­гідь, ще то­рік, а де­які при­вез­ли з‐за гір, з Дей­лу — ті бу­ли ви­го­тов­ле­ні гно­ма­ми.

Ко­ли усі гос­ті з по­да­рун­ка­ми зі­бра­ли­ся на лу­зі, пішли піс­ні, му­зи­ка, тан­ці та, са­мо со­бою, на­їд­ки й на­пої. Вва­жа­ло­ся, що гос­тей за­про­си­ли на сні­да­нок, по­лу­день та обід (чи ве­че­рю). Отож усі вчас­но три­чі сі­да­ли ра­зом до сто­лів та їли гур­том. Але у про­між­ках теж їли й пи­ли на­різ­но, хто де, з оди­на­д­ця­тої ран­ку та до пів на сьо­му, по­ки не по­чав­ся фе­єр­верк.

Тут вже про ус­піх по­д­бав Ган­дальф. Усе, що при­віз: штуч­ні ра­ке­ти, роз­сип­ні вог­ні, особ­ли­ві фо­ку­си, — він сам май­с­т­ру­вав, та ще й за­пус­кав; втім, та­кож по­да­ру­вав си­лу‐си­лен­ну вер­ту­шок, хло­па­вок, іс­к­рис­тих зі­рок, і смо­ло­ски­пів, і гно­м’я­чих сві­чок, і ель­фій­сь­ких кві­ток, і оро­чо­го гро­мо­бою, і все це бу­ло над­зви­чай­не. Май­с­тер­ність Ган­даль­фо­ва з пли­ном ча­су вдос­ко­на­лю­ва­лась.

Ра­ке­ти злі­та­ли як ме­рех­т­ли­ві пта­хи, під спів ніж­них го­ло­сів. Зе­ле­ні де­ре­ва зі стов­бу­ра­ми з тьмя­но­го ди­му роз­пус­ка­лись у не­бі; лис­тя їх роз­кри­ва­лось, не­мов на­вес­ні, і з ся­ю­чих гі­лок си­па­ли­ся на за­хоп­ле­них го­бі­тів сріб­ляс­ті кві­ти, і та­ну­ли, за­ли­ша­ю­чи со­лод­кі за­па­хи, ледь‐ледь не тор­к­нув­шись за­дер­тих до­го­ри го­лів. Пур­ха­ли ці­лі рої ніж­но‐пе­ре­лив­час­тих ме­те­ли­ків; ко­льо­ро­ві вог­ні, зле­тів­ши, обер­та­лись на ор­лів, або ко­раб­лі під віт­ри­ла­ми, або зграї бі­лих ле­бе­дів; бу­ли там ще вог­нис­ті блис­кав­ки, і зо­ло­тий дощ, і ліс сріб­них спи­сів, що злі­та­ли у по­віт­ря, не­мов ата­ку­ю­чи не­ві­до­мо­го во­ро­га, а по­тім па­да­ли у во­ду з си­чан­ням ти­ся­чі змій. На­при­кін­ці Ган­дальф при­го­ту­вав на честь Бі­ль­бо особ­ли­вий сюр­приз, що геть‐чис­то вра­зив го­бі­тів (чо­го, влас­не, ча­рів­ник і до­ма­гав­ся). Усі вог­ні згас­ли. Ве­ли­кий стов­бур ди­му під­няв­ся й зі­гнув­ся, обер­нув­ся на го­ру, не­мов зда­ля по­ба­че­ну; на вер­хів­ці її спа­лах­ну­ли чер­во­ні та зе­ле­ні язи­ки по­лу­м’я, і звід­ти ви­ле­тів чер­во­но‐жов­тий дра­кон — не те щоб на­ту­раль­но­го роз­мі­ру, але жах­ли­во на­ту­раль­но­го ви­гля­ду: з йо­го па­ще­ки бив стру­мінь вог­ню, очи­сь­ка па­ла­ли; ре­ву­чи рев­ма, він три­чі про­ле­тів над на­тов­пом; гля­да­чі по­присі­да­ли, де­хто по­па­дав до­лі­лиць на зем­лю. Дра­кон про­ніс­ся, мов ку­р’єр­сь­кий по­тяг, пе­ре­вер­нув­ся й на­реш­ті з при­го­лом­ш­ли­вим гур­ко­том ви­бух­нув над По­річ­чям.

— Ну­мо, те­пер ве­че­ря­ти! — від­ра­зу ви­гук­нув Бі­ль­бо, і го­бі­ти, у ту ж мить по­за­був­ши усі жа­хи й пе­ре­ля­ки, по­зри­ва­ли­ся на рів­ні но­ги й гай­ну­ли до сто­лів. Ве­че­рю усім по­да­ли щед­ру, але ок­ре­мо час­ту­ва­ли тих, ко­го за­про­си­ли по­по­їс­ти у тіс­но­му ро­дин­но­му ко­лі, у ве­ли­ко­му па­ві­ль­йо­ні під де­ре­вом. Та­ких об­ран­ців зі­бра­ло­ся 12 дю­жин (у го­бі­тів це чис­ло на­зи­ва­ють ще «грос», хоч так лі­чать ли­ше крам), з усіх ро­дин,, з яки­ми Бі­ль­бо та Фро­до бу­ли спо­рід­не­ні, та ще де­кіль­ка осо­бис­тих дру­зів, як‐от Ган­дальф. Ба­ть­ки при­хо­пи­ли з со­бою сво­їх ма­лих на­щад­ків: го­бі­ти охо­че так по­во­дя­ть­ся, ко­ли ма­ють на­мір си­ді­ти до­піз­на, тим па­че як­що на них че­кає час­ту­ван­ня — адже діт­ла­хам ні­якої їжі не на­ста­чиш!

За тим сто­лом зу­стрі­ли­ся Тор­бин­си, і чис­лен­ні Ту­ки, і Брен­ді­бо­ки, та Муд­рін­си, різ­ні Ряс­ні (ро­ди­чі Бі­ль­бо з ба­бу­си­но­го бо­ку) та Неряс­ні (а ті — від ді­ду­ся‐Ту­ка), був та­кож ши­ро­кий за­гал Ко­пай­но­рів, Бу­ль­бе­рів, Роз­по­яс­сів та Нор‐Боб­рин­гів, Трю­х­с­то­нів, Лю­ль­ка­сів, Мох­носто­пів; та не за­бу­ли й зо­всім да­ле­ку рід­ню, де­хто вза­га­лі впер­ше при­їхав до Го­бі­то­ну, — на­віть Ко­ше­лІв‐Тор­бин­сів, Одо та йо­го дру­жи­ну Ге­ра­нію. Во­ни не­до­люб­лю­ва­ли Бі­ль­бо й зне­ва­жа­ли Фро­до, але пе­ред за­про­шен­ням зо­ло­тим чор­ни­лом на глян­со­вім па­пе­рі усе ж не всто­я­ли. До то­го ж ку­зен Бі­ль­бо ба­га­то ро­ків прак­ти­ку­вав­ся у ку­лі­нар­но­му мис­тец­т­ві і від­зна­чав­ся своєю ви­шу­ка­ною кух­нею.

Усі сто со­рок чо­ти­ри гос­тя на­пе­ред сма­ку­ва­ли при­єм­не про­во­джен­ня ча­су і по­бо­ю­ва­лись ли­ше піс­ля­обід­ньої про­мо­ви гос­по­да­ря (обо­в’яз­ко­вий пункт про­гра­ми). Бі­ль­бо лю­бив при­кра­ша­ти свої про­мо­ви «по­е­зі­я­ми», як він це на­зи­вав, а іно­ді пе­ре­пус­тив­ши ча­роч­ку‐дру­гу, по­чи­нав роз­па­тя­ку­ва­ти про свої без­глуз­ді й хи­мер­ні при­го­ди. Але все ви­йш­ло що­най­кра­ще: час­ту­ван­ня по­да­ли й справ­ді пер­шо­ряд­не, як ка­жуть, за­хоп­лю­ю­че: смач­не, різ­но­ма­ніт­не, не­скін­чен­не. Піс­ля Бен­ке­ту в око­ли­цях Тор­би тиж­нів зо три ні­хто не ку­пу­вав хар­чів, але влас­ни­ки ко­мор, крам­ниць і по­гре­бів ні­чо­го не втра­ти­ли — фу­ра­жи­ри Бі­ль­бо ви­греб­ли геть усе, от­же, ні­хто не по­тер­пів.

Ко­ли впо­ра­лись з їжею (більш‐менш), на­став уже й час на Про­мо­ву. Те­пер то­ва­рис­т­во пе­ре­бу­ва­ло у то­му бла­го­душ­но­му ста­ні, що йо­го го­бі­ти звуть «на­пха­тись по са­мі ву­ха». По­с­мок­ту­ю­чи улюб­ле­ні на­пої та роз­гри­за­ю­чи улюб­ле­ні ла­со­щі, во­ни ні­чо­го вже не бо­я­лись і го­то­ві бу­ли слу­ха­ти що зав­год­но й зу­стрі­ча­ти оплес­ка­ми кож­не влуч­не сло­во.

— Лю­бі дру­зі! — по­чав Бі­ль­бо, під­во­дя­чись з міс­ця. «Ти­хо! Ти­хо!» — зак­ри­ча­ли гос­ті в один го­лос, утім, не ду­же по­спі­ша­ю­чи на­слі­ду­ва­ти влас­но­му за­кли­ку. Бі­ль­бо пі­ді­й­шов до де­ре­ва, об­ві­ша­но­го ліх­та­ри­ка­ми, і ви­ліз на сті­лець. Об­лич­чя йо­го ся­я­ло по­сміш­кою, ся­я­ли зо­ло­ті ґу­дзи­ки на ка­мі­зе­ль­ці, ви­ши­тій шов­ком. Те­пер усі ба­чи­ли, як він сто­їть, роз­ма­ху­ю­чи од­ною ру­кою, а дру­гу три­має у ки­ше­ні.

— До­ро­гі мої Тор­бин­си та Муд­рін­си, — по­чав він зно­ву, — Ту­ки та Брен­ді­бо­ки, Ряс­ні, Неряс­ні, Ко­пай­но­ри, Нор‐Боб­рин­ги, Трю­х­с­то­ни, Лю­ль­ка­си та Мох­носто­пи!

— Мох­но­сту­пи! — ви­гук­нув літ­ньо­го ві­ку го­біт з да­ле­ко­го кін­ця сто­лу. Він, пев­но, за­слу­го­ву­вав на зван­ня Мох­но­сту­па: хто зав­год­но міг у то­му впев­ни­ти­ся, по­ди­вив­шись на йо­го здо­ро­вез­ні, ве­ль­ми мох­на­ті ступ­ні, що стир­ча­ли пря­мо над сто­лом.

— Та Мох­носто­пи, — по­вто­рив Бі­ль­бо. — А та­кож лю­б’яз­ні Ко­ше­лі‐Тор­бин­си, кот­рих я ра­дий при­ві­та­ти на­реш­ті у Тор­бі‐на‐Кру­чі. Сьо­год­ні в ме­не 111‐й день на­ро­джен­ня: ме­ні ви­пов­ни­ло­ся 111 ро­ків.

— Ура! Ура! Ві­та­є­мо! — за­го­мо­ні­ли тос­ті і ве­се­ло за­сту­ка­ли по сто­лах. По­ки що Бі­ль­бо по­во­див­ся від­мін­но: ко­рот­ко та яс­но, як­раз їм до сма­ку.

— Спо­ді­ва­юсь, що ця зу­стріч по­ті­шить вас так са­мо, як і ме­не, — вів да­лі Бі­яь­бо. (Грім схваль­них ви­кри­ків. Ви­гу­ки: «Так! Так!» (А та­кож «НІ!»). Ре­він­ня сурм і ду­док, пи­щи­ків та ба­ра­ба­нів, а та­кож ін­ших му­зич­них ін­с­т­ру­мен­тів. Як ми вжез­га­ду­ва­ли, се­ред гос­тей бу­ло чи­ма­ло мо­ло­ді, якій ді­ста­ли­ся сот­ні му­зич­них хло­па­вок з на­пи­сом «Дейл»; та на­зва ні­чо­го не го­во­ри­ла біль­шос­ті го­бі­тів, але усі зго­ди­лись, що хло­пав­ки На­про­чуд див­ні. Все­ре­ди­ні там зна­й­шли­ся різ­ні ін­с­т­ру­мен­ти, ма­лень­кі, але май­с­тер­ної ро­бо­ти, при­єм­но­го то­ну. Отож де­хто з мо­лод­ших Ту­ків та Брен­ді­бо­ків ви­рі­ши­ли, що дя­дь­ко Бі­ль­бо уже скін­чив (бо він та­ки чи­ма­ло ска­зав), і, зі­брав­ши ім­п­ро­ві­зо­ва­ний ор­кестр у ку­точ­ку, грим­ну­ли ве­се­лої. Мо­лод­ший Еве­рард Тук з Ме­лі­сою Брен­дІ­бок аж ско­чи­ли на стіл і, по­дзво­ню­ю­чи дзво­ни­ка­ми, ви­ко­на­ли «Ну­мо до тан­ку, ско­чи­мо з ґан­ку»і гар­ний та­нок, хоч і не зо­всім на­сті­ль­ний. ,

Але Бі­ль­бо ще не за­кін­чив про­мо­ви. Він ви­хо­пив рі­жок з ру­че­нят ма­ло­го, що са­ме прошмиг­нув по­бли­зу, і три­чі про­сур­мив. Га­лас ущух.

— Я вас на­дов­го не за­три­маю! — ви­гук­нув він. (Зі­бран­ня від­гук­ну­ло­ся ра­діс­ним га­ла­сом). — Я по­кли­кав вас сю­ди з не­зви­чай­ною метою.

Щось та­ке бри­ні­ло в йо­го го­ло­сі, що гос­ті та­ки вга­му­ва­ли­ся. На­ста­ла май­же пов­на ти­ша, і де­хто з Ту­ків на­шо­ро­шив ву­ха.

— На­віть не з од­ною метою, а з трьо­ма! — вів да­лі Бі­ль­бо. — Перш за все я хо­тів ска­за­ти, що ду­же люб­лю вас усіх і за 111 ро­ків ще не вто­мив­ся жи­ти се­ред та­ких чу­до­вих, пре­крас­них го­бі­тів. (Шквал схваль­но­го га­ла­су), — Я ще не за­пі­знав­ся на­віть з по­ло­ви­ною з вас так бли­зь­ко, як хо­тів би, і мен­ше ніж по­ло­ви­ну з вас люб­лю ли­ше впо­ло­ви­ну то­го, на що ви за­слу­го­ву­є­те. — Це твер­джен­ня бу­ло не­спо­ді­ва­не й не­зро­зу­мі­ле. За­лу­на­ли ок­ре­мі оплес­ки, але біль­шість мов­ча­ла, на­ма­га­ю­чись ді­йти до су­ті та здо­га­да­тись, був то ком­п­лі­мент чи на­в­па­ки.

— По‐дру­ге, я хо­тів від­свят­ку­ва­ти мій день на­ро­джен­ня (но­ві ви­гу­ки «Ура!»), або, точ­ні­ше, НАШ день на­ро­джен­ня, бо сьо­год­ні на­ро­див­ся ще й Фро­до, мій пле­мін­ник і спад­ко­є­мець. Сьо­год­ні він вхо­дить у зрі­лі ро­ки, а та­кож на­бу­ває пра­ва спад­щи­ни. — До­ро­с­лі по­блаж­ли­во по­плес­ка­ли, мо­лодь по­ви­гу­ку­ва­ла: «Фро­до! Фро­до! Ста­рий Фро­до!»; Ко­ше­лі‐Тор­бин­си на­суп­и­ли­ся та за­мис­ли­ли­ся, до чо­го тут пра­во спад­щи­ни. — ...Удвох ми сьо­год­ні ма­є­мо 144 ро­ки, стіль­ки ж, скіль­ки вас тут зі­бра­ло­ся, мож­на ска­за­ти, рів­но один грос. — Ти­ша. Не­до­реч­ні жар­ти! Ко­ше­лі‐Тор­бин­си об­ра­зи­ли­ся, бо на­реш­ті втя­ми­ли, що за­про­си­ли їх ли­ше зад­ля рів­но­го ра­хун­ку. «Грос, ото ви­га­дав! Гос­тей він хо­тів ба­чи­ти чи па­кун­ки лі­чи­ти? Жах, як ву­ль­гар­но!»

— Сьо­год­ні та­кож, — як­що не за­пе­ре­чу­є­те, я звер­ну­ся до іс­то­рії — річ­ни­ця мо­го при­бут­тя на ба­ри­лі до Ес­га­ро­гу, що на Дов­гім Озе­рі, хо­ча то­ді я геть за­був про день на­ро­джен­ня: ме­ні то­ді ви­пов­ни­ло­ся ли­ше 51, тож я не на­да­вав тій да­ті важ­ли­во­го зна­чен­ня. Що­прав­да, я все ж та­ки взяв участь у роз­кіш­но­му бен­ке­ті, хо­ча то­ді під­хо­пив жах­ли­ву не­жить, отож міг тіль­ки гун­до­си­ти: «Бдя­кую! Бдя­кую!». Те­пер же я ви­го­ло­шу ці сло­ва пра­ви­ль­но: дя­кую вам за те, що від­ві­да­ли моє ма­лень­ке свя­то.

Гос­ті впер­то мов­ча­ли. Усі на­пру­же­но че­ка­ли, чи то у цю мить ви­бух­не піс­ня, чи й то­го гір­ше, якісь вір­ши­ки; усім уже доб­ря­че на­б­рид­ло слу­ха­ти. Час кін­чи­ти та да­ти при­сут­нім ви­пи­ти за йо­го здо­ро­в’я! Але Бі­ль­бо не став ні спі­ва­ти, ні де­кла­му­ва­ти. По­мов­чав­ши хви­лин­ку, він до­дав:

— По‐тре­тє й ос­тан­нє, я хо­чу зро­би­ти од­ну ОБ’­ЯВУ. — Він про­мо­вив це сло­во так гуч­но та не­спо­ді­ва­но, що всі, хто ще був здат­ний, від­ра­зу сі­ли пря­мо. — Я зі смут­ком за­яв­ляю, що, хо­ча за 111 ро­ків ме­ні й не на­до­ку­чи­ло жи­ти се­ред вас, за­раз на­став кі­нець. Я йду від вас. Я роз­ста­ю­ся з ва­ми — тут і за­раз. Про­ща­вай­те!

Він сту­пив до­до­лу зі стіль­ця і щез у слі­пу­чо­му спа­ла­ху світ­ла. Гос­ті за­плю­щи­ли очі, а ко­ли знов від­кри­ли, Бі­ль­бо ні­де не бу­ло вид­но. Сто со­рок чо­ти­ри оч­ма­ні­лих го­бі­ти мов­ч­ки клі­па­ли очи­ма од­не на од­но­го, не­мов їм ві­ді­бра­ло мо­ву. Ста­рий Одо Мох­но­ступ зняв но­ги зі сто­лу і за­ту­по­тів. У мер­т­вій ти­ші чут­но бу­ло ли­ше обу­ре­не со­пін­ня. Та рап­том, вдих­нув­ши по­віт­ря, усі ці Тор­бин­си, Муд­рін­си, Ту­ки, Брен­ді­бо­ки, Ряс­ні, Неряс­ні, Ко­пай­но­ри, Трю­х­с­то­ни, Нор‐Боб­рин­ги, Лю­ль­ка­си та Мох­но­сту­пи за­го­мо­ні­ли ра­зом.

Усі од­но­стай­но зго­ди­лись, що це був най­без­глуз­ді­ший жарт, і ли­ше чи­ма­лі до­зи страв та на­по­їв до­по­мо­г­ли гос­тям отя­ми­тись від по­тря­сін­ня. «Бо­же­ві­ль­ний він. Я зав­жди це ка­зав», — по­вто­рю­ва­ли ро­ди­чі Бі­ль­бо на всі бо­ки. На­віть ро­ди­на Ту­ків (за ма­лим ви­нят­ком) ви­зна­ва­ла, що Бі­ль­бо по­шив­ся у дур­ні. У ту мить май­же всі ви­з­на­ли йо­го зник­нен­ня ли­ше не­чем­ною ви­тів­кою.

А от най­по­важ­ні­ший Ро­рі Брен­ді­бок зо­всім не від­чу­вав та­кої впев­не­нос­ті. Ні ста­рість, ані ве­ли­че­з­на кіль­кість по­гли­ну­тих страв не за­ть­ма­ри­ли йо­го ро­зу­му, і він ска­зав сво­їй не­віс­т­ці Есме­ра­ль­ді: «Щось тут не­га­разд, го­лу­бонь­ко! Га­даю, цей на­ві­же­ний Тор­бинс зно­ву по­дав­ся шу­ка­ти віт­ра в по­лі. Ста­рий ду­рень! Але нам не­ма чо­го хви­лю­ва­ти­ся. Адже час­ту­ван­ня він з со­бою не за­брав!» — і він го­лос­но звер­нув­ся до Фро­до, щоб той зве­лів об­но­си­ти гос­тей ви­ном.

А Фро­до так ні­чо­го й не ска­зав. Дов­го си­дів він мов­ч­ки по­ряд з по­рож­нім спус­ті­лим стіль­цем Бі­ль­бо, не чу­ю­чи ані ре­п­лік ро­ди­чів, ані за­пи­тань. Яс­на річ, жарт по­ті­шив йо­го, хо­ча він і знав про ньо­го за­зда­ле­гідь. Він лед­ве утри­мав­ся від смі­ху, спо­сте­рі­га­ю­чи обу­рен­ня вра­же­них гос­тей, але від­чув та­кож гли­бо­кий сму­ток: рап­том він зро­зу­мів, що ду­же лю­бив ста­ро­го. То­ва­рис­т­во не­за­ба­ром по­вер­ну­лось до страв, жва­во об­го­во­рю­ю­чи ди­вац­т­ва Бі­ль­бо, ста­рі й но­ві (тіль­ки обу­ре­ні Ко­ше­лі‐Тор­бин­си пішли со­бі геть), а Фро­до ста­ло не до ве­се­ло­щів. Він роз­по­ря­див­ся по­да­ти ще ви­на, під­вів­ся, мов­ч­ки ви­пив свій ке­лих за здо­ро­в’я Бі­ль­бо й кра­дь­ко­ма ви­слиз­нув з па­ві­ль­йо­ну.

Що­до ви­ну­ват­ця пе­ре­по­ло­ху, то, ви­го­ло­сив­ши свою про­мо­ву, він на­ма­цав у ки­ше­ні пер­с­тень — той са­мий, ча­рів­ний, кот­рий збе­рі­гав по­тай стіль­ки ро­ків. Схо­дя­чи зі стіль­ця, він су­нув па­лець у пер­с­тень, і біль­ше йо­го в Краї не ба­чив жо­ден го­біт. Бі­ль­бо по­спі­хом по­чим­чи­ку­вав до се­бе, тіль­ки на по­ро­зі не­на­дов­го за­три­мав­ся, з по­сміш­кою при­слу­хо­ву­ю­чись до дзиж­чан­ня го­ло­сів у па­ві­ль­йо­ні та до ве­се­ло­го го­мо­ну на лу­зі. По­тім уві­йшов у дім, зняв свят­ко­вий кос­тюм, склав ви­ши­ва­ну ка­мі­зель­ку і, за­гор­нув­ши її у тон­кий па­пір, схо­вав до ко­мо­да. По­тім швид­ко пе­ре­вдяг­нув­ся у якесь ста­ре ган­чі­р’я, за­тяг­нув по­тер­тий шкі­ря­ний ре­мінь, при­че­тів до ньо­го ко­рот­ко­го ме­ча у по­дря­па­них піх­вах з чор­ної шкі­ри. Ві­ді­м­к­нув скри­ню, геть усю про­пах­лу куль­ка­ми про­ти мо­лі, та ді­став ста­рий плащ з кап­ту­ром. Він оче­ви­дяч­ки збе­рі­гав­ся як скарб, той по­ла­та­ний плащ, та­кий виц­ві­лий, що тем­но‐зе­ле­ний ко­лір го­ді бу­ло впі­з­на­ти. До то­го ж він був Бі­ль­бо не на зріст. По­тім го­біт за­йшов до ка­бі­не­ту, ви­тяг із сей­фа жмут па­пе­рів, за­гор­ну­тий у ган­чі­р’я, та ру­ко­пис у шкі­ря­ній об­кла­дин­ці. Там ще ле­жав ве­ли­кий, ту­го на­би­тий кон­верт. Ру­ко­пис і па­пе­ри Бі­ль­бо втис­нув до по­до­рож­ньої тор­би, що сто­я­ла на до­лів­ці, важ­ка та май­же з вер­хом пов­на; у кон­верт він по­клав свій зо­ло­тий пер­с­тень ра­зом з тон­ким лан­цюж­ком, за­пе­ча­тав і над­пи­сав ім’я Фро­до. По­тім умос­тив кон­верт на по­лич­ці над ка­мі­ном, але від­ра­зу пе­ред­умав і су­нув со­бі до ки­ше­ні. Але у цю мить две­рі від­чи­ни­ли­ся і швид­кою хо­дою уві­йшов Ган­дальф.

— Ві­таю! — ска­зав Бі­ль­бо. — А я вже ду­мав, чи ти встиг­неш.

— Ра­дий БА­ЧИ­ТИ те­бе, — від­по­вів ча­рів­ник, опус­ка­ю­чись у кріс­ло. — Ме­ні схо­ті­ло­ся ска­за­ти де­що на­ос­тан­ку. Ти, ма­буть, впев­не­ний, що все від­бу­ло­ся чу­до­во й точ­ні­сі­нь­ко за пла­ном?

— Авжеж. Хо­ча спа­ла­ху я не че­кав. Він на­віть ме­не зля­кав, не ка­жу­чи вже про ін­ших. Це ма­лень­ке до­пов­нен­ня від те­бе, еге ж?

— Зро­зу­мі­ло. Ти ду­же муд­ро при­хо­ву­вав пер­с­тень у та­єм­ни­ці всі ці ро­ки, й ме­ні зда­ло­ся, що гос­тям тре­ба щось під­ки­ну­ти, щоб во­ни мо­г­ли якось по­яс­ни­ти твоє рап­то­ве зник­нен­ня.

— Але ти ледь не зі­псу­вав усю шту­ку. Прав­ду ка­жуть, ду­же то­бі по­до­ба­є­ть­ся втру­ча­ти­ся у будь‐яку спра­ву! — за­смі­яв­ся Бі­ль­бо. — Ну, я ж ро­зу­мію, то­бі зав­жди кра­ще зна­ти.

— Це слуш­но — ко­ли я щось знаю. Але у тво­їй спра­ві я ще не зо­всім ро­зі­брав­ся. За­раз во­на пі­ді­й­ш­ла до кін­ця. Ти зі­грав свій жарт, збен­те­жив та об­ра­зив май­же усю рід­ню й за­без­пе­чив Го­бі­та­нію те­мою для ба­ла­чок на де­в’ять, а то й на де­в’я­но­сто де­в’ять днів на­пе­ред. Що ще зби­ра­єш­ся ут­ну­ти?

— Ме­ні по­трі­бен від­по­чи­нок, три­ва­лий від­по­чи­нок, я вже ка­зав то­бі. Мож­ли­во, я пі­ду на­зав­ж­ди — на­в­ряд чи ме­ні за­кор­тить по­вер­ну­ти­ся. Адже я так і роз­ра­ху­вав, і всім роз­по­ря­див­ся. Я ста­рію, Ган­даль­фе. Зов­ні цьо­го не вид­но, але сер­цем я від­чу­ваю... «Гар­но збе­ріг­ся!» — зі­тх­нув він. — Але я від­чу­ваю се­бе тон­ким‐тон­ким, ро­зу­мі­єш, не­мов ме­не роз­тяг­ли, ні­би мас­ло по ду­же ве­ли­кій скиб­ці хлі­ба. Це ж не­при­род­но! Ме­ні тре­ба змі­ни­ти жит­тя, як зав­год­но змі­ни­ти!

Ган­дальф за­ці­кав­ле­но, пи­ль­но гля­нув на ньо­го.

— Атож, так не го­ди­ть­ся, — ска­зав він за­дум­ли­во. — Ти все ж та­ки пра­ви­ль­но ви­га­дав.

— Так чи інак­ше, я від­ва­жив­ся. Ме­ні хо­че­ть­ся зно­ву по­ба­чи­ти го­ри, Ган­даль­фе, ГО­РИ — а по­тім зна­й­ти якийсь ку­то­чок, де мож­на справ­ді від­по­чи­ти, спо­кій­но й ти­хо, без на­тов­пу ро­ди­чів, що су­ють усю­ди сво­го но­са, без ті­єї чер­ги на­б­рид­ли­вих від­ві­ду­ва­чів, що без­пе­рер­в­но дзво­нять бі­ля две­рей. Я шу­каю та­ку міс­ци­ну, де мож­на до­пи­са­ти на­реш­ті кни­гу. Я вже й кін­ців­ку гар­ну при­ду­мав: «А по­тім він жив щас­ли­во до са­мо­го кін­ця сво­їх днів»...

Ган­дальф роз­смі­яв­ся:

— Спо­ді­ва­юсь, так і ста­не­ть­ся. Що­прав­да, ні­хто не змо­же про­чи­та­ти твою кни­гу, хоч би як во­на не скін­чи­ла­ся.

— Ну, мо­же, ко­мусь ко­лись та зна­до­би­ть­ся. Фро­до вже чи­тав де­що з го­то­вих роз­ді­лів. Ти ж бу­деш пік­лу­ва­ти­ся за Фро­до, так?

— Обо­в’яз­ко­во. Бу­ду ди­ви­ти­ся обо­ма — ко­ли зна­й­ду ві­ль­ний час.

— Від­вер­то ка­жу­чи, він пі­шов би зі мною — як­би я за­про­сив. Він уже й сам про­по­ну­вав, са­ме ци­ми дня­ми. Та вза­га­лі він ще не ду­же то­го праг­не. Ме­ні вкрай по­тріб­но зно­ву по­ба­чи­ти ди­кі зем­лі та го­ри, по­ки жи­ву; а він ще не на­в­ті­шав­ся Кра­єм, по­ля­ми, лі­са­ми й річ­ка­ми. Йо­му тут усе до впо­до­би. Я все йо­му від­даю, крім де­яких дріб­ни­чок. Він звик­не са­мо­стій­но да­ва­ти со­бі ра­ду та бу­де, я пе­вен, ціл­ком щас­ли­вий. Час уже йо­му ста­ва­ти на влас­ні но­ги.

— От­же, все йо­му від­да­си? — пе­ре­пи­тав Ган­дальф. — Пер­с­тень теж? На­скіль­ки я па­м’я­таю...

— Мм‐мм... так, зда­є­ть­ся... — зні­я­ко­вів Бі­ль­бо.

— То­ді де ж він?

— У кон­вер­ті, як­що то­бі так ці­ка­во, — сер­ди­то від­ка­зав Бі­ль­бо. — Там, на ка­мі­ні... Ні! Він тут, у ки­ше­ні! — го­біт за­тк­нув­ся й до­дав сти­ха: — Чи ж не див­но? Про­те, стіль­ки літ ми­ну­ло, чо­му я по­ви­нен йо­го за­ли­ша­ти?

Ган­дальф гля­нув на Бі­ль­бо су­во­ро, і очі йо­го зблис­ну­ли.

— Бі­ль­бо, йо­го кра­ще за­ли­ши­ти тут, — мо­вив він по­важ­но. — Адже ти то­го й ба­жав!

— Але... вза­га­лі, так... чи ні. За­раз, як тре­ба від­да­ти, я чо­гось не мо­жу... До то­го ж не ду­же ро­зу­мію, на­ві­що... На­ві­що це то­бі? — спи­тав він, і го­лос йо­го рап­том змі­нив­ся, став хрип­ким, у ньо­му за­бри­ні­ли до­са­да й пі­до­зра. — Зав­жди ти ме­ні до­шку­ля­єш з при­во­ду пер­с­ня, а всі­ля­кі ін­ші ре­чі, що я здо­був у по­хо­ді, чо­гось те­бе не тур­бу­ють!

— Я маю то­бі до­шку­ля­ти. Ме­ні по­тріб­на іс­ти­на. Це ду­же важ­ли­во. Ча­рів­ні пер­с­ні, во­ни... ча­рів­ні, ро­зу­мі­єш, рід­кіс­на річ і ці­ка­ва. Я ж бо ча­ро­дій, маг, і тво­їм пер­с­те­ни­ком ці­кав­лю­ся тіль­ки за­ра­ди на­у­ки. Як­що те­бе зно­ву тяг­не у ман­д­ри, то я вва­жав би за кра­ще зна­ти, де він зна­хо­ди­ть­ся. А ще ме­ні зда­є­ть­ся, що ти й так за­дов­го вже во­ло­дів ним. Як­що не по­ми­ля­юсь, Бі­ль­бо, він то­бі біль­ше не зна­до­би­ть­ся.

Бі­ль­бо по­чер­во­нів, сер­ди­тий вог­ник спа­лах­нув у йо­го очах. Доб­ро­душ­не, об­лич­чя скри­ви­ла гри­ма­са лю­ті.

— Чо­му це? — ви­гук­нув він. — Яке то­бі ді­ло, як я роз­по­ря­джу­ся сво­їм май­ном? Во­но моє, влас­не! Я йо­го зна­й­шов. Він сам до ме­не під­ко­тив­ся.

— Так‐так, — по­го­див­ся Ган­дальф. — Чо­го ж ти так ро­зі­злив­ся?

— Бо ти ме­не дра­ту­єш! Він мій, ка­жуть то­бі! Влас­ний. Мій скарб. Мій до­ро­гий, ба­чиш, до­ро­ге­сень­кий!

Об­лич­чя ча­рів­ни­ка ска­м’я­ні­ло, і ли­ше у гли­би­ні очей при­ча­ї­ли­ся по­див та не­при­хо­ва­не за­не­по­ко­єн­ня.

— Йо­го вже хтось так на­зи­вав — на­ба­га­то ра­ні­ше за те­бе.

— А те­пер я на­зи­ваю. Чо­му б ні? Я не вин­ний, що Гор­лум йо­го за­гу­бив. А я збе­ріг і збе­рі­га­ти­му!

Ган­дальф під­вів­ся й про­мо­вив су­во­ро:

— Як­що вчи­ниш так, то ти ос­тан­ній ду­рень, Бі­ль­бо. З кож­ним сло­вом ме­ні це стає яс­ні­ше. Пер­с­тень за­над­то си­ль­но то­бою за­во­ло­дів. За­лиш йо­го та ру­шай, ку­ди за­ма­не­ть­ся.

— То й пі­ду, ку­ди за­хо­чу, і ві­зь­му все, що за­ба­жаю, — впер­то по­вто­рив Бі­ль­бо.

— Гей, ти­х­ше, лю­бий го­бі­те! — зу­пи­нив йо­го ча­рів­ник. — Усе твоє дов­ге жит­тя ми бу­ли дру­зя­ми, і: ти ме­ні де­чим зо­бо­в’я­за­ний. Отож‐бо, ви­ко­нуй, що обі­цяв, ді­ста­вай пер­с­тень!

— Як хо­чеш со­бі йо­го за­бра­ти, так і ска­жи! — скрик­нув Бі­ль­бо. — Тіль­ки дзу­сь­ки ти йо­го одер­жиш. Я зі сво­їм скар­бом не роз­лу­чусь, ось то­бі й усе!

Го­бі­то­ва ру­ка по­тяг­ла­ся до ме­ча. Очі Ган­даль­фа спа­лах­ну­ли.

— Ще тро­хи, і я теж роз­сер­джу­ся. Ану, по­вто­ри ще раз! То­ді по­ба­чиш, який на­справ­ді Ган­дальф Сі­рий!

Ча­рів­ник зро­бив крок до го­бі­та, гнів­но здій­няв­ши бро­ви, і не­мов­би ви­ріс; йо­го тінь за­пов­ни­ла всю ма­лень­ку кім­на­ту.

Бі­ль­бо від­сах­нув­ся до сті­ни. Він важ­ко ди­хав, до­ло­ня йо­го га­ряч­ко­во при­тис­ку­ва­ла ки­ше­ню. Так сто­я­ли во­ни, див­ля­чись віч‐у‐віч, і по­віт­ря у кім­на­ті дзве­ні­ло. По­ма­лу па­ль­ці Бі­ль­бо роз­тис­ну­лись, і він здриг­нув­ся.

— Що це з то­бою, Ган­даль­фе? — спи­тав він. — Ти та­ким ра­ні­ше ні­ко­ли не бу­вав. У чо­му, влас­не, спра­ва? Пер­с­тень я зна­й­шов, і Гор­лум убив би ме­не, як­би я ним не ско­рис­тав­ся. Я не зло­дій, не­хай що він там роз­па­тя­кує!

— А я те­бе зло­ді­єм ні­ко­ли і не вва­жав. Але я теж не зло­дій. Не по­гра­бу­ва­ти те­бе хо­чу, а до­по­мог­ти. Кра­ще по­слу­хай‐но ме­не, як до­сі слу­хав!

Він від­вер­нув­ся, і тінь йо­го зі­с­ков­з­ну­ла зі сті­ни. Ган­дальф не­мов зсох­нув­ся і став, як ра­ні­ше, си­вим ді­дом, стур­бо­ва­ним і по­хи­лим. Бі­ль­бо при­крив ру­кою очі.

— Да­руй, — ска­зав він. — Щось на ме­не най­ш­ло... Ме­ні, ма­буть, по­кра­щає, як­що по­збу­ду­ся всі­єї ці­єї ха­ле­пи. Ос­тан­нім ча­сом ме­ні чо­гось так важ­ко на ду­ші! Іно­ді вви­жа­є­ть­ся, ні­би­то чи­єсь око на ме­не ви­ря­чи­лось. І по­с­тій­но кор­тить оді­ти пер­с­ня та зник­ну­ти, або пе­ре­ві­ри­ти, чи він не за­гу­бив­ся, ді­ста­ти, щоб упев­ни­ти­ся. Я спро­бу­вав йо­го за­ді­ми­ка­ти у шух­ля­ді, але як­що він не ле­жав у ме­не в ки­ше­ні, я спо­кою не мав. Хто­зна, чо­го це так. Ме­ні й за­раз ой як не­лег­ко ві­ді­рва­ти­ся від ньо­го...

— То­ді до­вір це ме­ні, — ска­зав Ган­дальф. — Ка­жу то­бі: ру­шай та за­лиш пер­с­тень тут. Від­мов­ся від ньо­го. Від­дай йо­го Фро­до, а я при­гля­ну, щоб усе бу­ло га­разд.

Бі­ль­бо по­сто­яв ще мить, на­пру­же­ний та не­рі­шу­чий, але на­реш­ті мо­вив, зі­тха­ю­чи:

— Га­разд. Так і зроб­лю. — Він зни­зав пле­чи­ма й пе­чаль­но по­сміх­нув­ся. — Адже я й гу­лян­ку за­ті­яв са­ме для то­го ж: по­роз­да­ва­ти ку­пу по­да­рун­ків, щоб лег­ше від­мо­ви­ти­ся від пер­с­те­ни­ка. Ме­ні, щи­ро ка­жу­чи, не по­лег­ша­ло, але ж бу­де шко­да, як­що усі ті зу­сил­ля пі­дуть за віт­ром. Увесь жарт змар­ную...

— Та й справ­ді, без цьо­го вся ви­тів­ка стає без­глуз­дою, — під­так­нув Ган­дальф.

— То­ді хай так і бу­де. Пер­с­тень, от­же, ді­ста­не­ть­ся Фро­до ра­зом з усім ін­шим, — він знов гли­бо­ко зі­тх­нув. — А те­пер ме­ні вже дій­с­но час іти, аби ще хтось не за­три­мав. Я вже всім ска­зав «про­ща­вай­те», по­вто­рю­ва­ти не тре­ба.

Він під­хо­пив свою тор­бу й по­пря­му­вав до две­рей.

— А пер­с­тень? — на­га­дав ча­рів­ник. — Він усе ще в ки­ше­ні!

— Еге ж, у ки­ше­ні, — зі­знав­ся Бі­ль­бо. — І за­по­віт теж там, і де­які па­пе­ри. Слу­хай, кра­ще ти ві­зь­ми йо­го в ме­не та від­дай. Так бу­де на­дій­ні­ше.

— Ні, пер­с­ня я не ві­зь­му. По­кла­ди йо­го сам, ска­жі­мо, на ка­мі­ні. Там він бу­де у без­пе­ці, до­ки при­йде Фро­до. А я на ньо­го по­че­каю.

Бі­ль­бо ви­тяг кон­верт і став під­со­ву­ва­ти йо­го під го­дин­ник, але ру­ка йо­го трем­ті­ла, і кон­верт упав на під­ло­гу. Не встиг го­біт на­хи­ли­ти­ся, як ча­рів­ник під­хо­пив кон­верт і по­клав на міс­це. Су­до­ма гні­ву знов пе­ре­смик­ну­ла го­бі­то­ве об­лич­чя, але від­ра­зу ж змі­ни­лась на ла­гід­ну по­сміш­ку.

— Оце вже й усе, — з по­лег­шен­ням ска­зав Бі­ль­бо. — Те­пер я пі­ду!

Удвох во­ни ви­йшли до пе­ред­по­кою. Бі­ль­бо ви­брав з під­став­ки свою улюб­ле­ну па­ли­цю для по­до­ро­жей і свис­нув. З трьох різ­них две­рей ви­гуль­к­ну­ли трій­ко за­кло­по­та­них гно­мів.

— Усе го­то­ве? — по­с­пи­тав Бі­ль­бо. — Спа­ко­ва­но, на­пи­са­но?

— Усе, — від­по­ві­ли гно­ми.

То­ді ру­шай­мо не­гай­но!

Він ви­йшов на ґа­нок. Сто­я­ла чу­до­ва ніч, чор­не не­бо всі­я­ли зір­ки. Бі­пь­бо за­дер го­ло­ву, вдих­нув сві­жо­го по­віт­ря.

— Як гар­но! Як це доб­ре, зно­ву пі­ти у ман­д­ри, та ще й з гно­ма­ми! Скіль­ки ро­ків я ну­дь­гу­вав без цьо­го... А ви усі про­ща­вай­те! — він оки­нув по­гля­дом свій ста­рий дім і вкло­нив­ся вхід­ним две­рям. — Ти теж про­ща­вай, Ган­даль­фе!

— Ско­ріш, до по­ба­чен­ня, Бі­ль­бо. Бе­ре­жи се­бе. У тво­є­му ві­ці тре­ба вже бу­ти роз­суд­ли­вим!

— Бе­рег­ти се­бе? На­ві­що? Не тур­буй­ся, Ган­даль­фе! Я за­раз та­кий же щас­ли­вий, як у най­кра­щі мої дні, а це зо­всім не ма­ло! Час при­йшов. На­реш­ті но­ги по­не­суть ме­не геть звід­си... — він не­го­лос­но, не­мов до се­бе, про­спів­ав у тем­ря­ві:

Бі­ль­бо до­спів­ав, по­сто­яв ще хви­ль­ку, а по­тім, не до­дав­ши біль­ше жод­но­го сло­ва, від­вер­нув­ся від світ­ла та му­зи­ки й зро­бив крок у пі­ть­му. Троє гно­мів слі­дом за ним звер­ну­ли у са­док та при­пус­ти­ли клу­сом униз по дов­гій кру­тій стеж­ці. Во­на ве­ла до пе­ре­ла­зу у жи­во­пло­ті. Один за од­ним чет­ве­ро по­до­рож­ніх пе­рес­ко­чи­ли че­рез ньо­го й пішли ле­ва­дою, зник­ли в но­чі, не­мов шур­хіт віт­ру у тра­вах.

Ган­дальф дов­го ще ди­вивсь услід Бі­ль­бо крізь тем­ряву «Будь здо­ро­вий, лю­бий мій го­бі­те, до но­вої зу­стрі­чі!» — ти­хо про­мо­вив він на­реш­ті і по­вер­нув­ся в дім.

Ко­ли не­за­ба­ром з’я­вив­ся Фро­до, ча­рів­ник си­дів без світ­ла, гли­бо­ко за­мис­ле­ний.

— Пі­шов? — спи­тав Фро­до.

— Так. Пі­шов на­реш­ті.

— Ой, шко­да... Я ж до ос­тан­ньої ми­ті спо­дів­ав­ся, що то зо­ста­не­ть­ся тіль­ки жар­том. Хоч і від­чу­вав, що він ні жар­тує. У ньо­го зав­жди сер­йоз­ні ре­чі кри­ю­ть­ся під жар­та­ми... От ли­хо, не за­став я йо­го, не про­вів!

— Га­даю, що він мав са­ме та­кий на­мір — пі­ти не­по­мі­че­ним. Не хви­люй­ся. З ним те­пер усе бу­де га­разд. Він за­ли­шив для те­бе па­ку­нок. Ось по­ди­вись!

Фро­до узяв кон­верт з по­лич­ки, по­кру­тив, але від­кри­ва­ти не став.

— Там має бу­ти за­по­віт та ін­ші па­пе­ри, — ска­зав маг. — Ти від­те­пер влас­ник Тор­би‐на‐Кру­чі. А ще, я ду­маю, ти зна­й­деш там зо­ло­тий пер­с­тень.

— Пер­с­тень! — зди­во­ва­но ви­гук­нув Фро­до. — Він йо­го за­ли­шив ме­ні? На­ві­що, хо­тів би я зна­ти? Втім, хто­зна, мо­же, до чо­гось він і при­дат­ний!

— Мо­же, так, а мо­же, й ні, — від­по­вів Ган­дальф. — Я б то­бі не ра­див ко­рис­та­ти­ся ним. У вся­ко­му ра­зі, схо­вай йо­го на­дій­но та збе­рі­гай по­тай. Ну, а те­пер я пі­ду спа­ти.

Як но­вий гос­по­дар Тор­би‐на‐Кру­чі Фро­до був те­пер зо­бо­в’я­за­ний, хоч‐не‐хоч, про­вес­ти гос­тей. Чут­ки про див­ну при­го­ду ро­зі­йш­ли­ся вже по всьо­му лу­зі, але Фро­до усім ка­зав тіль­ки: «Без­пе­реч­но, вран­ці все з’я­су­є­ть­ся». Бли­зь­ко пів­но­чі за най­по­важ­ні­ши­ми гос­тя­ми при­їха­ли їх­ні екі­па­жі; один за од­ним уво­зи­ли во­ни з Кру­чі ціл­ком си­тих, але не пе­ре­си­че­них го­бі­тів. По­тім на­дій­шли за­зда­ле­гідь най­ня­ті са­дів­ни­ки, по­зби­ра­ли та по­роз­во­зи­ли у тач­ках по до­мів­ках тих, ко­го че­рез не­до­гляд за­бу­ли.

Ніч по­во­лі ми­на­ла. Зі­йш­ло сон­це. Го­бі­ти теж під­ве­ли­ся, хо­ча й на­ба­га­то ліз­ні­ше. Вран­ці при­йшли ро­біт­ни­ки (за ви­кли­ком), щоб ро­зі­бра­ти на­ме­ти, від­нес­ти сто­ли й лав­ки, лож­ки й но­жи­ки, пляш­ки й та­ріл­ки ліх­та­ри­ки й діж­ки з кві­та­ми; во­ни під­ме­ли крих­ти та об­гор­т­ки від хло­па­вок, по­під­би­ра­ли за­бу­ті ру­ка­вич­ки, тор­бин­ки й но­со­вич­ки, а ще во­ни унес­ли все, чо­го гос­ті не з’ї­ли (але це за­вдан­ня їм ба­га­то кло­по­ту де за­вда­ло). По­тім ста­ли зби­ра­ти­ся ін­ші від­ві­ду­ва­чі (без ви­кли­ку): Тор­бин­си та Муд­рін­си, Ту­ки та Бу­ль­бе­ри, та ба­га­то ін­ших, хто меш­кав по­бли­зу чи за­ли­шив­ся на ніч десь у су­сі­дів. Опів­дні, ко­ли на­віть ті, хто на­пе­ре­до­дні на­їв­ся дос­хо­чу, знов бу­ли не про­ти по­пра­цю­ва­ти ще­ле­па­ми, у Тор­бі зі­бра­ла­ся вже ці­ла юр­ба. Гос­по­дар їх не за­про­шу­вав, але очі­ку­вав.

Фро­до зу­стрі­чав усіх на ґан­ку, по­смі­ха­ю­чись, але ви­гляд мав на­том­ле­ний і стур­бо­ва­ний. Ні­яких но­вин він, утім, не ви­го­ло­сив, а тіль­ки від­по­ві­дав на усі за­пи­тан­ня: «Бі­ль­бо Тор­бинс від­сут­ній; на­скіль­ки я знаю, по­вер­не­ть­ся не ско­ро». Де­кіль­кох ро­ди­чів він за­про­сив до до­му, де на них че­ка­ли «гос­тин­ці» від Бі­ль­бо.

У пе­ред­по­кої ви­со­чі­ла ці­ла го­ра па­кун­ків, ко­ро­бо­чок, най­різ­но­ма­ніт­ні­ших ре­чей і на­віть меб­лів. До кож­но­го був при­в’я­за­ний яр­ли­чок з на­пи­сом: прі­зви­щем або взір­цем го­бі­тан­сь­ко­го гу­мо­ру. На­при­клад, на па­ра­со­ль­ці: «Еде­ля­ро­ві Ту­ку, у ВЛАС­НУ влас­ність, від Бі­ль­бо» (Еде­ляр був ду­же здат­ний при­хо­пи­ти з гос­тин чу­жу па­ра­соль­ку); «До­рі Тор­бинс на па­м’ять про ДОВ­ГЕ лис­ту­ван­ня, з по­ша­ною від Бі­ль­бо» — на ве­ли­ко­му ко­ши­ку для па­пе­рів. До­ра бу­ла се­с­т­рою Дро­го і най­с­та­рі­шою з ро­ди­чів Бі­ль­бо та Фро­до, їй вже ви­пов­ни­ло­ся 99, отож про­тя­гом біль­ше ніж пів­с­то­річ­чя во­на пе­ре­ве­ла ці­лі го­ри па­пе­ру, щоб за­без­пе­чи­ти їх доб­ри­ми по­ра­да­ми; «Мі­ло Ко­пай­но­ру з на­ді­єю, що це зна­до­би­ть­ся, від Б. Т.» — на зо­ло­тій руч­ці та пляш­ці чор­ни­ла. Мі­ло ні­ко­ли не від­по­ві­дав на лис­ти. Круг­ле опук­ле дзер­ка­ль­це при­зна­ча­ло­ся «від дя­дь­ка Бі­ль­бо» мо­ло­день­кій Лю­бис­точ­ці Тор­бинс, яка бу­ла у не­при­хо­ва­но­му за­х­ва­ті від влас­ної зов­ніш­нос­ті, а на пу­с­тій по­лич­ці для кни­жок сто­я­ло: «Для зі­бран­ня Гу­го Роз­по­яс­са — від укла­да­ча» (Гу­го час­то по­зи­чав кни­ги, але від­да­вав їх ве­ль­ми не­охо­че). Ко­ро­боч­ка зі сріб­ни­ми лож­ка­ми при­зна­ча­ла­ся «Ге­ра­нії Ко­шіль‐Тор­бинс — як ПО­ДА­РУ­НОК». Бі­ль­бо здо­га­ду­вав­ся, що во­на встиг­ла при­бра­ти до рук чи­ма­ло то­го доб­ра, по­ки він ман­д­ру­вав сві­том. Ге­ра­нія це усві­дом­лю­ва­ла ду­же доб­ре. З’я­вив­шись піз­ні­ше то­го дня, во­на від­ра­зу збаг­ну­ла зміст на­пи­су, але від по­да­рун­ка не від­мо­ви­ла­ся.

Та­кою бу­ла ли­ше мі­зер­на час­т­ка про­щаль­них по­да­рун­ків Бі­ль­бо. Про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків са­ди­ба йо­го за­ро­с­ла всі­ля­ки­ми ре­ча­ми та дріб­нич­ка­ми — у го­бі­тан­сь­ких но­рах та­ке трап­ля­ло­ся, пе­ред­усім за­вдя­ки звич­ці да­ри­ти по­да­рун­ки на день на­ро­джен­ня. Не те щоб, зро­зу­мі­ло, ті по­да­рун­ки бу­ли зав­жди НО­ВИ­МИ; два‐три ста­ро­вин­них ме­го­ма, чиє при­зна­чен­ня вже геть дав­но за­бу­ли, пе­ре­хо­ди­ли з рук до рук по всій чвер­ті; але Бі­ль­бо зви­чай­но да­ру­вав но­ві ре­чі й не від­да­вав ті, що по­да­ру­ва­ли йо­му. Отож те­пер у ста­рій но­рі ста­ло тро­хи вид­ні­ше.

На кож­но­му по­да­рун­ку Бі­ль­бо зро­бив влас­но­руч­ний над­пис і не жал­ку­вав жар­тів та про­зо­рих на­тя­ків. Але, зро­зу­мі­ло, біль­шість по­да­рун­ків дій­с­но бу­ли по­тріб­ні тим, ко­му ді­ста­ли­ся, й ду­же їх по­ті­ши­ли. Особ­ли­во по­щас­ти­ло не­за­мож­ним го­бі­там з Тор­би­но­го уз­во­зу. Ді­дусь Гем­д­жи одер­жав два лан­ту­хи кар­топ­лі, но­ву ло­па­ту, вов­ня­ну ка­мі­зель­ку та пля­шеч­ку ма­зі від ло­мо­ти у кіс­т­ках. Ро­рі Брен­ді­бо­ко­ві, на па­м’ять про спо­кон­віч­не хлібр­соль­с­т­во, пе­ре­па­ла дю­жи­на «Ста­ро­го Ви­но­гро­на», міц­но­го чер­во­но­го ви­на з Пів­ден­ної чвер­ті, доб­ре ви­три­ма­но­го: бо ж уклав їх до пив­ни­ці ще ба­ть­ко Бі­ль­бо — а той був хло­пець преслав­ний.

Чи­ма­лень­ко одер­жав і Фро­до, а над­то усі­ля­ких меб­лів, не ка­жу­чи вже про го­лов­ні скар­би — кни­ги та кар­ти­ни. Про­те ні­де не бу­ло ані слі­ду, ані згад­ки про гро­ші або кош­тов­нос­ті: ні­ко­му не пе­ре­па­ло бо­дай гро­ши­ка чи скля­ної на­мис­тин­ки.

Важ­кий то був день для Фро­до. Ви­га­да­ні чут­ки, що май­но Бі­ль­бо роз­да­ють без­кош­тов­но, роз­ле­ті­ли­ся зі швид­кіс­тю лі­со­вої по­же­жі, і не­вдов­зі осе­лю ви­пов­нив ці­ка­вий люд, кот­ро­му ро­би­ти там бу­ло ні­чо­го, а про­гна­ти бу­ло мар­ною спра­вою. Яр­лич­ки по­від­ри­ва­лись, по­да­рун­ки по­пе­ре­мі­шу­ва­лись, зчи­ни­ли­ся свар­ки. Де­хто на­ма­гав­ся влаш­то­ву­ва­ти уго­ди та об­мін у пе­ред­по­кої, ін­ші на­ма­га­лись ухо­пи­ти різ­ні дріб­нич­ки, що не для них при­зна­ча­ли­ся, або щось по­цу­пи­ти кра­дь­ко­ма. До­ро­гу до во­ріт за­ха­ра­щу­ва­ли тач­ки й ма­лі віз­ки.

У са­мо­му роз­па­лі ме­туш­ні на­дій­шли Ко­ше­лі‐Тор­бин­си. Фро­до щой­но пе­ред тим пі­шов до се­бе пе­ре­по­чи­ти хоч кіль­ка хви­лин і за­ли­шив сво­го дру­га Мер­рі Брен­ді­бо­ка при­гля­ну­ти за роз­по­ді­лом. Одо го­лос­но ви­ма­гав зу­стрі­чі з Фро­до, але Мер­рі, чем­но вкло­нив­шись, ска­зав:

— Він за­раз не має ба­жан­ня бе­сі­ду­ва­ти. Він від­по­чи­ває.

— Точ­ні­ше, хо­ва­є­ть­ся, — обі­рва­ла йо­го Ге­ра­нія. — Але ж нам не­об­хід­но йо­го по­ба­чи­ти, отож ми йо­го по­ба­чи­мо. Йди та ска­жи йо­му!

Мер­рі на­дов­го за­ли­шив їх са­мих у пе­ред­по­кої, і во­ни за­хо­ди­лись шу­ка­ти по­да­ру­нок, що при­зна­чав­ся для них. Зна­й­шли лож­ки й роз­лю­ти­ли­ся ще біль­ше. На­реш­ті Мер­рі за­про­сив їх до ка­бі­не­ту.

Фро­до си­дів за сто­лом над ку­пою па­пе­рів і справ­ді не мав ба­жан­ня роз­мов­ля­ти, у вся­ко­му ра­зі з Ко­ше­ля­ми‐Тор­бин­са­ми; все ж він під­вів­ся їм на­зу­стріч, по­д­зень­ку­ю­чи чи­мось у ки­ше­ні шта­нів, і про­мо­вив до них до­сить чем­но.

Ми­лі ро­ди­чі бу­ли вкрай на­стир­ли­ви­ми. По­ча­ли во­ни з то­го, що за­про­по­ну­ва­ли ви­кид­ні ці­ни (аяк­же, ми ж рід­ні!) за різ­ні кош­тов­ні ре­чі без яр­ли­ків. Ко­ли Фро­до від­по­вів, що впов­но­ва­же­ний роз­да­ва­ти ли­ше те, що сам Бі­ль­бо мав на­мір від­да­ти, во­ни за­яви­ли, що тут щось не­чис­то.

— Я, на­при­клад, тіль­ки од­не зро­зу­мів! — ве­ре­щав Одо. — Ти на всьо­му цьо­му не­по­га­но на­грі­єш ру­ки! Я ви­ма­гаю по­ка­за­ти за­по­віт!

Як­би Бі­ль­бо не вси­но­вив Фро­до, то спад­ко­єм­цем став би Одо. То­му він ду­же уваж­но, з пре­зир­ли­вим пир­с­кан­ням, про­чи­тав за­по­віт, але, на жаль, зміст був ви­кла­де­ний яс­но й точ­но, на­пи­са­ний згід­но з за­ко­ном, бу­ли на­віть обо­в’яз­ко­ві, як то во­ди­ть­ся у Краї, під­пи­си сі­мох свід­ків), зроб­ле­ні чер­во­ним чор­ни­лом.

— Зно­ву нас об­ду­ри­ли! — ска­зав Одо дру­жи­ні. — Чи вар­то бу­ло че­ка­ти шіст­де­сят ро­ків! Лож­ки! Що за ні­се­ніт­ни­ця!

Він клац­нув па­ль­ця­ми під но­сом у Фро­до і, ста­ран­но ту­по­чу­чи, ви­йшов геть. Але по­зба­ви­ти­ся Ге­ра­нії бу­ло не так‐то лег­ко. Тро­хи зго­дом Фро­до ви­гля­нув з ка­бі­не­ту і за­став її на га­ря­чо­му: во­на до­слі­джу­ва­ла за­тиш­ні ку­точ­ки та просту­ку­ва­ла під­ло­гу. Фро­до твер­дою ру­кою ви­про­ва­див її до ви­хо­ду, не за­був­ши пе­ред тим ви­тяг­ну­ти кіль­ка ма­лих (але ве­ль­ми цін­них) су­ве­ні­рів, що якось не­на­ро­ком по­тра­пи­ли до її па­ра­соль­ки. При цьо­му Ге­ра­нія ма­ла та­кий ви­раз на об­лич­чі, не­важ­ко бу­ло здо­га­да­тись: во­на по­хап­цем шу­кає яко­їсь убив­чої ре­п­лі­ки на про­щан­ня; але спро­мог­ла­ся бов­к­ну­ти ли­ше най­прос­ті­ше:

— Ти ще про це по­жал­ку­єш, мо­ло­ко­со­се! І чо­го ти тут за­ли­шив­ся? Ти ж не звід­си ро­дом! На­віть не Тор­бинс, а та­ке... прос­то Брен­ді­бок!

— Чув, Мер­рі? — спи­тав Фро­до, за­чи­нив­ши за нею две­рі. — Це во­на хо­ті­ла ме­не об­ра­зи­ти.

— На­в­па­ки, — від­гук­нув­ся Мер­рі, — во­на те­бе на­го­ро­ди­ла ком­п­лі­мен­том; а от­же, то все по­бре­хень­ки!

По­тім во­ни обі­йшли всю но­ру, тур­ну­ли трьох під­літ­ків (двох Муд­рін­сів та Бу­ль­бе­ра), які ко­лу­па­ли сті­ну в од­но­му з льо­хів; по­тім Фро­до мав су­тич­ку з Сан­чо Мох­но­сту­пом (ону­ком Одо), — той на­ду­мав роз­ко­пу­ва­ти ве­ли­ку ко­мо­ру, де йо­му зда­ло­ся, що є по­рож­не­ча за сті­ною. Ле­ген­ди про зо­ло­то Бі­ль­бо збу­джу­ва­ли ве­ли­кі спо­ді­ван­ня; бо зо­ло­то, що йо­го от­ри­ма­но у та­єм­ни­чий (щоб не ска­за­ти тем­ний) спо­сіб, як усім ві­до­мо, на­ле­жить то­му, хто пер­ший зна­й­де — аби не втру­ти­ли­ся ін­ші.

Здо­лав­ши Сан­чо та ви­ш­тов­х­нув­ши йо­го за две­рі, Фро­до по­ва­лив­ся на сті­лець у пе­ред­по­кої.

— Все, Мер­рі, за­чи­няй крам­ни­цю! — ска­зав він. — За­м­к­ни на за­сув і не від­кри­вай біль­ше ні­ко­му, хай хоч зі сті­но­бит­ним та­ра­ном при­йдуть!

Час На ча­ю­ван­ня вже дав­но ми­нув, але по­ла­су­ва­ти смач­нень­ким ні­ко­ли не піз­но. Од­нак не встиг Фро­до сіс­ти до сто­лу, як хтось сти­ха по­сту­кав у вхід­ні две­рі. «Це, ма­буть, знов Ге­ра­нія, — по­ду­мав він. — Ви­га­да­ла на­реш­ті якийсь до­теп і по­спі­шає ме­ні ска­за­ти. Хай за­че­кає!»

І Фро­до за­хо­див­ся пи­ти чай. По­сту­ка­ли зно­ву, на­ба­га­то гуч­ні­ше, але він і ву­хом не по­вів. Рап­том у вік­ні з’я­ви­ла­ся го­ло­ва ча­рів­ни­ка:

— Фро­до, як­що ти ме­не не впус­тиш, я по­сту­каю так, що твої две­рі ви­ле­тять крізь зад­ні сі­ни!

— Ган­даль­фе, лю­бий! Хви­ли­ноч­ку! — під­хо­пив­ся Фро­до і під­тюп­цем Пом­чав від­чи­ня­ти. — За­ходь мер­щій, за­ходь! Я ж га­дав, то Ге­ра­нія!

— Ну, то­ді я то­бі ви­ба­чаю. Але мо­жеш її не че­ка­ти: я щой­но ба­чив, як во­на ко­ти­ла у сво­їй дво­кол­ці у на­прям­ку По­річ­чя, і об­лич­чя в неї бу­ло та­ке, що й сві­же мо­ло­ко скис­ло б!

— Я сам від неї ледь не скис. Сло­во чес­ті, лед­ве не на­дів пер­с­те­ник Бі­ль­бо, так хо­ті­ло­ся ку­ди‐не­будь зник­ну­ти.

— Не ро­би то­го! — ска­зав Ган­дальф, вмо­щу­ю­чись. — Бе­ре­жи­ся з тим пер­с­те­ни­ком і Фро­до! Са­ме про це я й хо­тів з то­бою по­го­во­ри­ти на­сам­кі­нець.

— Хі­ба він та­кий страш­ний?

— Та ти вже де­що, ма­буть, зна­єш?

— Тіль­ки з роз­по­ві­дей Бі­ль­бо. Я чув усю іс­то­рію: як він зна­й­шов­ся та як у при­го­ді став — себ­то у по­хо­ді.

— Хо­тів би я зна­ти, яку са­ме іс­то­рію ти чув!

— Еге ж, зо­всім не ту, яку він роз­по­вів гно­мам та за­пи­сав у сво­їй кни­зі. Не­вдов­зі піс­ля то­го, як я сю­ди пе­ре­їхав, Бі­ль­бо від­крив ме­ні усю прав­ду. Ска­зав, що ти до­шку­ляв йо­му, до­ки все не ви­пи­тав, а то­му ме­ні кра­ще те зна­ти теж. «Між на­ми та­єм­ниць не по­вин­но бу­ти, — мов­ляв, — тіль­ки б да­лі ба­лач­ки не пішли. Так чи інак­ше, а пер­с­те­ник мій!»

— Ці­ка­во, — про­ка­зав Ган­дальф. — І як це то­бі спо­до­ба­лось?

— Ти ма­єш на ува­зі усі ті ви­гад­ки що­до по­да­ру­ноч­ка? Як на ме­не, дру­га іс­то­рія біль­ше ски­да­є­ть­ся на прав­ду, і, щи­ро ка­жу­чи, не ба­чу, для чо­го її бу­ло при­хо­ву­ва­ти. Це якось зо­всім не схо­же на Бі­ль­бо, отож я й зди­ву­вав­ся.

— Я теж. Але з влас­ни­ка­ми по­діб­них скар­бів усе що зав­год­но мо­же тра­пи­ти­ся — як­що во­ни ни­ми ко­рис­ту­ю­ть­ся. Вра­хуй те та будь обе­реж­ний. Те, що пер­с­тень ро­бить те­бе не­ви­ди­мим, ко­ли за­ма­не­ть­ся, мо­же бу­ти не єди­ною йо­го влас­ти­віс­тю.

— Не ро­зу­мію! — ска­зав Фро­до.

— Я й сам по­ки що не все ро­зу­мію, — від­по­вів ча­рів­ник. — Ли­ше не­що­дав­но я став роз­мір­ко­ву­ва­ти що­до цьо­го пер­с­ня, а особ­ли­во вчо­ра зве­чо­ра. Тур­бу­ва­ти­ся, що­прав­да, не­ма чо­го. Але ко­ли при­слу­ха­єш­ся до мо­єї по­ра­ди, ко­рис­тай­ся ним яко­мо­га мен­ше, а кра­ще й зо­всім не чі­пай. Та най­го­лов­ні­ше: ні в яко­му ра­зі не до­пус­кай, щоб пішли по­го­во­ри та пі­до­зри. Ще раз по­вто­рюю: схо­вай як‐на­дій­ні­ше та збе­рі­гай по­тай!

— Ле­ле, до чо­го та­ка та­єм­ни­чість? Чо­го ж ти по­бо­ю­єш­ся?

— Я ні в чо­му не впев­не­ний, то­му ні­чо­го біль­ше не ска­жу. Ко­ли по­вер­ну­ся, зу­мію все роз­тлу­ма­чи­ти яс­ні­ше. Ви­ру­шаю я не­гай­но, тож да­вай про­ща­ти­ся.

Він під­вів­ся. Фро­до ви­гук­нув:

— Не­гай­но? А я ж га­дав, ти ще хоч тиж­день у нас по­жи­веш, до­по­мо­жеш ме­ні...

— Я й сам хо­тів, та не скла­ло­ся. Мо­же ста­ти­ся, що я дов­го не по­вер­та­ти­мусь, але хай‐но тіль­ки бу­де на­го­да, обо­в’яз­ко­во з’яв­лю­ся. Че­кай на ме­не! При­йду я не­по­міт­но. Зда­є­ть­ся, ме­ні те­пер кра­ще не по­ка­зу­ва­ти­ся меш­кан­цям Го­бі­та­нії на очі. Я зро­бив­ся пі­до­зрі­лою пер­со­ною. Ка­жуть, ні­би­то я за­ва­жаю жи­ти та по­ру­шую спо­кій. Де­хто зви­ну­ва­чує ме­не, що під­бу­рив Бі­ль­бо втек­ти, а ще де­хто вер­зе вже каз­на‐що. Уяв­ля­єш, є на­віть дум­ка, що ми з то­бою змо­ви­ли­ся за­во­ло­ді­ти ба­гат­с­т­ва­ми Бі­ль­бо!

— «Є дум­ка!» — гмук­нув Фро­до. — Ка­жи пря­мо: це Одо та Ге­ра­нія ба­зі­ка­ють. Огид­но ме­ні! Я б їм від­дав Тор­бу‐на‐Кру­чі та вза­га­лі усе, аби міг по­вер­ну­ти Бі­ль­бо й пі­ти по­до­ро­жу­ва­ти з ним ра­зом. У на­шім Краї доб­ре жи­ти, але я вже май­же жал­кую, що не по­ки­нув йо­го. От зна­ти б, чи ми ще по­ба­чи­мось...

— Доб­ре бу­ло б. Та я ще ба­га­то чо­го хо­тів би зна­ти... Ну, те­пер до по­ба­чен­ня! Бе­ре­жи се­бе! Та че­кай — я з’яв­лю­ся, ко­ли зо­всім не спо­ді­ва­ти­меш­ся.

Фро­до про­вів йо­го до две­рей; ча­рів­ник по­ма­хав вос­тан­нє ру­кою і пі­шов геть над­зви­чай­но ско­рою хо­дою; але Фро­до зда­ло­ся, що він гор­би­ть­ся біль­ше, ніж зви­чай­но, не­мов не­се важ­кий тя­гар. На­бли­жав­ся ве­чір, і по­с­тать ча­рів­ни­ка, вкри­та пла­щем, швид­ко роз­чи­ни­лась у су­тін­ках. Фро­до не­ско­ро зно­ву по­ба­чив йо­го.

Роз­діл 2
ТІНЬ МИ­НУ­ЛО­ГО

Пе­ре­су­ди не вщух­ли ані за де­в’ять днів, ані за де­в’я­но­сто де­в’ять. Дру­ге зник­нен­ня Бі­ль­бо Тор­бин­са об­го­во­рю­ва­ли у Го­бі­то­ні, та й по всьо­му Краю, і рік, і дру­гий, а па­м’я­та­ли ще дов­ше. Во­но пе­ре­тво­ри­ло­ся на ве­чір­ню каз­ку для ма­лих го­бі­те­нят; з ро­ду у рід, си­дя­чи бі­ля ка­мі­на, слу­ха­ли во­ни про Оч­ма­ні­ло­го Тор­бин­са, кот­рий ще­зав з гро­мом та блис­кав­ка­ми, а по­тім знов з’яв­ляв­ся з пов­ні­сі­нь­ким лан­ту­хом зо­ло­та й са­мо­цві­тів; він за­ли­шав­ся улюб­ле­ним ге­ро­єм ле­генд ще дов­го піс­ля то­го, як справ­ж­ні по­дії вже при­за­бу­ли­ся.

Але в той час усі су­сі­ди зго­ди­ли­ся, що Бі­ль­бо й уза­га­лі був трош­ки не­до­ум­ку­ва­тий, а зго­дом зо­всім з глуз­ду з’­їхав і чкур­нув світ за очі, а там уже, ма­буть; зва­лив­ся у який‐не­будь ста­вок чи річ­ку, де й зна­й­шов свій, хоч і сум­ний, але ціл­ком вчас­ний кі­нець. Ви­ну­ват­цем вва­жа­ли Ган­даль— _ фа. «Дав би кля­тий чак­лун спо­кій хоч мо­лод­шо­му Тор­бин‐со­ві, — ба­зі­ка­ли су­сі­ди, — мо­же, ще дій­де до ро­зу­му та спо­важ­ніє?» І ча­рів­ник, зда­ва­ло­ся, дій­с­но більш не чі­пав Фро­до, і той по­ма­лу та­ки «по­важ­нів, хоч у га­лу­зі го­бі­тан­сь­кої роз­суд­ли­вос­ті не ду­же від­зна­чав­ся. Сла­ву ди­ва­ка він ді­став у спад­щи­ну від Бі­ль­бо. Він від­мо­вив­ся но­си­ти жало­бу за дя­дь­ком і на­ступ­но­го ро­ку від­свят­ку­вав йо­го 112‐у річ­ни­цю, хо­ча й до­сить скром­но: за­про­ше­них бу­ло ли­ше два­д­ця­те­ро, за­те до сто­лу бу­ло по­да­но го­ри на­їд­ків та роз­лив­ні озе­ра на­по­їв, згід­но з улюб­ле­ним при­с­лі­в’ям го­бі­тів.

Де­хто обу­рив­ся, але Фро­до впер­то свят­ку­вав дні на­ро­джен­ня Бі­ль­бо рік у рік, по­ки всі до цьо­го звик­ли. Він ствер­джу­вав, що Бі­ль­бо жи­вий, але ко­ли пи­та­ли, де ж він, Фро­до ли­ше зни­зу­вав пле­чи­ма.

Він жив са­міт­ни­ком, як ра­ні­ше Бі­ль­бо, але мав ба­га­то дру­зів, особ­ли­во се­ред мо­ло­ді (зде­біль­шо­го ту­ків­сь­ко­го ро­ду), що ді­ть­ми лю­би­ли Бі­ль­бо й час­то на­ві­ду­ва­лись до Тор­би: Фоль­ко Муд­рінс, Фре­де­гар Бу­ль­бер, а ще най­ближ­чі — Пе­ре­грій Тук (за­зви­чай зва­ний Пі­ном) та Мер­рі Брен­ді­бок (пов­не ім’я в ньо­го бу­ло Ме­рі­а­док, але про це май­же не зга­ду­ва­ли). Фро­до брав їх з со­бою на да­ле­кі про­гу­лян­ки по Краю, але час­ті­ше хо­див сам. Як же ди­ву­ва­ли­ся роз­суд­ли­ві осо­би, по­чув­ши, що йо­го кіль­ка ра­зів зу­стрі­ча­ли да­ле­ко від до­мів­ки, ко­ли він гу­ляв по гор­бах і до­лах у. світ­лі ніч­них зі­рок. Мер­рі та Пін пі­до­зрю­ва­ли, що він зу­стрі­ча­є­ть­ся з ель­фа­ми, як ко­лись Бі­ль­бо.

Ми­на­ли ро­ки, і на­род по­мі­тив, що Фро­до теж «не­по­га­но збе­ріг­ся». Він не втра­тив ви­гля­ду міц­но­го і ба­дьо­ро­го го­бі­та, яким був десь у два­д­цять літ. «Де­хто має вда­чу біль­шу за свій зріст», — по­го­во­рю­ва­ли на­в­кру­ги; але тіль­ки піс­ля то­го, як Фро­до до­сяг «тве­рез­о­го ві­ку», за со­рок літ, це по­ча­ло зда­ва­ти­ся див­ним.

Що­до са­мо­го Фро­до, то він пе­ре­жив біль роз­лу­ки і пе­ре­ко­нав­ся, що на­ле­жа­ти са­мо­му со­бі та бу­ти єди­ним па­ном Тор­бин­сом з Тор­би‐на‐Кру­чі не так уже й по­га­но. Ба­га­то ро­ків він був ціл­ком щас­ли­вий і май­же не тур­бу­вав­ся про май­бут­тя. Втім, ледь по­міт­но для ньо­го са­мо­го у ду­ші йо­го по­сту­по­во зрос­тав жаль, що він не пі­шов ра­зом з Бі­ль­бо. Ча­сом, особ­ли­во во­се­ни, йо­го ді­й­ма­ла со­лод­ка жа­га ман­д­рів, і да­ле­кі краї, і го­ри, яких він ні­ко­ли не ба­чив, з’яв­ля­лись йо­му уві сні. Іно­ді він про­мов­ляв до се­бе: «Ма­буть, я теж ко­лись пе­рей­ду Річ­ку...», на що дру­га по­ло­ви­на йо­го ду­ші від­кли­ка­лась: «Ко­ли‐не­будь... піз­ніш. Не те­пер.» . Ото так усе й тек­ло со­бі по­тро­ху, по­ки не злі­чив Фро­до свій чет­вер­тий де­ся­ток та не на­бли­зив­ся до п’ят­де­ся­то­го дня на­ро­джен­ня; циф­ра «50» зда­ва­лась йо­му не­без­печ­ною: адже са­ме у та­ко­му ві­ці Бі­ль­бо не­спо­ді­ва­но за­жа­дав при­год. Фро­до за­су­му­вав, зна­йо­мі стеж­ки ста­ли зда­ва­тись йо­му за­над­то стоп­та­ни­ми. Він по­лю­бив роз­гля­да­ти кар­ти і га­да­ти про те, що не вміс­ти­ло­ся у їх­ніх ме­жах: на кар­тах, скла­де­них у Краї, за кор­до­ном по­ка­зу­ва­ли зде­біль­шо­го бі­лі пля­ми. Гу­ля­ю­чи, він від­хо­див на все біль­шу від­стань від до­му і все час­ті­ше ні­ко­го не брав із со­бою; Мер­рі й ін­ші дру­зі спо­сте­рі­га­ли за всім цим за­не­по­коє­но. Час­то ба­чи­ли,, як він роз­мов­ляє з по­до­рож­ні­ми іно­зем­ця­ми, яких у той час ста­ло ба­га­то у Го­бі­та­нії.

По Краю хо­ди­ли чут­ки про див­ні по­дії у да­ле­ких кра­ях; а Ган­дальф уже кіль­ка ро­ків не при­їжджав і не слав лис­тів, отож Фро­до му­сив сам зби­ра­ти но­ви­ни, де тіль­ки міг. Ель­фи, що до­сі рід­ко від­ві­ду­ва­ли Го­бі­та­нію, те­пер раз у раз з’яв­ля­ли­ся у лі­сах ве­чо­ра­ми; во­ни йшли на за­хід, ішли й не по­вер­та­лись. Во­ни за­ли­ша­ли Се­ред­зе­м’я на­вік, тур­бо­ти та не­без­пе­ки цьо­го сві­ту вже їх ма­ло тор­ка­ли­ся. Що­прав­да, на до­ро­гах мож­на бу­ло зу­стрі­ти та­кож гно­мів — їх­ня кіль­кість теж зро­с­ла в по­рів­нян­ні з ми­ну­ли­ми ча­са­ми, ста­ро­вин­ний За­хід­ний Тракт вів повз Край до Сріб­ної Га­ва­ні, а гно­ми зав­жди хо­ди­ли ним до сво­їх ко­па­лень у Бла­кит­них го­рах. Са­ме від них у пер­шу чер­гу го­бі­ти мо­г­ли до­ві­да­ти­ся, як­що ба­жа­ли, що ді­є­ть­ся в сві­ті; але гно­ми бу­ли ску­пі на ба­лач­ки, а го­бі­ти не ду­же й на­по­ля­га­ли. Од­нак те­пер Фро­до все час­ті­ше ба­чив не­зна­йо­мих гно­мів з від­да­ле­них се­лищ, і де­хто з них по­шеп­ки роз­по­ві­дав про страш­но­го Во­ро­га з Мор­дор­сь­ких зе­мель.

Це ім’я го­бі­там бу­ло ві­до­ме ли­ше з пе­ре­ка­зів про дав­ни­ну; йо­го тінь збе­рі­га­лась у за­кут­ках їх­ньої па­м’я­ті, бен­те­жи­ла й ди­ха­ла чи­мось зло­віс­ним. Ра­да Муд­рих ви­гна­ла злу си­лу з Чор­но­ліс­ся, але, як ви­яви­ло­ся, во­на ли­ше зміц­ніла та по­вс­та­ла у пра­дав­ніх твер­ди­нях Мор­до­ру. Чор­ний За­мок від­бу­до­ва­но — так ка­за­ли по­до­рож­ні. Звід­ти пі­ть­ма пов­з­ла у ши­ро­кий світ, на зем­лях схо­ду й да­ле­ко­го пів­дня вже за­па­ну­ва­ла не­на­висть, гри­мі­ли вій­ни. Ор­ки зно­ву мно­жи­ли­ся у го­рах, тро­лі ста­ли по­ки­да­ти пе­че­ри — не ті, що до­сі, ту­по­го­ло­ві по­т­во­ри, а хит­рю­щі і з жах­ли­вою зброєю. А ще по­до­рож­ні по­шеп­ки пе­ре­по­ві­да­ли ту­ман­ні на­тя­ки на яки­хось чу­до­виськ, страш­ні­ших, ніж усі ін­ші вку­пі; але як звуть їх, не го­во­ри­ли.

Зро­зу­мі­ло, що до пе­ре­січ­них го­бі­тів ці звіс­т­ки май­же не до­хо­ди­ли. Але на­віть ті, що над усе люб­лять си­ді­ти вдо­ма та до всьо­го бай­ду­жі, де­що чу­ли, а хто мав у спра­вах бу­ва­ти на кор­до­нах, на влас­ні очі ба­чив не­ймо­вір­ні ре­чі. Якось уве­че­рі, вес­ною то­го ро­ку, ко­ли Фро­до ма­ло ви­пов­ни­ти­ся 50, у «Зе­ле­нім Дра­ко­ні», в По­річ­чі, за­в’я­за­ла­ся роз­мо­ва, яка свід­чи­ла, що на­віть сю­ди, у за­тиш­не сер­це Краю, до­ли­ну­ли три­вож­ні чут­ки, хо­ча біль­шість го­бі­тів усе ще по­смі­ю­ва­лась над ни­ми.

Сем Гем­д­жи си­дів у ку­точ­ку бі­ля вог­ни­ща, а про­ти ньо­го вмос­тив­ся Тед Піс­кун, син мі­рош­ни­ка; ін­ші сіль­сь­кі меш­кан­ці, по­пи­ва­ю­чи пи­во, при­слу­хо­ву­ва­лись до їх бе­сі­ди.

— Див­ні ре­чі ни­ні мож­на по­чу­ти, еге ж? — ска­зав Сем.

— Це як­що при­слу­ха­ти­ся, — ві­ді­звав­ся Тед.. — Ме­ні ви­ста­чить ди­тя­чих ка­зо­чок, що вдо­ма опо­ві­да­ють.

— Во­но, звіс­но, так, але ж у каз­ках, їй‐бо, біль­ше прав­ди, ніж ти вва­жа­єш. Каз­ки — то не дур­ні ви­гад­ки. От узя­ти, на­при­клад, дра­ко­нів...

— Ще чо­го, крас­нень­ко дя­кую, — пир­х­нув Тед. — Я їх не ві­зь­му. Як був ма­лий, слу­хав про них, та на­ві­що ж ме­ні те­пер в них ві­ри­ти? У нас у По­річ­чі, не за­пе­ре­чую, є один дра­кон, але ж він зе­ле­ний! —— до­дав він під схваль­ний сміх то­ва­рис­т­ва.

— Авжеж, — ска­зав Сем, по­смі­яв­шись ра­зом з усі­ма, — ну, а що ска­жеш про де­рев­них ве­лет­нів, про де­ре­ва, що вмі­ють хо­ди­ти? Од­но­го та­ко­го — за­ввиш­ки з ду­ба! — ба­чи­ли не­що­дав­но за Пів­ніч­ни­ми Драг­ва­ми.

— Хто ба­чив?

— Та ж Хол, мій двою­рід­ний. Він пра­цює у Муд­рін­са у Вер­хо­вих Гор­бах і хо­дить до Пів­ніч­ної чвер­ті на по­лю­ван­ня. Ось там він сам од­но­го та­ко­го по­ба­чив.

— Ба­чив, не ба­чив, звід­кі­ля ж ме­ні зна­ти? Тво­є­му Хо­ло­ві не­од­мін­но щось ма­ри­ть­ся, він та­ке по­ба­чить, чо­го од­ві­ку не бу­ва­ло.

— Він був ве­ли­чез­ний, мов дуб, і по­су­вав­ся ве­ли­чез­ни­ми кро­ка­ми — яр­дів сім, ні на п’ядь мен­ше!

— А я й на п’ядь не по­ві­рю. По­мі­тив зда­ля ве­ли­кий дуб, ото й тіль­ки.

— Ка­жу то­бі, він по­су­вав­ся! До то­го ж, на Пів­ніч­них Драг­вах ду­би не рос­туть.

— То­ді то був, ма­буть, не дуб, — за­пе­ре­чив Тед. Слу­ха­чі роз­смі­я­ли­ся й за­плес­ка­ли в до­ло­ні: на їх­ню дум­ку, Тед влуч­но зрів­няв ра­ху­нок.

— А все ж та­ки не тіль­ки наш Хол­фаст ба­чив див­них ман­д­рів­ни­ків, їх ба­га­то, а скіль­кох ще від кор­до­ну ше­ри­фи за­вер­та­ють! Дав­но вже у вар­ти на­шої не бу­ло стіль­ки кло­по­ту. Ще я чув, ні­би­то ель­фи йдуть на за­хід. Ка­жуть, що йдуть во­ни до сво­їх га­ва­ней там, за Бі­ли­ми Баш­та­ми, — Сем не­впев­не­но мах­нув ру­кою: ні він, ні йо­го спів­роз­мов­ни­ки не зна­ли, чи да­ле­ко до Мо­ря, і не за­хо­ди­ли за ста­ро­дав­ні баш­ти на за­хід­ній ме­жі Краю. Але здав­на бу­ло ві­до­мо, що десь за ни­ми ле­жа­ла Сріб­на Га­вань, від якої ча­сом від­пли­ва­ли ко­раб­лі ель­фів, щоб біль­ше не по­вер­ну­ти­ся.

— Пли­вуть во­ни, пли­вуть на за­хід, під­няв­ши віт­ри­ла, а нас по­ки­да­ють, — спі­ву­чо про­мо­вив Сем, су­мо­ви­то й уро­чис­то ки­ва­ю­чи го­ло­вою. Але Тед знов за­смі­яв­ся:

— Як­що ві­ри­ти ста­рим каз­кам, то в цьо­му ні­чо­го над­зви­чай­но­го не­ма. Чи є якесь ді­ло до них то­бі або ме­ні? Хай со­бі пли­вуть! За­кла­да­юсь — ти їх сам не ба­чив, та й ні­хто ін­ший у на­шім Краї!

— Хто зна, — за­дум­ли­во про­тяг­нув Сем. Він був май­же пев­ний, що од­но­го ра­зу ба­чив ель­фа у лі­сі, й спо­дів­ав­ся ще ко­лись по­ба­чи­ти, збли­зь­ка. З усіх пе­ре­ка­зів, які він чув па­руб­ком, йо­го най­си­ль­ні­ше хви­лю­ва­ли ті урив­час­ті, на­пів­за­бу­ті іс­то­рії про ель­фів, які хо­ди­ли по­між го­бі­тів.

— На­віть се­ред ту­теш­ніх меш­кан­ців де­хто під­три­мує зна­йом­с­т­во з Пре­чуд­ним На­ро­дом та одер­жує но­ви­ни від них. Ска­жі­мо, пан Тор­бинс, на яко­го я пра­цюю. То він ка­зав, що ель­фи від­пли­ва­ють, а ко­му кра­ще зна­ти, як не йо­му. А ста­рий пан Бі­ль­бо й то­го біль­ше знав; чи­ма­ло вся­ко­го ме­ні по­роз­по­ві­дав, ко­ли я ще хло­п’ям був.

— Та во­ни обоє на­ві­же­ні, — від­мах­нув­ся Тед. — При­най­мі ста­рий зо­всім бо­же­ві­ль­ний, а Фро­до теж не­вдов­зі з глуз­ду з’ї­де. Ко­ли ти від них но­ви­ни ді­ста­єш, зна­чить, ці­лу ку­пу ні­се­ніт­ниць зі­брав. Доб­ре, хло­п’я­та, ме­ні час до­до­му. Ва­ше здо­ро­в’яч­ко!

Він ви­дуд­лив свій ку­холь і по­ч­ва­лав до две­рей. Сем за­мовк і вже не втру­чав­ся до роз­мо­ви. Він мав до­сить про що мір­ку­ва­ти. По‐пер­ше, у сад­ку Тор­би‐на‐Кру­чі ба­га­то ро­бо­ти, і вран­ці на ньо­го че­ка­ла кло­піт­ли­ва дни­на, як­що роз­по­го­ди­ть­ся: тра­ва швид­ко під­рос­та­ла. Од­нак не са­мі са­до­ві спра­ви ці­ка­ви­ли Се­ма. По­си­дів­ши ще хви­лин­ку, він зі­тх­нув і ви­йшов з трак­ти­ру.

Кві­тень був на­по­чат­ку, і не­бо ви­яд­рю­ва­ло­ся з‐під хмар піс­ля си­ль­но­го до­щу. Сон­це вже за­ко­ти­ло­ся, про­хо­лод­ний блі­дий ве­чір ти­хо та­нув у су­тін­ках. Сем ішов до­до­му під пер­ши­ми зо­ря­ми, повз Го­бі­тон, вго­ру по Кру­чі, щось на­свис­ту­ю­чи не­го­лос­но й за­дум­ли­во.

Са­ме то­ді зно­ву з’я­вив­ся Ган­дальф. Піс­ля сла­вет­но­го Бен­ке­ту він десь про­па­дав три ро­ки, по­тім на кіль­ка го­дин за­ві­тав до Фро­до, уваж­но при­ди­вив­ся до ньо­го і зно­ву зник. На­ступ­ні два ро­ки ча­рів­ник з’яв­ляв­ся час­то: при­хо­див не­спо­ді­ва­но піс­ля за­хо­ду і від­хо­див без по­пе­ре­джен­ня до сві­ту. Свої спра­ви та ман­д­ри він за­мов­чу­вав, а сам роз­пи­ту­вав пе­ре­важ­но про зви­чай­ні ре­чі: як здо­ро­в’я Фро­до, чим він за­й­ма­є­ть­ся.

По­тім йо­го від­ві­ди­ни чо­гось при­пи­ни­лись. Уже десь ро­ків із де­в’ять, як Фро­до не ба­чив йо­го і не чув ні­чо­го. Він був уже ви­рі­шив, що ча­рів­ни­ко­ві на­б­рид­ли го­бі­ти й він біль­ше не по­вер­не­ть­ся. Але то­го ж са­мо­го ве­чо­ра, ко­ли Сем у су­тін­ках кро­ку­вав до­до­му, Фро­до по­чув зна­йо­мий стук у вік­но ка­бі­не­ту. Зди­во­ва­ний та зра­ді­лий, Фро­до по­біг від­кри­ва­ти. Ча­рів­ник пи­ль­но по­гля­нув на ньо­го.

— Усе га­разд? — по­с­пи­тав він. — Ти, зда­є­ть­ся, не змі­нив­ся, Фро­до!

— Та р ти та­кож, — від­ка­зав Фро­до, але по­ду­мав, що Ган­дальф зі­ста­рів­ся та згор­бив­ся. Він по­ква­пив­ся по­ча­ти роз­мо­ву про те, що ді­є­ть­ся в сві­ті, отож не­вдов­зі во­ни по­ри­ну­ли у бе­сі­ду й про­си­ді­ли так до піз­ньої но­чі.

Вран­ці, піс­ля піз­ньо­го сні­дан­ку, Фро­до з ча­рів­ни­ком си­ді­ли бі­ля від­кри­то­го вік­на ка­бі­не­ту. Яс­к­ра­ве по­лу­м’я па­ла­ло у ка­мі­ні, але со­неч­ко вже при­грі­ва­ло, і ві­тер ві­яв пів­ден­ний. Всю­ди — на ла­нах та на гіл­ках де­рев — ви­блис­ку­ва­ла сві­жа зе­лень, уми­та до­щем.

Ган­даль­фо­ві при­йш­ла до па­м’я­ті та вес­на, ко­ли, май­же 80 ро­ків то­му, Бі­ль­бо по­ки­нув Тор­бу‐на‐Кру­чі на­віть без но­со­вич­ка. Во­лос­ся ча­рів­ни­ка з ті­єї по­ри ще дуж­че по­бі­лі­ша­ло, бо­ро­да ви­дов­жи­ла­ся, а на об­лич­чі тур­бо­ти і знан­ня ви­кар­бу­ва­ли но­ві змор­ш­ки, але очі йо­го бли­ща­ли як ко­лись, і він з тою ж май­с­тер­ніс­тю та охо­тою по­пих­ку­вав лю­ль­кою, пус­ка­ю­чи кіль­ця ди­му.

Він мов­чав та ку­рив, а Фро­до си­дів не ру­ха­ю­чись, у гли­бо­кій за­ду­мі. Звіс­т­ки, що при­ніс Ган­дальф, попля­му­ва­ли тін­ню на­віть цей яс­ний ра­нок. На­реш­ті він по­ру­шив мов­чан­ня.

— Ти вчо­ра ка­зав, Ган­даль­фе, що ма­єш но­ві ві­до­мос­ті про мій пер­с­тень, а по­тім від­клав роз­по­відь до ран­ку. Мо­же, те­пер ска­жеш? Ти мо­вив, що пер­с­тень не­без­печ­ний, на­ба­га­то не­без­печ­ні­ший, ніж я га­даю. Як це так?

— Та як не кру­ти, з усіх бо­ків, — від­по­вів ча­рів­ник. — Не­без­печ­ні­ший дуж­че, ніж я на­смі­лю­вав­ся ду­ма­ти спо­чат­ку. Він на­стіль­ки по­туж­ний, що вреш­ті‐решт ціл­ко­ви­то під­ко­ряє со­бі будь‐яку смер­т­ну іс­то­ту — влас­ник пе­ре­тво­ри­ть­ся на не­ві­ль­ни­ка. У пра­дав­ні ча­си, в Ере­гі­о­ні, ель­фій­сь­кі майет­ри‐зо­ло­то­ков­ці ви­ку­ва­ли де­кіль­ка пер­с­нів, які ти, ма­буть, на­звав би ча­рів­ни­ми. Во­ни ма­ли різ­ну си­лу. Сла­бі­ші ро­би­ли­ся на про­бу, за­ра­ди впра­ви, але я вва­жаю, що смер­т­ним іс­то­там на­віть ро­ни по­час­ти не­без­печ­ні. Але Стар­ші Пер­с­ні, Пер­с­ні Вла­ди — ті прос­то за­гро­жу­ють за­ги­бел­лю... Ні, Фро­до, як­що смер­т­ний одер­жить один із Стар­ших Пер­с­нів, він не вми­рає — але й не рос­те; жит­тя йо­му не до­да­є­ть­ся, а тіль­ки ро­ки тяг­ну­ть­ся й тяг­ну­ть­ся, до­ки кож­на хви­ля стає не­стер­п­ною. А хто час­то на­ді­ває пер­с­тень, щоб ста­ти не­ви­дим­кою, по­чи­нає ТА­НУ­ТИ — а на­при­кін­ці за­ли­ша­є­ть­ся не­ви­ди­мим на­зав­ж­ди; тем­ря­ва по­гли­нає йо­го, а там за ним сте­жить тем­на си­ла, що пра­вить Пер­с­ня­ми. Так, це тра­пи­ть­ся не­од­мін­но, ра­ніш чи піз­ніш — піз­ніш, як­що влас­ник пер­с­ня від­да­ний доб­рій спра­ві та має до­сить влас­ної си­ли; але ні си­ла, ні доб­рі на­мі­ри не вря­ту­ють: тем­ря­ва за­бе­ре йо­го.

— Який жах! — зі­щу­лив­ся Фро­до. У кім­на­ті знов на­дов­го за­па­ну­ва­ла ти­ша. Тіль­ки з са­ду чут­но бу­ло кла­цан­ня но­жиць — то Сем Гем­д­жи під­ст­ри­гав тра­ву на га­зо­ні.

— Чи дав­но ти про це зна­єш? — спи­тав на­реш­ті Фро­до. — А Бі­ль­бо теж знав?

— Бі­ль­бо, ма­буть, знав не біль­ше, ніж від­крив то­бі. Ко­ли б він вва­жав пер­с­тень не­без­печ­ним, то по­бо­яв­ся б від­да­ва­ти йо­го, хоч я й обі­цяв до­гля­да­ти за то­бою. Він ду­мав: кра­си­ва дріб­нич­ка, та ще й до­во­лі ко­рис­на, а ко­ли щось не­га­разд —. так це з ним са­мим. Він ка­зав, що «пер­с­тень не да­вав йо­му спо­кою», він по­с­тій­но ду­мав про ньо­го, адже й не пі­до­зрю­вав, що са­ме пер­с­тень у то­му вин­ний. Втім, він спо­сте­ріг, що пер­с­те­ник тре­ба до­гля­да­ти: ін­ко­ли він ста­вав важ­ким, ні­би шир­шим, а ча­сом зі­с­ков­зу­вав з па­ль­ця, хоч до­сі міц­но си­дів.

— Так, про це він по­пе­ре­див ме­не у лис­ті,. — ска­зав Фро­до, то­му я зав­жди йо­го три­маю на лан­цюж­ку.

— Ве­ль­ми ро­зум­но, — схва­лив Ган­дальф. — Та ось дов­го­літ­тя своє Бі­ль­бо ні­ко­ли з пер­с­нем не зв’я­зу­вав. Він мав то за влас­не до­сяг­нен­ня і ду­же з цьо­го пи­шав­ся. Втім, йо­го зне­ма­га­ли ту­га та за­не­по­ко­єн­ня. «Я став не­мов тон­кий, роз­тяг­ну­тий», — скар­жив­ся він, а це зна­чить, що Пер­с­тень вже за­во­ло­дів­ав ним.

— Ну, а ти? Чи дав­но це зна­єш? — зно­ву спи­тав Фро­до.

— Вза­га­лі я знаю ба­га­то з то­го» що від­кри­то ли­ше муд­рим, але про ЦЕЙ пер­с­тень і до­сі не все ви­ві­дав. Ще тре­ба зро­би­ти ос­тан­нє ви­про­бу­ван­ня. Але я май­же впев­не­ний, що здо­га­дав­ся слуш­но. Ко­ли ж це я по­чав здо­га­ду­ва­ти­ся? — мір­ку­вав ча­рів­ник. — Так, Бі­ль­бо зна­й­шов пер­с­тень то­го ро­ку, ко­ли Бі­ла Ра­да ви­гна­ла ли­ху си­лу з Чор­но­ліс­ся щой­но пе­ред Бит­вою П’я­ти Військ. Я мав то­ді див­не пе­ред­чут­тя, хо­ча сам не ро­зу­мів, чо­го стра­шу­ся. От не міг я збаг­ну­ти, як та­кий пер­с­тень — без сум­ні­ву, один зі Стар­ших, — по­тра­пив до Гор­лу­ма! По­тім я по­чув від Бі­ль­бо див­ну ба­єч­ку про те, як він йо­го «ви­грав», і не по­ві­рив. Ко­ли ж на­реш­ті я ви­тяг з ньо­го усю прав­ду, від­ра­зу зро­зу­мів, що у та­кий спо­сіб він спро­бу­вав до­вес­ти своє пра­во во­ло­ді­ти пер­с­нем. Точ­ні­сі­нь­ко як Гор­лум з йо­го «по­да­ру­ноч­ком на день на­ро­джен­ня». Обоє бре­ха­ли на схо­жий лад! Я за­не­по­ко­їв­ся ще си­ль­ні­ше. Пер­с­тень дій­с­но мав не­до­бру си­лу, і во­на швид­ко по­чи­на­ла при­гні­чу­ва­ти то­го, хто йо­го пі­ді­брав. Це ста­ло для ме­не пер­шою озна­кою то­го, що спра­ви на­ші кеп­сь­кі. Я час­то ка­зав Бі­ль­бо, що та­ких пер­с­нів кра­ще не тор­ка­ти­ся, але він спе­ре­чав­ся та сер­див­ся. Ні­чо­го біль­ше не мож­на бу­ло вді­я­ти. Не мож­на бу­ло си­ло­міць ві­ді­бра­ти пер­с­тень, не за­вдав­ши ще біль­шої шко­ди, та й не мав я на те пра­ва. Я міг тіль­ки очі­ку­ва­ти та спо­сте­рі­га­ти. Мож­ли­во, вар­то бу­ло по­ра­ди­ти­ся з Са­ру­ма­ном Бі­лим, але я чо­гось ва­гав­ся.

— Хто він та­кий? — спи­тав Фро­до. — Я про ньо­го ні­ко­ли до­сі не чув.

— Ні­чо­го див­но­го. Го­бі­ти не ду­же ці­ка­ви­ли йо­го ра­ніш — от як те­пер, не знаю. Але він — один з Най­муд­рі­ших се­ред нас, го­ло­ва Брат­с­т­ва Ча­рів­ни­ків та Бі­лої Ра­ди. Знан­ня йо­го гли­бо­кі, але на­стіль­ки ж гли­бо­ка й пи­ха, він не лю­бить, щоб йо­му за­ва­жа­ли. Він при­свя­тив свій час ви­вчен­ню ель­фій­сь­ких пер­с­нів, мо­лод­ших і стар­ших, про­тя­гом дов­гих ро­ків шу­кав їх­ні втра­че­ні сек­ре­ти; але ко­ли про Пер­с­ні за­йш­ла мо­ва у Ра­ді, все, що він зво­лив від­кри­ти нам, ме­не за­спо­ко­їло. От­же, я при­ді­лив ува­гу ін­шим спра­вам, але й спо­сте­ре­жен­ня про­дов­жив.

Тим ча­сом у Бі­ль­бо все йшло­ся доб­ре. Ро­ки ми­на­ли і, зда­ва­ло­ся, зо­всім не від­би­ва­лись на ньо­му. Він не ста­рів. Сум­ні­ви знов про­ки­ну­ли­ся в мо­є­му сер­ці. Але я ка­зав со­бі: «Адже в ньо­го всі крев­ні з ма­те­ри­но­го бо­ку дов­го­літ­ні. Час ще є. По­че­ка­є­мо».

Отож я й че­кав, до ті­єї са­мої но­чі, ко­ли він пі­шов із до­му. Він ка­зав і ро­бив та­ке, що ні­які про­мо­ви Са­ру­ма­но­ві вже не за­спо­ко­ї­ли б ме­не. Я біль­ше не мав сум­ні­ву, що тут діє якась зло­віс­на, тем­на си­ла. Всі на­ступ­ні ро­ки я ви­тра­тив на те, щоб від­най­ти іс­ти­ну.

— Але ж пер­с­тень до­сі яко­їсь там ве­ли­кої шко­ди не на­ро­бив? — схви­льо­ва­но спи­тав Фро­до. — Бі­ль­бо з ча­сом при­йде до тя­ми, прав­да ж? Він змо­же від­по­чи­ти?

— Йо­му від­ра­зу по­кра­ща­ло, — ска­зав Ган­дальф. — Але єди­ний во­ло­дар у сві­ті знає все про Пер­с­ні та їх­ні влас­ти­вос­ті; а го­бі­тів не пі­з­нав до кін­ця ні­хто у сві­ті. Я — єди­ний з Муд­рих, хто ви­вчає їх: це га­лузь ма­ло до­слі­дже­на та пов­на най­дав­ні­ших від­крит­тів. То го­бі­ти м’я­кі, як мас­ло, то твер­ді, мов кор­чі. При­пус­каю, що де­хто з вас міг би чи­ни­ти опір Пер­с­ню на­ба­га­то дов­ше, ніж вва­жа­ють Муд­рі. То­бі, ма­буть, не­ма чо­го тур­бу­ва­ти­ся про Бі­ль­бо. Зро­зу­мі­ло, він во­ло­дів Пер­с­нем ба­га­то ро­ків та ко­рис­тав­ся ним, от­же ча­ри роз­ві­ю­ть­ся не в од­ну мить, але не ско­ро ще змо­же він без ос­т­ра­ху гля­ну­ти на Пер­с­тень. Але вже за­раз він мо­же про­жи­ти щас­ли­во ще чи­ма­ло ро­ків, за­ли­ша­ю­чись та­ким, як був, ко­ли від­дав пер­с­тень. Бо він від­дав йо­го з влас­ної во­лі, а це ду­же важ­ли­во. А ко­ли вже він за­ли­шив цю річ тут, мож­на біль­ше не тур­бу­ва­ти­ся про доб­ро­го ста­ро­го Бі­ль­бо. Те­пер я му­шу обе­рі­га­ти ТЕ­БЕ.

Піс­ля то­го, як Бі­ль­бо пі­шов, я ба­га­то ду­мав про те­бе та про всіх вас — ми­лих, не­тя­му­щих, без­по­рад­них го­бі­тів. Ве­ли­ка бу­де втра­та для сві­ту, ко­ли Тьма по­гли­не Го­бі­та­нію, і всі ті доб­рі, ве­се­лі Бу­ль­бе­ри, Муд­рін­си, Лю­ль­ка­си та Роз‐по­яс­си, не ка­жу­чи вже про ди­ва­ків Тор­бин­сів, ста­нуть чи­ї­мись не­ві­ль­ни­ка­ми.

Фро­до пе­ре­смик­ну­ло:

— На­ві­що це нам ста­ва­ти не­ві­ль­ни­ка­ми? Та й ко­му по­тріб­ні та­кі не­ві­ль­ни­ки?

— Від­вер­то ка­жу­чи, я ду­маю, що до­сі — за­па­м’я­тай, до­сі Чор­ний Во­ло­дар про го­бі­тів і чут­ки не мав. Вам ду­же по­щас­ти­ло, але без­тур­бот­ні ча­си ми­ну­ли. Ви йо­му вза­га­лі не по­тріб­ні, є в ньо­го на­ба­га­то ко­рис­ні­ші слу­ги, але він про вас те­пер не за­бу­де. До то­го ж го­бі­ти як жа­лю­гід­ні не­ві­ль­ни­ки спо­до­ба­ю­ть­ся йо­му біль­ше, ніж го­бі­ти щас­ли­ві та ві­ль­ні. Адже іс­ну­ють на сві­ті ще злість і мсти­вість!

— Та ко­му він хо­че по­мс­ти­ти­ся? За що? — зди­ву­вав­ся Фро­до. — Все ще не ро­зу­мію, яким чи­ном це сто­су­є­ть­ся Бі­ль­бо, ме­не та на­шо­го пер­с­те­ни­ка. .

— На­віть ду­же бли­зь­ко сто­су­є­ть­ся, — ска­зав Ган­дальф. — Ти ще не зро­зу­мів усі­єї не­без­пе­ки, але му­сиш зро­зу­мі­ти. Ко­ли ми вос­тан­нє ба­чи­лись, я сам ще не пов­ніс­тю був упев­не­ний, але те­пер маю все з’я­су­ва­ти. Дай‐но ме­ні пер­с­те­ни­ка на хви­лин­ку!

Пер­с­тень, при­кріп­ле­ний лан­цюж­ком до по­я­са, ле­жав у Фро­до в ки­ше­ні штан­ців. Він по­во­лі роз­че­пив лан­цю­жок і по­дав пер­с­ня ча­рів­ни­ко­ві. Він од­ра­зу по­важ­чав, не­мов від­чув не­хіть Фро­до від­да­ва­ти йо­го (чи й сам не хо­тів по­пас­ти до рук Ган­даль­фа?)

Ча­рів­ник по­кру­тив пер­с­тень у па­ль­цях. Той був із щи­ро­го, пов­но­ва­го­го зо­ло­та і весь гла­день­кий.

— Чи ба­чиш ти якісь зна­ки? — спи­тав Ган­дальф.

— Ні, їх там не­має. Він ду­же прос­тий, і на ньо­му ні­ко­ли не бу­ва­ло ані по­дря­пи­ни.

— Га­разд, то­ді ди­вись! — ча­рів­ник не­спо­ді­ва­но ки­нув пер­с­тень у во­гонь ка­мі­на. Фро­до скрик­нув і схо­пив щип­ці, але Ган­дальф утри­мав йо­го.

— За­че­кай! — зве­лів він, ки­нув­ши з‐під кош­ла­тих брів гос­т­рий по­гляд на Фро­до.

Ні­яких по­міт­них змін з пер­с­нем не від­бу­ло­ся. По­че­кав­ши кіль­ка хви­лин, Ган­дальф пі­ді­й­шов до вік­на і за­пнув фі­ран­ки. У кім­на­ті ста­ло тем­но й ти­хо, тіль­ки ледь чут­но бу­ло, як Сем кла­цає но­жи­ця­ми у са­ду, те­пер уже десь бли­зь­ко. Ча­рів­ник по­сто­яв ще мить, див­ля­чись у во­гонь; по­тім схи­лив­ся, під­че­пив пер­с­тень щип­ця­ми й від­ра­зу взяв ру­кою. Фро­до зой­к­нув.

— Він зо­всім хо­лод­ний, — ска­зав Ган­дальф. — Ві­зь­ми йо­го!

Фро­до про­стяг до­ло­ню, хоч во­на са­ма від­сми­ку­ва­ла­ся; але пер­с­тень дій­с­но ви­явив­ся хо­лод­ним і ні­би­то по­важ­чав та по­тов­щав.

— При­ди­вись до ньо­го! — зве­лів Ган­дальф.

Те­пер Фро­до по­мі­тив; що по кра­єч­ку пер­с­ня, зсе­ре­ди­ни та зов­ні, бі­жать най­тон­ші рис­ки, які не на­к­рес­ли­ти най­кра­щим пе­ром, вог­ня­ні рис­ки, що зви­ва­ю­ть­ся у роз­тяг­ну­ті лі­те­ри на­пи­су. Во­ни слі­пу­че ся­я­ли, не­мов з‐під во­ди.

— Я не вмію чи­та­ти вог­ня­ні лі­те­ри, — трем­тя­чим го­ло­сом ска­зав Фро­до.

— Зро­зу­мі­ло, — від­по­вів Ган­дальф. — За­те я вмію. Лі­те­ри ці ель­фій­сь­кі, але мо­ва мор­дор­сь­ка, і я не хо­чу, щоб во­на зву­ча­ла тут. Та мо­жу пе­ре­клас­ти для те­бе на За­галь­ну мо­ву, що тут на­пи­са­но: «Єди­ний пер­с­тень, щоб усіх по­єд­на­ти і тем­ною во­лею міц­но ску­ва­ти». Це два ряд­ки з вір­ша, ві­до­мо­го ель­фій­сь­ким знав­цям:

Він за­мовк, а по­тім про­мо­вив по­ві­ль­но й глу­хо:

— Це — Пер­с­тень Вла­ди, Стар­ший, що пра­вить усі­ма ін­ши­ми. Це Пер­с­тень, який за­гу­бив­ся ба­га­то ві­ків то­му, і та втра­та до­ро­го кош­ту­ва­ла Во­ло­да­рю Тьми. Він жа­дає по­вер­ну­ти йо­го — але ми не мо­же­мо цьо­го до­пус­ти­ти.

Фро­до си­дів ска­м’я­ні­лий, не­спро­мож­ний ви­мо­ви­ти ані сло­ва. Страх стис­кав йо­го, не­мов хо­лод­на во­ро­жа ру­ка, і тем­на хма­ра на­ле­ті­ла зі схо­ду, щоб по­гли­ну­ти йо­го.

— Цей пер­с­тень! — за­ти­на­ю­чись, ледь ви­мо­вив він. — На­ві­що, на­ві­що ж він ді­став­ся ме­ні?

— О, ти ли­ше час­т­ка ду­же дов­гої іс­то­рії, — ска­зав Ган­дальф. — По­ча­ток її кри­є­ть­ся у Тем­них Ві­ках, що па­м’я­та­ють ни­ні ли­ше ок­ре­мі знав­ці. Як­би я по­чав опо­ві­да­ти все по по­ряд­ку, ми б не скін­чи­ли до зи­ми. Адже вчо­ра я вже роз­по­вів про Са­у­ро­на Ве­ли­ко­го, про Чор­но­го Во­ло­да­ря. Чут­ки, що дій­шли до те­бе, прав­ди­ві; він дій­с­но зно­ву уб­рав­ся в си­лу і за­ли­шив­ши Чор­но­ліс­ся у спо­кої, по­вер­нув­ся до Мор­до­ру, своєї спо­кон­віч­ної вот­чи­ни. Цю на­зву чу­ли на­віть го­бі­ти, во­на тін­ню ле­жить на ба­га­тьох ста­ро­вин­них пе­ре­ка­зах. Кож­но­го ра­зу, за­зна­в­ши но­во­го со­ро­му та по­раз­ки, тінь ви­рос­тає знов.

— Я во­лів би, щоб це тра­пи­ло­ся в ін­ші ча­си — не в мої, — ска­зав Фро­до.

— Та­кож і я, — від­ка­зав Ган­дальф, — та й усі, ко­му до­во­ди­ть­ся жи­ти у та­кі ча­си. Про­те ви­би­ра­ти ні­ко­му не мож­на. Ми мо­же­мо тіль­ки ви­рі­шу­ва­ти, на що ви­тра­ти­ти час, який ма­є­мо. А наш час, Фро­до, щось за­ть­ма­рив­ся. Во­рог швид­ко рос­те в си­лі. За­ду­ми йо­го ще не зо­всім до­зрі­ли, але зрі­ють. Не­лег­ко нам бу­де, дру­же. Хоч би й у ін­ших об­ста­ви­нах, лег­ше б не ста­ло.

Во­рог во­ло­діє ве­ли­чез­ною си­лою та знан­ня­ми. Те­пер не ви­ста­чає тіль­ко єди­ної дріб­нич­ки, щоб зла­ма­ти будь‐який опір, ви­ни­щи­ти ос­тан­ніх обо­рон­ців і за­ли­ти світ пі­ть­мою — не ви­ста­чає Пер­с­ня Вла­ди. Три ель­фій­сь­ких пер­с­ні, най­пре­крас­ні­ші з усіх, по­ве­ли­те­лі: ель­фів схо­ва­ли, й ру­ка во­ро­га не тор­ку­лась їх. Сім пер­с­нів на­ле­жа­ли ва­таж­кам гно­мів, з них він три ві­ді­брав, а реш­ту ви­гу­би­ли дра­ко­ни. Де­в’ять він від­дав лю­дям, гор­до­ви­тим та мо­гут­нім, і так за­ма­нив їх дб1 пас­т­ки. З дав­ніх‐да­вен по­тра­пи­ли во­ни під вла­ду Пер­с­ня Вла­ди і пе­ре­тво­ри­ли­ся на При­мар Пер­с­ня, і те­пер во­ни — Ті­ні під по­кро­вом Ве­ли­кої Ті­ні, її най­жах­ли­ві­ші слу­ги. Дав­но те ста­ло­ся, і вже ба­га­то ро­ків Де­в’ят­ки не вид­но у ши­ро­ко­му сві­ті. Але хто зна? Як­що Тінь по­вс­та­ла, во­ни мо­жуть з’я­ви­ти­ся теж. Втім, кра­ще не бу­де­мо про це го­во­ри­ти на­віть те­пер, при світ­лі го­бі­тан­сь­ко­го ран­ку.

Так ось усе й скла­ло­ся: де­в’ять він за­брав со­бі і сім теж, чи, мо­же, во­ни зник­ли. Три ель­фій­сь­ких за­ли­ша­ю­ть­ся десь у схо­ван­ці. Але це Са­у­ро­на біль­ше не тур­бує. Йо­му по­тріб­ний Го­лов­ний Пер­с­тень, йо­го влас­ний, він сам ку­вав йо­го і вклав у ньо­го чи­ма­лу час­т­ку ко­лиш­ньої своєї мо­гут­нос­ті. Від­шу­кав­ши Пер­с­тень, він от­ри­має вла­ду над усі­ма ін­ши­ми, де б ті не зна­хо­ди­лись, на­віть над трьо­ма ель­фій­сь­ки­ми, і мо­гут­ність йо­го зрос­те без­меж­но. По­га­но ще й те, Фро­до, що ра­ні­ше він вва­жав, ні­би­то Пер­с­тень Вла­ди за­ги­нув, ду­мав, що ель­фи зни­щи­ли йо­го, як і на­ле­жа­ло вчи­ни­ти. Але те­пер він знає, що Пер­с­тень ці­лий, і шу­кає — усі йо­го ду­ми спря­мо­ва­ні на це. Адже Пер­с­тень — йо­го го­лов­на на­дія й най­с­траш­ні­ша не­без­пе­ка для нас.

— Чом же, чом то­ді Пер­с­тень не зни­щи­ли? — ви­гук­нув Фро­до. — І як це Во­рог ухитрив­ся йо­го за­гу­би­ти, як­що був та­кий си­ль­ний і так до­ро­жив ним? — Він стис­нув Пер­с­тень у ку­ла­ці, не­на­че жа­діб­ні па­ль­ці вже тяг­ли­ся до ньо­го.

— Пер­с­тень у ньо­го ві­ді­бра­ли. У дав­ні ро­ки ель­фи бу­ли на­ба­га­то си­ль­ні­ші, во­ни ще не втра­ти­ли стій­кос­ті, а лю­ди ще не цу­ра­лись їх. Лю­ди Ну­ме­но­ру при­йшли їм на до­по­мо­гу. Цей роз­діл ста­ро­дав­ньої іс­то­рії, ма­буть, вар­то на­га­да­ти, бо й то­ді ли­хо бу­ло бли­зь­ко, тьма на­су­ва­лась, але їм про­ти­сто­я­ла ве­ли­ка від­ва­га, здій­с­ню­ва­лись аж ні­як не мар­ні по­дви­ги. Ко­ли‐не­будь, мож­ли­во, я роз­по­вім то­бі все до по­дро­биць, але за­раз до­сить і цьо­го. Са­у­ро­на здо­ла­ли Гіл‐Ге­лад, во­ло­дар ель­фів, та Елен­діл з Ну­ме­но­ру; що­прав­да, обоє во­ни за­ги­ну­ли в тій су­тич­ці, але Іс­іл­дур, син Елен­ді­лів, від­ру­бав па­лець Са­у­ро­но­ві та узяв Пер­с­тень со­бі. Ось так Са­у­ро­на бу­ло скину­то, дух йо­го від­ле­тів і зник на дов­гий час, по­ки знов не здо­був со­бі ті­ло‐обо­лон­ку у ха­щах Чор­но­ліс­ся.

Але Пер­с­тень за­гу­бив­ся. Він упав до вод Ан­ду­ї­ну, Ве­ли­кої Рі­ки, й про­пав. Ста­лось це так: Іс­іл­дур йшов на пів­ніч схід­ним бе­ре­гом Рі­ки, і не­по­да­лік від Іри­со­вої Обо­ло­ні на ньо­го на­па­ли гір­сь­кі ор­ки. Май­же весь йо­го за­гін там по­ліг, а він сам ки­нув­ся у во­ду. Ось то­ді Пер­с­тень зі­с­ков­з­нув з йо­го па­ль­ця, ор­ки по­ба­чи­ли Іс­ід­ду­ра і за­ст­ре­ли­ли. — Ган­дальф по­мов­чав, але не­за­ба­ром до­дав: — Са­ме там, у тем­них за­во­дях Іри­со­вої Ни­зо­ви­ни, Пер­с­тень зник з ли­ця зем­лі; не зна­ли про ньо­го ані муд­рі лю­ди, ані спів­ці, на­віть ко­лиш­ня йо­го іс­то­рія ни­ні ли­ше де­ко­му ві­до­ма; на­віть Ра­ді Най­муд­рі­ших не по­щас­ти­ло ді­зна­ти­ся біль­ше. Але за­раз я мо­жу на­реш­ті де­що до­да­ти.

Ба­га­то ро­ків ми­ну­ло піс­ля тих по­дій, але ба­га­то ще за­ли­ша­лось до на­ших днів, ко­ли на бе­ре­зі Ве­ли­кої Рі­ки, на ме­жах Глу­хо­ма­ні жив ма­лень­кий на­ро­дець, зі сприт­ни­ми ру­ка­ми та без­гуч­ною хо­дою. Ду­маю, що во­ни бу­ли рід­нею го­бі­тів, а точ­ні­ше, пра­ба­ть­ка­ми Стур­сів, бо по­люб­ля­ли Рі­ку й час­то пла­ва­ли по ній, са­мі або в чов­ни­ках з оче­ре­ту. Бу­ла се­ред них од­на ро­ди­на, всі­ма ша­но­ва­на за пло­дю­чість та за­мож­ність; го­ло­вою ро­ди­ни бу­ла баб­ця, су­во­ра й муд­ра, що доб­ре зна­ла­ся на зви­ча­ях і пе­ре­ка­зах про дав­ни­ну. Най­ці­ка­ві­ший та най­в’їд­ли­ві­ший з її на­щад­ків звав­ся Сме­а­гор­лом. Йо­го ці­ка­ви­ли ко­ре­ні й на­ча­ла ре­чей; він по­ри­нав у гли­бо­кі вир­ви та пор­пав­ся під де­ре­ва­ми, рив но­ри у зе­ле­них гор­бах і за­бу­вав по­ди­ви­ти­ся на їх­ні вер­хів­ки, та на кро­ни де­рев, та на кві­ти, що рос­туть під сон­цем. Го­ло­ва йо­го зав­жди хи­ли­ла­ся до­до­лу.

Мав він при­я­те­ля, Де­а­гор­ла, той теж був гос­т­ро­окий, але не та­кий сприт­ний та швид­кий— Од­но­го ра­зу во­ни спус­ти­ли­ся на чов­ні до Іри­со­вої Обо­ло­ні, а зва­ло­ся це міс­це так то­му, що там гус­то ро­с­ли іри­си та оче­рет. Там Сме­а­горл ви­ско­чив і по­дав­ся уз­довж бе­ре­га, а Де­а­горл за­хо­див­ся ло­ви­ти ри­бу з чов­на. Рап­том клю­ну­ла ве­ли­ка ри­ба, і не встиг Де­а­горл отя­ми­тись, як ри­ба рво­ну­ла­ся, стяг­ла йо­го з чов­на, і пі­шов він на дно. То­ді він ви­пус­тив вуд­ку з рук, бо по­мі­тив на дні щось блис­ку­че; за­три­мав­ши по­дих, він пір­нув і за­чер­п­нув дон­но­го му­лу.

Від­пльо­ву­ю­чись, він ви­ри­нув, увесь у во­до­рос­тях, зі жме­нею гря­зю­ки у руці. Але, під­плив­ши до бе­ре­га, він ту гря­зю­ку змив, і за­ли­шив­ся на йо­го до­ло­ні пре­крас­ний зо­ло­тий пер­с­тень; він ся­яв та пе­ре­ли­вав­ся на сон­ці так, що дух за­хоп­лю­ва­ло. Але Сме­а­горл сте­жив за ним, хо­ва­ю­чись у ча­гар­ни­ку, і по­ки Де­а­горл ми­лу­вав­ся зна­хід­кою, без зву­ку під­крав­ся до ньо­го й мо­вив, див­ля­чись че­рез пле­че:

— Від­дай ме­ні це, Де­а­горл, ми­лень­кий!

— Чо­му? — спи­тав Де­а­горл.

— То­му, що в ме­не день на­ро­джен­ня, ми­лень­кий, і ме­ні йо­го ду­же хо­че­ть­ся.

— Ото ви­га­дав! — ска­зав Де­а­горл. — Я то­бі по­да­ру­нок уже дав, та ще й до­сить кош­тов­ний. Цю річ я сам зна­й­шов і со­бі ві­зь­му.

— Та не­вже ж то, ми­лень­кий? — про­си­чав Сме­а­горл, стис­нув при­я­те­ле­ві гор­ло та й за­ду­шив йо­го: зо­ло­то так чу­до­во бли­ща­ло! По­тім він на­дів пер­с­тень на па­лець.

Ні­хто так і не до­ві­дав­ся, що ско­їло­ся з Де­а­гор­лом: він за­ги­нув да­ле­ко від до­му, а ті­ло вбив­ця хит­ро­муд­ро схо­вав. Сме­а­горл по­вер­нув­ся сам і не­вдов­зі ви­явив, що ро­ди­чі йо­го не ба­чать, ко­ли він оді­ває Пер­с­ня. Це йо­му ду­же спо­до­ба­лось, і він ні­ко­му не роз­по­вів про свою зна­хід­ку. Те­пер він міг ви­ві­ду­ва­ти чу­жі та­єм­ни­ці та під­ст­ро­ю­ва­ти до­мо­чад­цям найо­гид­ні­ші ка­пос­ті. Він ду­же доб­ре вмів по­мі­ча­ти, що мо­г­ло спри­чи­ни­ти шко­ду тим, хто йо­го ото­чу­вав; Пер­с­тень ода­рив йо­го вла­дою як­раз до мір­ки. Не див­но, що не­за­ба­ром йо­го вдо­ма вже ні­хто не лю­бив, усі на­ма­га­ли­ся не під­хо­ди­ти бли­зь­ко (ко­ли мо­г­ли ба­чи­ти). Йо­го штур­ха­ли, а він ку­сав усіх за но­ги. Сме­а­горл по­чав ви­кра­да­ти то те, то се, хо­див те­пер, бур­мо­чу­чи до се­бе, і у гор­лі йо­го щось буль­ко­ті­ло. За це він одер­жав на­зви­сь­ко Гор­лум, й всі йо­го про­кли­на­ли та гна­ли геть; на­реш­ті ба­бу­ся, що ба­жа­ла збе­рег­ти спо­кій у ро­ди­ні, ви­гна­ла йо­го з до­му на­ві­ки.

Світ ви­явив­ся та­ким жор­с­то­ким до ньо­го! Він по­пла­кав і пі­шов со­бі са­мот­ньо блу­ка­ти; він ішов уго­ру уз­довж Рі­ки, по­ки не на­ди­бав не­ве­лич­кий по­тік. Він пі­шов уго­ру тим по­то­ком. Не­ви­ди­ми­ми па­ль­ця­ми він ло­вив ри­бу у гли­бо­ких ви­рах та їв її си­рою. Якось у літ­ню спе­ку він схи­лив­ся над во­дою і від­чув, як сон­це па­лить йо­му по­ти­ли­цю, а від­блис­ки на во­ді ко­лють очі. Це при­му­си­ло йо­го впер­ше за дов­гий час зга­да­ти прб сон­це. То­ді вос­тан­нє гля­нув він на ден­не сві­ти­ло й при­гро­зив йо­му ку­ла­ком.

Ко­ли ас він від­вер­нув­ся від не­ба, то по­мі­тив да­ле­ко пе­ред со­бою вер­хів­ки Ім­лис­тих Гір, звід­ки ли­нув по­тік. І рап­том він по­ду­мав: «Там, по­під го­ра­ми, тінь та про­хо­ло­да. Сон­це не бу­де пек­ти ме­не. Які гли­бо­кі та­єм­ни­ці, ма­буть, кри­ю­ть­ся під ко­рін­ням тих гір, і ні­хто не від­кри­вав їх, скіль­ки світ сто­їть!»

От­же, він став що­но­чі під­би­ра­ти­ся ближ­че до гір і на­реш­ті зна­й­шов бі­ля ви­то­ків по­то­ку ма­лень­ку пе­че­ру; він про­ти­с­нув­ся, не­мов чер­в’як, крізь шпа­ри­ну у схи­лі го­ри, і з то­го ча­су ні­хто про ньо­го не чув. Так Пер­с­тень пі­шов під зем­лю, і на­віть той, хто ство­рив йо­го, хоч зно­ву зміц­нив свою вла­ду, не спро­міг­ся ні­чо­го узна­ти.

— Гор­лум! — ви­гук­нув Фро­до, — Не­вже той са­мий не­щас­ний Гор­лум, яко­го зу­стрів Бі­ль­бо? Як при­к­ро!

— Ско­рі­ше, сум­но, — від­по­вів ча­рів­ник. — Щось по­діб­не мо­г­ло ско­ї­ти­ся не тіль­ки з ним, але й з ін­ши­ми, на­віть із мо­їми зна­йо­ми­ми го­бі­та­ми.

— Щось ме­ні не ві­ри­ть­ся, щоб Гор­лум та був ро­ди­чем го­бі­там, хоч би й да­ле­ким, — пал­ко за­пе­ре­чив Фро­до. — Хто ж та­ке ви­га­дав?!

— Адже це прав­да. Про ва­ше по­хо­джен­ня, в уся­ко­му ра­зі, — я знаю біль­ше за вас са­мих. На­віть роз­по­ві­ді Бі­ль­бо під­твер­джу­ють це. У ньо­го з Гор­лу­мом зна­й­шло­ся чи­ма­ло по­діб­них рис і в ду­ші, і в па­м’я­ті. Во­ни чу­до­во зро­зу­мі­ли один од­но­го, на­ба­га­то кра­ще, ніж го­біт зро­зу­мів би гно­ма чи ор­ка, чи на­віть ель­фа. При­га­дай хо­ча б за­гад­ки, що бу­ли ві­до­мі їм обом.

— Мо­же, й так, — ска­зав Фро­до, — але ж у за­гад­ки гра­ють не са­мі го­бі­ти, і за­гад­ки всю­ди схо­жі. До то­го ж го­бі­ти не шах­раї. А Гор­лум шах­ра­ю­вав увесь час. Він спро­бу­вав зби­ти бі­до­лаш­но­го Бі­ль­бо з пан­те­ли­ку, щоб він став не­обач­ним. Ще й, без­пе­реч­но, злов­ті­шав­ся, про­по­ну­ю­чи їло гру, — сма­ку­вав на­пе­ред лег­ку здо­бич, а у ра­зі про­гра­шу він ні­чо­го не втра­чав.

— На жаль, десь так во­но й бу­ло, — зго­див­ся Ган­дальф. — Але ти до­сі не по­мі­тив де­яких по­дро­биць. На­віть Гор­лу­ма Пер­с­тень не згу­бив до­щен­ту. Він ви­явив­ся на­ба­га­то стій­кі­шим, ніж мо­г­ли б уя­ви­ти муд­ре­ці — точ­ні­сі­нь­ко, як го­біт. Ма­лень­кий ку­то­чок йо­го ду­ші ще на­ле­жав йо­му са­мо­му, і світ­ло про­ни­ка­ло ту­ди, не­мов тон­кий про­мінь крізь за­м­ко­ву шпа­ри­ну — світ­ло ми­ну­ло­го. Я вва­жаю, що йо­му бу­ло й на­справ­ді при­єм­но по­чу­ти ввіч­ли­ву про­мо­ву» зга­да­ти про ві­тер, і де­ре­ва, і зе­ле­ну тра­вич­ку, вже дав­но по­за­бу­ті. Але по­га­на по­ло­ви­на йо­го ду­ші від то­го ще по­злі­ша­ла — ні здо­ла­ти її, ні ви­лі­ку­ва­ти не вда­ло­ся. — Ган­дальф зі­тх­нув. — На жаль, спо­ді­ва­ти­ся чо­гось ін­шо­го тут важ­ко. Втім, на­дія ще жев­ріє, хо­ча він во­ло­дів Пер­с­нем так дов­го, що вже й сам за­був, як то по­ча­ло­ся. Адже у під­гор­ній пі­ть­мі не тре­ба бу­ло час­то ко­рис­та­ти­ся пер­с­нем. Отож він і за­ли­шив­ся, як був, ху­дим та жи­ла­вим, не роз­та­нув. Але ду­шу йо­го Пер­с­тень ви­їв, і му­ка ста­ва­ла май­же не­стер­п­ною. Всі «ве­ли­кі та­єм­ни­ці» гір ви­яви­ли­ся прос­то тем­ни­ми пе­че­ра­ми; ро­би­ти там бу­ло ні­чо­го, тіль­ки кра­дь­ко­ма ло­ви­ти по­жи­ву та пе­ре­би­ра­ти дав­ні об­ра­зи. Він був ду­же не­щас­ний. Він не­на­ви­дів тем­ряву, але світ­ло не­на­ви­дів ще си­ль­ні­ше; він зне­на­ви­дів увесь світ, але най­біль­ше — Пер­с­тень.

— Не ро­зу­мію, — втру­тив­ся Фро­до. — Чи не був Пер­с­тень йо­го зо­лот­цем, йо­го єди­ним скар­бом? Як­що він йо­го не­на­ви­дів, чом не по­збув­ся, сам не пі­шов ку­ди‐не­будь?

— А ти до­сі не зро­зу­мів? Не­на­висть не мож­на ві­до­кре­ми­ти від лю­бо­ві, він не­на­ви­дів Пер­с­тень і вод­но­час лю­бив, як се­бе са­мо­го. Він не міг йо­го по­збу­ти­ся. Во­лі за­брак­ло. Пер­с­тень Вла­ди сам про се­бе пік­лу­є­ть­ся, Фро­до. Він мо­же зра­ди­ти, зі­слиз­ну­ти з па­ль­ця, але сам влас­ник ні­ко­ли йо­го не по­ки­не. Що­най­біль­ше він бу­де ті­ши­ти­ся на­мі­ром пе­ре­да­ти йо­го ко­мусь ін­шо­му, та й то ли­ше спо­чат­ку, до­ки за­шморг не за­тягну­то. На­скіль­ки ме­ні ві­до­мо, Бі­ль­бо єди­ний, хто зу­мів здій­с­ни­ти та­кий на­мір. Але без мо­єї до­по­мо­ги він би не спро­міг­ся на це. І Гор­лум ко­лись не сам за­гу­бив Пер­с­тень. То він йо­го по­ки­нув.

— Влуч­но під­га­дав час, щоб зу­стрі­ти­ся з Бі­ль­бо? — по­сміх­нув­ся Фро­до. — Чи якийсь там орк не став би тут біль­ше до на­го­ди?

— З цим не тре­ба жар­ту­ва­ти, — су­во­ро про­мо­вив Ган­дальф. — Особ­ли­во то­бі. З усі­єї іс­то­рії Пер­с­ня це най­не­ві­ро­гід­ні­ший збіг об­ста­вин — те, ідо Бі­ль­бо са­ме встиг з’я­ви­ти­ся, щоб зна­й­ти йо­го на­в­по­мац­ки у пі­ть­мі. Га­даю, що тут ді­я­ли різ­ні си­ли, Фро­до. Пер­с­тень праг­нув по­вер­ну­ти­ся до сво­го ха­зя­ї­на: він по­ли­шив Іс­іл­ду­ра і зра­див йо­го, по­тім під­ма­нув бі­до­ла­ху Де­а­гор­ла, і той за­ги­нув; по­тім пе­рей­шов до Гор­лу­ма, і по­гли­нув йо­го. Ви­ко­рис­та­ти Гор­лу­ма інак­ше Пер­с­тень не міг, бо той за­над­то ма­лий та вбо­гий. Але, до­ки Пер­с­тень був при ньо­му, він ні за що не ви­йшов би з під­зе­мел­ля. Отож, ко­ли Во­ло­дар по­вс­тав і по­чав у дум­ках сво­їх до­слі­джу­ва­ти світ за ме­жа­ми Чор­но­ліс­ся, Пер­с­тень по­ки­нув Гор­лу­ма. Але пі­ді­брав йо­го хтось зо­всім не­про­ха­ний і не­спо­ді­ва­ний — Бі­ль­бо з Го­бі­та­нії!

Во­ло­дар Пер­с­нів не міг та­ко­го ба­жа­ти. Тут здій­с­нив­ся на­мір ко­гось ін­шо­го. Я не мо­жу ви­сло­ви­ти це яс­ні­ше, але Бі­ль­бо був ОБ­РА­НИЙ під­ня­ти Пер­с­тень, і об­рав йо­го аж ні­як не той, хто Пер­с­тень ство­рив. А це зна­чить, що й то­бі СУ­ДИ­ЛО­СЯ во­ло­ді­ти ним. Це ме­не ду­же вті­шає.

— А ме­не ні, — бур­к­нув Фро­до. — Як­що, яс­на річ, я те­бе пра­ви­ль­но зро­зу­мів. Але звід­ки ти до­ві­дав­ся про то­го Гор­лу­ма? То все точ­ні ві­до­мос­ті чи тіль­ки здо­гад­ки?

Ган­дальф по­гля­нув на Фро­до, і очі йо­го зблис­ну­ли.

— Я знав ба­га­то, а впі­з­нав ще біль­ше. Але зві­ту­ва­ти пе­ред то­бою не ста­ну. Іс­то­рія Елен­ді­ла, Іс­іл­ду­ра та Стар­шо­го Пер­с­ня ві­до­ма усім Муд­рим. У то­му, що твій пер­с­тень — Стар­ший, мож­на впев­ни­ти­ся вже з вог­ня­но­го на­пи­су, але є ще й ін­ші до­ка­зи.

— І ко­ли ж це ти все від­крив? — пе­ре­бив йо­го Фро­до.

— А ось тіль­ки що, у цій кім­на­ті, — від­рі­зав ча­рів­ник. — Але я цьо­го очі­ку­вав. Дов­го шу­кав я, дов­го пра­цю­вав, а те­пер по­вер­нув­ся до те­бе за­ра­ди цьо­го ос­тан­ньо­го ви­про­бу­ван­ня.

Те­пер все до­ве­де­но, на­віть за­над­то яс­но. До­ве­ло­ся ме­ні, що­прав­да, чи­ма­ло по­мір­ку­ва­ти, по­ки з’я­су­вав Гор­лу­мо­ву роль і за­пов­нив про­пус­ки в іс­то­рії. Але всі при­пу­щен­ня по­щас­ти­ло уточ­ни­ти, ко­ли я по­ба­чив­ся з ним.

— Ти ба­чив Гор­лу­ма? — зди­ву­вав­ся Фро­до.

— Так. З цьо­го, без­пе­реч­но, ме­ні тре­ба бу­ло по­чи­на­ти, але не так прос­то бу­ло йо­го від­най­ти. Ли­ше не­що­дав­но на­реш­ті...

— Отож, ти з’я­су­вав, як йо­му ве­ло­ся піс­ля то­го, як Бі­ль­бо від ньо­го втік?

— У за­галь­них ри­сах. Те, що ти чув, я ді­знав­ся від Гор­лу­ма, хо­ча він ви­слов­лю­є­ть­ся ду­же не­зро­зу­мі­ло. Гор­лум зав­жди бре­ше, і сло­ва йо­го тре­ба про­ці­джу­ва­ти. На­при­клад, він впер­то на­зи­ває Пер­с­тень «по­да­рун­ком на день на­ро­джен­ня». Ні­би­то від ба­бу­сі, в якої їх бу­ло ба­га­то. Дур­ни­ця! Ба­бу­ся Гор­лу­мо­ва, без сум­ні­ву, бу­ла го­ло­вою ро­ди­ни та осо­бою на свій ма­нір ви­дат­ною, але ствер­джу­ва­ти, що во­на во­ло­ді­ла кіль­ко­ма ча­рів­ни­ми пер­с­ня­ми! То не­мож­ли­во. Тим біль­ше не ста­ла б во­на роз­да­ва­ти їх на­пра­во й на­лі­во. Це, без­пе­реч­но, брех­ня, але з де­щи­цею прав­ди.

Вбив­с­т­во Де­а­гор­ла не да­ва­ло спо­кою Гор­лу­мо­ві, отож він ви­рі­шив за­хис­ти­ти­ся, по­вто­рю­ю­чи про своє «зо­лот­ко» знов та знов, ко­ли гриз кіс­т­ки у пі­ть­мі пе­чер, до­ки сам у це по­ві­рив. Бо ж то­ді на­справ­ді був йо­го день на­ро­джен­ня, і Де­а­горл не по­ви­нен був жа­лу­ва­ти. Ви­хо­дить, ні­би­то він сам со­бі зро­бив по­да­ру­нок... і так да­лі на той же лад.

Я стри­му­вав­ся скіль­ки міг, бо з’я­су­ва­ти прав­ду бу­ло вкрай не­об­хід­но, але вреш­ті‐решт му­сив по­вес­ти­ся з ним до­сить жор­с­т­ко. Я при­гро­зив йо­му вог­нем — і ось то­ді ви­тяг з ньо­го на­реш­ті прав­ди­ву іс­то­рію, сло­во за сло­вом, ра­зом зі скиг­лін­ням та бур­мо­тін­ням. Він скиг­лив, що йо­го не так зро­зу­мі­ли, що з ним по­га­но по­во­дя­ть­ся... Але ко­ли дій­ш­ло до гри‐у за­гад­ки та вте­чі Бі­ль­бо, він від­мо­вив­ся го­во­ри­ти да­лі, ли­ше бур­ко­тів якісь тем­ні на­тя­ки: він, мов­ляв, хо­тів ві­ді­бра­ти своє, та не до­зво­лить, щоб йо­го сту­са­ли, за­во­ди­ли у якісь но­ри, він ще всім по­ка­же. Він, Гор­лум, те­пер має дру­зів, доб­рих дру­зів і ду­же мо­гут­ніх. Во­ни йо­му до­по­мо­жуть. Тор­бинс за все по­пла­ти­ть­ся... Про це Гор­лум роз­мір­ко­ву­вав най­більш, він кляв Бі­ль­бо на всі за­став­ки. Гор­лум не тіль­ки за­па­м’я­тав йо­го ім’я, а ще й знав, звід­кі­ля він ро­дом.

— Як це так?

— Ну, ім’я своє Бі­ль­бо з дур­но­го ро­зу­му сам ска­зав; а ви­ві­да­ти все ін­ше не склад­но бу­ло, аби тіль­ки він ви­йшов на світ ден­ний. Авжеж, Гор­лум за­ли­шив пе­че­ри. По­тяг до Пер­с­ня пе­ре­ва­жив і по­бо­ю­ван­ня пе­ред ор­ка­ми, і не­при­язнь до со­няч­но­го світ­ла. Він якось пе­ре­тер­пів рік чи два, а по­тім пі­шов зі сво­го ліг­ви­сь­ка, бо жа­га во­ло­дін­ня, як і ра­ніш, при­в’я­зу­ва­ла йо­го до Пер­с­ня, але той біль­ше не гні­тив йо­го, і Гор­лум де­що ожив. Він від­чу­вав се­бе ста­рим, жах­ли­во ста­рим, про­те по­смі­лі­шав, та ще й до то­го ж по‐зві­ря­чо­му зго­лод­нів.

Світ­ла, со­няч­но­го та мі­сяч­но­го, він усе ще бо­яв­ся, та, ма­буть, ні­ко­ли вже те­пер не по­лю­бить; але збаг­нув, що мо­же хо­ва­ти­ся від сон­ця вдень, а вно­чі по­су­ва­ти­ся під по­кро­вом лис­тя; блі­до­го хо­лод­но­го сяй­ва йо­го очиськ ви­ста­ча­ло, щоб ру­ха­ти­ся без­гуч­но, швид­ко, ха­па­ю­чи дріб­них ство­рінь, що ло­ви­ли ґав. Но­ва їжа на­да­ла йо­му си­ли й хо­роб­рос­ті, по­жив­на їжа та сві­же по­віт­ря. Отож ні­чо­го див­но­го, що він і здо­лав до­ро­гу до Чор­но­ліс­ся.

— Там ти й зна­й­шов йо­го? — спи­тав Фро­до.

— Там я йо­го ба­чив. Але пе­ред тим він устиг да­ле­ко за­йти по слі­дах Бі­ль­бо. Важ­ко бу­ло ви­тяг­ти з ньо­го ро­зум­не сло­во, він пла­кав­ся, си­пав про­кльо­на­ми. «Щщо там у ньо­го в киш­шень­ках? — си­чав він. — Він не сс­каж­же, ні, мій ми­лень­кий. Ко­ро­тух­ха‐шшах­рай... Не­чес­с­не за­пи­тан­ня. Він спо­чат­ку шшах­ра­ю­вав, з сс­са­мо­го по­чат­ку. По­ру‐шшив пра­ви­ла. При­душ­ши­ти йо­го тре­ба бу­ло, мій до­ро‐гес­с­сень­кий, і ко­лис­ссь ми йо­го при­душ­шим!»

Ось то­бі взі­рець йо­го про­мов. Вва­жаю, з те­бе вже за­до­сить? Утом­ли­ва бу­ла пра­ця. Але з ок­ре­мих на­тя­ків я зро­зу­мів, що він доплен­тав­ся до Ес­га­ро­ту й на­віть про­ліз до ву­лиць Дей­ла, під­слу­хо­ву­вав тут і під­гля­дав там. Адже віс­ті про ве­ли­кі по­дії да­ле­ко ро­зі­йш­ли­ся по Глу­хо­ма­ні, ба­га­то лю­дей чу­ли ім’я Бі­ль­бо та зна­ли, звід­ки він ро­дом. Ми не при­хо­ву­ва­ли йо­го по­вер­нен­ня до­до­му, на за­хід. Гор­лум не­за­ба­ром ви­ві­дав усе, що хо­тів. ;

— Чом же то­ді він не дій­шов по слі­дах Бі­ль­бо до кін­ця? — спи­тав Фро­до. — Чом не при­йшов сю­ди?

— У тім‐то й річ: Гор­лум хо­тів при­йти. Він ді­став­ся до Ве­ли­кої Рі­ки, але по­тім за­вер­нув. Ве­ли­ка від­стань на­в­ряд чи мог­ла йо­го зу­пи­ни­ти. Щось при­му­си­ло йо­го від­хи­ли­ти­ся. Так вва­жа­ють мої дру­зі, ті, хто по­лю­вав на ньо­го за мо­їм про­хан­ням. Пер­ши­ми від­най­шли слід — зо­всім сві­жий, як на їх­ню дум­ку, — лі­со­ві ель­фи. Для них то не­ск­лад­не за­вдан­ня. Слід вів крізь усе Чор­но­ліс­ся ту­ди й на­зад, але Гор­лу­ма во­ни так і не зди­ба­ли. Ліс бри­нів чут­ка­ми про ньо­го, бід­кан­ням зві­рят та пта­хів. Хо­ди­ли чут­ки про жах­ли­ву при­ма­ру, що п’є кров. Він дря­пав­ся на де­ре­ва, спус­то­шу­вав гніз­да; він про­ла­зив у ву­зь­кі но­ри й по­їдав зві­ре­нят, він шми­гав у вік­на і зна­хо­див ко­лис­ки... Але на за­хід­нім краї лі­су слід за­вер­нув у ін­ший бік. Гор­лум пі­шов на пів­день, за ме­жі кра­ї­ни лі­со­вих ель­фів, де й за­про­пав. А по­тім я при­пус­тив­ся ве­ли­кої по­мил­ки, так, Фро­до, ще й не пер­шої; хо­ча бо­юсь, що ос­тан­ня ви­дас­ть­ся чи не най­гір­шою: я зу­пи­нив­ся. Не став да­лі шу­ка­ти Гор­лу­ма, бо на­ма­гав­ся де­що об­ду­ма­ти і все ще мав до­ві­ру до муд­рос­ті Са­ру­ма­на. З ті­єї по­ри ми­ну­ли ро­ки. Я по­пла­тив­ся за свою не­обач­ність ба­га­ть­ма чор­ни­ми, страш­ни­ми дня­ми. Ко­ли, піс­ля зник­нен­ня Бі­ль­бо, я зно­ву роз­по­чав по­шу­ки, слід дав­но про­пав. І ні­чо­го б не ви­йш­ло, як­би не до­по­мо­га Ара­гор­на, най­кра­що­го мис­лив­ця на­ших днів. Ра­зом ми шу­ка­ли Гор­лу­ма по всій Глу­хо­ма­ні, без на­дії та без ус­пі­ху; але щой­но я ви­рі­шив по­ли­ши­ти по­шук і при­ді­ли­ти ува­гу ін­шим спра­вам — Гор­лум від­ра­зу зна­й­шов­ся. Здо­лав­ши не­без­печ­ну по­до­рож, Ара­горн при­вів йо­го до ме­не.

Гор­лум ні за що не хо­тів зі­зна­ти­ся, де про­па­дав. Він ли­ше пла­кав! на­зи­вав нас жор­с­то­ки­ми, і в гор­лі йо­го буль­ко­ті­ло: гор‐р‐лум, гор‐р‐лум... А ледь на­тис­неш — хни­че та здри­га­є­ть­ся, та по­ти­рає свої дов­гі ру­ки, не­мов йо­му бо­ля­че від спо­га­ду про ко­лиш­ні тор­ту­ри. Але, зда­є­ть­ся, сум­ні­ву не­ма: по­ві­ль­но, крок за кро­ком, ми­ля за ми­лею по­су­вав­ся він на пів­день, по­ки на­реш­ті не до­сяг Мор­до­ру.

Важ­ка ти­ша за­па­ну­ва­ла у кім­на­ті. Фро­до чув, як сту­кає йо­го сер­це. На­віть зов­ні все при­ниш­к­ло. Но­жи­ці Се­ма біль­ше не кла­ца­ли.

— Са­ме так: Мор­до­ру, — по­вто­рив Ган­дальф. — На жаль — Мор­дор при­тя­гує все не­чис­те, і Во­ло­дар Тьми на­пру­жує во­лю, щоб зі­бра­ти всю не­чисть до­ку­пи. Та й Пер­с­тень не­од­мін­но мав зо­ста­ви­ти на ду­ші Гор­лу­мо­вій свій від­би­ток, зро­би­ти йо­го чут­ли­вим до за­кли­ку Во­ро­га. Гор­лум мав чу­ти, як лю­ди по­шеп­ки роз­по­ві­да­ли про но­ву Тінь на пів­дні. Там йо­го чу­до­ві но­ві дру­зі, во­ни му­сять до­по­мог­ти по­мс­ти­ти­ся! Жа­лю­гід­ний ду­рень! В тім краї він міг узна­ти ба­га­то, за­над­то ба­га­то, й за­гу­би­ти ос­тан­ній спо­кій. До то­го ж ра­но чи піз­но, по­ки він там ви­ню­ху­вав і ви­гля­ду­вав, йо­го ма­ли схо­пи­ти й від­вес­ти на до­ган. Ма­буть, так і ста­ло­ся. Ми зна­й­шли йо­го, ко­ли він, дов­го про­був­ши там, по­вер­тав­ся з яки­мось до­ру­чен­ням. Не­важ­ли­во, з яким — най­гір­ше він уже зро­бив: Во­рог ді­знав­ся про зна­хід­ку Стар­шо­го Пер­с­ня. Він знає, що це один з Ве­ли­ких Пер­с­нів, бо він дає дов­го­літ­тя. Йо­му ві­до­мо, що ель­фій­сь­кі пер­с­ні ні­ко­ли не гу­би­ли­ся й не мо­жуть слу­жи­ти злу; до­лі ін­ших — се­ми та де­в’я­ти — та­кож ві­до­мі. То­му він зро­зу­міє, що зна­й­шов­ся Пер­с­тень Вла­ди. І він, кі­нець кін­цем, по­чув про гобї­гів з да­ле­ко­го Краю.

Те­пер, мож­ли­во, Во­рог шу­кає Го­бі­та­нію, як­що вже не зна­й­шов. Я на­віть вва­жаю, Фро­до, що ім’я Тор­бин­сів, при­хо­ва­не у су­тін­ках про­тя­гом дов­го­го ча­су, те­пер ви­плив­ло на по­вер­х­ню.

— Який жах! — зой­к­нув Фро­до. — Це страш­ні­ше над усе, що я міг уя­ви­ти з тво­їх не­до­мо­вок. О Ган­даль­фе, кра­щий з дру­зів, під­ка­жи, як бу­ти? Ме­ні ду­же страш­но. Що ме­ні ро­би­ти? Який жаль, що Бі­ль­бо не за­ко­лов цю по­т­во­ру, ко­ли ви­па­ла та­ка на­го­да!

— От про що ти жал­ку­єш? А Бі­ль­бо по­жал­ку­вав уби­ва­ти без по­тре­би. Жа­лість стри­ма­ла йо­го ру­ку — і ми­ло­сер­дя. За це він одер­жав ви­на­го­ро­ду: без­пе­реч­но, Пер­с­тень так сла­бо впли­нув на ньо­го, й він зу­мів ви­з­во­ли­ти­ся са­ме то­му, що не по­чав з убив­с­т­ва.

— Ви­бач, — зні­я­ко­вів Фро­до. — Але я ду­же зля­кав­ся і не від­чу­ваю до Гор­лу­ма ні­яко­го жа­лю.

— Але ти йо­го не ба­чив...

— Не ба­чив та й не ба­жаю. Не ро­зу­мію, як мо­г­ли ви, ти та ель­фи, за­ли­ши­ти йо­му жит­тя, йо­му, що ви­нен у стіль­кох зло­чи­нах? Та ж він гір­ший за будь‐яко­го ор­ка! Він во­рог, і за­слу­го­вує на смерть!

— За­слу­го­вує? О, без сум­ні­ву. Чи­ма­ло з тих, хто ни­ні жи­ве, за­слу­го­вує на смерть. А ін­ші ги­нуть, хо­ча за­слу­жи­ли на дов­ге жит­тя. Чи ти мо­жеш ви­на­го­ро­ди­ти їх? Тож не по­спі­шай роз­да­ва­ти смер­т­ні ви­ро­ки. На­віть най­муд­рі­ші не здат­ні пе­ред­ба­чи­ти геть усе. На­в­ряд чи Гор­лу­ма мо­же ви­пра­ви­ти щось, ок­рім мо­ги­ли, а все ж та­ки на­дія ще є. Су­ди­ло­ся йо­му зв’я­за­ти своє жит­тя з Пер­с­нем. Сер­це під­ка­зує ме­ні, що він ще зі­грає свою роль, доб­ру чи злу, перш ніж усе скін­чи­ть­ся. Хто зна — чи не вря­тує ба­га­тьох жа­лість Бі­ль­бо — і не в ос­тан­ню чер­гу те­бе. Не хо­ті­ло­ся нам йо­го вби­ва­ти: він ста­рий та не­щас­ний. Лі­со­ві ель­фи взя­ли йо­го в по­лон, але по­во­дя­ть­ся з ним ла­гід­но, як під­ка­зує їм муд­рість їх­ніх сер­дець.

— Га­разд, — зго­див­ся Фро­до, — не­хай Бі­ль­бо не міг уби­ти. Але на­ві­що ж він збе­ріг Пер­с­тень? Хай би й на очі нам той пер­с­те­ник не по­па­дав­ся, ні дя­дь­ко­ві, ні ме­ні! А ще на­ві­що ти до­зво­лив збе­рі­га­ти йо­го? Чо­му не при­му­сив ви­ки­ну­ти чи... чи зни­щи­ти?

— До­зво­лив? При­му­сив? — сер­ди­то пе­ре­пи­тав ча­рів­ник. — Чи ти не чув, про що я то­бі тут ка­жу? Ду­май, що вер­зеш! Ви­ки­ну­ти Пер­с­тень бу­ло б ве­ли­кою по­мил­кою. Він зу­мів би від­най­ти­ся й у не­до­брих ру­ках на­ко­їв би ба­га­то ли­ха. Ще гір­ше, він міг би по­тра­пи­ти до рук" Во­ро­га, він не­од­мін­но по­тра­пив би до ньо­го. Бо це Пер­с­тень Вла­ди, і Са­у­рон ні­чо­го не по­жал­кує, аби по­вер­ну­ти йо­го.

Звіс­но, ми­лий Фро­до, бу­ти охо­рон­цем Пер­с­ня не­без­печ­но, і ме­ні за те­бе ду­же не­спо­кій­но. Але за­над­то ба­га­то тут по­став­ле­но на кар­ту, от­же, му­си­мо ри­зик­ну­ти — хо­ча, на­віть ко­ли я був да­ле­ко, Го­бі­та­нія ані на день не за­ли­ша­лась без на­гля­ду. По­ки ти не ко­рис­тав­ся Пер­с­нем, він не міг по­міт­но впли­ну­ти на те­бе. І по­тім, не за­будь, що де­в’ять ро­ків то­му, ко­ли ми ба­чи­лись вос­тан­нє, я ще май­же ні­чо­го не знав на­пев­но.

— Доб­ре, а чо­му б не зни­щи­ти йо­го? Це дав­но вже тре­ба зро­би­ти, ти ж сам ка­зав? — упер­то по­вто­рив Фро­до. — Ко­ли б ти по­пе­ре­див ме­не або хоч на­діс­лав лис­та, я б з ним ро­зі­брав­ся.

— Справ­ді? Ти то­го пе­вен? Уже спро­бу­вав?

— Ні. Але не­вже ж не мож­на йо­го роз­пла­ви­ти чи роз­плю­щи­ти мо­ло­том?

— Спро­буй‐но, — ска­зав Ган­дальф. — Від­ра­зу ж і по­чи­най.

Фро­до зно­ву ви­до­був Пер­с­тень з ки­ше­ні й огля­нув. Прос­тий, гла­день­кий — ані на­пи­су, ані зна­ку. Зо­ло­то щи­ре, гар­не, і Фро­до з за­хва­том ди­вив­ся, який чу­до­вий у ньо­го ко­лір, як гар­но він за­о­к­руг­лю­є­ть­ся. Чу­до­ва річ, до то­го ж кош­тов­на. Ді­ста­ю­чи Пер­с­тень, він на­ма­гав­ся пож­бу­ри­ти йо­го в най­жар­кі­ше по­лу­м’я. Але те­пер не міг цьо­го зро­би­ти. З пре­ве­ли­ким зу­сил­лям зва­жив він Пер­с­тень на до­ло­ні, ва­га­ю­чись і при­му­шу­ю­чи се­бе при­га­да­ти все, що роз­по­вів йо­му Ган­дальф. По­тім все ж та­ки за­мах­нув­ся — але ру­ка йо­го са­ма по со­бі опус­ти­ла Пер­с­тень на­зад до ки­ше­ні.

Ган­дальф по­хму­ро по­сміх­нув­ся.

— Ось ба­чиш? Уже й ти, Фро­до, не мо­жеш за­по­ді­я­ти йо­му шко­ди. Отож «при­му­си­ти» те­бе я міг би ли­ше си­ло­міць, але це ві­ді­бра­ло б у те­бе тя­му. А що­до зни­щен­ня... Си­лою йо­го не ві­зь­меш. Ко­валь­сь­кий мо­лот не зро­бить на Пер­с­ні ані щер­би­ни. Ні тво­єю, ні мо­єю ру­кою зни­щи­ти йо­го не мож­на. У по­лу­м’ї тво­го вог­ни­ща не роз­пла­ви­ти, зро­зу­мі­ло, і прос­те зо­ло­то. А цей Пер­с­тень, сам ба­чив, на­віть не на­грів­ся. По всій Го­бі­та­нії не зна­й­деш та­кої куз­ні, де змо­г­ли б йо­го пе­ре­ку­ва­ти. Не ста­ли б у при­го­ді й гном­сь­кі ку­вад­ла. Я чув, що по­лу­м’я дра­ко­нів пла­ви­ло Пер­с­ні Вла­ди, але за­раз на зем­лі не за­ли­ши­лось жод­но­го вог­не­диш­но­го дра­ко­на. А вже Стар­шо­го Пер­с­ня, все­влад­но­го, не здо­лав би й Ан­ка­ла­гон Чор­ний — адже й то­го ку­вав влас­но­руч сам Са­у­рон. Є тіль­ки один за­сіб: зна­й­ти Згуб­ну Щі­ли­ну у над­рах Оро­дру­ї­на, Вог­ня­ної Го­ри, та ки­ну­ти Пер­с­тень ту­ди. То­ді Во­ро­гу йо­го біль­ше не ба­чи­ти.

— Я дій­с­но ду­же хо­чу зни­щи­ти йо­го! — скрик­нув Фро­до. — Тоб­то хо­чу, аби йо­го зни­щи­ли. Я не зда­тен на не­без­печ­ні по­чи­нан­ня. Чо­му він ді­став­ся ме­ні? Чо­му ме­не бу­ло об­ра­но?

— На ці за­пи­тан­ня від­по­ві­ді не­ма. Точ­но знаю, що не за якісь там особ­ли­ві чес­но­ти: ні про си­лу, ні про муд­рість не йде­ть­ся. Але те­бе об­ра­но, от­же, до­ве­де­ть­ся то­бі пус­ти­ти в ді­ло усі си­ли й ро­зум, які ма­єш.

— Але ж у ме­не всьо­го цьо­го за­ма­ло! А ти муд­рий та си­ль­ний. Чом би то­бі не взя­ти Пер­с­тень?

— Ні! — ви­гук­нув Ган­дальф, ско­чив­ши на но­ги. — Це да­ло б ме­ні над­то ве­ли­ку, жах­ли­ву вла­ду. На­ді мною Пер­с­тень одер­жить вла­ду ще си­ль­ні­шу, ще згуб­ні­шу. — Очі йо­го за­бли­ща­ли, й ли­це не­на­че за­сві­ти­лось із­се­ре­ди­ни. — Не спо­ку­шай ме­не! Я не хо­чу упо­до­би­ти­ся Чор­но­му Во­ло­да­рю. Пер­с­тень зна­й­шов би шлях до мо­го сер­ця че­рез жаль до слаб­ких та ба­жан­ня ро­би­ти доб­ро. Не спо­ку­шай. Я не на­смі­лю­ся взя­ти йо­го, на­віть тіль­ки на збе­рі­ган­ня. Ба­жан­ня ви­ко­рис­та­ти йо­го бу­де не­здо­лан­ним, А він так зна­до­бив­ся б! Ве­ли­кі не­без­пе­ки за­гро­жу­ють ме­ні...

Він пі­ді­й­шов до вік­на, роз­су­нув за­віс­ку й роз­крив ві­кон­ни­цю. Сон­це зно­ву залля­ло кім­на­ту. Сем, на­свис­ту­ю­чи, прой­шов по ближ­ній до­ріж­ці.

— А те­пер, — ска­зав ча­рів­ник, — ви­рі­шу­ва­ти на­ле­жить то­бі. Але ти не за­ли­шиш­ся сам. — Він по­клав ру­ку на пле­че Фро­до. — Я до­по­мо­жу то­бі не­сти цей тя­гар, по­ки він бу­де тво­їм. Але нам тре­ба ді­я­ти і не­гай­но. Во­рог пі­ді­й­має го­ло­ву.

За­па­ла дов­га мов­чан­ка. Ган­дальф зно­ву си­дів і по­пих­ку­вав лю­ль­кою у гли­бо­кій за­ду­мі. Очі він при­крив, але з‐під опу­ще­них вій пи­ль­но сте­жив за Фро­до. А той ус­та­вив­ся на чер­во­ні­ю­че ву­гіл­ля у вог­ни­щі, й во­но роз­рос­та­ло­ся в йо­го очах, до­ки не зда­ло­ся йо­му, на­че він ди­ви­ть­ся у ко­ло­дязь, де бух­кає страш­не по­лу­м’я. Він зга­дав про ле­ген­дар­ну Згуб­ну Щі­ли­ну і жах­ли­ву Вог­ня­ну Го­ру.

— Ну, то що? — спи­тав на­реш­ті Ган­дальф. — Про що ти мір­ку­єш? Ви­рі­шив, що ро­би­ти?

— Ні, — від­по­вів Фро­до, по­вер­та­ю­чись з пі­ть­ми і з по­ди­вом пе­ре­ко­ну­ю­чись, що на­в­ко­ло яс­ний день і за вік­ном — за­ли­тий сон­цем сад. — Чи, вза­га­лі, так. На­скіль­ки я зро­зу­мів, я му­шу по­ки що Збе­рі­га­ти та охо­ро­ня­ти Пер­с­тень, хоч би як по­га­но ме­ні від цьо­го не бу­ло.

— Як­що ти так зро­биш, він ду­же не­ско­ро за­во­ло­діє то­бою.

— Спо­ді­ва­юсь, — від­ка­зав Фро­до. — Але ти все ж та­ки швид­ше під­шу­кай ін­шо­го охо­рон­ця. А по­ки що, зда­є­ть­ся, я стаю не­без­печ­ним для усіх, хто меш­кає зі мною, і не мо­жу за­ли­ша­ти­ся тут, до­ки Пер­с­тень у ме­не. От­же, до­ве­де­ть­ся за­ли­ши­ти Тор­бу, по­ки­ну­ти Край, усе по­ли­ши­ти та йти геть, — зі­тх­нув він. — Я хо­тів би вря­ту­ва­ти Край, хоч іно­ді йо­го меш­кан­ці зда­ю­ть­ся ме­ні стра­шен­но без­глуз­ди­ми й нуд­ни­ми, і який‐не­будь зем­ле­трус чи на­пад дра­ко­нів пішли б їм на ко­ристь. А за­раз я від­чу­ваю, що даль­ні ман­д­ри бу­де лег­ше ви­три­ма­ти, до­ки за спи­ною в ме­не за­ли­ша­є­ть­ся Край, мир­ний і за­тиш­ний. Я зна­ти­му, що десь є на­дій­ний клап­тик зем­лі, хай на­віть ме­ні вже не су­ди­ло­ся сту­пи­ти на ньо­го.

Звіс­но, іно­ді я мрі­яв, що ко­лись пі­ду, але так, для роз­ва­ги: вер­веч­ка при­год, як у Бі­ль­бо, та на­віть кра­ще, із щас­ли­вим кін­цем. Але те­пер на ме­не че­кає ви­гнан­ня, вте­ча з вог­ню та в по­лу­м’я, і зло пі­де за мною по п’я­тах. А у та­ко­му ра­зі кра­ще йти са­мо­му. Але ж я від­чу­ваю се­бе та­ким ма­лень­ким, збен­те­же­ним, я у від­чаї, а Во­рог та­кий мо­гут­ній та жах­ли­вий...

Він не зі­знав­ся Ган­даль­фу, але, по­ки го­во­рив, пал­ке ба­жан­ня пі­ти слі­дом за Бі­ль­бо за­жев­рі­ло в йо­го ду­ші — пі­ти за Бі­ль­бо і, як­що по­щас­тить, зна­й­ти йо­го. Це ба­жан­ня здо­ла­ло на­віть страх: він ла­ден був біг­ти стрім­го­лов, без ка­пе­лю­ха, як зро­бив це Бі­ль­бо та­ким же ран­ком ба­га­то ро­ків то­му.

— Фро­до, го­лу­бе! — скрик­нув Ган­дальф. — Го­бі­ти й справ­ді ди­во­виж­ні іс­то­ти! їх мож­на ви­вчи­ти на­ск­різь за мі­сяць, а по­тім че­рез сто ро­ків во­ни рап­том зди­ву­ють те­бе при на­го­ді. Я май­же не спо­дів­ав­ся по­чу­ти та­ку від­по­відь, на­віть від те­бе. Але Бі­ль­бо не по­ми­лив­ся у ви­бо­рі спад­ко­єм­ця, хоч і не пі­до­зрю­вав, як це важ­ли­во. Бо­ю­ся, що ти ма­єш ра­цію. Пер­с­тень не­дов­го за­ли­ши­ть­ся та­єм­ни­цею; і для тво­го ж — та й за­галь­но­го — доб­ра тре­ба бу­де пі­ти і за­ли­ши­ти ім’я Тор­бин­са тут. У глу­ши­ні за ме­жа­ми Го­бі­та­нії ма­ти це ім’я бу­де не­без­печ­но. От­же, для по­чат­ку да­вай‐но змі­ни­мо те­бе на, ска­жі­мо, Під­ко­пай. Але на­в­ряд чи вар­то то­бі йти са­мо­му. Як­що зна­й­ду­ть­ся та­кі, хто за­хо­че йти за то­бою, до ко­го ти ма­єш до­ві­ру й не за­ва­га­єш­ся по­вес­ти на­зу­стріч не­ві­до­мій до­лі, — це доб­ре. Але будь уваж­ний, оби­ра­ю­чи су­пут­ни­ка! І ду­май, що ка­жеш, хоч би й най­ближ­чим дру­зям. У Во­ро­га ба­га­то слуг, ба­га­то спо­со­бів...

Рап­том він уві­рвав роз­мо­ву й при­слу­хав­ся. Фро­до від­ра­зу по­мі­тив, що у кім­на­тах та й зов­ні зро­би­ло­ся якось не­звич­но ти­хо. Ган­дальф кра­дь­ко­ма пі­ді­брав­ся до вік­на, а по­тім рап­том ско­чив на під­ві­кон­ня, пе­рег­нув­ся до­до­лу і по­ма­цав ру­кою. Про­лу­нав жа­ліс­ний зойк, і у вік­ні з’я­ви­ла­ся куд­ла­та го­ло­ва Се­ма Гем­д­жи, яко­го міц­но три­мав за ву­хо ча­рів­ник. —

— Та ви тіль­ки по­ди­ві­ть­ся! — ска­зав Ган­дальф. — Щоб ме­ні очі по­ви­ла­зи­ли! Це ж Гем­д­жи‐мо­лод­ший і ні­хто ін­ший. Ці­ка­во, що ти там ро­бив?

— Ой, та від­пус­тіть ме­не, дя­деч­ку, па­не Ган­даль­фе! — за­го­ло­сив Сем. — Ні­чо­го я не ро­бив... тра­вич­ку під­ст­ри­гав під ві­кон­цем. — Він пі­ді­брав із зем­лі свої но­жи­ці і про­де­мон­с­т­ру­вав як до­каз.

— Щось не ві­ри­ть­ся, — ска­зав Ган­дальф су­во­ро. — Но­жиць тво­їх вже дав­нень­ко не чу­ти бу­ло. От­же, під­слу­хо­ву­єш?

— Да­руй­те, да­руй­те, па­не, тіль­ки я вас не ро­зу­мію. Ні­чо­го я не під­ра­хо­вую, що ж тут у сад­ку ра­ху­ва­ти!

— Не вда­вай з се­бе дур­ня! Що ти чув і для чо­го слу­хав? — Очі ча­рів­ни­ко­ві блис­ну­ли, бро­ви зі­гну­ли­ся, не­мов дві щіт­ки.

— Па­не Фро­до! — за­бла­гав Сем, трем­тя­чи з пе­ре­ля­ку. — Хай він ме­не не об­ра­жає! Він як обер­не ме­не за­раз на якусь ги­до­ту! Ба­теч­ко ста­рий то­го не пе­ре­жи­ве! Я ні­чо­го ли­хо­го не хо­тів, от як не­бо свя­те, па­не!

— Він те­бе не за­й­ме, — ледь стри­му­ю­чи сміх, ска­зав Фро­до, хо­ча сам був ду­же зди­во­ва­ний. — Він знає, як я, що ти ні­чо­го ли­хо­го не хо­тів. Але кра­ще то­бі не опи­ра­тись, ко­ли те­бе спи­та­ли.

— Га­разд, па­не, — ска­зав Сем, трем­тя­чи де­що мен­ше. — Я чув ба­га­то усьо­го, чо­го й не ду­же зро­зу­мів, про яко­гось во­ро­га, та пер­с­те­ник, та па­на Бі­ль­бо, а ще про дра­ко­нів, і вог­ня­ну го­ру, і... і про ель­фів, па­не. Як по­чув, то вже й ві­ді­рва­ти­ся не міг, отож, зна­є­те, як то бу­ва. Ой, па­не, як же ж ме­ні та­кі роз­мо­ви до впо­до­би! Я ві­рю, що то прав­да, а на Те­да ме­ні на­ч­хать. Ель­фи! Аж кор­тить по­ба­чи­ти їх! Не мо­г­ли б ви, па­не, взя­ти ме­не з со­бою та по­ка­за­ти ель­фів?

Ган­дальф рап­том роз­смі­яв­ся.

— А йди‐но сю­ди! — зве­лів він і, про­стяг­нув­ши ру­ки, під­няв зди­во­ва­но­го Се­ма з но­жи­ця­ми, об­різ­ка­ми тра­ви та всім ін­шим, за­тяг­нув че­рез вік­но і по­ста­вив на під­ло­гу.

— От­же, то­бі тре­ба ба­чи­ти ель­фів? — спи­тав він, уваж­но при­див­ля­ю­чись до Се­ма, але на об­лич­чі йо­го про­май­ну­ла по­сміш­ка. — І ти чув, що пан Фро­до му­сить пі­ти звід­си?

— Авжеж, па­не, і ледь не за­дих­нув­ся — ма­буть, те ви й по­чу­ли. Я спро­бу­вав стри­ма­ти­ся, па­не, аж во­но якось не стри­ма­ло­ся. Так ме­ні смут­но зро­би­ло­ся...

— Тут вже ні­чо­го не по­ро­биш, Се­ме, — сум­но ска­зав Фро­до. Він те­пер тіль­ки від­чув, як бо­ля­че вті­ка­ти з до­му, що ой як не прос­то ска­за­ти «про­ща­вай» звич­но­му за­тиш­ко­ві Тор­би‐на‐Кру­чі. — Ме­ні тре­ба бу­де пі­ти. Але, — він су­во­ро гля­нув на Се­ма, — як­що ти ме­не дій­с­но по­ва­жа­єш, хай там що, три­май це у та­єм­ни­ці. Кра­ще б то­бі вмер­ти, зро­зу­мів? Пус­ти‐но хоч слів­це з то­го, що тут по­чув, то­ді вже Ган­дальф не­од­мін­но обер­не те­бе на пля­мис­ту жа­бу і на­к­ли­че змі­юк до са­ду!

Сем, трем­тя­чи, бух­нув­ся на­в­ко­ліш­ки.

— Під­во­дь­ся, Се­ме, — ска­зав Ган­дальф. — Я то­бі ще жах­ли­ві­ше по­ка­ран­ня при­зна­чу. Ти одер­жиш те, що за­слу­го­ву­єш, і му­сиш да­лі три­ма­ти язи­ка за зу­ба­ми: пі­деш у ман­д­ри ра­зом з па­ном Фро­до!

— Я, па­не? — скрик­нув Сем, під­ско­чив­ши, ні­би со­ба­ка, яко­го по­кли­ка­ли до про­гу­лян­ки. — Я пі­ду з ним, по­ба­чу ель­фів і все та­ке? Ур‐р‐ра! — ви­гук­нув він, а по­тім рап­том за­йшов­ся сльо­за­ми.

Роз­діл 3
ВТРЬОХ ВЕ­СЕ­ЛІ­ШЕ

— Ти му­сиш пі­ти по­тай­ки і то як­най­швид­ше — ска­зав Ган­дальф. Але про­ми­ну­ло вже два чи три тиж­ні, а Фро­до на­віть не по­чав зби­ра­ти­ся.

— Я ро­зу­мію, — зі­тхав Фро­до. — Але як ме­ні по­єд­на­ти оби­дві ви­мо­га? Як­що я рап­том зник­ну по­тай­ки, спо­ло­ши­ть­ся увесь Край.

— Зро­зу­мі­ло, ти не по­ви­нен зни­ка­ти! Адже я ска­зав «як­най­швид­ше», а не «мит­тє­во». Це ні­ку­ди не го­ди­ть­ся! Як­що ви­га­да­єш, як за­ли­ши­ти Го­бі­та­нію не­по­міт­но ДЛЯ УСІХ, то­ді є сенс тро­хи по­че­ка­ти. Але й ба­ри­ти­ся не мож­на.

— А як­що влаш­ту­ва­ти це во­се­ни, на день на­ро­джен­ня чи опіс­ля? — спи­тав Фро­до. — До то­го ча­су я, ма­буть, щось ви­га­даю.

Від­вер­то ка­жу­чи, йо­му ве­ль­ми вже не хо­ті­ло­ся по­чи­на­ти — те­пер, ко­ли дій­ш­ло до ді­ла. Тор­ба‐на‐Кру­чі зда­ва­лась те­пер на­ба­га­то при­ваб­ли­ві­шим при­тул­ком, ніж у всі по­пе­ред­ні ро­ки, й він хо­тів спов­на на­со­ло­ди­ти­ся сво­їм ос­тан­нім лі­том у Го­бі­та­нії. Во­се­ни він знав це — жа­га ман­д­рів про­ки­не­ть­ся у йо­го сер­ці, як зав­жди. От­же, він ви­рі­шив пі­ти на свій п’ят­де­ся­тий день на­ро­джен­ня, ко­ли Бі­ль­бо ви­пов­ни­ть­ся 128. Це слуш­на да­та для по­чат­ку по­хо­ду не­мов по йо­го слі­ду. Йти услід за Бі­ль­бо — так він ка­зав со­бі весь час, так лег­ше бу­ло при­сто­су­ва­ти­ся до дум­ки про роз­лу­ку з до­мів­кою. Про Пер­с­тень він на­ма­гав­ся не ду­ма­ти, й ку­ди він мо­же за­вес­ти — теж. Ган­даль­фу він цих ду­мок не від­кри­вав. А чи здо­га­ду­вав­ся ча­рів­ник про щось — зав­жди бу­ло важ­ко ска­за­ти.

Він по­гля­нув на Фро­до й по­сміх­нув­ся.

— Ду­же гар­но, — ска­зав він. — Це ціл­ком під­хо­дить. Але не піз­ніш! Я по­чи­наю ду­же не­по­ко­ї­тись. А по­ки що будь обач­ний, ні­ко­му ані сло­ва. І пи­ль­нуй, щоб Сем не роз­па­тя­ку­вав, не то й на­справ­ді пе­ре­тво­рю йо­го на жа­бу.

— Ну, ку­ди я зі­брав­ся, роз­дзво­ни­ти бу­де важ­ко — адже я й сам цьо­го ще не знаю.

— Не вер­зи дур­ниць! — обі­рвав йо­го Ган­дальф. — Я ж не за­бо­ро­няю то­бі за­ли­ши­ти ад­ре­су у по­што­вій кон­то­рі. Але ти за­ли­ша­єш Край, і ось про це ні­хто не по­ви­нен зна­ти, по­ки ти не опи­ниш­ся да­ле­ко. І хоч для по­чат­ку мож­на об­ра­ти будь‐яку з сто­рін сві­ту, твій ви­бір має зо­ста­ти­ся не­ві­до­мим.

— Я до­сі ні­чо­го не об­рав, — ска­зав Фро­до. — Ні про що не мо­жу ду­ма­ти, крім роз­лу­ки з Тор­бою. Та й ку­ди йти? Хто вка­же шлях? І яка в ме­не ме­та? Бі­ль­бо хо­див до­бу­ва­ти скар­би, ту­ди й на­зад. А я ви­ру­шаю, щоб по­збу­ти­ся скар­бу, й по­вер­ну­ти­ся ме­ні, ма­буть, не до­ве­де­ть­ся.

— На­в­ряд чи ти зу­мі­єш да­ле­ко за­зир­ну­ти у май­бут­нє, — від­по­вів Ган­дальф. — Та й я теж. Мо­же, то­бі до­ве­де­ть­ся са­мо­му шу­ка­ти Згуб­ну Щі­ли­ну, а мо­же, пі­дуть ін­ші, хто зна? В уся­ко­му ра­зі, ти по­ки ще не го­то­вий до та­кої да­ле­кої пу­ті.

— Це справ­ді так! Але ку­ди йти спо­чат­ку?

— На­зу­стріч тур­бо­там і не­без­пе­кам; але не ду­же квап­ли­во, не ду­же пря­мо. Моя то­бі по­ра­да: йди до Рі­вен­дел­лу. Цей шлях не та­кий не­без­печ­ний, хо­ча на трак­ті уже менш спо­кій­но, ніж бу­ло ра­ніш, а бу­де ще гір­ше.

— До Рі­вен­дел­лу? — ска­зав Фро­до. — Чу­до­во! Я пі­ду на схід, у Рі­вен­делл. Ві­зь­му з со­бою Се­ма, не­хай по­ди­ви­ть­ся на ель­фів, йо­му це спо­до­ба­є­ть­ся, — він на­ма­гав­ся го­во­ри­ти без­тур­бот­но, але у сер­ці йо­го рап­том спа­лах­ну­ло ба­жан­ня по­ба­чи­ти дім Ел­рон­да На­пі­ве­ль­фа, по­ди­ха­ти по­віт­рям тої за­тиш­ної до­ли­ни, де й до­сі мир­но меш­кав Пре­чуд­ний На­род.

Од­но­го ве­чо­ра вліт­ку при­го­лом­ш­ли­ва но­ви­на об­го­во­рю­ва­лась і «Під Плю­щем», і в «Зе­ле­но­му Дра­ко­ні». Ве­лет­ні й ін­ші зна­мен­ня бу­ли по­за­бу­ті за­ра­ди важ­ли­ві­шої по­дії: Фро­до Тор­бинс зі­брав­ся про­да­ва­ти са­ди­бу, та ні, вже про­дав — Ко­ше­лям‐Тор­бин­сам!

— Ну, з них він, ма­буть, доб­ря­че за­пра­вив, — ка­зав де­хто.

— За по­мір­ну ці­ну про­дав, — за­пе­ре­чу­ва­ли ін­ші, — з па­ні Ге­ра­нії ба­га­то не за­пра­виш. (Одо на той час вже по­мер, до­жив­ши до ста двох ро­ків, але так і не до­че­кав­шись яс­ної дни­ни).

При­чи­ну про­да­жу сла­вет­ної но­ри об­го­во­рю­ва­ли ще при­ст­рас­ні­ше, ніж ці­ну. Де­хто (та­ких бу­ло не­ба­га­то) три­мав­ся дум­ки — під­ка­за­ної на­тя­кан­ня­ми й кив­ка­ми са­мо­го Тор­бин­са, — що гро­ші у Фро­до кін­ча­ю­ть­ся; то­му він ви­му­ше­ний за­ли­ши­ти Го­бі­тон, щоб на при­бу­ток від про­да­жу ма­єт­ку скром­но про­жи­ти у За­боч­чі, се­ред ро­ди­чів. «Як­най­да­лі від Ко­ше­лів», — до­да­ва­ли де­які. Але уя­ва про не­злі­чен­ні ба­гат­с­т­ва так уї­лась у сві­до­мість го­бі­тів, що біль­шість від­мов­ля­ла­ся ві­ри­ти цьо­му і швид­ше ви­зна­ла б пер­шу‐ліп­шу, най­не­ві­ро­гід­ні­шу при­чи­ну, яку тіль­ки мо­г­ли ви­га­да­ти: на­при­клад, та­єм­ні під­сту­пи Ган­даль­фа. Хо­ча маг три­мав­ся не­по­міт­но, на­віть з до­му вдень не ви­хо­див, усі доб­ре зна­ли, що він хо­ва­є­ть­ся «там, на Кру­чі». За­ли­ша­лось не­збаг­нен­ним, за­ра­ди яких чак­лун­сь­ких ви­ті­вок йо­му це тре­ба, але сам факт сум­ні­вів не ви­кли­кав: Фро­до по­вер­та­є­ть­ся до За­боч­чя.

— Так, во­се­ни при­їду обо­в’яз­ко­во, — ка­зав він. — Мер­рі Брен­ді­бок по­ки що під­шу­кує ме­ні за­тиш­ну нір­ку або скром­ний бу­ди­но­чок у Струм­ко­вій Яру­зі за Брен­діт­ро­пом, й за­вда­ток уже спла­че­но.

Всіх, ок­рім Се­ма, він на­ма­гав­ся пе­ре­ко­на­ти, бу­цім­то зби­ра­є­ть­ся за­ли­ши­тись там на­зав­ж­ди. Це спа­ло йо­му на дум­ку, ко­ли був об­ра­ний шлях на схід: адже За­боч­чя зна­хо­ди­лось на схід­но­му кор­до­ні Краю, а ос­кіль­ки він меш­кав там у ди­тин­с­т­ві, йо­го по­вер­нен­ня ста­ва­ло ціл­ком при­род­ним.

Ган­дальф про­жив у Го­бі­то­ні бли­зь­ко двох мі­ся­ців. На­при­кін­ці чер­в­ня, не­за­ба­ром піс­ля то­го, як пла­ни Фро­до ос­та­точ­но ви­зна­чи­лись, він якось уве­че­рі рап­том зі­брав­ся йти.

— По­ста­ра­юсь упо­ра­ти­ся шви­день­ко, — ска­зав він. — Ме­ні за­раз не­од­мін­но тре­ба по­роз­ві­да­ти пів­ден­ні кор­до­ни. Я бай­ди­ку­вав біль­ше, ніж мож­на бу­ло.

Го­во­рив він ве­се­ло, але Фро­до по­мі­тив на йо­го об­лич­чі тінь за­не­по­ко­єн­ня.

— Щось тра­пи­лось? — за­пи­тав він.

— Зо­всім ні, але тре­ба з де­чим ро­зі­бра­ти­ся. Як­що то­бі по­тріб­но бу­де іти не­гай­но, я від­ра­зу ж по­вер­нусь або на­ді­шлю звіс­т­ку. А ти по­ки що три­май­ся сво­го пла­ну і по­во­дь­ся яко­мо­га обе­реж­ні­ше, особ­ли­во з Пер­с­нем. Ка­жу ще раз: ні в яко­му ра­зі не ко­рис­тай­ся ним!

На сві­тан­ку він пі­шов, ска­зав­ши на­по­слі­док: «Я мо­жу по­вер­ну­ти­ся у будь‐яку мить. У край­ньо­му ра­зі встиг­ну до про­щаль­но­го свя­та. На Трак­ті нам кра­ще бу­ти вдвох».

Спо­чат­ку Фро­до зо­всім за­сму­тив­ся і час­то за­мис­лю­вав­ся, що мо­г­ло за­не­по­ко­ї­ти Ган­даль­фа, але ма­ло‐по­ма­лу за­спо­ко­їв­ся: по­го­да сто­я­ла гар­на, і всі тур­бо­ти на де­який час від­сту­пи­ли. Не­час­то ви­па­да­ло у Го­бі­та­нії та­ке чу­до­ве лі­то, та­ка щед­ра осінь; яб­лу­ні зне­ма­га­ли від важ­ких пло­дів, мед ви­ті­кав із сті­ль­ни­ків, а пше­ни­ця ви­ро­с­ла ви­со­ка, з пов­ним ко­лос­сям.

Тіль­ки во­се­ни Фро­до по­чав зно­ву не­по­ко­ї­тись про Ган­даль­фа. Бе­ре­зень на­став, а від ньо­го не бу­ло звіс­ток. На­бли­жав­ся День На­ро­джен­ня і Від’­їз­ду, а він не з’яв­ляв­ся, не над­си­лав лис­та. В Тор­бі‐на‐Кру­чі ста­ло шум­но: дру­зі Фро­до по­се­ли­лись у ньо­го, щоб до­по­мог­ти зі­бра­ти­ся. Бу­ли там Фре­де­гар Бу­ль­бер і Фоль­ко Муд­рінс, і, зви­чай­но, щи­рі дру­зі Пе­ре­грій Тук і Мер­рі Брен­ді­бок. Ра­зом во­ни пе­ре­вер­ну­ли са­ди­бу до­го­ри но­га­ми.

Два­д­ця­то­го ве­рес­ня два кри­ті фур­го­ни, на­ван­та­же­ні меб­ля­ми й ти­ми ре­ча­ми, кот­рі Фро­до за­ли­шав со­бі, від­бу­ли до За­боч­чя. На дру­гий день Фро­до вже не зна­хо­див со­бі міс­ця й без­пе­ре­стан­ку бі­гав ви­див­ля­ти­ся Ган­даль­фа. Ра­нок у чет­вер ви­дав­ся та­кий же яс­ний та по­го­жий, як ба­га­то ро­ків то­му, у день сла­вет­но­го Бен­ке­ту. А Ган­дальф усе не з’яв­ляв­ся. Вве­че­рі Фро­до влаш­ту­вав про­щаль­ний бен­кет, ду­же скром­ний — по­обі­дав ра­зом зі сво­ї­ми чо­тир­ма по­міч­ни­ка­ми; він був при­гні­че­ний і по­хму­рий. Дум­ка про не­ми­ну­че роз­ста­ван­ня з дру­зя­ми при­гні­чу­ва­ла йо­го; він ні­як не міг ви­га­да­ти, як кра­ще ска­за­ти їм про це.

Втім, чет­ве­ро мо­ло­ди­ків пе­ре­бу­ва­ли у чу­до­во­му на­ст­рої, і не­за­ба­ром ве­се­ло­щі ли­лись че­рез край; во­ни си­ді­ли у спо­рож­ні­лій їда­ль­ні — ні­чо­го, крім сто­лу та стіль­ців, — але обід був не­по­га­ний, та ще й по­да­ли чу­до­ве ви­но: Фро­до не про­дав сво­го за­па­су Ко­ше­лям‐Тор­бин­сам.

— Не­хай роз­по­ря­джа­ю­ть­ся мо­їм май­ном на свій роз­суд, ко­ли на­кла­дуть на ньо­го свою ла­пу, — при­най­м­ні цьо­му я зна­й­шов вда­ле за­сто­су­ван­ня! — ска­зав Фро­до, спус­то­шив­ши ос­тан­ній ке­лих «Ста­ро­го Ви­но­град­но­го».

А ще по­спі­ва­ли во­ни ба­га­то пі­сень, та по­зга­ду­ва­ли про спі­ль­ні ви­тів­ки, та про­го­ло­си­ли тост на честь Бі­ль­бо, та ви­пи­ли, за зви­ча­єм, ра­зом за ньо­го й за Фро­до. По­тім ви­йшли по­ди­ха­ти сві­жим по­віт­рям і по­ми­лу­ва­ти­ся зір­ка­ми, а по­тім ляг­ли спо­чи­ва­ти. Свя­то скін­чи­лось, а Ган­дальф так і не при­йшов.

Зран­ку на­ван­та­жи­ли реш­ту ба­га­жу на ще один ві­зок. Мер­рі узяв до­став­ку на се­бе, й во­ни з Че­ре­ван­чи­ком (тоб­то з Фре­де­га­ром Бу­ль­бе­ром) по­ко­ти­ли геть. «Має ж хтось про­то­пи­ти у гос­по­ді до ва­шо­го при­їз­ду, — ска­зав Мер­рі. — Ну, до зу­стрі­чі піс­ля­зав­т­ра — як­що не бу­де­те над­то дов­го спо­чи­ва­ти!»

Фоль­ко піс­ля сні­дан­ку роз­про­щав­ся й пі­шов до­до­му, а Пін за­ли­шив­ся. Фро­до тур­бу­вав­ся, увесь час мар­но при­слу­хо­ву­ю­чись, чи не йде Ган­дальф. Він ви­рі­шив по­че­ка­ти до но­чі. Кі­нець кін­цем, Ган­дальф при не­об­хід­нос­ті змо­же зна­й­ти йо­го у Струм­ко­вій Яру­зі, а мо­же, він прос­то ту­ди й по­пря­му­вав? Адже Фро­до пі­де піш­ки: за­ра­ди вті­хи, щоб вос­тан­нє ^по­ди­ви­ти­ся на рід­ні міс­ця, та й з де­яких ін­ших при­чин. Йо­му зда­ва­ло­ся зо­всім, не важ­ко ді­йти з Го­бі­то­на до пе­ре­пра­ви че­рез Брен­ді­ві­ну.

— Ме­ні пі­де на ко­ристь трош­ки ро­зі­м’я­ти­ся, — ска­зав він, роз­див­ля­ю­чись своє ві­до­бра­жен­ня у за­по­ро­ше­но­му дзер­ка­лі, у на­пів­пус­тім пе­ред­по­кої. Він вже дав­но по­ки­нув да­ле­кі про­гу­лян­ки й те­пер тро­хи за­брез­к­нув.

Піс­ля сні­дан­ку, до ве­ли­кої при­крос­ті Фро­до, з’я­ви­лись Ко­ше­лі‐Тор­бин­си, Ге­ра­нія та її бі­ля­вий си­нок Лот­то. «На­реш­ті вже усе на­ше!» — ка­за­ла Ге­ра­нія, за­хо­дя­чи до до­му. Це бу­ло не­чем­но, та й не­вір­но: уго­да про про­даж на­бу­ва­ла си­ли тіль­ки опів­но­чі. Втім, Ге­ра­нії мож­на бу­ло ви­ба­чи­ти: адже їй до­ве­лось че­ка­ти ці­єї хви­ли­ни на 77 ро­ків дов­ше, ніж во­на роз­ра­хо­ву­ва­ла, і їй уже пі­шов со­тий рік. Так чи інак­ше, во­на при­бу­ла, аби упев­ни­тись, що все при­дба­не нею за­ли­ши­лось на міс­ці, й за­жа­да­ла клю­чі. Не ско­ро вда­ло­ся її за­до­во­ль­ни­ти — во­на при­не­с­ла з со­бою дов­гий пе­ре­лік май­на та зві­ри­ла йо­го увесь, пункт за пун­к­том. На­реш­ті во­ни з Лот­то пішли со­бі геть, от­ри­мав­ши за­пас­ні клю­чі та обі­цян­ку за­ли­ши­ти дру­гий ключ у Гем­д­жи, на Тор­би­но­му уз­во­зі. Ге­ра­нія пир­х­ну­ла, не при­хо­ву­ю­чи, що вва­жає цих Гем­д­жи здат­ни­ми за ніч обіб­ра­ти увесь дім. Фро­до на­віть не за­про­по­ну­вав їй чаю.

Сам він ви­пив чаю з Пі­ном та Се­мом Гем­д­жи на кух­ні. Всім бу­ло по­ві­дом­ле­но, що Сем їде до За­боч­чя «до­по­ма­га­ти па­но­ві Фро­до й до­гля­да­ти сад»; Дід не за­пе­ре­чу­вав, хоч йо­му зо­всім не по­смі­ха­ло­ся ма­ти по су­сід­с­т­ву Ге­ра­нію.

— Вос­тан­нє по­їли у Тор­бі‐на‐Кру­чі! — ска­зав Фро­до, пі­ді­й­ма­ю­чись із‐за сто­лу. Ми­ти по­суд во­ни на ста­ли — хай Ге­ра­нія по­по­ра­є­ть­ся. Пін і Сем за­тяг­ли ре­мін­ці на до­рож­ніх тор­бах і скла­ли їх на ґан­ку. По­тім Пін ви­йшов на­по­слі­док про­гу­ля­ти­ся по са­ду, а Сем ку­дись зник.

Сон­це за­йш­ло. Фро­до блу­кав по зна­йо­мих кім­на­тах, сте­жа­чи за тим, як со­няч­не світ­ло зга­сає на сті­нах і ті­ні ви­пов­за­ють з кут­ків. По­сту­по­во в до­мі ста­ло зо­всім тем­но. Він ви­йшов, спус­тив­ся до во­ріт і пі­шов по стеж­ці у бік Го­лов­но­го Шля­ху. Він спо­дів­ав­ся зу­стрі­ти Ган­даль­фа, що по­спі­ша­ти­ме на­зу­стріч.

Без­хмар­не не­бо ряс­но всі­я­ли зір­ки. «Гар­на бу­де ніч, — ска­зав Фро­до уго­лос. — Гар­на ніч для по­чат­ку. Не­стер­п­но да­лі стир­ча­ти тут і че­ка­ти. Я пі­ду, а Ган­дальф ме­не на­здо­же­не».

Він за­вер­нув на­зад, та від­ра­зу ж зу­пи­нив­ся: з‐за ро­гу, на­при­кін­ці Тор­би­но­го уз­во­зу, чу­ли­ся го­ло­си. Один на­ле­жав ба­ть­ко­ві Гем­д­жи, дру­гий був чу­жий і не­при­єм­ний. Сло­ва бри­ні­ли не­роз­бір­ли­во, але від­по­ві­ді Ді­да, до­сить різ­кі, лу­на­ли чіт­ко. Ста­рий, зда­є­ть­ся, був роз­дра­то­ва­ний. «Ні, пан Тор­бинс по­їхав сьо­год­ні зран­ку, і мій син з ним ра­зом, і май­но пе­ре­вез­ли. Так, усе геть про­дав і по­їхав, ка­жу ж вам. На­ві­що? А це вже не моя спра­ва, та й не ва­ша. Ку­ди? Ну, тут та­єм­ни­ці не­ма: у За­боч­чя, ку­дись ту­ди, да­ле­ко. Еге, це доб­ря­чий кі­нець. Я не бу­вав — на­род там чу­дер­на­ць­кий. Ні, пе­ре­да­ти ві­тан­ня не ві­зь­мусь. На доб­ра­ніч!»

Хтось про­ту­по­тів униз по Кру­чі. Фро­до чо­мусь від­чув ве­ли­ке по­теп­лен­ня від то­го, що не­ві­до­мий не під­вів­ся на па­горб. «Зда­є­ть­ся, я вже си­тий по са­ме гор­ло уся­ки­ми роз­пи­ту­ван­ня­ми, — по­ду­мав він. — Ну, й на­стир­ний же в нас на­род!» Він хо­тів був пі­ти й за­пи­та­ти в Ді­да, хто при­хо­див, але пе­ред­умав і швид­ко пі­шов до­до­му.

Пін си­дів на ґан­ку, на сво­їй тор­бі. Се­ма не бу­ло. Фро­до тро­хи від­хи­лив две­рі до тем­ної но­ри й гук­нув: «Се‐ем! Уже час!»

— Йду, па­не! — про­лу­на­ла зда­ле­ка ба­дьо­ра від­по­відь, і не­за­ба­ром Сем з’я­вив­ся, ви­ти­ра­ю­чи до­ло­нею ро­та — він про­щав­ся у по­гре­бі з пив­ним ба­ри­лом.

— Усе го­то­ве, Се­ме? — за­пи­тав Фро­до.

— Так, па­не. За­ли­ши­лось тіль­ки клю­ча від­нес­ти, але це я шви­день­ко.

Фро­до за­чи­нив і за­м­к­нув вхід­ні две­рі та від­дав ключ Се­мо­ві.

— Як від­да­си клю­ча ба­ть­ко­ві, бі­жи про­вул­ком до во­ріт, тих, що ви­хо­дять до лу­ки. По ву­ли­ці не пі­де­мо — за­над­то ба­га­то тут ці­ка­вих очей та вух.

Сем про­жо­гом ки­нув­ся ви­ко­ну­ва­ти до­ру­чен­ня.

— Ось ми на­реш­ті йде­мо! — ска­зав Фро­до. Во­ни за­ки­ну­ли тор­би на спи­ни, узя­ли па­ли­ці та, об­ми­нув­ши ріг, ви­йшли на за­хід­ний бік са­ди­би.

— Про­ща­вай! — ска­зав Фро­до, по­ди­вив­шись на тем­ні, не­жи­ві вік­на, мах­нув ру­кою і, по­вто­рю­ю­чи, хоч сам то­го не знав, дії Бі­ль­бо, хут­ко пі­шов за Пе­ре­грі­ном по са­до­вій стеж­ці. Во­ни пе­ре­ст­риб­ну­ли че­рез пе­ре­лаз у ниж­ньо­му кут­ку са­ду й пішли по­ля­ми, швид­ко зни­ка­ю­чи у тем­ря­ві.

Бі­ля під­ніж­жя Кру­чі бу­ли во­ро­та, що ве­ли до ву­зень­кої ву­лич­ки. Там дру­зі зу­пи­ни­лись і під­тя­гай шлей­ки сво­їх торб. Не­за­ба­ром біг­цем прим­чав Сем, важ­ко со­пу­чи: йо­го тор­ба, на­пха­на під за­в’яз­ку, мов го­ра, на­ви­са­ла над пле­чи­ма. На го­ло­ву він на­п’яв ви­со­кий без­фор­м­ний ков­пак, який на­зи­вав ка­пе­лю­хом. У су­тін­ках він ду­же ски­дав­ся на гно­ма.

— Впев­не­ний, що ви по­на­би­ва­ли до мо­єї тор­би все най­важ­че, — ска­зав Фро­до. — Спів­чу­ваю сли­ма­кам та всім, хто тя­гає свій дім на спи­ні!

— Я міг би де­що пе­ре­клас­ти до се­бе, па­не, — за­про­по­ну­вав Сем хо­роб­ро, але не­щи­ро.

— Та ні вже, Се­ме, не тре­ба! — втру­тив­ся Пін. — Йо­му це тіль­ки на ко­ристь. Сам же зве­лів нам усе це спа­ку­ва­ти! Ос­тан­нім ча­сом він роз­лі­ну­вав­ся, от­же, не­хай тро­хи по­ру­ха­є­ть­ся, то­ді по­лег­шає!

— Май­те ми­ло­сер­дя до бі­до­лаш­но­го ста­ро­го го­бі­та! — за­смі­яв­ся Фро­до. — До­ки я доплен­та­юсь до За­боч­чя, то ста­ну то­нень­ким, на­че ло­зи­ноч­ка!.. Та що це я дур­ни­ці ка­жу?! Пі­до­зрюю, що ти, Се­ме, узяв на се­бе біль­ше, ніж ми до­мо­ви­лись. На пер­шій же зу­пин­ці пе­ре­ві­рю! — Він знов взяв­ся за па­ли­цю. — Усі ми по­люб­ля­є­мо хо­ди­ти по­тем­ки, отож да­вай­те прой­де­мо кіль­ка миль, а там уже й на бо­ко­вень­ку.

Во­ни звер­ну­ли на­в­ско­си на за­хід, по­тім на­лі­во і знов ти­хо ви­йшли у по­ля. Во­ни ру­ха­лись вер­веч­кою один за од­ним уз­довж ого­ро­жі, об­ми­на­ю­чи ле­ва­ди, і ніч по­сту­по­во гус­ті­ша­ла на­в­ко­ло них. В тем­них пла­щах во­ни пе­ре­тво­ри­лись на не­ви­ди­мок і без ча­рів­них пер­с­нів. Як усі го­бі­ти, во­ни вмі­ли, ко­ли тре­ба, хо­ди­ти зо­всім без­шум­но, так що й го­біт би не по­чув. На­віть зві­ро­та лі­со­ва та по­льо­ва лед­ве по­мі­ти­ла їх.

По­тім во­ни пе­рейшли по ву­зень­ко­му, в од­ну дош­ку, міс­т­ку че­рез стру­мок на за­хід від Го­бі­то­ну. Вно­чі він зда­вав­ся чор­ною стріч­кою, що зви­ва­є­ть­ся по­між ві­ль­ха­ми. Ми­лі зо дві да­лі на схід во­ни хут­ко пе­ре­тну­ли шлях до Брен­ді­він­сь­ко­го мос­та. Звід­си по­чи­нав­ся Туклін, пра­дав­ня зем­ля Ту­ків; за­вер­нув­ши на пів­ден­ний схід, во­ни по­пря­му­ва­ли до Зе­ле­них Па­гор­бів. Під­няв­шись на пер­ший схил, озир­ну­ли­ся й по­ба­чи­ли вда­ле­чи­ні ме­рех­т­ли­ві вог­ни­ки Го­бі­то­на у ти­хій до­ли­ні за струм­ком. По­тім тем­ні склад­ки па­гор­бів за­сту­пи­ли їх; а там про­па­ло з очей і се­ли­ще над Во­ди­цею. Ко­ли й вог­ни­ки ос­тан­ньої фер­ми, що ви­блис­ку­ва­ли крізь гіл­ля де­рев, за­ли­ши­лись да­ле­ко по­за­ду, Фро­до по­ма­хав їм ру­кою на про­щан­ня. «Чи су­ди­ло­ся ме­ні ще раз по­ба­чи­ти все це?» — ти­хо за­пи­тав він.

За три го­ди­ни во­ни зу­пи­ни­лись від­по­чи­ти. Ніч сто­я­ла яс­на, про­хо­лод­на й зо­ря­на, тіль­ки над яра­ми та рі­чи­ща­ми струм­ків зви­вав­ся сму­га­ми си­вий ту­ман. Тон­кі гіл­ки бе­рез по­гой­ду­ва­лись під слаб­ким ві­тер­цем, роз­крес­лю­ю­чи чор­ною сіт­кою блі­де не­бо. Дру­зі по­по­ї­ли (до­сить по­мір­но по­рів­ня­но зі зви­чай­ною ве­че­рею) і ру­ши­ли да­лі.

Не­вдов­зі во­ни на­тра­пи­ли ву­зень­ку сте­жи­ну, яка ве­ла в тем­ну да­ле­чінь, вго­ру та до­до­лу по па­гор­бах, до Лі­со­во­го Кли­ну й Пе­ре­пра­ви. Во­на від­га­лу­жу­ва­лась від го­лов­но­го шля­ху на Во­ди­цю й тяг­лась кра­єм Зе­ле­них Па­гор­бів до са­мо­го Лі­со­во­го Кли­ну, ди­ко­го кут­ка Схід­ної чвер­ті.

По­тім во­ни звер­ну­ли на стеж­ку між ви­со­ких де­рев. Су­хе лис­тя ти­хо ше­лес­ті­ло над їх­ні­ми го­ло­ва­ми. Бу­ло ду­же тем­но. Спо­чат­ку во­ни щось ка­за­ли, ти­хень­ко на­спі­ву­ва­ли — адже те­пер їх ні­хто не міг по­чу­ти. По­тім за­мов­к­ли, і Пін по­чав від­ста­ва­ти. На­реш­ті, при схо­джен­ні на кру­тий схил, він зу­пи­нив­ся і по­зіх­нув.

— Спа­ти жах­ли­во хо­че­ть­ся, з ніг ва­люсь, — ска­зав він. — Ви що, зби­ра­є­те­ся спа­ти на хо­ду? Адже за­раз уже май­же пів­ніч!

— А я вва­жав, що то­бі по­до­ба­є­ть­ся гу­ля­ти вно­чі, — ска­зав Фро­до. — Втім, по­спі­ша­ти особ­ли­во не­ма ку­ди: Мер­рі че­кає на нас тіль­ки піс­ля­зав­т­ра, тоб­то ми ма­є­мо ще два дні. От­же, обе­ре­мо під­хо­дя­щу міс­цин­ку та зу­пи­ни­мось.

— Ві­тер за­хід­ний, — за­ува­жив Сем, — як­що пе­ре­ва­ли­ти на той бік па­гор­ба, не бу­де про­тя­гу. А да­лі там іде, як­що не по­ми­ля­юсь, су­хий сме­ре­ко­вий ліс.

Сем доб­ре знав міс­це­вість миль на два­д­цять на­в­ко­ло Го­бі­то­на, але на тім йо­го гео­гра­фіч­ні знан­ня ви­чер­пу­ва­лись. На вер­хів­ці па­гор­ба во­ни дій­с­но уві­йшли до сме­ре­ко­во­го лі­су. Зі­йшли з до­ро­ги, по­ри­ну­ли у тем­ряву під де­ре­ва­ми, що пах­ла смо­лою; на­зби­ра­ли ло­мач­чя та ши­шок, за­па­ли­ли вог­ни­ще. Во­гонь ве­се­ло за­т­ріс­ко­тів під ко­рін­ням ве­ли­чез­ної сме­ре­ки, а го­бі­ти си­ді­ли на­в­ко­ло, аж по­ки очі не по­ча­ли зли­па­ти­ся. То­ді ко­жен об­рав со­бі ку­то­чок се­ред ко­рін­ня, і, за­гор­нув­шись у пла­щі та ков­д­ри, не­за­ба­ром усі міц­но за­сну­ли. Вар­то­вих не ста­ви­ли; на­віть Фро­до не від­чу­вав ні­якої не­без­пе­ки тут, у са­мі­сі­нь­ко­му сер­ці Краю. Ко­ли во­гонь згас, кіль­ка лі­со­вих тва­рин про­кра­ли­ся при­ди­ви­ти­ся до них збли­зь­ка. Лис, що біг лі­сом у влас­них спра­вах, за­три­мав­ся на кіль­ка хви­лин і по­ню­хав по­віт­ря. «Го­бі­ти! — по­ду­мав він. — Оце так так! Чув я, що у ту­теш­ніх кра­ях див­ні ди­ва ді­ю­ть­ся, але щоб го­біт спав під де­ре­вом... Та ще й не один, а ці­лих троє! Ні, щось тут не те!» Він ціл­ком мав слуш­ність, але так ні­ко­ли й не до­ві­дав­ся, у чо­му бу­ла спра­ва.

Ра­нок на­став блі­дий, про­хо­лод­ний та во­ло­гий. Фро­до про­ки­нув­ся пер­ший і від­чув, що спи­на йо­го геть уся у за­м’я­ти­нах від жор­с­т­ко­го ко­рін­ня і не гне­ть­ся. «Роз­ва­жаль­на про­гу­лян­ка! — по­ду­мав він упер­ше, але не вос­тан­нє. — От що б ме­ні бу­ло по­їха­ти фур­го­ном? А усі мої чу­до­ві пе­ри­ни про­да­ні Ко­ше­лям‐Тор­бин­сам! їх би сю­ди, на ці кор­чі!» — Він по­тяг­нув­ся й по­кли­кав:

— Гей, го­бі­ти, про­ки­дай­те­ся! Ра­нок який чу­до­вий!

— Ні­чо­го чу­до­во­го не ба­чу, — бур­к­нув Пін, гля­нув­ши з‐під ков­д­ри од­ним оком. — Се­ме! По­дай сні­да­нок о пів на де­ся­ту! А чи вже зі­грі­то во­ду для ку­пе­лі?

Сем ско­чив та оч­ма­ні­ло за­бу­бо­нів:

— Ні, па­не! Не встиг, па­не!

Фро­до зі­драв усі ков­д­ри з Пі­на, ви­тяг йо­го на по­вер­х­ню й пі­шов по­ди­ви­ти­ся на шлях. Да­ле­ко на схо­ді, з гус­то­го ту­ма­ну, що спо­ви­вав світ, пі­ді­й­ма­ло­ся тем­но‐чер­во­не сон­це. Де­ре­ва, по‐осін­ньо­му зо­ло­ті та баг­ря­ні, не­мов плив­ли у по­хму­ро­му мо­рі. Тро­хи влі­во й ниж­че по схи­лу шлях кру­то схо­див у не­ши­ро­кий діл.

Ко­ли він по­вер­нув­ся, Пін та Сем уже за­па­ли­ли ба­гат­тя.

— Во­ди! — ви­ма­гав Пін. — Де во­да?

— Та аж ні­як не в ме­не у ки­ше­нях, — мо­вив Фро­до.

— А ми га­да­ли, що ти пі­шов во­ду шу­ка­ти, — по­яс­нив Пін, за­кло­по­та­но ви­й­ма­ю­чи па­кун­ки з їжею та кух­лі. —, Мо­же, те­пер пі­деш?

— Хо­ді­мо ра­зом, — за­про­по­ну­вав Фро­до, — та при­хо­пи на­ші фля­ги.

Бі­ля під­ніж­жя па­гор­ба зна­й­шов­ся стру­мок. Во­ни на­пов­ни­ли усі фля­ги та ма­лень­кий по­хід­ний чай­ник під тон­ким стру­ме­нем за­ввиш­ки кіль­ка фу­тів, що спа­дав з ви­бо­ї­ни у сі­ро­му ка­мін­ні. Во­да бу­ла кри­жа­на; го­бі­ти пир­ха­ли та від­пльо­ву­ва­лись, по­ки вми­ва­ли­ся. Ко­ли сні­да­нок з’ї­ли, а ре­чі знов упа­ку­ва­ли, йшла вже оди­на­д­ця­та го­ди­на, і день обі­цяв бу­ти яс­ним та спе­кот­ним. Во­ни спус­ти­ли­ся по схи­лу, пе­рейшли стру­мок і знов під­ня­ли­ся й спус­ти­ли­ся з чер­го­во­го па­гор­ба; не­за­ба­ром пла­щі, ков­д­ри, фля­ги, про­ві­зія та увесь об­ла­ду­нок пе­ре­тво­ри­лись на важ­кий тя­гар.

Ден­ний пе­ре­хід мав ста­ти не­стер­п­ним, але за кіль­ка миль до­ро­га змі­ни­лась: утом­ли­вим зиґ­за­ґом во­на під­ня­лась на кру­тий ус­туп, а по­тім піш­ла прос­то вниз. Го­бі­ти по­ба­чи­ли по­пе­ре­ду ни­зи­ну з роз­си­па­ни­ми ку­па­ми де­рев; да­ле­ко по­пе­ре­ду во­на та­ну­ла у бру­нат­но­му лі­со­во­му сер­пан­ку. То був Лі­со­вий Клин, а за ним — Брен­діт­роп.

— Шлях іде да­лі й да­лі, — ска­зав Пін,. — але я так не мо­жу. Вже дав­но час по­по­їс­ти.

Він при­сів на уз­біч­чі й по­ди­вив­ся на схід, там хо­ва­лась у ім­лі рі­ка, кор­дон Краю, де^він про­жив усе своє жит­тя. Сем зу­пи­нив­ся по­ряд з ним. Йо­го круг­лі очі бу­ли ши­ро­ко від­кри­ті: пе­ред ним про­стя­га­ли­ся зем­лі, до­сі ні­ко­ли не ба­че­ні.

— А чи меш­ка­ють у цих лі­сах ель­фи? — спи­тав він.

— Ні­ко­ли не чув, — від­по­вів Пін. Фро­до мов­чав. Він теж ди­вив­ся на схід, на шлях, не­мов ні­ко­ли усьо­го цьо­го не ба­чив. Рап­том він ви­мо­вив уго­лос, але не­на­че до се­бе:

— Схо­же на ста­рі вір­ші Бі­ль­бо, еге ж? — ска­зав Пін. — Чи це ти йо­го на­слі­ду­вав? Щось во­но ме­не не ду­же на­ди­хає...

— Не знаю, — мо­вив Фро­до. — Мож­ли­во, ко­лись я їх чув. Во­ни якось са­мі при­йшли. Зви­чай­но, це ду­же на­га­дує ме­ні Бі­ль­бо, яким він був у ос­тан­ні ро­ки. Він час­то ка­зав, що на сві­ті є тіль­ки один шлях, як ве­ли­ка рі­ка: ви­то­ки її бі­ля кож­но­го по­ро­га, а кож­на сте­жин­ка — при­то­ка. «Не­без­печ­но це, Фро­до, ви­хо­ди­ти за две­рі, — ка­зав він, по­вер­та­ю­чись до ґан­ку Тор­би, піс­ля даль­ніх про­гу­ля­нок. — Зро­биш крок по до­ро­зі, та як­що не утри­ма­єш­ся, не­ві­до­мо, ку­ди те­бе мо­же за­нес­ти. Чи ро­зу­мі­єш ти, що оця са­ма стеж­ка ве­де до Чор­но­ліс­ся, а при ба­жан­ні, йду­чи по ній, опи­ниш­ся на Са­міт­ній Го­рі чи й зо­всім уже у страш­них кра­ях!»

— Ну, ме­не що­най­мен­ше го­ди­ну ні­яка до­ро­га ні­ку­ди не за­ве­де, — ска­зав Пін, ски­нув­ши тор­бу з пліч. Ін­ші зро­би­ли так са­мо, сі­ли, при­ту­лив­ши тор­би до уко­су до­ро­ги, і про­стя­гай но­ги. Від­по­чив­ши, по­по­ї­ли, а по­тім від­по­чи­ли ще.

Сон­це вже бу­ло на за­хо­ді, дов­гі ті­ні ляг­ли на зем­лю, ко­ли го­бі­ти спус­ти­ли­ся з па­гор­ба. До­сі во­ни не зу­стрі­ли жод­ної ду­ші. Цим шля­хом ко­рис­ту­ва­ли­ся не­час­то — він не був при­сто­со­ва­ний для віз­ків, тим па­че що до Лі­со­во­го Кли­ну їз­ди­ти бу­ло ні­чо­го. Шлях те­пер біг прос­то крізь лу­ги; по­де­ку­ди ви­со­кі де­ре­ва свід­чи­ли про на­бли­жен­ня ве­ли­ко­го лі­су. Отак швид­ким кро­ком ішли май­же го­ди­ну чи й біль­ше, ко­ли Сем зу­пи­нив­ся, при­слу­хо­ву­ю­чись:

— Хтось нас на­здо­га­няє на по­ні чи на ко­ні!

— Мо­же, Ган­дальф? — при­пус­тив Фро­до, але від­ра­зу ж від­чув, що це не так: йо­му рап­том за­хо­ті­ло­ся схо­ва­ти­ся ку­ди‐не­будь від не­ві­до­мо­го вер­ш­ни­ка.

— Звіс­но, я, ма­буть, дар­ма тур­бу­юсь, — ви­ну­ва­то мо­вив він, — але кра­ще, щоб ме­не ні­хто не ба­чив. На­б­рид­ло ме­ні: за кож­ним кро­ком спо­сте­рі­га­ють та об­го­во­рю­ють... А як­що це Ган­дальф, влаш­ту­є­мо йо­му не­спо­ді­ван­ку — не­хай знає, як за­піз­ню­ва­ти­ся! А да­вай­те схо­ва­є­мось!

Су­пут­ни­ки Фро­до хут­ко по­біг­ли у пра­вий бік від до­ро­ги і схо­ва­ли­ся у не­гли­бо­кій за­па­ди­ні. Фро­до ще ва­гав­ся: ці­ка­вість чи щось ін­ше утри­му­ва­ло йо­го. Ко­пи­та цо­ко­ті­ли все гуч­ні­ше. Фро­до лед­ве встиг схо­ва­ти­ся у ви­со­кій тра­ві по­за­ду де­ре­ва, що на­висло над до­ро­гою. По­тім під­вів го­ло­ву й обе­реж­но ви­зир­нув із‐за мо­гут­ньо­го ко­рін­ня.

З‐за по­во­ро­ту ви­ле­тів чор­ний кінь — не го­бі­тан­сь­кий по­ні, а ве­ли­кий, справ­ж­ній; ви­со­кий на зріст вер­ш­ник не­зг­раб­но зі­гнув­ся у сід­лі, за­гор­ну­тий у ши­ро­кий плащ із кап­ту­ром так, що вид­ні­ли­ся тіль­ки но­ги у ви­со­ких чо­бо­тах, встром­ле­ні до стре­мен; об­лич­чя ціл­ком хо­ва­лось у ті­ні.

На­бли­зив­шись до схо­ван­ки Фро­до, кінь зу­пи­нив­ся. Вер­ш­ник за­стиг, на­хи­лив­ши го­ло­ву. З‐під кап­ту­ра чу­ти бу­ло со­пін­ня, не­мов хтось на­ма­гав­ся впі­з­на­ти слаб­кий за­пах; го­ло­ва хи­та­лась з бо­ку на бік.

Фро­до зне­на­ць­ка до жа­ху зля­кав­ся, що йо­го за­раз ви­кри­ють, й од­ра­зу зга­дав про Пер­с­тень. Вар­то ли­ше на­ді­ти йо­го на па­лець, і все бу­де га­разд. Лед­ве ди­ха­ю­чи, він не всто­яв про­ти спо­ку­си, обе­реж­но су­нув ру­ку до ки­ше­ні. Ган­даль­фо­ва по­ра­да зда­ва­ла­ся те­пер без­глуз­дою. Адже Бі­ль­бо ко­рис­ту­вав­ся Пер­с­нем! «Ми ж на­віть ще у ме­жах Го­бі­та­нії», — до­во­див він со­бі, і ру­ка йо­го ми­мо­во­лі тор­к­ну­ла­ся лан­цюж­ка, на яко­му ви­сів Пер­с­тень. В ідо ж мить вер­ш­ник ви­прос­тав­ся і смик­нув по­від­дя. Кінь кіль­ка ра­зів по­ві­ль­но пе­ре­сту­пив но­га­ми і пі­шов швид­ким клу­сом.

Фро­до під­повз до уз­біч­чя й сте­жив за вер­ш­ни­ком, до­ки той не зник у да­ле­чи­ні. Йо­му зда­ло­ся, що кінь, перш ніж зник­ну­ти з очей, звер­нув пра­во­руч, до лі­су.

«Див­но... та й страш­но все це», — по­ду­мав Фро­до, по­вер­та­ю­чись до сво­їх су­пут­ни­ків. Пін і Сем весь цей час про­ле­жа­ли но­са­ми у зем­лю, отож ні­чо­го не ба­чи­ли. Фро­до опи­сав їм вер­ш­ни­ка та йо­го хи­мер­ну по­ве­дін­ку..

— Він без­пе­реч­но хо­тів по­ба­чи­ти або ви­ню­ха­ти ме­не. Не хо­тів би я, щоб він ме­не зна­й­шов. До­ки жи­ву, та­ко­го не ба­чив!

— Але чо­го тре­ба Ро­сло­му На­ро­до­ві від нас? — за­пи­тав Пін. — Чо­го той тип шу­кає у на­ших кра­ях?

— Да­руй­те, па­не, — рап­том здо­га­дав­ся Сем, — від­кі­ля він узяв­ся, я знаю. Він у Го­бі­то­ні був, цей са­мий чор­ний вер­ш­ник, як­що тіль­ки їх не двоє. Ку­ди він пря­мує, теж знаю.

— Як я маю це ро­зу­мі­ти? — різ­ко спи­тав Фро­до, зди­во­ва­но див­ля­чись на ньо­го. — Чом же ти ме­не від­ра­зу не по­пе­ре­див?

— Та я, па­не, тіль­ки за­раз при­га­дав... Це ж як бу­ло? Вчо­ра вве­че­рі за­м­к­нув я две­рі та по­ніс клю­чі до своєї нір­ки від­да­ти ба­ть­ко­ві, а той і ка­же: «При­віт, ка­же, Сем­чи­ку, а я га­дав, що ти ще зран­ку від’­їхав ра­зом з па­ном Тор­бин‐сом! Йо­го тут хтось хо­тів ба­чи­ти. Я то­го й ві­ді­слав до За‐боч­чя. Го­лос у ньо­го ду­же брид­кий. Я йо­му ска­зав, що пан Тор­бинс по­їхав на­зав­ж­ди, а той як роз­лю­ти­ть­ся! Аж за­си­чав, за­си­чав, мов ша­ле­ний, ме­ні аж мо­то­рош­но ста­ло». Я спи­тав у ба­ть­ка, хто це був. «А щоб я так знав, — ка­же. — Тіль­ки не го­біт. Ви­со­кий і чор­ний, на­вис­нув на­ді мною. Ма­буть, він чу­жи­нець, бо го­вір­ка чу­дер­на­ць­ка.» Ме­ні, па­не, слу­ха­ти йо­го да­лі вже ча­су не бу­ло, ви ж на ме­не че­ка­ли. От­же, я на це ува­ги не звер­нув. Ба­ть­ко мій вже ста­рень­кий, ба­чить по­га­но, а ще ж то бу­ло у су­тін­ках — він са­ме ви­йшов ков­т­ну­ти сві­жо­го по­віт­ря пе­ред тим, як ля­га­ти. Спо­ді­ва­юсь, що вам не бу­де від то­го яко­їсь шко­ди, па­не?

— Ба­ть­ко твій ні в чо­му не вин­ний. Від­вер­то ка­жу­чи, я й сам чув, як чу­жи­нець в ньо­го до­пи­ту­вав­ся, та чо­гось не пі­шов ді­зна­ти­ся, хто це. Шко­да, що не узнав, та й то­бі кра­ще бу­ло б при­га­да­ти це ра­ніш. Я б то­ді був обе­реж­ні­шим...

— Але, мо­же, це хтось зо­всім ін­ший і з тим ні­як не по­в’я­за­ний, — ска­зав Пін. — Ми ж зник­ли ду­же обе­реж­но, й на­в­ряд чи він міг ви­сте­жи­ти нас.

— А за­па­хи, па­не? — на­га­дав Сем. — Адже цей щось тут ви­ню­ху­вав. А про то­го Дід ка­зав, що він був увесь чор­ний.

— Ой, дар­ма ми не до­че­ка­ли­ся Ган­даль­фа! — зі­тх­нув Фро­до. — Але ж усе мо­г­ло склас­ти­ся ще гір­ше...

— От­же, ти щось зна­єш чи здо­га­ду­єш­ся? — за­пи­тав Пін, по­чув­ши це зі­тхан­ня.

— Не знаю й на­віть здо­га­ду­ва­тись не ба­жаю, — від­рі­зав Фро­до.

— Га­разд, га­разд! Бе­ре­жи свої та­єм­ни­ці, бра­ти­ку Фро­до, до­ки мож­на, як­що це то­бі до впо­до­би. Але що ма­є­мо ро­би­ти да­лі? Я б не від то­го, щоб по­ве­че­ря­ти, але кра­ще, пев­не, за­бра­ти­ся геть звід­си. Від тих роз­мов про вер­ш­ни­ків, що но­са не ка­жуть, а ви­ню­ха­ють, ні­якої ра­дос­ті!

— Доб­ре, хо­ді­мо звід­си, — від­по­вів Фро­до. — Але не по до­ро­зі, бо ж той вер­ш­ник мо­же по­вер­ну­ти­ся чи якийсь ін­ший при­ска­че. Ми ще сьо­год­ні ма­є­мо йти та йти. До За­боч­чя ще да­ле­ко...

Дов­гі й тон­кі ті­ні де­рев про­стя­га­лись по тра­ві, ко­ли во­ни ру­ши­ли да­лі. Те­пер го­бі­ти три­ма­ли­ся на де­якій від­ста­ні від до­ро­ги та ста­ран­но хо­ва­ли­ся. Але це ду­же за­ва­жа­ло ру­хо­ві: тра­ви бу­ли ви­со­кі, зем­ля груд­ку­ва­та, а де­ре­ва ро­с­ли де­да­лі ближ­че од­не до од­но­го.

Сон­це схо­ва­ло­ся за па­гор­ба­ми по­за­ду від них, на­став ве­чір, ко­ли во­ни зно­ву ви­йшли на до­ро­гу. Ще кіль­ка миль во­на ве­ла прос­то упе­ред, а на­при­кін­ці дов­гої до­ли­ни звер­ну­ла лі­во­руч і піш­ла під го­ру, до сме­ре­ко­во­го лі­су. Але у то­му міс­ці від неї від­хо­ди­ла стеж­ка, що зви­ва­ла­ся по­між ста­рез­ни­ми ду­ба­ми у на­прям­ку Лі­со­во­го Кли­ну.

— Оце до­ріж­ка для нас, — ска­зав Фро­до. Не­по­да­лік від роз­пут­тя во­ни зна­й­шли кос­т­ру­ба­те ста­ре де­ре­во, ще жи­ве, але з дуп­лом. До ньо­го мож­на бу­ло ді­ста­ти­ся крізь щі­ли­ну з бо­ку, про­ти­леж­но­го до­ро­зі. Го­бі­ти за­по­в­з­ли усе­ре­ди­ну та роз­сі­ли­ся на під­ло­зі з по­тер­ті й су­хо­го лис­тя. Від­по­чи­ли, де­що по­по­ї­ли, роз­мов­ля­ю­чи сти­ха та час від ча­су при­слу­ха­ю­чись.

Ко­ли по­ча­ло тем­ні­ти, во­ни кра­дь­ко­ма по­вер­ну­ли­ся до стеж­ки. За­хід­ний ві­тер зі­тхав у гіл­лі, лис­тя ше­по­ті­ло. Не­за­ба­ром стеж­ка по­ча­ла не­ухи­ль­но спус­ка­тись у ім­лис­ту до­ли­ну. По­пе­ре­ду, на схо­ді, зі­йш­ла яс­к­ра­ва зір­ка. Під­ба­дьо­рю­ю­чи се­бе, го­бі­ти пішли у ряд, сту­па­ю­чи но­га в но­гу. Ко­ли зір­ки ряс­но ви­си­па­ли на не­бі, їх­ня три­во­га роз­ві­я­лась, во­ни біль­ше не при­слу­хо­ву­ва­лись, чи десь не цо­ко­тять ко­пи­та, і на­віть по­ча­ли сти­ха на­спі­ву­ва­ти, як то зав­жди роб­лять го­бі­ти, ко­ли по­вер­та­ю­ть­ся до­до­му вно­чі. Для цьо­го най­час­ті­ше ви­ко­рис­то­ву­ють піс­ні пе­ре­д­обід­ні та сон­ні, але ця трій­ця за­спі­ва­ла по­хід­ної (хоч, зви­чай­но, там іш­ло­ся про ве­че­рю та м’я­ку по­с­тіль). Піс­ню цю склав Бі­ль­бо Тор­бинс до ста­ро­дав­ньої ме­ло­дії; Фро­до по­чув її від Бі­ль­бо, ко­ли во­ни гу­ля­ли за око­ли­цею Во­ди­ці, роз­мов­ля­ю­чи про При­го­ди.

Піс­ня скін­чи­ла­ся, і Пін го­лос­но до­вер­шив її: «Впе­ред хо­дім! Впе­ред хо­дім!»

— Ти­хо! — пе­ре­бив йо­го Фро­до. — Зда­є­ть­ся, знов сту­ко­тить...

Во­ни при­ниш­к­ли й на­сто­ро­жи­ли­ся. Цо­кіт ко­пит до­ли­нав зда­ля і на­бли­жав­ся, хоч по­ві­ль­но, але впев­не­но. Го­бі­ти ти­хе­сень­ко шур­х­ну­ли геть зі стеж­ки і схо­ва­лись у гли­бо­кій тем­ря­ві під ду­ба­ми.

— Да­лі не пі­де­мо! — ска­зав Фро­до. — Я не хо­чу, щоб ме­не хтось ба­чив, але сам хо­чу по­ба­чи­ти, хто це — зно­ву Чор­ний Вер­ш­ник чи ні.

— Га­разд, — ска­зав Пін, — тіль­ки па­м’я­тай, що він ню­хає!

Цо­кіт ко­пит на­бли­жав­ся. Вже не бу­ло ча­су шу­ка­ти кра­щої схо­ван­ки, ніж су­ці­ль­на тем­ря­ва під де­ре­ва­ми; Сем та Пін ско­цюр­би­ли­ся за тов­с­тим стов­бу­ром, а фро­до під­повз ближ­че до стеж­ки, яка зда­ва­ла­ся тьмя­но‐сі­рою, не­мов про­мінь світ­ла, що гас­не у лі­со­вій ха­щі. Не­бо, без­мі­сяч­не, але зо­ря­не, ледь‐ледь при­кри­вав ту­ман.

Вер­ш­ник зу­пи­нив­ся: Фро­до по­мі­тив, як щось чор­не про­май­ну­ло між де­ре­ва­ми, а по­тім за­стиг­ло: то бу­ла тінь ко­ня і дру­га, мен­ша — вер­ш­ни­ка, що три­мав по­від. Тінь по­ки­ну­ла стеж­ку й по­ча­ла гой­да­ти­ся з бо­ку на бік. Фро­до по­чув ти­хе со­пін­ня. Тінь при­па­ла до зем­лі і по­пов­з­ла до ньо­го.

Фро­до знов за­кор­ті­ло на­ді­ти Пер­с­тень, і цим ра­зом те ба­жан­ня бу­ло ще си­ль­ні­шим, не­стер­п­ні­шим! Він ще не встиг зро­зу­мі­ти, що ро­бить, а вже йо­го ру­ка на­в­по­мац­ки шу­ка­ла Пер­с­тень у ки­ше­ні. Але у цю мить за­бри­ні­ли спі­ви та сміх; дзвін­кі го­ло­си за­лу­на­ли у зо­ря­них су­тін­ках. Чор­на тінь ви­прос­та­лась і від­сту­пи­ла. Вер­ш­ник ско­чив на ко­ня й зник, не­мов роз­та­нув у пі­ть­мі по той бік стеж­ки. Фро­до з по­лег­шен­ням зі­тх­нув.

— Ель­фи, — хрип­ко про­ше­по­тів Сем. — Ель­фи, па­не! Він був рво­нув­ся на­зу­стріч тим го­ло­сам, але дру­зі йо­го втри­ма­ли.

— Так, це ель­фи, — ска­зав Фро­до, — їх ін­ко­ли мож­на зу­стрі­ти по­бли­зу Лі­со­во­го Кли­ну. Во­ни тут не меш­ка­ють, але зрід­ка при­хо­дять на­вес­ні чи во­се­ни зі сво­їх зе­мель по­за Баш­то­вим Уз­гі­р’ям. Та як же до­реч­но! Ви не ба­чи­ли, але той Чор­ний Вер­ш­ник зу­пи­нив­ся і вже під­кра­дав­ся до ме­не, а тіль­ки‐но во­ни за­спі­ва­ли, він від­ра­зу ушив­ся.

— Га­разд, але що ро­би­ти да­лі? — не­тер­ля­че спи­тав Сем, за­над­то збу­дже­ний, щоб хви­лю­ва­ти­ся з на­го­ди яки­хось там вер­ш­ни­ків. — Хі­ба не мож­на пі­ти по­гля­ну­ти на них?

— Ти­хо! — зве­лів Фро­до. — Во­ни са­мі йдуть сю­ди. По­че­кай­мо!

Спів на­бли­жав­ся. Те­пер чу­ти бу­ло ли­ше один дзвін­кий го­лос. Він спів­ав чу­до­вою ель­фій­сь­кою мо­вою, яку Фро­до де­що ро­зу­мів, а ін­ші й не чу­ли. Але сло­ва, зли­ті зі спі­вом, не­мов уплі­та­ли­ся до їх­ніх ду­мок і ста­ва­ли ні­би зна­йо­ми­ми:

— Во­ни спі­ва­ють про Ел­бе­рет! — про­ше­по­тів зди­во­ва­ний Фро­до. — То ж це — ель­фи Ви­со­ко­го Ро­ду! Най­пре­крас­ні­ше з пле­мен сві­ту! Ма­ло хто міг ба­чи­ти їх у на­ших кра­ях, бо їх вза­га­лі не­ба­га­то за­ли­ши­лось у Се­ред­зе­м’ї, на схід від Ве­ли­ко­го Мо­ря. Це й справ­ді див­ний ви­па­док!

Го­бі­ти си­ді­ли на уз­біч­чі, схо­ва­ні ті­ня­ми. Не­за­ба­ром ель­фи з’я­ви­ли­ся на стеж­ці тро­хи ви­ще від них. Во­ни йшли по­ві­ль­но, зо­ря­ним світ­лом ся­я­ли очі їх­ні, во­лос­ся ме­рех­ті­ло, ні­би від­би­ва­ю­чи те світ­ло. Во­ни не ма­ли ні ліх­та­рів, ані смо­ло­ски­пів, але дов­ко­ла них по­віт­ря ся­я­ло са­мо по со­бі, так, ні­би мав зі­йти мі­сяць. Про­хо­дя­чи пою го­бі­тів, во­ни мов­ча­ли, і тіль­ки ос­тан­ній ельф, гля­нув­ши на го­бі­тів, роз­смі­яв­ся:

— Ві­таю те­бе, Фро­до! Так да­ле­ко від осе­лі — о та­кій піз­ній по­рі! Чи ти не за­блу­кав? — Він по­кли­кав сво­їх су­пут­ни­ків, й усі ель­фи зі­бра­ли­ся на­в­ко­ло го­бі­тів.

— Оце так ди­во! — ка­за­ли во­ни. — Троє го­бі­тів уно­чі се­ред лі­су! Ми не чу­ва­ли про та­ке, від­ко­ли Бі­ль­бо по­ки­нув цей край. Що ж це зна­чить?

— Це зна­чить по­прос­ту, о Пре­чуд­ний На­род, — від­ка­зав Фро­до, — що ми з ва­ми йде­мо од­ні­єю до­ро­гою. Я по­люб­ляю про­гу­лян­ки під зо­ря­ми і ра­до при­єд­на­юсь до ва­шо­го то­ва­рис­т­ва.

— Але ми не по­тре­бу­є­мо ні­якої ком­па­нії, — смі­я­ли­ся ель­фи, — адже го­бі­ти та­кі нуд­ні. А звід­ки ти зна­єш, якою до­ро­гою ми йде­мо?

— А звід­ки ви зна­є­те моє ім’я? — від­ка­зав Фро­до.

— Ми ба­га­то чо­го зна­є­мо. Час­то ба­чи­ли те­бе ра­зом з Бі­ль­бо, хо­ча ви мо­г­ли й не по­мі­ти­ти нас.

— Але хто ж ви та­кі, і хто стар­ший се­ред вас?

— Стар­ший я, Гіл­дор, — ска­зав той ельф, що пер­ший за­го­во­рив з ни­ми. — Гід­дор Ін­г­ло­рі­он з до­му Фін­ро­да. Ми — ви­гнан­ці, май­же усі на­ші спів­пле­мін­ни­ки вже дав­но від­плив­ли на за­хід, а ми ще за­три­ма­лись не­на­дов­го, перш ніж ви­ру­ши­ти до Мо­ря. Але де­хто з нас ще жи­ве у Рі­вен­дел­лі. А що ти тут по­роб­ля­єш, Фро­до? Як­би прос­то гу­ляв, то не був би та­кий над­то на­пру­же­ний і на­ля­ка­ний.

— О муд­рі ель­фи! — втру­тив­ся не­тер­п­ля­чий Пін. — Чи мо­же­те ви щось роз­по­віс­ти нам про Чор­них Вер­ш­ни­ків?

— Про Чор­них Вер­ш­ни­ків? — ти­хо пе­ре­пи­тав Гіл­дор. — Але на­ві­що?

— Двоє та­ких на­здо­га­ня­ли нас сьо­год­ні, або один трап­ляв­ся дві­чі, — ска­зав Пін. — Ко­ли ви на­бли­зи­лись, він від­ра­зу ку­дись про­пав.

Ель­фи об­мі­ня­ли­ся по­гля­да­ми та кіль­ко­ма сло­ва­ми своєю мо­вою, й тіль­ки то­ді Гіл­дор від­по­вів го­бі­там:

— Не вар­то го­во­ри­ти про це тут. Але вам дій­с­но кра­ще пі­ти з на­ми. Це не в на­ших зви­ча­ях, але сьо­год­ні ми за­про­шу­є­мо вас пе­ре­но­чу­ва­ти з на­ми, як­що ба­жа­є­те.

— О Пре­чуд­ний На­род! — ви­гук­нув Пін. — На та­ке щас­тя ми й спо­ді­ва­ти­ся не мо­г­ли!

Сем не пус­тив ані па­ри з вуст.

— Ду­же дя­кую, Гід­до­ре Ін­г­ло­рі­о­не, — ска­зав Фро­до, вкло­нив­шись. — Елен сей­ла лю­мен омен­ті­ельво (щас­ли­ва зір­ка зі­йш­ла у час на­шої зу­стрі­чі)! — до­дав він ель­фій­сь­кою мо­вою.

— Гей, дру­зі, обе­реж­ні­ше! — за­смі­яв­ся Гіл­дор. — Пи­ль­нуй­те, щоб не ви­бов­ка­ти не­на­ро­ком на­ших та­єм­ниць — бо ми зу­стрі­ли ко­гось обі­зна­но­го у Ста­ро­дав­ній Мо­ві! Пев­но, Бі­ль­бо був доб­рим вчи­те­лем! От­же, при­віт то­бі, дру­же ель­фів! — ска­зав він, по­кло­нив­шись Фро­до. — При­єд­нуй­ся до нас із сво­ї­ми дру­зя­ми. Йдіть кра­ще по­се­ре­ди­ні між на­ми, щоб не за­гу­би­ти­ся. Та да­руй, як­що вто­миш­ся, до­ки дій­де­мо до ме­ти.

— Чом я маю вто­ми­ти­ся? Ку­ди ж це ви йде­те?

— Сьо­год­ні ми зу­пи­ни­мось на па­гор­бах за Лі­со­вим Чер­то­гом, за кіль­ка миль звід­си. Але там ви доб­ре від­по­чи­не­те, а йду­чи звід­ти, ско­ро­ти­те шлях.

Во­ни пішли да­лі, не по­ру­шу­ю­чи мов­чан­ня, не­мов лег­кі ті­ні чи да­ле­кі вог­ні; бо ель­фи (ще кра­ще, ніж го­бі­ти) вмі­ють, ко­ли тре­ба, по­су­ва­ти­ся ціл­ком не­чут­но. Пі­на не­за­ба­ром по­тяг­ло на сон, він спіт­к­нув­ся раз, дру­гий; але ельф, що йшов по­ряд, про­стя­гав ру­ку і не да­вав йо­му впас­ти. Сем ішов по­руч з Фро­до, не­мов уві сні, й об­лич­чя йо­го від­би­ва­ло пе­ре­ляк, змі­ша­ний з по­ди­вом та за­хоп­лен­ням.

Ліс оба­біч стеж­ки гус­ті­шав, де­ре­ва ста­ва­ли мо­лод­ши­ми та струн­кі­ши­ми; ко­ли сте­жи­на ста­ла спус­ка­тись, до уло­го­ви­ни між па­гор­ба­ми, на схи­лах з’я­ви­ли­ся за­рос­ті лі­щи­ни. На­реш­ті ель­фи за­ли­ши­ли стеж­ку і пішли зе­ле­ною про­сі­кою, що її не бу­ло вид­но по­за гус­тим ча­гар­ни­ком; во­на ве­ла по схи­лах, укри­тих лі­сом, до ко­со­го­ру, що про­стя­гав­ся да­лі, ніж ін­ші, у до­ли­ну рі­ки. Рап­том де­ре­ва роз­сту­пи­ли­ся, й від­кри­ла­ся прос­то­ра га­ля­ви­на, по­ро­с­ла тра­вою, що зда­ва­ла­ся сі­рою у ніч­ній тем­ря­ві. З трьох бо­ків її об­сту­пив ліс, але зі схо­ду де­ре­ва ро­с­ли ли­ше ниж­че по схи­лу, так що їх­ні вер­хів­ки бу­ли на од­но­му рів­ні з но­га­ми го­бі­тів, а ще ниж­че спа­ли по­ви­ті ту­ма­ном тем­ні до­ли­ни. Тіль­ки у ма­ло­му се­ли­щі Лі­со­вий Чер­тог ми­го­ті­ли слаб­кі вог­ни­ки.

Ель­фи по­сі­да­ли на тра­ві й по­ча­ли упів­го­ло­са роз­мов­ля­ти між со­бою; про го­бі­тів во­ни, зда­ва­лось, за­бу­ли. Фро­до та йо­го су­пут­ни­ки за­гор­ну­ли­ся у ков­д­ри й пла­щі і за­дрі­ма­ли. Бу­ло вжр ду­же піз­но, вог­ни­ки у се­ли­щі один по од­но­му згас­ли. Пін ліг на зе­ле­ну гор­бин­ку й‐міц­но за­снув.

Ви­со­ко у не­бі плив­ло су­зі­р’я Рем­мі­рат, Зо­ря­на Сіть, по­во­лі ви­плив з‐за ту­ма­ну ру­бі­но­вий Бор­гіль, не­вга­си­мий са­мо­цвіт. По­тім ле­гень­ко дмух­нув ві­тер, ту­ман роз­сі­яв­ся, й за­ся­яв по­над сві­том Не­бес­ний Ме­чо­но­сець Ме­не­ль­ва­гор у ме­рех­т­ли­вім він­ці. Ель­фи за­спі­ва­ли усі ра­зом, під де­ре­ва­ми не­спо­ді­ва­но спа­лах­ну­ло яс­к­ра­ве по­лу­м’я.

— Йдіть сю­ди! — по­кли­ка­ли ель­фи го­бі­тів. — Та йдіть же! На­ста­ла го­ди­на роз­ваг та бе­сід!

Пін сів і про­тер очі; спро­сон­ня йо­му ста­ло хо­лод­но. Один з ель­фів по­став пе­ред ним і ска­зав:

— Во­гонь го­рить і стіл че­кає на до­ро­гах гос­тей!

На пів­ден­но­му бо­ці га­ля­ви­ни гіл­ля де­рев так пе­ре­п­ле­ло­ся, що утво­ри­ло­ся справ­ж­нє скле­пін­ня. Струн­кі стов­бу­ри під­три­му­ва­ли йо­го, як ко­ло­ни. По­се­ре­ди­ні па­ла­ло ба­гат­тя, а дов­ко­ла смо­ло­ски­пи роз­ли­ва­ли рів­не зо­ло­та­ве й сріб­ляс­те світ­ло. Ель­фи си­ді­ли прос­то на тра­ві чи на кругля­ках з роз­пи­ля­них стов­бу­рів; хтось роз­но­сив ке­ли­хи та роз­ли­вав на­пої, хтось ста­вив ши­ро­кі блю­да з го­ра­ми на­їд­ків.

— Ми при­го­ща­є­мо вас до­сить не­пиш­но, — по­чу­ли го­бі­ти, — бо ми да­ле­ко від до­му. Але як­що до­ве­де­ть­ся вам за­ві­та­ти до нас, то ми вже по­д­ба­є­мо про те, щоб по­час­ту­ва­ти вас як слід.

— Та що там! — від­по­вів Фро­до. — Я б та­кі стра­ви по­дав на­віть на день на­ро­джен­ня!

Зго­дом Пін май­же не міг при­га­да­ти, що во­ни їли та пи­ли, бо най­біль­ше йо­го при­над­жу­ва­ли осяй­ні об­лич­чя ель­фів та го­ло­си, різ­ні, але од­на­ко­во чу­до­ві; йо­му зда­ва­ло­ся, що він ба­чить сон на­яву. Втім, він за­па­м’я­тав хліб — смач­ні­ший, ніж бі­лий хліб, що їдять піс­ля дов­го­го го­ло­ду­ван­ня; пло­ди, со­лод­ші за дич­ку, але со­ко­ви­ті­ші, ніж ті, що зрос­та­ють у са­дах; він од­ним ду­хом ви­хи­лив ку­холь дух­мя­но­го на­пою, хо­лод­но­го, як дже­ре­ль­на во­да, й зо­ло­та­во­го, як по­лу­день уліт­ку.

Сем так ні­ко­ли й не спро­міг­ся ні опи­са­ти сло­ва­ми, ні на­віть чіт­ко уя­ви­ти со­бі, що він ду­мав і від­чу­вав ті­єї но­чі, хоч і па­м’я­тав її як од­ну з най­го­лов­ні­ших по­дій сво­го жит­тя. Він тіль­ки й зміг, що ска­за­ти Фро­до:

— Ох, па­не, ко­ли б це я вмів ви­ро­щу­ва­ти та­кі яб­лу­ка, то мав би пра­во зва­ти­ся са­дів­ни­ком! Але що ме­ні спо­до­ба­ло­ся над усе, для ду­ші, то їх­ні спі­ви, як­що ви ро­зу­мі­є­те, що я маю на ува­зі...

Фро­до пив, їв та роз­мов­ляв з ве­ли­ким за­до­во­лен­ням; але най­більш ці­ка­ви­ла йо­го мо­ва ель­фів. Він ко­лись де­що ви­вчив з неї і те­пер ста­ран­но слу­хав. Час від ча­су він дя­ку­вав ель­фам, що при­слу­го­ву­ва­ли йо­му, ель­фій­сь­кою мо­вою. Во­ни ка­за­ли, по­смі­ха­ю­чись: «Та він справ­ж­ній скарб се­ред го­бі­тів!»

Піс­ля ве­че­рі Пін ско­ро за­снув; йо­го по­кла­ли на м’я­ку під­стил­ку під на­ме­том пе­ре­п­ле­те­но­го гіл­ля, там він і про­спав до са­мо­го ран­ку. Сем від­мо­вив­ся за­ли­ши­ти ха­зя­ї­на; він умос­тив­ся, згор­нув­шись ка­ла­чи­ком, бі­ля ніг Фро­до і за­плю­щив очі. А Фро­до ще дов­го роз­мов­ляв з Гіл­до­ром.

Ба­га­то чо­го об­го­во­ри­ли во­ни, ми­ну­ле й су­час­не, й те, що ко­ї­ть­ся у сві­ті по­за ме­жа­ми Краю. Но­ви­ни Гіл­до­ра бу­ли зде­біль­шо­го сум­ні: тьма на­су­ва­ла­ся, лю­ди во­ю­ва­ли між со­бою, ель­фи за­ли­ша­ли Се­ред­зе­м’я. На­реш­ті Фро­до за­дав най­го­лов­ні­ше пи­тан­ня:

— Ска­жи ме­ні, будь лас­ка, чи ти не зу­стрі­чав Бі­ль­бо — піс­ля то­го, як він за­ли­шив нас?

— Зу­стрі­чав, — по­сміх­нув­ся Гіл­дор, — на­віть дві­чі. Він роз­про­щав­ся з на­ми ось на цьо­му са­мо­му міс­ці. Але ми ба­чи­ли­ся ще раз, да­ле­ко звід­си.

Де са­ме, він не по­яс­нив, а Фро­до не став на­по­ля­га­ти.

— Ти за­мов­чу­єш те, що са­ме за­вдає то­бі кло­по­ту, — знов за­го­во­рив Гіл­дор. — Але я де­що знав ра­ні­ше, а ще біль­ше зро­зу­мів з тво­го об­лич­чя та ду­мок, що кри­ю­ть­ся за тво­ї­ми пи­тан­ня­ми. Ти ма­єш на­мір за­ли­ши­ти Го­бі­та­нію, але не впев­не­ний, чи ти в змо­зі ви­ко­на­ти те, що за­мис­лив, і чи по­вер­неш­ся вза­га­лі до­до­му. Так чи ні?

— Так, — ска­зав Фро­до. — Але я спо­дів­ав­ся, що моя ман­д­рів­ка — це сек­рет, ві­до­мий ли­ше Ган­даль­фо­ві та вір­но­му Се­мо­ві...

Він по­гля­нув на Се­ма — той злег­ка по­хро­пу­вав уві сні.

— Від нас твої сек­ре­ти до Во­ро­га по­тра­пи­ти не мо­жуть, — ска­зав Гіл­дор.

— До чо­го тут Во­рог? Не­вже то­бі ві­до­мо, на­ві­що я за­ли­шаю Край?

— Я не знаю су­ті тво­єї спра­ви; але те, що Во­рог пе­ре­слі­дує те­бе, я зро­зу­мів, як не див­но ме­ні це зда­ло­ся. Й хо­чу по­пе­ре­ди­ти: бі­да не тіль­ки же­не­ть­ся за то­бою — во­на по­пе­ре­ду, во­на з усіх бо­ків.

— Ти ма­єш на ува­зі вер­ш­ни­ків? А я ж від­чув, що во­ни — слу­ги Во­ро­га! Але хто во­ни та­кі?

— А Ган­дальф не роз­по­вів то­бі?

— Не мо­жу при­га­да­ти ні­чо­го по­діб­но­го.

— Ну, то­ді й ме­ні кра­ще ні­чо­го не ка­за­ти, щоб ос­т­рах не за­ва­див то­бі йти упе­ред. Бо ти ви­ру­шив, зда­є­ть­ся, вчас­но — чи, мо­же, тро­хи за­піз­нив­ся. Те­пер то­бі тре­ба по­спі­ша­ти, ні­де не за­три­му­ва­ти­ся і не від­сту­па­ти. Ме­жі Краю вже не за­хис­тять те­бе від­ни­ні.

— Кра­ще б ти роз­по­вів ме­ні все що мо­жеш, ніж оті не­до­мов­ки! — ви­гук­нув Фро­до. — Бо во­ни вже так ме­не на­ля­ка­ли, що біль­ше не мож­на! Зви­чай­но, я го­ту­вав­ся зу­стрі­ти­ся з не­без­пе­кою; але ж не тут, не вдо­ма! Не­вже те­пер го­біт уже не мо­же спо­кій­но прой­ти від Во­ди­ці до Рі­ки?

— Але ж ця зем­ля на­ле­жить не тіль­ки вам, — ска­зав Гіл­дор. — Жи­ли тут ін­ші на­ро­ди ра­ні­ше, ніж при­йшли го­бі­ти, та бу­дуть жи­ти, ко­ли ви зник­не­те. Світ ши­ро­кий; ви мо­же­те від­го­ро­ди­ти­ся від ньо­го, але не мож­на при­му­си­ти йо­го на­ві­ки за­ли­ши­тись за ого­ро­жею!

— Я знаю... Але тут все зда­ва­ло­ся та­ким на­дій­ним та зна­йо­мим! Що ж те­пер маю ро­би­ти? Я на­ма­гав­ся та­єм­но за­ли­ши­ти Край та ді­йти до Рі­вен­дел­лу. Але ми ще не дій­шли й до За­боч­чя, а ме­не вже ви­сте­жи­ли!

— Я вва­жаю, що мі­ня­ти на­мі­ри не вар­то, — ска­зав Гіл­дор. — Ви мо­же­те здо­ла­ти до­ро­гу по Трак­ту. Адже кра­щої по­ра­ди, ніж Ган­дальф, вам ні­хто не дасть. Я не знаю, від чо­го ти вті­ка­єш, а то­му не мо­жу здо­га­да­ти­ся, що вді­ють пе­ре­слі­ду­ва­чі. А Ган­дальф усе це по­ви­нен зна­ти. Спо­ді­ва­ю­ся, ти зу­стрі­неш­ся з ним ра­ні­ше, ніж ос­та­точ­но за­ли­шиш Го­бі­та­нію?

— І я теж спо­ді­ва­ю­ся. Але у цьо­му го­лов­не уск­лад­нен­ня: бо я вже здав­на че­кав на Ган­даль­фа. Ми умо­ви­ли­ся зу­стрі­ти­ся у Го­бі­то­ні ще за два‐три дні від сьо­год­ні, але він так і не при­йшов. Те­пер я все мір­кую, що ма­ло ско­ї­ти­ся. Чи я по­ви­нен че­ка­ти на ньо­го?

Гіл­дор дов­го мов­чав, аж на­реш­ті від­по­вів.

— Не по­до­ба­є­ть­ся ме­ні цей збіг об­ста­вин. Ко­ли Ган­дальф за­піз­ню­є­ть­ся, то не­до­бра озна­ка. Але з дав­ніх‐да­вен іс­нує пра­ви­ло: не со­ва­ти но­са у спра­ви муд­рих, бо во­ни про­ник­ли­ві та гнів­ли­ві. От­же, ви­рі­шу­ва­ти то­бі: чи йти, чи че­ка­ти.

— А в на­шім краю ще ка­жуть, — до­дав Фро­до, — що «ель­фій­сь­ка по­ра­да прос­та — їж чи з го­ло­ви, чи з хвос­та».

— Ось як? — по­сміх­нув­ся Гіл­дор. — Ель­фи на­ма­га­ю­ть­ся уни­ка­ти не­обач­них по­рад, бо по­ра­да — по­да­ру­нок не­без­печ­ний, на­віть ко­ли муд­рий ра­дить муд­ро­му, а ли­ха вда­ча мо­же під­сте­рі­га­ти на будь‐яко­му шля­ху. Чо­го ж ти хо­чеш від ме­не? Ве­ль­ми ску­по го­во­рив про се­бе, як же я мо­жу роз­су­ди­ти, що для те­бе най­кра­ще? Втім, як­що вже ти на­по­ля­га­єш, ось то­бі моя друж­ня по­ра­да: йди від­ра­зу, не зво­лі­кай. А як­що Ган­дальф не з’я­ви­ть­ся, не йди сам. Ві­зь­ми с со­бою тих, хто цьо­го сам за­хо­че і не під­ве­де. Ось те­пер ма­єш бу­ти вдяч­ним ме­ні, бо цю по­ра­ду я даю ми­мо во­лі. Ель­фи ма­ють влас­ні тур­бо­ти й скор­бо­ти, спра­ви го­бі­тів та всіх ін­ших смер­т­них ма­ло їх тор­ка­ю­ть­ся. Шля­хи на­ші не час­то пе­ре­сі­ка­ю­ть­ся, хоч ви­пад­ко­во, хоч на­вмис­не. Але на­ша зу­стріч зда­є­ть­ся ме­ні зо­всім не ви­пад­ко­вою, хоч ме­та її ме­ні не­зро­зу­мі­ла; са­ме то­му я не хо­тів ка­за­ти за­ба­га­то.

— Дя­кую, дя­кую, — ска­зав Фро­до, — але кра­ще б ти ме­ні по­яс­нив, хто та­кі Чор­ні Вер­ш­ни­ки. Як­що я при­слу­ха­ю­ся до тво­єї по­ра­ди, то, ма­буть, ще дов­го не по­ба­чу­ся з Ган­даль­фом, отож ме­ні вар­то б зна­ти, яка не­без­пе­ка на ме­не че­кає.

— Чи то­бі ще не до­сить, що во­ни — слу­ги Во­ро­га? — зди­ву­вав­ся Гіл­дор. — Вті­кай від них! Не роз­мов­ляй з ни­ми! Во­ни смер­те­ль­но не­без­печ­ні. Не роз­пи­туй ме­не біль­ше. Сер­це моє чує; ра­ні­ше, ніж уся ця іс­то­рія скін­чи­ть­ся, Фро­до, син Дро­го, ді­зна­є­ть­ся про цих страш­них іс­тот біль­ше, ніж Гіл­дор Ін­г­ло­рі­он. Хай бе­ре­же те­бе Ел­бе­рет!

— Але деж ме­ні здо­бу­ти на­леж­ної хо­роб­рос­ті? — зі­тх­нув Фро­до. — Це ме­ні най­по­тріб­ні­ше.

— Хо­роб­рість час­то про­буж­ду­є­ть­ся зо­всім не­спо­ді­ва­но, — ска­зав Гіл­дор. — Бе­ре­жи на­дію! А те­пер ля­гай спа­ти. Вран­ці ми пі­де­мо да­лі, але спо­віс­ти­мо усіх на­ших ро­ди­чів, що теж ман­д­ру­ють, — во­ни бу­дуть зна­ти про вас та три­ма­ти­ся на­по­го­то­ві. На­рі­каю то­бі ім’я Друг Ель­фів; і хай зо­рі ося­ють кі­нець тво­го шля­ху! Ви­пад­ко­ві зу­стрі­чі рід­ко при­но­сять нам та­ке за­до­во­лен­ня, як сьо­год­ні, бо при­єм­но чу­ти Ста­ро­дав­ню Мо­ву з вуст ін­ших ман­д­рів­ни­ків цьо­го сві­ту!

Гіл­дор біль­ше ні­чо­го не ска­зав, і сон від­ра­зу здо­лав Фро­до. «Те­пер я мо­жу спа­ти», — ска­зав він, і ельф про­вів йо­го до то­го ку­точ­ка, де вже спав Пін. Фро­до впав на тра­в’я­ну по­с­тіль і від­ра­зу по­ри­нув у міц­ний сон. І ні­які сно­вид­дя не бен­те­жи­ли йо­го.

Роз­діл 4
НА­В­П­РОС­ТЕЦЬ ПО ГРИ­БИ

Вран­ці Фро­до про­ки­нув­ся по­вен сві­жих сил. Він ле­жав під по­ло­гом спа­да­ю­чо­го гіл­ля, на по­сте­лі з па­по­ро­ті та м’я­кої, дух­мя­ної тра­ви. На гіл­лі трі­по­ті­ло ще зо­всім зе­ле­не лис­тя, крізь ньо­го сві­ти­ло сон­це. Фро­до ско­чив на но­ги і ви­йшов на га­ля­ви­ну.

Сем си­дів на тра­ви­ці бі­ля уз­ліс­ся. Пін, під­вів­ши го­ло­ву, ди­вив­ся на не­бо, щоб ви­зна­чи­ти по­го­ду. Ель­фи зник­ли.

— Во­ни за­ли­ши­ли нам і ово­чів, і на­по­їв, і хлі­ба, — ска­зав Пін. — Сі­дай їс­ти. Хліб аж ні­як не гір­ший від то­го, яким уно­чі при­го­ща­ли. Я не хо­тів то­бі ні­чо­го за­ли­ша­ти, але Сем ме­не роз­ра­яв.

Фро­до при­сів по­ряд із Се­мом і за­хо­див­ся їс­ти. Пін спи­тав:

— Які в нас пла­ни на сьо­год­ні?

— Йти до Брен­діт­ро­пу як­най­швид­ше, — від­по­вів Фро­до й зо­се­ре­див­ся на сні­дан­ку.

— Га­да­єш, ті Вер­ш­ни­ки ще з’яв­ля­ть­ся? — без­тур­бот­но спи­тав Пін. При світ­лі ран­ку він зго­ден був зу­стрі­ти­ся з ці­лим пол­ком Вер­ш­ни­ків.

— Так, це ймо­вір­но, — не­вдо­во­ле­но ска­зав Фро­до (на­ві­що зга­ду­ва­ти про та­ке?). — Та я спо­ді­ва­ю­ся пе­ре­пра­ви­ти­ся так, щоб во­ни нас не по­ба­чи­ли.

— Гіл­дор то­бі щось роз­по­вів?

— Та ні­чо­го та­ко­го, лиш на­тя­ки й не­до­мов­ки, — ухи­ль­но від­по­вів Фро­до.

— А про те, як він ви­ню­хує, спи­тав?

— Ми то­го не тор­ка­ли­ся, — ска­зав Фро­до з пов­ним ро­том.

— А да­рем­но! Ме­ні це зда­є­ть­ся ду­же важ­ли­вим.

— У та­ко­му ра­зі мо­жеш бу­ти пев­ним, що Гіл­дор від­мо­вив­ся б хоч щось роз’­яс­ни­ти, — сер­ди­то від­рі­зав Фро­до. — А те­пер дай ме­ні хоч хви­лин­ку спо­кою! Я не ба­жаю від­по­ві­да­ти на зли­ву за­пи­тань під час їжі. Ме­ні тре­ба по­мір­ку­ва­ти!

— Ви­со­ке не­бо! — ви­гук­нув Пін. — Мір­ку­ва­ти під час сні­дан­ку?

Він ві­дій­шов по­да­лі і сів. «Яс­ний ра­нок, — по­ду­мав Фро­до. — Зрад­ли­во яс­ний...» Він не за­був то­го жа­ху, який пе­ре­жив уве­че­рі, й дов­го роз­мір­ко­ву­вав над тим, що ка­зав Гіл­дор, аж по­ки до ньо­го не до­ли­нув ве­се­лий го­мін: Пін бі­гав по зе­ле­ній тра­ві, спі­ва­ю­чи на весь го­лос.

«Ні, це не­мож­ли­во, — по­ду­мав він. — Од­на річ за­про­си­ти мо­лод­ших на про­гу­лян­ку по Краю, де не­ма ані го­ло­ду, ані справ­ж­ньої вто­ми — адже у будь‐яко­му ку­точ­ку зна­й­де­ть­ся їжа й при­ту­лок. А зо­всім ін­ша — тяг­ну­ти їх за со­бою у ви­гнан­ня, дар­ма що во­ни са­мі пішли... Спад­щи­ну за­ли­ше­но ме­ні од­но­му. На­віть Се­ма, ма­буть, не вар­то бу­ло бра­ти». Тут він по­гля­нув на Се­ма і ви­явив, що той уваж­но сте­жить за ним.

— Гей, Се­ме, що те­пер? — ска­зав він. — Я по­ки­ну Край ду­же ско­ро, мо­же, на­віть на день не за­три­ма­ю­ся у Струм­ко­вій Яру­зі.

— Як бу­де, па­не, так і бу­де!

— От­же, ти, як і ра­ніш, хо­чеш іти зі мною?

— Аяк­же!

— Це бу­де ду­же не­без­печ­но. Це вже за­раз не­без­печ­но. Май­же пев­но, що по­вер­ну­ти­ся нам не су­ди­ло­ся.

— Ну, па­не, як­що ви не по­вер­не­тесь, то й я, звіс­но, не по­вер­нусь. Во­ни ме­ні ка­жуть: «Не за­ли­шай йо­го!» А я їм: «За­ли­ши­ти йо­го? Дзу­сь­ки! Та я з ним пі­ду хоч до Мі­ся­ця! А як­що хтось з цих, на чор­них ко­нях, спро­бує йо­му пе­ре­шко­ди­ти, бу­де ма­ти спра­ву з Гем­д­жи», — ка­жу. То­ді во­ни за­смі­я­ли­ся...

— Та хто «во­ни»? Про що ти па­тя­ка­єш?

— Ель­фи, па­не! Ми з ни­ми тро­хи по­го­во­ри­ли ці­єї но­чі. Во­ни, зда­є­ть­ся, зна­ли, що ви йде­те на­зов­сім, то я не став за­пе­ре­чу­ва­ти. Пре­чуд­ний на­род, па­не! Най­чу­до­ві­ший!

— Авжеж! — зго­див­ся Фро­до. — Те­пер ти з ни­ми зна­йо­мий. То як во­ни то­бі спо­до­ба­ли­ся?

— Як би вам по­яс­ни­ти... Та вза­га­лі, не­важ­ли­во, що я про них ду­маю. Во­ни сто­ять якось ви­ще над усі мої мір­ку­ван­ня... або ос­то­ронь, — зо­всім не та­кі, як я уяв­ляв: ста­ро­дав­ні та юні, ве­се­лі та сум­ні, все ра­зом...

Фро­до зди­во­ва­но гля­нув на Се­ма, ми­мо во­лі на­ма­га­ю­чись від­най­ти якусь зов­ніш­ню озна­ку змі­ни — адже та­ко­го не міг ска­за­ти Сем Гем­д­жи, яко­го він, зда­ва­ло­ся, так доб­ре знав. Сем вже не та­кий, яким був до­не­дав­на, але зов­ні за­ли­шив­ся не­змін­ним — тіль­ки не­зви­чай­но за­дум­ли­вим.

— А ти не пе­ред­умав за­ли­ша­ти Край — те­пер, ко­ли твоє го­лов­не ба­жан­ня здій­с­ни­ло­ся?

— Ні, па­не. Важ­ко це ви­сло­ви­ти, але піс­ля вчо­раш­ньої но­чі я від­чу­ваю се­бе якось інак­ше. Я на­че на­вчив­ся ди­ви­ти­ся упе­ред. Знаю, що бу­де шлях дов­гим і важ­ким, але на­зад не по­вер­ну. І не в то­му річ те­пер, щоб по­ба­чи­ти ель­фів, чи дра­ко­на, чи го­ри — я сам уже не знаю, чо­го хо­чу. Але на ме­не че­кає щось важ­ли­ве там, по­пе­ре­ду, да­ле­ко звід­си. Те­пер я маю сам усе з’я­су­ва­ти, ро­зу­мі­є­те?

— Я тіль­ки од­не ро­зу­мію: Ган­дальф об­рав ме­ні доб­ро­го су­пут­ни­ка. Ду­же ра­дий. Ми пі­де­мо удвох.

Без зай­вих слів Фро­до до­їв сні­да­нок, по­тім під­вів­ся, озир­нув­ся і по­кли­кав Пі­на.

— Усе го­то­ве? — спи­тав він, ко­ли Пін під­біг. — Час іти да­лі. Ми піз­но про­ки­ну­ли­ся, а прой­ти ще тре­ба чи­ма­лий шлях. '

— ТИ піз­но про­ки­нув­ся, як­що вже точ­ним бу­ти, — за­пе­ре­чив Пін. — Що­до ме­не, то я вже зран­ня на но­гах. Ми ли­ше че­ка­ли, до­ки ти скін­чиш сні­да­ти та мір­ку­ва­ти.

— Я вже впо­рав­ся і з тим, і з дру­гим. Те­пер пі­де­мо до Пе­ре­пра­ви, яко­мо­га швид­ше. По­вер­та­ти­ся на вчо­раш­ню до­ро­гу не вар­то — пі­де­мо на­в­п­рос­тець з цьо­го міс­ця.

— То­ді ще тре­ба по­вчи­ти­ся лі­та­ти, — за­ува­жив Пін. — Звід­си на сво­їх влас­них на­в­п­рос­тець не пі­деш.

— А все ж мож­на ско­ро­ти­ти чи­ма­лий шмат. Пе­ре­пра­ва зна­хо­ди­ть­ся на схід від Лі­со­во­го Чер­то­га, а би­тий шлях тут ду­же за­вер­тає влі­во — ось, ба­чи­те йо­го пет­лю на пів­но­чі? Там він про­хо­дить че­рез То­плінь до пе­ре­хрес­тя з ве­ли­ким шля­хом від мос­та на За­сі­ку, Це кіль­ка зай­вих миль. Від­стань ста­не на чверть ко­рот­шою, як­що йти до Пе­ре­пра­ви прос­то звід­си. , .

— Хто на­в­п­рос­тець хо­дить, той до­ма не но­чує, — ска­зав Пін. — Міс­ци­на ди­ка, бо­ло­та, бай­ра­ки — до­во­ди­лось тут бу­ва­ти, знаю. Те­бе не­по­ко­ять оті Чор­ні Вер­ш­ни­ки, але яка різ­ни­ця, де з ни­ми зу­стрі­ти­ся — у ха­щах чи на шля­ху?

— У лі­сі і в по­лі нас важ­че зна­й­ти. А ще, хто вва­жає, що ми йде­мо по до­ро­зі, там і шу­ка­ти­ме, та не зна­й­де!

— Ну, га­разд, — по­го­див­ся Пін, — я з то­бою пі­ду і в ха­щу, і в дра­ко­но­ву па­щу. Але без уся­ко­го за­до­во­лен­ня! Бо я роз­ра­хо­ву­вав на від­по­чи­нок у «Зо­ло­то­му сі­да­лі» по­бли­зу За­сі­ки ще до за­хо­ду сон­ця. Там ко­лись по­да­ва­ли най­кра­ще пи­во з усі­єї Схід­ної чвер­ті, а я ту­ди дав­нень­ко не на­ві­ду­вав­ся. Але до Брен­ді‐До­лу тре­ба ді­йти ще по‐вид­но­му... Що ска­жеш, Се­ме?

— Ку­ди пан Фро­до, ту­ди й я, — від­по­вів Сем, муж­ньо по­бо­ров­ши гір­кий жаль за кра­щим пи­вом Схід­ної чвер­ті.

— Ну, як­що вже нам не ми­ну­ти ані баг­ню­ки, ані тер­ни­ни, кра­ще по­спі­ша­ти, — ска­зав Пін.

Но­вий день був спо­чат­ку та­кий же спе­кот­ний, як і по­пе­ред­ній; але по­тім із за­хо­ду при­плив­ли хма­ри, зі­брав­ся дощ. Го­бі­ти спов­з­ли по кру­то­му зе­ле­но­му ко­со­го­ру й по­ри­ну­ли у гус­ті за­рос­ті. їм тре­ба бу­ло обі­йти Лі­со­вий Чер­тог лі­во­руч та прой­ти на­в­скіс крізь лі­си на схід­них схи­лах па­гор­бів, до річ­ко­вої до­ли­ни, де не бу­ло ні­яких пе­ре­шкод, ок­рім кіль­кох ярів та ого­рож між ді­лян­ка­ми. Фро­до під­ра­ху­вав, що їм тре­ба бу­де прой­ти десь миль а ві­сім­на­д­цять по пря­мій. .

Але во­ни швид­ко з’я­су­ва­ли, що ліс на­ба­га­то гус­ті­ший та глу­хі­ший, ніж зда­ва­ло­ся звер­ху. У під­ліс­ку‐не бу­ло сте­жок; го­бі­ти по­су­ва­ли­ся впе­ред ду­же по­ві­ль­но. По­між па­гор­бів на­тра­пи­ли во­ни на стру­мок, що тік у гли­бо­ко­му рус­лі зі сли­зь­ки­ми бе­ре­га­ми, вкри­ти­ми пле­ти­вом ожин­ни­ка. Стру­мок, як на­вмис­не, пе­ре­сі­кав об­ра­ний на­пря­мок хо­ду. Пе­ре­ст­риб­ну­ти не­мож­ли­во, а йти бро­дом озна­ча­ло ви­мок­ну­ти, за­бруд­ни­ти­ся та по­дря­па­ти­ся. Ман­д­рів­ни­ки не­рі­шу­че зу­пи­ни­ли­ся.

— Не зна­ю­чи бро­ду... — сер­ди­то про­бур­мо­тів Пін. Сем Гем­д­жи озир­нув­ся крізь гіл­ля на схил па­гор­ба, з яко­го во­ни щой­но зі­йшли.

— Ди­ві­ть­ся! — рап­том зой­к­нув він, схо­пив­ши Фро­до за ру­ку. І во­ни по­ба­чи­ли на тлі не­ба не­ру­хо­мо­го ко­ня, а по­ряд з ним — су­ту­лу чор­ну по­с­тать.

Про те, щоб по­вер­та­ти­ся, вже й мо­ви не бу­ло. Фро­до пер­ший по­ква­пив­ся про­ліз­ти у гус­тий ча­гар­ник по­над струм­ком.

— Отак‐то, Пі­не, — ска­зав він. — Ми оби­два ма­ли ра­цію: хід на­в­п­рос­тець від­ра­зу пі­шов кри­во, але ми вчас­но зі­йшли з до­ро­ги! Ти ма­єш гос­т­рий слух, Се­ме; чи не чу­ти чо­гось по­бли­зу? —

Во­ни за­та­му­ва­ли по­дих; але по­го­ні не бу­ло чут­но.

— Він не спус­ти­ть­ся ко­нем по та­кій кру­чі, — ска­зав Сем. — Але, ма­буть, уже зро­зу­мів, що ми тут спус­ти­ли­ся. Кра­ще ві­ді­йти по­да­лі!

Але це бу­ло не так лег­ко. Ду­же за­ва­жа­ли тор­би за спи­на­ми, ча­гар­ник та ожи­на чіп­ля­лись до ніг. За­ли­ше­ний по­за­ду па­горб пе­ре­шко­джав віт­ро­ві ві­я­ти у до­ли­ні, і не­за­ба­ром ста­ло за­душ­но. Ко­ли ж на­реш­ті ді­ста­ли­ся до більш від­кри­тої міс­ци­ни, то усі змок­ли, ледь ди­ха­ли і по­дря­па­ли­ся з ніг до го­ло­ви. До то­го ж не бу­ли впев­не­ні, що не втра­ти­ли по­тріб­но­го на­прям­ку. Бе­ре­ги струм­ка ста­ли ни­зь­ки­ми, він по­шир­шав, утра­тив гли­би­ну і спо­кій­но тік ку­дись у бік Брен­ді­ві­ни.

— Ага, та це ж За­січ­ний стру­мок! — зди­ву­вав­ся Пін. — Як­що нам тре­ба по­вер­ну­тись на по­пе­ред­ній курс, пе­ре^ пра­ви­мо­ся тут і за­вер­не­мо пра­во­руч.

Во­ни пе­рейшли стру­мок бро­дом і швид­ким кро­ком ру­ши­ли по ши­ро­ко­му лу­гу, де ріс оче­рет. По­тім знов по­чав­ся ліс — ви­со­кі ду­би, де‐не‐де бе­рест чи ясен. Зем­ля бу­ла рів­на, під­ліс­ку не­ба­га­то, але де­ре­ва сто­я­ли над­то тіс­но й не да­ва­ли змо­пг за­зир­ну­ти упе­ред. По­рив­час­тий ві­тер пі­ді­й­мав опа­ле лис­тя, з по­хму­ро­го не­ба по­ча­ли зри­ва­ти­ся ок­ре­мі крап­лі. По­тім ві­тер вщух, і пі­шов ряс­ний дощ. Го­бі­ти пус­ти­ли­ся май­же бі­гом по га­ля­ви­ні, вкри­тій тра­вою, по­ри­на­ю­чи у ку­пи опа­ло­го лис­тя, а дощ шур­хо­тів та шур­хо­тів на­в­кру­ги. Во­ни мов­ча­ли й раз у раз ози­ра­ли­ся, до­ки, по пів­го­ди­ні, Пін ска­зав:

— Бо­ю­ся, чи не за­вер­ну­ли ми за­над­то на пів­день. Бо зда­є­ть­ся, що ми йде­мо уз­довж лі­су, а не впо­пе­рек! Цей ліс зав­шир­ш­ки не біль­ше ми­лі, ми дав­но ма­ли б прой­ти йо­го на­ск­різь!

— Не вар­то ки­да­ти­ся ту­ди‐сю­ди, — ска­зав Фро­до. — Те­пер уже ні­чо­го не вді­єш. Пі­де­мо, як і йшли! Від­вер­то ка­жу­чи, не ду­же ме­ні хо­че­ть­ся ви­хо­ди­ти з‐під де­рев...

Во­ни по­до­ла­ли ще дві‐три ми­лі; дощ скін­чив­ся, сон­це зно­ву ви­зир­ну­ло з‐за роз­кош­ла­че­них хмар. По­лу­день вже ми­нув, час під­жи­ви­ти­ся без­пе­реч­но на­став. Во­ни зу­пи­ни­лись під ве­ли­ким бе­рес­том; лис­тя йо­го, хоч і по­жов­ті­ло, та ще не опа­ло, й зем­ля під ним за­ли­ши­лась су­хою. Ко­ли роз­па­ку­ва­ли при­пас, ви­яви­ло­ся, що ель­фи на­пов­ни­ли їх­ні фля­ги про­зо­рим, слаб­ко‐зо­ло­та­вим на­по­єм, що мав за­пах квіт­ко­во­го ме­ду. Від ньо­го за­бу­ва­лась уся­ка вто­ма. Не­за­ба­ром во­ни вже смі­я­ли­ся й над не­по­го­дою, й над Чор­ни­ми Вер­ш­ни­ка­ми — адже дім був уже так бли­зь­ко!

Фро­до при­ту­лив­ся до стов­бу­ра бе­рес­та й за­плю­щив очі. Сем з Пі­ном, си­дя­чи по­ряд, сти­ха за­спі­ва­ли:

— А я по­спав би за­люб­киї — по­вто­ри­ли во­ни вже го­лос­ні­ше, але від­ра­зу осік­ли­ся. Фро­до ско­чив на но­ги. Дов­ге‐дов­ге во­лан­ня до­ніс ві­тер, по­хму­ре скиг­лін­ня са­мот­ньої і лю­тої іс­то­ти. Во­но ста­ва­ло то гуч­ні­шим, то ти­хі­шим й скін­чи­лось ви­со­кою про­низ­ли­вою но­тою. Го­бі­ти ще не во­рух­ну­ли­ся, як знов про­лу­на­ло, не­мов у від­по­відь, но­ве во­лан­ня, більш від­да­ле­не та слаб­ке, але та­ке ж мо­то­рош­не й по­хму­ре. По­тім за­па­ну­ва­ла ти­ша, яку по­ру­шу­ва­ли тіль­ки ви­шу­ми віт­ру се­ред лис­тя.

— Як га­да­є­те, що це? — спи­тав на­реш­ті Пін, на­ма­га­ю­чись го­во­ри­ти зне­важ­ли­во, але злег­ка за­їка­ю­чись.

— Як­що птах, то я та­ких не чув, — ска­зав Сем.

— То не звір і не птах, — за­пе­ре­чив Фро­до. — То хтось ко­гось кли­кав, то якісь сло­ва, тіль­ки не­зро­зу­мі­лі. Але у го­бі­тів та­ких го­ло­сів не бу­ває...

Біль­ше во­ни про це не го­во­ри­ли. Всі троє по­ду­ма­ли про Чор­них Вер­ш­ни­ків, але про­мовча­ли. Те­пер їм не хо­ті­ло­ся ні від­по­чи­ва­ти, ні йти да­лі; але крізь лу­ки тре­ба бу­ло прой­ти, і то як­най­швид­ше й обо­в’яз­ко­во за­світ­ла. По кіль­кох хви­ли­нах во­ни за­ки­ну­ли тор­би за пле­чі і ру­ши­ли упе­ред.

Не­за­ба­ром ліс не­спо­ді­ва­но скін­чив­ся. Від­кри­ла­ся ши­ро­ка до­ли­на, по­ро­с­ла тра­вою. Те­пер ста­ло вид­но, як да­ле­ко во­ни від­хи­ли­ли­ся на пів­день: плас­кий па­горб Брен­діт­ро­па вже пі­ді­й­мав­ся за рі­кою, але не прос­то пе­ред ни­ми, а да­ле­ко лі­во­руч. На­смі­лив­шись, во­ни ви­йшли з‐під де­рев і що­ду­ху ру­ши­ли по рів­ни­ні.

Спо­чат­ку їм бу­ло страш­но йти так, без при­крит­тя. Вер­хів­ка па­гор­ба, де во­ни сні­да­ли, за­ли­ши­лась да­ле­ко по­за­ду. Фро­до зда­ва­лось, що там ще й до­сі ма­йо­рить чор­на по­с­тать вер­ш­ни­ка, але на­справ­ді во­на вже зник­ла без­слід­но. Сон­це пошма­ту­ва­ло хма­ри й те­пер ко­ти­ло­ся до па­гор­бів, яс­к­ра­во ос­віт­лю­ю­чи крає­вид. І хоч не­спо­кій не за­ли­шав їх, стра­ху во­ни вже не від­чу­ва­ли; зем­ля на­в­кру­ги ста­ва­ла все більш за­тиш­ною та до­глянутою. З’я­ви­лись ре­те­ль­но об­роб­ле­ні по­ля та па­со­ви­сь­ка між жи­во­пло­та­ми й ка­на­в­ка­ми для від­ве­ден­ня во­ди. Все бу­ло ти­хо та мир­но, як і у будь‐яко­му ку­точ­ку Краю. З кож­ним кро­ком на­ст­рій го­бі­тів по­ліп­шу­вав­ся. До Рі­ки бу­ло па­ли­цею ки­ну­ти, і Чор­ні Вер­ш­ни­ки зда­ва­ли­ся те­пер да­ле­кою лі­со­вою при­ма­рою.

Во­ни про­йшли по ме­жі прос­то­ро­го ла­ну, де ро­с­ла рі­па, й зу­пи­ни­ли­ся бі­ля міц­но зби­тих во­ріт, що пе­ре­кри­ва­ли по­даль­шу до­ро­гу; вкри­та слі­да­ми ко­ліс, з’їждже­на, во­на біг­ла по­між ого­ро­жа­ми до від­да­ле­ної ле­ва­ди. Пін при­свис­нув:

— Я знаю ці во­ро­та, й ле­ва­ду теж! Це зем­лі Чу­дер­на­ка. За ти­ми де­ре­ва­ми йо­го дім.

— Ще нам цьо­го не ви­ста­ча­ло! — ска­зав Фро­до з та­ким пе­ре­ля­ком, на­че Пін ука­зав йо­му на дра­ко­нів­сь­ке ліг­ви­ще. Су­пут­ни­ки по­гля­ну­ли на ньо­го зди­во­ва­но.

— Чим то­бі не до впо­до­би ста­рий Чу­дер­нак? — спи­тав Пін. — Він доб­рий друг усіх Брен­ді­бо­ків. Яс­на річ, хто йо­му по­ля пош­ко­дить, то­му бу­де ли­хо, со­бак він три­має злю­щих, але ж тут як‐не‐як до кор­до­ну не­да­ле­ко, ко­жен має бу­ти на­сто­ро­жі.

— Та знаю, знаю, — ска­зав Фро­до. — Але все ж та­ки, — до­дав він з со­ро­м’яз­ли­вою ус­міш­кою, — бо­ю­ся і йо­го, і тих со­бак. Дов­гі ро­ки я цю фер­му об­хо­див зда­ле­ка. Ко­ли я був ще хлоп­чи­сь­ком і меш­кав у Брен­ді‐До­лі, то ла­зив до ньо­го по гри­би, й він кіль­ка ра­зів ло­вив ме­не. На­реш­ті він дав ме­ні доб­ро­го про­чу­ха­на, а по­тім при­тяг до сво­їх псів та й ка­же: «По­глянь­те, діт­ки, як­що цей ма­ло­літ­ній не­гід­ник ще ко­лись су­не сво­го но­са сю­ди, до­зво­ляю йо­го з’їс­ти. А те­пер про­ве­діть йо­го!» І ті зві­рю­ки гна­ли ме­не до са­мі­сі­нь­кої Пе­ре­пра­ви. Я так ні­ко­ли цьо­го жа­ху й не по­збув­ся, хоч, маю ви­зна­ти, со­ба­ки бу­ли доб­ре ви­хо­ва­ні і на­в­ряд чи й тор­к­ну­ли б ме­не.

Пін роз­смі­яв­ся:

— Отож те­пер ма­єш на­го­ду улад­на­ти це ді­ло, тим па­че, що ти пла­ну­єш осе­ли­тись у За­боч­чі. Дя­дь­ко Чу­дер­нак на­справ­ді доб­рий, аби тіль­ки ні­хто не спо­ку­шав­ся на йо­го гри­би. Як­що йти по до­ро­зі, ні­хто не за­пі­доз­рить, що ми зло­дії, а при зу­стрі­чі я з ним по­го­во­рю. Він при­я­тель на­шо­го Мер­рі, і ми бу­ва­ли тут час­то. ,

Не­за­ба­ром з‐за де­рев по­ка­за­ли­ся оче­ре­тя­ні да­хи ве­ли­кої фер­ми зі сто­до­ла­ми. Чу­дер­на­ки, як і Мох­но­сту­пи з За­сі­ки, та й біль­шість меш­кан­ців краю То­плінь, бу­ду­ва­ли не но­ри, а бу­дин­ки; от­же, й ця фер­ма бу­ла міц­но скла­де­на з цег­ли та об­го­ро­дже­на ви­со­кою сті­ною з ши­ро­ки­ми де­ре­в’я­ни­ми во­рі­ть­ми.

Ко­ли ман­д­рів­ни­ки пі­ді­й­шли ближ­че, з‐за сті­ни до­ли­ну­ло гріз­не гав­кан­ня, й хтось го­лос­но гук­нув: «Гей, Хва­ць­ко! Ік­ло! Вов­чок! Впе­ред, діт­ки!»

Фро­до й Сем так і за­кляк­ли на міс­ці. Пін спо­кій­но кро­ку­вав со­бі да­лі. Во­ро­та роз­кри­ли­ся, й три здо­ро­вез­них со­ба­ки ви­ст­риб­ну­ли прос­то на них з лю­тим ри­ком. Пі­на во­ни не­на­че не по­мі­ти­ли, але Сем був зму­ше­ний від­ско­чи­ти до ого­ро­жі, ко­ли двоє со­бак, на ви­гляд — справ­ж­ні вов­чи­сь­ка, за­хо­ди­ли­ся об­ню­ху­ва­ти йо­го, від­по­ві­да­ю­чи гар­чан­ням на кож­ну йо­го спро­бу во­рух­ну­ти­ся. Най­біль­ший та най­з­лі­ший з трьох став пе­ред Фро­до, ощи­рив­ши зу­би та ри­ка­ю­чи.

У во­ро­тах з’я­вив­ся при­сад­ку­ва­тий кре­мез­ний го­біт з круг­лим чер­во­ним об­лич­чям.

— Здо­ро­вень­кі бу­ли, па­но­ве! А хто ж ви та­кі та чо­го вам тре­ба, ска­жіть‐но ме­ні, будь лас­ка?

— Доб­ри­день, па­не Чу­дер­нак! — ска­зав Пін.

Фер­мер при­ди­вив­ся уваж­ні­ше й ши­ро­ко, по­сміх­нув­ся:

— Еге, та це ж наш Пін — тоб­то, ви­ба­чай­те, пан Тук! Ку­ди це ви по­ді­ва­ли­ся? Доб­ре, що я вас упіз­нав! А то я зве­лів сво­їм со­ба­ча­там ки­да­ти­ся на будь‐яко­го чу­жин­ця. Див­ні спра­ви тут ді­ю­ть­ся, — ска­зав він, по­хи­ту­ю­чи го­ло­вою. — Зви­чай­но, Рі­ка бли­зь­ко, різ­ний люд веш­тає, але та­ко­го чу­жин­сь­ко­го чу­жин­ця, як ни­ні, я ще зро­ду не ба­чив. Від­так я все зроб­лю, аби тіль­ки він тут знов не з’я­вив­ся!

— Про ко­го це вам іде­ть­ся? — спи­тав Пін.

— Чи ви йо­го не зу­стрі­ли? Та ж він тіль­ки‐но по­пря­му­вав по цій сте­жи­ні до ве­ли­ко­го шля­ху. Див­ний від­ві­ду­вач і про див­ні ре­чі роз­пи­ту­вав. Але, мо­же, кра­ще за­йде­те до ха­ти? Там по­ба­ла­ка­ти бу­де зруч­ні­ше. Зна­й­де­ть­ся й крап­ли­на не­по­га­но­го пив­ка, як­що ви, па­не Тук, та ва­ші дру­зі за­ба­жа­є­те.

Не бу­ло сум­ні­ву, що фер­мер ба­га­то чо­го їм роз­по­вість, як­що йо­го не ква­пи­ти та не за­ва­жа­ти, й ман­д­рів­ни­ки охо­че при­й­ня­ли за­про­шен­ня.

— А як же со­ба­ки? — за­тур­бу­вав­ся Фро­до. Фер­мер роз­смі­яв­ся:

— Во­ни вас не за­чеп­лять, до­ки я не на­ка­жу. Гей, Вов­чок, Хва­ць­ко, Ік­ло! — гук­нув він. — До ме­не!

Фро­до та Сем по­лег­ше­но зі­тх­ну­ли, ко­ли со­ба­ки ві­дій­шли, щоб да­ти їм прой­ти. Пін по­зна­йо­мив дру­зів з фер­ме­ром.

— Ви, ма­буть, не па­м’я­та­є­те Фро­до Тор­бин­са, — ска­зав він, — але ко­лись він меш­кав у Брен­ді‐До­лі.

По­чув­ши прі­зви­ще «Тор­бинс», фер­мер здриг­нув­ся й уп’яв­ся очи­ма у Фро­до. «Чи він не зга­дав оті вкра­де­ні гри­би? — по­ду­мав той. — Ось за­раз як зве­лить сво­їм со­ба­кам про­вес­ти ме­не по­да­лі...» Але фер­мер тіль­ки по­тис йо­му ру­ку.

— Ну, да­лі вже не­ма ку­ди! — гук­нув він. — Ви — Тор­бинс? За­ходь­те ж! По­го­во­ри­ти тре­ба.

Во­ни уві­йшли до кух­ні і всі­ли­ся бі­ля ши­ро­ко­го вог­ни­ща. Фер­ме­ро­ва дру­жи­на при­не­с­ла ве­ли­чез­ний джбан з пи­вом, на­пов­ни­ла чо­ти­ри міс­т­ких кух­лі. Пи­во бу­ло чу­до­ве, й Пін ви­рі­шив, що це ціл­ком ви­на­го­ро­дить йо­го за те, що не за­ві­тав до «Зо­ло­то­го сі­да­ла». Сем сьор­б­нув не­охо­че: він з ди­тин­с­т­ва звик не до­ві­ря­ти меш­кан­цям ін­ших чвер­тей Краю й зо­всім не був при­хи­ль­ний до ско­рої друж­би з тим, хто вда­рив йо­го ха­зя­ї­на, хоч би й ду­же дав­но.

То­ва­рис­т­во об­мі­ня­ло­ся кіль­ко­ма за­ува­жен­ня­ми що­до по­го­ди й май­бут­ньо­го вро­жаю (який обі­цяв бу­ти не гір­шим, ніж зви­чай­но), гос­по­дар від­ста­вив ку­холь і оки­нув по­гля­дом усіх гос­тей:

— От­же, па­ни­чу Пе­ре­грій, чи не роз­по­віс­те, звід­ки ви йшли та ку­ди? Чи не до ме­не гос­тю­ва­ти? То­ді як же ви мо­г­ли прой­ти не­по­міт­но повз на­ші во­ро­та?

— Та, ро­зу­мі­є­те... Від­вер­то ка­жу­чи, бо ви вже й са­мі здо­га­да­ли­ся, — ми при­йшли 3 ін­шо­го бо­ку че­рез ла­ни. Але це ста­ло­ся ви­пад­ко­во. Ми за­блу­ка­ли не­по­да­лік від Лі­со­во­го Чер­то­га, бо хо­ті­ли зрі­за­ти шлях до Пе­ре­пра­ви.

— Ну, як­що ви по­спі­ша­ли, то кра­ще бу­ло б вам іти би­тим шля­хом, — за­ува­жив гос­по­дар. — Але не в то­му річ. Мо­же­те гу­ля­ти по мо­їх ла­нах де за­ма­не­ть­ся, Пі­не, та й ви, па­не Тор­бинс, хоч, на­пев­не, гри­би ви ще до­сі по­люб­ля­є­те, — він по­сміх­нув­ся. — Так, ва­ше ім’я я ще не за­був! Па­м’я­таю, юний Фро­до Тор­бинс був од­ним з най­за­пек­лі­ших жи­ґу­нів За­боч­чя! Але спра­ва не у гри­бах, а в то­му, що вас тут уже зга­ду­ва­ли — як­раз пе­ред тим, як ви при­йшли. Бо про ко­го, як ви га­да­є­те, роз­пи­ту­вав той чу­жи­нець на ко­ні?

Гос­ті на­ля­ка­но при­ниш­к­ли. А фер­мер вів да­лі, не по­спі­ша­ю­чи, сма­ку­ю­чи ці­ка­ву но­ви­ну.

— От­же, під’­їхав він до мо­їх во­ріт — ми їх чо­гось за­бу­ли за­м­к­ну­ти — на здо­ро­вез­ній во­ро­ній ко­ня­ці, та прос­то до ґан­ку — сам теж увесь геть чор­ний, у кап­ту­рі, не­мов не хо­че, щоб йо­го впі­з­на­ли. Що ж йо­му тут тре­ба, га­даю. Здо­ро­ви­ли до на­шо­го Краю рід­ко при­їз­дять, а вже про та­ких на­віть чут­ки не бу­ло. «Доб­ро­го вам ран­ку! — ка­жу йо­му, ви­хо­дя­чи на ґа­нок. — Ця до­ріж­ка ні­ку­ди да­лі не ве­де, і чо­го б там ви не шу­ка­ли, кра­ще бу­де по­вер­ну­ти­ся до ве­ли­кої до­ро­ги, ско­рі­ше до­їде­те». А Хва­ць­ко пі­ді­й­шов до ньо­го, по­ню­хав, та як за­ви­щить, не­мов йо­го бджо­ла вжа­ли­ла, хвос­та пі­ді­бгав та й за­по­вз під ґа­нок; ще дов­го там скиг­лив. Ду­же це ме­ні не спо­до­ба­лось. А той тип си­дить со­бі, як опу­да­ло. «Я гань був звід­ти, — ка­же він і ти­ця па­ль­цем на за­хід — че­рез МОЇ ла­ни, ро­зу­мі­є­те? — Ме­ні по­трі­бен Тор­бинс». Схи­лив­ся він до ме­не, а об­лич­чя не ка­же — кап­тур ни­зь­ко на­су­ну­тий. Ме­не аж мо­роз вхо­пив за пле­чі. А все од­но, не ро­зу­мів я, чо­го це чу­жи­нець бу­де на­хаб­но то­ло­чи­ти мою зем­лю. «За­би­рай­те­ся звід­си геть! — ка­жу. — Та не гай­те ча­су. Ні­яких Тор­бин­сів тут не­має. Ви не ту­ди ди­ви­ли­ся. По­вер­тай­те­ся до Го­бі­то­ну, тіль­ки те­пер вже по до­ро­зі!» А він ме­ні прос­то у об­лич­чя си­чить: «Тор­бин­са там не­ма. Він іде сю­ди. Він десь не­по­да­лік. Я ба­жаю йо­го ба­чи­ти. Як­що з’я­ви­ть­ся, ска­жи ме­ні, і я при­ве­зу то­бі зо­ло­то!» А я йо­му на це: «Мо­же­те не утруд­ня­ти се­бе. За­би­рай­те­ся, звід­ки при­йшли, та ско­ріш, бо по хви­ли­ні я усіх со­бак на­ць­кую!»

Він знов за­си­чав, а мо­же, за­смі­яв­ся. По­тім дав ос­т­ро­ги своє­му ко­ню — та як ру­шить на ме­не, я ледь устиг від­ско­чи­ти. Гук­нув со­бак, але він за­вер­нув і чкур­нув геть — че­рез во­ро­та та по стеж­ці до роз­пут­тя, на­че віт­ром йо­го зду­ло. Ну, що ви на це ска­же­те? .

Кіль­ка хви­лин Фро­до си­дів, див­ля­чись у во­гонь, і га­дав, як же йо­му те­пер здо­ла­ти від­стань до Пе­ре­пра­ви. На­реш­ті ска­зав:

— Справ­ді, не знаю, що це все мо­же зна­чи­ти...

— То­ді я вам по­яс­ню, — ска­зав Чу­дер­нак. — Не вар­то вам бу­ло зв’я­зу­ва­ти­ся з Го­бі­то­ном, па­не Фро­до! Чу­дер­на­ць­кий там на­род — (Тут Сем за­вов­ту­зив­ся на стіль­ці і ско­са по­гля­нув на ньо­го.) — Але ви зав­жди бу­ли не­спо­кій­ним хлоп­цем. Як я по­чув, що ви від Брен­ді­бо­ків пе­ре­їха­ли до ста­ро­го Бі­ль­бо, то від­ра­зу ска­зав: ли­хо йо­му бу­де! По­вір­те ме­ні, все це від­гу­ки дав­ніх при­год Бі­ль­бо. Гро­ші він до­був, ка­жуть, не­ві­до­мо як, у чу­жих кра­ях. Мо­же, ко­мусь кор­тить ді­зна­ти­ся, ку­ди по­ді­ли­ся зо­ло­то й ді­а­ман­ти, що бу­ли при­хо­ва­ні у ньо­го в льо­ху? .

Фро­до про­мов­чав. Здо­гад­ли­вість фер­ме­ро­ва йо­го зо­всім не зве­се­ли­ла.

— Ну, па­не Фро­до, — по­вів да­лі Чу­дер­нак, — я ра­дий, що вам ви­ста­чи­ло здо­ро­во­го глуз­ду по­вер­ну­ти­ся до За­боч­чя. Ра­д­жу тут і осе­ли­ти­ся. Та не ли­гай­те­ся з чу­жин­ця­ми. Тут зна­й­ду­ть­ся для вас дру­зі, А як­що ці чор­ні ти­пи ще спро­бу­ють сю­ди ліз­ти, то бу­дуть ма­ти спра­ву зі мною. Ска­жу, що ви чи вмер­ли, чи ви­їха­ли за кор­дон, вза­га­лі, щось ви­га­даю. Й це бу­де на­віть май­же прав­ди­во, адже во­ни, пев­но, роз­шу­ку­ють не вас, а па­на Бі­ль­бо.

— Мо­же, це й слуш­но, — про­мо­вив Фро­до, впер­то див­ля­чись у во­гонь. Він не хо­тів зу­стрі­ча­ти­ся по­гля­дом з Чу­дер­на­ком. А той пи­ль­но гля­нув на ньо­го й ска­зав:

— Ли­бонь, ви ма­є­те якісь свої пла­ни. Яс­на річ, що не ви­пад­ко­во ді­ста­ли­ся ви сю­ди від­ра­зу піс­ля то­го вер­ш­ни­ка. Зда­є­ть­ся, мої но­ви­ни не ду­же вас зди­ву­ва­ли. Мо­же­те ні­чо­го не ка­за­ти, я й сам ба­чу, що спра­ви ва­ші кеп­сь­кі. Мо­же, вас тур­бує, як ді­йти до Пе­ре­пра­ви?

— Так, — зі­знав­ся Фро­до. — Але як­що ми тіль­ки бу­де­мо си­ді­ти тут і роз­ва­жа­ти­ся, то ні­чо­го з то­го не ви­йде. От­же, на жаль, нам час іти. Щи­ро дя­кую за лас­ку! Я жах­ли­во бо­яв­ся вас та ва­ших со­бак ці­лих три­д­цять ро­ків, хоч вам, ма­буть, сміш­но це чу­ти. Те­пер жал­кую: мав би доб­ро­го дру­га. А ще шко­да, що тре­ба так ско­ро роз­лу­ча­ти­ся. Але я по­ста­ра­ю­ся по­вер­ну­тись.

— Лас­ка­во про­си­мо у будь‐який час, — ска­зав Чу­дер­нак. — Але я маю про­по­зи­цію. Вже ве­чір, час ве­че­ря­ти — адже ми ля­га­є­мо від­ра­зу піс­ля за­хо­ду сон­ця. Як­що ся­де­те з на­ми до сто­лу, нам бу­де ду­же при­єм­но!

— Так са­мо й нам, — від­ка­зав Фро­до. — Але бо­ю­ся, що ми не мо­же­мо со­бі цьо­го до­зво­ли­ти. На­віть як­що не­гай­но пі­де­мо, то вряд чи за­світ­ла встиг­не­мо до Пе­ре­пра­ви.

— Та стри­вай­те, дай­те ж ме­ні ска­за­ти! Я са­ме на­ма­гав­ся за­про­по­ну­ва­ти: по ве­че­рі я за­пря­жу сво­їх ко­ни­ків і від­ве­зу вас усіх до Пе­ре­пра­ви. Це збе­ре­же вас від зай­вої вто­ми, а мож­ли­во, й від чо­гось гір­шо­го.

Фро­до по­дя­ку­вав і зго­див­ся, на ве­ли­ку вті­ху Пі­на й Се­ма. Сон­це за­ко­ти­ло­ся за па­гор­би, й над­во­рі вже су­те­ні­ло. До кух­ні уві­йшли двоє си­нів та три доч­ки Чу­дер­на­ка, на­кри­ли стіл до ве­че­рі. Зі­бра­ли­ся го­бі­ти‐ро­біт­ни­ки з фер­ми, роз­ве­ли во­гонь у пе­чі, за­па­ли­ли свіч­ки. Гос­по­ди­ня, ті­тонь­ка Чу­дер­нак, сну­ва­ла ту­ди‐сю­ди, й не­за­ба­ром за стіл сі­ло чо­тир­на­д­ця­тьдц­ців, а бу­ло там дос­хо­чу пи­ва, та ве­ли­чез­не блю­до гри­бів з шин­кою, та чи­ма­ло всі­ля­кої по­жив‐ної сіль­сь­кої їжі. Со­ба­ки ле­жа­ли бі­ля вог­ни­ща і хрум­ті­ли кіс­т­ка­ми, що для них ви­й­ня­ли з юш­ки.

Ко­ли все під’­їли, фер­мер із си­на­ми ви­йшли на двір. При світ­лі ліх­та­ря во­ни ви­ко­ти­ли фур­гон і по­ча­ли за­пря­га­ти ко­ни­ків. Бу­ло вже по­но­чі, ко­ли гос­ті ви­йшли з гос­по­ди. Во­ни по­кла­ли свої тор­би до фур­го­на, по­тім за­лі­зли ту­ди й са­мі; фер­мер сів на пе­ре­док і під­х­льос­нув двох кре­мез­них по­ні. Дру­жи­на йо­го сто­я­ла у сму­зі світ­ла, що па­да­ло з про­чи­не­них две­рей.

— Обе­реж­ні­ше там, ста­рий! — ска­за­ла во­на. — Не спе­ре­чай­ся з чу­жин­ця­ми та по­вер­тай­ся швид­ше!

— Та вже як‐не­будь! — від­по­вів Чу­дер­нак і ви­їхав за во­ро­та. Бу­ло ти­хо, на­віть ві­тер за­снув, ніч сто­я­ла без­мов­на й про­хо­лод­на.

Їха­ли без вог­нів, а то­му не по­спі­ша­ли. Че­рез па­ру миль пу­ті­вець злив­ся з бру­ко­ва­ним шля­хом, про­кла­де­ним по ви­со­ко­му на­си­пу. По­до­лав­ши гли­бо­кий рів­чак та укіс, Чу­дер­нак зліз, по­ди­вив­ся на всі бо­ки, на пів­ніч і на пів­день, але ні­чо­го не по­ба­чив. Ні­що не по­ру­шу­ва­ло ти­ші. Над рів­ча­ка­ми пі­ді­й­ма­ли­ся сму­ги ту­ма­ну і роз­пов­за­ли­ся над по­ля­ми.

— Не­вдов­зі ту­ман усе за­тяг­не, — ска­зав Чу­дер­нак, — але я ліх­тар за­па­лю­ва­ти не бу­ду, по­ки не по­вер­ну на зво­рот­ну путь. Як­що хтось на шля­ху з’я­ви­ть­ся, ми ще зда­ля по­чу­є­мо.

Від по­во­ро­ту на гос­ти­нець до Пе­ре­пра­ви бу­ло десь миль п’ять. Го­бі­ти за­гор­ну­лись у ков­д­ри, але не) спа­ли, а на­пру­же­но при­слу­ха­ли­ся, хоч не чу­ли ні­чо­го, крім скри­пу ко­ліс та по­ві­ль­но­го цо­ко­тін­ня ко­пит по­ні. Фро­до зда­ва­ло­ся, що фур­гон пов­зе по­ві­ль­ні­ше за сли­ма­ка. Пін клю­вав но­сом, але Сем впер­то ви­трі­щав очі у ту­ман, що де­да­лі гус­ті­шав.

На­реш­ті з тем­ря­ви пра­во­руч ви­ри­ну­ли два ви­со­кі бі­лі стов­бу­ри, що по­зна­ча­ли по­во­рот до Пе­ре­пра­ви. Чу­дер­нак при­три­мав по­ні, й фур­гон зі скри­пін­ням зу­пи­нив­ся. Го­бі­ти бу­ли ви­лі­зли, але тут по­пе­ре­ду на до­ро­зі за­лу­нав, на­бли­жа­ю­чись, той звук, яко­го во­ни так по­бо­ю­ва­ли­ся, — дріб­не ту­по­тін­ня.

Фер­мер зі­с­ко­чив на зем­лю і за­вмер, при­три­му­ю­чи го­ло­ви по­ні. Трик‐трак, трик‐трак — звук гуч­но лу­нав у гус­то­му ту­ма­ні.

— Вам вар­то схо­ва­ти­ся, па­не, — за­не­по­ко­їв­ся Сем. — За­лі­зь­те по­глиб­те та вкри­йте­ся ков­дра­ми, а ми вже за­вер­не­мо го­лоб­лі то­му вер­ш­ни­ко­ві!

Він ви­ліз з фур­го­на і при­єд­нав­ся до фер­ме­ра. Те­пер, щоб ді­ста­ти­ся до фур­го­на, Чор­но­му Вер­ш­ни­ку до­ве­ло­ся б стоп­та­ти мо­лод­шо­го Гем­д­жи.

Трик‐трак, трик‐трак, — вер­ш­ник був зо­всім бли­зь­ко.

— Гей, хто там? — гук­нув Чу­дер­нак. Ту­по­тін­ня різ­ко уві­рва­ло­ся. У пі­ть­мі ви­ма­лю­ва­ла­ся тем­на без­фор­м­на по­с­тать.

— Гей, хто там! — зно­ву гук­нув фер­мер, від­дав віж­ки Се­му і зро­бив крок упе­ред. — Стій, де сто­їш! Чо­го вам тре­ба, ку­ди не­се­тесь?

— Ме­ні По­трі­бен пан Тор­бинс. Чи ви йо­го не зу­стрі­ча­ли? Ті сло­ва про­лу­на­ли глу­хо, але не впі­з­на­ти го­лос Мер­рі Брен­ді­бо­ка бу­ло важ­ко. А він зір­вав хус­т­ку, що при­кри­ва­ла ліх­та­рик, і ви­світ­лив зди­во­ва­не об­лич­чя Чу­дер­на­ка.

— Па­ни­чу Мер­рі! — ви­гук­нув фер­мер.

— Він са­мий. А за ко­го ви ме­не ма­ли? — по­ці­ка­вив­ся Мер­рї. Він си­дів вер­хи на по­ні, за­гор­ну­тий ледь не по са­мі очі тов­с­тим шар­фом, щоб за­хис­ти­ти­ся від ту­ма­ну. Ос­віт­ле­на по­с­тать йо­го від­ра­зу ско­ро­ти­ла­ся до зви­чай­но­го роз­мі­ру. Фро­до ви­ско­чив з фур­го­на йо­му на­зу­стріч.

— Ось і ти на­реш­ті! — зра­дів Мер­рі. — Бо я вже за­не­по­ко­їв­ся, чи з’я­виш­ся ти вза­га­лі сьо­год­ні, та тут ще й ту­ман. То­ді я ви­рі­шив пе­ре­пра­ви­ти­ся та про­гу­ля­ти­ся до За­сі­ки — пе­ре­ві­ри­ти, чи ти бу­ва не зва­лив­ся у яке‐не­будь про­вал­ля. Але щоб ме­ні по­ви­ла­зи­ло, як­що я ро­зу­мію, Звід^ ки ви узя­ли­ся. Де ви їх зна­й­шли, дя­деч­ку Чу­дер­нак, — у своє­му ка­чи­но­му став­ку?

— Ні, я їх спій­мав, ко­ли во­ни по­ру­шу­ва­ли мою ме­жу, — ска­зав фер­мер, — й лед­ве не на­ць­ку­вав со­бак. Та во­ни вам са­мі усе роз­ка­жуть. А ме­ні, вже да­руй­те, па­но­ве, кра­ще за­вер­ну­ти до­до­му. Ніч на но­сі, жі­ноч­ка моя бу­де хви­лю­ва­ти­ся.

Він по­дав фур­гон на­зад і роз­вер­нув ко­ня­чок.

— На доб­ра­ніч вам усім, — ска­зав він. — От­же ви­да­ла­ся не­спо­кій­на дни­на, їй‐бо! Але те доб­ре, що доб­ре скін­чи­ло­ся, хоч, ма­буть, пе­ред­час­но так ка­за­ти, по­ки ми усі не ді­ста­не­мо­ся до сво­їх две­рей. Від­вер­то ка­жу­чи, я бу­ду ра­дий за­чи­ни­ти їх за со­бою.

Він за­па­лив ліх­та­рі й за­ліз на пе­ре­док, але рап­том знов обер­нув­ся:

— Лед­ве не за­був! Моя гос­по­ди­ня пе­ре­да­ва­ла вам ві­тан­ня, а до ньо­го ще оце, — він по­ма­цав під си­дін­ням і ви­тяг звід­ти чи­ма­ло­го ко­ши­ка. — Три­май­те!

Фро­до взяв ко­шик, і фер­мер по­ко­тив до­до­му, під друж­ні ви­гу­ки по­дя­ки та доб­рі по­ба­жан­ня.

Чет­ве­ро дру­зів сто­я­ли на до­ро­зі, по­ки не­яс­ні ко­ла світ­ла не роз­та­ну­ли се­ред ніч­ної тем­ря­ви. Зне­на­ць­ка Фро­до роз­смі­яв­ся: з‐під за­кри­то­го ві­ка ко­ши­ка, що він три­мав у ру­ках, ві­я­ло ча­рів­ним гриб­ним ду­хом.

Роз­діл 5
ВИ­КРИТ­ТЯ ЗМО­ВИ

— Те­пер вже й нам час іти до­до­му, — ска­зав Мер­рі. — Чую, що з ва­ми не все га­разд, та роз­бе­ре­мо­ся по­тім.

Спуск до Пе­ре­пра­ви був пря­мий, десь за сто фу­тів, йо­го під­три­му­ва­ли у доб­ро­му ста­ні й на­віть зро­би­ли ого­ро­жу з по­вап­не­них ка­мін­ців. Уни­зу до ши­ро­кої до­ща­ної при­ста­ні був при­швар­то­ва­ний ве­ли­кий, мов пліт, по­ром. Бі­лі при­чаль­ні тум­би по­над во­дою лис­ні­ли у світ­лі двох ліх­та­рів на ви­со­ких стов­пах. По­за­ду ман­д­рів­ни­ків ту­ман уже пе­ре­пов­зав по­льо­ві за­го­ро­жі; але во­да ще за­ли­ша­лась чистою, ли­ше по­де­ку­ди в оче­ре­ті під бе­ре­гом зви­ва­ли­ся стріч­ки па­ри. На тім бо­ці ту­ман зда­вав­ся рід­шим.

Мер­рі звів по­ні по сход­нях до по­ро­ма, ін­ші пішли слі­дом за ним. По­тім Мер­рі обе­реж­но від­штов­х­нув­ся дов­гою жер­ди­ною. Брен­ді­ві­на ко­ти­ла свої во­ди ві­ль­но й не­спіш­но. Про­ти­леж­ний бе­рег був кру­тий, від при­ча­лу ве­ла на­го­ру до­ро­га, ос­віт­ле­на ме­рех­т­ли­ви­ми лам­па­ми: За нею в ту­ма­ні вид­нів­ся па­горб, усі­я­ний без­ліч­чю жов­тих та чер­во­них вог­ни­ків — то бу­ли вік­на Брен­ді­да­ру, ста­ро­дав­ньої са­ди­би Брен­ді­бо­ків.

У си­вій дав­ни­ні Го­рен­дад Бесті­бок, гла­ва ро­ду Бесті­бо‐ків, од­но­го з най­с­та­рі­ших у Топ­ле­ні, а мо­же, й у ці­ло­му Краю, пе­ре­пра­вив­ся че­рез рі­ку, що здав­на вва­жа­лась кор­до­ном схід­них зе­мель. На тім бо­ці він збу­ду­вав (чи ви­рив) Брен­ді­дар, змі­нив ім’я на Брен­ді­бо­ка та й осе­лив­ся там, став­ши гос­по­да­рем май­же са­мо­стій­ної ок­ру­ги. Ро­ди­на йо­го роз­рос­та­ла­ся, і на­щад­ків не бра­ку­ва­ло, от­же, по­ма­лу Брен­ді‐Дол за­й­няв ціл­ком увесь плас­кий па­горб, і бу­ло у ньо­му си­ла‐си­лен­на вхід­них две­рей, і чор­них сі­ней, і сот­ні ві­кон. По­тім Брен­ді­бо­ки та їх­ня чис­лен­на че­лядь по­ча­ла ри­ти но­ри й на­віть бу­ду­ва­ти осе­лі на­в­кру­ги па­гор­ба, і та­ким чи­ном бу­ло за­сно­ва­но За­боч­чя, гус­то­на­се­ле­ну сму­гу між рі­кою та Ста­рим Лі­сом, своє­рід­ну го­бі­тан­сь­ку ко­ло­нію. Го­лов­ним се­ли­щем її був Брен­діт­роп, що при­ту­лив­ся на схи­лі по­за­ду Брен­ді­да­ру. Меш­кан­ці За­боч­чя й Топ­ле­ні при­я­те­лю­ва­ли; а вла­ду Гос­по­да­ря Па­гор­ба, як зва­ли гла­ву ро­ду Брен­ді­бо­ків, ви­зна­ва­ли всі фер­ме­ри між За­сі­кою та Оче­ре­тян­кою. Але в ін­ших час­ти­нах Краю зде­біль­шо­го вва­жа­ли го­бі­тів За­боч­чя за ок­ре­мий на­род, ма­ло не чу­жин­ця­ми, хоч на­справ­ді во­ни бу­ли точ­ні­сі­нь­ко та­кі, як го­бі­ти усіх чо­ти­рьох чвер­тей, за од­ним ви­нят­ком: во­ни ду­же за­хоп­лю­ва­лись вес­лу­ван­ням на чов­нах, а де­хто на­віть умів і сам пла­ва­ти.

Зем­ля їх­ня не ма­ла ні­яко­го за­хис­ту з за­хо­ду, але з ча­сом там влаш­ту­ва­ли ого­ро­жу з жи­вих Де­рев, Пе­ре­п­ле­тінь. її по­са­ди­ли ба­га­то по­ко­лінь то­му, ста­ран­но до­гля­да­ли, аж на­реш­ті де­ре­ва роз­ро­с­ли­ся так, що їх­нє гіл­ля су­ці­ль­но пе­ре­п­ле­ло­ся. Пе­ре­п­ле­тінь тяг­лась від са­мо­го мос­та че­рез Брен­ді­ві­ну, за­ги­на­ю­чись ве­ли­кою ду­гою, до Стріл­ки, де з Брен­ді­ві­ною зли­ва­ла­ся Осо­кор­ка, що тек­ла крізь Ста­рий Ліс, і це до­рів­ню­ва­ло май­же два­д­ця­ти ми­лям з кін­ця в кі­нець. Але, зро­зу­мі­ло, цей за­хист був не ду­же на­дій­ний, ліс у ба­га­тьох міс­цях впри­тул під­хо­див до Пе­ре­п­ле­те­ні, тим‐то у За­боч­чі на ніч за­ми­ка­ли две­рі, чо­го у Краї ні­хто не ро­бив.

По­ром по­ві­ль­но повз упо­пе­рек рі­ки. Бе­рег За­боч­чя на­бли­жав­ся. З усьо­го то­ва­рис­т­ва тіль­ки Сем ра­ні­ше не бу­вав за Рі­кою. Див­не від­чут­тя охо­пи­ло йо­го, ко­ли він сте­жив, як во­да з дзюр­чан­ням об­ті­ка­ла по­ром: ми­ну­ле жит­тя від­хо­ди­ло у ту­ман, а май­бут­нє бу­ло тем­не. Він по­чу­хав у по­ти­ли­ці і на мить по­жал­ку­вав, що пан Фро­до не за­ли­шив­ся у ти­хій Тор­бі‐на‐Кру­чі.

Чет­ве­ро го­бі­тів зі­йшли на бе­рег. Мер­рі за­три­мав­ся, щоб при­в’я­за­ти по­ром, а Пін від­ра­зу по­вів по­ні вго­ру по до­ро­зі, але тут Сем, озир­нув­шись, щоб по­про­ща­ти­ся з Кра­єм, хрип­ко про­ше­по­тів:

— По­ди­ві­ть­ся, па­не Фро­до! Ви ні­чо­го не ба­чи­те?

На про­ти­леж­но­му бе­ре­зі, під ліх­та­ря­ми, во­ни лед­ве угле­ді­ли щось на зра­зок обе­рем­ка за­бу­то­го чор­но­го ган­чі­р’я. Але обе­ре­мок цей ру­хав­ся, хи­тав­ся з бо­ку на бік, не­на­че об­ню­ху­вав зем­лю. По­тім не­ві­до­мий по­повз, а мо­же, пі­шов, зі­гнув­шись, у тем­ряву, ку­ди не до­ся­га­ло світ­ло ліх­та­рів.

— Що це та­ке? — ви­гук­нув Мер­рі.

— Це же­не­ть­ся за на­ми, — від­по­вів Фро­до. — Але за­раз, будь лас­ка, не роз­пи­туй ме­не! Хо­ді­мо хут­чіш звід­си!

Во­ни квап­ли­во під­ня­ли­ся на вер­хів­ку па­гор­ба, але, ко­ли знов озир­ну­ли­ся, той бе­рег був спо­ви­тий ім­лою, й ні­чо­го вже не мож­на бу­ло по­ба­чи­ти.

— Як гар­но, що ви не за­ли­ша­є­те там чов­нів! — ска­зав Фро­до. — А чи здат­ні ко­ні пе­ре­п­лив­ти рі­ку?

— Авжеж, пла­ва­ти во­ни вмі­ють, — ска­зав Мер­рі. — Але що їм за­ва­жає зро­би­ти гак у два­д­цять миль до мос­та? Я ні­ко­ли не чув, щоб ко­ні пе­ре­п­ли­ва­ли Брен­ді­ві­ну. На­ві­що це їм?

— По­тім роз­по­вім, ко­ли бу­де­мо вдо­ма... під да­хом.

— Га­разд. Ви з Пі­ном до­ро­гу зна­є­те, тож ідіть ти­хень­ко, а я по­щу упе­ред, ска­жу Че­ре­ван­чи­ку, що ви зна­й­шли­ся. Збе­ре­мо ве­че­рю та все та­ке.

— Ми сьо­год­ні вже ве­че­ря­ли у Чу­дер­на­кау — ска­зав Фро­до, — але не від­мо­ви­мось від дру­гої спро­би.

— Хай бу­де так! А дай‐но ме­ні цей ко­шик! — ска­зав Мер­рі і зник у тем­ря­ві.

Від Брен­ді­ві­ни до но­вої до­мів­ки Фро­до у Струм­ко­вій Яру­зі тре­ба бу­ло ще йти. Дру­зі оми­ну­ли Са­диб­ний Па­горб, за­ли­шив­ши Брен­ді­дар лі­во­руч, і на око­ли­ці Брен­діт­ро­пу ви­йшли на го­лов­ну до­ро­гу від мос­та на пів­день. На пі­в­ми­лі пів­ніч­ні­ше від неї від­хо­ди­ла пра­во­руч бо­ко­ва до­ріж­ка. По ній во­ни пройшли ще па­ру миль і на­реш­ті від­чи­ни­ли хвір­т­ку у щі­ль­ній ого­ро­жі. Дім у тем­ря­ві був зо­всім не­ви­ди­мим: він сто­яв ос­то­ронь, по­се­ред ши­ро­кої круг­лої га­ля­ви­ни, ото­че­ної де­ре­ва­ми. Фро­до об­рав цей бу­ди­нок са­ме за­ра­ди від­люд­дя: мож­на бу­ло вхо­ди­ти та ви­хо­ди­ти не­по­міт­но. Дім ко­лись по­бу­ду­ва­ли Брен­ді­бо­ки спе­ці­аль­но для гос­тей чи тих ро­ди­чів, ко­му на­б­рид­ло жи­ти се­ред га­ла­су й га­му Брен­ді­да­ру, — ста­ро­мод­на бу­до­ва у сіль­сь­ко­му ду­сі, ні­би­то справ­ж­ня но­ра: дов­га, ни­зь­ка, од­но­по­вер­хо­ва, з дер­но­вим да­хом й круг­ли­ми вік­на­ми та две­ри­ма.

По­ки йшли по тра­в’я­ни­с­тій стеж­ці, дім зда­вав­ся мер­т­вим — усі вік­на бу­ли за­чи­не­ні ві­кон­ни­ця­ми й тем­ні. Фро­до по­сту­кав у две­рі, і Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер від­чи­нив їм; при­єм­не світ­ло про­ли­лось на ґа­нок. Во­ни хут­ко уві­йшли, за­м­к­ну­ли две­рі та біль­ше не ви­пус­ка­ли світ­ло на­зов­ні. За две­ри­ма во­ни по­ба­чи­ли прос­то­рий пе­ред­по­кій з две­ри­ма оба­біч; звід­ти у глиб до­му йшов ко­ри­дор.

— По­до­ба­є­ть­ся то­бі? — спи­тав Мер­рі, ви­хо­дя­чи з ко­ри­до­ра. — Ми по­ста­ра­ли­ся влаш­ту­ва­ти все, як удо­ма, але ж ча­су ма­ли об­маль: адже ми з Че­ре­ван­чи­ком тіль­ки вчо­ра при­бу­ли на ос­тан­ньо­му фур­го­ні.

Фро­до озир­нув­ся. Усе й справ­ді на­га­ду­ва­ло до­мів­ку: улюб­ле­ні ре­чі йо­го та Бі­ль­бо­ві (як гос­т­ро на­га­да­ли во­ни про ста­ро­го тут, у но­вих сті­нах!) сто­я­ли при­близ­но на тих же міс­цях, що й у Тор­бі‐на‐Кру­чі. При­єм­ний, за­тиш­ний дім — не­по­га­но бу­ло б справ­ді осе­ли­ти­ся тут на від­люд­ді...

Фро­до зда­ва­ло­ся не­чес­ним, що він втяг­нув дру­зів у цю іс­то­рію, і він зно­ву за­мис­лив­ся, як спо­віс­ти­ти дру­зям про бли­зь­ке роз­лу­чен­ня; але це тре­ба бу­ло зро­би­ти цьо­го ж ве­чо­ра, по­ки ще не ляг­ли спа­ти.

— Все чу­до­во! — із зу­сил­лям про­мо­вив він. — На­віть не ві­ри­ть­ся, що це зо­всім ін­ший дім.

По­до­рож­ні ски­ну­ли пла­щі і скла­ли свої ре­чі на до­лів­ці. Мер­рі про­вів їх дов­гим ко­ри­до­ром униз до яки­хось две­рей, про­чи­нив ті две­рі, і звід­ти по­ві­я­ло па­рою та про­ли­ло­ся світ­ло.

— Лаз­ня! — скрик­нув Пін у за­х­ва­ті. — О Ме­рі­а­док Бла­го­сло­вен­ний!

— Хто пер­ший іде ми­ти­ся? — спи­тав Фро­до. — Той, хто най­с­тар­ший чи най­швид­кі­ший? Ти, дру­же Пе­ре­грій, у вся­ко­му ра­зі бу­деш ос­тан­ній!

— Мож­на зро­би­ти кра­ще, — до­дав Мер­рі. — Не вар­то по­чи­на­ти жит­тя на но­во­му міс­ці з су­пе­ре­чок. Там зна­й­де­те по цеб­ру на кож­но­го та ве­ли­кий ка­зан з ок­ро­пом. А ще мо­чал­ки, і руш­ни­ки, і ми­ло. За­ла­зь­те та ми­йте­ся хут­кі­ше!

Мер­рі з Че­ре­ван­чи­ком по­чим­чи­ку­ва­ли до кух­ні на про­ти­леж­но­му кін­ці ко­ри­до­ра — піз­ня ве­че­ря бу­ла май­же го­то­ва. З ку­паль­ної кім­на­ти до­лі­та­ли урив­ки пі­сень, плюс­кіт во­ди та хлю­пан­ня. Рап­том го­лос Пі­на ви­різ­нив­ся се­ред за­галь­но­го га­ла­су; він спів­ав най­улюб­ле­ні­шу з Бі­ль­бо­вих ку­паль­них пі­се­ньок:

На за­вер­шен­ня спі­ву щось го­лос­но за­плюс­ко­ті­ло, і Фро­до обу­ре­но за­ре­пе­ту­вав:

— Пін ви­рі­шив влаш­ту­ва­ти со­бі во­до­спад.

Мер­рі пі­ді­й­шов до две­рей:

— Гей, чи ба­жа­ють па­но­ве по­ве­че­ря­ти та про­мо­чи­ти гор­лян­ку?

Фро­до ви­йшов, ви­ти­ра­ю­чи мок­ре во­лос­ся:

— Там у по­віт­рі стіль­ки во­ди, що ме­ні кра­ще бу­де по­сох­ну­ти на кух­ні!

— Чи ви ска­зи­ли­ся! — зой­к­нув Мер­рі, за­гля­нув­ши до лаз­ні: по ка­м’я­ній під­ло­зі роз­ті­ка­ли­ся ка­лю­жі. — Ото, Пі­не, ні­якої то­бі ве­че­рі не бу­де, до­ки все це не при­бе­реш! Та по­квап­ся, бо че­ка­ти не бу­де­мо!

Во­ни роз­сі­ли­ся дов­ко­ла сто­лу, який при­су­ну­ли по­ближ­че до вог­ни­ща. Фре­де­гар спи­тав май­же без­на­дій­но:

— Гри­боч­ків, ли­бонь, ви вже скуш­ту­ва­ли до­сить?

— Хто то­бі це ска­зав? — пир­х­нув Пін.

— Це — моя влас­ність, — по­важ­но ска­зав Фро­до, — осо­бис­то ме­ні по­да­ро­ва­на ті­точ­кою Чу­дер­нак — най­кра­щою з гос­по­динь! Геть зі сво­ї­ми жа­діб­ни­ми ла­па­ми, я сам їх по­ді­лю!

Го­бі­ти при­хи­ль­ні до гри­бів аж до не­стя­ми, не те що лю­ди. Са­ме то­му Фро­до у па­ру­бо­чі лі­та ро­бив на­бі­ги на сла­вет­ні го­ро­ди Топ­ле­ні, то­му так гнів­ав­ся Чу­дер­нак. Але за­раз гри­бів бу­ло дос­хо­чу, на­віть як на го­бі­тан­сь­кий апе­тит. А на сто­лі сто­я­ло ж іще чи­ма­ло ін­ших страв, от­же, ко­ли скін­чи­ли, на­віть Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер зі­тх­нув із за­до­во­лен­ням. Во­ни від­су­ну­ли стіл і всі­ли­ся бі­ля вог­ни­ща.

‐. При­бе­ре­мо піз­ні­ше, — ска­зав Мер­рі. — Те­пер до­по­ві­дай­те. Я вже втя­мив, що ви ма­ли при­го­ди — без ме­не! Це не­чес­но! Ви­ма­гаю до­клад­но­го зві­ту, а най­більш хо­чу зна­ти, звід­ки узяв­ся ша­нов­ний Чу­дер­нак та чо­му він ме­не так зу­стрів. Як­що су­ди­ти з го­ло­су, він чо­гось ПО­БО­Ю­ВАВ­СЯ — щось не ві­ри­ть­ся!

— Ми всі по­бо­ю­ва­лись, — від­по­вів Пін по хви­лі. — Та й ти б теж зля­кав­ся, як­би за то­бою два дні по­лю­ва­ли Чор­ні Вер­ш­ни­ки.

— Це хто та­кі?

— Чор­ні по­ста­ті на чор­них ко­нях. Як­що Фро­до го­во­ри­ти не хо­че, то я сам все роз­по­вім, з са­мо­го по­чат­ку.

Він з усі­ма по­дро­би­ця­ми опо­вів про всі по­дії, по­чи­на­ю­чи з Го­бі­то­ну. Сем під­та­ку­вав та до­да­вав різ­ні ви­гу­ки Фро­до мов­чав.

— Я б ви­рі­шив, що ви все ви­га­да­ли, як­би на влас­ні очі не ба­чив ту чор­ну ги­до­ту на при­ста­ні, — ска­зав Мер­рі, — та не чув, як зля­кав­ся Чу­дер­нак. Як це ро­зу­мі­ти, Фро­до?

— Бра­тик Фро­до во­ліє мов­ча­ти, — ска­зав Пін. — Але, ма­буть, час уже йо­му роз­кри­ти кар­ти. До­сі ми ні­чо­го не чу­ли, оп­річ на­тя­ків ста­ро­го Чу­дер­на­ка що­до скар­бів дя­дь­ка Бі­ль­бо.

— То тіль­ки здо­гад­ки, — квап­ли­во втру­тив­ся Фро­до, — він ні­чо­го не знає!

— Ста­рий Чу­дер­нак аж ні­як не дур­ний, — ска­зав Мер­рі. — Зір у ньо­го гос­т­рий, ба­га­то чо­го ва­ри­ть­ся у йо­го круг­лій го­ло­ві, хоч з вуст не ви­хо­дить. Я чув, що він ко­лись хо­див до Ста­ро­го Лі­су і чи­ма­ло ці­ка­во­го знає. Ти б хоч ска­зав, Фро­до, чи вір­но він уга­дав?

— Вза­га­лі вір­но, — не­охо­че ви­знав Фро­до. — Це по­в’я­за­но з ко­лиш­ні­ми при­го­да­ми Бі­ль­бо, і Чор­ні Вер­ш­ни­ки шу­ка­ють чи, кра­ще мо­ви­ти, пе­ре­слі­ду­ють йо­го або ме­не. От­же, як­що хо­че­те зна­ти, це все зо­всім не жар­ти. Бо­ю­ся, що не бу­де ме­ні спо­кою ані тут, ані де­ін­де. — Він оки­нув по­гля­дом вік­на та сті­ни, не­мов бо­ю­чись, що во­ни за­раз по­ва­ля­ть­ся. Дру­зі йо­го про­мо­вис­то пе­ре­зир­ну­ли­ся. «За­раз зі­зна­є­ть­ся», — по­шеп­ки ска­зав Пін. Мер­рі хит­нув го­ло­вою.

— Га­разд, — про­мо­вив на­реш­ті Фро­до і рі­шу­че ви­прос­тав­ся на стіль­ці. — Я біль­ше не мо­жу це при­хо­ву­ва­ти. Ме­ні тре­ба де­що по­ві­да­ти вам. Тіль­ки не знаю, з чо­го по­ча­ти...

— Зда­є­ть­ся, я мо­жу то­бі до­по­мог­ти, — не­дба­ло ска­зав Мер­рі. — Хо­чеш, ска­жу сам?

— Що ти ма­єш на ува­зі? — за­не­по­ко­їв­ся Фро­до.

— А ось що, до­ро­гий мій: то­бі ду­же мо­то­рош­но, бо не зна­єш, як з на­ми роз­про­ща­ти­ся. Ти з са­мо­го по­чат­ку на­ма­гав­ся пі­ти з Краю, але бі­да на­ле­ті­ла ра­ні­ше, ніж ти очі­ку­вав, а те­пер ти зби­ра­єш­ся з ду­хом, щоб пі­ти не­гай­но, хоч і по­при влас­не ба­жан­ня. Ми то­бі ду­же спів­чу­ва­є­мо!

Фро­до роз­крив ро­та, але слів не зна­й­шов. Він до то­го роз­гу­бив­ся, що дру­зі роз­смі­я­лись.

— Бі­до­лаш­ний Фро­до! — ска­зав Пін. — Чи ти спо­дів­ав­ся пус­ти­ти нам всім пил у ві­чі? Та в те­бе на це не ви­ста­чи­ло б ані ро­зу­му, ані обач­нос­ті! Ти яв­но зби­рав­ся пі­ти й по­ки­ну­ти всі стра­хи, що те­бе му­чи­ли весь цей рік, по­чи­на­ю­чи з квіт­ня. Раз у раз ти бур­мо­тів: «Чи по­ба­чу я ще цю до­ли­ну, хто­зна?» та та­ке ін­ше. А ще на­ду­мав уда­ва­ти, не­мов хо­чеш про­да­ти Тор­бу‐на‐Кру­чі тим Ко­ше­лям за­ра­ди гро­шей! А ще ті та­єм­ні ніч­ні роз­мо­ви з Ган­даль­фом...

— Ой ли­шень­ко! — ви­гук­нув Фро­до. — Адже я вва­жав, що все так ро­зум­но влаш­ту­вав! Що Ган­дальф ме­ні ска­же! Бо ж те­пер увесь Край бу­де ба­ла­ка­ти про мій від’­їзд...

— Та ні! — за­спо­ко­їв йо­го Мер­рі. — Що­до цьо­го не хви­люй­ся. Яс­на річ, та­єм­ни­ця ко­лись роз­кри­є­ть­ся, але по­ки що во­на ві­до­ма, як я вва­жаю, тіль­ки нам, змов­ни­кам. Все х та­ки ми те­бе доб­ре ви­вчи­ли, та й Бі­ль­бо теж зна­ли. Зде­біль­шо­го нам вда­є­ть­ся здо­га­да­тись, що ти ма­єш на дум­ці. Щи­ро ка­жу­чи, я пи­ль­но сте­жив за то­бою з то­го са­мо­го ча­су, як Бі­ль­бо зник. Ти му­сив пі­ти за ним, ра­ні­ше чи піз­ні­ше. В ос­тан­ні дні ме­ні зда­ва­ло­ся, що це має ста­ти­ся вже ско­ро. Ми ду­же не­по­ко­ї­ли­ся щоб ти не ушив­ся зне­на­ць­ка, на зра­зок Бі­ль­бо. З са­мої вес­ни ми за то­бою пи­ль­ну­ва­ли та міз­ку­ва­ли. Не да­мо то­бі ви­слиз­ну­ти так лег­ко!

— Але я му­шу йти, — ска­зав Фро­до. — Ні­чим ви ме­ні не до­по­мо­же­те, до­ро­гі мої. Це ве­ли­ке не­щас­тя для всіх нас, але го­ді й про­бу­ва­ти за­три­ма­ти ме­не. Ко­ли вже ви май­же про все здо­га­да­ли­ся, будь­те лас­ка­ві, до­по­мо­жіть, а не за­ва­жай­те!

— Та ти не збаг­нув, — утру­тив­ся Пін, — ко­ли ти му­сиш іти, зна­чить, ми теж му­си­мо. Ось ми з Мер­рі й пі­де­мо. Сем — чу­до­вий хло­пець, він за то­бою охо­че до дра­ко­но­вої па­щі по­лі­зе, як­що тіль­ки не пе­ре­че­пи­ть­ся по до­ро­зі, але у та­кій важ­ли­вій спра­ві од­но­го ком­па­нь­йо­на за­ма­ло!

— Лю­бі мої го­бі­ти! — роз­чу­лив­ся Фро­до. — Адже я не мо­жу цьо­го до­пус­ти­ти. Я вже дав­но так ви­рі­шив. Скіль­ки не ка­жіть «важ­ли­ва, важ­ли­ва», а все ж та­ки ви не все ро­зу­мі­є­те. Це не по­лю­ван­ня на скар­би, не про­гу­лян­ка ту­ди та на­зад. Це вте­ча від од­ної смер­те­ль­ної не­без­пе­ки до дру­гої, теж смер­те­ль­ної...

— Та на­в­па­ки, ми все ро­зу­мі­є­мо, — впев­не­но ска­зав Мер­рі. — То­му й хо­че­мо йти з то­бою. Ми зна­є­мо, що Пер­с­тень — річ страш­на, але зро­би­мо все мож­ли­ве, щоб до­по­мог­ти то­бі про­ти Во­ро­га.

— Пер­с­тень! — скрик­нув Фро­до, геть зби­тий з пан­те­ли­ку.

— Еге ж, Пер­с­тень, — ска­зав Мер­рі. — Бра­ти­ку Фро­до, ти не­до­оці­нив за­ці­кав­ле­ність тво­їх дру­зів. Я знав про Пер­с­тень уже ба­га­то ро­ків, за­дов­го до то­го, як зник Бі­ль­бо; але по­за­як він йо­го при­хо­ву­вав, то й я при­три­му­вав язи­ка за зу­ба­ми, по­ки ми не укла­ли змо­ви. Без­пе­реч­но, я знав Бі­ль­бо гір­ше за те­бе, бо був ще ма­лю­ком, а він обач­ні­ший, ніж ти, але все ж та­ки я йо­го ви­ра­ху­вав. Хо­чеш, роз­по­вім, як усе це з’я­су­ва­ло­ся?

— Ка­жи! — ледь чут­но про­мо­вив Фро­до.

— Під­ве­ли йо­го, при­род­но, Ко­ше­лі‐Тор­бин­си. Од­но­го ра­зу, десь за рік до Бен­ке­ту, гу­ляв я по до­ро­зі і зда­ля по­ба­чив Бі­ль­бо. Аж рап­том на­зу­стріч нам — Ко­ше­лі. Бі­ль­бо пі­шов по­ві­ль­ні­ше, а по­тім — гоп, і щез! Я геть‐чис­то ос­тов­пів, лед­ве встиг схо­ва­ти­ся сам, зро­зу­мі­ло, у най­прос­ті­ший спо­сіб — про­ліз під ку­ща­ми та й пі­шов по­лем; Ко­ше­лі пройшли, я гульк на до­ро­гу і ледь не на­ле­тів на Бі­ль­бо: він з’я­вив­ся не­ві­до­мо звід­ки ось так прос­то пе­ре­ді мною. Він щось су­нув до ки­ше­ні, та я встиг по­мі­ти­ти блиск зо­ло­та. т Піс­ля то­го я вже був на­сто­ро­жі. Мож­на ска­за­ти — шпи­гу­вав за дя­дь­ком. Але ж усе‐це бу­ло та­ке за­гад­ко­ве, а ме­ні ще й два­д­ця­ти ро­ків не ви­пов­ни­ло­ся... Я, ма­буть, єди­ний з усьо­го Краю, крім те­бе, Фро­до, за­зир­нув до та­єм­ної кни­ги ста­ро­го Бі­ль­бо.

— Ти чи­тав йо­го но­тат­ки! — вра­зив­ся Фро­до. — О ви­со­кі зір­ки! Та чи мож­на на цьо­му сві­ті на­дій­но збе­рег­ти хо­ча б один сек­рет?

— Мож­на, хоч склад­но, ска­зав би я, — хмик­нув Мер­рі. — Але ме­ні тіль­ки раз по­щас­ти­ло миг­цем гля­ну­ти, та й то бу­ло не­прос­то. Дя­дь­ко ні­ко­ли не за­ли­шав кни­гу без на­гля­ду. Ці­ка­во, ку­ди во­на по­ді­ла­ся? Я не від­мо­вив­ся б по­ди­ви­ти­ся на неї ще раз. Во­на в те­бе, Фро­до?

— Ні, в Тор­бі її не­ма. На­пев­но, він узяв її з со­бою.

— Отож, — вів да­лі Мер­рі, — я по­мов­чу­вав, до­ки на­вес­ні спра­ви не по­вер­ну­ли на сер­йоз­не. То­ді ми укла­ли змо­ву і вда­ли­ся до рі­шу­чих за­хо­дів. Ти — твер­дий го­рі­шок, мож­на й зу­би зла­ма­ти, а Ган­дальф і ще твер­ді­ший, — ми бу­ли зму­ше­ні за­лу­чи­ти до на­ших лав ін­фор­ма­то­ра. Хо­чеш по­зна­йо­ми­тись?

— Де він? — спи­тав Фро­до, ози­ра­ю­чись, не­мов був го­то­вий по­ба­чи­ти, як по­хму­ра по­с­тать в мас­ці ви­ла­зить з бу­фе­та.

— Сем, по­ка­жи­ся, — зве­лів Мер­рі, і Сем під­вів­ся, чер­во­ний по са­мі­сі­нь­кі ву­ха, як ош­па­ре­ний. — Ось хто зби­рав для нас крих­ти знан­ня! І чи­ма­ло зі­брав, по­вір, по­ки на­реш­ті не по­пав­ся. Піс­ля чо­го, му­шу ви­зна­ти, він, дав­ши сло­во, від­мо­вив­ся від по­даль­шо­го спів­ро­біт­ниц­т­ва.

— Сем! — скрик­нув Фро­до, від­чу­ва­ю­чи, що си­ль­ні­ше зди­ву­ва­ти­ся вже не­мож­ли­во. Смі­я­ти­ся йо­му чи сер­ди­ти­ся, він і сам не знав. Йо­го об­ве­ли на­в­ко­ло па­ль­ця, але він чо­гось не ду­же за­сму­тив­ся.

— Так, па­не, — ска­зав Сем. — Ви­ба­ч­те, па­не, Я ж ні­чо­го по­га­но­го не ба­жав ані вам, ані Ган­даль­фо­ві. Між ін­шим, він хоч ін­ко­ли, та ка­же щось слуш­не: па­м’я­та­є­те, ви зби­ра­ли­ся йти сам‐один, а він до вас: «Ні! Ві­зь­ми з со­бою ко­гось, щоб був вір­ний».

— Але ж до ко­го тут я мо­жу ма­ти до­ві­ру? — спи­тав Фро­до.

Сем за­сму­че­но по­гля­нув на ньо­го. Мер­рі за­пе­ре­чив:

— Усе за­ле­жить від то­го, чо­го ти хо­чеш. Мо­жеш по­ві­ри­ти, що ми бу­де­мо з то­бою на щас­тя чи на бі­ду, хоч до най­гір­шо­го кін­ця. А будь‐які твої та­єм­ни­ці збе­ре­же­мо чи й не кра­ще за те­бе. Але ти не мо­жеш роз­ра­хо­ву­ва­ти, щоб ми за­ли­ши­ли те­бе з бі­дою віч‐на‐віч. Ми ж твої дру­зі, Фро­до. Так чи інак­ше, ми зна­є­мо май­же все, про що го­во­рив Ган­дальф. Ми зна­є­мо ба­га­то чо­го про Пер­с­тень. Нам ду­же страш­но, але ми пі­де­мо з то­бою — чи тво­їм слі­дом, як гон­ча­ки.

— А ще, па­не, — до­дав Сем, — тре­ба ж до­дер­жу­ва­ти­ся ель­фій­сь­кої по­ра­ди. Гіл­дор по­ра­див вам узя­ти та­ких, хто сам схо­че — не ста­не­те ж ви цьо­го за­пе­ре­чу­ва­ти!

— Та, звіс­но, не ста­ну, — ска­зав Фро­до, ки­нув­ши по­гляд на Се­ма, що всмі­хав­ся, мов не­вин­не ди­тя, — але вже те­пер ні за що не по­ві­рю, що ти спиш, на­віть як­що хро­пі­ти бу­деш. Сту­са­ти­му те­бе що­си­ли, щоб упев­ни­ти­ся! — Він роз­смі­яв­ся і звер­нув­ся до сво­їх ро­ди­чів: — Гей ви, ком­па­нія зліс­них шах­ра­їв! Хай вас не­бо бла­го­сло­вить, я зда­ю­ся. При­й­маю Гіл­до­ро­ву по­ра­ду. Ко­ли б не та­ка не­без­пе­ка, я був би ла­ден тан­цю­ва­ти на ра­до­щах! Але й те­пер я та­кий щас­ли­вий, та­кий щас­ли­вий, як дав­но вже не був. А як же важ­ко бу­ло ме­ні очі­ку­ва­ти ці­єї роз­мо­ви...

— Оце доб­ре! До­мо­ви­ли­ся. Три­чі «ура!» ка­пі­та­но­ві Фро­до та йо­го ко­ман­ді! — за­во­ла­ли змов­ни­ки і пішли дов­ко­ло ньо­го хо­ро­во­дом. Мер­рі та Пін за­спі­ва­ли пі­сень­ки, що за­зда­ле­гідь при­го­ту­ва­ли влас­не на цей ви­па­док, на зра­зок ті­єї гно­м’я­чої піс­ні, з якої ко­лись по­ча­ли­ся ман­д­ри Бі­ль­бо:

— Чу­до­во! — схва­лив Фро­до. — Ну, а те­пер до ро­бо­ти. Нам ще ба­га­то тре­ба встиг­ну­ти, перш ніж по­ля­га­є­мо спа­ти — це ж ос­тан­ня на­ша ніч під да­хом.

— Так! То був при­клад справ­ж­ньої по­е­зії! — _ ска­зав Пін. — От­же, ти справ­ді на­ма­га­єш­ся пі­ти звід­си вдо­сві­та?

— Сам не знаю, — ска­зав Фро­до. — Я по­бо­ю­юсь Чор­них Вер­ш­ни­ків і впев­не­ний, що не­без­печ­но на дов­гий час за­ли­ша­ти­ся на од­но­му міс­ці, особ­ли­во тут — бо я сам по­ві­до­мив, що їду сю­ди. Гіл­дор та­кож ме­ні ра­див не зво­лі­ка­ти. Про­те я ду­же хо­тів би зу­стрі­ти­ся з Ган­даль­фом. На­віть Гіл­дор за­не­по­ко­їв­ся, ко­ли я йо­му ска­зав, що Ган­дальф не ви­ко­нав обі­цян­ки. Але все за­ле­жить від двох пи­тань: як швид­ко мо­жуть Вер­ш­ни­ки ді­ста­ти­ся до Брен­діт­ро­па та ко­ли ми змо­же­мо ви­ру­ши­ти? Бо ще ба­га­то чо­го тре­ба при­го­ту­ва­ти.

— На дру­ге пи­тан­ня я то­бі від­ра­зу від­по­вім, — ска­зав Мер­рі. — Ви­ру­ши­ти мо­же­мо по го­ди­ні. Май­же все го­то­ве. За по­лем, у стай­ні, че­ка­ють шес­те­ро по­ні, при­па­си та зна­ряд­дя впа­ко­ва­ні, ок­рім змін­но­го одя­гу й тих про­дук­тів, що швид­ко псу­ю­ть­ся.

— До чо­го ж сприт­ні змов­ни­ки! — по­сміх­нув­ся Фро­до. — Ну, а що­до Чор­них Вер­ш­ни­ків? Чи мож­на за­че­ка­ти на Ган­даль­фа бо­дай ще один день?

— За­ле­жить від то­го, на­ві­що Вер­ш­ни­ки те­бе шу­ка­ють. Во­ни вже мо­г­ли б тут з’я­ви­ти­ся, ко­ли б їх не зу­пи­ни­ли бі­ля пів­ніч­них во­ріт, де Пе­ре­п­ле­тінь спус­ка­є­ть­ся до річ­ки, по цей бік мос­ту Брам­ни­ки не пус­тять їх уно­чі, але ті мо­жуть і си­ло­міць прор­ва­ти­ся. Втім, до­сить їх­ньо­го ви­гля­ду, щоб зля­ка­ти брам­ни­ків на­стіль­ки, що во­ни без до­зво­лу Гос­по­да­ря Па­гор­ба їх на­віть удень не про­пус­тять. Але, зро­зу­мі­ло, як­що ті бу­дуть‐на­пи­ра­ти, За­боч­чя — не фор­те­ця, і ко­ли вран­ці хтось та­кий під’­їде та спи­тає па­на Тор­бин­са, то йо­му від­кри­ють, бо всі вже зна­ють, що ти тут осе­лив­ся!

— Га­разд, — по­мір­ку­вав­ши, ви­рі­шив Фро­до, — зро­би­мо ось як: ра­но на сві­тан­ку ру­шай­мо, тіль­ки не по до­ро­зі: то­ді вже кра­ще тут си­ді­ти. Тре­ба, щоб як­най­дов­ше ні­хто не знав, що ме­не вже не­ма, а ко­ли пі­де­мо повз пів­ніч­ні во­ро­та — від­ра­зу всю­ди роз­дзво­нять. Та й вза­га­лі, чи пус­тять Вер­ш­ни­ків до За­боч­чя, чи ні, за мос­том та Схід­ним шля­хом по­бли­зу від кор­до­ну бу­дуть, зви­чай­но, сте­жи­ти. Ми не зна­є­мо, скіль­ки їх, але ж, звіс­но, не один. За­ли­ша­є­ть­ся тіль­ки йти у той бік, де ні­хто не очі­ку­ва­ти­ме нас.

— Тоб­то — до Ста­ро­го Лі­су? — жах­нув­ся Фре­де­гар. — Та го­ді то­бі й ду­ма­ти про це! Це аж ні­як не кра­ще за Чор­них Вер­ш­ни­ків!

— Не ка­жи, — за­пе­ре­чив Мер­рі. — План, пев­не, ри­зи­ко­ва­ний, але я вва­жаю, що Фро­до має ра­цію: не­ма ін­шо­го спо­со­бу ви­йти з Краю, об­ду­рив­ши тих, хто сте­жить. Як­що по­щас­тить, ми ще й шлях ско­ро­ти­мо,

— У Ста­ро­му Лі­сі ні­ко­му не щас­тить! — на­по­ля­гав Фре­де­гар. — Це без­на­дій­но! Ви за­блу­ка­є­те! Ту­ди ні­хто не хо­дить!

— По­ми­ля­єш­ся, Брен­ді­бо­ки хо­дять, — пе­ре­бив йо­го Мер­рі. — Ко­ли є на­ст­рій, зрід­ка. Ми на­віть ма­є­мо свій влас­ний ви­хід. Фро­до теж ко­лись дав­но хо­див ту­ди од­но­го ра­зу. А я бу­вав кіль­ка ра­зів, удень, ко­ли де­ре­ва сплять.

— Ну, чи­ніть, як зна­є­те, — здав­ся Че­ре­ван­чик. — Я з ва­ми не йду, то­му моя дум­ка не має ва­ги. Осо­бис­то я Ста­ро­го Лі­су бо­ю­ся біль­ше за все на сві­ті. Про ньо­го та­ке ка­жуть... Я на­віть ра­дий, що му­шу за­ли­ши­ти­ся тут і роз­по­віс­ти Ган­даль­фо­ві про все, ко­ли він при­йде — хоч би ско­рі­ше!

Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер, хоч як був при­хи­ль­ний до Фро­до, не від­чу­вав по­тре­би пі­з­на­ти світ, що ле­жав на­в­ко­ло Краю. Ро­ди­на йо­го по­хо­ди­ла зі Схід­ної чвер­ті, але ні­ко­ли ра­ні­ше він не сту­пав на­віть до Брен­ді­він­сь­ко­го мос­ту. От­же, умо­ви­ли­ся, що Че­ре­ван­чик осе­ли­ть­ся у бу­ди­ноч­ку Фро­до й бу­де від­по­ві­да­ти на роз­пи­ту­ван­ня су­сі­дів та яко­мо­га дов­ше вда­ва­ти, ні­би­то пан Тор­бинс ще меш­кає у Струм­ко­вій Яру­зі. Він на­віть роз­до­був кіль­ка ста­рих кос­тю­мів Фро­до, щоб кра­ще зі­гра­ти свою роль. Ні­хто з них не взяв до тя­ми, Що та роль у їх­ній грі най­не­без­печ­ні­ша...

— Пре­чу­до­во! — ска­зав Фро­до, ко­ли йо­му роз­по­ві­ли цей план. — Не­ма ні­якої ін­шої змо­ги за­ли­ши­ти звіс­т­ку Ган­даль­фо­ві. Не­ві­до­мо, чи вмі­ють Чор­ні Вер­ш­ни­ки чи­та­ти, але я не ри­зик­нув би за­ли­ши­ти лис­та — а що як їм за­ма­не­ть­ся об­шу­ка­ти дім? От­же, ко­ли Че­ре­ван­чик го­то­вий тут вар­ту­ва­ти, а я бу­ду впев­не­ний, що Ган­дальф змо­же нас від­шу­ка­ти, то все га­разд. Вран­ці йде­мо до Ста­ро­го Лі­су.

— Доб­ре, — ска­зав Пін. — А зна­є­те, я б не зго­див­ся за­ли­ши­тись тут за­мість Че­ре­ван­чи­ка — си­ді­ти й че­ка­ти на Чор­них Вер­ш­ни­ків!

— Стри­вай, ось за­йдеш гли­бо­ко до Лі­су, ще й день не ми­не, як по­жал­ку­єш, що зі мною не за­ли­шив­ся! — по­обі­цяв Фре­де­гар.

— Го­ді вам спе­ре­ча­ти­ся, — ска­зав Мер­рі. — Ще тре­ба при­бра­ти все, впо­ра­ти­ся з па­ку­ван­ням, а роз­бу­джу я вас ще до­сві­ту.

Ко­ли Фро­до на­реш­ті доплен­тав­ся до ліж­ка, за­сну­ти від­ра­зу він не зміг. Но­ги йо­го гу­ли. Доб­ре, що зав­т­ра по­їде­мо вер­хи, по­ду­мав він і на­реш­ті під­ко­рив­ся не­спо­кій­но­му сну. Насни­ло­ся йо­му, ні­би ди­ви­ть­ся він з ви­со­ко­го вік­на на тем­не мо­ре пе­ре­плу­та­но­го гіл­ля. Вни­зу, між ко­рін­ням, пов­за­ли, при­ню­ху­ю­чись, якісь по­т­во­ри. Фро­до збаг­нув, що ра­но чи піз­но во­ни йо­го учу­ють.

По­тім зда­ле­ка до­ли­нув див­ний го­мін: де­ре­ва гу­ли від си­ль­но­го віт­ру. Ні, ні, зро­зу­мів Фро­до, — це го­лос да­ле­ко­го мо­ря, яко­го ні­ко­ли не чув на­яву. Але як час­то той го­лос бен­те­жив йо­го уві сні! Рап­том він опи­нив­ся се­ред тем­но­го ве­ре­со­во­го пус­ти­ща і від­чув у по­віт­рі див­ний со­ло­ний при­смак. По­пе­ре­ду ви­со­чі­ла на гір­сь­ко­му хреб­ті са­мот­ня бі­ла ве­жа. Йо­го до не­стя­ми взя­ла хіть під­ня­ти­ся на ве­жу й по­ба­чи­ти Мо­ре. Він по­чав дер­ти­ся на го­ру, але рап­том не­бо спа­лах­ну­ло яс­к­ра­вим світ­лом і за­гур­ко­тів грім.

Роз­діл 6
СТА­РИЙ ЛІС

Фро­до від­ра­зу про­ки­нув­ся. У кім­на­ті бу­ло ще тем­но. На по­ро­зі сто­яв Мер­рі зі свіч­кою й та­ра­ба­нив у две­рі. Фро­до за­трем­тів.

— Ле­ле! Що тра­пи­лось?

— Що тра­пи­лось! — обу­рив­ся Мер­рі. — Час пі­ді­й­ма­ти­ся. Вже пів на п’я­ту. Над­во­рі гус­тий ту­ман. Про­ки­дай­ся! Сем уже го­тує сні­да­нок. На­віть Пін вже не спить. Я ж пі­ду сід­ла­ти по­ні та при­ве­ду од­но­го сю­ди, щоб на­в’ю­чи­ти. А ти роз­бу­ди то­го леж­ня Че­ре­ван­чи­ка, хай хоч про­ве­де нас.

Десь по шо­с­тій го­ди­ні ран­ку п’я­те­ро го­бі­тів бу­ли го­то­ві ви­ру­ша­ти. Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер ще по­зі­хав. Во­ни ви­йшли з до­му, ста­ран­но уни­ка­ю­чи га­ла­су. Мер­рі йшов по­пе­ре­ду і вів на­в’ю­че­но­го по­ні; вер­веч­кою во­ни ми­ну­ли не­ве­лич­кий гай до­за бу­дин­ком і пішли по­ля­ми. Лис­тя на де­ре­вах ви­блис­ку­ва­ло, з кож­ної гі­лоч­ки зви­са­ли крап­лин­ки. Хо­лод­на ро­са вкри­ва­ла тра­ву сріб­ляс­ти­ми на­мис­ти­на­ми. Па­ну­ва­ла ти­ша, і від­да­ле­ні зву­ки зда­ва­ли­ся бли­зь­ки­ми: квох­та­ли ку­ри, скри­пі­ли чи­їсь две­рі.

У по­віт­ці во­ни зна­й­шли по­ні — кре­мез­них ко­ни­ків ті­єї по­ро­ди, що її най­більш ці­ну­ють го­бі­ти, не ду­же жва­вих, але ви­три­ва­лих. За­лі­зли у сід­ла і ру­ши­ли по­ві­ль­ним під­тюп­цем. Ту­ман не­охо­че роз­сту­пав­ся пе­ред ни­ми й від­ра­зу зми­кав­ся по­за­ду. Бли­зь­ко го­ди­ни їха­ли во­ни мов­ч­ки, аж ось із ту­ма­ну ви­ри­ну­ла Пе­ре­п­ле­тінь, ви­со­ка, за­тка­на сріб­ним па­ву­тин­ням.

— Ну, то як же ви че­рез неї пе­ре­лі­зе­те? — по­ці­ка­вив­ся Фре­де­гар.

— Йдіть за мною — по­ба­чи­те, — ска­зав Мер­рі.

Він звер­нув на­лі­во і по­вів свій за­гін по­під Пе­ре­п­ле­тін­ню. Не­за­ба­ром во­на зі­гну­лась ду­гою, оги­на­ю­чи ви­хід з яру. Ближ­че до неї схи­ли яру ста­ва­ли гла­день­ки­ми і по­во­лі зни­жу­ва­лись, пе­ре­хо­дя­чи у ши­ро­кий під­коп, ви­кла­де­ний цег­лою. Ря­ди клад­ки пі­ді­й­ма­ли­ся де­да­лі ви­ще, аж по­ки не зми­ка­ли­ся скле­пін­ням, що ле­жа­ло гли­бо­ко під Пе­ре­п­ле­тін­ню.

Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер да­лі не пі­шов.

— Бу­вай здо­ро­вий, Фро­до! — ска­зав він. — Дар­ма ти все ж та­ки хо­чеш іти лі­сом. Але спо­ді­ва­юсь, що ти сха­ме­неш­ся і по­вер­неш­ся ще до но­чі. А втім, хай то­бі щас­тить — сьо­год­ні й що­дня!

— Як­що по­пе­ре­ду на нас не че­кає ні­чо­го страш­ні­шо­го за Ста­рий Ліс, то твоє по­ба­жан­ня здій­с­ни­ть­ся. Ска­жи Ган­даль­фо­ві, щоб не­гай­но пря­му­вав до Трак­ту: ми пі­де­мо яко­мо­га швид­ше й не за­ба­ри­мо­ся.

— До по­ба­чен­ня! — хо­ром про­мо­ви­ли усі ман­д­рів­ни­ки і зник­ли під скле­пін­ням ту­не­лю. Фре­де­гар сам пі­шов до­до­му.

Під зем­лею бу­ло тем­но і вог­ко. Ви­хід з ту­не­лю був за­м­к­не­ний во­рі­ть­ми з тов­с­то­го за­ліз­но­го прут­тя. Мер­рі спі­шив­ся, ві­ді­м­к­нув за­мок, а ко­ли всі ви­йшли, штов­х­нув стул­ки, і во­ни із зло­віс­ним бряз­ко­том за­чи­ни­ли­ся.

— Ось ба­чи­те, — ска­зав Мер­рі, — ми сто­ї­мо на ме­жі Ста­ро­го Лі­су.

— А чи прав­ду про ньо­го ка­жуть? — спи­тав Пін.

— А що ти ма­єш на ува­зі? Ті бай­ки, що їх нянь­ки роз­по­ві­да­ли Че­ре­ван­чи­ко­ві і на­ля­ка­ли з ди­тин­с­т­ва на­зав­ж­ди, — про гоб­лі­нів, вов­ків та все та­ке, на мою дум­ку, дур­ни­ці. У вся­ко­му ра­зі, я цьо­му не ві­рю. Але Ліс дій­с­но див­ний. Там усі ре­чі зда­ю­ть­ся жи­ви­ми, не те що у Краї. І де­ре­ва не люб­лять чу­жин­ців, сте­жать за всі­ма. Удень, зви­чай­но, ні­чо­го біль­ше не бу­ва. Мо­же, зрід­ка най­з­лі­ші з де­рев чи то гіл­ку ки­нуть, чи ко­рін­ня під но­ги під­став­лять, чи штрик­нуть ко­люч­кою. Але вно­чі, ка­жуть, трап­ля­ю­ть­ся жах­ли­ві ви­пад­ки. Піс­ля за­хо­ду сон­ця я тут бу­вав ра­зів зо два, та й то­ді да­ле­ко не за­хо­див. Ме­ні зда­ва­ло­ся, не­мов де­ре­ва ше­по­чуть од­не до од­но­го, роз­по­ві­да­ють пліт­ки чи но­ви­ни яко­юсь не­збаг­нен­ною мо­вою; а ще гіл­ки гой­да­ли­ся, ко­ли ні­яко­го віт­ру не бу­ло. Де­ре­ва ні­би­то вмі­ють ру­ха­ти­ся, мо­жуть ото­чи­ти при­бу­ль­ця і за­тис­ну­ти. Ду­же дав­но во­ни на­віть спро­бу­ва­ли на­пас­ти на Пе­ре­п­ле­тінь: взя­ли та й ви­ро­с­ли прос­то пе­ред нею і пе­ре­хи­ли­лись усе­ре­ди­ну. Але го­бі­ти зі­бра­ли­ся, по­ру­ба­ли їх кіль­ка­сот і влаш­ту­ва­ли ве­ли­чез­не ба­гат­тя, а уз­довж Пе­ре­п­ле­те­ні спа­ли­ли ши­ро­ку сму­гу. Де­ре­ва біль­ше не на­па­да­ли, але ду­же оз­ли­ли­ся. Ту га­ля­ви­ну, де їх по­па­ли­ли, до­сі мож­на по­ба­чи­ти у лі­сі, не­по­да­лік від краю.

— А ще що тут є крім де­рев? — спи­тав Пін.

— У ха­щі лі­су та на про­ти­леж­но­му краї, як­що ві­ри­ти чут­кам, жи­вуть не­ймо­вір­ні іс­то­ти, — від­по­вів Мер­рі. — Я на влас­ні очі ні­чо­го не ба­чив. Але ж хтось про­кла­дає тут стеж­ки? Та во­ни змі­щу­ю­ть­ся; зна­й­деш про­то­ро­ва­ну стеж­ку, а по­тім во­на гоп! — і май­не до зо­всім ін­шо­го міс­ця. Не­по­да­лік від на­ших во­ріт здав­на бу­ла ши­ро­ка до­ріж­ка — во­на ве­ла до По­па­ли­ни, а звід­ти да­лі, до пів­ніч­но­го схо­ду, при­близ­но у то­му на­прям­ку, що нам по­трі­бен. Ось її я й спро­бую за­раз від­най­ти.

По­за во­рі­ть­ми яр ста­вав шир­шим. На дру­го­му йо­го кін­ці ледь по­міт­на сте­жин­ка ве­ла до краю лі­су, що по­чи­нав­ся на від­ста­ні ста з га­ком яр­дів від Пе­ре­п­ле­те­ні. Та щой­но во­ни уві­йшли під за­по­ну лис­тя, стеж­ка зник­ла. Го­бі­ти по­гля­ну­ли на­зад, але тем­ну сму­гу Пе­ре­п­ле­те­ні вже го­ді бу­ло по­ба­чи­ти крізь стов­бу­ри, що гус­то сто­я­ли на­в­кру­ги. А по­пе­ре­ду ні­чо­го не бу­ло вид­но, крім не­зчис­лен­них стов­бу­рів, кри­вих і струн­ких, тов­с­тих і тон­ких, рів­них і гіл­ляс­тих; всі во­ни об­ро­с­ли ли­шай­ни­ком, сі­рим та зе­ле­ним, і сли­зь­ки­ми на­рос­та­ми.

Втім, Мер­рі не втра­чав ба­дьо­рос­ті. «Шу­кай‐но кра­ще ту стеж­ку, — ска­зав йо­му Фро­до, — та пи­ль­нуй, щоб ми не за­гу­би­ли­ся, та не за­бу­вай, з яко­го бо­ку Пе­ре­п­ле­тінь!» Во­ни ви­бра­ли більш‐менш ши­ро­кий про­світ між де­ре­ва­ми, і по­ні по­трю­ха­ли упе­ред, ста­ран­но оги­на­ю­чи кос­т­ру­ба­те, по­кру­че­не ко­рін­ня. Під­ліс­ку тут не бу­ло. Міс­це­вість по­во­лі йшла вго­ру, і чим да­лі, тим ви­щим, тем­ні­шим та гус­ті­шим ста­вав ліс. Мер­т­ва ти­ша па­ну­ва­ла на­в­кру­ги, ли­ше зрід­ка по не­ру­хо­мо­му лис­тю ко­ти­ли­ся униз крап­ли­ни во­ди. Гіл­ля не ко­ли­ва­ло­ся, але у го­бі­тів скла­ло­ся не­при­єм­не від­чут­тя, що за ни­ми не­від­рив­но сте­жать і не­при­язнь лі­су по­ма­лу пе­ре­тво­рю­є­ть­ся на во­ро­жість. Це по­чут­тя упер­то зрос­та­ло, по­ки во­ни не по­ча­ли раз у раз ски­да­ти го­ло­ва­ми та ози­ра­ти­ся, не­мов че­ка­ли рап­то­во­го на­па­ду.

Від стеж­ки не бу­ло ані слі­ду, де­ре­ва ні­би на­вмис­не пе­ре­го­ро­джу­ва­ли їм шлях. На­реш­ті Пі­но­ві ста­ло зо­всім не­си­ла, і він рап­том за­во­лав:

— Гей‐гей! Я ні­чо­го по­га­но­го не роб­лю! Тіль­ки дай­те‐но прой­ти!

На­ля­ка­не то­ва­рис­т­во зу­пи­ни­ло­ся. Але те во­лан­ня про­лу­на­ло глу­хо, ні­би з‐під тов­с­тої ков­д­ри — ані лу­ни, ані від­по­ві­ді; тіль­ки ліс, зда­ва­ло­ся, ще щі­ль­ні­ше зі­мк­нув­ся та на­сто­ро­жив­ся.

— Я б на тво­є­му міс­ці не кри­чав, — ска­зав Мер­рі. — Від цьо­го ні­якої ко­рис­ті, тіль­ки шко­да.

Фро­до вже сум­нів­ав­ся, чи зна­й­дуть во­ни вза­га­лі хоч якусь стеж­ку та чи мав він пра­во тяг­ну­ти дру­зів за со­бою до цьо­го огид­но­го лі­су. Мер­рі ози­рав­ся на всі бо­ки та, ма­буть, вже за­гу­бив вір­ний на­пря­мок. Пін це по­мі­тив.

— Швид­ко це в те­бе ви­хо­дить — за­губ­лю­ва­ти­ся! — ска­зав він. Але у ту ж мить Мер­рі з по­лег­шен­ням при­свис­нув і по­ка­зав ру­кою упе­ред:

— Оце так так! Адже де­ре­ва на­справ­ді ру­ха­ю­ть­ся! Ось там, зда­є­ть­ся, По­па­ли­на, а стеж­ка ку­дись по­ді­ла­ся!

У ха­щі де­що роз­вид­ні­ло­ся, і зне­на­ць­ка во­ни опи­ни­ли­ся на ши­ро­кій га­ля­ви­ні. Над ни­ми роз­ки­ну­лось не­спо­ді­ва­но бла­кит­не й чис­те не­бо — йду­чи лі­сом, во­ни не по­мі­ти­ли, як роз­та­нув ту­ман і зі­йш­ло сон­це. Що­прав­да, во­но ви­сі­ло ще не ду­же ви­со­ко та ви­світ­лю­ва­ло по­ки що са­мі вер­хів­ки де­рев. По краю га­ля­ви­ни гус­ті зе­ле­ні за­рос­ті сто­я­ли не­про­ник­ли­вою сті­ною.

На га­ля­ви­ні ж ро­с­ла тіль­ки жор­с­т­ка тра­ва, та ви­со­кий бу­р’ян: зі­в’я­лий бо­ли­го­лов, якісь су­хі, зон­ти­ки, чор­то­по­лох. Зе­ле­ніла тіль­ки тра­вич­ка, що зро­с­ла на пух­ко­му по­пе­лі. По­хму­ра міс­ци­на; але во­на зда­ва­ла­ся ми­лою та ра­діс­ною піс­ля лі­со­во­го мо­ро­ку.

Го­бі­ти під­ба­дьо­ри­ли­ся і з на­ді­єю спо­сте­рі­га­ли, як роз­хо­ди­ть­ся по не­бу ден­не світ­ло. По той бік га­ля­ви­ни у зе­ле­ній сті­ні зя­яв от­вір, до ньо­го збі­га­ла доб­ре по­міт­на стеж­ка. На­віть зда­ля мож­на бу­ло по­ба­чи­ти, яка во­на ши­ро­ка, ли­ше де‐не‐де кро­ни де­рев на­ви­са­ли над нею. Ту­ди во­ни й по­пря­му­ва­ли» Стеж­ка пі­ді­й­ма­ла­ся по не­ве­лич­ко­му ко­со­го­ру, але те­пер во­ни по­су­ва­ли­ся швид­ше та жва­ві­ше; зда­ва­ло­ся, що ліс на­реш­ті вга­му­вав­ся й до­зво­лить усе ж та­ки прой­ти ві­ль­но крізь ньо­го.

Але десь по го­ди­ні зро­би­ло­ся спе­кот­но і за­душ­но. Де­ре­ва знов під­сту­пи­ли бли­зь­ко і не да­ва­ли огля­ну­тись дов­ко­ла. Зла во­ля лі­су де­да­лі біль­ше да­ви­ла на них. Не чут­но бу­ло ні­чо­го, крім шур­хо­ту опа­ло­го лис­тя та сту­ко­ту, ко­ли по­ні пе­ре­чіп­ля­ли­ся ко­пи­та­ми за ко­рін­ня, що хо­ва­ло­ся під лис­тям, але у мер­т­вій ти­ші і цей звук лу­нав у ву­хах, не­на­че грім. Фро­до спро­бу­вав уда­ти­ся до піс­ні, щоб під­ба­дьо­ри­ти су­пут­ни­ків, але го­лос йо­го від­ра­зу змі­нив­ся на ше­піт:

— ска­зав він і за­мовк. У по­віт­рі від­чу­ва­лась важ­кість, ви­мов­ля­ти сло­ва до­во­ди­ло­ся че­рез си­лу: По­за­ду них за­трі­ща­ла і впа­ла на стеж­ку ве­ли­ка гіл­ка. По­пе­ре­ду вже не бу­ло про­хо­ду.

* Пе­ре­клад А.Не­мі­ро­вої.

— Не по­до­ба­є­ть­ся їм слу­ха­ти про під­ко­рен­ня, — за­ува­жив Мер­рі. — Я б за­раз не ра­див спі­ва­ти. По­че­кай, до­ки нй дій­де­мо до краю лі­су. Ось то­ді вже ми йо­му ут­не­мо про­щаль­ний хор!

Він го­во­рив ве­се­ло, ста­ран­но при­хо­ву­ю­чи си­ль­ну три­во­гу. Йо­му ні­хто не від­по­вів. Усі бу­ли при­гні­че­ні. На сер­ці Фро­до ста­ва­ло що­да­лі все важ­че; з кож­ним кро­ком він все біль­ше жал­ку­вав, що ри­зик­нув ки­ну­ти ви­клик Лі­со­ві. Він уже го­ту­вав­ся за­про­по­ну­ва­ти по­вер­ну­ти­ся (як­що це ще бу­ло мож­ли­во), аж рап­том все змі­ни­ло­ся. Під­йом скін­чив­ся, тем­ні де­ре­ва ро­зі­йш­ли­ся, і пе­ред ни­ми ле­жа­ла май­же пря­ма сте­жи­на. В да­ле­чи­ні, по­над чу­ба­ми лі­су, мов ли­са ма­ків­ка, ма­йо­рі­ла зе­ле­на вер­хів­ка па­гор­ба. Сте­жи­на ве­ла са­ме ту­ди.

Го­бі­ти зно­ву при­ско­ри­ли хо­ду, ра­ді­ю­чи мож­ли­вос­ті хоч на якийсь час ви­йти з‐під скле­пін­ня лі­су. Стеж­ка по­ри­ну­ла униз, по­тім знов по­ча­ла пі­ді­й­ма­ти­ся, аж на­реш­ті во­ни опи­ни­ли­ся бі­ля під­ніж­жя кру­то­го схи­лу. Тут стеж­ка хо­ва­ла­ся у тра­вах. Ліс сто­яв на­в­кру­ги па­гор­ба рів­ним ко­лом, ні­би під­ст­ри­же­ний. Го­бі­ти спря­му­ва­ли ко­ня­чок уго­ру і, здо­лав­ши кіль­ка вит­ків, до­сяг­ли вер­хів­ки. Там во­ни зу­пи­ни­ли­ся й озир­ну­ли­ся. Сві­ти­ло сон­це, але Да­ле­чінь хо­ва­ла­ся за сер­пан­ком ту­ма­ну. По­бли­зу ту­ман май­же роз­ві­яв­ся, тіль­ки у лі­со­вих яру­гах та по­над гли­бо­кою щі­ли­ною, що роз­рі­за­ла ліс на пів­дні, ще ку­ри­ли­ся бі­лі хма­рин­ки, схо­жі на дим. Мер­рі по­ка­зав ту­ди ру­кою:

— Оце Осо­кор­ка. Во­на те­че на пів­ден­ний за­хід, крізь ліс, і впа­дає у Брен­ді­ві­ну не­по­да­лік від Сті­ни. Нам ту­ди не тре­ба йти. Ка­жуть, що до­ли­на Осо­кор­ки — най­с­траш­ні­ша у всьо­му лі­сі, звід­ти всі ди­ва й по­хо­дять.

Фро­до і Сем по­ди­ви­ли­ся у то­му на­прям­ку, але ту­ман хо­вав во­ло­гу, гли­бо­ку до­ли­ну та пів­ден­ну чверть лі­су, що ле­жа­ла по­за нею. На­в­кру­ги — те ж са­ме. Бу­ло бли­зь­ко оди­на­д­ця­тої, на від­кри­тій вер­хів­ці сон­це си­ль­но при­грі­ва­ло, але по­ни­зу все то­ну­ло в осін­ньо­му ма­ре­ві: на за­хо­ді — ані Пе­ре­п­ле­те­ні, ані Брен­ді­ві­ни за нею, а на пів­но­чі, ку­ди во­ни ди­ви­ли­ся з особ­ли­ви­ми спо­ді­ван­ня­ми, ні­чо­го схо­жо­го на Схід­ний Тракт. Во­ни сто­я­ли на ос­т­рів­ці се­ред лі­со­во­го мо­ря, і об­рії бу­ли ледь по­міт­ні.

Об­ри­в­час­тий з пів­ден­но­го схо­ду, той па­горб був схо­жий на вер­хів­ку під­вод­ної го­ри, чиї під­ніж­жя кри­ю­ть­ся у бе­зод­нях під хви­ля­ми. Го­бі­ти роз­сі­ли­ся на тра­ви­ці і по­обі­да­ли, а лис­тя­ний при­бій ко­ли­хав­ся в них під но­га­ми. Сон­це під­ня­ло­ся ще ви­ще, і ген да­ле­ко на схо­ді, за лі­сом, про­сту­пав сі­ро‐зе­ле­ний лан­цюг Мо­гил. При­єм­но бу­ло ба­чи­ти край цьо­го жах­ли­во­го лі­су, хо­ча йти до Мо­гил во­ни не зби­ра­лись, ну, хі­ба що у край­ньо­му ра­зі: у го­бі­тан­сь­ких пе­ре­ка­зах Мо­ги­ли по­ста­ва­ли як при­ма­ра чи не жах­ли­ві­ша, ніж Ста­рий Ліс.

На­реш­ті во­ни від­ва­жи­ли­ся ру­ши­ти да­лі. Стеж­ка, що при­ве­ла їх ту­ди, зна­й­шла­ся на пів­ніч­но­му схи­лі; але не встиг­ли во­ни да­ле­ко ві­ді­йти, як по­мі­ти­ли, що во­на упер­то звер­тає лі­во­руч. Не­за­ба­ром по­чав­ся кру­тий спуск. Він міг при­вес­ти їх тіль­ки до до­ли­ни Осо­кор­ки, ку­ди їм зо­всім не тре­ба бу­ло йти. Тро­хи по­с­пе­ре­чав­шись, по­до­ро­жа­ни ви­рі­ши­ли по­ки­ну­ти не­вір­ну стеж­ку й по­пря­му­ва­ти точ­но на пів­ніч: адже Тракт, хоч йо­го не бу­ло вид­но з па­гор­ба, мав ле­жа­ти са­ме там, ще й не ду­же да­ле­ко. До то­го ж на пів­ніч­но­му бо­ці, тоб­то на­лі­во від стеж­ки, ліс зда­вав­ся су­хі­шим і прос­то­рі­шим, де­ре­ва — сме­ре­ки та ялин­ки — сто­я­ли рід­ко; дуб, ясень та якісь бе­зі­мен­ні де­ре­ва не­про­гляд­них хащ уже не зу­стрі­ча­ли­ся.

Спо­чат­ку та­кий ви­бір зда­вав­ся вда­лим. Во­ни по­су­ва­ли­ся упе­ред з не­по­га­ною швид­кіс­тю, та тіль­ки, су­дя­чи по сон­цю, що миг­ті­ло по­над га­ля­ви­на­ми, щось весь час у якийсь не­зро­зу­мі­лий спо­сіб від­но­си­ло їх до схо­ду. Але по­тім де­ре­ва знов ста­ли за­ми­ка­ти ря­ди са­ме у тих міс­цях, де зда­ля зда­ва­ли­ся рід­ши­ми; зем­лю по­о­ра­ли див­ні ви­бо­ї­ни — чи то ко­лії ве­ле­тен­сь­ких ко­ліс, чи то ши­ро­кі рів­ча­ки або по­ки­ну­ті до­ро­ги, по­ро­с­лі ожи­ною. Во­ни обо­в’яз­ко­во йшли впо­пе­рек, а пе­рей­ти їх мож­на бу­ло тіль­ки як­що спус­тиш­ся до дна та ви­лі­зеш на про­ти­леж­ний схил; а це бу­ла пра­ця втом­ли­ва і склад­на для по­ні. Дно кож­ної ви­бо­ї­ни вкри­вав ча­гар­ник і пе­ре­п­ле­те­ний під­лі­сок, який чо­мусь був су­ці­ль­но не­про­лаз­ним, ко­ли тре­ба бу­ло звер­ну­ти влі­во, але лег­ко під­да­вав­ся, як­що звер­ну­ти пра­во­руч; по­шу­ки зруч­но­го під­йо­му за­би­ра­ли чи­ма­ло ча­су. І не­од­мін­но на то­му бо­ці ліс ста­вав гус­тим і тем­ним, а про­хід влі­во і вго­ру про­па­дав — по­до­рож­ні му­си­ли йти пра­во­руч і вниз.

По кіль­кох го­ди­нах та­ких по­не­ві­рянь украй за­мо­ро­че­ні го­бі­ти доб­ре ро­зу­мі­ли тіль­ки те, що дав­но вже не йдуть на пів­ніч. Хтось не­мов під­штов­ху­вав їх, і во­ни слух­ня­но на­бли­жа­ли­ся не до краю лі­су, а на пів­ден­ний схід, у са­ме сер­це йо­го.

День по­вер­ну­ло вже до ве­чір­ньо­го пру­га, ко­ли во­ни по­тра­пи­ли до особ­ли­во гли­бо­кої ви­бо­ї­ни з на­стіль­ки кру­ти­ми, на­віть пря­мо­вис­ни­ми стін­ка­ми, що го­ді бу­ло й ду­ма­ти, щоб ви­бра­ти­ся упе­ред чи на­зад, не по­ки­нув­ши по­ні та в’ю­ки. Ні­чо­го ін­шо­го не за­ли­ша­ло­ся, як іти по дну тої уще­ли­ни — вниз. Ґрунт ста­вав пруж­ним, а де‐не‐де й баг­нис­тим, зі сті­нок то­чи­ла­ся во­да, і не­за­ба­ром уже ма­лий по­тік, не­роз­бір­ли­во ло­по­чу­чи, біг крізь за­рос­ті. По­тім дно по­ча­ло швид­ко зни­жу­ва­ти­ся, по­тік роз­лив­ся і за­шу­мів на по­ріж­ках. Го­бі­ти опи­ни­ли­ся у по­хму­ро­му ви­до­лин­ку, який ви­со­ко звер­ху вкри­ва­ли кро­ни де­рев.

Спо­ти­ка­ю­чись, шкан­ди­ба­ли го­бі­ти уз­довж по­то­ку, аж рап­том, мов крізь роз­чи­не­ні во­ро­та, по­ба­чи­ли по­пе­ре­ду со­няч­не сяй­во. Ви­до­ли­нок ви­хо­див до бе­ре­га річ­ки, по­ро­сло­го оче­ре­том та осо­кою.

Роз­ди­вив­шись, во­ни зро­зу­мі­ли, що йшли уще­ли­ною, яка роз­ко­ло­ла ви­со­ке кру­те урви­ще. На­про­ти пі­ді­й­мав­ся дру­гий схил, та­кий же ури­вис­тий. Зо­ло­та­ве пе­ред­ве­чір­нє світ­ло за­ли­ва­ло цей за­тиш­ний ку­то­чок. Між об­ри­вів тек­ла тем­на річ­ка; розмляв­ле­ні вер­би ро­с­ли по­над нею, вер­бо­ве гіл­ля сіт­кою сплі­та­ло­ся над во­дою, мер­т­ві стов­бу­ри верб мок­ли в ній, і ти­ся­чі опа­лих вер­бо­вих лис­т­ків плив­ли, мов чов­ни­ки, по її глад­кій по­вер­х­ні. Теп­лий ві­те­рець кру­тив у по­віт­рі лис­тя, що си­па­ло­ся з де­рев, шур­хо­тів у оче­ре­тах, і гіл­ля верб по­ри­пу­ва­ло.

— Еге, те­пер я хо­ча б утя­мив, ку­ди ми по­тра­пи­ли, — ска­зав Мер­рі. — Точ­ні­сі­нь­ко не ту­ди! Ця річ­ка — Осо­кор­ка. Пі­ду роз­див­лю­ся...

Він зник у оче­ре­тах, але не­вдов­зі по­вер­нув­ся і спо­віс­тив, що між ске­ля­ми та річ­кою зем­ля до­сить твер­да, де‐не‐де щі­ль­ний де­рен ся­гав до краю во­ди.

— Це ще не все, — ска­зав він, — там є якась сте­жин­ка. Як­що пі­ти нею влі­во, мож­на ді­ста­ти­ся до схід­но­го краю лі­су.

— Спо­ді­вай­мо­ся на кра­ще! — ска­зав Пін. — Бо ж во­на, мо­же, йде не ту­ди, а до най­ближ­чої тря­со­ви­ни. Як ти га­да­єш, хто і для чо­го тут хо­дить? То ж не зад­ля на­шої ко­рис­ті стеж­ку ро­би­ли, еге ж? Ой, па­но­ве, цей ліс з усім йо­го гос­по­дар­с­т­вом ме­ні по­до­ба­є­ть­ся що­да­лі мен­ше. Зда­є­ть­ся, прав­ду ста­рі лю­ди ка­за­ли... А чи да­ле­ко нам, на твою дум­ку, кро­ку­ва­ти?

— Не знаю, — зі­знав­ся Мер­рі. — Звід­ки ж ме­ні зна­ти, на­скіль­ки нас за­не­с­ло униз по Осо­кор­ці та хто міг так про­топ­та­ти стеж­ку. Але ін­шо­го шля­ху не ма­є­мо. Ні­чо­го не ви­га­да­єш!

Що по­ро­биш? Дру­зі один за од­ним пішли ті­єю стеж­кою слі­дом за Мер­рі. Все там по­за­рос­та­ло буй­ни­ми тра­ва­ми, що ча­сом вкри­ва­ли їх з во­ло­вою, але стеж­ка бу­ла зруч­на: хтось ста­ран­но об­хо­див усі баг­нис­ті міс­ця та за­то­ки, а там, де до річ­ки сті­ка­ли бур­ча­ки з ярів, дбай­ли­во по­клав ко­ло­ди чи обе­рем­ки су­хо­го ло­мач­чя.

Спе­ко­та по­си­лю­ва­ла­ся. Над ман­д­рів­ни­ка­ми з дзиж­чан­ням кру­ти­ли­ся рої мух та всі­ля­кої му­шви, а сон­це пек­ло їх­ні спи­ни. Аж ось, на­реш­ті, во­ни уві­йшли до гус­то­го за­тін­ку; ве­ли­чез­ні сі­рі ві­ти роз­прос­тер­ли­ся по­над тра­вою. Го­бі­ти лед­ве плен­та­ли­ся, вкрай зне­мо­же­ні. Сон­но­та не­мов ви­ті­ка­ла з‐під зем­лі, про­со­чу­ва­ла по­віт­ря, роз­ли­ва­ла­ся по ті­лу. Кож­ний крок те­пер ви­ма­гав важ­ких зу­силь.

Фро­до від­чу­вав, що за­раз за­сне на хо­ду. Пін, що йшов по­пе­ре­ду ньо­го, спіт­к­нув­ся і впав — у ньо­го прос­то під­ко­си­ли­ся но­ги. Фро­до зу­пи­нив­ся й по­чув, як Мер­рі бур­мо­че:

— По­га­но... я й кро­ку не змо­жу зро­би­ти, по­ки не від­по­чи­ну. Тре­ба по­спа­ти. Хоч не­дов­го. Під де­ре­вом та­ка про­хо­ло­да. Му­хи не до­шку­ля­ють;..

Фро­до ду­же не спо­до­ба­ло­ся те бур­мо­тін­ня.

— Йде­мо да­лі! — крик­нув він. — Спа­ти ще ра­но. По‐пер­ше, тре­ба ви­бра­тись з лі­су!

Але дру­зі йо­го вже не­спро­мож­ні бу­ли по­слу­ха­ти­ся. По­руч, по­зі­ха­ю­чи на всю гор­лян­ку та без­глуз­до бли­ма­ю­чи очи­ма, сто­яв Сем. Дрі­мо­та до­ла­ла вже й са­мо­го Фро­до. В го­ло­ві у ньо­го все плив­ло. За­па­ну­ва­ла мер­т­ва ти­ша. Му­шва біль­ше не дзиж­ча­ла. Тіль­ки з гі­лок, що зви­са­ли звер­ху, ледь чут­но лу­нав дрі­мот­ний спів. Фро­до з зу­сил­лям під­няв го­ло­ву і по­ба­чив ве­ле­тен­сь­ке, кос­т­ру­ба­те де­ре­во осо­кір. Гіл­ля йо­го бу­ло схо­же на ла­пи з без­ліч­чю цуп­ких па­ль­ців, вуз­лу­ва­тий, гор­бис­тий стов­бур зя­яв шпа­ри­на­ми і ти­хо по­ск­ри­пу­вав. Лис­тя трі­по­ті­ло під віт­ром у яс­но­му не­бі, ми­го­ті­ло, за­сліп­лю­ю­чи очі, і Фро­до впав, мов під­ко­ше­ний, де сто­яв.

Мер­рі та Пін доплен­та­ли­ся до осо­ко­ра і вляг­ли­ся під йо­го ко­рін­ням. Шпа­ри­ни у стов­бу­рі, зда­ва­ло­ся, роз­кри­ли­ся ще шир­ше, го­то­ві по­гли­ну­ти їх; де­ре­во скри­пі­ло й хи­та­ло­ся. Лис­тя, тем­не звер­ху та сріб­ляс­те зни­зу, трем­ті­ло у со­няч­но­му про­мін­ні і ти­хо‐ти­хе­сень­ко спі­ва­ло. Як­що за­плю­щи­ти очі, мож­на бу­ло на­віть роз­різ­ни­ти сло­ва — про по­лу­ден­ну зне­мо­гу, про про­хо­лод­ну во­ду, про со­лод­ку дрі­мо­ту. Пін та Мер­рі під­ко­ри­ли­ся ча­рам і міц­но за­сну­ли, при­ту­лив­шись до стов­бу­ра ста­ро­го сі­ро­го осо­ко­ра.

Фро­до по­ле­жав тро­хи, зма­га­ю­чись зі сном, але все ж та­ки спро­міг­ся під­вес­ти­ся на рів­ні но­га. Те­пер він жа­дав швид­ше пір­ну­ти у про­хо­лод­ну во­ду. «По­че­кай‐но, Се­ме, — про­бур­мо­тів він, — я тіль­ки на хви­лин­ку умо­чу но­ги...»

На­пів­сон­ний, він дош­кан­ди­бав до бе­ре­га. Над ним на­висли мо­гут­ні ко­ре­ні ста­ро­го осо­ко­ра, які зви­ва­ли­ся, мов дра­ко­ни, що пов­зуть до во­до­пою. Фро­до за­ліз на один та­кий ко­рінь і су­нув роз­га­ря­че­ні но­ги до бру­нат­ної во­ди. І не встиг він тор­к­ну­ти­ся спи­ною сі­ро­го стов­бу­ра, як сон на­реш­ті здо­лав йо­го.

Сем сів, по­чу­хав По­ти­ли­цю і ши­ро­ко по­зіх­нув. Йо­му бу­ло чо­гось млос­но. Ве­чір тіль­ки над­хо­дить, а він за­снув — кеп­сь­ка спра­ва! «Сон­це, за­ду­ха, все га­разд, — по­ду­мав він. Ось тіль­ки не по­до­ба­є­ть­ся ме­ні це здо­ро­вез­не де­ре­во Не ві­рю я йо­му. Ти ди­вись, спі­ва ко­ли­сан­ки се­ред яс­но­го дня! Де це ба­че­но!»

Він під­вів­ся, крек­чу­чи та хи­та­ю­чись, і пі­шов по­гля­ну­ти, що там роб­лять по­ні. Ко­няч­ки роз­бре­лись по стеж­ці, він на­здог­нав їх і при­вів на­зад, але рап­том по­чув два різ­них зву­ки: один гуч­ний — впа­ло щось важ­ке, а дру­гий — ти­хий, але ви­раз­ний, не­мов кла­цан­ня зам­ка на две­рях, які хтось за­чи­нив.

Сем ме­тнув­ся про­жо­гом до річ­ки і по­ба­чив Фро­до у во­ді під бе­ре­гом; тов­с­тий ко­рінь при­гас йо­го, а Фро­до й не про­бу­вав пру­ча­ти­ся. Сем ухо­пив ха­зя­ї­на за кур­т­ку, ви­смик­нув з‐під ко­ре­ня і з ве­ли­ким зу­сил­лям ви­тяг на су­хо­діл. Май­же від­ра­зу Фро­до оп­ри­том­нів, за­каш­ляв­ся й по­чав від­пльо­ву­ва­ти­ся.

— Уя­ви со­бі, Се­ме, — ска­зав він на­реш­ті, — це брид­ке де­ре­во ме­не лед­ве не вто­пи­ло! Ко­ре­нем під­че­пи­ло і штов­х­ну­ло у во­ду!

— При­сни­ло­ся вам, па­не, — від­по­вів Сем. — Не вар­то бу­ло спа­ти у та­ко­му міс­ці.

— А де мо­лод­ші? — спи­тав Фро­до. — Хо­тів би я зна­ти, що їм сни­ть­ся!

Во­ни обі­йшли осо­кір, і то­ді Сем збаг­нув, що то бу­ло за кла­цан­ня: Пін зник, шпа­ри­на, бі­ля якої він ле­жав, за­м­к­ну­лась. Мер­рі теж по­тра­пив до пас­т­ки: йо­го за­тис­ло, мов об­цень­ка­ми, в ін­шій шпа­ри­ні, на­зов­ні стир­ча­ли тіль­ки но­ги, а все ін­ше зник­ло у тем­ній щі­ли­ні.

Фро­до й Сем за­ка­ла­та­ли по стов­бу­ру там, де ра­ні­ше ле­жав Пін; по­тім ста­ли від­чай­душ­но би­ти по кра­ях шпа­ри­ни, що за­тис­ла Мер­рі, але все да­рем­но.

— Та що ж це за під­ступ та­кий! — гір­ко скрик­нув Фро­до. — За яким ли­хом ми су­ну­ли­ся у цей кля­тий Ліс! Чом не по­вер­ну­ли­ся до Струм­ко­вої Яру­ги? — Він що­си­ли штур­х­нув осо­кір но­гою, не від­чу­ва­ю­чи бо­лю. Стов­бур і гіл­ки ледь по­міт­но за­трем­ті­ли, лис­тя за­трі­по­ті­ло й за­ше­по­ті­ло з від­вертою на­сміш­кою.

— А чи ми взя­ли з со­бою со­ки­ру, па­не? — спи­тав Сем.

— Є не­ве­лич­ка, хми­зу на ба­гат­тя на­ру­ба­ти, та ж для цьо­го ве­лет­ня во­на на­в­ряд чи зго­ди­ть­ся...

— По­стри­вай­те! — При згад­ці про ба­гат­тя Сем щось при­га­дав. — Ми мо­же­мо йо­го під­па­ли­ти!

— Мо­же­мо, ма­буть, — з сум­ні­вом ска­зав Фро­до. — Але ж, ско­ріш за все, ми тіль­ки під­сма­жи­мо Пі­на жив­цем там, усе­ре­ди­ні.

— Ну, хоч спро­бу­є­мо на­ля­ка­ти це ду­би­ще, — ска­зав Сем су­во­ро. — Як­що не від­пус­тить їх, я йо­го зва­лю, хоч би й зу­ба­ми до­ве­ло­ся гриз­ти!

Він під­біг до по­ні, що пас­ли­ся по­бли­зу, ді­став з тор­би дві ко­ро­боч­ки з тру­том та со­кир­ку. По­ква­пом на­брав­ши су­хої тра­ви, лис­тя, шма­точ­ків ко­ри, на­ла­мав­ши суч­чя, во­ни на­ва­ли­ли все це на­в­ко­ло осо­ко­ра, під за­м­к­не­ни­ми шпа­ри­на­ми. Сем ви­сік іс­к­ру, су­ха тра­ва від­ра­зу ж за­па­ла­ла, спа­лах­ну­ло яс­к­ра­ве по­лу­м’я, заклу­бо­чив­ся дим. Гіл­ки за­трі­ща­ли. Вог­ня­ні язи­ки лиз­ну­ли змор­ш­ку­ва­ту ко­ру ста­ро­го де­ре­ва. Осо­кір здриг­нув­ся до са­мої вер­хів­ки. Лис­тя за­си­ча­ло по­над їх­ні­ми го­ло­ва­ми від гні­ву та бо­лю. Мер­рі за­во­лав, а зсе­ре­ди­ни до­ли­нав при­глу­ше­ний зойк Пі­на.

— Геть з цим! Геть! — бла­гав Мер­рі. — Він ме­не на­в­піл пе­ре­рі­же, як­що не роз­ки­да­є­те це! То він так ка­же!

— Що? — зак­ри­чав Фро­до, ме­тнув­шись про­жо­гом на дру­гий бік де­ре­ва. — Що роз­ки­да­ти?

— Во­гонь! Во­гонь!

Гіл­ки осо­ко­ра не­са­мо­ви­то гой­да­ли­ся. Хто­зна звід­ки на­ле­тів ви­хор, зі­гнув су­сід­ні де­ре­ва, все за­круж­ля­ло, не­мов хтось ки­нув ка­мінь у сто­я­чий вир, і зба­ла­му­че­на во­да піш­ла ко­ла­ми.

Сем за­топ­тав за­па­ле­ний хмиз. А Фро­до, ціл­ком безтям­но, не ро­зу­мі­ю­чи, для чо­го він так чи­нить, на що спо­ді­ва­є­ть­ся, пом­чав на­ос­ліп по стеж­ці, ле­мен­ту­ю­чи: «До­по­мо­жіть! До­по­мо­жіть!» Він ледь міг чу­ти влас­ний го­лос — так гу­ло все на­в­кру­ги під віт­ром. Він був у від­чаї, він на­че збо­же­во­лів...

Рап­том він зу­пи­нив­ся. Йо­му зда­ло­ся, ні­би звід­кись, зда­ле­ка, з лі­со­вої гли­бо­чі­ні по­за­ду ньо­го про­лу­нав від­гук. Він обер­нув­ся й при­слу­хав­ся: так, без сум­ні­ву, у лі­сі хтось на­спі­ву­вав, гли­бо­кий, ве­се­лий го­лос спів­ав без­жур­но й ра­діс­но, ось тіль­ки сло­ва бу­ли зо­всім чу­дер­на­ць­кі:

Спо­ді­ва­ю­чись на кра­ще і по­бо­ю­ю­чись но­во­го ли­ха, Фро­до й Сем за­вмер­ли. Аж ось з по­то­ку не­зро­зу­мі­лих ні­се­ніт­ниць ви­ли­ла­ся ди­во­виж­на піс­ня:

Фро­до і Сем сто­я­ли, не­мов за­ча­ро­ва­ні. Ві­тер вга­му­вав­ся. Де­ре­ва за­щу­рух­ли, лис­тя їх­нє вже не шур­хо­ті­ло. Знов за­лу­на­ла піс­ня, і не­за­ба­ром по­над оче­ре­та­ми з’я­вив­ся, при­тан­цьо­ву­ю­чи та під­пли­гу­ю­чи, ста­рий по­тер­тий ка­пе­люх з ви­со­ким на­го­лов­ком і дов­гим бла­кит­ним пе­ром.

Ще кіль­ка стриб­ків, і го­бі­ти по­ба­чи­ли не­зна­йо­мо­го чо­ло­ві­ка — при­най­м­ні, як на го­бі­та він був за­над­то ве­ли­кий та важ­кий, хоч, мо­же, й ниж­че Ро­сло­го На­ро­ду. Але га­ла­су він на­ро­бив, як справ­ж­ня лю­ди­на — що­си­ли ту­пав тов­с­ти­ми но­га­ми у чи­ма­лих жов­тих че­ре­ви­ках і ло­мив­ся крізь ча­гар­ник та оче­ре­ти, мов буй­віл, що йде до во­до­пою. Одяг та очі йо­го бу­ли яс­но‐бла­кит­ні, а бо­ро­да бру­нат­на; об­лич­чя ру­м’я­не, як стиг­ле яб­луч­ко, у тон­ких змор­ш­ках від смі­ху. В ру­ках він ніс куп­ку бі­ло­го ла­тат­тя на ши­ро­кім, як та­ця, лис­ті.

— По­мо­жіть! — зак­ри­ча­ли Фро­до з Се­мом, ки­да­ю­чись до ньо­го з про­стяг­ну­ти­ми ру­ка­ми.

— Гей‐гей! Ма­лю­ки! По­с­тій­те‐но! — ви­гук­нув бо­ро­дань, змах­нув ру­кою, і го­бі­ти зу­пи­ни­ли­ся, як уко­па­ні. — Що за го­мін над рі­кою, ку­ди по­спі­ша­є­те? Ди­ви, ще й ди­ха­ють обоє важ­ко, ні­би від ко­гось вті­ка­ють! Роз­по­ві­дай­те, що ско­їлось, бо я не пер­ший‐ліп­ший пе­ре­хо­жий. Я — Том Бом­ба­дил, здав­на меш­каю у цьо­му краю, а за­раз до­до­му по­спі­шаю. Ка­жіть, що за бі­да, та не зво­лі­кай­те, та у за­па­лі ла­тат­тя моє не ла­май­те!

— Ста­рий осо­кір ви­крав мо­їх дру­зів! — лед­ве ди­ха­ю­чи, про­мо­вив Фро­до.

— Па­ни­ча Мер­рі за­тис­ло! — до­дав Сем.

— Що? — скрик­нув Том Бом­ба­дил і ви­со­ко під­ст­риб­нув. — Ста­рий осо­кір? Оце й усе? Він здіб­ний на та­кі ви­тів­ки, ще й на гір­ші. Бач, дуп­ляс­тий, з ма­лю­ка­ми на­ду­мав во­ю­ва­ти. Ось я йо­го шви­день­ко здо­лаю. Як не хо­че він по­во­ди­тись чем­но — хай спить, як усім де­ре­вам на­ле­жить! Я за­спі­ваю йо­му та­кої су­во­рої пі­сень­ки, що він до са­мої сер­це­ви­ни за­стиг­не, бо здій­ме­ть­ся та­ка хур­то­ви­на — не те що лис­тя з ньо­го по­зри­ває, ай гіл­ки! Чу­єш, ста­рий кор­че?

Бом­ба­дил обе­реж­но опус­тив свої кві­ти на тра­ву, під­біг до осо­ко­ра і по­мі­тив ступ­ні Мер­рі — все, що за­ли­ши­лось на­зов­ні. Том при­клав вус­та до шпа­ри­ни і про­спів­ав щось ни­зь­ким го­ло­сом. Слів го­бі­ти не ро­зі­бра­ли, але Мер­рі рап­том за­во­ру­шив­ся, за­д­ри­ґав но­га­ми. Том від­ско­чив і, від­ла­мав­ши од­ну з гі­лок, хльос­нув нею по стов­бу­ру.

— Від­пус­ти їх, ста­ри­га­не! — зве­лів він. — Час уже вга­му­ва­тись! Не го­ди­ть­ся за­раз зли­ти­ся, кра­ще то­бі спа­ти! Плоть зем­лі оплі­тай! Ко­рін­ням гли­бо­ко ся­гай! Пий во­ди дос­хо­чу та від­ра­зу за­си­най! Чу­єш, що то­бі зве­лів? Чу­єш, тут я — Бом­ба­дил!

Щі­ли­на у стов­бу­рі не­спо­ді­ва­но по­шир­ша­ла. Бом­ба­дил від­ра­зу схо­пив Мер­рі за но­ги та смик­нув. З су­хим тріс­ко­тін­ням роз­кри­ла­ся ще й дру­га шпа­ри­на, з неї ви­ва­лив­ся Пін, ні­би йо­го доб­ря­че сту­со­ну­ли. У ту ж мить оби­дві щі­ли­ни з глу­хим сту­ко­том за­кри­ли­ся знов. Осо­кір здриг­нув­ся від ко­рін­ня до вер­хів­ки й за­вмер.

— Спа­си­бі, спа­си­бі! — на­в­пе­ре­бій за­го­мо­ні­ли го­бі­ти. Том Бом­ба­дил схи­лив­ся, гля­нув їм в очі і роз­смі­яв­ся:

— Те­пер, ма­люч­ки, хо­ді­мо зі мною! Вдо­ма стіл уже на­кри­тий, там зна­й­де­те вер­ш­ки і хліб, сві­же мас­ло і со­то­вий мед, а на ме­не, Бом­ба­ди­ла, жі­ноч­ка че­кає. За ве­че­рею ми по­го­во­ри­мо дос­хо­чу. По­спі­шай­те за То­мом, щоб до То­ма ді­йти!

З ци­ми сло­ва­ми він пі­ді­брав своє ла­тат­тя, по­ма­хав за­клич­но ру­кою і по­кро­ку­вав, при­тан­цьо­ву­ю­чи та під­пли­гу­ю­чи, по тра­ві на схід, спі­ва­ю­чи го­лос­но й без уся­ко­го ла­ду.

Го­бі­ти, що оні­мі­ли від по­ди­ву й ра­дос­ті, що­си­ли по­спі­ши­ли за ним. Але сил у них вже бра­ку­ва­ло. Том швид­ко зник з їх­ніх очей, і йо­го спів лу­нав усе ти­хі­ше, але по­тім зно­ву став го­лос­ні­шим, і во­ни ро­зі­бра­ли сло­ва:

Май­же від­ра­зу ж сон­це схо­ва­ло­ся за лі­сом по­за­ду них. їм зга­да­лось, як за­хід­не про­мін­ня на­в­скіс ос­віт­лює Брен­ді­ві­ну, як у вік­нах Брен­діт­ро­пу за­го­ря­є­ть­ся без­ліч вог­ни­ків. Гли­бо­кі су­тін­ки на­кри­ли їх; стов­бу­ри й гіл­ки по­гроз­ли­во на­ви­са­ли над стеж­кою. Бі­лі стру­ме­ні ту­ма­ну пі­ді­й­ма­лись, ко­ли­ха­ю­чись, по­над річ­кою і за­ли­ва­ли ко­рін­ня де­рев, що тор­ка­ли­ся во­ди. Від зем­лі, пря­мо з‐під ніг, пі­ді­й­ма­ла­ся па­ра, при­ско­рю­ю­чи на­ступ ве­чо­ра. Стеж­ка гу­би­ла­ся у тем­ря­ві.

Го­бі­ти ду­же вто­ми­ли­ся. Но­ги не­мов ча­ву­ном на­ли­лись. Див­ні, при­глу­ше­ні ви­гу­ки лу­на­ли в оче­ре­тах оба­біч стеж­ки; а гля­нув­ши вго­ру, на блі­де не­бо, во­ни ба­чи­ли змор­ш­ку­ва­ті, гу­ляс­ті пи­ки, що ви­ря­чу­ва­ли­ся на них з ви­со­ких лі­сис­тих бе­ре­гів. Усе це не мо­г­ло бу­ти на­яву; ма­буть, їм снив­ся зло­віс­ний, без­про­буд­ний сон. Ще тро­хи, і но­ги від­мо­ви­ли­ся б не­сти їх, аж ось зем­ля піш­ла уго­ру. У тем­ря­ві за­бель­ко­ті­ла во­да. Май­ну­ло пі­р’я бі­лої пі­ни там, де річ­ка па­да­ла з не­ви­со­ко­го по­рож­ка. На­реш­ті де­ре­ва роз­сту­пи­ли­ся, ту­ман за­ли­шив­ся по­за­ду. Го­бі­ти ви­йшли з лі­су. Пе­ред ни­ми ле­жа­ла ши­ро­ка тра­вис­та лу­ка. Річ­ка, те­пер ву­зь­ка і швид­ка, ве­се­ло неслась їм на­зу­стріч, і во­да її гра­ла та іс­к­ри­ла­ся у світ­лі зо­рь, що вже вси­па­ли не­бо.

Тра­ва бу­ла м’я­ка і ни­зень­ка, не­мов під­ст­ри­же­на. Ос­тан­ні де­ре­ва лі­су сто­я­ли рів­но на зра­зок ого­ро­жі. Доб­ре по­міт­на бі­ла до­ріж­ка, дбай­ли­во роз­чи­ще­на та об­кла­де­на ка­мін­ням, ви­лась до вер­хів­ки не­ве­лич­ко­го при­гор­к'а, ося­я­но­го зо­ря­ним світ­лом, і там, ви­со­ко, во­ни по­ба­чи­ли бу­ди­нок з ос­віт­ле­ни­ми вік­на­ми. Ще один спуск, ще під­йом по глад­ко­му зе­ле­но­му схи­лу, й не­спо­ді­ва­но ши­ро­ка сму­га світ­ла ляг­ла на тра­ву — то від­кри­ли­ся две­рі до­му. Го­бі­ти на­бли­зи­ли­ся до Бом­ба­ди­ло­вої осе­лі. За нею ви­со­чі­ли ого­ле­ні сі­рі ске­лі, а да­лі зді­й­ма­ли­ся тем­ні вер­хів­ки Мо­ги­ль­ної Гря­ди.

Го­бі­ти й по­ні — усі за­ква­пи­лись. Вто­му та страх як ру­кою зня­ло. А на­зу­стріч їм ли­ла­ся піс­ня:

По­тім ще один го­лос, юний та ві­ко­віч­ний, як вес­на, зад­зве­нів, ві­та­ю­чи їх, не­мов гір­сь­кий по­тік, що те­че з гір се­ред ти­хої но­чі:

Під цей спів го­бі­ти сту­пи­ли на по­ріг і замру­жи­лись від яс­к­ра­во­го зо­ло­то­го світ­ла.

Роз­діл 7
ГОС­ТЮ­ВАН­НЯ У БОМ­БА­ДИ­ЛА

Чет­вір­ко го­бі­тів пе­ре­сту­пи­ли ши­ро­кий ка­м’я­ний по­ріг і за­стиг­ли, клі­па­ю­чи очи­ма. Во­ни опи­ни­ли­ся у дов­гій ни­зь­кій кім­на­ті, ос­віт­ле­ній лам­па­ми, що ви­сі­ли на сво­ло­ці по­під сте­лею; на сто­лі з тем­но­го блис­ку­чо­го де­ре­ва яс­к­ра­во го­рі­ли ви­со­кі свіч­ки жов­то­го вос­ку.

У кріс­лі на про­ти­леж­но­му кін­ці кім­на­ти си­ді­ла пре­крас­на жін­ка. її дов­ге зо­ло­та­ве во­лос­ся стру­ме­ні­ло по пле­чах; її вбран­ня, ніж­но‐зе­ле­не, як мо­ло­дий оче­рет зі сріб­ляс­ти­ми крап­ля­ми ро­си, при­кра­шав по­яс із зо­ло­тих іри­сів, пе­ре­п­ле­те­них з не­за­буд­ка­ми. Бі­ля її ніг у плас­ких по­су­ди­нах з сі­рої та ру­дої гли­ни пла­ва­ло бі­ле ла­тат­тя, і зда­ва­ло­ся, не­мов кріс­ло її — це трон по­се­ред чу­до­во­го озе­ра.

— За­ходь­те ж, доб­рі гос­ті! — ска­за­ла во­на, і го­бі­ти від­ра­зу впі­з­на­ли той го­лос, який щой­но спів­ав уно­чі.

Во­ни зро­би­ли кіль­ка не­смі­лих кро­ків упе­ред і по­ча­ли ни­зь­ко вкло­ня­ти­ся, від­чу­ва­ю­чи се­бе ні­яко­во, не­мов про­ха­ю­чи на­пи­ти­ся під две­ри­ма сіль­сь­кої ха­тин­ки, зу­стрі­ли ко­ро­ле­ву ель­фів, уб­ра­ну у жи­ві кві­ти.

Але перш ніж до них по­вер­ну­ла­ся мо­ва, жін­ка лег­ко під­ве­ла­ся, пе­рес­ко­чи­ла че­рез по­су­ди­ни з кві­та­ми і, смі­ю­чись, під­біг­ла до них. Вбран­ня її ше­лес­ті­ло, мов тра­ва по­над струм­ком.

— За­ходь­те ж, дру­зі! — по­вто­ри­ла во­на, узяв­ши Фро­до за ру­ку. — Смій­те­ся, ве­се­лі­ть­ся! Я — Зо­ло­тин­ка, доч­ка Рі­ки.

Во­на за­чи­ни­ла за ни­ми две­рі і, ши­ро­ко роз­ки­нув­ши бі­ло­сніж­ні ру­ки, про­мо­ви­ла:

— Ніч сю­ди не пус­ти­мо! Мо­же, ви ще бо­ї­тесь ту­ма­нів, і тем­ря­ви, і гли­бо­кої во­ди, і ди­ких іс­тот? Ні­чо­го не бі­йтесь: сьо­год­ні вас за­хис­тить Том Бом­ба­дил!

Оч­ма­ні­лі го­бі­ти ди­ви­ли­ся на неї. А во­на ски­ну­ла на них оком і по­сміх­ну­лась.

— Пре­крас­на па­ні! — про­мо­вив на­реш­ті Фро­до. Сер­це йо­го не­спо­ді­ва­но ви­пов­ни­ла не­збаг­нен­на ра­дість, як при зу­стрі­чі з ель­фа­ми; хоч за­раз ча­ри бу­ли не та­кі під­не­се­ні, але глиб­ші та ближ­чі до сер­ця смер­т­но­го, чу­до­ві, але не чу­жі.

— Пре­крас­на па­ні! — по­вто­рив він. — Те­пер я зро­зу­мів ту ра­дість, що бри­ніла у Бом­ба­ди­ло­вих піс­нях!

Він за­м’яв­ся й за­мовк, вра­же­ний, звід­ки узя­ли­ся в ньо­го ці ряд­ки. Зо­ло­тин­ка роз­смі­я­лась:

— Лас­ка­во про­си­мо! Ме­ні не до­во­ди­лось чу­ти, щоб меш­кан­ці Го­бі­та­нії бу­ли та­кі крас­но­мов­ні. Але я ба­чу, ти — друг ель­фів, бо очі твої бли­щать, а го­лос дзве­нить. При­єм­на зу­стріч! Сі­дай­те ж та пі­дож­діть гос­по­да­ря цьо­го до­му. Він за­раз при­йде, тіль­ки улаш­тує ва­ших по­ні.

Го­бі­ти охо­че всі­ли­ся на ни­зь­ких сті­ль­чи­ках з пле­те­ни­ми си­дін­ня­ми, а Зо­ло­тин­ка за­хо­ди­ла­ся кло­по­та­ти ко­ло сто­лу; і ру­ха­ла­ся во­на так лег­ко та сприт­но, що го­ді й уя­ви­ти. Звід­кись з‐за до­му до­ли­нув спів; се­ред не­скін­чен­них «там‐па‐рам, бам­па‐рам, тин­да‐тин» мож­на бу­ло уло­ви­ти:

— Пре­крас­на па­ні! — втре­те ска­зав Фро­до по хви­ли­ні роз­ду­му. — Мож­ли­во, моє за­пи­тан­ня здас­ть­ся то­бі без­глуз­дим, але ска­жи нам, будь лас­ка: хто та­кий Том Бом­ба­дил?

Во­на зу­пи­ни­лась і від­по­ві­ла з по­сміш­кою:

— Він — Бом­ба­дил!

Фро­до зди­во­ва­но гля­нув на неї.

— Він та­кий, яким ви ба­чи­те йо­го, — по­яс­ни­ла Зо­ло­тин­ка. — Гос­по­дар па­гор­бів, лі­сів та вод.

— От­же, весь цей ди­во­виж­ний край на­ле­жить йо­му? Ні, ні! — тро­хи спо­хмур­ніла во­на і до­да­ла ти­хо, мов для се­бе: — Це бу­ло б за­над­то важ­ко. Де­ре­ва та тра­ви, все, що рос­те на зем­лі, не на­ле­жить ні­ко­му. Але Том — гос­по­дар. Ні­хто ще не на­смі­лю­вав­ся за­ва­ди­ти йо­му, ко­ли він гу­ляє по лі­сі, плюс­ко­тить у во­ді чи стри­бає по схи­лах під сон­цем і мі­ся­цем. Він ні­чо­го не бо­ї­ть­ся. Том Бом­ба­дил — гос­по­дар.

Са­ме у цю мить две­рі від­хи­ли­ли­ся і уві­йшов Том Бом­ба­дил. За­мість ка­пе­лю­ха на йо­го гус­тих ку­че­рях ле­жав те­пер ві­нок з осін­ньо­го лис­тя. Він за­смі­яв­ся і, на­бли­зив­шись до Зо­ло­тин­ки, узяв її за ру­ку.

— Ось моя пре­чу­до­ва па­ні! — ска­зав він, вкло­нив­шись до го­бі­тів. — Зо­ло­та моя ягід­ка у зе­ле­ні та сріб­лі, з кві­та­ми на по­я­сі! Ба­чу, що стіл вже на­кри­тий! Ось вер­ш­ки, мед і хліб. Ба­чу ще сир та сві­жий са­лат, та­ріл­ки й ке­ли­хи по­ряд сто­ять. Мас­ло, та яго­ди, та мо­ло­ко — чи цьо­го нам до­сить? Чи ве­че­ря го­то­ва?

— Ве­че­ря го­то­ва, — ска­за­ла Зо­ло­тин­ка, — а ось гос­ті — ще ні!

Том по­плес­кав у до­ло­ні й ви­гук­нув:

— Да­руй­те, То­му все ба­лач­ки, а гос­ті ж вто­ми­ли­ся! Га­разд, ідіть‐но зі мною, про­ве­ду вас, від­ра­зу по­лег­шає. Вми­йте­ся, дру­зі мої, ос­ві­жіть об­лич­чя, ски­нь­те бруд­ну оде­жи­ну, роз­че­шіть во­лос­ся!

Він від­крив две­рі і про­вів їх ко­рот­ким ко­ри­до­ром, а по­тім до кім­на­ти з на­хи­ле­ною сте­лею у пів­ніч­но­му ку­точ­ку до­му. Глад­кі ка­м’я­ні сті­ни бу­ли вкри­ті зе­ле­ни­ми ки­ли­ма­ми та жов­ти­ми за­віс­ка­ми. По під­ло­зі, ви­кла­де­ній плит­ка­ми, був роз­си­па­ний сві­жий оче­рет. Бі­ля сті­ни ряд­ком ле­жа­ли чо­ти­ри м’я­ких матра­ци, ко­жен з куп­кою ковдр, а на­про­ти, на дов­гім ос­ло­ні, сто­я­ли гли­ня­ні та­зи й гле­чи­ки з хо­лод­ною та га­ря­чою во­дою. А ще бі­ля кож­ної по­сте­лі бу­ли при­го­то­ва­ні зе­ле­ні пан­тоф­лі.

Не­за­ба­ром, уми­ті й сві­жі, го­бі­ти по­сі­да­ли до сто­лу, по двоє з кож­но­го бо­ку, а на кін­цях йо­го си­ді­ли Зо­ло­тин­ка та Гос­по­дар. Тра­пе­зу­ва­ли дов­го та ве­се­ло. Хоч гос­ті їли, як здат­ні їс­ти тіль­ки зго­лод­ні­лі го­бі­ти, час­ту­ван­ня не бід­ні­ло; їм під­ли­ва­ли у ке­ли­хи зви­чай­ну хо­лод­ну во­ду, але во­на ба­дьо­ри­ла як ви­но та роз­в’я­зу­ва­ла язи­ки. Во­ни й не по­мі­ти­ли, ко­ли вда­ли­ся до спі­ву, ні­би спі­ва­ти бу­ло для них так са­мо прос­то та звич­но, як роз­мов­ля­ти.

На­реш­ті Том з Зо­ло­тин­кою під­ве­ли­ся й сприт­но при­бра­ли зі сто­лу. Гос­тей по­са­ди­ли у кріс­ла з ос­лін­чи­ка­ми для втом­ле­них ніг і зве­лі­ли си­ді­ти ти­хо. У ши­ро­ко­му вог­ни­щі жев­рів во­гонь, кім­на­ту за­пов­ню­ва­ли при­єм­ні па­хо­щі яб­лу­не­вої де­ре­ви­ни. Ко­ли все при­бра­ли, світ­ло за­га­си­ли, крім од­но­го сві­ти­ль­ни­ка та па­ри сві­чок у кут­ках ка­мін­ної по­ли­ці. Зо­ло­тин­ка зі свіч­кою у руці пі­ді­й­ш­ла до них і по­ба­жа­ла доб­рої но­чі та міц­но­го сну.

— Хай ні­що не бен­те­жить вас, — ска­за­ла во­на. — Не зва­жай­те на ніч­ний го­мін! Не за­йде до на­ших две­рей та ві­кон ні­що, крім мі­сяч­но­го сяй­ва, та зо­ря­но­го світ­ла, та віт­ру з гір­сь­ких вер­хів. На доб­ра­ніч!

І во­на, ото­че­на ме­рех­тін­ням і ше­лес­том, ви­йш­ла з кім­на­ти, не­на­че стру­мінь про­д­зюр­ко­тів по про­хо­лод­но­му ка­мін­ню у ніч­ній ти­ші.

Том мов­ч­ки при­сів по­ряд з го­бі­та­ми, а во­ни, осо­ло­ві­лі, ні­як не на­ва­жу­ва­ли­ся за­да­ти хо­ча б од­не з ба­га­тьох за­пи­тань, кот­рі до­шку­ля­ли їм під час ве­че­рі. На­реш­ті Фро­до за­го­во­рив:

— О Гос­по­да­рю, ска­жи: чи ти по­чув мій по­клик, чи ми спіт­ка­ли те­бе ви­пад­ко­во?

Том по­во­ру­шив­ся, не­на­че роз­бу­дже­ний від при­єм­но­го сну.

— Що‐що? — пе­ре­пи­тав він. — Чи по­чув я те­бе? Ні, не чув, бо ж я спів­ав. Не на­звав би ви­пад­ко­вою та­ку зу­стріч, але шу­ка­ти вас на­вмис­не на­віть дум­ки я не мав. Вас очі­ку­вав, що­прав­да. Чут­ка‐бо до нас дій­ш­ла, що блу­ка­є­те ви лі­сом, стом­ле­ні та без до­ріг. А ку­ди вас за­не­се, бу­ло зро­зу­мі­ло — всі сте­жи­ни при­ве­дуть вас до Осо­кор­ки. Ста­рий сі­рий осо­кір — ча­рів­ник ві­до­мий, і не­лег­ко ма­лю­кам опи­ра­тись йо­му. Ну, а Том по­спі­шав у сво­їй спра­ві, був він ду­же за­й­ня­тий... — Том опус­тив го­ло­ву, не­мов зби­ра­ю­чись за­сну­ти, але за­мість то­го ти­хо про­спів­ав:

Він гля­нув на го­бі­тів не­спо­ді­ва­но яс­ни­ми бла­кит­ни­ми очи­ма:

Тут уже Фро­до не втри­мав­ся й за­дав за­пи­тан­ня, яке особ­ли­во за­й­ма­ло йо­го:

— Ска­жи, Гос­по­да­рю, хто та­кий Ста­рий Осо­кір? Я про ньо­го ні­чо­го ра­ніш не чув.

— Ні‐ні, не тре­ба! — ра­зом стре­пе­ну­ли­ся Пін та Мер­рі. — Не за­раз! Кра­ще вран­ці!

— Це вір­но, — зго­див­ся Том. — Усім те­пер час від­по­чи­ти. Го­во­ри­ти про зле не вар­то, ко­ли ніч сто­їть над сві­том. Спіть со­лод­ко на по­душ­ках, спо­чи­вай­те до сві­тан­ку! Не жа­хай­тесь, як щось грим­не, — крізь ці сті­ни не про­лі­зе на­віть ста­рий осо­кір!

Він за­га­сив сві­ти­ль­ник і, взяв­ши по свіч­ці у кож­ну ру­ку, по­вів гос­тей до спаль­ні.

Матра­ци й по­душ­ки бу­ли м’я­кі як пух, а ков­д­ри — з бі­лої вов­ни. Не встиг­ли во­ни по­ля­га­ти та за­гор­ну­ти­ся no‐щі­ль­ні­ше, як уже всі міц­но спа­ли.

Піз­но уно­чі Фро­до при­снив­ся страш­ний сон. Мо­ло­дий мі­сяць плив по не­бу; в йо­го слаб­кім світ­лі по­хму­ро чор­ніла сті­на з во­рі­ть­ми під тем­ною ар­кою. Фро­до у якийсь див­ний спо­сіб зле­тів над нею і по­ба­чив, що ске­лі кіль­цем охо­пи­ли рів­ни­ну, а по­се­ред рів­ни­ни здій­ма­є­ть­ся чи то ве­ли­че­з­на ске­ля, чи ка­м’я­на ве­жа. На вер­ху її хтось во­рух­нув­ся. Мі­сяць, пі­ді­й­ма­ю­чись над ве­жею, ос­ві­тив бі­ло­сніж­не во­лос­ся не­зна­йо­мої лю­ди­ни, що трі­по­ті­ло у по­віт­рі. У пі­ть­мі вни­зу хтось злоб­ли­во во­лав і ви­ла вов­ча зграя. Рап­том тінь ве­ли­ких крил за­кри­ла мі­сяць. Чо­ло­вік на ве­жі здій­няв ру­ки, змах­нув па­те­ри­цею, і бі­лий спа­лах вда­рив у не­бо. Ве­ли­чез­ний орел спус­тив­ся з не­бес і під­хо­пив то­го чо­ло­ві­ка. Во­лан­ня не вщу­ха­ло, вов­ки скиг­ли­ли. Щось за­шу­мі­ло, мо­же ві­тер, і з ним до­ле­тів дріб­ний сту­кіт ко­пит. Ко­ні, ко­ні, ко­ні не­сли­ся зі схо­ду... «Чор­ні Вер­ш­ни­ки!» — по­ду­мав Фро­до й про­ки­нув­ся. Грім ко­пит ще від­да­вав­ся у ву­хах. Він по­ле­жав не ру­ха­ю­чись, при­слу­хо­ву­вав­ся та ду­мав, що не зна­й­де у со­бі сил по­ки­ну­ти ці на­дій­ні сті­ни; але все бу­ло ти­хо. На­реш­ті Фро­до пе­ре­вер­нув­ся на дру­гий бік і зно­ву за­снув; як­що йо­го й від­ві­да­ли те­пер ін­ші сни, то він вже ні­чо­го не за­па­м’я­тав.

По­руч з ним со­лод­ко спав Пін. Аж ось він теж за­во­ру­шив­ся і за­стог­нав. Йо­му при­ма­ри­ло­ся, не­мов він про­ки­нув­ся від яко­гось зву­ку, що три­во­жив йо­го уві сні. Шур‐шур‐хрип... якісь де­ре­ва тер­ли­ся об сті­ни бу­дин­ку, дря­па­ли дах та вік­но: шур‐шурр‐хрип... Він по­ду­мав, чи не рос­туть десь по­бли­зу вер­би чи осо­ко­ри, і у цю ж мить йо­му зда­ло­ся, що він зо­всім не у. бу­дин­ку під да­хом, а усе­ре­ди­ні стов­бу­ра, і жах­ли­ве де­ре­во знов скри­пить, зну­ща­ю­чись з ньо­го... Він сів; м’я­кі пе­ри­ни зі­м’я­ли­ся під йо­го ру­кою, він отя­мив­ся і знов ліг, вті­ше­ний. «Хай ні­що не бен­те­жить вас! Не зва­жай­те на ніч­ний го­мін!» — при­га­дав він і зно­ву за­снув.

Спо­кій Мер­рі по­ру­шив плюс­кіт во­ди; ти­хо роз­ли­ва­ла­ся во­на дов­ко­ла бу­дин­ку тем­ним без­бе­ре­гим озе­ром, ви­ру­ва­ла по­під сті­на­ми і по­ві­ль­но, не­впин­но пі­ді­й­ма­ла­ся. «По­то­ну, — по­ду­мав він. — Во­да геть усе зал­лє, і я по­то­ну!» Він уя­вив, ні­би ле­жить у сли­зь­кій та рід­кій баг­ню­ці, під­ско­чив — і від­чув під но­га­ми про­хо­ло­ду твер­дих пли­ток під­ло­ги. Мер­рі збаг­нув, де зна­хо­ди­ть­ся, й опус­тив­ся на по­с­тіль. Чи при­га­дав він ти­хі сло­ва, чи на­справ­ді по­чув? «Не за­йде до на­ших две­рей та ві­кон ні­що, крім мі­сяч­но­го сяй­ва, та зо­ря­но­го світ­ла, та віт­ру з гір­сь­ких вер­шин». Лег­кий по­дих сві­жо­го по­віт­ря во­рух­нув за­віс­ки; Мер­рі гли­бо­ко зі­тх­нув і зно­ву по­ри­нув у сон.

А Сем, скіль­ки міг по­тім при­га­да­ти, про­спав усю ніч у гли­бо­ко­му за­до­во­лен­ні, як­що тіль­ки ко­ло­ди здат­ні від­чу­ва­ти за­до­во­лен­ня.

Вран­ці во­ни про­ки­ну­ли­ся усі ра­зом. Вже роз­вид­ни­лось. Том по­хо­джав по кім­на­ті, по­свис­ту­ю­чи, як дрізд. По­чув­ши, що го­бі­ти за­во­ру­ши­ли­ся, він за­плес­кав у до­ло­ні й гук­нув: «Гей! Там‐па­ра‐рам! Та­лі‐рам! Ось і ра­нок на­став, ма­лю­ків за­став!» Він роз­крив жов­ті за­віс­ки, і з‐за них по­ка­за­ли­ся вік­на — од­не на схід, дру­ге на за­хід.

Гос­ті по­під­во­ди­лиея, ба­дьо­рі та від­по­чи­лі. Фро­до від­ра­зу під­біг до схід­но­го вік­на і по­ба­чив го­род, увесь у сріб­ній ро­сі. А він ду­мав, що по­ба­чить лу­ку, геть по­топ­та­ну ко­пи­та­ми! Пря­мо пе­ред ним тяг­ну­ла­ся гряд­ка бо­бів, під­пер­тих кіл­ка­ми, а за ни­ми на сві­тан­ко­во­му не­бі ви­ма­льо­ву­ва­лась сі­ра вер­хів­ка па­гор­ба. Ра­нок був по­хму­рий, зо­ря ледь зо­ло­ті­ла по­за дов­ги­ми пас­ма­ми хмар, схо­жих на роз­ку­йов­дже­не клоч­чя з баг­ря­ним під­бо­єм. Усе пе­ред­ві­ща­ло дощ; але зо­ря швид­ко роз­жев­рі­лась, і чер­во­ні бо­бо­ві кві­точ­ки ве­се­ло за­бли­ща­ли се­ред во­ло­го­го зе­ле­но­го лис­тя.

Пін ви­гля­нув із за­хід­но­го вік­на, але за ту­ма­ном не по­ба­чив лі­су, не­мов ці­ла хма­ра впа­ла до зем­лі і спо­ви­ла крає­вид. Там, де ма­ла бу­ти річ­ка, ту­ман клу­бо­чив­ся і зви­вав­ся, мов пі­р’я. По­тік, що збі­гав по схи­лу злі­ва, зни­кав десь на се­ре­ди­ні па­гор­ба у мо­лоч­но‐бі­лій сті­ні. Ближ­че, уз­довж під­ст­ри­же­ної ого­ро­жі, за­тка­ної сріб­ним па­ву­тин­ням, ряс­ні­ли кві­ти, а да­лі — лу­жок, мок­рий від ро­си. І ні­де ні­яких осо­ко­рів!

— Доб­ро­го ран­ку, ве­се­лі дру­зі мої! — ви­гук­нув Том і ши­ро­ко роз­чи­нив схід­не вік­но. У кім­на­ту по­ли­лось про­хо­лод­не по­віт­ря із за­па­хом до­щу. — Сон­це сьо­год­ні за­ві­та­ло не­на­дов­го. Ще до­сві­ту я по­хо­див, по­бі­гав по па­гор­бах: во­ло­га й тра­ва під но­га­ми, во­ло­гий і ві­тер. Роз­бу­див я Зо­ло­тин­ку, піс­ню про­спів­ав під її ві­кон­цем. Роз­бу­ди­ти та­кож і вас хо­тів я, але з ва­ми це склад­ні­ше. Як­що ма­лю­ки по­ба­чать по­га­ні сни, то, зви­чай­но, ра­но‐вран­ці не про­ки­ну­ть­ся во­ни! Дін‐ді­лі‐дон! Пі­ді­й­май­тесь, дру­зі! Сни за­будь­те. Вам не мож­на зво­лі­ка­ти. Дін‐ді­лі‐дол, хло­п’я­та, дін‐діл! На вас че­кає на­кри­тий стіл. Хто сприт­ні­ший — той одер­жить смач­ну їжу, а ко­пу­нам— тіль­ки трав­ка та во­ди­ця з ка­лю­жі!

Яс­на річ, го­бі­ти по­ква­пи­ли­ся за­й­ня­ти свої міс­ця при сто­лі (хоч у за­гро­зу То­ма во­ни не ду­же й по­ві­ри­ли); але по­ки­да­ти стіл не по­спі­ша­ли, аж по­ки він. май­же не спо­рож­нів. Сні­да­ли без гос­по­да­рів. То­ма мож­на бу­ло по­чу­ти: він но­сив­ся ту­ди й сю­ди, чи­мось сту­ко­тів на кух­ні, бі­гав по схід­цях, на­спі­ву­вав на го­ро­ді. Роз­кри­ті вік­на кім­на­ти ви­хо­ди­ли на за­хід, на спо­ви­ту ту­ма­ном до­ли­ну. З оче­ре­тя­но­го да­ху па­да­ли крап­лі. Го­бі­ти ще не до­вер­ши­ли сні­дан­ку, ко­ли хма­ри за­кри­ли геть усе не­бо і пі­шов ти­хий, упер­тий дощ. За йо­го за­ві­сою зник­ли і ліс, і па­гор­би.

По­ки во­ни ди­ви­ли­ся у вік­но, звід­кись звер­ху до­ли­нув до них го­лос Зо­ло­тин­ки, не­мов він лив­ся ра­зом з до­щем. На­віть не ро­зі­брав­ши слів, во­ни зро­зу­мі­ли, що це — до­що­ва піс­ня. В ній бу­ла ра­дість ви­со­х­лої зем­лі, що п’є дов­го­очі­ку­ва­ну во­ло­гу, в ній бу­ла вся рі­ка, від гір­сь­ко­го дже­ре­ла до бе­ре­гів да­ле­ко­го Мо­ря. Го­бі­ти слу­ха­ли у за­х­ва­ті, а Фро­до по­дум­ки дя­ку­вав не­бесам за до­що­ви­ту по­го­ду — це від­да­ля­ло го­ди­ну роз­ста­ван­ня. Про­ки­нув­шись вран­ці, він від­ра­зу при­га­дав, що тре­ба бу­де йти да­лі, і ця дум­ка му­ля­ла йо­му сер­це; але те­пер він не мав сум­ні­ву, що сьо­год­ні ні­ку­ди во­ни не пі­дуть.

Вер­хо­вий ві­тер при­гнав з за­хо­ду но­ві на­б­ряк­лі хма­ри, і те­пер во­ни зли­вою впа­ли на го­лі вер­хів­ки Мо­ги­ль­них гор­бів. На­в­ко­ло до­му здій­ня­лась во­дя­на сті­на. Фро­до, сто­я­чи бі­ля від­кри­тих две­рей, спо­сте­рі­гав, як бі­ла крей­дя­на до­ріж­ка обер­та­є­ть­ся на мо­лоч­ну річ­ку і те­че, вся у бу­ль­баш­ках, униз, до до­ли­ни. З‐за ро­гу до­му ви­біг під­тюп­цем Бом­ба­дил — він роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, ні­би від­га­ня­ю­чи дощ; і справ­ді, ко­ли він ско­чив на ґа­нок, то був зо­всім су­хий, тіль­ки че­ре­ви­ки зняв та і за­су­нув у ку­то­чок бі­ля вог­ни­ща. По­тім він всів­ся у най­біль­ше кріс­ло і по­кли­кав до се­бе го­бі­тів.

— Сьо­год­ні у Зо­ло­тин­ки день при­би­ран­ня, — ска­зав він, — осін­ньо­го при­би­ран­ня. Як на вас, го­бі­тів, за­над­то мок­ро — от­же, по­ки що від­по­чи­вай­те. Ни­ні доб­рий день для дов­гої бе­сі­ди, для до­клад­них роз­пи­ту­вань. І по­чи­на­ти, на мою дум­ку, кра­ще То­мо­ві.

Ба­га­то чу­до­вих іс­то­рій роз­по­вів то­ді го­бі­там Бом­ба­дил. То він го­во­рив ледь чут­но, не­мов сам до се­бе, то зне­на­ць­ка ки­дав на них по­гляд яс­но‐бла­кит­них очей з‐під гус­тих брів. Час­то мо­ва йо­го пе­ре­тво­рю­ва­ла­ся на спів, він схоп­лю­вав­ся з кріс­ла і пус­кав­ся у та­нок. Він роз­по­ві­дав про кві­ти та бджіл, про зви­чаї де­рев, про ди­во­виж­них меш­кан­ців лі­су, ли­хих і доб­рих, друж­ніх і во­ро­жих, про та­єм­ни­ці ко­лю­чих хащ.

Слу­ха­ю­чи, го­бі­ти по­во­лі ося­га­ли жит­тя лі­су: він жив сам по со­бі, а во­ни дій­с­но бу­ли там чу­жин­ця­ми. Усі роз­по­ві­ді так чи інак­ше тор­ка­ли­ся Ста­ро­го Осо­ко­ра; Фро­до вга­му­вав свою ці­ка­вість, на­віть з лихвою, що­прав­да, ті ві­до­мос­ті йо­му не спо­до­ба­лись. Том роз­крив пе­ред ни­ми гли­бо­ко при­хо­ва­ні дум­ки де­рев, час­то тем­ні й чу­жі, їх­ню не­на­висть до всьо­го, що ру­ха­є­ть­ся на сво­їх но­гах, гри­зе, ла­має, ку­сає, ру­бає та па­лить — до тих, хто руй­нує і за­хоп­лює. Ліс не дар­ма звав­ся Ста­рим, він був і справ­ді ду­же дав­ній — ос­тан­ній кла­поть прос­то­рих спо­кон­віч­них лі­сів; у ньо­му ще жи­ли, ста­рі­ю­чи по­ві­ль­но, як са­ма зем­ля, пра­ба­ть­ки де­рев, що па­м’я­та­ють ча­си сво­го вер­хо­вен­с­т­ва. За дов­гі ві­ки во­ни спов­ни­лись гор­ди­ні, гли­бо­кої муд­рос­ті та зло­би. Але най­під­ступ­ні­ший та най­не­без­печ­ні­ший був Ста­рий Осо­кір; сер­це­ви­на йо­го про­гни­ла, а не­ви­тра­че­ної си­ли за­ли­ши­лось чи­ма­ло. Він умів ке­ру­ва­ти віт­ра­ми, й ті роз­но­си­ли йо­го піс­ні та ду­ми по всьо­му лі­су, по обох бе­ре­гах річ­ки. Він жа­діб­но ви­смок­ту­вав си­лу з зем­лі та над­си­лав свої по­ве­лін­ня по тон­ких ко­рін­цях під зем­лею та по гіл­ках, що трем­тять у по­віт­рі, по­ки йо­го вла­ді не під­ко­ри­ли­ся май­же всі де­ре­ва, від Пе­ре­п­ле­те­ні до Мо­гил.

Не­спо­ді­ва­но Том об­ли­шив лі­си й пі­шов, пі­шов — по мо­ло­дих стру­моч­ках, по пін­них во­до­спа­дах, де га­ль­ка та ва­лу­ни, де уще­ли­ни та ряс­ні кві­ти у во­ло­гій тра­ві — до са­мих Мо­гил. Го­бі­ти по­чу­ли про Ве­ли­кі Кур­га­ни, про гроб­ни­ці, що за­ро­с­ли тра­вою, про ка­м’я­ні ко­ла. Ме­ка­ли вів­ці на па­со­ви­сь­ках. Пі­ді­й­ма­ли­ся зем­ля­ні ва­ли та бі­лі сті­ни. Фор­те­ці він­ча­ли вер­ши­ни гір. Кня­зі ве­ли за­пек­лі бит­ви між со­бою, ко­ва­лі гар­ту­ва­ли но­ві ме­чі, й по­лу­м’я­ні ви­блис­ки юно­го сон­ця ся­я­ли на не­на­сит­них клин­ках. Пе­ре­мо­ги змі­ню­ва­лись по­раз­ка­ми, баш­ти руй­ну­ва­лись, фор­те­ці па­ла­ли, і во­гонь здій­мав­ся до не­бес. Зо­ло­то си­па­ли ку­па­ми на по­хо­валь­ні ло­жа ко­ро­лів та ко­ро­лев, і на­си­па­ли над ни­ми кур­га­ни, і за­му­ро­ву­ва­ли ка­м’я­ні две­рі; а по­тім усе за­рос­та­ло бу­р’я­на­ми. Зно­ву пас­лись вів­ці, по­щи­пу­ю­чи тра­вич­ку, але не­вдов­зі пус­т­ка зно­ву за­па­но­ву­ва­ла на гор­бах. З да­ле­кої да­ле­чи­ни пі­ді­й­ма­лась тінь, і кіс­т­ки во­ру­ши­ли­ся у мо­ги­лах. Мер­ці бро­ди­ли по кур­га­нах, бряз­ка­ю­чи на­мис­том і пер­с­ня­ми на па­ль­цях, хо­лод­них, мов кри­га. Мі­сяч­ни­ми но­ча­ми ка­мін­ня пра­дав­ніх кур­га­нів стри­мі­ло з зем­лі, мов зла­ма­ні зу­би.

Го­бі­ти здри­га­ли­ся. До Го­бі­та­нії до­хо­ди­ли чут­ки про мер­ців з Мо­гил за Лі­сом. Але на­віть бі­ля мир­но­го вог­ни­ща у без­печ­ній да­ли­ні слу­ха­ти та­ке зго­див­ся б не будь‐який го­біт. За­тиш­но бу­ло в осе­лі То­ма Бом­ба­ди­ла, але те­пер чет­ве­ро дру­зів ми­мо­во­лі зга­да­ли, що дім йо­го сто­їть на під­сту­пах до тих жах­ли­вих гор­бів. Во­ни вже не сте­жи­ли за роз­по­від­дю, не­спо­кій­но со­ва­лись, об­мі­ню­ва­ли­ся збен­те­же­ни­ми по­гля­да­ми. Ко­ли ж во­ни знов по­ча­ли слу­ха­ти, Бом­ба­дил вже за­ле­тів у дум­ках до кра­їн, не­ві­до­мих та не­до­сяж­них їх­ньо­му не ду­же роз­ви­не­но­му ро­зу­му; до тих ча­сів, ко­ли світ був прос­то­рі­ший і по Мо­рю мож­на бу­ло до­плив­ти пря­мо до бе­ре­гів За­хо­ду; Том спів­ав, як під зо­ря­ним не­бом про­ки­ну­ли­ся до жит­тя пра­ба­ть­ки ель­фів. По­тім він рап­том при­нишк, опус­тив го­ло­ву, ні­би за­хо­тів спа­ти. Го­бі­ти си­ді­ли ти­хо, за­ча­ро­ва­ні; їм зда­ва­лось, ні­би від піс­ні То­ма вга­му­вав­ся ві­тер, роз­та­ну­ли хма­ри, а день змі­нив­ся на ніч і все не­бо всі­я­ли бі­лі зір­ки.

Чи день так ми­нув, чи ба­га­то днів, Фро­до не міг би від­по­віс­ти. Він не від­чу­вав ні го­ло­ду, ні вто­ми, са­ме тіль­ки без­меж­не зди­ву­ван­ня. Зір­ки ся­я­ли у вік­ні, не­бес­на ти­ша, зда­ва­ло­ся, огор­ну­ла дім. На­реш­ті Фро­до, чо­гось на­ля­ка­ний ті­єю ти­шею, обе­реж­но спи­тав:

— Хто ж ти, па­не?

— Що‐що? — пе­ре­пи­тав Том, ви­прос­ту­ю­чись у кріс­лі, і очі йо­го зблис­ну­ли у на­пів­тем­ря­ві. — Чи ти ще не за­па­м’я­тав, як ме­не звуть? Чо­го ж то­бі ще тре­ба? Ска­жи, чи ти мо­жеш бу­ти сам со­бою — без іме­ні? Втім, ти мо­ло­дий, а я ста­рий. Я — Ста­рій­ши­на, ось хто я. За­па­м’я­тай­те, дру­зі: Том ста­рі­ший за рі­ки та лі­си, Том па­м’я­тає пер­ший дощ і пер­ший жо­лудь. Він про­клав стеж­ки ра­ні­ше, ніж з’я­вив­ся Ро­с­лий На­род, він ба­чив, як при­йшов ма­лий на­ро­дець. Він був тут до ко­ро­лів і до мер­ців. Ко­ли ель­фи, по­чув­ши клич, ви­ру­ши­ли на За­хід, Том уже був тут, за­дов­го до то­го, як мо­ря, що ото­чу­ють світ, зі­мк­ну­лись у кіль­це. Том па­м’я­тає су­тін­ки під зо­ря­ним не­бом, ко­ли світ ще не ві­дав стра­ху, світ до при­шес­тя Чор­но­го Во­ло­да­ря...

Лег­ка тінь май­ну­ла за вік­ном, але го­бі­ти не встиг­ли при­ди­ви­ти­ся; ко­ли во­ни обер­ну­лись, у две­рях вже сто­я­ла Зо­ло­тин­ка, ося­я­на світ­лом: во­на три­ма­ла свіч­ку, за­сту­пив­ши її від про­тя­гу, і до­ло­ня її зда­ва­ла­ся про­зо­рою, не­мов бі­ла муш­ля у со­няч­но­му про­мін­ні.

— Дощ скін­чив­ся! — ска­за­ла во­на. — Сві­жа во­да те­че з па­гор­бів у зо­ря­но­му світ­лі. Тож да­вай­те те­пер смі­я­ти­ся і ве­се­ли­ти­ся!

— А ще да­вай­те їс­ти та пи­ти! — ви­гук­нув Том. — Піс­ля дов­гої роз­по­ві­ді гор­лян­ка геть пе­ре­сох­ла, а хто слу­хав ці­лий день, на­пев­не зго­лод­нів!

Ско­чив­ши зі сво­го кріс­ла, він схо­пив свіч­ку з ка­мін­ної по­лич­ки і за­сві­тив її від тої, яку три­ма­ла Зо­ло­тин­ка. По­тім про­тан­цю­вав ко­ло сто­лу, стриб­нув за две­рі і зник.

По­вер­нув­ся він швид­ко з ве­ли­кою, доб­ре на­ван­та­же­ною та­цею. Том із Зо­ло­тин­кою удвох на­кри­ли стіл, а го­бі­ти ми­лу­ва­ли­ся на них, смі­ю­чись: та­кі чу­до­ві бу­ли всі ру­хи Зо­ло­тин­ки, та­кі сміш­ні бу­ли ви­тів­ки То­ма. Але, ви­хо­дя­чи та вхо­дя­чи до кім­на­ти, ру­ха­ю­чись бі­ля сто­лу, во­ни не за­ва­жа­ли од­не од­но­му, ні­би ра­зом ви­ко­ну­ва­ли якийсь та­нець. Вмить їжа, по­суд і свіч­ни­ки бу­ли роз­став­ле­ні як слід. За­па­ли­ли свіч­ки, бі­лі та жов­ті, і Том укло­нив­ся до гос­тей.

— Ве­че­ря го­то­ва, — ска­за­ла Зо­ло­тин­ка, і тіль­ки то­ді го­бі­ти по­мі­ти­ли, що на ній сріб­ляс­те вбран­ня з бі­лим по­я­сом, а че­ре­вич­ки ме­рех­тять, мов ри­б’я­ча лус­ка. А Том був у кап­та­ні, бла­кит­но­му, як уми­ті до­щем не­за­буд­ки, і в зе­ле­них пан­чо­хах.

Той ве­чір був ще кра­щим, ніж вчо­раш­ній. Го­бі­ти, за­ча­ро­ва­ні роз­по­ві­дя­ми То­ма, за­бу­ли і про обід, і про ве­че­рю, але, по­ба­чив­ши їжу, від­чу­ли та­кий апе­тит, не­мов го­ло­ду­ва­ли з тиж­день. Які там спі­ви чи роз­мо­ви! Во­ни за­й­ня­лись най­по­важ­ні­шою спра­вою, але не­вдов­зі по­ве­се­лі­ша­ли і ра­діс­но за­го­мо­ні­ли.

Піс­ля ве­че­рі Зо­ло­тин­ка спі­ва­ла їм свої піс­ні, ті, що ве­се­ло по­чи­на­ю­ть­ся у ви­со­чи­ні та ти­хо схо­дять до мов­чаз­них гли­бин, і пе­ред го­бі­та­ми зри­мо з’яв­ля­ли­ся без­краї озе­ра та мо­гут­ні рі­ки не­озо­рої ши­ри­ни; вдив­ля­ю­чись у них, во­ни ба­чи­ли не­бо під но­га­ми і від­бит­ки зі­рок на дні, схо­жі на са­мо­цві­ти. По­тім Зо­ло­тин­ка по­ба­жа­ла їм на доб­ра­ніч і за­ли­ши­ла їх бі­ля вог­ни­ща. Але те­пер Том, за­був­ши про дрі­мо­ту, по­чав роз­пи­ту­ва­ти гос­тей.

Ви­яви­ло­ся, що він чи­ма­ло знає про них, про їх­ні ро­ди­ни та й про всю іс­то­рію Го­бі­та­нії, по­чи­на­ю­чи з та­ких дав­ніх днів, що й са­мі го­бі­ти не па­м’я­та­ли. Та­ка обі­зна­ність їх вже не зди­ву­ва­ла; але як же во­ни вра­зи­ли­ся, ко­ли по­чу­ли, що ос­тан­ні но­ви­ни по­ві­до­мив Бом­ба­ди­ло­ві не хто ін­ший, як Чу­дер­нак; Бом­ба­дил вва­жав йо­го більш знач­ною осо­бою, ніж во­ни са­мі. — «Він міц­но но­га­ми сто­їть на зем­лі, а ру­ки йо­го на­тру­дже­ні, — ска­зав Том. — Він об­да­ро­ва­ний при­род­ною муд­ріс­тю, очі в ньо­го гос­т­рі». Оче­вид­но, Том спіл­ку­вав­ся з ель­фа­ми теж — Гіл­дор у якийсь спо­сіб зу­мів пе­ре­да­ти йо­му звіс­т­ку про вте­чу Фро­до.

Том ба­га­то чо­го знав, а ще ду­же сприт­но ви­пи­ту­вав, то­му Фро­до й не по­мі­тив, як від­крив йо­му свої дум­ки про Бі­ль­бо, свої стра­хи та на­дії від­вер­ті­ше, ніж ра­ні­ше Ган‐даль­фо­ві. Том по­ки­вав го­ло­вою, а ко­ли по­чув про Чор­них Вер­ш­ни­ків, очі йо­го див­но за­бли­ща­ли.

— По­ка­жи‐но ме­ні свій скарб! — рап­том ска­зав він, пе­ре­рвав­ши йо­го роз­по­відь; Фро­до, як не див­но, слух­ня­но ви­тяг з‐під ко­мі­ра лан­цю­жок, зняв Пер­с­тень і від­ра­зу по­дав То­мо­ві.

Зда­ва­ло­ся, він по­біль­шав, по­ки ле­жав на ши­ро­кій за­смаг­лій до­ло­ні Бом­ба­ди­ла. А той під­ніс йо­го до ока і за­смі­яв­ся. На мить пе­ред го­бі­та­ми по­с­та­ло ви­до­ви­ще ра­зом страш­ну­ва­те й без­глуз­де: яс­к­ра­ве си­нє око у зо­ло­то­му ко­лі. По­тім Бом­ба­дил на­дів йо­го на па­лець і на­бли­зив до свіч­ки. Го­бі­ти спер­шу ні­чо­го не втя­ми­ли, а по­тім зой­к­ну­ли: Том ні­ку­ди не зник!

Том роз­смі­яв­ся знов, під­ки­нув Пер­с­тень — і той, блис­нув­ши, щез! Фро­до скрик­нув, але Том уже про­стяг йо­му Пер­с­тень, по­смі­ха­ю­чись, як фо­кус­ник, що по­зи­чив у гля­да­ча дріб­нич­ку, щоб по­ка­за­ти фо­кус.

Фро­до з пі­до­зрою огля­нув Пер­с­тень. Він ні­як не змі­нив­ся, у вся­ко­му ра­зі на ви­гляд, і ва­жив стіль­ки ж — Фро­до зав­жди зда­ва­лось, що для сво­їх роз­мі­рів він за­над­то важ­кий. Але хтось не­мов на­шіп­ту­вав йо­му пе­ре­ко­на­ти­ся, чи це той са­мий Пер­с­тень. Йо­му не ду­же спо­до­ба­ло­ся, як лег­ко­важ­но Том по­во­ди­ть­ся з Пер­с­нем, який, на­віть на дум­ку Ган­даль­фа, був та­кий мо­гут­ній. А Бом­ба­дил вже роз­по­ві­дав за­ба­вну ба­єч­ку про чу­дер­на­ць­кі зви­чаї бор­су­ків. Фро­до ско­рис­тав­ся на­го­дою — і на­дів Пер­с­тень.

Мер­рі звер­нув­ся до ньо­го з яки­мось за­пи­тан­ням, під­ско­чив і при­глу­ше­но скрик­нув. Фро­до від­ра­зу за­спо­ко­їв­ся: от­же, Пер­с­тень той са­мий, бо Мер­рі яв­но не ба­чив ро­ди­ча і ви­трі­щав­ся, пе­ре­ля­ка­ний, на кріс­ло. Фро­до під­вів­ся й став обе­реж­но про­би­ра­ти­ся від ка­мі­на до две­рей.

— Гей, дру­же! — у цю ж мить по­кли­кав Том, див­ля­чись пря­мо на ньо­го сво­ї­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. — Фро­до! Гей! Хо­ди сю­ди! Чи ти да­ле­ко зі­брав­ся? Я ж бо ще не слі­пий. Ски­дай‐но свій пер­с­те­ник! Без ньо­го ти ма­єш кра­щий ви­гляд. По­кинь вже ту дур­ну гру, сі­дай по­ближ­че до ме­не. Ми ще не об­го­во­ри­ли, що вам ро­би­ти зав­т­ра вран­ці. Ста­рий Бом­ба­дил має по­ка­за­ти вам, яким шля­хом ви му­си­те йти, щоб не за­блу­ка­ти!

Фро­до за­смі­яв­ся (на­ма­га­ю­чись при­хо­ва­ти ні­яко­вість), зняв Пер­с­тень і‐по­вер­нув­ся на своє міс­це.

То­ді Том ска­зав їм, що мож­на роз­ра­хо­ву­ва­ти на со­няч­ний ра­нок, доб­рий для ман­д­рів­ни­ків. Але про­ки­ну­тись до­ве­де­ть­ся ду­же ра­но: ту­теш­ня по­го­да та­ка не­на­дій­на, що на­віть Том не міг щось пе­ред­ба­чи­ти на­пе­ред — во­на змі­ню­ва­лась швид­ше, ніж він всти­гав на­ді­ти кур­т­ку. «Над по­го­дою не­ма гос­по­да­ря на зем­лі», — ска­зав він.

Він по­ра­див іти май­же точ­но на пів­ніч по за­хід­них, ни­зь­ких схи­лах па­гор­бів; то­ді во­ни мо­жуть ді­ста­ти­ся до Схід­но­го Трак­ту про­тя­гом од­но­го дня, не за­хо­дя­чи до Мо­ги­ль­ни­ків. Бо­я­ти­ся не­ма чо­го, тре­ба тіль­ки не за­бу­ва­ти, ку­ди та для чо­го по­до­ро­жу­єш.

— Три­май­те­ся зе­ле­ної тра­ви. Не тор­кай­те­ся до ста­рих ка­ме­нюк, не лі­зь­те до осе­лі хо­лод­них мер­ців, бо на­в­ряд чи ви­ста­чить вам на те си­ли й від­ва­ги!

Він по­вто­рив цю по­ра­ду кіль­ка ра­зів і до­дав, що Мо­ги­ль­ни­ки кра­ще об­хо­ди­ти з за­хо­ду, ко­ли вже до­ве­де­ть­ся їм ту­ди по­тра­пи­ти. По­тім він про­спів­ав вір­ши­ка на той ви­па­док, як­що зав­т­ра з ни­ми ско­ї­ть­ся якась бі­да чи вза­га­лі за­на­до­би­ть­ся до­по­мо­га, і при­му­сив го­бі­тів за­вчи­ти йо­го на­па­м’ять:

Ко­ли го­бі­ти за­па­м’я­та­ли сло­ва і про­спі­ва­ли ра­зом з ним, він, смі­ю­чись, по­плес­кав кож­но­го з них по пле­чах та, узяв­ши свіч­ки, про­вів їх до две­рей спаль­ні.

Роз­діл 8
ІМ­ЛА НАД МО­ГИ­ЛЬ­НИ­КА­МИ

Ті­єї но­чі ні­які шу­ми не по­ру­ши­ли їх­ньо­го спо­кою. Але Фро­до чув, чи уві сні, чи на­яву, ти­хий спів; піс­ня роз­ли­ва­ла­ся, не­мов вра­ніш­нє світ­ло, при­хо­ва­не за­ві­сою до­щу, по­ві­ль­но зрос­та­ла, аж по­ки за­ві­са ста­ла сріб­лястою, про­зо­рою, як скло, а по­тім роз­су­ну­лась, і від­кри­ла­ся да­ле­ка зе­ле­на кра­ї­на, ося­я­на сон­цем на схо­ді.

Ви­дін­ня зник­ло, і Фро­до про­ки­нув­ся; Том по­хо­джав по кім­на­ті, на­свис­ту­ю­чи, схо­жий на де­ре­во, де зна­й­шла при­ту­лок зграй­ка пта­хів, і сон­це про­стя­га­ло пер­ші на­в­кіс­ні про­ме­ні крізь від­кри­те вік­но. Над­во­рі все бу­ло зе­ле­не та зо­ло­те.

По­с­ні­да­ли, як і вчо­ра, без гос­по­да­рів. На­став час про­ща­ти­ся, і на сер­ці у го­бі­тів ста­ло важ­ко, хо­ча ра­нок вро­див­ся яс­ний, про­хо­лод­ний, під чис­то вми­тим блі­до‐бла­кит­ним на­ме­том осін­ньо­го не­ба. Ві­яв сві­жий ві­те­рець; по­ні, за­був­ши про звич­ну не­зво­руш­ність, ба­су­ва­ли, не­тер­п­ля­че пе­ре­сту­па­ли но­га­ми та пир­с­ка­ли. Том ви­йшов на ґа­нок, по­ма­хав ка­пе­лю­хом і, при­тан­цьо­ву­ю­чи, по­ра­див го­бі­там по­ква­пи­ти­ся та ви­ру­ша­ти як­най­швид­ше.

Во­ни по­сі­да­ли вер­хи на по­ні і по­їха­ли по до­ріж­ці, що йшла під укіс пів­ніч­ним бо­ком па­гор­ба. Щоб під­ня­ти­ся на пер­ший кру­тий ус­туп, во­ни му­си­ли спі­ши­ти­ся, і тут Фро­до зу­пи­нив­ся.

— Зо­ло­тин­ка! — ви­гук­нув він. — Пре­крас­на па­ні у зе­ле­ні й сріб­лі! Ми не ба­чи­ли її з учо­раш­ньо­го ве­чо­ра і не по­про­ща­ли­ся!

Він так за­сму­тив­ся, що ла­ден був по­вер­ну­ти­ся, але рап­том чис­тий го­лос по­кли­кав йо­го звер­ху. Там, на вер­ши­ні па­гор­ба, во­ни по­ба­чи­ли Зо­лот­ни­ку. її во­лос­ся, ві­ль­но роз­ма­я­не по віт­ру, ме­рех­ті­ло блис­кіт­ка­ми про­ти сон­ця. Во­на тан­цю­ва­ла, і на­в­кру­ги неї роз­ли­ва­ло­ся сяй­во, по­діб­не до блис­ку ро­си на тра­ві.

Го­бі­ти ки­ну­ли­ся біг­цем до вер­ши­ни, зу­пи­ни­лись пе­ред нею, за­хе­ка­ні, і вкло­ни­ли­ся. Зо­ло­тин­ка, мах­нув­ши ру­кою, вка­за­ла їм на зем­лі, за­ли­ті вра­ніш­нім світ­лом. Те­пер від ту­ман­но­го сер­пан­ку не бу­ло й слі­ду, і доб­ре вид­нів­ся той ли­сий верх, де во­ни вчо­ра спро­бу­ва­ли роз­ди­ви­ти­ся, зе­ле­ний в ото­чен­ні тем­них де­рев. Ту­ди, на за­хід, тяг­ла­ся низ­ка лі­сис­тих гор­бів, зе­ле­них, жов­тих та ру­дих, а за ни­ми хо­ва­лась до­ли­на Брен­ді­ві­ни — да­лі на пів­день її за­крут ледь лис­нів по­за стріч­кою Осо­кор­ки — міс­ця, го­бі­там зо­всім не­ві­до­мі. На пів­ніч, за гор­ба­ми, що по­сту­по­во ниж­ча­ли, сте­ли­лась ни­зи­на, сі­ро‐зе­ле­на та бру­нат­на; во­на та­ну­ла у не­яс­ній да­ле­чи­ні. На схо­ді один за од­ним під­но­си­лись Мо­ги­ль­ни­ки, зни­ка­ю­чи з ви­ду, і тіль­ки бі­лий ви­блиск на край­не­бі во­ру­шив у па­м’я­ті роз­по­ві­ді про ви­со­кі й да­ле­кі го­ри.

Дих­нув­ши на пов­ні гру­ди сві­жим по­віт­рям, дру­зі від­чу­ли, що їм не страш­ні ні­які пе­ре­шко­ди: два чи три стрім­ких кид­ки, і во­ни до­сяг­нуть ме­ти. Для чо­го ж бо­я­гуз­ли­во тряс­ти­ся по не­рів­но­му краю пас­ма гор­бів, ко­ли мож­на бу­ло б стри­ба­ти без­жур­но, як Том, по ка­м’я­нис­тих схи­лах пря­мо до Трак­ту!

Але Зо­ло­тин­ка по­вер­ну­ла їх до дій­с­нос­ті. «По­спі­шай­те, доб­рі дру­зі! — ска­за­ла во­на. — Та не за­бу­вай­те про свою ме­ту! Йдіть на пів­ніч, три­ма­ю­чи ві­тер на лі­во­му пле­чі, та хай бу­дуть бло­го­сло­вен­ні слі­ди ва­ші! По­спі­шай­те, по­ки сві­тить сон­це!» Звер­нув­шись до Фро­до, во­на до­да­ла: «Про­ща­вай, дру­же ель­фів! Я ра­дію, що зу­стрі­ла­ся з то­бою!»

Фро­до не зна­й­шов, що від­по­віс­ти. Він ни­зь­ко вкло­нив­ся, ско­чив у сід­ло і по­ві­ль­но по­їхав униз по спа­дис­то­му схи­лу; всі ін­ші по­пря­му­ва­ли за ним. До­му Бом­ба­ди­ла, до­ли­ни Лі­су вже не бу­ло вид­но. По­між гор­ба­ми по­віт­ря зі­грі­ло­ся, від зем­лі йшли си­ль­ні й пря­ні па­хо­щі тра­ви. Ді­став­шись до ни­зу ло­щи­ни» во­ни обер­ну­лись і знов по­ба­чи­ли Зо­ло­тин­ку —. ма­лень­ку тон­ку по­с­тать, ні­би квіт­ку під не­бом; здій­няв­ши ру­ки вго­ру, во­на ди­ви­ла­ся їм услід. Ко­ли во­ни озир­ну­лись, во­на ок­лик­ну­ла їх, по­ма­ха­ла ру­кою і зник­ла за па­гор­бом.

Спо­чат­ку во­ни обі­йшли той зе­ле­ний па­горб, про­ми­ну­ли дру­гу до­ли­ну, глиб­шу та шир­шу» а да­лі гор­би пішли низ­кою, і ман­д­рів­ни­кам до­во­ди­ло­ся то за­ла­зи­ти на па­гор­ки, то спус­ка­ти­ся з дов­гих схи­лів. Не бу­ло там ні де­рев, ні во­ди, тіль­ки ку­че­ря­вий, пруж­ний де­рен і ти­ша, ли­ше ві­тер по­свис­ту­вав десь ви­со­ко, та звід­кись з не­ба лу­на­ли зрід­ка кри­ки са­мот­ніх не­зна­йо­мих пта­хів. Сон­це під­ня­ло­ся ви­ще, зро­би­ло­ся спе­кот­но. До­ла­ю­чи чер­го­вий схил, во­ни раз у раз від­чу­ва­ли, як слаб­шає ві­тер; Ко­ли да­ле­ко на за­хо­ді про­май­нув ліс, йо­го не­мов ди­мом опо­ви­ло — з кож­но­го лис­точ­ка й ко­ре­ня зно­ву ви­па­ро­ву­ва­лась во­ло­га. Не­бо­схил те­пер огор­тав сер­па­нок, а над ним не­бо ста­ло ні­би твер­дим, гус­то‐си­нім.

Опів­дні го­бі­ти опи­ни­ли­ся на гор­бі з ши­ро­ким плас­ким вер­хом, на зра­зок та­ріл­ки з ва­лом по краю. По­віт­ря там за­стиг­ло не­ру­хо­мо, не­бо на­висло пря­мо над го­ло­ва­ми. По­до­ро­жа­ни пе­ре­тну­ли за­гли­би­ну і, по­ди­вив­шись на пів­ніч, з ра­діс­тю ви­зна­чи­ли, що їм за­ли­ши­ло­ся йти мен­ше, ніж очі­ку­ва­ли. Зро­зу­мі­ло, у спе­кот­но­му ма­ре­ві лег­ко по­ми­ли­ти­ся, ви­мі­рю­ю­чи від­стань, але ряд па­гор­бів, по­за сум­ні­вом, уже на­бли­жав­ся до кін­ця. По­ни­зу тяг­лась на пів­ніч дов­га до­ли­на, за нею ви­гуль­к­ну­ли два стрім­ких уз­гі­р’я, пе­ре­ді­ле­ні ву­зь­ким ви­яр­ком, а да­лі по­чи­нав­ся ни­зь­ко­діл, об­ме­же­ний яко­юсь тем­ною сму­гою.

— Це де­ре­ва, — ска­зав Мер­рі. — А за ни­ми має бу­ти Тракт. Від са­мо­го мос­ту він об­ти­ка­ний з обох бо­ків де­ре­ва­ми. Ка­жуть, ні­би у дав­ні ча­си хтось їх по­са­див.

— Га­разд! — ска­зав Фро­до. — Як­що й да­лі так пі­де, то ми прой­де­мо повз Мо­ги­ль­ни­ки ще за­світ­ла. Там уже й зна­й­де­мо міс­це, де но­чу­ва­ти.

Що­прав­да, обер­нув­шись на схід, він де­що за­сму­тив­ся: там па­гор­би бу­ли ви­со­кі і гріз­но на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми; кож­ний з них він­ча­ли зе­ле­ні кур­га­ни, а де‐не‐де стри­мі­ло ще й мо­ги­ль­не ка­мін­ня, не­мов ощи­ре­ні ік­ла.

Во­ни по­спі­ши­ли від­вер­ну­ти­ся від то­го смут­но­го ви­до­ви­ща і по­вер­ну­ли­ся до круг­лої уло­го­ви­ни. Са­мот­ній ка­мінь по­се­ре­ди­ні май­же не да­вав ті­ні. Зви­чай­ний, не­об­роб­ле­ний ка­мінь, але він все ж зда­вав­ся по­важ­ним, не­мов по­зна­чав якусь ме­жу чи по­пе­ре­джав про та­єм­ну по­гро­зу. Але го­бі­ти си­ль­но зго­лод­ні­ли, а сон­це в по­лу­ден­ну го­ди­ну ся­я­ло що­си­ли — чо­го ж їм бу­ло бо­я­ти­ся? От­же, во­ни при­ту­ли­ли­ся від­по­чи­ти під ка­ме­нем. Він був про­хо­лод­ний, сон­це йо­го чо­мусь не на­грі­ло; але у та­ку спе­ку це бу­ло на­віть при­єм­но. По­пи­ли, по­їли — кра­що­го обі­ду на сві­жім по­віт­рі й не за­ба­жа­єш: бо ж Том щед­рою ру­кою за­без­пе­чив їх хар­ча­ми. Роз­ван­та­же­ні по­ні по­хо­джа­ли не­по­да­лік, по­ску­бу­ю­чи тра­вич­ку.

Дов­го їха­ли то­го дня вер­хи, за­ба­га­то з’ї­ли, а ще со­неч­ко грі­ло, та пах­ті­ли тра­ви, та дов­гень­ко ле­жа­ли во­ни, див­ля­чись у не­бо, — ось так і уско­чи­ли у ха­ле­пу. Спа­ти во­ни не зби­ра­ли­ся, але по­сну­ли, а по­тім їх ні­би під­ки­ну­ло від не­яс­ної три­во­ги. Ка­мінь, все ще хо­лод­ний, від­ки­дав дов­гу блі­ду тінь, що на­кри­ла го­бі­тів. Блі­де й во­дя­нис­те сон­це ледь по­міт­но сві­ти­ло по­над за­хід­ним кра­єм уло­го­ви­ни, де во­ни ле­жа­ли; а з ін­ших бо­ків сті­ною сто­яв гус­тий, бі­лий і сту­де­ний ту­ман. По­віт­ря за­стиг­ло й гні­ти­ло сер­це. По­ні зби­ли­ся до­ку­пи, го­ло­ва­ми од­не до од­но­го.

На­ля­ка­ні го­бі­ти по­під­ска­ку­ва­ли і ме­тну­ли­ся до за­хід­но­го краю. Але й там бу­ло те ж са­ме: сон­це швид­ко по­ри­ну­ло у ту­ман­не мо­ре, за­ли­шив­ши піс­ля се­бе ли­ше сі­рі су­тін­ки. А ту­ман все пі­ді­й­мав­ся, по­ки не злив­ся у ку­пол над го­ло­ва­ми ман­д­рів­ни­ків: во­ни те­пер бу­ли за­м­к­ну­ті у на­пів­тем­ній за­лі, що спи­ра­ла­ся, мов на стовп, на мо­ги­ль­ний ка­мінь по­се­ре­ди­ні.

Во­ни від­чу­ли, що по­тра­пи­ли в пас­т­ку, але все ж та­ки не зо­всім за­не­па­ли ду­хом. До­ро­га бу­ла не­да­ле­ко, во­ни па­м’я­та­ли, як її зна­й­ти. У вся­ко­му ра­зі, уло­го­ви­на з тим ка­ме­нем їм на­стіль­ки не спо­до­ба­лась, що во­ни й хви­лин­ки зай­вої не хо­ті­ли там за­ли­ша­ти­ся. Хоч ру­ки в них змер­з­ли, во­ни зі­бра­ли­ся у по­даль­шу путь ду­же хут­ко.

Не­вдов­зі во­ни вже спус­ка­ли­ся вер­веч­кою дов­гим пів­ніч­ним схи­лом крізь ту­ман, ве­ду­чи за со­бою по­ні. Чим ниж­че, тим хо­лод­ні­шим та вог­кі­шим ста­вав ту­ман, во­лос­ся го­бі­тів змок­ло і при­лип­ло до чо­ла. У са­мо­му до­лі ста­ло так хо­лод­но, що во­ни му­си­ли ді­ста­ти пла­щі з кап­ту­ра­ми, і на них від­ра­зу по­ча­ли осі­да­ти ве­ли­кі си­ві крап­ли­ни. Го­бі­ти знов сі­ли вер­хи на по­ні і по­во­лі ру­ши­ли упе­ред, ви­зна­ча­ю­чи на­пря­мок по ви­ги­нах ґрун­ту. Як­би їм по­щас­ти­ло зна­й­ти той ви­ярок на пів­ніч­но­му кін­ці до­ли­ни, що йо­го во­ни вран­ці ба­чи­ли звер­ху, да­лі мож­на бу­ло б уже не дба­ти про на­пря­мок — йду­чи при­близ­но пря­мо, ра­но чи піз­но во­ни б на­ди­ба­ли Тракт. Що ро­би­ти по­тім, во­ни по­ки що не ду­ма­ли, але спо­ді­ва­лись, що, мо­же бу­ти, за ме­жа­ми Мо­ги­ль­ни­ків ту­ман ро­зі­йде­ть­ся.

По­су­ва­ли­ся ду­же по­ві­ль­но. Щоб не за­блу­ка­ти та не ро­зі­йтись на різ­ні бо­ки, во­ни їха­ли один за од­ним — Фро­до по­пе­ре­ду, Сем від­ра­зу за ним, а по­тім вже Пін та Мер­рі. До­ли­на тяг­лась без кін­ця. Рап­том Фро­до по­ба­чив щось об­на­дій­ли­ве: крізь ту­ман вви­жа­ла­ся тем­на пля­ма, от­же, пів­ніч­ний кі­нець Мо­ги­ль­ни­ків уже бли­зь­ко. Те­пер здо­ла­ти во­ро­та, й во­ни ві­ль­ні.

— Впе­ред! За мною! — крик­нув він не обер­та­ю­чись і при­ско­рив хо­ду. Та на­дія йо­го швид­ко змі­ни­ла­ся на по­див і три­во­гу: тем­ні пля­ми ста­ли ви­раз­ні­ши­ми, але якось ско­ро­ти­ли­ся, аж ось над ним на­висли ве­ли­чез­ні зло­віс­ні ка­ме­ні, що хи­ли­ли­ся один до од­но­го, не­мов опо­ри не­ви­ди­мих две­рей. Ні­чо­го схо­жо­го на це во­ни вран­ці не ба­чи­ли.

Фро­до вже май­же про­їхав повз ті ка­ме­ні, аж рап­том збаг­нув це; у ту ж мить йо­го ото­чив гус­тий мо­рок. По­ні по­зад­ку­вав і зах­ри­пів. Фро­до зва­лив­ся з сід­ла, під­вів­ся на но­ги, роз­ди­вив­ся дов­ко­ла — і ні­ко­го не по­ба­чив^

— Сем! — по­кли­кав він. — Пін, Мер­рі! Йдіть‐но сю­ди! Де ж ви плен­та­є­тесь?

Від­по­ві­ді не бу­ло. Фро­до зля­кав­ся і по­біг на­зад, від­чай­душ­но во­ла­ю­чи: «Сем! Сем! Мер­рі! Пін!» По­ні під­ст­риб­нув і щез у ту­ма­ні.

Фро­до сто­яв під ве­ли­ки­ми ка­ме­ня­ми, на­пру­же­но вдив­ля­ю­чись у мо­рок. Звід­кись зда­ля, злі­ва, вчу­вав­ся йо­му — мо­же, тіль­ки в уя­ві — по­клик: «Фро­до! Еге‐гей! Фро­до!» Він ки­нув­ся ту­ди крізь ім­лу і від­ра­зу по­пав на кру­тий під­йом.

Дря­па­ю­чись уго­ру, він кри­чав і кли­кав де­да­лі роз­пач­ли­ві­ше, але дов­го не чув від­по­ві­ді, по­ки, на­реш­ті, звер­ху не до­ли­ну­ло слаб­ке: «Фро­до! Сю­ди!», а по­тім: «До­по­мо­жи!», та ще, та ще раз, по­ки ос­тан­нє «До­по­мо­жі‐і‐іть!» не скін­чи­ло­ся дов­гим сто­го­ном, та й той рап­том уві­рвав­ся. Фро­до по­спі­шав що­ду­ху, але у ніч­ній ім­лі не­мож­ли­во бу­ло точ­но ви­зна­чи­ти, де са­ме кри­ча­ли. Він міг тіль­ки ліз­ти та ліз­ти да­лі вго­ру.

На­реш­ті він на­ма­цав но­гою рів­ну зем­лю і зро­зу­мів, що ді­став­ся до вер­ши­ни. Він стра­шен­но вто­мив­ся, весь упрів, але трем­тів, ні­би змерз. Бу­ло зо­всім тем­но.

— Та де ж ви? — жа­ліб­но ви­гук­нув він.

Ні­хто не від­по­вів. Фро­до при­слу­хав­ся да­рем­но. Зне­на­ць­ка йо­го прой­ня­ло си­ль­ним хо­ло­дом — під­няв­ся кри­жа­ний ві­тер. По­го­да змі­ни­ла­ся. Ту­ман по­чав роз­ри­ва­ти­ся на клоч­чя та клап­ті. По­дих з вуст ви­хо­див па­рою, ніч не­мов по­світ­лі­ша­ла. По­гля­нув­ши вго­ру, Фро­до з по­ди­вом по­ба­чив, що хма­ри швид­ко ле­тять не­бом, і зір­ки за­зи­ра­ють у роз­ри­ви між ни­ми. Ві­тер по­си­лю­вав­ся і по­чав по­свис­ту­ва­ти у тра­ві.

Рап­том Фро­до по­чув при­глу­ше­ний крик і зно­ву ки­нув­ся шу­ка­ти дру­зів; у ту ж мить ту­ман роз­крив­ся, не­мов за­ві­са, від­крив­ши чис­те зо­ря­не не­бо. З пер­шо­го ж по­гля­ду Фро­до зро­зу­мів, що сто­їть на пів­ден­но­му краї ті­єї вер­ши­ни, на яку він за­ліз з пів­но­чі. Про­низ­ли­вий ві­тер дув зі схо­ду. Спра­ва тем­ною бри­лою про­сту­па­ла на не­бо­схи­лі, за­кри­ва­ю­чи зір­ки, кругляс­та по­крів­ля пра­дав­ньої гроб­ни­ці.

— Де ж ви? — зно­ву скрик­нув Фро­до сер­ди­то і пе­ре­ля­ка­но вод­но­час.

— Тут! — про­мо­вив ут­роб­ний го­лос, не­мов з‐під зем­лі, —г— Я че­каю на те­бе!

— Ні! — ви­гук­нув Фро­до, але не во­рух­нув­ся. Ко­лі­на під ним пі­ді­гну­ли­ся, він при­пав до зем­лі, але ні­чо­го не вді­я­лось йо­му і ти­ша не по­ру­ши­лась. Трем­тя­чи, Фро­до під­вів очі: над ним на­хи­ли­лась ви­со­ка чор­на тінь. Очі, блі­ді, як да­ле­кі вог­ні, не­ми­гот­ли­во ви­ря­чи­лись на ньо­го. По­тім ру­ка, міц­на, як за­лі­зо, але ще хо­лод­ні­ша, схо­пи­ла Фро­до. Все ті­ло йо­го про­ни­зав кри­жа­ний хо­лод, і біль­ше він ні­чо­го не від­чу­вав.

Оп­ри­том­нів­ши, Фро­до спер­шу при­га­дав ли­ше ту ос­тан­ню жах­ли­ву мить. По­тім збаг­нув, що по­тра­пив до Мо­гил. Мер­ці, що не за­з­на­ли упо­ко­єн­ня, схо­пи­ли йо­го; ску­тий зли­ми ча­ра­ми, про які вдо­ма ледь на­смі­лю­ва­лись опо­ві­да­ти по­шеп­ки, він не міг ви­з­во­ли­ти­ся. На­віть по­во­рух­ну­ти­ся він не від­ва­жив­ся і ле­жав, як йо­го по­кла­ли: спи­ною на хо­лод­но­му ка­мін­ні, з ру­ка­ми, схре­ще­ни­ми на гру­дях.

Але хоч який ве­ли­кий був той страх, що ним бу­ла прой­ня­та під­зем­на пі­ть­ма, він рап­том при­га­дав Бі­ль­бо, йо­го іс­то­рії, про­гу­лян­ки до­ро­га­ми Краю, бе­сі­ди про по­хо­ди та при­го­ди. В сер­цях на­віть найо­гряд­ні­ших та най­бо­яз­кі­ших го­бі­тів при­хо­ва­на (що­прав­да, ду­же гли­бо­ко) іс­к­ра муж­нос­ті, і спа­ла­хує во­на, ко­ли на­стає ос­тан­ня, без­ви­хід­на край­ність. А Фро­до ж не був ані за­над­то огряд­ним, ані бо­яз­ким — прав­ду ка­жу­чи, і Бі­ль­бо, й Ган­дальф вва­жа­ли йо­го (хоч він то­го й не знав) кра­щим го­бі­том Краю. Він по­ду­мав, що при­го­да пі­ді­й­ш­ла до кін­ця, до жах­ли­во­го кін­ця, але ця дум­ка ли­ше на­да­ла йо­му жор­с­т­кос­ті. Фро­до весь на­пру­жив­ся, мов для рі­шу­чо­го стриб­ка; він біль­ше не від­чу­вав се­бе без­по­рад­ною жер­т­вою.

По­ки він ле­жав так, міз­ку­ю­чи та пе­ре­бо­рю­ю­чи влас­ну слаб­кість, на­в­ко­лиш­ня пі­ть­ма по­ча­ла змі­ню­ва­ти­ся на мер­т­вот­не зе­ле­ну­ва­те світ­ло. Спо­чат­ку Фро­до ні­чо­го не міг ро­зі­бра­ти, світ­ло йшло ні­би від ньо­го са­мо­го, від під­ло­ги, і ще не до­сяг­ло ані сте­лі, ані стін. Він по­вер­нув го­ло­ву і в тім хо­лод­нім сяй­ві по­ба­чив по­ряд Се­ма, Пі­на та Мер­рі. Во­ни ле­жа­ли, роз­пря­мив­шись, на спи­ні, одяг­не­ні в бі­ле, з блі­ди­ми, аж си­ні­ми ли­ця­ми. На­в­ко­ло них роз­си­па­ні бу­ли ре­чі, вид­но, зо­ло­ті, але у не­жи­во­му світ­лі по­збав­ле­ні га­ря­чо­го блис­ку й кра­си. На го­ло­вах го­бі­тів бу­ли ві­ноч­ки, на гру­дях — зо­ло­ті лан­цю­ги, па­ль­ці уни­за­ні пер­с­ня­ми. Меч ле­жав при стегні у кож­но­го і щит бі­ля ніг. А до гор­ла всіх трьох був при­став­ле­ний один дов­гий ого­ле­ний меч.

Не­спо­ді­ва­но звід­кись з не­ви­мір­ної да­ле­чи­ни до­ли­ну­ло не­роз­бір­ли­ве бур­мо­тін­ня. Не­змін­но по­хму­ре, во­но зву­ча­ло то го­лос­ні­ше, то ти­хі­ше, тяг­ну­ло­ся тон­кою нит­кою звер­ху, глу­хим сто­го­ном не­сло­ся з‐під зем­лі. З су­ці­ль­но­го по­то­ку су­мо­ви­тих; але жах­ли­вих зву­ків раз у раз ви­би­ва­ли­ся пас­ма слів, туж­ли­вих, жор­с­то­ких та не­щад­них. Ніч, по­збав­ле­на ран­ку, хо­лод, що ту­жить за теп­лом, про­кли­на­ли те, що втра­ти­ли. Фро­до до кіс­ток прой­няв оз­ноб. По­тім піс­ня ста­ла ви­раз­ні­шою, і Фро­до, за­ми­ра­ю­чи від жа­ху, ро­зі­брав за­клят­тя:

* Пе­ре­клад А.Не­мі­ро­вої.

Фро­до по­чув по­за­ду шур­хіт і шкря­бан­ня. Він під­вів­ся на лік­ті й по­ба­чив, що ши­ро­ка га­ле­рея, де всі во­ни опи­ни­лись, май­же від­ра­зу звер­тає за ріг. З‐за ро­гу тяг­лась, на­ма­цу­ю­чи до­ро­гу, дов­га ру­ка; па­ль­ці її пе­ре­би­ра­ли під­ло­гу, під­кра­да­ю­чись до Се­ма, що ле­жав скраю, — до ру­кі­в’я ме­ча у ньо­го на гру­дях.

Спер­шу Фро­до справ­ді ледь не ска­м’я­нів, але по­тім йо­го охо­пи­ло ша­ле­не праг­нен­ня вря­ту­ва­тись. Як­що на­ді­ти Пер­с­тень, мер­т­в’як, мо­же, й не здо­лає йо­го, й‐він якось ви­бе­ре­ть­ся звід­си. Він уя­вив со­бі, як біг­ти­ме, опла­ку­ю­чи Мер­рі, Пі­на та Се­ма, за­те сам ві­ль­ний і жи­вий. Ган­дальф зго­ди­ть­ся, що ні­чо­го ін­шо­го йо­му не за­ли­ши­ло­ся...

Але за­клят­тя ще не на­стіль­ки від­ня­ло в ньо­го від­ва­гу, щоб по­ки­ну­ти дру­зів прос­то так. Ва­га­ю­чись, бо­рю­чись із са­мим со­бою, він по­чав був ма­ца­ти у ки­ше­ні, а тим ча­сом ру­ка під­кра­да­ла­ся все ближ­че. Рап­том рі­шу­чість Фро­до зміц­ніла, він схо­пив ко­рот­ко­го ме­ча, що ле­жав по­руч, пе­рег­нув­ся яко­мо­га да­лі че­рез ті­ла сво­їх су­пут­ни­ків і що­си­ли ру­бо­нув по за­п’яс­т­ку пов­зу­чої ру­ки. Та зла­ма­ла­ся, але в ту ж мить меч та­кож тріс­нув на­в­піл бі­ля ру­ко­ят­ки. Про­лу­нав зойк, світ­ло згас­ло. У тем­ря­ві про­ко­тив­ся глу­хий рик. Фро­до впав прос­то на Мер­рі і тор­к­нув­ся йо­го за­ле­де­ні­ло­го об­лич­чя. І від­ра­зу ж в дум­ках йо­го про­май­нув спо­мин, що згас, ко­ли він по­тра­пив до ім­ли, про бу­ди­но­чок на схи­лі па­гор­ка та про піс­ні То­ма. При­га­дав він ще й вір­шик, яко­го на­вчив їх Бом­ба­дил. Ледь чут­но, за­ди­ха­ю­чись, по­чав він: «То­ме, То­ме Бом­ба­дил...», і то­ді го­лос йо­го за­лу­нав жи­во й си­ль­но, і від­бив­ся від тем­но­го скле­пін­ня, не­мов лу­на сурм та ба­ра­ба­нів:

За­па­ла гли­бо­ка ти­ша — Фро­до чув, як ка­на­та йо­го сер­це. Мит­тє­вість пе­ре­тво­ри­ла­ся на віч­ність, аж на­реш­ті він по­чув да­ле­ку, мов крізь сті­ни і тов­щу зем­лі, але яс­ну від­по­відь:

За­гри­мі­ло, па­да­ю­чи, якесь ка­мін­ня, і про­мінь світ­ла — справ­ж­ньо­го ден­но­го світ­ла — впав на Фро­до. В кін­ці га­ле­реї, бі­ля ніг Фро­до з’я­ви­лась ді­ра, а в ній, як у ра­мі, — го­ло­ва То­ма Бом­ба­ди­ла, з пі­р’ям на ка­пе­лю­сі, все як слід. День ос­ві­тив та­кож об­лич­чя трьох не­ру­хо­мих го­бі­тів, і во­ни від­ра­зу по­ро­же­ві­ли. Те­пер во­ни, зда­ва­ло­ся, прос­то міц­но сплять.

Том зняв ка­пе­лю­ха, зі­гнув­ся і про­ліз крізь ді­ру, на­спі­ву­ю­чи:

Хтось за­скиг­лив у гли­би­ні під­зе­мел­ля, і даль­ній кі­нець га­ле­реї з гур­ко­том за­ва­лив­ся. Здій­ня­ло­ся дов­ге во­лан­ня, за­мер­ло у не­ві­до­мій да­ле­чи­ні, і все стихло.

— Агов, дру­же мій Фро­до, — ска­зав Том, — час ви­би­ра­ти­ся до со­неч­ка, на тра­вич­ку! До­по­мо­жи‐но ме­ні ви­тяг­ти їх!

Удвох во­ни ви­не­с­ли Мер­рі, Пі­на та Се­ма. Ви­хо­дя­чи з під­зе­мел­ля вос­тан­нє, Фро­до по­мі­тив у за­ва­лі роз­си­па­ної зем­лі від­ру­ба­ну кисть ру­ки — во­на ще сми­ка­лась, як не­до­би­тий па­вук. Том на­по­слі­док уві­йшов ту­ди сам, дов­го щось топ­тав, швир­гав і на­реш­ті з’я­вив­ся з ве­ли­чез­ним обе­рем­ком скар­бів — зо­ло­тих, сріб­них, спи­же­вих та мід­них. Бу­ли там і лан­цюж­ки, і на­мис­та, і пряж­ки з до­ро­го­цін­ним ка­мін­ням. Він ви­дер­ся на вер­хів­ку кур­га­ну, ки­нув усе це на тра­ву і за­стиг з ка­пе­лю­хом у руці; ві­тер ку­йов­див йо­го во­лос­ся, а він, по­гля­нув­ши униз, на не­при­том­них го­бі­тів, ска­зав ви­раз­но і влад­но:

Як же зра­дів Фро­до, ко­ли дру­зі йо­го за­во­ру­ши­ли­ся, ста­ли по­тя­га­ти­ся, про­ти­ра­ти очі і на­реш­ті зве­ли­ся на но­ги. Оч­ма­ні­ло ози­ра­ю­чись, во­ни по­ба­чи­ли спер­шу Фро­до, по­тім Бом­ба­ди­ла на по­крів­лі мо­ги­ль­ни­ка, по­тім по­ча­ли при­див­ля­ти­ся до се­бе — в бі­ло­му лах­міт­ті, з ві­ноч­ка­ми на го­ло­вах, в по­я­сах яс­но­го зо­ло­та, в дзвін­ких під­віс­ках...

— Та що ж це та­ке на­справ­ді? — по­чав бу­ло Мер­рі, ко­ли на­ма­цав ру­кою зо­ло­тий об­руч, що впав йо­му на ло­ба. Але від­ра­зу ж за­тнув­ся, тінь май­ну­ла по йо­го об­лич­чю, і він за­плю­щив очі. — О; па­м’я­таю, все па­м’я­таю! — глу­хо про­мо­вив він. — Вій­сь­ко з Карн‐Ду­му на­па­ло на нас вно­чі, і ми не всто­я­ли... О! Спис вп’яв­ся у моє сер­це! — Він при­тис ру­ки до гру­дей і по­тряс го­ло­вою. — Ні, ні! Що це я та­ке вер­зу? Я спав? Ку­ди ми по­тра­пи­ли, Фро­до?

— Ми тро­хи не по­тра­пи­ли до мо­ги­ли, — ска­зав Фро­до, — але за­раз не хо­чу го­во­ри­ти про це. По­мір­куй­мо кра­ще, що те­пер ро­би­ти. Нам тре­ба йти да­лі!

— У та­ко­му вбран­ні, па­не? — ска­зав Сем. — А ку­ди моя оде­жи­на по­ді­ла­ся? — Він ски­нув ві­но­чок, по­яс і пер­с­ні на тра­ву й роз­губ­ле­но ози­рав­ся, бо не ба­чив по­бли­зу сво­го пла­ща, шта­нів та кур­т­ки.

— Мо­жеш не шу­ка­ти, — ска­зав Том, зі­с­ко­чив­ши з гроб­ни­ці, і пі­шов тан­цю­ва­ти ко­ло го­бі­тів. Так ве­се­ло ви­тан­цьо­ву­вав він, мов­би ні­чо­го страш­но­го не сла­лось, і во­ни, по­ди­вив­шись на ньо­го, від­ра­зу за­спо­ко­ї­ли­ся.

— Що ти ма­єш на ува­зі? — спан­те­ли­че­но спи­тав Пін. — Чом би нам не по­шу­ка­ти?

— Ви зу­мі­ли по­вер­ну­ти­ся до сон­ця з‐під зем­лі, — від­по­вів Том. — Тож не су­муй­те за шмат­тям, це вже ні­яка не бі­да! Кра­ще ра­ді­й­те, що жи­ві, та ско­рі­ше дай­те сон­цю зі­грі­ти й ва­ші ду­ші, й змер­з­лі ті­ла! Геть мо­ги­ль­не лах­міт­тя! По­бі­гай­те го­ля­ка, по­ки я по­гу­ляю дов­ко­ла, мо­же, що й при­не­су!

Він за­ст­ри­бав униз, го­лос­но свис­тя­чи і щось ви­гу­ку­ю­чи. Фро­до ба­чив, як він по­біг по зе­ле­но­му ви­до­лин­ку між гор­бів, на­свис­ту­ю­чи та на­спі­ву­ю­чи:

Так спів­ав він, бі­га­ю­чи, та ще й під­ки­дав і ло­вив свій ка­пе­люх, аж на­реш­ті зник за гор­би­ком; але ще дов­го ві­тер, що те­пер за­вер­нув на пів­день, при­но­сив ви­гу­ки: «Егей‐да! Гей‐да‐да!».

Сон­це знов при­грі­ва­ло. Го­бі­ти по­бі­га­ли по тра­ві, як зве­лів Том, по­тім по­ля­га­ли від­по­чи­ти з ті­єю на­со­ло­дою, яку зро­зу­міє ко­жен, хто в од­ну мить пе­ре­ле­тів від су­во­рої зи­ми у теп­лі краї чи піс­ля дов­гої хво­ро­би під­няв­ся з по­сте­лі й від­чув, що день зно­ву по­вен на­дії.

Ко­ли Том по­вер­нув­ся, по­міт­но по­жва­ві­ша­ли і го­бі­ти, і їх­ній апе­тит. По‐пер­ше, над кра­єм гор­ба ви­ріс зна­йо­мий ка­пе­люх, по­тім сам Бом­ба­дил, а за ним слух­ня­ною вер­веч­кою — шес­тір­ка по­ні: п’я­те­ро їх­ніх влас­них, а шос­тий — без сум­ні­ву, Тов­с­тун­чик — він був біль­ший, глад­кі­ший і стар­ший за всіх ін­ших. Зро­зу­мі­ло, що Мер­рі, ко­ли ку­пу­вав їх, дав їм зо­всім ін­ші Прі­зви­сь­ка, але во­ни охо­че від­кли­ка­ли­ся й на но­ві, То­мо­ві, так во­но й за­ли­ши­ло­ся.

Том по­кли­кав ко­ня­чок, од­ну за од­ною, і во­ни, пе­рей­шов­ши че­рез гре­бінь, ста­ва­ли ряд­ком пе­ред сво­ї­ми гос­по­да­ря­ми. Том по­кло­нив­ся го­бі­там:

— Ось вам ва­ші по­ні! Во­ни на­ба­га­то ро­зум­ні­ші (у свій спо­сіб), ніж ви, не­пу­тя­щі го­бі­ти — глузд здо­ро­вий ма­ють в но­сі, і зда­ля не­без­пе­ку чу­ють та від­ра­зу ж уті­ка­ють, а ви пря­мі­сі­нь­ко до пас­т­ки влі­зли. Да­руй­те їм, що втек­ли, бо най­вір­ні­ші з по­ні не­спро­мож­ні ви­тер­пі­ти жах Мер­ців. Але во­ни вас не за­бу­ли — по­глянь­те, в’ю­ки ці­лі!

Те­пер Мер­рі, Сем та Пін мо­г­ли пе­ре­вдяг­ну­ти­ся, — що­прав­да, в за­па­сі во­ни ма­ли ли­ше теп­лий одяг на зи­му, і їм ско­ро ста­ло жар­ко.

— А Тов­с­тун­чик звід­ки узяв­ся? — спи­тав Фро­до.

— Він мій, — від­по­вів Том. —— Мій ма­лий чет­ве­ро­но­гий друг. Втім, я рід­ко їжджу вер­хи, тож він блу­кає всю­ди, де хо­че. По­ки ви у нас гос­тю­ва­ли, ва­ші по­ні з ним за­при­я­те­лю­ва­ли. І ко­ли їм ста­ло страш­но вно­чі, во­ни до дру­га й прим­ча­ли, від­най­шли йо­го чут­тям. Він зу­мів їх за­спо­ко­ї­ти. Але те­пер, дру­же Бри­кинс, на то­бі по­їде Том. Бо ж до Трак­ту шлях ще дов­гий, ма­люч­ки, бач, всі вер­хи, що ж то бу­де за бе­сі­да, як­що піш­ки пі­ду я!

Го­бі­ти зра­ді­ли і ста­ли дя­ку­ва­ти То­мо­ві, а він, смі­ю­чись, від­по­ві­дав, що не ма­ти­ме спо­кою, до­ки на влас­ні очі не впев­ни­ть­ся, що ве­ли­кі май­с­т­ри блу­кан­ня по не­трях щас­ли­во пе­рейшли за ме­жі йо­го зе­мель. «Спра­ви че­ка­ють на ме­не, — ска­зав він, — там пі­сень за­спі­ва­ти, там по­пра­цю­ва­ти, та ще по­ба­ла­ка­ти, по­гу­ля­ти, до­гля­ну­ти, щоб був по­ря­док у лі­сі. Том не мо­же зав­жди бу­ти на­по­го­то­ві, щоб стов­бу­ри роз­кри­ва­ти чи кур­га­ни руй­ну­ва­ти. Ве­ли­ке гос­по­дар­с­т­во у То­ма, а ще й Зо­ло­тин­ка жде вдо­ма!»

Су­дя­чи з сон­ця, бу­ло ще зо­всім ра­но, не біль­ше де­ся­тої, і го­бі­ти від­чу­ли, що хо­чуть сні­да­ти. Вос­тан­нє во­ни під­жив­лю­ва­лись під тим кля­тим ка­ме­нем на кур­га­ні учо­ра вдень. Те­пер по­тро­щи­ли всі за­па­си, що від­кла­да­ли до ве­че­рі, та ра­зом з тим і усе, що Том при­віз з со­бою. Що­до Об­ста­вин та го­бі­тан­сь­ких зви­чок те сні­дан­ня не на­зва­ли б роз­кіш­ним, але все ж та­ки їм знач­но по­кра­ща­ло. По­ки го­бі­ти їли, Том по­вер­нув­ся до кур­га­ну і ро­зі­брав ку­пу скар­бів. Біль­шу час­ти­ну він склав блис­ку­чою куп­кою і ска­зав: «Хай ле­жить. Хто пер­ший зна­й­де, той не­хай і во­ло­діє — птах чи звір, лю­ди­на чи ельф, чи будь‐яка доб­ра ду­ша». Тіль­ки у та­кий спо­сіб мож­на бу­ло зня­ти за­клят­тя з мо­ги­ли та на­ві­ки ви­гна­ти мер­ців. Со­бі він узяв ли­ше брош­ку з си­ні­ми ка­мін­чи­ка­ми, що пе­ре­ли­ва­ла­ся, мов кри­ла ме­те­ли­ка. Дов­го ди­вив­ся він на неї, ні­би щось при­га­ду­ю­чи, хи­тав го­ло­вою, на­реш­ті ска­зав:

— Та, що но­си­ла її на пле­чі, бу­ла на­про­чуд гар­на... Чу­до­вий да­ру­нок цей бу­де до впо­до­би мо­їй до­ро­гій гос­по­ди­ні! Дов­го ле­жа­ла ця іг­раш­ка під си­рою зем­лею — те­пер її бу­де но­си­ти Зо­ло­тин­ка на па­м’ять про ми­ну­ле жит­тя та кра­су!

Для го­бі­тів він ви­брав кин­джа­ли май­с­тер­ної ро­бо­ти; дов­гі, мов ву­зь­кі лис­т­ки, клин­ки при­кра­шав ві­зе­ру­нок з чер­во­но‐зо­ло­тис­тих змі­йок, а піх­ви з яко­гось не­ві­до­мо­го ме­та­лу, лег­ко­го й міц­но­го, вкри­ва­ли вог­нис­ті са­мо­цві­ти. Чи то від яки­хось не­ві­до­мих влас­ти­вос­тей тих пі­хов, чи від чар мо­ги­ль­них, клин­ки бли­ща­ли, не тор­к­ну­ті ча­сом, не приту­пи­ли­ся, не по­ір­жа­ві­ли.

— Для го­бі­тів ці дов­гі но­жі ста­нуть за ме­чі, — ска­зав Том. — Ко­ли ви по­ки­да­є­те Край, то чи на пів­ніч пі­де­те, на схід чи пів­день, гос­т­рий кли­нок в не­без­печ­них ман­д­рах бу­де вам най­вір­ні­шим дру­гом!

По­тім він по­яс­нив їм, що ці кин­джа­ли ку­ва­ли ба­га­то ро­ків то­му май­с­т­ри‐ну­ме­нор­ці, во­ро­ги Чор­но­го Во­ло­да­ря, але їх здо­лав злий пра­ви­тель Карн‐Ду­му із зем­лі Ан­г­мар­сь­кої.

— Ма­ло хто ни­ні па­м’я­тає про них, — про­мур­мо­тів Том, — про на­щад­ків вож­дів за­бу­тих, але ще блу­ка­ють по сві­ті са­мот­ні слі­до­пи­ти. Не ві­дає без­жур­не ма­ле пле­м’я, хто бе­ре­же йо­го спо­кій...

Го­бі­ти не зро­зу­мі­ли йо­го, але по­ки він го­во­рив, їм вви­жа­ла­ся, не­мов крізь да­ле­чінь ві­ків, прос­то­ра й по­хму­ра пло­щи­на, і по ній ру­ха­ли­ся лю­ди, ви­со­кі, за­сму­че­ні, з яс­ни­ми ме­ча­ми, а в ос­тан­ньо­го з них над го­ло­вою ся­я­ла зір­ка. По­тім ви­дін­ня зник­ло, і зно­ву во­ни зра­ді­ли, що со­неч­ко їх зі­грі­ває.

Час бу­ло зби­ра­ти­ся. Ман­д­рів­ни­ки спа­ку­ва­ли тор­би, на­ван­та­жи­ли по­ні; но­ву зброю при­че­пи­ли до по­я­сів під кур­т­ка­ми; во­на за­ва­жа­ла і зда­ва­ла­ся зо­всім зай­вою: на по­чат­ку по­хо­ду го­бі­ти й уя­ви­ти со­бі не мо­г­ли, що ді­ло дій­де до битв...

На­реш­ті ви­ру­ши­ли. По­ні зве­ли з гор­ба, три­ма­ю­чи за вуз­деч­ку, а по­тім, сів­ши вер­хи, швид­ко по­їха­ли до­ли­ною. Озир­нув­шись, во­ни по­ба­чи­ли, як го­рить жов­то­га­ря­чим по­лу­м’ям ку­па зо­ло­та на вер­ши­ні по­кину­то­го кур­га­ну. Але не­вдов­зі су­сід­ній горб за­сту­пив йо­го.

Скіль­ки Фро­до не ози­рав­ся на всі бо­ки, так і не зна­й­шов тих стра­хіт­ли­вих чор­них ка­ме­нів; не­за­ба­ром во­ни до­їха­ли до пів­ніч­но­го про­хо­ду і повз ньо­го ви­їха­ли на роз­ло­гу рів­ни­ну. Як же при­єм­но бу­ло їха­ти, ко­ли Бом­ба­дил ве­се­ло трю­хав по­руч на своє­му Тов­с­тун­чи­ку, кот­рий ви­явив­ся на­ба­га­то пруд­кі­шим, ніж мож­на бу­ло при­пус­ти­ти з йо­го глад­ко­сті. Том спів­ав не вга­ва­ю­чи, але все якісь ні­се­ніт­ни­ці, а мо­же, то бу­ла якась дав­ня, не­ві­до­ма го­бі­там мо­ва, ство­ре­на, щоб ви­слов­лю­ва­ти ра­дість і за­хват?..

По­су­ва­ли­ся хут­ко, але не­за­ба­ром з’я­су­ва­ли, що шлях до Трак­ту на­ба­га­то дов­ший, ніж зда­ва­ло­ся. Кра­ще б їм бу­ло вчо­ра не спа­ти удень, бо на­віть без при­год і за гар­ної по­го­ди не встиг­ли б ді­ста­ти­ся ту­ди ра­ні­ше, ніж опів­но­чі. Тем­на сму­га, що її во­ни ба­чи­ли звер­ху, — то бу­ли не де­ре­ва, а ча­гар­ник. Він ріс гус­то уз­довж гли­бо­ко­го ро­ву з кру­тим ва­лом на дру­го­му бо­ці. Том по­яс­нив, що ко­лись, ду­же дав­но, рів той слу­жив кор­до­ном ко­ро­лів­с­т­ва; щось смут­не, ма­буть, бу­ло по­в’я­за­не з тим міс­цем у йо­го па­м’я­ті, бо він при­нишк і біль­ше ні­чо­го не до­дав.

Спус­тив­шись у рів, ви­дря­па­ли­ся по на­си­пу, що про­сі­дав під но­га­ми, до ва­лу, а да­лі Том звер­нув на пів­ніч. Міс­це­вість те­пер тяг­ну­лась ши­ро­ка, рів­на, по­до­ро­жа­ни при­ско­ри­ли хо­ду, але сон­це вже ви­сі­ло зо­всім ни­зь­ко, ко­ли го­бі­ти на­реш­ті по­мі­ти­ли по­пе­ре­ду ряд ви­со­ких де­рев і збаг­ну­ли, що піс­ля стіль­кох не­спо­ді­ва­них при­год не­за­ба­ром до­сяг­нуть дов­го­очі­ку­ва­но­го Трак­ту. Пус­ти­ли по­ні клу­сом ще на пі­в­ми­лі — і ось во­ни вже зу­пи­ни­ли­ся у за­тін­ку під де­ре­ва­ми край до­ро­ги. Тракт лед­ве вид­нів­ся у су­тін­ках по­під ви­со­ким схи­лом. Тут він ішов май­же точ­но з пів­ден­но­го за­хо­ду на пів­ніч­ний схід, а пра­во­руч кру­то спус­кав­ся до чи­ма­ло­го ви­до­лин­ка. Гли­бо­кі ко­лії геть по­о­ра­ли до­ро­гу, а ще вкри­ва­ли її слі­ди не­що­дав­ньої зли­ви — ве­ли­кі ка­лю­жі та ви­мо­їни.

По­до­рож­ні спус­ти­ли­ся по схи­лу і озир­ну­ли­ся. Ні­де ні­ко­го.

— Ось вже ми й на міс­ці, — ска­зав Фро­до. — Ви­хо­дить, що, йду­чи на­в­п­рос­тець че­рез Ліс, ми зга­я­ли ли­ше два дні, та, мо­же, це й на кра­ще — ТІ мо­г­ли за­гу­би­ти слід!

Дру­зі зля­ка­но ви­ря­чи­ли­ся на ньо­го. Во­ни зо­всім за­бу­ли про Чор­них Вер­ш­ни­ків, по­ки йшли Лі­сом — ду­ма­ли тіль­ки, аби ді­ста­ти­ся до Трак­ту; а те­пер Тракт ле­жав пе­ред ни­ми, але са­ме тут на них чи­га­ла не­без­пе­ка. Збен­те­же­ні, во­ни ще раз озир­ну­лись, але до­ро­га бу­ла, як і ра­ні­ше, тем­на й без­люд­на.

— То ти вва­жа­єш... вва­жа­єш, — не­рі­шу­че спи­тав Пін, — що ті по­га­ня­ть­ся за на­ми сьо­год­ні вве­че­рі?

— Ні, ма­буть, не сьо­год­ні, — від­по­вів Том Бом­ба­дил, — мо­же, й не зав­т­ра. Але точ­ні­ше не ска­жу. Що ді­є­ть­ся на схід звід­си, я по­га­но знаю. А вже вер­ш­ни­кам з да­ле­кої Чор­ної зем­лі Том тим па­че не ха­зя­їн.

А все ж та­ки го­бі­там хо­ті­ло­ся, щоб він ще й да­лі їхав з ни­ми. Як­що вза­га­лі хтось здат­ний здо­ла­ти Чор­них Вер­ш­ни­ків, то це Бом­ба­дил — во­ни це доб­ре від­чу­ва­ли. Во­ни ма­ли по­ки­ну­ти свої зем­лі і прой­ти по кра­ї­ні зо­всім не­зна­ній, про яку ли­ше на­тя­ка­ли ле­ген­ди Краю, і ту­га за рід­ним до­мом охо­пи­ла їх. Гли­бо­ке від­чут­тя са­мот­нос­ті та втра­ти стис­ло їх­ні сер­ця. Во­ни мов­ча­ли, щоб хоч на хви­лин­ку від­да­ли­ти роз­ста­ван­ня, і не від­ра­зу по­чу­ли, як Том ба­жає їм ба­дьо­рос­ті, доб­рої вда­чі та ра­дить їха­ти без пе­ре­рви до са­мо­го смер­ку.

— Том дає вам доб­ру по­ра­ду, до ран­ку цьо­го ви­ста­чить, а вже да­лі хай вам щас­тить! Десь за чо­ти­ри ми­лі звід­си на го­рі сто­їть се­ли­ще, зве­ть­ся во­но Бри­го­ра. Там зна­й­де­те ста­рий за­їзд, «Грай­ли­вий По­ні», за­но­чуй­те, а вран­ці не­гай­но ви­ру­шай­те. Будь­те хо­роб­рі, але обе­реж­ні! Но­са не ві­шай­те у не­щас­тях і смі­ли­во йдіть на­зу­стріч до­лі!

Як во­ни не про­ха­ли йо­го про­їха­ти з ни­ми хо­ча б до то­го за­їз­ду, щоб ви­пи­ти на про­щан­ня, він смі­яв­ся і від­мов­ляв­ся:

— Зем­лі То­ма кін­ча­ю­ть­ся тут, він ме­жі не пе­рей­де. Том має дім і чи­ма­ло справ, Зо­ло­тин­ка вже йо­го жде!

З ти­ми сло­ва­ми він крут­нув­ся, під­ки­нув у по­віт­ря свій ка­пе­люх, ско­чив на Бри­кин­са і по­ска­кав геть, ви­спі­ву­ю­чи щось се­ред на­сту­па­ю­чої тем­ря­ви.

Го­бі­ти під­ня­ли­ся на укіс і ди­ви­ли­ся йо­му услід, по­ки він не зник з їх­ніх очей.

— Шко­да, що до­ве­ло­ся роз­ста­ти­ся з май­с­т­ром Бом­ба­ди­лом, — ска­зав Сем, — Оце вже ди­вак з ди­ва­ків! На­в­ряд чи ми ско­ро зу­стрі­не­мо ко­го‐не­будь ще кра­що­го, вже не ска­за­ти — див­ні­шо­го. Але, щи­ро ка­жу­чи, я б до то­го, як він на­звав, «Грай­ли­во­го По­ні» за­люб­ки на­ві­дав­ся. Мо­же, це щось схо­же на на­шо­го «Зе­ле­но­го Дра­ко­на»? А що за на­род меш­кає в Бри­го­рі?

— Єй го­бі­ти, і здо­ро­ви­ли, — від­ка­зав Мер­рі. — Вва­жаю, що там бу­де май­же як вдо­ма. «По­ні» — у всіх від­но­шен­нях по­ряд­ний за­клад. На­ші ту­ди час від ча­су за­їжджа­ють.

— Отож, кра­що­го й не по­жа­да­єш, — ска­зав Фро­до. — А все ж та­ки це вже не Край. Не за­бу­вай­те, що ви не вдо­ма! І, будь лас­ка, за­па­м’я­тай­те всі до од­но­го: прі­зви­сь­ко Тор­бинс вжи­ва­ти не мож­на! Як­що вже при­йде­ть­ся якось на­зва­ти­ся, то я... ска­жі­мо, Під­ко­пай.

Во­ни знов сі­ли на по­ні і мов­ч­ки по­їха­ли по Трак­ту, що вже ве­чо­рів. Швид­ко спо­но­чі­ло, а во­ни то обе­реж­но спус­ка­лись по схи­лу, то пі­ді­й­ма­ли­ся знов на го­ру, по­ки не по­мі­ти­ли по­пе­ре­ду ме­рех­тін­ня вог­ни­ків.

Чор­ним три­кут­ни­ком стри­мі­ла про­ти не­ба ви­со­ка го­ра, за­сту­па­ю­чи їм ці­лях, а на за­хід­но­му схи­лі її гніз­ди­лось ве­ли­ке се­ли­ще, при­ту­ле­не до схи­лу. Ман­д­рів­ни­ки від­ра­зу по­спі­ши­ли ту­ди, і ні до чо­го во­ни у той час не по­ри­ва­ли­ся, крім теп­ла вог­ни­ща та міц­них две­рей, щоб за­чи­ни­ти їх, за­ли­шив­ши ніч над­во­рі.

Роз­діл 9
ПІД ВИ­ВІС­КОЮ «ГРАЙ­ЛИ­ВО­ГО ПО­НІ»

Бри­го­ра — то го­лов­не се­ли­ще не­ве­лич­кої на­се­ле­ної об­лас­ті, що ле­жить, не­мов ос­т­рів, по­се­ред лі­со­вої пус­те­лі. Бу­ли там ще За­гай по той бік го­ри Бри, від якої влас­не здо­бу­ло на­зву се­ли­ще, Ба­лок у гли­бо­кій до­ли­ні де­що да­лі на схід і Да­ле­кі Ду­ги на ок­ра­ї­ні Ду­жо­го Лі­су. По­ля і роз­чи­ще­ні діб­ро­ви ото­чу­ва­ли Бри­го­ру та се­ла сму­гою зав­шир­ш­ки ли­ше кіль­ка миль.

Меш­кан­ці ці­єї об­лас­ті ма­ли тем­не во­лос­ся, кре­мез­ну ста­ту­ру, бу­ли жит­тє­ра­діс­ні й сва­ві­ль­ні, ні­ко­му не під­влад­ні, але при то­му кра­ще зна­ли го­бі­тів, гно­мів, ель­фів та біль­ше при­я­те­лю­ва­ли з ни­ми, ніж бу­ва­ло (та й ни­ні є) у зви­ча­ях Ро­сло­го На­ро­ду. Як­що ві­ри­ти їх­нім влас­ним пе­ре­ка­зам, во­ни жи­ли тут спо­кон­ві­ку і по­хо­ди­ли без­по­се­ред­ньо від пер­ших лю­дей, що при­йшли у пра­дав­ні ча­си на за­хід Се­ред­зе­м’я. Ли­ше куп­ка їх спро­мог­ла­ся ви­жи­ти у важ­кі ча­си Ли­хо­літ­тя; але ко­ли ко­ро­лі по­вер­ну­ли­ся з‐за Мо­ря, во­ни зна­й­шли бри­го­рян на то­му ж міс­ці; там во­ни й за­ли­ша­лись, ко­ли вже‐й па­м’ять про ко­ро­лів хме­лем за­ро­с­ла.

У ті дні ні­хто з лю­дей не се­лив­ся так да­ле­ко на за­хід, ли­ше за сто ліг від Го­бі­та­нії. Але у глу­хо­ма­ні дов­ко­ла Бри­го­ри мож­на бу­ло зу­стрі­ти та­єм­ни­чих блу­ка­ль­ців. Не зна­ю­чи, звід­ки во­ни взя­ли­ся, бри­го­ря­ни зва­ли їх Слі­до­пи­та­ми. Слі­до­пи­ти ма­ли тем­ні­ше во­лос­ся та біль­ший зріст, ніж меш­кан­ці Бри­го­ри, сла­ви­ли­ся на ди­во гос­т­рим зо­ром і слу­хом; по­дей­ку­ва­ли, ні­би во­ни та­кож вмі­ли ро­зу­мі­ти пта­ши­ну й зві­ря­чу мо­ву. Во­ни за­хо­ди­ли ген да­ле­ко на пів­день та схід, на­віть до Ім­лис­тих Гір, але ста­ва­ло їх все мен­ше, і ба­чи­ли їх рід­ко. Во­ни при­но­си­ли до Бри­го­ри но­ви­ни зда­ле­ка та роз­по­ві­да­ли див­ні за­бу­ті іс­то­рії; до них охо­че при­слу­ха­ли­ся, але ні­хто у Бри­го­рі не дру­жив з ни­ми.

На­в­ко­ло Бри­го­ри меш­ка­ло та­кож чи­ма­ло го­бі­тан­сь­ких ро­дин. Во­ни вва­жа­ли, що са­ме там і бу­ло най­дав­ні­ше на зем­лі се­ли­ще гобї­гів, за­сно­ва­не за­дов­го до то­го, як во­ни пе­рейшли Брен­ді­ві­ну та за­се­ли­ли Край. Жи­ли во­ни зде­біль­шо­го у За­таї, але й у са­мій Бри­го­рі теж, — ви­ще на схи­лі, над люд­сь­ки­ми бу­дів­ля­ми. Ро­с­лий На­род та Ма­лий на­ро­дець (як во­ни ве­ли­ча­ли од­не од­но­го) жи­ли друж­но, кож­ний за­й­мав­ся влас­ни­ми спра­ва­ми, але слуш­но вва­жа­ли, що оби­два во­ни є не­від’­єм­ною час­ти­ною Бри­го­ри. Ні­де біль­ше в сві­ті не ба­чи­ли та­кої не­звич­ної та чу­до­вої зла­го­ди.

Ані ті, ані дру­гі не лю­би­ли ман­д­ру­ва­ти; ли­ше спра­ви сво­їх чо­ти­рьох сіл зда­ва­лись їм важ­ли­ви­ми. Що­прав­да, зрід­ка бри­гор­сь­кі го­бі­ти до­би­ра­ли­ся до За­боч­чя та Схід­ної чвер­ті, але го­бі­ти з Краю те­пер рід­ко про­ві­ду­ва­ли їх, хо­ча від Брен­ді­він­сь­ко­го мос­ту ту­ди тіль­ки день кін­ної до­ро­га.

Бу­ва­ло, який‐не­будь го­біт із За­боч­чя чи не­по­си­дь­ко‐Тук зу­пи­ня­ли­ся у за­їз­ді на день чи два, але на­віть це трап­ля­лось де­да­лі рід­ше. Го­бі­ти Краю ма­ли бри­го­рян, як і всіх, хто жи­ве по­за кор­до­ном, за чу­жин­ців, нуд­них і не­те­са­них. А втім, по за­хід­них зем­лях меш­ка­ло там і тут на­ба­га­то біль­ше «чу­жин­ців», ніж уяв­ля­ло­ся в Краї. Де­кот­рі, без­пе­реч­но, бу­ли зви­чай­ни­ми за­бро­да­ми, що лад­ні ри­ти но­ру та по­ки­да­ти її, ко­ли за­ма­не­ть­ся; але при­най­м­ні в Бри­го­рі меш­ка­ли го­бі­ти по­ряд­ні й за­мож­ні, аж ні­як не біль­ше «се­лю­ки», ніж їх­ні да­ле­кі ро­ди­чі «усе­ре­ди­ні». Ко­лиш­ні бли­зь­кі сто­сун­ки між Бри­го­рою та Го­бі­та­ні­єю ще не зо­всім за­бу­лись — на­при­клад, у жи­лах Брен­ді­бо­ків без сум­ні­ву тек­ла час­т­ка бри­гор­сь­кої кро­ві.

У Бри­го­рі на­лі­чу­ва­ло­ся бли­зь­ко сот­ні ка­м’я­них бу­дин­ків Ро­сло­го На­ро­ду. Всі во­ни лі­пи­ли­ся по­над до­ро­гою, на схи­лі го­ри, вік­на­ми на за­хід. їх ого­ро­джу­вав на­пів­круг­лий гли­бо­кий рів з міц­ним ти­ном. Там, де до ти­ну під­хо­див Тракт, а та­кож у пів­ден­но­му кут­ку, де він ви­хо­див із се­ли­ща, по­ста­ви­ли ве­ли­кі во­ро­та, а по­ряд з ни­ми у бу­дин­ках‐сто­рож­ках жи­ли брам­ни­ки, бо на ніч во­ро­та за­ми­ка­ли.

У са­мо­му се­ли­щі до­ро­га йшла ду­гою на­в­ко­ло го­ри, й на за­кру­ті сто­яв ве­ли­кий за­їзд. Збу­ду­ва­ли йо­го ду­же дав­но, ко­ли рух по Трак­ту був на­ба­га­то жва­ві­шим — бо Бри­го­ра ви­ник­ла на ста­ро­вин­но­му пе­ре­хрес­ті шля­хів: дру­га до­ро­га зли­ва­лась зі Схід­ним Трак­том зра­зу ж по­за ро­вом на за­хід від се­ли­ща, і ко­лись лю­ди, та й ін­ші пле­ме­на, час­то ко­рис­ту­ва­ли­ся нею. У Схід­ній чвер­ті на­віть збе­рег­ла­ся при­каз­ка: «Це див­но, як но­ви­ни з Бри­го­ри», що скла­ла­ся у ті ча­си, ко­ли віс­ті з пів­но­чі, пів­дня та схо­ду зби­ра­лись у там­теш­ньо­му за­їз­ді, а го­бі­ти з Краю час­ті­ше ту­ди на­ві­ду­ва­лись. Але пів­ніч­ні зем­лі дав­но вже сві­ти­ли пус­т­кою, Пів­ніч­ним шля­хом хо­ди­ли рід­ко, він по­ріс тра­вою, і міс­це­ві меш­кан­ці те­пер зва­ли йо­го Зе­ле­ним.

Од­нак за­їзд сто­яв со­бі та сто­яв, і влас­ни­ка йо­го вва­жа­ли по­важ­ною осо­бою. Йо­го дім став міс­цем, де зби­ра­ли­ся всі гуль­тяї, ці­ка­ві й ба­ла­ку­чі, не­за­леж­но від зрос­ту, з усіх чо­ти­рьох сіл, при­тул­ком для Слі­до­пи­тів та всі­ля­ких блу­ка­ль­ців, но­чів­лею для по­ряд­них по­до­рож­ніх — зде­біль­шо­го гно­мів, які ще й до­сі по­хо­джа­ли Трак­том до гір і на­зад.

Бу­ло тем­но, і на не­бі ся­я­ли зо­рі, ко­ли Фро­до з су­пут­ни­ка­ми про­ми­ну­ли на­реш­ті роз­до­ріж­жя та під’­їха­ли до За­хід­них во­ріт. Во­ни бу­ли вже за­м­к­неш, але на по­ро­зі сто­рож­ки си­дів чо­ло­вік. Він звів­ся, схо­пив ліх­та­ря із по­ди­вом огля­нув їх по­верх во­ріт. .

— Чо­го вам тре­ба і звід­ки ви взя­ли­ся? — не­при­віт­но бур­к­нув він.

— Нам по­трі­бен ту­теш­ній за­їзд, — ска­зав Фро­до. — Ми пря­му­є­мо на схід і не мо­же­мо сьо­год­ні їха­ти да­лі.

— Го­бі­ти! Чет­ве­ро го­бі­тів! Та ще, су­дя­чи з ви­мо­ви, з са­мо­го Краю! — про­бур­мо­тів брам­ник, ви­ря­чив­шись на них мут­ни­ми ба­нь­ка­ми, а по­тім спрокво­ла від­чи­нив во­ро­та, впус­ка­ю­чи їх.

— Не­час­то мож­на ба­чи­ти то­ва­рис­т­во з Краю на Трак­ті уно­чі, — ска­зав він, ко­ли при­їжджі про­хо­ди­ли повз йо­го ха­ту. — Да­руй­те ме­ні за ці­ка­вість, але що ж при­му­шує вас їха­ти да­лі за Бри­го­ру? І як вас звуть, до­зво­ль­те спи­та­ти?

— Як нас звуть, це на­ша влас­на спра­ва, і, як на ме­не, тут не міс­це про це роз­па­тя­ку­ва­ти, — від­рі­зав Фро­до. Йо­му не спо­до­бав­ся ані ви­гляд, ані мо­ва брам­ни­ка.

— Ва­ші спра­ви, яс­на річ, при вас же й за­ли­ша­ть­ся, — за­пе­ре­чив брам­ник, — тіль­ки моє ді­ло — са­ме за­да­ва­ти за­пи­тан­ня піс­ля за­хо­ду сон­ця!

— Ми — го­бі­ти з За­боч­чя, — ска­зав Мер­рі, — і нам спа­ло на дум­ку про­гу­ля­ти­ся й за­но­чу­ва­ти у за­їз­ді. Я маю прі­зви­сь­ко Брен­ді­бок. До­сить то­бі цьо­го? Ра­ні­ше, як­що ві­ри­ти роз­по­ві­дям, тут чем­ні­ше зу­стрі­ча­ли при­їжджих!

— Га­разд, га­разд! — за­ло­по­тів брам­ник, — Я ж не хо­тів вас об­ра­зи­ти. Але заж­діть‐но, не один ста­рий Хар­рі, ін­ші теж бу­дуть до­пи­ту­ва­ти­ся. До нас всі­ля­кий на­род за­хо­дить. У «По­ні» теж різ­ні гос­ті си­дять!

Він по­ба­жав їм на доб­ра­ніч, і во­ни ру­ши­ли да­лі; але Фро­до по­мі­тив у світ­лі ліх­та­ря, що брам­ник пи­ль­но при­див­ля­є­ть­ся до. них. Во­ро­та за ни­ми за­чи­ни­ли­ся зі скре­го­том, і той звук бу­ло при­єм­но чу­ти, але чо­го цей Хар­рі та­кий на­по­лег­ли­вий? Чи не роз­пи­ту­вав йо­го хтось про по­до­ро­жу­ю­чу чет­вір­ку го­бі­тів? Мо­же, Ган­дальф? Адже він міг при­бу­ти, по­ки во­ни веш­та­ли­ся по Лі­су та на Мо­ги­лах? Щось у по­гля­ді й го­ло­сі брам­ни­ка стур­бу­ва­ло Фро­до.

А той по­ви­див­ляв­ся на них ще хви­ль­ку і пі­шов до своєї ха­ти. І тіль­ки‐но він зник, як тем­на фі­гу­ра сприт­но за­лі­зла на во­ро­та, зі­с­т­риб­ну­ла і ні­би роз­чи­ни­лась у тем­ря­ві сіль­сь­кої ву­ли­ці.

Го­бі­ти про­їха­ли роз­ло­гим уз­во­зом, повз кіль­ка без­лад­но роз­ки­да­них бу­дин­ків — не­звич­но ве­ли­ких і див­них на ви­гляд, а ко­ли во­ни угле­ді­ли три­по­вер­хо­ву, ба­га­то­ві­кон­ну бу­дів­лю за­їз­ду, сер­це Се­мо­ве аж за­хо­ло­ло. Він був го­то­вий зу­стрі­ти у по­хо­ді ве­лет­нів чи чу­до­виськ ще страш­ні­ших, але для по­чат­ку з ньо­го бу­ло до­сить, на­віть з га­ком, пер­шої зу­стрі­чі з Ро­с­лим На­ро­дом та їх­ні­ми здо­ро­вез­ни­ми бу­дів­ля­ми; дни­на і без то­го ви­па­ла не­лег­кою. Він від­ра­зу ж уя­вив со­бі, як чор­ні, вже осід­ла­ні ко­ні сто­ять у дво­рі за­їз­ду, а Чор­ні Вер­ш­ни­ки ви­гля­да­ють з вер­х­ніх тем­них ві­кон.

— Ми, пев­но, тут не за­но­чу­є­мо, еге ж, па­не? — ви­гук­нув він. — Як­що десь тут є го­бі­ти, чом би не по­шу­ка­ти, хто дасть нам при­ту­лок на ніч? Так бу­ло б звич­ні­ше...

— А чим то­бі не по­до­ба­є­ть­ся за­їзд? — спи­тав Фро­до. — Том Бом­ба­дил ра­див но­чу­ва­ти тут. Ду­маю, усе­ре­ди­ні бу­де за­тиш­но.

Як на звич­не око, за­їзд і на­зов­ні був не­по­га­ний. Йо­го фа­сад ви­со­чів над до­ро­гою, а два біч­них флі­ге­лі зли­ва­лись зі схи­лом го­ри, так що вік­на дру­го­го по­вер­ху бу­ли на од­но­му рів­ні з зем­лею. За ши­ро­кою ар­кою між ти­ми флі­ге­ля­ми ле­жав двір, а злі­ва під ар­кою кіль­ка ши­ро­ких схо­ди­нок ве­ли до ве­ли­ких две­рей, про­чи­не­них на­в­стіж. Над ар­кою ви­сів ліх­тар, а під ним — ве­ли­ка ви­віс­ка: опа­сис­тий бі­лий по­ні, що став диб­ки, Над две­ри­ма бі­лів на­пис: «Грай­ли­вий По­ні» Ба­ри­ла Бар­ба­ри­са». Вік­на ниж­ньо­го по­вер­ху за щі­ль­ни­ми фі­ран­ка­ми сві­ти­ли­ся.

По­ки во­ни сто­я­ли по­тем­ки під ар­кою, не зна­ю­чи, на що зва­жи­ти­ся; хтось усе­ре­ди­ні за­вів ве­се­лої піс­ні, і ба­дьо­рий хор гуч­но під­хо­пив її. При­слу­хав­шись, го­бі­ти за­спо­ко­ї­лись і злі­зли з по­ні. Піс­ня змі­ни­лась ви­бу­хом смі­ху та оплес­ків.

По­до­рож­ні за­ве­ли сво­їх по­ні до дво­ру, за­ли­ши­ли їх там і під­ня­лись на ґа­нок. Фро­до, що йшов по­пе­ре­ду, ма­ло не зі­тк­нув­ся з ни­зь­ко­ро­с­лим че­ре­ва­нем: ли­сий, з чер­во­ною пи­кою, у бі­лім фар­ту­сі, він біг з од­них две­рей до дру­гих з та­цею, пов­ною на­ли­тих до­вер­ху кух­лів з пи­вом.

— Чи не мо­же­мо ми... — по­чав Фро­до, але че­ре­вань ви­гук­нув че­рез пле­че:

— Хви­ли­ноч­ку, да­руй­те! — І щез у ди­мо­вій хма­рі, що гу­ла різ­но­ма­ніт­ни­ми го­ло­са­ми. По хви­лі він при­ско­чив на‐' зад, ви­ти­ра­ю­чи фар­ту­хом ру­ки.

— Доб­рий ве­чір, мій ма­лень­кий па­не! Чим мо­жу до­по­мог­ти? Чо­го ба­жа­є­те?

— По­сте­лі для чо­ти­рьох і стай­ню для п’я­ти по­ні, як­що є. Ви — пан Бар­ба­рис?

— Авжеж! Зва­ти ме­не Ба­рил. Ба­рил Бар­ба­рис, до ва­ших по­слуг. Ви пря­мо з Краю, еге ж? — ска­зав він і рап­том ляс­нув се­бе ру­кою по ло­бі, не­мов зга­дав щось за­бу­те. — Го­бі­ти! — гук­нув він. — Що ж це ме­ні на­га­дує? А до­зво­ль­те спи­та­ти, як вас зва­ти, па­но­ве?

— Це — пан Тук, пан Бре­в­ді­бок, — ска­зав Фро­до, — а це Сем Гем­джі. Ме­не звуть Під­ко­пай.

— Ну ось! — ска­зав Бар­ба­рис, ляс­ка­ю­чи па­ль­ця­ми. — Зно­ву за­був! Але як ви­па­де ві­ль­на хви­лин­ка — по­міз­кую і при­га­даю. Я пря­мо з ніг збив­ся; але по­ди­ви­мось, що я мо­жу для вас зро­би­ти. У наш час ве­ли­кі то­ва­рис­т­ва з Краю рід­ко при­хо­дять, тож по­ста­ра­ю­ся при­ві­та­ти вас як слід. Тіль­ки, бач, та­ко­го на­тов­пу, як сьо­год­ні, в ме­не дав­но вже не бу­ло! Піс­ля по­су­хи — по­вінь, так у нас ка­жуть. Гей! Но­бе! — гар­к­нув він рап­том. — Де ти, ко­пу­не хут­ро­но­гий? Но‐о‐об!

— Йду, па­не! Бі­жу! — сприт­ний го­біт ви­ско­чив із две­рей і, вгле­дів­ши при­їжджих, за­стиг на міс­ці, ви­ря­чив­шись на них з ве­ли­кою за­ці­кав­ле­ніс­тю.

— Де Боб? — спи­тав ха­зя­їн. — Не зна­єш? То­ді зна­й­ди йо­го! Тер­мі­но­во! Не­гай­но! В ме­не тіль­ки дві но­ги та двоє очей, а не шість! Ска­жи Бо­бу, щоб при­лаш­ту­вав п’я­тір­ку по­ні. Вже хай як‐не­будь умуд­ри­ть­ся!

Ноб ос­міх­нув­ся, під­мор­г­нув і щез. Гос­по­дар знов не­уваж­ли­во по­тер ло­ба:

— Ну, що ж я на­ма­гав­ся ска­за­ти? Спра­ви, ба­чи­те, лі­зуть од­на до од­ної. До то­го за­кло­по­тав­ся — го­ло­ва обер­том йде! З учо­раш­ньо­го дня як по­не­с­ло­ся: рап­том під’­їхав за­гін з пів­дня, Зе­ле­ним шля­хом, чи то не ди­во? По­тім ни­ні у при­смер­ку при­бу­ла ком­па­нія гно­мів, ці — до гір, на за­хід. А те­пер ось ви. Доб­ре, що ви го­бі­ти, інак­ше б я вас і при­й­ня­ти не зда­тен був. Адже у нас у пів­ніч­но­му флі­ге­лі кіль­ка кім­нат влаш­то­ва­но спе­ці­аль­но для го­бі­тів — здав­на, ще як бу­ду­ва­ли цей бу­ди­нок. На пер­шо­му по­вер­сі, на го­бі­тан­сь­кий смак, вік­на круг­лі, вза­га­лі, все як слід. Спо­ді­ва­юсь, вам спо­до­ба­є­ть­ся. Ве­че­ря­ти ви, звіс­но, теж ба­жа­є­те? То­ді про­шу прой­ти сю­ди — об­слу­гу­є­мо вмент!

Він про­вів їх ко­рот­ким ко­ри­до­ром і про­чи­нив две­рі:

— Не­по­га­на ві­таль­ня, га? Вам спо­до­ба­є­ть­ся. А те­пер, да­руй­те, бі­жу, бі­жу — за­кло­по­та­ний не­ймо­вір­но. Роз­ба­ла­ку­ва­ти не­ма ко­ли. Пра­цюю тяж­ко, з ран­ку бі­гаю — а чо­гось ні­як не схуд­ну! Тро­хи зго­дом ще до вас за­ві­таю. Як­що чо­го‐за­ба­жа­є­те, дзво­ніть — ось дзво­ник. Ноб зра­зу прим­чить, а не прим­чить — дзво­ніть і кри­чіть!

Він, зреш­тою, пі­шов, за­ли­шив­ши гос­тей пе­ре­вес­ти по­дих. Над­зви­чай­на за­кло­по­та­ність не за­ва­жа­ла йо­му ба­ла­ка­ти без упи­ну. Але ві­таль­ня й справ­ді бу­ла за­тиш­на: в ка­мі­ні жев­рів во­гонь, по­ряд сто­я­ли ни­зь­кі зруч­ні кріс­ла. Сто­яв там ще круг­лий стіл, вже по­кри­тий бі­дою ска­тер­ти­ною, а на ньо­му — ве­ли­кий дзво­ник з руч­кою. Що­прав­да, Ноб, го­біт‐служ­ник, ува­лив­ся до них ра­ні­ше, ніж во­ни по­ду­ма­ли йо­го ви­кли­ка­ти. Він при­ніс свіч­ки і та­цю, на­ван­та­же­ну та­ріл­ка­ми.

— Чи ба­жа­ють па­но­ве чо­го‐не­будь ви­пи­ти? — спи­тав він. — А мо­же, по­ка­за­ти вам спаль­ні, по­ки ве­че­рю го­ту­ють?

Во­ни вми­ли­ся та встиг­ли сьор­б­ну­ти пи­ва з доб­рих міс­т­ких кух­лів, ко­ли Ноб з’я­вив­ся удру­ге ра­зом з ха­зя­ї­ном. Мит­тю стіл був на­кри­тий. Га­ря­ча юш­ка, хо­лод­не м’я­со, пи­ріг з ожи­ною, со­лод­кі бу­лоч­ки, бру­сок мас­ла та пів­кру­га стиг­ло­го си­ру — доб­ря­чі прос­ті стра­ви, як у Го­бі­та­нії; це ос­та­точ­но роз­ві­я­ло Се­мо­ві по­бо­ю­ван­ня (що знач­но при­гас­ли вже піс­ля пер­шо­го ж ков­т­ка чу­до­во­го пи­ва).

Ха­зя­їн по­по­рав­ся ко­ло сто­лу і по­про­хав до­зво­лу пі­ти.

— Чи не ба­жа­є­те при­єд­на­ти­ся до то­ва­рис­т­ва по ве­че­рі? — спи­тав він, сто­я­чи при две­рях. — Як­що во­лі­є­те зра­зу ля­га­ти, — будь лас­ка. Але лю­ди бу­дуть ра­ді по­зна­йо­ми­ти­ся. Чу­жин­ці — ох, ви­ба­ч­те, гос­ті з Краю — рід­кі пта­хи у нас. А ми зав­жди го­то­ві по­слу­ха­ти но­вин, чи опо­ві­дань, чи пі­сень, що зна­й­де­ть­ся. Але це як вам бу­де до впо­до­би! Як­що чо­гось за­ба­жа­є­те — дзво­ніть!

На­при­кін­ці ве­че­рі (що за­бра­ла в них не менш як го­ди­ну впер­тої пра­ці без сто­рон­ніх роз­мов) во­ни від­чу­ли се­бе та­ки­ми ба­дьо­ри­ми та сві­жи­ми, що Фро­до, Пін та Сем ви­рі­ши­ли на­ві­да­тись до спі­ль­ної за­ли. Мер­рі від­мо­вив­ся, бо, мов­ляв, там бу­де за­над­то душ­но.

— Я тут по­си­джу ти­хе­сень­ко бі­ля вог­ню, а по­тім, мо­же, ви­йду по­ди­ха­ти сві­жим по­віт­рям, — ска­зав він. — А ви там по­водь­тесь обе­реж­ні­ше! Ми все ж та­ки та­єм­ні вті­ка­чі на ве­ли­ко­му шля­ху, та зо­всім не­да­ле­ко від Краю!

— Га­разд! — ска­зав Пін, — ти сам за со­бою по­стеж! Не за­гу­бись ще та не за­бу­вай: під да­хом спо­кій­ні­ше!

У ве­ли­кій спі­ль­ній за­лі за­їз­ду зі­бра­лись май­же всі по­сто­я­ль­ці, різ­но­бар­в­не та ба­га­то­люд­не то­ва­рис­т­во. По­дро­би­ці Фро­до роз­ди­вив­ся не від­ра­зу: світ­ло да­ва­ли тіль­ки ко­ло­ди, що па­ла­ли у ка­мі­ні, а лам­пи, по­чеп­ле­ні до сте­лі, то­ну­ли у клу­бах тю­тю­но­во­го ди­му. Ба­рил Бар­ба­рис бе­сі­ду­вав бі­ля ка­мі­на з па­рою гно­мів та кіль­ко­ма здо­ро­ви­ла­ми де­що ди­кун­сь­ко­го ви­гля­ду. На ос­ло­нах си­ді­ли впе­ре­між­ку міс­це­ві меш­кан­ці, лю­ди й го­бі­ти, що го­мо­ні­ли між со­бою, кіль­ка гно­мів та ще хтось по тем­них кут­ках, де го­ді бу­ло щось по­ба­чи­ти.

Ко­ли уві­йшли но­ві гос­ті, бри­го­ря­ни друж­ньо при­ві­та­ли­ся до них, а чу­жо­зем­ці, особ­ли­во при­бу­ль­ці з Зе­ле­но­го шля­ху, за­ці­кав­ле­но озир­ну­лись. Ха­зя­їн по­зна­йо­мив їх з усі­ма ту­біль­ця­ми, але так по­біж­но, що ні­хто з при­бу­лих не взяв до тя­ми, ко­му яке прі­зви­ще на­ле­жить. Лю­ди в Бри­го­рі ма­ли якісь не­зви­чай­ні, ро­с­лин­ні прі­зви­ща: Кон­ва­лій, Ко­но­пліс, Ве­рес, Па­па­ротт, Ре­п’я­хоу та на­віть один Тер­ник (не ка­жу­чи вже про са­мо­го Бар­ба­ри­са). У го­бі­тів бу­ло те ж са­ме, на­при­клад, кіль­ка По­лин­ків, але зде­біль­шо­го імен­ня зву­ча­ли зо­всім звич­ні: Кру­то­схил, Ли­со­нор, Гли­бо­коп, Піс­ко­рит, Ту­нел­лі — та­кі зу­стрі­ча­ли­ся й у Го­бі­та­нії. Зна­й­шов­ся й справ­ж­ній Під­ко­пай з За­гаю, а ос­кіль­ки вва­жа­ло­ся, що од­на­ко­ве ім’я озна­чає ро­дин­ні зв’яз­ки, то при­їжджих при­й­ня­ли при­віт­но, як не­спо­ді­ва­но від­най­де­них ро­ди­чів.

Бри­гор­сь­кі го­бі­ти ви­яви­ли­ся жва­ви­ми та ці­ка­ви­ми до всьо­го, і Фро­до швид­ко збаг­нув, що при­йде­ть­ся якось по­яс­ни­ти, для чо­го во­ни сю­ди при­їха­ли. Він до­ду­мав­ся ска­за­ти, ні­би ці­ка­ви­ть­ся іс­то­рі­єю та зем­ле­пи­сом (на що бри­го­ря­ни від­по­ві­ли ро­зу­мі­ю­чи­ми кив­ка­ми, хоч ці сло­ва бу­ли їм май­же не­зна­йо­мі) і за­й­ма­є­ть­ся на­у­ко­вою роз­від­кою, щоб на­пи­са­ти кни­гу (що ви­кли­ка­ло мов­чаз­ний по­див), для чо­го, влас­не, й роз­шу­кує ра­зом з дру­зя­ми ві­до­мос­ті про го­бі­тів, що жи­вуть по­за ме­жа­ми Краю, особ­ли­во у схід­но­му на­прям­ку.

То­ді всі за­го­мо­ні­ли ра­зом. Як­би Фро­до дій­с­но на­ма­гав­ся пи­са­ти та­ку кни­гу та мав де­сять вух, він по кіль­кох хви­ли­нах на­брав би ві­до­мос­тей на кіль­ка роз­ді­лів. А як­що цьо­го бу­де за­ма­ло, йо­му ви­да­ли ці­лий спи­сок осіб, по­чи­на­ю­чи із «ста­ро­го Ба­рил­ка, ось­деч­ки там», до ко­го він мав звер­ну­ти­ся за по­дро­би­ця­ми. Але за­че­кав­ши тро­хи й вто­ро­пав­ши, що Фро­до не має на­мі­ру роз­по­ча­ти свою твор­чу пра­цю не­гай­но, го­бі­ти са­мі по­ча­ли роз­пи­ту­ва­ти про жит­тя Краю. Фро­до від­по­ві­дав не ду­же охо­че, і не­за­ба­ром йо­го за­ли­ши­ли у спо­кої. Він при­сів у ку­точ­ку, при­слу­ха­ю­чись та при­див­ля­ю­чись дов­ко­ла.

Лю­ди й го­бі­ти об­го­во­рю­ва­ли зде­біль­шо­го по­дії у да­ле­ких кра­ї­нах; лу­на­ли но­ви­ни то­го шти­бу, що ос­тан­нім ча­сом ста­вав звич­ним: на пів­дні не­спо­кій­но, і лю­ди, що при­йшли Зе­ле­ним шля­хом, зда­є­ть­ся, по­ки­ну­ли рід­ні зем­лі у по­шу­ках мир­но­го жит­тя. Бри­го­ря­ни спів­чу­ва­ли, але яв­но не на­ма­га­лись при­й­ня­ти до гро­ма­ди зра­зу стіль­ки но­вих меш­кан­ців. Один з при­бу­ль­ців, ко­со­окий та не­при­єм­ний, пе­ре­д­рі­кав, що на­ро­ду бу­де над­хо­ди­ти все біль­ше й біль­ше, «і як­що їм не да­дуть прос­то­ру, во­ни йо­го зна­й­дуть са­мі. Во­ни ма­ють та­ке ж пра­во на жит­тя, як ін­ші!» — го­лос­но про­мо­вив він. Міс­це­вим меш­кан­цям та­кі пла­ни на май­бут­нє не ду­же спо­до­ба­лись.

Го­бі­ти не зва­жа­ли на все це — їх ті су­пе­реч­ки по­ки що не тор­ка­ли­ся. Здо­ро­ви­лам на­в­ряд чи зна­до­би­лись би го­бі­тан­сь­кі но­ри. На­ба­га­то ці­ка­ві­ше бу­ло слу­ха­ти Пі­на та Се­ма, кот­рі вже по­чу­ва­ли се­бе як вдо­ма і ве­се­ло ба­ла­ка­ли про го­бі­тан­сь­кі спра­ви. Пін ви­кли­кав од­но­стай­ний ви­бух смі­ху своєю опо­від­кою про те, як об­ва­ли­лась сте­ля у ра­ту­ші Ве­ли­ких Hop та як Віл­ла Бі­ло­но­га, бур­міс­т­ра та най­де­бе­лі­шо­го з гро­ма­дян За­хід­ної чвер­ті, геть за­си­па­ло вап­ном, і як він ви­ліз, весь бі­лий, мов цук­ро­ва го­ло­ва. Але се­ред ін­шо­го за­че­пи­ли во­ни в роз­мо­ві та­кі ви­пад­ки, що Фро­до за­не­по­ко­їв­ся: один з бри­гор­сь­ких го­бі­тів, яко­му до­во­ди­лось від­ві­ду­ва­ти Край, по­ці­ка­вив­ся, де жи­вуть Під­ко­паї та з ким ро­ди­ча­ю­ть­ся.

Не­спо­ді­ва­но Фро­до по­мі­тив яко­гось чо­ло­ві­ка під сті­ною, див­но­го ви­гля­ду, у по­но­ше­ній оде­жи­ні — він на­пру­же­но при­слу­хав­ся до го­бі­тан­сь­ких ба­ла­чок. Пе­ред ним сто­яв ве­ли­кий ку­холь з пи­вом; він си­дів, про­стяг­нув­ши но­ги у ви­со­ких чо­бо­тах, доб­ре по­ши­тих, з м’я­кої шкі­ри, але по­міт­но по­шар­па­них і ви­ма­за­них у баг­ню­ку. Все ін­ше вкри­вав важ­кий виц­ві­лий тем­но‐зе­ле­ний плащ — не­зва­жа­ю­чи на за­ду­ху, під­ня­тий кап­тур зо­всім за­ті­няв об­лич­чя, до­зво­ля­ю­чи ба­чи­ти тіль­ки дов­гу, мис­те­ць­ки ви­рі­зь­б­ле­ну лю­ль­ку, та очі ви­блис­ку­ва­ли.

— Хто це? — по­шеп­ки спи­тав Фро­до, об­рав­ши хви­лин­ку, ко­ли Ба­рил Бар­ба­рис біг повз ньо­го. — 3 ним нас, зда­є­ть­ся, не зна­йо­ми­ли?

— З цим? — від­по­вів ха­зя­їн теж по­шеп­ки, ски­нув­ши очи­ма на чо­ло­ві­ка у пла­щі. — Та я й сам йо­го май­же не знаю. Він з тих за­брод, із Слі­до­пи­тів, як ми їх зве­мо. Не­ба­ла­ку­чий, хоч під на­ст­рій зда­тен ви­да­ти якусь рід­кіс­ну іс­то­рію. Він то зни­кає на мі­сяць або й на рік, то зно­ву ви­ско­чить звід­кись. На­вес­ні цьо­го ро­ку час­то тут по­хо­джав, по­тім за­про­пав десь. Як йо­го на­справ­ді звуть, я й не чув ні­ко­ли, а ми про­з­ва­ли Блу­ка­чем. Но­ги в ньо­го дов­гі, хо­дить швид­ко, а ку­ди — ні­ко­му не ска­же. Але з чу­жо­го сві­ту не ви­ма­гай зві­ту, як у нас ка­жуть — про Слі­до­пи­тів та про ваш, ви­ба­ч­те, Край. Див­но, що са­ме ви про ньо­го спи­та­ли... — Але тут хтось за­мо­вив у па­на Бар­ба­ри­са ще пи­ва, і він пом­чав, так і не по­яс­нив­ши сво­го ос­тан­ньо­го за­ува­жен­ня.

Фро­до від­чув на со­бі по­гляд Блу­ка­ча — той ні­би по­чув чи вга­дав, що йде­ть­ся про ньо­го. По­тім він змах­нув ру­кою, за­про­шу­ю­чи Фро­до сіс­ти по­ряд. Ко­ли Фро­до пі­ді­й­шов, він від­ки­нув кап­тур, від­крив­ши ску­йов­дже­не во­лос­ся, тем­не з си­ви­ною, блі­де су­во­ре об­лич­чя та уваж­ні сі­рі очі.

— Ме­не звуть Блу­ка­чем, — ска­зав він сти­ха. — Ду­же ра­дий по­зна­йо­ми­ти­ся, па­не Під­ко­паю, — як­що тіль­ки ста­рий Бар­ба­рис не пе­ре­плу­тав ва­ше ім’я.

— Не пе­ре­плу­тав, — су­хо ска­зав Фро­до. Йо­му бу­ло якось ні­яко­во під цим про­ник­ли­вим по­гля­дом.

— Ну, па­не Під­ко­паю, я на ва­шо­му міс­ці по­пе­ре­див би сво­їх мо­ло­дих дру­зів, щоб уни­ка­ли зай­вої ба­ла­ка­ни­ни. Пит­во, ка­мін та но­ві зна­йом­с­т­ва — це ве­ль­ми при­єм­но, але все ж га­ки тут не Го­бі­та­нія. Тут різ­ні пе­ре­хо­жі бу­ва­ють. Хоч, мож­ли­во, не ме­ні про це го­во­ри­ти, — до­дав він, кри­во ос­міх­нув­шись і див­ля­чись прос­то у ві­чі Фро­до. — А не­що­дав­но у Бри­го­рі по­бу­ва­ли вже й зо­всім див­ні осо­би...

Він не зво­див очей з Фро­до. Го­біт від­по­вів тим же, але про­мов­чав. А Блу­кач рап­том, за­був­ши про ньо­го, обер­нув­ся до Пі­на: не­ро­зум­ний Тук, за­до­во­ле­ний ус­пі­хом ба­єч­ки про тов­с­то­го бур­міс­т­ра, те­пер ро­бив ко­міч­ну до­по­відь про про­щаль­ний бен­кет Бі­ль­бо. Він вже зоб­ра­жу­вав, мов ли­це­дій, йо­го Про­мо­ву та на­бли­жав­ся до та­єм­ни­чо­го зник­нен­ня.

Фро­до стре­пе­нув­ся. Звіс­но, для ту­теш­ніх го­бі­тів ця іс­то­рія — прос­то за­бав­на кар­тин­ка з жит­тя чуд­но­го лю­ду за Рі­кою; але де­хто (хоч би й сам Ба­рил Бар­ба­рис) де­що знав, міг чу­ти про зник­нен­ня Бі­ль­бо, і ось‐ось мо­г­ло про­лу­на­ти ім’я Тор­бин­сів. А як­що тут вже про них роз­пи­ту­ва­ли...

Фро­до за­ме­ту­шив­ся, не зна­ю­чи, що вді­я­ти. Пі­но­ві від­вер­то лес­ти­ла ува­га пуб­лі­ки, і він зо­всім втра­тив обач­ність. Фро­до зля­кав­ся, аби він в уда­рі не зга­дав про Пер­с­тень — це бу­ла б ка­тас­т­ро­фа.

— Зу­пи­ни йо­го! Мер­щій! — шеп­нув Блу­кач на ву­хо Фро­до.

Фро­до ні з то­го ні з сьо­го ско­чив на стіл і за­го­во­рив. Слу­ха­чі обер­ну­ли­ся до ньо­го. Де­хто за­плес­кав у до­ло­ні й за­смі­яв­ся, вва­жа­ю­чи, що пан Під­ко­пай хи­ль­нув за­ба­га­то пи­ва.

Оце так спра­ва! Вда­ти­ся до та­кої дур­ни­ці! Фро­до ми­мо­во­лі су­нув ру­ку до ки­ше­ні й на­ма­цав Пер­с­тень. Йо­му від­ра­зу ж за­кор­ті­ло на­ді­ти йо­го та по­збу­ти­ся глу­зу­вань. Але це ба­жан­ня при­йш­ло ззов­ні, чи­ясь во­ля яв­но на­ма­га­ла­ся при­му­си­ти йо­го, і Фро­до, рі­шу­че від­ки­нув­ши спо­ку­су, міц­но за­тис­нув Пер­с­тень у ку­ла­ці, не­мов спо­дів­ав­ся втри­ма­ти йо­го від но­вих злих ви­ті­вок. Все од­но він йо­го ні­як не об­да­ру­вав на­т­х­нен­ням, і Фро­до му­сив ухо­пи­ти­ся за пер­ші‐ліп­ші сло­ва, що «го­дя­ть­ся на ви­па­док», як ви­сло­ви­лись би в Го­бі­та­нії.

— Ми ве­ль­ми вдяч­ні вам за теп­лий при­йом, — по­чав він, — і я смію спо­ді­ва­ти­ся, що мій ко­рот­кий ві­зит до­по­мо­же за­в’я­за­ти та­кі ж друж­ні зв’яз­ки між Бри­го­рою та Кра­єм, які іс­ну­ва­ли ра­ніш, — тут він за­м’яв­ся й ка­хик­нув. Те­пер увесь зал ди­вив­ся на ньо­го.

— Піс­ню! — крик­нув хтось з го­бі­тів.

— Піс­ню! Піс­ню! — під­хо­пи­ли всі ін­ші. — Ану, па­не доб­ро­дію, да­вай­те що‐не­будь но­вень­ке!

На мить Фро­до за­стиг з на­пів­роз­ту­ле­ним ро­том, а по­тім з від­чаю за­спів­ав дур­ної пі­сень­ки, що її Бі­ль­бо ду­же по­люб­ляв (і ду­же нею пи­шав­ся — адже сло­ва склав він сам). У ній іш­ло­ся про ши­нок, ма­буть, то­му‐то Фро­до її й при­га­дав. Ни­ні збе­рег­ли­ся ли­ше ок­ре­мі урив­ки, але ми мо­же­мо на­вес­ти її пов­ний текст:

То­ва­рис­т­во від­по­ві­ло Фро­до дов­ги­ми й гуч­ни­ми оплес­ка­ми. Го­лос у ньо­го був не­по­га­ний, а піс­ня при­йш­ла­ся як­раз до сма­ку гро­ма­ді. «Де за­ба­рив­ся ста­рий Ба­рил­ко? — кри­ча­ли во­ни. — Йо­му тре­ба по­слу­ха­ти! Боб, на­вчи свою ки­ць­ку гра­ти на скри­поч­ці, а ми по­тан­цю­є­мо!» По­чу­ли­ся но­ві за­мов­лен­ня на пи­во та за­кли­ки: «Ну­мо ще по од­ній, па­не! Ану ж, по­їха­ли! Ще раз!»

Фро­до під­нес­ли ку­холь, і він по­вто­рив, на цей раз йо­му вже під­спі­ву­ва­ли: на­спів був ста­рий, зна­йо­мий, а сло­ва за­па­м’я­та­ли­ся лег­ко. Те­пер вже у Фро­до го­ло­ва піш­ла обер­том від та­ко­го від­гу­ку пуб­лі­ки. Він по­чав стри­ба­ти по сто­лу, і ко­ли по­вто­рив «...Кіт на скрип­ці за­ви­щав...», ви­со­ко під­ско­чив — трош­ки за­над­то жва­во; при­зем­лив­ся він пря­мо на та­цю з по­рож­ні­ми кух­ля­ми, під­сков­з­нув­ся, про­їхав по сто­лу, з гур­ко­том, га­ла­сом та тріс­ком, і — ба­бах! — впав на під­ло­гу. Лю­ди по­роз­ту­ля­ли ро­та, щоб по­смі­я­ти­ся, та отак і за­вмер­ли, бо спі­вак рап­том зник. Прос­то‐та­ки зник, не­мов про­ле­тів крізь сті­ну, не за­ли­шив­ши дір­ки!

Бри­гор­сь­кі го­бі­ти, ви­трі­щив­ши очі, під­хо­пи­лись і ста­ли кли­ка­ти Бар­ба­ри­са. Від Се­ма та Пі­на всі ра­зом від­сах­ну­ли­ся — во­ни за­ли­ши­лись са­мі за сто­лом, і на них зда­ля ки­да­ли кри­ві, не­до­вір­ли­ві по­гля­ди. Те­пер во­ни ста­ли для всіх по­пліч­ни­ка­ми ман­д­ри­ки‐ча­ро­дія, і хто зна, що там у них на дум­ці! Тіль­ки один ду­же за­смаг­лий бри­го­ря­нин ди­вив­ся на них з та­кою ро­зу­мі­ю­чою по­сміш­кою, що їм ста­ло страш­но. Не­вдов­зі він ви­слиз­нув за две­рі, а за ним пі­шов ко­со­окий пів­де­нець (во­ни весь ве­чір пе­ре­шіп­ту­ва­лись). Хар­рі, брам­ник, ви­йшов із за­ли не­вдов­зі пе­ред ни­ми.

Фро­до, на­жа­ха­ний, не зна­ю­чи, що ще ви­га­да­ти, про­повз під сто­ла­ми до да­ле­ко­го кут­ка, де си­дів Блу­кач — той на­віть не во­рух­нув­ся і ні­чим не ви­ка­зав сво­їх ду­мок. Фро­до при­ту­лив­ся до сті­ни, зняв Пер­с­тень. Як він на­дів­ся на па­лець, го­біт збаг­ну­ти не міг. Ма­буть, весь час три­мав лан­цю­жок, по­ки спів­ав, а ко­ли па­дав, ви­пад­ко­во смик­нув ру­кою... А мо­же, Пер­с­тень сам ут­нув та­ку шту­ку, на­ма­га­ю­чись ви­ка­за­ти се­бе за на­ка­зом ко­гось з тих, хто си­дів у за­лі... Йо­му не спо­до­ба­ли­ся об­лич­чя тих двох, що пішли піс­ля йо­го па­дін­ня.

— Ну, то на­що ж ви це зро­би­ли? — спи­тав Блу­кач, по­ба­чив­ши йо­го. — Та це гір­ше за будь‐які ба­лач­ки ва­ших дру­зів! По­лі­зли пря­мо но­гою до пас­т­ки... чи, вір­ніш, ру­кою?

— Не ро­зу­мію, про що це ви? — роз­дра­то­ва­но від­ка­зав Фро­до.

— Ду­же доб­ре ро­зу­мі­є­те. Але кра­ще по­мовчи­мо, по­ки ве­ре­мія не вщух­не. А то­ді, па­не ТОР­БИНС, я хо­тів би пе­ре­мо­ви­тись з ва­ми без пе­ре­шкод.

— Про що? — спи­тав Фро­до, ні­би не чув сво­го справ­ж­ньо­го іме­ні.

— Про щось ду­же важ­ли­ве для нас обох, — ска­зав Блу­кач, див­ля­чись Фро­до прос­то у ві­чі. — Мо­же­те по­чу­ти щось ко­рис­не.

— Га­разд, — ска­зав Фро­до, на­ма­га­ю­чись збе­рег­ти зов­ніш­ню не­зво­руш­ність. — Пе­ре­го­дом по­го­во­ри­мо.

Тим ча­сом бі­ля ка­мі­на ви­ру­ва­ла пал­ка су­пе­реч­ка. Бар­ба­рис, що прим­чав на по­клик, те­пер мав ви­слу­ха­ти від­ра­зу кіль­ка су­пе­реч­них роз­по­ві­дей про по­дію.

— Я ба­чив, Ба­рил­ку, ба­чив, — за­пев­няв один го­біт, — тоб­то як­раз не по­ба­чив, зо­всім, ро­зу­мі­є­те? Він роз­чи­нив­ся у по­віт­рі!

— Та що ви, па­не По­лин­ку! — ди­ву­вав­ся ха­зя­їн.

— Так‐так! — на­по­ля­гав По­лй­нок. — Са­ме не я й хо­тів ска­за­ти.

— Щось тут не теє, — по­ка­чав го­ло­вою Ба­рил Бар­ба­рис. — Пан Під­ко­пай — до­сить огряд­на осо­ба, щоб прос­то узя­ти й роз­та­ну­ти у про­зо­ро­му по­віт­рі... Що­прав­да, у нас по­віт­ря ско­ріш гус­те.

— Га­разд, то­ді де ж він? — зак­ри­ча­ло ра­зом кіль­ка го­ло­сів.

— Звід­ки ме­ні зна­ти? Він має пра­во йти ку­ди хо­че, тіль­ки б уран­ці за­пла­тив. От же ж пан Тук не зник!

— Ну, я що ба­чив, те ба­чив, — упер­то по­вто­рю­вав По­ли­нок.

— А я ка­жу: ви по­ми­ля­є­тесь, — по­вто­рив Бар­ба­рис, пі­ді­брав та­цю з під­ло­ги і за­хо­див­ся зби­ра­ти в неї скал­ки роз­би­то­го по­су­ду.

— Звіс­но, по­ми­ля­є­тесь! — ска­зав Фро­до, на­бли­зив­шись до них. — Ні­ку­ди я не зни­кав, ось він я! Прос­то тре­ба бу­ло пе­ре­ки­ну­ти­ся па­рою слів з Блу­ка­чем он­деч­ки в тім кут­ку.

Він сту­пив до ос­віт­ле­но­го ко­ла бі­ля ка­мі­на, але від ньо­го всі по­су­ну­лись на­зад з пе­ре­ля­ком ще біль­шим, ніж ко­ли він зни­кав. їх зо­всім не за­до­во­ль­ни­ло по­яс­нен­ня, що Фро­до, впав­ши, швид­ко про­повз під сто­ла­ми. Роз­лю­че­ні від­ві­ду­ва­чі по­ча­ли роз­хо­ди­ти­ся. Роз­ва­гу бу­ло зі­псо­ва­но. Де­хто, ви­хо­дя­чи, ско­са по­зи­рав на Фро­до і бур­мо­тів не­до­брі по­ба­жан­ня. Гно­ми й ті не­чис­лен­ні лю­ди, які ще за­ли­ши­ли­ся, теж по­пі­ді­й­ма­ли­ся з‐за сто­лів; во­ни ба­жа­ли на доб­ра­ніч ха­зя­ї­но­ві, а Фро­до та йо­го дру­зів на­че не по­мі­ча­ли. Не­за­ба­ром у за­лі не за­ли­ши­лось ні­ко­го, крім Блу­ка­ча, що, як і ра­ніш, скром­но си­дів під сті­ною.

Бар­ба­рис не ду­же за­сму­тив­ся. Він ро­зу­мів, що по­дія ви­ма­гає все­біч­но­го об­го­во­рен­ня, от­же, в йо­го за­кла­ді бу­де ні­де й яб­лу­ку впас­ти ще ба­га­то ве­чо­рів.

— Та й на­ро­би­ли ж ви га­ла­су, па­не Під­ко­паю! — тіль­ки й ска­зав він. — Від­ві­ду­ва­чів на­ля­ка­ли, по­суд по­роз­би­ва­ли!

— Да­руй­те, я не хо­тів за­вда­ва­ти вам та­ко­го кло­по­ту, — ска­зав Фро­до. — Це скла­ло­ся зо­всім ви­пад­ко­во, по­вір­те. Не­щас­ний ви­па­док!

— Та що ж те­пер вді­єш? Але ко­ли на­ступ­но­го ра­зу збе­ре­тесь па­да­ти чи там во­ро­жи­ти, кра­ще по­пе­ре­джай­те за­зда­ле­гідь гос­тей і, го­лов­не, — ме­не. Бо, щоб ви зна­ли, ми не по­люб­ля­є­мо та­ко­го, не­звич­но­го, як­що до­зво­ли­те так ска­за­ти. Ми по­га­но по­чу­ва­є­мо­ся при не­спо­ді­ван­ках!

— Та я й не зби­ра­юсь більш ні­чо­го та­ко­го ро­би­ти, сло­во чес­ті! Нам уже час спа­ти. Зав­т­ра ми му­си­мо ви­ру­ши­ти ра­но. По­д­бай­те, будь лас­ка, щоб по­ні бу­ли го­то­ві о во­сь­мій ран­ку!

— Зро­би­мо. Од­нак до­зво­ль­те ще вас за­три­ма­ти на хви­лин­ку, па­не Під­ко­паю! Я за­раз при­га­дав, що маю вам від­да­ти. Будь лас­ка, не сер­дь­тесь! Ме­ні тут ще тре­ба по­по­ра­ти­ся» а по­тім я при­йду до вас, як­що не за­пе­ре­чу­є­те.

— Доб­ре, — ска­зав Фро­до, але на­ст­рій у ньо­го зо­всім зі­псу­вав­ся: скіль­ки ще на ньо­го че­кає бе­сід віч‐на‐віч, по­ки мож­на бу­де ляг­ти спа­ти, і що в них від­кри­є­ть­ся? Не­вже всі тут у змо­ві про­ти ньо­го? Він уже по­чав пі­до­зрю­ва­ти, що на­віть лис­ку­ча пи­ка ста­ро­го Бар­ба­ри­са при­хо­вує під­ступ­ні за­ду­ми.

Роз­діл 10
БЛУ­КАЧ

Фро­до, Пін та Сем по­вер­ну­ли­ся до своєї ві­таль­ні. Там бу­ло тем­но: Мер­рі пі­шов, і ка­мін май­же згас. Тіль­ки роз­дму­хав­ши ву­гіл­ля та під­ки­нув­ши дров, во­ни по­мі­ти­ли, що Блу­кач при­йшов ра­зом з ни­ми — він спо­кій­но си­дів на стіль­ці бі­ля две­рей!

— При­віт! — ска­зав Пін. — А хто ви та­кий, доб­ро­дію, та чо­го вам тут тре­ба?

— Звуть ме­не Блу­ка­чем, — від­по­вів той. — Ваш друг обі­цяв пе­ре­мо­ви­ти­ся зі мною, хо­ча, мож­ли­во, вже за­був про це.

— Ви ка­за­ли, що я мо­жу по­чу­ти щось ко­рис­не, — ска­зав Фро­до. — А що са­ме?

— Чи­ма­ло уся­ко­го. Але, яс­на річ, я не го­во­ри­ти­му за­дар­ма.

— Як я маю це ро­зу­мі­ти? — різ­ко спи­тав Фро­до.

— Все ду­же прос­то: я де­що роз­по­вім вам, дам доб­ру по­ра­ду, але ви­ма­гаю за це ви­на­го­ро­джен­ня.

— Яко­го са­ме? — Фро­до вже рі­шив, що по­тра­пив до па­зу­рів шах­рая, і по­жал­ку­вав, що узяв здо­бою за­ма­ло гро­шей. На­віть ко­ли все від­да­ти, ви­ма­га­че­ві бу­де не до­сить, а він не міг від­да­ти й де­щи­ці.

— Не тур­буй­тесь, вам ви­ста­чить, — по­сміх­нув­ся Блу­кач, не­мов від­га­дав­ши дум­ки Фро­до, — Тіль­ки ві­зь­міть ме­не з со­бою, а за­ли­шу я вас, ко­ли вва­жа­ти­му за по­тріб­не.

— Оце й усе! — ска­зав Фро­до, зди­во­ва­ний, але не за­спо­ко­є­ний. — Та як­би на­віть я мав по­тре­бу у ще од­но­му су­пут­ни­ко­ві, то не за­про­сив би не­зна­йо­мо­го!

— Чу­до­во! — схва­лив Блу­кач, по­клав но­гу на но­гу та вмос­тив­ся на стіль­ці зруч­ні­ше. — Зда­є­ть­ся, здо­ро­вий глузд по­вер­та­є­ть­ся до вас. До­сі ви бу­ли за­над­то не­обе­реж­ни­ми. Га­разд! Я роз­по­вім усе, що знаю, а ви­на­го­ро­ду ме­ні ви­зна­ч­те са­мі. Ко­ли по­чу­є­те усе, то, пев­но, ваш по­гляд змі­ни­ть­ся.

— То­ді по­чи­най­те! — ки­нув Фро­до. — Що там у вас?

— Ба­га­то чо­го... Ба­га­то по­га­но­го, — по­хму­ро ска­зав Блу­кач. — Що­до ва­шої спра­ви... — Тут він під­вів­ся, пі­ді­й­шов до две­рей, швид­ким ру­хом про­чи­нив їх, ви­зир­нув, а по­тім ти­хо за­чи­нив і знов усів­ся. — У ме­не доб­рий слух, — при­ти­шив­ши го­лос, вів да­лі він, — і хоч зни­ка­ти я не ма­с­так, ме­ні до­во­ди­ло­ся по­лю­ва­ти на ди­ких зві­рів і пта­хів, і ко­ли тре­ба, я вмію хо­ва­ти­ся. От­же, сьо­год­ні вве­че­рі ле­жав я за ого­ро­жею на Трак­ті на за­хід від Бри­го­ри і по­ба­чив, як на до­ро­гу ви­їха­ли чет­ве­ро го­бі­тов. Не вар­то по­вто­рю­ва­ти все, що во­ни ка­за­ли Бом­ба­ди­лу та один од­но­му, але мою ува­гу при­вер­ну­ла од­на річ. «І, будь лас­ка, за­па­м’я­тай­те всі до од­но­го, — ска­зав один з них, — прі­зви­сь­ко Тор­бинс вжи­ва­ти не мож­на. Я — ска­жі­мо, Під­ко­пай, як­що вже до­ве­де­ть­ся якось на­зи­ва­ти­ся.» Це ме­не до то­го за­ці­ка­ви­ло, що я по­дав­ся за го­бі­та­ми. Ко­ли їм від­чи­ни­ли во­ро­та, прошмиг­нув за ни­ми слі­дом. Мож­ли­во, пан Тор­бинс має ціл­ко­ви­ту ра­цію, щоб при­хо­ву­ва­ти своє ім’я, але у та­ко­му ра­зі я по­ра­див би йо­му та йо­го су­пут­ни­кам бу­ти обе­реж­ні­ши­ми.

— Не ба­чу, хто тут мо­же бу­ти ці­ка­вим до мо­го ймен­ня, — сер­ди­то від­ка­зав Фро­до, — та хо­ті­ло­ся б зна­ти, чо­му ви так ці­ка­ви­тесь ним! Мож­ли­во, у па­на Блу­ка­ча є ціл­ко­ви­та ра­ція, щоб шпи­гу­ва­ти й під­слу­хо­ву­ва­ти, але то­ді б я по­ра­див йо­му по­яс­ни­ти це од­вер­то!

— Доб­ра від­по­відь! — по­сміх­нув­ся Блу­кач. — Але по­яс­нен­ня бу­де най­прос­ті­ше: я шу­каю го­бі­та, що зве­ть­ся Фро­до Тор­би­не, і ме­ні по­тріб­но зна­й­ти йо­го як­най­швид­ше. Я ді­знав­ся, що він хо­че ви­вез­ти з Го­бі­та­нії... ска­жі­мо, якусь цін­ну річ, ду­же важ­ли­ву для ме­не та мо­їх дру­зів.

Фро­до під­вів­ся з кріс­ла, і Сем, ме­тнув­ши у не­зна­йом­ця роз­лю­че­ний по­гляд теж ско­чив. — Ні, зро­зу­мій­те ме­не пра­ви­ль­но, — до­дав Блу­кач. — Я збе­ре­жу та­єм­ни­цю кра­ще за вас са­мих. А бе­рег­ти її тре­ба ре­те­ль­но! — Він на­хи­лив­ся до го­бі­тів, пи­ль­но при­ди­вив­ся до них і ска­зав ти­хо: — Сте­ж­те за кож­ною тін­ню! Чор­ні Вер­ш­ни­ки по­бу­ва­ли в Бри­го­рі. Ка­жуть, що в по­не­ді­лок один при­їхав Зе­ле­ним шля­хом, а дру­гий з’я­вив­ся піз­ні­ше — з пів­дня.

За­па­ла ти­ша. На­реш­ті Фро­до ска­зав Пі­ну та Се­му:

— Я му­сив від­ра­зу здо­га­да­ти­ся, з то­го, як брам­ник зу­стрів нас! І ха­зя­їн за­їз­ду, зда­є­ть­ся, щось чув... Для чо­го він так на­по­ля­гав, щоб ми за­ві­та­ли до за­ли? Й чо­му ми ні з то­го ні з сьо­го по­во­ди­ли­ся там як дур­ні? Ех, тре­ба бу­ло си­ді­ти тут!

— Слуш­но, так бу­ло б кра­ще, — ска­зав Блу­кач. — Я по­пе­ре­див би вас, щоб не хо­ди­ли, але ха­зя­їн не пус­тив ме­не до вас, ще й не схо­тів пе­ре­да­ти на сло­вах.

— От­же, ви вва­жа­є­те, що він...

— Ні, ста­рий Ба­рил­ко не має на дум­ці ні­чо­го зло­го. Прос­то він не по­люб­ляє та­єм­ни­чих за­брод на кшталт ме­не — (Фро­до по­ди­вив­ся на ньо­го з по­ди­вом). — Я маю до­сить по­до­зрі­лий ви­гляд, чи не так? — ска­зав Блу­кач, якось див­но зі­гнув­ши вус­та, й очі йо­го блис­ну­ли. — Але, спо­ді­ва­ю­ся, ми впі­з­на­є­мо од­не од­но­го кра­ще. А вже то­ді ви ме­ні по­яс­ни­те, що ско­їло­ся з ва­ми під кі­нець спі­ву. Адже ця не­вин­на ви­тів­ка... .

— Ціл­ком ви­пад­ко­ва! — пе­ре­пи­нив йо­го Фро­до.

— Он во­но як! Ви­пад­ко­ва! Але цей ви­па­док мо­же при­чи­ни­ти вам чи­ма­лу не­без­пе­ку.

— Не­без­пек ми ма­ли до­сить і ра­ні­ше. Я знав, що Вер­ш­ни­ки пе­ре­слі­ду­ють ме­не; але за­раз во­ни з на­ми роз­ми­ну­лись і зник­ли.

— Не вар­то роз­ра­хо­ву­ва­ти на це! — різ­ко за­пе­ре­чив Блу­кач. — Во­ни по­вер­ну­ть­ся. З’яв­ля­ть­ся та­кож ще ін­ші. їх ба­га­то. Я знаю, скіль­ки їх. Я знаю, хто во­ни та­кі. — Він зу­пи­нив­ся, очі йо­го ста­ли жор­с­т­ки­ми й хо­лод­ни­ми. — До то­го ж тут, у Бри­го­рі, не усім мож­на ві­ри­ти. Ска­жі­мо, Білл Тер­ник — По­га­ний, про ньо­го йде по­го­вір в ок­ру­зі, і не­при­єм­ні осо­би від­ві­ду­ють йо­го. Од­но­го з них ви мо­г­ли по­ба­чи­ти у за­лі — та­кий со­бі смаг­ля­вий на­сміш­ник. Во­ни ви­йшли удвох від­ра­зу піс­ля ва­шо­го «ви­пад­ко­во­го» стриб­ка. Се­ред при­бу­ль­ців з пів­дня не всі за­слу­го­ву­ють на спів­чут­тя, ну, а Тер­ник про­дасть що зав­год­но й ко­му зав­год­но і ро­би­ти­ме зло тіль­ки за­ра­ди роз­ва­ги. »

— Що та­ко­го мо­же про­да­ти цей Тер­ник і яке йо­му ді­ло, чи я стри­баю, чи ні? — Фро­до впер­то від­мов­ляв­ся ро­зу­мі­ти на­тя­ки Блу­ка­ча.

— Звіс­т­ку про вас, яс­на річ. Де­хто ду­же праг­не ді­зна­тись, що ви по­роб­ля­є­те. Зна­ю­чи ва­ші вчин­ки, во­ни й ім’я ва­ше зна­ти­муть. Ме­ні зда­є­ть­ся, що ще до ран­ку їм усе бу­де ві­до­мо. Чи вам цьо­го не до­сить? Мо­же­те бра­ти ме­не за про­від­ни­ка чи не бра­ти, але май­те на ува­зі, що я ба­га­то ро­ків ман­д­ру­вав між Го­бі­та­ні­єю та Ім­лис­ти­ми Го­ра­ми і схо­див усі ці зем­лі уз­довж і впо­пе­рек. Вік я маю стар­ший, ніж зда­є­ть­ся, й мо­жу ста­ти вам у на­го­ді. Піс­ля сьо­год­ніш­ньо­го ви­пад­ку вам біль­ше не мож­на йти прос­то по Трак­ту — Вер­ш­ни­ки сте­жи­ти­муть за ва­ми вдень і вно­чі. Ви ви­йде­те з Бри­го­ри, і во­ни до­зво­лять вам іти до за­хо­ду сон­ця. А то­ді на­па­дуть на вас у глу­ши­ні, де го­ді спо­ді­ва­ти­ся на по­ря­ту­нок. Вам цьо­го хо­че­ть­ся? Адже не­ма іс­тот жах­ли­ві­ших за них!

Го­бі­ти зди­во­ва­но по­ба­чи­ли на об­лич­чі не­зна­йом­ця ви­раз бо­лю; ру­ки йо­го стис­ну­ли під­ло­кіт­ни­ки кріс­ла так, що аж па­ль­ці по­бі­лі­ли. У кім­на­ті ста­ло ду­же ти­хо, світ­ло знов при­гас­ло. Кіль­ка хви­лин Блу­кач ди­вив­ся прос­то пе­ред се­бе, але ні­би ні­чо­го не ба­чив, по­ри­нув­ши у спо­га­ди чи при­слу­ха­ю­чись до від­да­ле­них ніч­них зву­ків.

— Так, — на­реш­ті про­ше­по­тів він, — я знаю про ва­ших пе­ре­слі­ду­ва­чів біль­ше, ніж ви. Ви бо­ї­те­ся їх, але тре­ба бо­я­ти­ся ще дуж­че. Зав­т­ра ви ма­є­те пі­ти звід­си. Блу­кач мо­же про­вес­ти вас стеж­ка­ми, які ма­ло ко­му ві­до­мі. Ві­зь­ме­те йо­го?

За­па­ну­ва­ла важ­ка ти­ша. Фро­до не від­по­ві­дав — йо­го прой­ня­ли сум­нів і страх. Сем, на­хму­рив­шись, не зво­див з ньо­го очей і на­реш­ті не ви­три­мав:

— Як­що до­зво­ли­те, па­не, я б від­по­вів: ні! Цей са­мий Блу­кач, він нас по­пе­ре­джає й ра­дить бу­ти обе­реж­ні­ши­ми. Га­разд! Ось з ньо­го й поч­не­мо. Во­ло­цю­га з Глу­хо­ма­ні! Я про них ні­чо­го доб­ро­го не чув! Він, при­пус­каю, де­що знає, як на ме­не, біль­ше, ніж тре­ба, але це ще не при­від, щоб ми йо­му по­ві­ри­ли! А що як за­ве­де він нас до та­ких Не­трів, де й справ­ді на до­по­мо­гу не по­кли­чеш!

Пін по­зі­хав і не­спо­кій­но со­вав­ся. Блу­кач ні­чо­го не від­ка­зав Се­му, але звів очі на Фро­до. Той від­вер­нув­ся.

— Ні, — ска­зав він по­во­лі, — я не зго­ден. Д вва­жаю... вва­жаю, що ти зо­всім не та­кий, яко­го з се­бе вда­єш, не знаю для чо­го. Спо­чат­ку ти го­во­рив як зви­чай­ний бри­го­ря­нин, а те­пер у те­бе на­віть го­лос змі­нив­ся. Авжеж, Сем має слуш­ність: як­що ми му­си­мо бу­ти обе­реж­ни­ми, то як же мо­же­мо до­ві­ри­ти­ся то­бі? Хто ти? Що то­бі дій­с­но ві­до­мо про... про мої спра­ви, й звід­ки?

— Ба­чу, мій урок ви доб­ре за­сво­ї­ли, — по­хму­ро по­сміх­нув­ся Блу­кач. — Але обач­ність — це од­не, а бо­я­гуз­т­во — зо­всім ін­ше. Об­ста­ви­ни скла­да­ю­ть­ся так, що са­мі до Рі­вен­дел­лу ви не дій­де­те аж ні­як. По­ві­ри­ти ме­ні — це ваш єди­ний шанс. Ви му­си­те щось ви­рі­ши­ти. Я мо­жу від­по­віс­ти на де­які за­пи­тан­ня, як­що це до­по­мо­же спра­ві. Втім, як­що ви ще ме­ні не ві­ри­те, то й від­по­ві­ді мої не пе­ре­ко­на­ють вас. Ма­буть, ще є...

У две­рі по­сту­ка­ли; з’я­вив­ся сам ха­зя­їн зі свіч­ка­ми, а за ним Ноб з це­бер­ка­ми га­ря­чої во­ди. Блу­кач ві­дій­шов до тем­но­го кут­ка.

— При­йшов по­ба­жа­ти вам на доб­ра­ніч, — спо­віс­тив Бар­ба­рис, роз­став­ля­ю­чи свіч­ки по сто­лах. — Но­бе! Во­ду не­си до спаль­ні!

За­чи­нив­ши две­рі, він по­чав не­рі­шу­че:

— От­же, па­но­ве... Як­що я за­вдав вам яко­їсь шко­ди, то да­руй­те, будь лас­ка. Ме­туш­ня до­шку­ляє, ро­зу­мі­є­те, щось за­па­м’я­та­єш, а щось за­бу­деш, бо маю без­ліч справ. Але все ж та­ки я зга­дав, що тре­ба — спо­ді­ва­ю­ся, не за­над­то піз­но. Ро­зу­мі­є­те, ме­не про­си­ли діж­да­ти­ся го­бі­тів з Краю, на­сам­пе­ред яко­гось Тор­бин­са...

— Га­разд, а до чо­го тут я? — спи­тав Фро­до.

— Пев­на річ, вам кра­ще зна­ти, — ска­зав ха­зя­їн про­мо­вис­то. — Я вас не ви­дам. Але ж ме­ні бу­ло ска­за­но, що цей Тор­бинс з’я­ви­ть­ся під прі­зви­сь­ком Під­ко­пая, і да­но опис, який він. До­зво­ль­те ска­за­ти, що той опис до вас доб­ре па­сує...

— Ось як? — не­чем­но пе­ре­пи­нив Фро­до. — Що ж то за опис?

— Де­бе­лий, ма­лень­кий, чер­во­но­ви­дий! — уро­чис­то про­дек­ла­му­вав Бар­ба­рис. Пін хи­хик­нув. Сем обу­рив­ся.

— «Це то­бі не ду­же до­по­мо­же», — ка­же він ме­ні, — вів да­лі гос­по­дар, миг­цем гля­нув­ши на Пі­на. — «Во­ни усі май­же од­на­ко­ві^ але цей на зріст ви­щий, ніж ін­ші, при­стой­ні­ший, і ще в ньо­го ямоч­ка на під­бо­рід­ді: мет­кий хло­пець з яс­ни­ми очи­ма.» Ви­ба­чай­те, але то йо­го сло­ва, не мої!

— Та чиї ж? Чиї сло­ва? — роз­хви­лю­вав­ся Фро­до.

— Ган­даль­фо­ві, а то чиї ж? Ви зна­йо­мі з ним, так? Ка­жуть, він ча­рів­ник, але ми з ним доб­рі дру­зі. Що­прав­да» те­пер вже не знаю, що він зі мною зро­бить, ко­ли зу­стрі­не­мось: чи то все моє пи­во по­ква­сить, чи то ме­не на ко­ло­ду обер­не. Він швид­кий на ру­ку. Але тут вже ні­чо­го не вді­єш..,

— Що ж ви та­ко­го на­ко­ї­ли? Та ка­жіть уже! — ви­гук­нув Фро­до, яко­му вже тер­пець уві­рвав­ся від не­квап­ли­во­го роз­па­тя­ку­ван­ня Бар­ба­ри­са.

— Та про що це я? — ска­зав той, при­ляс­ку­ю­чи па­ль­ця­ми. — Еге ж, про ста­ро­го Ган­даль­фа. Три мі­ся­ці то­му вхо­дить він до ме­не без сту­ку й ка­же: «Ба­рил­ку, вран­ці я пі­ду. Чи до­по­мо­жеш ме­ні?» Та ви тіль­ки ска­жіть, — ка­жу. «Я ду­же по­спі­шаю, — го­во­рить, — і хо­чу ві­ді­сла­ти до Го­бі­та­нії од­но­го лис­та. Зна­й­деш на­дій­ну лю­ди­ну?» Ка­жу: по­ста­ра­ю­ся, дня­ми зроб­лю. «Зро­би це зав­т­ра», — ка­же він і по­дає ме­ні лис­та... — Бар­ба­рис ви­тяг з ки­ше­ні па­пі­рець. — Ось, ад­ре­са ду­же прос­та! — він по­чав чи­та­ти по­ві­ль­но і ста­ран­но, пи­ша­ю­чись своєю пи­сь­мен­ніс­тю. — «Фро­до Тор­бин­су, Тор­ба‐на‐Кру­чі, Го­бі­тон у Схід­ній чвер­ті»...

— Лист до ме­не! — ви­гук­нув Фро­до. — Від Ган­даль­фа!

— От­же, ви на­справ­ді Тор­бинс? — ска­зав гос­по­дар.

— Так, так! Та бу­ло б кра­ще вам від­да­ти йо­го від­ра­зу й по­яс­ни­ти, чо­му ви йо­го так до­сі й не ві­ді­сла­ли. Ма­буть, ви за­раз за тим і при­йшли, але за­над­то вже дов­го до­хо­ди­ли до су­ті!

Бі­до­лаш­ний Бар­ба­рис по­хню­пив­ся.

— Ма­є­те ра­цію, па­не, ви­ба­ч­те ме­ні, як­що бу­де ва­ша лас­ка. А ще я до смер­ті бо­ю­ся, що ска­же Ган­дальф, ко­ли я за­вдав вам яко­їсь шко­ди. Та я ж не на­вмис­не за­був! Схо­вав у на­дій­не міс­це, до­ки зна­й­де­ть­ся хтось по­до­ро­жу­ю­чий до Краю, бо ж сво­їх я не міг від­пус­ти­ти, справ не­впро­горт! А з ча­сом і за­був... Маю без­ліч справ... Але вже те­пер усе, що змо­жу, зроб­лю, щоб тіль­ки вам до­по­мог­ти. Я так і Ган­даль­фо­ві обі­цяв. «Ба­рил­ку, — ка­же він ме­ні, — мій друг го­біт не­за­ба­ром бу­де тут, та ще й не сам. На­зве­ть­ся він. Під­ко­пай. Па­м’я­тай про це, але ди­вись, щоб не спа­ло то­бі на дум­ку ви­пи­ту­ва­ти. Йо­му мо­же зна­до­би­ти­ся до­по­мо­га — зро­би все, що змо­жеш. Бу­ду то­бі вдяч­ний». Ось так він ка­зав. А те­пер ви вже тут, й бі­да, зда­є­ть­ся, не­по­да­лік.

— Що ви ма­є­те на ува­зі?

— Тих чор­них, що на ко­нях, — сти­ха ска­зав Ба­рил. — Во­ни шу­ка­ють ТОР­БИН­СА, і щоб ме­ні обер­ну­ти­ся на го­бі­та, як­що для доб­ро­го ді­ла. Тра­пи­ло­ся це у по­не­ді­лок, і від­ра­зу усі со­ба­ки в нас за­скиг­ли­ли, гу­си за­ге­ґа­ли. Ме­ні це зда­ло­ся див­ним. Ноб при­хо­дить і ка­же, ні­би­то якісь двоє одяг­не­них у чор­не пи­та­ють го­бі­та на ім’я Тор­бинс, а в са­мо­го аж во­лос­ся диб­ки з пе­ре­ля­ку. Я зве­лів тим двом за­би­ра­ти­ся під три чор­ти і за­чи­нив две­рі; але по­дей­ку­ва­ли, ні­би­то во­ни аж до са­мих Да­ле­ких Дуг роз­пи­ту­ва­ли про вас. Та ще й цей Слі­до­пит — Блу­кач — теж з усі­ля­ки­ми пи­тан­ня­ми ліз. Хо­тів сю­ди про­ліз­ти, ко­ли ви ще не по­їли, не від­по­чи­ли, ось во­но як!

— Хо­тів, це так! — рап­том про­мо­вив Блу­кач, ви­хо­дя­чи до світ­ла. — І все б скін­чи­ло­ся бла­го­по­луч­но, як­би ти ме­не пус­тив!

Ха­зя­їн аж під­ско­чив з по­ди­ву:

— Ти тут! Віч­но з’яв­ля­єш­ся каз­на звід­ки! Чо­го то­бі те­пер тре­ба?

— Він тут з мо­го до­зво­лу, — ска­зав Фро­до. — При­йшов за­про­по­ну­ва­ти свою до­по­мо­гу.

— Ма­буть, вам кра­ще зна­ти, — бов­к­нув Бар­ба­рис, з пі­до­зрою зир­к­нув­ши на Блу­ка­ча. — Але я на ва­шо­му міс­ці не за­тів­ав би справ із Слі­до­пи­том!

— А з ким же то­ді ма­ти спра­ви? — спи­тав Блу­кач. — З жир­ним кор­ч­ма­рем, що і влас­не ім’я лед­ве па­м’я­тає, дар­ма що йо­го кли­чуть з ран­ку до ве­чо­ра? Во­ни не мо­жуть си­ді­ти тут до­ві­ку й не мо­жуть по­вер­ну­ти­ся на­зад. Во­ни ма­ють здо­ла­ти дов­гу путь. Мо­же, ти з ни­ми пі­деш — охо­ро­ня­ти від Чор­них Вер­ш­ни­ків?

— Ме­ні пі­ти? По­ки­ну­ти Бри­го­ру? — всер­йоз зля­кав­шись, скрик­нув Бар­ба­рис. — Ні за які скар­би! Але чом би вам не по­жи­ти в ме­не хоч не­дов­го, па­не Під­ко­паю? Що це за ме­туш­ня та­ка на­в­ко­ло вас? Чо­го тре­ба Чор­ним Вер­ш­ни­кам і звід­ки во­ни узя­ли­ся, хо­тів би я зна­ти?

— На жаль, я ні­чо­го не в змо­зі по­яс­ни­ти, — ска­зав Фро­до. — Я вто­мив­ся і ду­же стур­бо­ва­ний, а іс­то­рія ця ду­же дов­га. Але як­що ви на­ма­га­є­тесь ме­ні до­по­мог­ти, то зна­й­те: до­ки ми тут, ва­ша осе­ля під за­гро­зою. А що­до Чор­них Вер­ш­ни­ків, то я не впев­не­ний, але бо­юсь, що во­ни...

— З Мор­до­ру, — ти­хо під­ка­зав Блу­кач. — Во­ни з Мор­до­ру, Ба­рил­ку, як­що це то­бі щось ка­же.

— Си­ли не­бес­ні! — зблід Бар­ба­рис. На­зва ця, во­че­видь, бу­ла йо­му зна­й­ома. — Гір­шої звіс­т­ки не чув я у жит­ті...

— Атож, — ска­зав Фро­до. — Ви ще не пе­ред­ума­ли ме­ні до­по­ма­га­ти?

— На­в­па­ки. Ще біль­ше го­то­вий. Хоч на­віть не знаю, що мо­же та­кий, як я, про­ти...

— Про­ти пі­ть­ми зі схо­ду, — спо­кій­но до­го­во­рив Блу­кач. — Мо­жеш ти не­ба­га­то, але й це важ­ли­во. Мо­жеш влаш­ту­ва­ти па­на Під­ко­пая на цю ніч й за­бу­ти ім’я Тор­бин­са, по­ки він не за­йде да­ле­ко.

— Так і зроб­лю, — за­пев­нив Бар­ба­рис. — Але ТІ, ма­буть, ді­з­на­ю­ть­ся, що він тут. Да­рем­но, м’я­ко ка­жу­чи, пан Під­ко­пай при­вер­нув до се­бе ува­гу сьо­год­ні вве­че­рі! Про те, як зник Бі­ль­бо Тор­бинс, ми й ра­ні­ше чу­ли. На­віть наш Ноб, на що вже ту­го­дум, і той де­що зро­зу­мів. А в Бри­го­рі меш­кає де­хто й ро­зум­ні­ший за ньо­го.

— То що ж, ма­є­мо тіль­ки спо­ді­ва­ти­ся, що Вер­ш­ни­ки ще не ско­ро сю­ди су­ну­ть­ся, — зі­тх­нув Фро­до.

— Еге ж, спо­ді­вай­мо­ся, — від­по­вів Бар­ба­рис, — але хай во­ни бу­дуть хоч сто ра­зів при­ма­ра­ми, до мо­го за­їз­ду во­ни так за­прос­то не про­ник­нуть. До ран­ку мо­же­те не тур­бу­ва­ти­ся. Ноб ні­ко­му ні­чо­го не ска­же. До­ки я жи­вий та здо­ро­вий, ні­який Чор­ний Вер­ш­ник у мої две­рі не уві­йде. Я й сам по­чер­гую, й при­слу­гу по­став­лю. А вам, ма­буть, кра­ще по­спа­ти, як­що змо­же­те.

— Але під­ня­ти­ся нам все од­но тре­ба удо­сві­та, — ска­зав Фро­до. — Чим ра­ні­ше, тим кра­ще. Сні­да­нок о пів на сьо­му, будь лас­ка.

— Ко­ли зав­год­но! — ска­зав ха­зя­їн. — На доб­ра­ніч вам, па­не Тор... тоб­то Під­ко­паю. На доб­ра­ніч... ох, да­руй­те: а де ж пан Брен­ді­бок?

— Не знаю, — Фро­до від­ра­зу за­не­по­ко­їв­ся. Він зо­всім за­був про Мер­рі, а час уже піз­ній! — Він зби­рав­ся пі­ти про­гу­ля­ти­ся, бо жа­дав сві­жо­го по­віт­ря...

— Ну, ба­чу, про вас тре­ба дба­ти увесь час! — ска­зав Бар­ба­рис. — Ви не­на­че свят­ку­ва­ти при­їха­ли! За­раз пі­ду, по­за­су­ваю всі две­рі, але по­пе­ре­джу, щоб ва­шо­го дру­га впус­ти­ли, як по­вер­не­ть­ся. А ще кра­ще по­шлю за ним Бо­ба! На доб­ра­ніч усім вам!

На­реш­ті ша­нов­ний Бар­ба­рис пі­шов со­бі, ки­нув­ши на Блу­ка­ча ос­тан­ній не­до­вір­ли­вий по­гляд. Від­лун­ня йо­го кро­ків за­тихло у ко­ри­до­рі.

— Ну то що, — спи­тав Блу­кач, — чи ви не зби­ра­є­тесь від­кри­ва­ти лис­та?

Фро­до уваж­но при­ди­вив­ся до лис­та — без сум­ні­ву, пе­чат­ка бу­ла Ган­даль­фо­ва. Зла­мав­ши її, він по­ба­чив зна­йо­мий, роз­го­нис­тий, але роз­бір­ли­вий по­черк ча­рів­ни­ка:

Лю­бий Фро­до!

По­га­ні но­ви­ни дій­шли до ме­не. Я му­шу не­гай­но їха­ти, а то­бі ра­д­жу швид­ше по­ки­ну­ти Тор­бу‐на‐Кру­чі та ви­би­ра­ти­ся за ме­жі Го­бі­та­нії що­най­піз­ні­ше до кін­ця лип­ня. По­вер­ну­ся, як тіль­ки змо­жу, а як­що те­бе вже не за­ста­ну, то до­же­ну по до­ро­зі. За­лиш для ме­не звіс­т­ку тут, як­що йти­меш повз Бри­го­ру. Ха­зя­ї­ну (Бар­ба­ри­су) мо­жеш до­ві­ря­ти. На Трак­ті мож­ли­ва зу­стріч з од­ним з мо­їх дру­зів. Він ху­дор­ля­вий, ви­со­кий на зріст, з тем­ним во­лос­сям, де­хто зве йо­го Блу­ка­чем. Він обі­зна­ний у на­шій спра­ві і мо­же то­бі до­по­мог­ти. Йди до Рі­вен­дел­лу. Там, спо­ді­ва­ю­ся, ми й зу­стрі­не­мо­ся. Як­що я не з’яв­лю­ся, пи­тай по­ра­ди у Ел­рон­да.

Весь твій — біг­цем — Ган­дальф.

P.S. НЕ КО­РИС­ТУЙ­СЯ НИМ! Ні в яко­му ра­зі не ко­рис­туй­ся! Не хо­ди уно­чі!

P.P.S. Упев­нись, чи це той са­мий Блу­кач. По до­ро­гах веш­та­є­ть­ся ба­га­то уся­ко­го лю­ду. Йо­го справ­ж­нє ім’я — Ара­горн...

P.P.P.S. Спо­ді­ва­ю­ся, Бар­ба­рис не­за­ба­ром ві­ді­шле цьо­го лис­та. По­ряд­на лю­ди­на, але па­м’ять має схо­жу на ко­мо­ру — най­по­тріб­ні­ше ле­жить на спо­ді під ку­пою мот­ло­ху. Як­що за­бу­де — я йо­го за­сма­жу! Хай то­бі щас­тить!

Фро­до про­чи­тав лис­та, по­тім пе­ре­дав Пі­пу й Се­му.

— Ша­нов­ний Бар­ба­рис дій­с­но все пе­ре­плу­тав! — ска­зав він. — Йо­го вар­то бу­ло б під­сма­жи­ти! От­ри­май я цьо­го лис­та ра­ні­ше, ми б уже дав­но бла­го­по­луч­но при­йшли до Рі­вен­дел­лу. Але що мо­г­ло тра­пи­ти­ся з Ган­даль­фом? Він пи­ше так, на­че йде на­зу­стріч бу­рі!

— Він че­кає на бу­рю вже ба­га­то ро­ків, — ска­зав Блу­кач.

Фро­до у за­ду­мі по­ди­вив­ся на ньо­го, роз­мір­ко­ву­ю­чи над дру­гою при­пис­кою Ган­даль­фа.

— Чо­му ти ме­ні від­ра­зу не ска­зав, що при­я­те­лю­єш з Ган­даль­фом? — спи­тав він. — То­ді б ми не га­я­ли ча­су,

— Ти так вва­жа­єш? Та чи хтось з вас отак від­ра­зу по­ві­рив би ме­ні? Я не знав про іс­ну­ван­ня лис­та. Я мав пе­ре­ко­на­ти те­бе, не ма­ю­чи жод­них до­ка­зів. У вся­ко­му ра­зі я не зби­рав­ся роз­по­ві­да­ти про се­бе від­ра­зу. Спер­шу тре­ба бу­ло при­ди­ви­ти­ся до вас, чи ви то­го вар­ті. Во­рог вже ста­вив на ме­не пас­т­ки. А по­тім я зго­див­ся б від­по­ві­да­ти на будь‐які ва­ші за­пи­тан­ня. Але, щи­ро ка­жу­чи, — до­дав він з див­ною по­сміш­кою, — я спо­дів­ав­ся, що й без то­го ме­ні по­ві­ри­те. Ко­ли дов­го жи­веш по­тай­ки, не­до­ві­ра втом­лює... На жаль, моя зов­ніш­ність до­ві­ри не ви­кли­кає.

— Це вір­но — на пер­ший по­гляд, — за­смі­яв­ся Пін. Лист Ган­даль­фа за­спо­ко­їв йо­го. — Але той гар­ний, хто гар­но по­во­ди­ть­ся, так у нас ка­жуть. Ми б теж ви­гля­да­ли не кра­ще, як­би про­жи­ли кіль­ка днів у по­лях та ка­на­вах.

— Щоб ма­ти ви­гляд Блу­ка­ча, тре­ба блу­ка­ти по Глу­хо­ма­ні не кіль­ка днів чи на­віть мі­ся­ців, а дов­гі ро­ки. Ти б та­ко­го жит­тя не ви­три­мав — як­що тіль­ки не зліп­ле­ний з міц­ні­шої гли­ни, ніж зда­є­ть­ся.

Пін при­нишк, але Сем не зні­я­ко­вів і ди­вив­ся на Блу­ка­ча з тою ж пі­до­зрою.

— Ти ще до­ве­ди, що Ган­дальф про те­бе пи­ше! — ви­ма­гав він. — Бо ти ж про ньо­го й не зга­ду­вав, до­ки лис­та не при­не­с­ли. Мо­же, ти тіль­ки вда­єш із се­бе Блу­ка­ча, мо­же, справ­ж­ньо­го Блу­ка­ча ти за­рі­зав та в йо­го одяг пе­ре­вдяг­ся. Ну, що ска­жеш?

— Що ти хло­пець не дур­ний. Але від­по­віс­ти то­бі, Се­ме Гем­д­жи, я мо­жу ли­ше од­не: як­би я убив справ­ж­ньо­го Блу­ка­ча, то міг би й те­бе вби­ти, і убив би уже дав­но без зай­вих ба­ла­чок. Як­би я шу­кав Пер­с­тень, то міг би узя­ти йо­го — за­раз!

Він під­вів­ся й не­мов став ви­щий на зріст; очі йо­го спа­лах­ну­ли влад­ним вог­нем. Він від­ки­нув край пла­ща і по­клав ру­ку на ру­ко­ять ме­ча, що до­сі був не­по­міт­ним. Го­бі­ти за­вмер­ли, бо­я­чись по­во­рух­ну­ти­ся. Сем, втра­тив­ши мо­ву і роз­зя­вив­ши ро­та, ви­трі­щив­ся на ньо­го. Але Блу­кач тіль­ки оки­нув їх по­гля­дом, і по­біж­на ус­міш­ка по­м’як­ши­ла ри­си йо­го об­лич­чя:

— На ва­ше щас­тя, я все ж та­ки са­ме ТОЙ Блу­кач. Я — Ара­горн, син Ара­хор­на, і як­що спро­мож­ний вас вря­ту­ва­ти, хоч би й за ве­ли­ку ці­ну, я це зроб­лю!

Дов­го мов­ча­ли во­ни. Фро­до пер­шим по­ру­шив ти­шу.

— Я ві­рив, що ти друг, ще до лис­та — вір­ні­ше, ба­жав ві­ри­ти. Ти ля­кав ме­не кіль­ка ра­зів упро­довж ве­чо­ра, але зо­всім інак­ше, ніж слу­ги Во­ро­га. Ті рад­ні­ше вда­ва­ли б із се­бе щось при­стой­не, а я від­чу­вав би щось брид­ке, ро­зу­мі­єш?

— Ро­зу­мію, — за­смі­яв­ся Блу­кач, — от­же, я маю брид­кий ви­гляд, але по­во­джу­ся при­стой­но, так? «Справ­ж­нє зо­ло­то не бли­щить..,»

— То цей вірш про те­бе? — зди­ву­вав­ся Фро­до. — А я не збаг­нув, на­ві­що Ган­дальф їх на­во­дить. Але звід­ки ти ці ряд­ки зна­єш? Мо­же, ба­чив то­го лис­та?

— Не ба­чив та й не знав, — ска­зав Блу­кач. — Але Ара­горн — це я, і вір­ші про моє ім’я, — він ви­й­няв меч з пі­хов, і го­бі­ти по­ба­чи­ли, що він зла­ма­ний тро­хи ниж­че ру­ко­я­ті. — Не ду­же зруч­но ним ко­рис­ту­ва­ти­ся, еге ж, Се­ме? Але на­бли­жа­є­ть­ся го­ди­на, ко­ли йо­го пе­ре­ку­ють за­но­во.

Сем мов­чав.

— От­же, — ска­зав Блу­кач, — з до­зво­лу Се­ма бу­де­мо вва­жа­ти спра­ву ви­рі­ше­ною. Блу­кач іде з ва­ми за про­від­ни­ка. Зав­т­ра на нас че­кає важ­ка по­до­рож. На­віть як­що пі­де­мо звід­си без кло­по­ту, без роз­го­ло­су не обі­й­де­ть­ся. Але я спро­бую як­най­швид­ше по­вес­ти вас до лі­су. Оп­річ Трак­ту, є ін­ші шля­хи з Бри­го­ри у світ. А ко­ли по­зба­ви­мось по­го­ні, я по­ве­ду вас до Не­по­го­жої.

— Це що та­ке? — спи­тав Сем.

— Го­ра на пів­ніч від Трак­ту, май­же на пів­до­ро­зі звід­си до Рі­вен­дел­лу. Во­на па­нує над усі­єю ок­ру­гою, з її вер­ши­ни мож­на роз­ди­ви­ти­ся на всі бо­ки. Як­що Ган­дальф бу­де нас на­здо­га­ня­ти, він обо­в’яз­ко­во по­пря­мує ту­ди. Піс­ля Віт­ро­вії йти ста­не важ­че, ми ма­ти­ме­мо ви­би­ра­ти між біль­шою чи мен­шою не­без­пе­кою.

— А ко­ли ти вос­тан­нє ба­чив Ган­даль­фа? — спи­тав Фро­до. — Чи зна­єш, де він, що по­роб­ляє?

— Не знаю, — спо­хмур­нів Блу­кач. — Ми удвох по­бу­ва­ли на­вес­ні на за­хо­ді. Ос­тан­нім ча­сом ме­ні до­во­ди­ло­ся хо­ди­ти до­зо­ром на кор­до­нах Го­бі­та­нії, ко­ли він від­хо­див у ін­ших спра­вах. Він во­лів не за­ли­ша­ти вас без охо­ро­ни. Вос­тан­нє ми зу­стрі­ча­ли­ся на Ка­м’я­но­му Бро­ді че­рез Брен­ді­ві­ну. Пер­шо­го трав­ня він ска­зав, що з то­бою все влаш­то­ва­но й ти ви­ру­ша­єш до Рі­вен­дел­лу .на­при­кін­ці ве­рес­ня. Ос­кіль­ки він на­ма­гав­ся по­вес­ти вас сам, то я ви­ру­шив у даль­ню по­до­рож. Отак ви­йш­ло на зле: щось у ньо­го не­спо­ді­ва­но тра­пи­лось, а до­по­мог­ти бу­ло ні­ко­му. Впер­ше за час на­шо­го зна­йом­с­т­ва ме­ні щось не­спо­кій­но за ньо­го. Як­що на­віть він не спро­міг­ся при­йти, чо­му не спо­віс­тив ні те­бе, ні ме­не? По­вер­нув­шись — уже до­сить дав­но, — я по­чув по­га­ні віс­ті: Ган­дальф зник, на­то­мість з’я­ви­ли­ся Чор­ні Вер­ш­ни­ки. Ме­ні роз­по­ві­ли про це ель­фи Гіл­до­ра, а піз­ні­ше во­ни спо­віс­ти­ли ме­не, що ти пі­шов з до­му. Але про те, що ти по­ки­нув За­боч­чя, ні­якої звіс­т­ки не бу­ло, тим‐то я й за­ліг на Трак­ті, не­тер­п­ля­че ви­див­ля­ю­чись вас.

— От­же, на твою дум­ку, Чор­ні Вер­ш­ни­ки якось при­чет­ні до зник­нен­ня Ган­даль­фа? — спи­тав Фро­до.

— Я не знаю та­кої си­ли, крім са­мо­го Во­ро­га, яка бу­ла б здат­на зу­пи­ни­ти йо­го. Не жу­ри­ся! Ган­дальф мо­гут­ні­ший, ніж вва­жа­ють у Краї. Адже вам він по­ка­зує ли­ше свої дріб­нич­ки та іг­раш­ки. Але та спра­ва, що її ми з ним ра­зом роз­по­ча­ли, ста­не най­ве­лич­ні­шою з йо­го праць.

Пін по­зіх­нув і ви­ба­чив­ся:

— Вто­мив­ся я стра­шен­но. Хоч усе це ду­же ме­не тур­бує, тре­ба й по­спа­ти — як­що не в ліж­ку, то пря­мо тут. Де ж цей дур­ник Мер­рі? Йти за­раз шу­ка­ти йо­го у по­тем­ках — це вже за­над­то піс­ля та­кої дни­ни!

У ту ж мить во­ни по­чу­ли, як грюк­ну­ли вхід­ні две­рі й хтось про­біг ко­ри­до­ром. У кім­на­ту вле­тів Мер­рі, за ним — Ноб. Від­са­пу­ю­чись, він за­чи­нив две­рі кім­на­ти і при­ту­лив­ся до них спи­ною.

Дру­зі зля­ка­но ди­ви­ли­ся на Мер­рі, по­ки той, на­реш­ті, не ви­дих­нув:

— Я ба­чив їх, Фро­до! Я ба­чив! Чор­ні Вер­ш­ни­ки!

— Чор­ні Вер­ш­ни­ки? Де? — скрик­нув Фро­до.

— Тут, у се­ли­щі. Я по­си­дів якусь го­дин­ку бі­ля вог­ни­ща, ви не по­вер­та­ли­ся, то я й ви­йшов про­гу­ля­ти­ся. По­вер­та­ю­чись на­зад, зу­пи­нив­ся під ліх­та­рем по­ди­ви­ти­ся на зір­ки. Рап­том як за­ті­па­ло ме­не: щось жах­ли­ве під­кра­да­ло­ся до ме­не, чор­ні­ше, ніж ті­ні на до­ро­зі. Во­но не по­трап­ля­ло у ко­ло світ­ла. А ко­ня ні­де не бу­ло вид­но.

— У яко­му на­прям­ку по­су­ва­лась та тінь? — різ­ко й не­спо­ді­ва­но спи­тав Блу­кач.

Мер­рі здриг­нув­ся — він тіль­ки те­пер по­мі­тив не­зна­йом­ця.

— Ка­жи да­лі! — ска­зав Фро­до. — Він друг Ган­даль­фа. Я то­бі по­тім по­яс­ню.

— Тінь ру­ха­лась, як ме­ні зда­є­ть­ся, на схід, — при­га­дав Мер­рі. — Я спро­бу­вав іти слі­дом. Зро­зу­мі­ло, він май­же зра­зу щез, але я за­вер­нув за ріг і дій­шов до ос­тан­ньо­го бу­дин­ку на Трак­ті.

Блу­кач зди­во­ва­но по­гля­нув на Мер­рі.

— Від­важ­ний вчи­нок, — ска­зав він, — але не­ро­зум­ний!

— Та тут ані ро­зум, ані хо­роб­рість ні при чо­му, — за­пе­ре­чив Мер­рі. — Я прос­то не міг не йти. Ме­не не­мов тяг­ли... От­же, я йду і рап­том чую го­ло­си бі­ля ого­ро­жі. Один бур­мо­тів, дру­гий ше­по­тів чи на­віть си­чав. Слів я не ро­зі­брав. Я б пі­ді­й­шов по­ближ­че, але тут ме­не всьо­го за­тру­си­ло — до то­го страш­но ста­ло! За­вер­нув я, хо­тів біг­ти сю­ди, але рап­том щось під­кра­ло­ся зза­ду... то­ді я впав, оце й усе.

— Там я йо­го і зна­й­шов, — під­хо­пив Ноб. — Ха­зя­їн ме­не по­слав, я взяв ліх­тар і спус­тив­ся спер­шу до за­хід­них во­ріт, по­тім до пів­ден­них. А як йшов повз бу­ди­нок Біл­ла Тер­ни­ка, див­люсь, на до­ро­зі якісь двоє ко­пир­са­ю­ть­ся, ні­би схи­ли­ли­ся і щось пі­ді­й­ма­ють. Я да­вай кри­ча­ти, під­біг — а тих уже й слі­ду не­ма, а пан Брен­ді­бок ле­жить на уз­біч­чі, на­че спить. Я йо­го по­тру­сив, а він ка­же: «Я ні­би в чор­то­рий про­ва­лив­ся». Ду­же по­га­но йо­му бу­ло, але тіль­ки‐но я йо­го роз­бу­див, він як під­ско­чить, та як при­пус­тив­ся сю­ди, мов за­єць.

— На жаль, це так, — зі­тх­нув Мер­рі. — Хоч я слів сво­їх не па­м’я­таю. Ме­ні наснив­ся жах­ли­вий сон, але я йо­го вже за­був. Я стра­шен­но вто­мив­ся. Не знаю, що це до ме­не при­че­пи­ло­ся?..

— Це Чор­ний по­дих, — ска­зав Блу­кач. — Пев­но, Вер­ш­ни­ки за­ли­ши­ли ко­ней зов­ні і по­тай про­ник­ли сю­ди че­рез пів­ден­ні во­ро­та. Во­ни на­ві­да­лись до Біл­ла Тер­ни­ка, от­же, їм все вже ві­до­мо; той при­бу­лець з пів­дня, ма­буть, теж їх­ній шпи­гун. Те­пер ще до ран­ку до­че­ка­є­мось бі­ди!

— Якої? — спи­тав Мер­рі. — Во­ни на­па­дуть на за­їзд?

— На­в­ряд чи так. Во­ни тут ли­ше вдвох. Та й вза­га­лі во­ни та­ко­го зви­чаю не ма­ють. У пі­ть­мі, у пус­т­ці во­ни на­бу­ва­ють си­ли. Від­кри­то вла­му­ва­ти­ся до доб­ре ос­віт­ле­но­го до­му, де ба­га­то на­ро­ду, во­ни не ста­нуть, — при­най­м­ні, по­ки не вжи­то усіх ін­ших за­хо­дів. Нас че­кає по­пе­ре­ду ще дов­га путь по Ері­а­до­ру. їх­ня си­ла — це жах, і у Бри­го­рі де­хто вже по­тра­пив до ці­єї пас­т­ки. Ці не­вда­лі лю­ди­сь­ка ут­нуть ще чи­ма­ло ка­пос­тей — і Тер­ник, і де­хто з при­бу­ль­ців з пів­дня, і, ма­буть, брам­ник теж. У по­не­ді­лок во­ни пе­ре­мо­ви­ли­ся з Хар­рі кіль­ко­ма сло­ва­ми — я за ни­ми сте­жив. Ко­ли во­ни пішли геть, він був бі­лі­ший за крей­ду і весь ті­пав­ся.

— Ба­чу, ми зві­ду­сіль ото­че­ні во­ро­га­ми, — ска­зав Фро­до. — Що ж нам ро­би­ти?

— За­ли­ши­ти­ся тут, не роз­хо­ди­тись по спаль­нях. Ті лег­ко з’я­су­ють, де ва­ші кім­на­ти — їх­ні вік­на див­ля­ть­ся на пів­ніч і роз­та­шо­ва­ні не­ви­со­ко від зем­лі. Ми усі за­ли­ши­мось тут, за­м­к­не­мо вік­на та две­рі. Але спо­чат­ку ми з Но‐бом пе­ре­не­се­мо сю­ди ва­ші ре­чі.

По­ки Блу­кач хо­див по їх­ніх кім­на­тах, Фро­до стис­ло опо­вів Мер­рі все, що тра­пи­ло­ся по ве­че­рі. Мер­рі ще до­чи­ту­вав лис­та Ган­даль­фа, ко­ли Блу­кач з Но­бом по­вер­ну­ли­ся. —— Ну, доб­ро­дії, — ска­зав Ноб, — я там все влаш­ту­вав: одіж по­роз­ки­дав, у кож­не ліж­ко по­клав ва­ли­ки з ди­ва­на. З вов­ня­но­го ки­лим­ка ви­йш­ла точ­ні­сі­нь­ко ва­ша го­ло­ва, па­не Тор... пе­ре­про­шую, Під­ко­паю, — до­дав він, по­смі­ха­ю­чись.

— Доб­ре, ма­буть, і справ­ді схо­же! — за­смі­яв­ся Пін. — Але як­що цю під­мі­ну по­мі­тять?

— Там по­ба­чи­мо, — ска­зав Блу­кач. — Спо­ді­вай­мо­ся, що на­ша фор­те­ця ви­три­має до ран­ку.

— На доб­ра­ніч вам! — по­ба­жав Ноб і пі­шов — бу­ла йо­го чер­га охо­ро­ня­ти две­рі.

Го­бі­ти зва­ли­ли свої ре­чі‐у кут­ку, під­тяг­ли під две­рі важ­ке кріс­ло та за­м­к­ну­ли вік­но. Ко­ли Фро­до за­ми­кав ві­кон­ни­ці, він по­ба­чив, що ніч яс­на, як і ра­ніш. Се­ми­зо­ря­ний Серп* яс­к­ра­во ся­яв по­над Бри­го­рою. Фро­до за­м­к­нув ві­кон­ни­ці міц­ним за­су­вом і за­пнув фі­ран­ки. Тим ча­сом Блу­кач роз­па­лив во­гонь і по­га­сив усі свіч­ки.

* Так го­бі­ти звуть Ве­ли­кий Віз.

Ман­д­рів­ни­ки вляг­ли­ся на ков­драх, но­га­ми до вог­ню; Блу­кач вмос­тив­ся у кріс­лі бі­ля две­рей. Го­бі­ти ще кіль­ка хви­лин по­ба­ла­ка­ли — Мер­рі жа­дав зна­ти усі по­дро­би­ці.

— На Мі­сяч­ну під­во­ду! — хи­хик­нув він, за­гор­та­ю­чись щі­ль­ні­ше у свою ков­д­ру. — Ото дур­ни­ці, Фро­до! Жал­кую, що не ба­чив тої чу­да­сії! Ша­нов­ні бри­го­ря­ни бу­дуть об­го­во­рю­ва­ти цю по­дію Ще сто ро­ків!

— Та вже не мен­ше, — за­ува­жив Блу­кач.

По­тім усі за­мов­к­ли, і го­бі­ти один по од­но­му по­сну­ли.

Роз­діл 11
КЛИ­НОК У НО­ЧІ

Ко­ли ман­д­рів­ни­ки ля­га­ли спа­ти у бри­гор­сь­ко­му за­їз­ді, За­боч­чя вже спа­ло. По­над ло­щи­на­ми й ло­жем річ­ки здій­мав­ся ту­ман; в до­мі Фро­до, у Струм­ко­вій Яру­зі, сто­я­ла ти­ша. Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер обе­реж­но від­хи­лив две­рі й ви­зир­нув. Про­тя­гом усьо­го дня йо­го му­чив страх, він ні­чим не міг за­й­ня­ти­ся, а те­пер не на­ва­жив­ся ляг­ти в ліж­ко: у за­хо­ло­ло­му ніч­но­му по­віт­рі при­ча­ї­ла­ся за­гро­за. Ко­ли він при­ди­вив­ся до тем­ря­ви, чор­на тінь во­рух­ну­ла­ся під де­ре­ва­ми; хвір­т­ка са­ма по со­бі від­хи­ли­лась і знов без­гуч­но за­кри­ла­ся. Жах охо­пив Че­ре­ва­ня. Він від­сах­нув­ся, по­сто­яв хви­лин­ку в пе­ред­по­кої, на­ма­га­ю­чись опа­ну­ва­ти се­бе. По­тім ста­ран­но при­крив і за­м­к­нув две­рі.

Ніч ста­ла ще глу­хі­шою. Від До­ро­ги до­ли­нув ледь чут­ний сту­кіт ко­ней, що обе­реж­но пе­ре­сту­па­ли но­га­ми. Бі­ля хвір­т­ки во­ни зу­пи­ни­ли­ся, три чор­ні ті­ні без­шум­но ме­тну­ли­ся до до­му і не­мов ска­м’я­ні­ли. Од­на під две­ри­ма, дві ін­ших — на пра­во­му та лі­во­му ро­зі. Дім і сад мов­ча­ли, стри­му­ю­чи по­дих.

Аж ось з лег­ким шур­хо­том во­рух­ну­ло­ся лис­тя, десь да­ле­ко за­спів­ав пі­вень. При­йш­ла хо­лод­на го­ди­на пе­ред сві­тан­ком. По­с­тать під две­ри­ма зво­рух­ну­ла­ся. У без­мі­сяч­ній пі­ть­мі кри­жа­ним спо­ло­хом ви­блис­нув кли­нок, по­ки­да­ю­чи піх­ви. Две­рі до­му здриг­ну­ли­ся від глу­хо­го, тяж­ко­го уда­ру.

— Від­чи­няй­те, ім’ям Мор­до­ру! — про­ри­чав глу­хий гріз­ний го­лос.

Від дру­го­го уда­ру две­рі під­да­ли­ся і впа­ли; од­ві­рок тріс­нув, за­мок зла­мав­ся. Чор­ні ті­ні рво­ну­ли­ся в дім.

Але у ту ж мить в гаю не­по­да­лік за­грав рі­жок; звук йо­го здій­няв­ся у но­чі, як по­лу­м’я на го­рі:

ПО­ВС­ТАНЬ! ПО­ЖЕ­ЖА! ВО­РО­ГИ! ПО­ВС­ТАНЬ!

Че­ре­ван­чик Бу­ль­бер не га­яв мар­но ча­су. Угле­дів­ши, як тем­ні по­ста­ті кра­дь­ко­ма під­би­ра­ю­ть­ся ближ­че й ближ­че по са­ду, він від­ра­зу збаг­нув, що йо­му за­ли­ши­лось ли­ше ря­ту­ва­ти­ся вте­чею чи за­ги­ну­ти. І він май­нув че­рез две­рі від чор­них сі­ней, че­рез сад до ла­нів. Біг він аж ми­лю з га­ком до най­ближ­чої са­ди­би, а там упав на ґан­ку, во­ла­ю­чи: «Ні! Ні! Не в ме­не! Я йо­го не маю!» Не від­ра­зу су­сі­ди вто­ро­па­ли, чо­го це він ле­мен­тує, аж на­реш­ті здо­га­да­ли­ся, що якийсь во­рог про­ник до За­боч­чя, хтось чу­жий вдер­ся зі Ста­ро­го Лі­су. І вже біль­ше не га­я­ли ні хви­ли­ни.

ПО­ВС­ТАНЬ! ПО­ЖЕ­ЖА! ВО­РО­ГИ! ПО­ВС­ТАНЬ!

Брен­ді­бо­ки сур­ми­ли бо­йо­ву по­буд­ку За­боч­чя, що не зву­ча­ла ось вже сто ро­ків, з то­го ча­су, ко­ли у Страш­ну Зи­му бі­лі вов­ки пе­рейшли по льо­ду за­мер­з­лу Брен­ді­ві­ну.

ПО­ВС­ТАНЬ! ПО­ВС­ТАНЬ!

Зда­ле­ка до­ли­нав від­гук ін­ших ріж­ків. Три­во­га по­ши­рю­ва­лась. Чор­ні по­ста­ті втек­ли. На ґан­ку во­ни упус­ти­ли го­бі­тан­сь­кий плащ. По до­ро­зі, за­сту­ко­ті­ли під­ко­ви, ко­ні пішли під­тюп­цем і зник­ли у тем­ря­ві. По всій ок­ру­зі сур­ми­ли ріж­ки, пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся го­ло­си, ту­по­ті­ли на бі­гу но­ги. Але Чор­ні Вер­ш­ни­ки мов ви­хор не­сли­ся до Пів­ніч­них во­ріт. Не­хай со­бі гу­де ма­лий на­ро­дець! Са­у­рон роз­бе­ре­ть­ся з ни­ми піз­ні­ше. За­раз во­ни ма­ють ін­ше до­ру­чен­ня: во­ни зна­ли, що осе­ля пус­та; Пер­с­тень зник. По­топ­тав­ши сто­ро­жу бі­ля во­ріт, во­ни за­ли­ши­ли Го­бі­та­нію.

Ще до пів­но­чі Фро­до про­ки­нув­ся від гли­бо­ко­го сну, зне­на­ць­ка, не­мов якийсь звук або чи­ясь при­сут­ність збен­те­жи­ла йо­го. Він по­ба­чив, що Блу­кач си­дить у кріс­лі на­сто­ро­же­ний; очі йо­го по­блис­ку­ва­ли у світ­лі яс­к­ра­во­го вог­ню, але він не во­рух­нув­ся й не по­дав ні­яко­го зна­ку.

Фро­до зно­ву за­снув; але в йо­го сни в ту са­му мить про­ник свист віт­ру та сту­кіт га­ло­пу­ю­чих ко­ней. Ві­тер стря­сав увесь бу­ди­нок; зда­ле­ка при­ніс він не­са­мо­ви­тий по­клик ріж­ка. Фро­до роз­плю­щив очі й по­чув ве­се­ле ку­ку­рі­кан­ня пів­ня на по­дві­р’ї за­їз­ду. Блу­кач від­смик­нув фі­ран­ки, від­хи­лив ві­кон­ни­ці. Крізь роз­чи­не­не вік­но уві­йш­ло в кім­на­ту до­світ­нє світ­ло ра­зом з хо­лод­ним по­віт­рям.

Блу­кач роз­бу­див го­бі­тів і по­вів огля­ну­ти спаль­ні. Во­ни швид­ко впев­ни­ли­ся, що доб­ре зро­би­ли, ко­ли вчо­ра при­слу­ха­ли­ся до йо­го по­ра­ди: шиб­ки у вік­нах бу­ли роз­би­ті, по­сте­лі роз­ки­да­ні, а ва­ли­ки роз­по­ро­ті й по­ки­да­ні на під­ло­гу; бру­нат­ний ки­ли­мок був ро­зі­дра­ний на шмат­ки.

Блу­кач від­ра­зу ж пі­шов по­кли­ка­ти ха­зя­ї­на. Бар­ба­рис, сон­ний і пе­ре­ля­ка­ний, вно­чі на­віть очей не зі­мк­нув, як­що ві­ри­ти йо­го за­пев­нен­ням, але ні­чо­го не чув.

— Скіль­ки жи­ву, та­ко­го не ба­чив! — жа­хав­ся він, здій­ма­ю­чи ру­ки. — Де ж це ба­че­но, щоб по­сто­я­ль­ці не мо­г­ли спа­ти у сво­їх ліж­ках, та щоб но­ві­сі­нь­кі ва­ли­ки ру­ба­ли, та все та­ке! До чо­го ж ми до­жи­ли­ся!

— До смут­них ча­сів, — ска­зав Блу­кач. — Але щой­но ми за­бе­ре­мо­ся звід­си, те­бе за­ли­шать по­ки що у спо­кої. А пі­де­мо ми не­гай­но. Сні­да­ти не бу­де­мо — при­го­туй щось, щоб пе­ре­хо­пи­ти на­швид­ку­руч. За кіль­ка хви­лин ми бу­де­мо го­то­ві.

Ха­зя­їн по­ква­пив­ся ви­вес­ти по­ні та зі­бра­ти «за­кус­ку». Але швид­ко по­вер­нув­ся, ду­же за­сму­че­ний: по­ні зник­ли! Стай­ня сто­я­ла від­чи­не­на на­в­стіж, і всі по­ні роз­біг­ли­ся — не тіль­ки їх­ні влас­ні, але вза­га­лі усі, й ко­ні теж.

Но­ви­на збен­те­жи­ла Фро­до. Ні­чо­го бу­ло й ду­ма­ти ді­йти до Рі­вен­дел­лу піш­ки, ма­ю­чи по­за­ду кін­ну по­го­ню. Вже прос­ті­ше до­ско­чи­ти до Мі­ся­ця! Блу­кач по­мов­чав, див­ля­чись на го­бі­тів так, не­на­че зва­жу­вав їх­ню си­лу й муж­ність.

— По­ні все од­но від ко­ней не втек­ли б, — ска­зав він на­реш­ті, на­че від­по­ві­да­ю­чи на дум­ки Фро­до. — Ти­ми шля­ха­ми, які я оби­раю, піш­ки йти бу­де ли­ше тро­хи по­ві­ль­ні­ше, ніж вер­хи, у вся­ко­му ра­зі я за­про­по­ну­вав би вам спі­ши­ти­ся. Тур­бує ме­не тіль­ки за­пас про­ві­зії. По­пов­ни­ти йо­го не мож­на бу­де аж до са­мо­го Рі­вен­дел­лу, а тяг­ти ван­таж до­ве­де­ть­ся на со­бі, й ван­таж чи­ма­лий — адже ми мо­же­мо за­три­ма­ти­ся чи пі­ти в об­хід, а не на­в­п­рос­тець. Скіль­ки ви змо­же­те під­ня­ти?

— Скіль­ки тре­ба, стіль­ки й під­ні­ме­мо, — ска­зав Пін; на­ма­га­ю­чись ви­ка­за­ти біль­ше впев­не­нос­ті, ніж від­чу­вав на­справ­ді.

— Я один за двох мо­жу не­сти, — з ви­кли­ком ска­зав Сем.

— А чи не мож­на якось за­ра­ди­ти цьо­му ли­хо­ві, па­не Бар­ба­рис? — спи­тав Фро­до. — Мо­же, зна­й­де­ть­ся у се­ли­щі па­ра по­ні або хоч один — для ван­та­жу? Най­ма­ти не­зруч­но, а ось ку­пи­ти мож­на, — і він від­ра­зу по­чав під­ра­хо­ву­ва­ти, чи ви­ста­чить в ньо­го гро­шей.

— Важ­ко це, — за­жу­рив­ся ха­зя­їн. — На всю Бри­го­ру їз­до­вих по­ні — один‐два, та й го­ді. До то­го ж во­ни утри­му­ва­лись у мо­їй стай­ні і втек­ли ра­зом з усі­ма. А в’юч­них тут за­ма­ло, і ні­хто вам їх не про­дасть. Але ми спро­бу­є­мо. За­раз по­шлю Бо­ба, хай по­шу­кає.

— Доб­ре, — не­охо­че зго­див­ся Блу­кач, — так і зро­би­мо. Без по­ні, хоч би єди­но­го, ми, пев­но, да­ле­ко не за­йде­мо. Але це озна­ча­ти­ме — про­ща­вай, на­мір пі­ти ра­но та не­по­міт­но. Те­пер усі бу­дуть зна­ти, ко­ли ми ви­ру­ши­мо, на­че про те сур­ма­ми звіс­ти­ли! Без­пе­реч­но, на те й роз­ра­хо­ва­но.

— У цьо­му є ма­лень­ка вті­ха, — за­ува­жив Мер­рі, — а мо­же, ви­йде й ве­ли­ка: те­пер ми ся­де­мо до сто­лу та як слід по­с­ні­да­є­мо. Да­вай­те‐но сю­ди Но­ба!

Вреш­ті‐решт, во­ни за­три­ма­лись май­же на чо­ти­ри го­ди­ни. Боб по­вер­нув­ся зі звіс­т­кою, що ані ко­ня, ані по­ні ді­ста­ти не­мож­ли­во — хоч зад­ля друж­би, хоч за гро­ші, — крім як у Біл­ла Тер­ни­ка.

— Ко­няч­ка в ньо­го ста­ра, за­мо­ре­на, — роз­по­вів Боб, — але ж йо­му ві­до­мі ва­ші об­ста­ви­ни, от­же, зде­ре за неї утроє. Вже по­вір­те, я цьо­го Тер­ни­ка знаю як об­луп­ле­но­го!

— Тер­ник? — ска­зав Фро­до. — А це не пас­т­ка? Не по­ска­че йо­го тва­рю­ка прос­то до ньо­го з усім на­шим май­ном, або до­по­мо­же ви­сте­жи­ти нас, чи ще щось?

— Це ма­ло­ймо­вір­но, — за­спо­ко­їв йо­го Блу­кач. — Ко­ли вже якась тва­ри­на йо­го зди­ха­є­ть­ся, то по­вер­та­ти­ся не за­хо­че, мо­жу при­сяг­ну­ти­ся. Рад­ше доб­ро­дій Тер­ник за­хо­тів по­жи­ви­ти­ся. Ми не ма­є­мо з чо­го ви­би­ра­ти. Го­лов­не, щоб ко­ник не здох у най­ближ­чі дні,

— Скіль­ки він за ньо­го хо­че?

Білл Тер­ник за­пра­вив три­д­цять сріб­них мо­нет — це й справ­ді бу­ло втри­чі біль­ше, ніж да­ва­ли у тих кра­ях за по­ні. Ко­няч­ка ви­яви­ла­ся ко­ща­ва, за­мо­ре­на і за­жу­ре­на, але, зда­є­ть­ся, вми­ра­ти по­ки що не зби­ра­ла­ся. За­пла­тив за неї Бар­ба­рис, та ще ві­сім­на­д­цять мо­нет за­про­по­ну­вав Мер­рі, щоб від­шко­ду­ва­ти втра­ту. Він був лю­ди­ною чес­ною і за­мож­ною, як на бри­го­рян­сь­ку мір­ку, але три­д­цять сріб­них мо­нет скла­да­ли для ньо­го від­чут­ну втра­ту, тим більш при­кру, що во­ни ді­ста­ли­ся шах­раю Тер­ни­ку.

Піз­ні­ше, що­прав­да, ця втра­та обер­ну­ла­ся на зиск. На­зов­сім ук­ра­ли тіль­ки од­но­го ко­ня, всі ін­ші прос­то по­роз­бі­га­ли­ся, і їх зло­ви­ли у різ­них кут­ках на­в­кру­ги се­ли­ща. По­ні Брен­ді­бо­ка втек­ли да­лі за всіх: ма­ю­чи здо­ро­вий глузд, во­ни до­біг­ли аж до Мо­ги­ль­ни­ків, до сво­го ря­тів­ни­ка‐Тов­с­тун­чи­ка, й по­тра­пи­ли під опі­ку То­ма Бом­ба­ди­ла. Ко­ли ж чут­ки про по­дії у Бри­го­рі дій­шли до лі­су, Бом­ба­дил ві­ді­слав їх усіх Бар­ба­ри­со­ві; так йо­му ді­ста­ли­ся за ду­же по­мір­ну ці­ну п’ять чу­до­вих по­ні. У Бри­го­рі ш до­ве­ло­ся, що­прав­да, ба­га­то пра­цю­ва­ти, але Боб ста­ран­но до­гля­дав за ни­ми, й во­ни влаш­ту­ва­ли­ся зо­всім не­по­га­но, уник­нув­ши важ­ких та не­без­печ­них ман­д­рів. Утім, і до Рі­вен­дел­лу не по­тра­пи­ли та­кож.

Та це все бу­ло по­тім, а то­ді Ба­рил Бар­ба­рис був пев­ний, що гро­ші йо­го про­па­ли за­дур­но. Не­по­ко­їло йо­го й те, що по­сто­я­ль­ці зчи­ни­ли ве­ли­кий рей­вах — при­бу­ль­ці з пів­дня ли­ши­ли­ся без ко­ней і го­лос­но зви­ну­ва­чу­ва­ли ха­зя­ї­на, до­ки не з’я­су­ва­ло­ся, що вно­чі зник та­кож один з їх­ніх су­пут­ни­ків — ко­со­окий при­я­тель Біл­ла Тер­ни­ка. Пі­до­зра від­ра­зу ж упа­ла на ньо­го.

— Пі­ді­бра­ли на до­ро­зі ко­но­кра­да, при­ве­ли до мо­го до­му, — обу­рю­вав­ся Бар­ба­рис, — і на ме­не ж кри­чи­те! Від­шко­ду­ва­ли б кра­ще збит­ки! По­пи­тай­те Тер­ни­ка, хай ска­же, ку­ди дів­ся ваш пре­чу­до­вий ро­дич!

Але ви­яви­ло­ся, що, влас­не, ні­хто не мав ко­со­око­го ні за дру­га, ні за ро­ди­ча, і на­віть не мо­г­ли при­га­да­ти, ко­ли ж це він за­те­сав­ся до їх­ньо­го то­ва­рис­т­ва.

По сні­дан­ку го­бі­ти пе­ре­па­ку­ва­ли свої ре­чі, зі­бра­ли за­пас на дов­гу по­до­рож. Бу­ла май­же де­ся­та го­ди­на ран­ку, ко­ли во­ни на­реш­ті ви­ру­ши­ли, і вся Бри­го­ра збу­дже­но гу­ла. Та­єм­ни­че зник­нен­ня; на­пад Чор­них Вер­ш­ни­ків; по­гра­бу­ван­ня стай­ні та, на­реш­ті, звіс­т­ка, що слі­до­пит Блу­кач най­няв­ся про­від­ни­ком до за­гад­ко­вих го­бі­тів — тих по­дій ви­ста­чи­ло б на ба­га­то нуд­них ро­ків на­пе­ред. Май­же усі меш­кан­ці Бри­го­ри та За­гаю, а де­хто на­віть з Бал­ки і Да­ле­ких Дуг з’юр­би­ли­ся вздовж До­ро­ги, щоб на влас­ні очі по­ба­чи­ти, як ви­ру­ша­ють ман­д­рів­ни­ки. По­сто­я­ль­ці за­їз­ду по­ви­си­па­ли на ґа­нок та по­зві­шу­ва­ли­ся з ві­кон.

Зва­жив­ши на все це, Блу­кач змі­нив свій на­мір і по­вів ма­лень­кий за­гін спер­шу по Трак­ту; Як­би во­ни йшли від­ра­зу на­в­п­рос­тець, бу­ло 6 ще гір­ше — по­ло­ви­на лю­ду по­ва­ли­ла б за ни­ми — по­ди­ви­ти­ся, ку­ди це во­ни пря­му­ють, та просте­жи­ти що не по­топ­та­ли чу­жі по­ля.

Во­ни по­про­ща­ли­ся з Но­бом і Бо­бом, щи­ро по­дя­ку­ва­ли ша­нов­но­му Бар­ба­ри­со­ві за до­по­мо­гу. «Доб­ре бу­ло б зу­стрі­ти­ся ще раз, як усе влад­на­є­ть­ся, — ска­зав Фро­до. — Ме­ні бу­ло б так при­єм­но по­жи­ти спо­кій­но у ва­шо­му за­їз­ді!

За­сму­че­ні та при­гні­че­ні, йшли во­ни на очах на­тов­пу: Не всі об­лич­чя ма­ли друж­ній ви­гляд, не всі сло­ва, що бри­ні­ли за їх­ні­ми спи­на­ми, бу­ли ла­гід­ни­ми. Але зда­ва­ло­ся, Що Блу­ка­ча в се­ли­щі по­бо­ю­ва­ли­ся: ті, на ко­го він ки­дав по­гляд, вмить змов­ка­ли та по­су­ва­ли­ся на­зад. Він ішов по­пе­ре­ду, по­ряд з Фро­до, за ним — Пін та Мер­рі, а по­за­ду Сем вів по­ні на­ван­та­же­но­го на­стіль­ки, на­скіль­ки їм до­зво­ли­ло сум­лін­ня. Але, схо­же, змі­на влас­ни­ка тіль­ки вті­ши­ла ко­няч­ку. Сем у за­ду­мі гриз яб­лу­ко. Ки­ше­ні в ньо­го бу­яй геть на­пха­ні — це був про­щаль­ний по­да­ру­нок від Но­ба й Бо­ба. «Яб­луч­ка — на по­хо­ді, лю­леч­ка — на при­ва­лі, — ка­зав він. — Але, на жаль, ані то­го, ані дру­го­го на­дов­го не ви­ста­чить...»

Го­ло­ви зі­вак ви­со­ву­ва­ли­ся з две­рей, стир­ча­ли над пар­ка­на­ми, але го­бі­ти їх не по­мі­ча­ли. Бі­ля Схід­них во­ріт сто­я­ла за щі­ль­ним жи­во­пло­том тем­на й за­не­дба­на ха­лу­па — ос­тан­ня у се­ли­щі. За вік­ном її про­май­ну­ла і від­ра­зу щез­ла жов­то‐блі­да пи­ка з ко­си­ми хит­ри­ми очи­сь­ка­ми. «Так ось де хо­ва­є­т­ся той пів­де­нець! — по­ду­мав Фро­до. — Точ­ні­сі­нь­ко на гоб­лі­на схо­жий!»

З‐за ого­ро­жі на ньо­го зу­х­ва­ло ус­та­вив­ся дру­гий чо­ло­вік — з гус­ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми й ве­ли­ким ро­том, кри­вим від глум­ли­вої по­сміш­ки. Він па­лив ку­цу чор­ну лю­ль­ку. Ко­ли го­бі­ти про­хо­ди­ли повз ньо­го, він ви­й­няв лю­ль­ку з вуст і сплю­нув:

— Агов, Дов­го­в’язий! Чи не за­ра­но ви­йшли! Ба­чу, при­став й ти до то­ва­рис­т­ва?

Блу­кач хит­нув го­ло­вою, але ні­чо­го не від­по­вів.

— Здо­ро­ві бу­ли, ко­ро­ту­ни! — вів да­лі чор­но­бро­вий, звер­та­ю­чись до го­бі­тів. — Чи ви зна­є­те, ко­го най­ня­ли? Та це ж Блу­кач, ось хто! Має він й ін­ші прі­зви­сь­ка, ще й ку­ди гір­ші. Сте­ре­жі­ть­ся уно­чі! А ти, Сем­чи­ку, не зну­щай­ся над мо­єю бі­до­лаш­ною ху­до­би­ною! — Й він сплю­нув зно­ву.

Сем жва­во обер­нув­ся:

— А ти, ко­люч­ко тер­но­ва, за­би­рай­ся геть зі своєю по­га­ною пи­кою, бо я її при­кра­шу! — Яб­лу­ко, що він їв, блис­ка­вич­но зле­ті­ло у по­віт­ря і влу­чи­ло Біл­ло­ві прос­то по но­су. Той не встиг вчас­но від­хи­ли­ти­ся, й з‐за ого­ро­жі за­лу­на­ли про­кльо­ни.

— Дар­ма яб­лу­ко втра­тив, — зі­тх­нув Сем, кро­ку­ю­чи да­лі.

На­реш­ті се­ли­ще за­ли­ши­лось по­за­ду. Ді­ти та на­стир­ли­ві­ші із зі­вак вто­ми­ли­ся й бі­ля во­ріт за­вер­ну­ли до­до­му. А по­до­ро­жа­ни ви­йшли з во­ріт та ще кіль­ка миль пря­му­ва­ли Трак­том. Він за­вер­тав на­лі­во, оги­на­ю­чи Бри­го­ру, а по­тім, знов по­вер­нув­шись на схід, швид­ко спус­кав­ся до не­осяж­них лі­сів. Злі­ва, на роз­ло­го­му схід­но­му схи­лі, вид­ні­ли­ся стрі­хи бу­дин­ків та го­бі­тан­сь­ких нор За­гаю; ниж­че, з гли­бо­ко­го яру на пів­ніч від Трак­ту ку­рі­ли­ся дим­ки Бал­ки, а Да­ле­кі Ду­га хо­ва­ли­ся за де­ре­ва­ми.

Ко­ли бру­нат­на ба­ня Бри­го­ри за­ли­ши­ла­ся по­за­ду, во­ни по­мі­ти­ли стеж­ку, що від­хо­ди­ла від Трак­ту на пів­ніч.

— Від­те­пер ми пі­де­мо по­тай, — ска­зав Блу­кач.

— Спо­ді­ва­юсь, не на­в­п­рос­тець? — спи­тав Пін. — Бо ми вже од­но­го ра­зу спро­бу­ва­ли ско­ро­ти­ти шлях лі­сом і лед­ве не за­ги­ну­ли.

— То­ді ме­не по­ряд не бу­ло, — за­смі­яв­ся Блу­кач. — Як­що вже я йду на­в­п­рос­тець, то при­хо­джу ку­ди тре­ба.

Він уваж­но огля­нув до­ро­гу; ні­де ні­ко­го. То­ді він швид­кою хо­дою по­вів го­бі­тів по стеж­ці униз, до лі­со­вої до­ли­ни. На­мір йо­го, на­скіль­ки мо­г­ли збаг­ну­ти го­бі­ти, що не зна­ли міс­це­вос­ті, по­ля­гав у то­му, щоб пі­ти спо­чат­ку у на­прям­ку Да­ле­ких Дуг, але обі­йти це се­ло зі схо­ду та, за­вер­нув­ши пра­во­руч, іти яко­мо­га пря­мі­ше глу­хи­ми ха­ща­ми до го­ри Віт­ро­вії. Як­що по­щас­тить, у та­кий спо­сіб во­ни зрі­жуть ве­ли­чез­ну пет­лю Трак­ту, що да­ле­ко за­ги­нав­ся на пів­день, оми­на­ю­чи Ко­ма­ри­ні За­во­ді. Але во­ни са­мі ма­ли прой­ти ци­ми баг­на­ми, де, су­дя­чи з опи­су Блу­ка­ча, ні­чо­го при­єм­но­го на них не че­ка­ло.

До­сі ж все скла­да­ло­ся доб­ре. Ко­ли б ще не три­вож­ні по­дії но­чі, го­бі­ти ра­ді­ли б цьо­му по­хо­до­ві біль­ше, ніж про­гу­лян­ці Ста­рим Лі­сом. Сон­це ся­я­ло, але не па­ли­ло. Лис­тя з де­рев у до­ли­ні ще не опа­ло, на­віть не по­жов­к­ло, у лі­сі бу­ло ти­хо та чис­то. Блу­кач упев­не­но вів їх, пе­ре­хо­дя­чи зі стеж­ки на стеж­ку; без про­від­ни­ка во­ни б швид­ко за­блу­ка­ли се­ред плу­та­ни­ни сте­жок. Щоб ві­ді­рва­ти­ся від мож­ли­вих пе­ре­слі­ду­ва­чів. Блу­кач раз у раз за­вер­тав, пет­ляв.

— Білл Тер­ник не­од­мін­но узнає, де ми зі­йшли з Трак­ту, — ска­зав він, — хо­ча сам за на­ми, пев­но, не пі­де. Він не­по­га­но знає на­в­ко­лиш­ні міс­ця, але знає та­кож, що в лі­сі йо­му зі мною кра­ще не зма­га­ти­ся. Але він мо­же роз­по­віс­ти все... ін­шим. Во­ни не мо­г­ли да­ле­ко ві­ді­йти. От­же, як­що во­ни ви­рі­шать, що ми пішли до Да­ле­ких Дуг, тим кра­ще!

Чи то Блу­кач умі­ло уни­кав зу­стрі­чей, чи то прос­то ви­пад­ко­во, але про­тя­гом всі­єї дни­ни їм не зу­стрі­ло­ся жод­ної жи­вої ду­ші, ані дво­но­гих, як­що не бра­ти до ува­ги пта­хів, ані чо­ти­ри­но­гих, крім ли­си­ці та па­ри бі­лок. На­ступ­но­го дня во­ни по­пря­му­ва­ли точ­но на схід, ти­хо і мир­но. На тре­тій день Ду­жий Ліс скін­чив­ся. Міс­це­вість без­пе­рер­в­но по­ни­жу­ва­лась від са­мо­го Трак­ту, й те­пер по­тяг­ся ши­ро­кий ни­зь­ко­діл, де по­су­ва­ти­ся бу­ло на­ба­га­то склад­ні­ше, Бри­го­ра та жит­ло за­ли­ши­ли­ся да­ле­ко по­за­ду; за­гін на­бли­жав­ся по без­до­ріж­жю до Ко­ма­ри­них За­во­дей,

Ґрунт став вог­ким, пру­жи­нив під но­га­ми, з’я­ви­лись ка­лю­жі, по­ро­с­лі оче­ре­том та осо­кою, де ще­бе­та­ли не­ви­ди­мі пташ­ки. Тре­ба бу­ло при­див­ля­ти­ся, ку­ди ста­ви­ти но­гу, щоб не про­мок­ну­ти і не зби­ти­ся з кур­су. Спо­чат­ку во­ни по­су­ва­ли­ся вда­ло, од­нак чим да­лі, тим біль­ше зу­силь ви­ма­гав ко­жен крок. На­віть Слі­до­пи­ти не зна­й­шли на­дій­них сте­жин крізь хит­ли­ві під­ступ­ні тря­со­ви­ни. На­ле­ті­ла мош­ва; ці­лі хма­ри кри­хіт­них ко­мах тан­цю­ва­ли у по­віт­рі, лі­зли під одяг, на­би­ва­ли­ся у ву­ха, у во­лос­ся.

— Во­ни ме­не жив­цем з’ї­дять! — за­во­лав Піп. — Ко­ма­ри­ні За­во­ді! Та тут ко­маш­ні біль­ше, ніж во­ди!

— Ці­ка­во, а що ж во­ни їдять, ко­ли не ма­ють за­па­су го­бі­тів на обід? — пи­тав Сем, чу­ха­ю­чи шию.

Дов­го тяг­нув­ся той важ­кий день у, пус­те­ль­ній і не­при­віт­ній кра­ї­ні. Но­чу­ва­ли у вог­кос­ті, у хо­ло­ді,, ку­сю­чі ко­ма­хи за­ва­жа­ли спа­ти. Се­ред оче­ре­ту та ку­пин хо­ва­лись, ще якісь брид­кі ство­рін­ня, су­дя­чи з го­ло­су, лю­ті ро­ди­чі цвір­ку­нів, їх бу­ли ти­ся­чі, й ці­лі­сі­нь­ку ніч во­ни друж­но скри­по­ті­ли: «кр­ри, кр­ри, кр­ри», до­во­ди­ли го­бі­тів до не­стя­ми.

На­ступ­ний день, чет­вер­тий, ви­дав­ся аж ні­як не кра­щим, а ніч ще без­при­ту­ль­ні­шою. Що­прав­да «кр­ри­ку­ни», як Сем ох­рес­тив їх там уже не во­ди­ли­ся, але ко­ма­рі не від­ста­ва­ли.

Фро­до так уто­мив­ся, що вно­чі ні­як не міг за­сну­єш; то­му він по­мі­тив да­ле­ко на схо­ді ме­рех­т­ли­ві спа­ла­хи світ­ла, хоч до ран­ку бу­ло ще да­ле­ко. Блу­кач теж не спав; він під­няв­ся і на­сто­ро­же­но вдив­ляв­ся у тем­ну да­ле­чінь.

— Що це? — спи­тав Фро­до.

— Не знаю. За­над­то да­ле­ко. Схо­же на те, ні­би блис­кав­ки б’ють з вер­ши­ни го­ри у не­бо.

Фро­до зно­ву ліг, ще дов­го ще ба­чив бі­лі спа­ла­хи на не­бі та на­пру­же­ну, не­ру­хо­му тем­ну по­с­тать Блу­ка­ча, до­ки не по­ри­нув у важ­кий сон.

На п’я­тий день по­до­рож­ні обі­йшли ос­тан­ні ка­лю­жі, й баг­ни­ще за­ли­ши­лось по­за­ду. Зно­ву по­чав­ся по­ло­гий під­йом. Да­ле­ко на схо­ді ок­рес­ли­ло­ся пас­мо не­ви­со­ких гір. Ос­тан­ня пра­во­руч, най­ви­ща, з при­плю­щ­е­ною вер­хів­кою, сто­я­ла від­да­лік від ін­ших.

— А це — Віт­ро­вія, — ска­зав Блу­кач. — Ста­рий тракт, який ми за­ли­ши­ли да­ле­ко пра­во­руч, оги­нає її під­ніж­жя з пів­дня. Як­що змо­же­мо прой­ти пря­мо, то зав­т­ра опів­дні ді­ста­не­мо­ся ту­ди. Спо­ді­ва­юсь, у цьо­му не бу­де по­мил­ки.

— А що те­бе тур­бує? — спи­тав Фро­до.

— Що там бу­де? Бо во­на над­то бли­зь­ко від Трак­ту.

— Але ж ми, зда­є­ть­ся, спо­ді­ва­лись зу­стрі­ти Ган­даль­фа?

— Так, але на­дія слаб­ка. На­віть як­що він вза­га­лі обе­ре цей шлях, він мо­же не на­ві­да­тись до Бри­го­ри і не ді­зна­ти­ся про мас. Бо на­віть як­що ми з ним по­пря­му­є­мо од­ним шля­хом, то май­же на­пев­но зу­стрі­ти­ся не змо­же­мо. Дов­го за­ли­ша­ти­ся там не­без­печ­но. Як­що Вер­ш­ни­ки не зна­й­дуть нас у не­трях, во­ни й са­мі мо­жуть пі­ти до Віт­ро­вії — звід­ти зруч­но роз­див­ля­ти­ся на ба­га­то миль дов­ко­ла. Там нас мо­жуть по­мі­ти­ти й зві­рі, й пта­хи, а з пта­хів да­ле­ко не всі вар­ті до­ві­ри, та є й ін­ші до­но­щи­ки, ще гір­ші.

Го­бі­ти стур­бо­ва­но по­ди­ви­ли­ся на від­да­ле­ну го­ру; Сем під­ніс го­ло­ву, бо­я­чись по­ба­чи­ти у блі­до­му не­бі шу­лік чи ор­лів з про­низ­ли­ви­ми лю­ти­ми очи­ма.

— Не­за­тиш­но стає від тво­їх слів, — по­скар­жив­ся він, — са­мот­ньо якось!

— Що ти по­ра­диш? — спи­тав Фро­до.

— На мою дум­ку, — по­во­лі, не­мов під­би­ра­ю­чи по­тріб­ні сло­ва, від­по­вів Блу­кач, — нам вар­то три­ма­ти­ся на­прям­ку на сад яко­мо­га точ­ні­ше та йти до цьо­го пас­ма гір, але не до са­мої Віт­ро­вії. Я знаю ти­ху стеж­ку, що йде уз­довж під­ніж, по ній змо­же­мо пі­ді­йти по­тай з пів­но­чі. А там по­ди­ви­мось.

Весь той день во­ни ледь шкан­ди­ба­ли, по­ки не на­став ран­ній хо­лод­ний ве­чір. Міс­це­вість ста­ла су­хою та без­плід­ною, а по­за­ду, над бо­ло­та­ми, під­ні­мав­ся ту­ман. Жа­ліб­но стог­на­ли якісь пта­хи; баг­ря­не ко­ле­со сон­ця по­ві­ль­но за­ну­рю­ва­лось у си­ву ім­лу. По­тім за­па­ла ти­ша. А го­бі­там вви­жа­ло­ся у спо­га­дах, як лю­бо їм бу­ло ди­ви­ти­ся на за­хід сон­ця крізь чис­то ви­ми­ті вік­на Тор­би‐на‐Кру­чі.

Під ве­чір во­ни на­ди­ба­ли стру­мок, що збі­гав з гор­бів і про­па­дав у сто­я­чих бо­ло­тах. Бе­ре­гом струм­ка йшли вго­ру, до­ки мо­г­ли роз­різ­ня­ти до­ро­гу. У пов­ній тем­ря­ві на­реш­ті зу­пи­ни­лись на но­чів­лю під чах­ли­ми ві­ль­ха­ми по­над струм­ком. По­пе­ре­ду на тьмя­но­му не­бі від­би­ва­лись круг­ля­ві ска­ти без­ліс­них па­гор­бів. Ті­єї но­чі во­ни по чер­зі вар­ту­ва­ли, а Блу­кач, зда­ва­лось, не спав зо­всім. При­бу­ва­ю­чий мі­сяць лив на зем­лю блі­де слаб­ке світ­ло.

На сві­тан­ку во­ни вже кро­ку­ва­ли да­лі. Під­мер­з­ло, не­бо не­мов виц­ві­ло. Го­бі­ти по­чу­ва­ли та­ку ба­дьо­рість, на­че ви­спа­лись на м’я­ких пе­ри­нах. Во­ни вже при­зви­ча­ї­лись до дов­гих пе­ре­хо­дів з мі­зер­ним хар­чу­ван­ням — у вся­ко­му ра­зі, то­го, чо­го їм те­пер бу­ло до­сить, у Го­бі­та­нії лед­ве ви­ста­чи­ло б, щоб не па­да­ти з ніг. Пін за­явив, що Фро­до став удві­чі тон­шим, ніж був.

— Ці­ка­во, — ска­зав Фро­до, за­тя­гу­ю­чи ту­гі­ше по­яс, — ме­не й на­справ­ді ста­ло на­ба­га­то мен­ше. Як­що так і да­лі пі­де, то я пе­ре­тво­рюсь на при­ви­да!

— Ци­ть­те. З та­ки­ми ре­ча­ми не жар­ту­ють! — не­спо­ді­ва­но різ­ко обі­рвав йо­го Блу­кач.

Го­ри на­бли­жа­лись. Де­кот­рі з них ся­га­ли аж до ти­ся­чі фу­тів, з них утво­рю­вав­ся зви­вис­тий лан­цюг, роз­ді­ле­ний уще­ли­на­ми та пе­ре­ва­ла­ми, що йшли на схід. На вер­хів­ках го­бі­ти ба­чи­ли за­лиш­ки по­ро­с­лих тра­вою стін та ро­вів, в уще­ли­нах — зруй­но­ва­ні ка­м’я­ні бу­дів­лі. До но­чі во­ни до­сяг­ли під­ніж­жя за­хід­них схи­лів. Бу­ло п’я­те жов­т­ня, кін­чав­ся шос­тий день від ча­су їх­ньо­го ви­хо­ду з Бри­го­ри.

Вран­ці во­ни зна­й­шли, впер­ше піс­ля Ду­жо­го Лі­су, доб­ре про­топ­та­ну сте­жи­ну й за­вер­ну­ли пра­во­руч, на пів­день. Сте­жи­на при­мх­ли­во зви­ва­ла­ся, на­че її на­вмис­но про­кла­да­ли так, щоб кра­ще схо­ва­ти то­го, хто йде по ній, від вер­хі­вок гір та від рів­ни­ни на за­хо­ді: во­на пір­на­ла в за­па­ди­ни, ту­ли­ла­ся до стрім­ких урвищ, а на рів­них та від­кри­тих міс­цях по­до­рож­ніх за­сту­па­ли ку­пи ва­лу­нів та об­те­са­но­го ка­мін­ня, на­ва­ле­ні оба­біч.

— Ці­ка­во, хто про­топ­тав цю сте­жи­ну та на­ві­що, — ска­зав Мер­рі, про­хо­дя­чи повз од­ну з та­ких куп, особ­ли­во ве­ли­ку і щі­ль­ну. — Від­вер­то ка­жу­чи, ме­ні це не ду­же по­до­ба­є­ть­ся, бо схо­же на Мо­ги­ль­ни­ки. А на Віт­ро­вії теж є мо­ги­ль­ни­ки чи ні?

— Ні, мо­ги­ль­ни­ків тут не­ма ні­де. Лю­ди з за­хо­ду тут не жи­ли, хоч у піз­ні­ші ча­си й за­хи­ща­ли ці го­ри від ан­г­мар­сь­ких на­пас­ни­ків. Цю сте­жи­ну про­кла­ли для тих, хто сте­ріг фор­ти на го­рах. Але на­ба­га­то ра­ні­ше, при по­чат­ку Пів­ніч­но­го ко­ро­лів­с­т­ва, на Віт­ро­вії зве­ли ви­со­ку до­зор­ну ве­жу, Амон‐Сул. Во­на по­тім зго­рі­ла і впа­ла, за­ли­ши­ли­ся тіль­ки ниж­ні ря­ди клад­ки, ні­би ві­нець на ма­ків­ці пра­дав­ньої го­ри. Але ко­лись ве­жа бу­ла ве­ли­ка й гар­на. Ка­жуть, що на ній сто­яв Елен­діл за ча­сів Ос­тан­ньо­го Со­ю­зу, ко­ли че­кав, чи не йде з за­хо­ду Гіл‐Ге­лад.

Го­бі­ти зди­во­ва­но ви­трі­щи­лись на Блу­ка­ча: от­же, йо­му ві­до­ма не тіль­ки лі­со­ва на­у­ка, а ще й ста­ро­дав­ні пе­ре­ка­зи?

— А хто та­кий Гіл‐Ге­лад? — спи­тав Мер­рі. За­мис­лив­шись, Блу­кач не від­по­вів. За­мість ньо­го хтось про­мо­вив не­го­лос­но:

* Пе­ре­клад С.Бон­да­рен­ко.

Всі озир­ну­ли­ся з по­ди­вом, бо го­лос на­ле­жав Се­му.

— Да­лі, да­вай да­лі! — про­хав Мер­рі.

— Це все, що я знаю, — за­ти­на­ю­чись, зі­знав­ся Сем і весь за­ша­рів­ся. — Ще ди­ти­ною ви­вчив. Пан Бі­ль­бо знав, як я люб­лю слу­ха­ти про ель­фів, й іно­ді роз­по­ві­дав та­кі ре­чі... Він же ме­не і пи­сь­мен­с­т­ву на­вчив. Стра­шен­но вче­ний він був, наш ста­рий пан Бі­ль­бо. А ще й вір­ші пи­сав. По­е­зія. Оце, що я за­раз ка­зав, теж він склав.

— Ні, це склав не він, — за­пе­ре­чив йо­му Блу­кач. — Це ури­вок зі ста­ро­вин­ної ба­ла­ди про за­ги­бель Гіл‐Ге­ла­да, на­пи­са­ної дав­ньою мо­вою. Пев­но, Бі­ль­бо пе­ре­клав її, а я й не знав.

— Там бу­ло ще ба­га­то, — зга­дав Сем, — і все про Мор­дор. Я ту час­ти­ну вчи­ти не став, до то­го страш­не. Ні­ко­ли не ду­мав, що сам пі­ду цим шля­хом!

— Йти до Мор­до­ру! — ви­гук­нув Пін. — Спо­ді­ва­юсь, нас це об­ми­не!

— Ти­х­ше! — зве­лів Блу­кач. — Це Ім’я не зга­ду­ють без при­во­ду!

Бли­зь­ко по­луд­ня сте­жи­на при­ве­ла їх до сі­ро‐зе­ле­но­го уко­су, який, на­че міст, упи­рав­ся у пів­ніч­ний схил го­ри, за­ли­тий яс­к­ра­вим, м’я­ким світ­лом жов­т­не­во­го сон­ця. Ви­рі­ши­ли від­ра­зу ж під­ня­ти­ся на ве­ри­ну. Хо­ва­ти­ся біль­ше бу­ло не­мож­ли­во, за­ли­ша­лась тіль­ки на­дія, що во­ро­ги чи їх­ні шпи­гу­ни не сте­жать за ни­ми. Зем­ля на­в­ко­ло зда­ва­лась мер­т­вою. Як­що Ган­дальф хо­вав­ся десь по­бли­зу, він се­бе ні­чим не ви­явив.

На за­хід­но­му від­ро­зі Віт­ро­вії во­ни зна­й­шли вкри­ту звер­ху за­па­ди­ну, по­ро­слу тра­вою. Там за­ли­ши­ли­ся Сем та Пін з усі­ма ре­ча­ми й по­ні. Всі ін­ші по­лі­зли ви­ще, й че­рез пів­го­ди­ни Блу­кач уже сто­яв «а вер­хів­ці; Фро­до з Мер­рі не­вдов­зі на­здог­на­ли йо­го, змо­ре­ні та за­хе­ка­ні, бо вер­х­ня час­ти­на схи­лу бу­ла стрім­ка й ске­ляс­та.

На­го­рі во­ни зна­й­шли, як і ка­зав Бя­у­кач, ши­ро­ке ко­ло ста­ро­вин­ної ка­м’я­ної клад­ки, по­тро­ше­ної і за­тягну­тої дер­ном. Але по­се­ре­ди­ні ко­ла на­гро­ма­д­жу­ва­лась ку­па улам­ків, чор­них від кіп­тющ. На­в­ко­ло неї тра­ва ви­го­рі­ла до­щен­ту, а від­да­лік — по­сох­ла й по­кру­ти­ла­ся; оче­вид­но, на вер­хів­ці не­дав­но лю­ту­ва­ло по­лу­м’я. Але ні­де ні­ко­го не бу­ло вид­но.

Сто­я­чи бі­ля ка­м’я­но­го ко­ла, ман­д­рів­ни­ки до­ба­чи­ли без­краї, од­но­ма­ніт­ні зем­лі, ли­ше де‐не‐де тем­ні­ли пля­ми лі­сів, а за ни­ми ледь ви­блис­ку­ва­ла якась рі­ка. З пів­ден­но­го бо­ку, під но­га­ми, тяг­лась уго­ру‐вниз і зни­ка­ла у лі­сах на схо­ді стріч­ка до­ро­ги. Тракт був без­люд­ний. Просте­жив­ши йо­го очи­ма да­лі, во­ни по­ба­чи­ли го­ри — ближ­чі, бру­нат­ні й: по­хму­рі, по­тім сі­рі, ви­ще; а за ни­ми ви­блис­ку­ва­ли, здій­ма­ю­чись до хмар, бі­ді пі­ки.

— Ось ми й на міс­ці! — ска­зав Мер­рі. — Що за без­ра­діс­на, нуд­на кар­ти­на? Дні во­ди, ані жит­ла. Ще й Ган­даль­фа не­ма. Але як­що він тут був і не за­хо­тів за­че­ка­ти —~ я Йо­го ро­зу­мію!

— Тре­ба по­ди­ви­тись, — ска­зав Блу­кач, ози­ра­ю­чись. — На­віть як­що Ган­дальф по­тра­пив до Бри­го­ри че­рез па­ру днів піс­ля нас, він міг опи­ни­тись тут пер­шим: у ра­зі не­об­хід­нос­ті він вміє їз­ди­ти ду­же швид­ко. — Рап­том він на­хи­лив­ся й по­ди­вив­ся на ка­мінь, що ле­жав по­верх ку­пи, плас­кий та бі­лий, не­на­че по­лу­м’я йо­го обі­йш­ло, Блу­кач під­няв йо­го і уваж­но роз­ди­вив­ся з усіх бо­ків:

— Хтось не­що­дав­но три­мав йо­го у ру­ках. Якої ви дум­ки про ці зна­ки?

На плас­кій ниж­ній по­вер­х­ні ка­ме­ня Фро­до по­ба­чив кіль­ка по­дря­пин.

— Тут є рис­ка, крап­ка та ще три рис­ки.

— Знак злі­ва, з тон­ки­ми рис­ка­ми, схо­жий на ру­ну — ска­зав Блу­кач. — Мож­ли­во, її на­к­рес­лив Ган­дальф» хо­ча впев­не­нос­ті не­ма. По­дря­пи­ни тон­кі й зо­всім сві­жі; Але зна­ки мо­жуть бу­ти й ін­шо­го по­хо­джен­ня —— сю­ди зрід­ка за­хо­джа­ють Слі­до­пи­ти, а во­ни теж ко­рис­ту­ю­ть­ся ру­нами.

— Але як­що крес­лив Ган­дальф, то що во­ни ма­ють озна­ча­ти? — спи­тав Мер­рі.

— Мож­ли­во, «Г — три», тоб­то Ган­дальф був тут тре­тьо­го жов­т­ня, три дні то­му. Зна­ки на­к­рес­ле­ні не­дба­ло, по­квап­ли­во, а це свід­чить про бли­зь­ку не­без­пе­ку — він не міг і не хо­тів пи­са­ти до­клад­ні­ше. Але як­що так, то й нам тре­ба пи­ль­ну­ва­ти.

— Шко­да, що не­мож­ли­во цьо­го точ­но з’я­су­ва­ти, — ска­зав Фро­до. — Все ж та­ки лег­ше, ко­ли від­чу­ва­єш, що Ган­дальф не­по­да­лік, по­за­ду чи по­пе­ре­ду.

— Все мож­ли­во. Я впев­не­ний, що він був тут і по­тра­пив у якусь пас­т­ку. Во­гонь тут ви­ру­вав ве­ли­кий — па­м’я­та­єш ті спа­ла­хи, що ми їх ба­чи­ли на схо­ді три но­чі то­му? Ма­буть, хтось на ньо­го на­пав, а чим скін­чи­ло­ся, не­ві­до­мо. Так чи інак­ше, Ган­даль­фа тут не­ма, от­же, нам до­ве­де­ть­ся са­мим оби­ра­ти шлях до Рі­вен­дел­лу.

— А да­ле­ко до ньо­го? — спи­тав Мер­рі, стом­ле­но ози­ра­ю­чись. З Віт­ро­вії світ зда­вав­ся чу­жим та не­озо­рим.

— На Трак­ті є За­бу­те По­дві­р’я, до ньо­го їха­ти від Бри­го­ри один день, а да­лі, ли­бонь, ні­хто у ми­лях Тракт і не ви­мі­рю­вав, — ска­зав Блу­кач. — На­зи­ва­ють різ­ні чис­ла. До­ро­га ця склад­на, й ко­жен по­до­рож­ній ра­дий до­сяг­ти ме­ти, чи дов­гою до­ро­гою, чи ко­рот­кою. Але я знаю, скіль­ки ча­су ви­тра­тив би на цю ман­д­рів­ку, за умо­ви доб­рої по­го­ди та як­що по­та­ла­нить: звід­си до бро­ду че­рез Бру­ї­нен — два­на­д­цять днів; а Рі­вен­де­ли сто­їть ви­ще по те­чії Гри­му­чої. Але йти по до­ро­зі нам не мож­на, тоб­то, вва­жай, пов­них два тиж­ні.

— Два тиж­ні! — зі­тх­нув Фро­до. — За та­кий час будь‐що мо­же тра­пи­тись.

— Все мо­же бу­ти.

Во­ни ще тро­хи по­сто­я­ли мов­ч­ки на вер­хів­ці, див­ля­чись на пів­день. Са­ме там, се­ред ці­єї гір­сь­кої пус­те­лі, Фро­до впер­ше спов­на від­чув свою без­по­рад­ність та без­за­хис­ність. Він гір­ко по­жал­ку­вав, що до­ля при­му­си­ла йо­го по­ки­ну­ти ти­хий, ми­лий Край. Він гля­нув на не­на­вис­ну до­ро­гу в бік до­му, на за­хід, і рап­том по­мі­тив дві чор­ні цят­ки, що по­ві­ль­но пов­з­ли з то­го бо­ку. В той же час йо­му впа­ли в очі три ін­ших цят­ки, що ру­ха­лись на­зу­стріч тим. Він скрик­нув і схо­пив Блу­ка­ча за ру­ку.

— Ди­вись! — ска­зав він по­ка­зу­ю­чи униз.

Блу­кач зра­зу ж упав на зем­лю по­за­ду зруй­но­ва­ної сті­ни і при­тис Фро­до до се­бе. Мер­рі сам роз­пластав­ся по­ряд.

— Що там? — про­ше­по­тів він.

— Не знаю, але че­каю най­гір­шо­го, — від­по­вів Блу­кач.

Во­ни обе­реж­но ви­зир­ну­ли у щі­ли­ну між дво­ма щер­ба­ти­ми ка­ме­ня­ми. Ден­не світ­ло при­ть­ма­ри­лось — зі схо­ду на­по­в­з­ли хма­ри, сон­це, вже го­то­ве до спо­чин­ку, схо­ва­ло­ся за ни­ми. Чор­ні цят­ки на до­ро­зі ба­чи­ли усі троє, й хоч го­бі­ти не мо­г­ли роз­ди­ви­ти­ся по­дро­биць, во­ни не ма­ли сум­ні­ву, що там, бі­ля під­ніж­жя го­ри, зби­ра­ю­ть­ся Чор­ні Вер­ш­ни­ки.

— Так, — під­твер­див Блу­кач, чиї очі бу­ли гос­т­рі­ши­ми, —— во­рог по­бли­зу!

Во­ни по­спі­хом збіг­ли по пів­ніч­но­му схи­лу до сво­їх то­ва­ри­шів.

Сем та Пе­ре­грій за цей час устиг­ли роз­ві­да­ти й ло­щи­ну, й на­в­ко­лиш­ні схи­ли, зна­й­шли не­по­да­лік дже­ре­ло з чистою во­дою, а на­в­ко­ло ньо­го — від­бит­ки ніг: хтось сто­яв там не біль­ше ніж два дні то­му. У са­мій за­па­ди­ні зна­й­шли­ся сві­жі слі­ди ба­гат­тя та ін­ші озна­ки тим­ча­со­вої сто­ян­ки, а на краю її, за ку­па­ми ка­м’я­них улам­ків, Сем зна­й­шов ре­те­ль­но скла­де­ний не­ве­ли­кий за­пас хми­зу.

— Ці­ка­во, чи не Ган­дальф тут но­чу­вав, — ска­зав він Пі­ну. — Як­що хтось усе це склав тут, то, ма­буть, зби­рав­ся по­вер­ну­ти­ся?

Блу­ка­ча ду­же за­ці­ка­ви­ли ці зна­хід­ки. Він від­ра­зу ж пі­шов до дже­ре­ла роз­ди­ви­ти­ся слі­ди.

— Тре­ба бу­ло ме­ні від­ра­зу все огля­ну­ти, — ска­зав він, по­вер­нув­шись. — Сем з Пі­ном за­топ­та­ли м’я­ку зем­лю і все зі­псу­ва­ли. Тут не­дав­но по­бу­ва­ли Слі­до­пи­ти. Це во­ни зі­бра­ли хмиз. Але є й зо­всім сві­жі слі­ди, які не во­ни за­ли­ши­ли. Хтось хо­див тут день чи два то­му у важ­ких чо­бо­тах — один або де­кіль­ка, точ­но не ска­жу, але зда­є­ть­ся, що ніг, узу­тих в чо­бо­ти, бу­ло не дві, а ба­га­то. — Він по­хи­тав го­ло­вою й за­мис­лив­ся.

Го­бі­ти від­ра­зу ж зга­да­ли Вер­ш­ни­ків, у пла­щах і ви­со­ких чо­бо­тах. Як­що во­ни по­бу­ва­ли тут, то чим швид­ше Блу­кач по­ве­де їх звід­си, тим кра­ще. Як тіль­ки ви­яви­ло­ся, що во­рог ли­ше за кіль­ка миль, Сем від­чув, що за­па­ди­на йо­му вже не по­до­ба­є­ть­ся.

— Мо­же, за­бе­ре­мо­ся геть звід­си, та як­най­швид­ше, а, па­не Блу­ка­чу? — не­тер­п­ля­че спи­тав він. — За­раз уже піз­но, а у цій та­ріл­ці ме­ні якось ні­яко­во.

— Яс­на річ, тре­ба швид­ко рі­ша­ти, що ро­би­ти, — ска­зав Блу­кач і, по­ди­вив­шись на не­бо, щоб ви­зна­чи­ти час та по­го­ду, до­дав: — Так, Се­ме, ме­ні тут теж не до впо­до­би, але, скіль­ки я па­м’я­таю, ні­чо­го кра­що­го по­бли­зу не зна­й­де­ть­ся, а да­ле­ко не пі­де­мо, бо вже ніч бли­зь­ко. Тут нас при­най­м­ні не вид­но зда­ле­ка, а як­що ви­ру­ши­мо, шпи­гу­нам бу­де лег­ше по­мі­ти­ти нас. Єди­не, що ми в змо­зі зро­би­ти, — це змі­ни­ти на­прям. По цей бік Трак­ту міс­це­вість всю­ди од­на­ко­ва, й за го­ра­ми теж — плас­ка, го­ла рів­ни­на на ба­га­то миль. А на пів­день, за Трак­том, гус­ті за­рос­ті. Хоч за до­ро­гою і слід­ку­ють, до­ве­де­ть­ся ри­зик­ну­ти й пе­рей­ти її.

— А Вер­ш­ни­ки ма­ють зір? — спи­тав Мер­рі. — Ро­зу­мі­єш, до­сі во­ни все ню­ха­ли, у вся­ко­му ра­зі вдень, як­що не по­ми­ля­юсь. А ти зве­лів нам хо­ва­ти­ся, ко­ли по­ба­чив їх да­ле­ко уни­зу, і те­пер ка­жеш, бу­цім­то нас по­мі­тять, як­що ми пі­де­мо?

— Я до­зво­лив со­бі зай­ву без­тур­бот­ність на вер­хів­ці, .. — ска­зав Блу­кач. — Праг­нув зна­й­ти який‐не­будь знак Ган­даль­фа, але не вар­то бу­ло пі­ді­й­ма­ти­ся утрьох і так дов­го сто­я­ти там. Адже чор­ні ко­ні ба­чать гар­но, й Вер­ш­ни­ки мо­жуть ви­ко­рис­то­ву­ва­ти ін­ших тва­рин чи лю­дей — при­га­дай­те Бри­го­ру. Са­мі во­ни здат­ні зда­ле­ка улов­лю­ва­ти за­пах жи­вої кро­ві — її во­ни од­но­час­но не­на­ви­дять і віч­но жа­да­ють; до то­го ж, хоч удень во­ни не ма­ють зви­чай­но­го зо­ру, але ми не­мов від­ки­да­є­мо ті­ні у їх­ній сві­до­мос­ті, які зни­ка­ють ли­ше на сон­ці опів­дні. А ось у тем­ря­ві во­ни ба­чать ба­га­то то­го, що не ба­чи­мо ми, й то­ді во­ни най­не­без­печ­ні­ші. Є та­кож де­що... Крім зо­ру та ню­ху, ще ін­ше... Чи па­м’я­та­є­те, як ми від­чу­ли три­во­гу, ко­ли тіль­ки при­йшли сю­ди, ра­ні­ше, ніж по­ба­чи­ли їх? А во­ни теж чу­ють нас, тіль­ки гос­т­рі­ше. До то­го ж, — до­дав він, зни­жу­ю­чи го­лос, — їх ва­бить Пер­с­тень.

— Та чи є в нас хоч який‐не­будь ви­хід? — Фро­до ози­рав­ся, мов за­ць­ко­ва­ний. — Як­що пі­де­мо — нас по­ба­чать! Як­що за­ли­ши­мось — я при­тяг­ну їх сю­ди!

Блу­кач по­клав ру­ку йо­му на пле­че.

— Ми ще ма­є­мо на­дію. З то­бою дру­зі. У нас є хмиз для вог­ни­ща, і це вже доб­ре. Ані при­тул­ку, ані за­хис­ту тут не зна­й­деш, але во­гонь за­мі­нить і те, й ін­ше. Са­у­рон вміє ви­ко­рис­то­ву­ва­ти во­гонь для сво­їх чор­них справ, як ви­ко­рис­то­вує і все на сві­ті, але Вер­ш­ни­ки вог­ню не люб­лять і бо­я­ть­ся тих, хто ним во­ло­діє. Во­гонь бу­де на­шим дру­гом у цій глу­ши­ні.

— Ой, не знаю, — про­мим­рив Сем. — Як на ме­не, це най­кра­щий спо­сіб озна­чи­ти: «Ми тут!» А ще мож­на пок­ри­ча­ти!

У най­ниж­чо­му; за­тиш­но­му ку­точ­ку за­па­ди­ни во­ни роз­кла­ли вог­ни­ще і при­го­ту­ва­ли ве­че­рю» Ті­ні по­дов­ша­ли, по­віт­ря за­хо­ло­ло. Всі не­спо­ді­ва­но від­чу­ли зві­ря­чий апе­тит — адже з са­мо­го ран­ку ні­чо­го не їли, — але не на­ва­жи­ли­ся з’їс­ти зай­во­го. По­пе­ре­ду на них че­ка­ли пус­те­ль­ні зем­лі, на­се­ле­ні ли­ше зві­ро­тою та пта­ха­ми; по­ки­ну­ті всі­ма ро­зум­ни­ми пле­ме­на­ми. Зрід­ка при­хо­ди­ли ту­ди з‐за гір Слі­до­пи­ти, але їх бу­ло за­ма­ло и во­ни не осе­ля­лись на­дов­го; бу­ва­ли та­кож — ще рід­ше — тро­лі, що спус­ка­ли­ся з пів­ніч­них до­лин Ім­лис­тих Гір, але зу­стріч з ни­ми ні­чо­го доб­ро­го не про­ві­ща­ла. Тіль­ки на Трак­ті мож­на бу­ло зу­стрі­ти зви­чай­них ман­д­рів­ни­ків, зде­біль­шо­го гно­мів, але во­ни зав­жди по­спі­ша­ли у сво­їх спра­вах, й сто­рон­ні не одер­жа­ли б від них ані до­по­мо­ги, ані доб­ро­го сло­ва.

— Не знаю, як нам за­оща­ди­ти за­па­си, — бід­кав­ся Фро­до. — Ос­тан­нім ча­сом ми все роз­по­ді­ля­ли без лиш­ку, та й за­раз не роз­ко­шу­є­мо, але як­що по­пе­ре­ду два тиж­ні хо­ду або й біль­ше, то ви­хо­дить, що ми со­бі над­то ба­га­то до­зво­ля­ли.

— У лі­сі їжа зна­й­де­ть­ся, — за­пе­ре­чив Блу­кач. — Яго­ди, ко­рін­ня, зіл­ля, а на край­ній ви­па­док я мо­жу щось упо­лю­ва­ти; По­ки не на­стань зи­ма, го­ло­ду мож­на Не бо­я­ти­ся. Але до­бу­ван­ня їжі — дов­га і втом­ли­ва ро­бо­та, а нам тре­ба по­спі­ша­ти. От­же, за­тя­г­ніть по­я­си та спо­ді­вай­те­ся на май­бут­ні бен­ке­ти у до­мі Ел­рон­да!

Чим тем­ні­ше, тим хо­лод­ні­ше ста­ва­ло на го­рі. Ви­зир­нув­ши з‐за краю за­па­ди­ни, во­ни ні­чо­го не ба­чи­ли, крім сі­рої зем­лі, та й та швид­ко зни­ка­ла у но­чі. Не­бо знов очис­ти­ло­ся, на ньо­му з’я­ви­ли­ся й за­ми­го­ті­ли зір­ки. Фро­до та йо­го то­ва­ри­ші скуп­чи­лись На­в­ко­ло вог­ню, за­гор­нув­шись у всі теп­лі ре­чі та ков­д­ри, які зна­й­шли­ся; а Блу­кач тіль­ки на­ки­нув плащ і си­дів від­да­лік, за­дум­ли­во по­с­мок­ту­ю­чи лю­ль­ку.

Ко­ли на­ста­ла ніч і ба­гат­тя доб­ре роз­жев­рі­ло­ся, він по­чав роз­по­ві­да­ти різ­ні іс­то­рії, щоб роз­ва­жи­ти їх та за­спо­ко­ї­ти.

Слу­ха­ю­чи ле­ген­ди про ста­ро­дав­ні пле­ме­на, про лю­дей та ель­фів, про доб­рі та злі вчин­ки ми­нув­ши­ни, го­бі­ти ми­мо­хіть за­мис­ли­ли­ся, скіль­ки ж ро­ків Блу­ка­чу та де він міг на­вчи­ти­ся всьо­го то­го.

— Роз­ка­жи про Гіл‐Ге­ла­да, — по­про­хав рап­том Мер­рі, ко­ли Блу­кач скін­чив опо­ві­щан­ня про ель­фій­сь­кі ко­ро­лів­с­т­ва. — Чи ти; зна­єш ще якусь час­ти­ну ті­єї ба­ла­ди, яку сьо­год­ні при­га­дав Сем?

— Знаю, — від­по­вів Блу­кач і Фро­до теж знає, бо ця іс­то­рія бли­зь­ко йо­го сто­су­є­ть­ся.

Мер­рі й Пін ско­са гля­ну­ли на Фро­до, але той ди­вив­ся на по­лу­м’я.

— Я знаю ли­ше тро­хи та й то від Ган­даль­фа, — ска­зав Фро­до. — Гіл‐Ге­лад був ос­тан­нім з ве­ли­ких ель­фій­сь­ких во­ло­да­рів Се­редзем­дя. «Гіл‐Ге­лад» їх­ньою мо­вою озна­чає «Зо­ря­не світ­ло». Ра­зом з Елен­ді­лом, дру­гом ель­фів, він пі­шов вій­ною на...

— До­сить! — пе­ре­хо­пив йо­го Блу­кач. — Не вар­то го­во­ри­ти про це, ко­ли слу­ги Во­ро­га так бли­зь­ко. Як­що дій­де­мо до до­му Ел­рон­да, там змо­же­те по­чу­ти все з по­чат­ку до кін­ця.

— Га­разд, то­ді ти роз­ка­жи ще щось про дав­ни­ну, — по­про­хав Сем, — про ель­фів за ча­сів їх­ньо­го роз­кві­ту. Ду­же хо­че­ть­ся по­чу­ти про ель­фів, бо ця тем­ря­ва сер­це гні­тить!

— Доб­ре, я роз­по­вім вам іс­то­рію про Ті­ну­ві­ель, ско­ро­че­ну, бо во­на ду­же дов­га і чим скін­чи­лась, не­ві­до­мо. Ни­ні ли­ше Ел­ронд точ­но па­м’я­тає, як її роз­по­ві­да­ли у дав­ні ча­си. Іс­то­рія чу­до­ва, хоч і сум­на, як, і всі іс­то­рії Се­ред­зе­м’я, — хай во­на вас роз­ва­жить.

Тро­хи по­мов­чав­ши, він по­чав спі­ву­чим і ти­хим го­ло­сом:

— Та­кі піс­ні ель­фи на­зи­ва­ють «ан‐тен­нат», на за­галь­ній мо­ві їх від­тво­рю­ва­ти склад­но, ви­хо­дить ли­ше слаб­ке від­лун­ня. Це по­вість про те, ж зу­стрів­ся Бе­рен, син Ба­ра­гі­ра, з Лю­чі­ень Ті­ну­ві­ель. Бе­рен був люд­сь­ко­го ро­ду, а Лю­чі­ень — доч­ка Тін­го­ла, ель­фій­сь­ко­го во­ло­да­ря тих ча­сів, ко­ли світ був ще мо­ло­дий. Во­на бу­ла най­гар­ні­ша з ді­тей зем­лі. При­на­дою до­рів­ню­ва­лась во­на до зір­ки, що схо­дить над пів­ніч­ни­ми ту­ма­на­ми, а ли­це її про­ме­ні­ло со­няч­ним світ­лом. У той час Ве­ли­кий Во­рог, кот­ро­му Са­у­рон був ли­ше при­служ­ни­ком, жив у Ан­г­бан­ді, на Пів­но­чі, а ель­фи, по­вер­нув­шись до Се­ред­зе­м’я з Не­до­сяж­но­го За­хо­ду, пішли на ньо­го вій­ною, щоб ві­ді­бра­ти вкра­де­ні Сі­ль­ма­рі­ли, най­яс­к­ра­ві­ші над усі са­мо­цві­ти сві­ту. І пра­ба­ть­ки люд­сь­ких пле­мен до­по­ма­га­ли ель­фам. Але Во­рог одер­жав пе­ре­мо­гу, Ба­ра­гір за­ги­нув, а Бе­рен чу­дом уря­ту­вав­ся і по­тра­пив у ліс Не­ль­до­рет, під­лег­лий вла­ді Тін­го­ла. Там од­но­го ра­зу він по­ба­чив, як спі­ває й тан­цює Лю­чі­ень на га­ля­ви­ні над за­ча­ро­ва­ною рі­кою Ес­га­ль­ду­їн. Він дав їй ім’я Ті­ну­ві­ель, що ста­ро­дав­ньою мо­вою озна­ча­ло «Со­ло­вей». Ба­га­то по­не­ві­рянь за­з­на­ли во­ни по­тім, ще й дов­гу роз­лу­ку. Ті­ну­ві­ель вря­ту­ва­ла Бе­ре­на з Са­у­ро­но­вої в’яз­ни­ці, по­тім удвох здо­ла­ли во­ни не­без­печ­ний шлях, про­ник­ли до тро­ну Чор­но­го Во­ло­да­ря і зня­ли з йо­го за­ліз­но­го він­ця Сі­ль­ма­ріл. Тіль­ки один з трьох сла­вет­них ка­ме­нів устиг­ли во­ни зня­ти, і став він ве­сі­ль­ним да­рун­ком Тін­го­ло­ві за ру­ку Лю­чі­ень. Але скла­ло­ся так, що Бе­ре­на вбив Вовк, який пе­ре­слі­ду­вав йо­го від са­мих во­ріт Ан­г­бан­ду, і вмер син Ба­ра­гі­ра на ру­ках у своєї ко­ха­ної Тшу­ві­ель. Во­на во­лі­ла теж по­мер­ти й роз­ді­ли­ти з ним ту до­лю, що че­кає на смер­т­них, аби тіль­ки не роз­лу­ча­ти­ся. Ка­жуть, що во­ни по­вер­ну­лись до жит­тя, зно­ву з’я­ви­ли­ся вдвох у Се­ред­зе­м’ї і ще дов­го жи­ли у зе­ле­них лі­сах, а по­тім за­ли­ши­ли цей світ, від­ле­ті­ли їх­ні ду­ші ген за ме­жі йо­го. Так ста­ло­ся, що Лю­чі­ень єди­на з ель­фів пі­з­на­ла іс­тин­ну смерть і по­ки­ну­ла світ, за­ли­шив­ши дру­зів опла­ку­ва­ти не­втіш­ну втра­ту. Від неї ді­с­та­ла­ся ель­фій­сь­ка кров у спад­щи­ну лю­дям то­го ро­ду. На­щад­ки тих, хто по­хо­дить від Лю­чі­ень, жи­вуть ще й до­сі; ка­жуть, що рід цей ні­ко­ли не згас­не. До ньо­го на­ле­жить і Ел­ронд з Рі­вен­дел­лу: адже Бе­рен і Лю­чі­ень ма­ли си­на Діо­ра, що став спад­ко­єм­цем Тін­го­ла, а той мав доч­ку Ель­він­гу Сві­тлу, що ста­ла дру­жи­ною Еа­ран­ді­ла, який від­ва­жив­ся, під­няв­ши віт­ри­ла, по­плив­ти по не­бес­но­му оке­а­ну з Сі­ль­ма­рі­лом, що ся­яв на чо­лі йо­го. А від Еа­ран­ді­ла по­чав­ся рід ко­ро­лів Ну­ме­но­ру, Зір­ки За­хо­ду.

Го­бі­ти слу­ха­ли, не від­ри­ва­ю­чи очей від йо­го див­но схви­льо­ва­но­го об­лич­чя, ледь ос­віт­ле­но­го від­блис­ка­ми ба­гат­тя. Очі йо­го бли­ща­ли, го­лос на­був си­ли й гли­би­ни. Над ним про­стя­га­лось чор­не зо­ря­не не­бо. Не­спо­ді­ва­но блі­да, при­мар­на за­гра­ва роз­ли­ла­ся за йо­го спи­ною над вер­хів­кою го­ри: це схо­див но­во­на­ро­дже­ний мі­сяць. Тінь Віт­ро­вії по­кри­ла за­па­ди­ну, й зо­рі зблід­ли.

Іс­то­рія скін­чи­ла­ся. Го­бі­ти за­во­ру­ши­лись, по­ча­ли по­тя­га­ти­ся.

— Ди­ві­ть­ся, — ска­зав Мер­рі, — мі­сяць схо­дить. Уже піз­но.

Усі по­ди­ви­ли­ся на не­бо й по­мі­ти­ли не­ве­ли­ку чор­ну пля­му на гре­бе­ні го­ри, за­ли­тої мі­сяч­ним сяй­вом. То міг бу­ти ка­мінь або ула­мок ске­лі.

Сем і Мер­рі під­ве­ли­ся й ві­дій­шли від ба­гат­тя. Фро­до з Пі­ном си­ді­ли мов­ч­ки. Блу­кач щі­ль­но при­су­нув­ся до го­ри. Все бу­ло ти­хо й спо­кій­но, але сер­це Фро­до рап­том за­хо­ло­ло. Він при­су­нув­ся ближ­че до вог­ню. Аж ось у ос­віт­ле­не ко­ло вбіг, лед­ве ди­ха­ю­чи, Сем: .

— Там щось не­зро­зу­мі­ле! Ме­ні чо­гось так страш­но ста­ло! З міс­ця зі­йти не зміг! Не­мов під­кра­да­є­ть­ся хтось...

— Ти ба­чив що‐не­будь? — спи­тав Фро­до, ско­чив­ши на но­ги.

— Ні, па­не, ні­чо­го не ба­чив, та й не при­див­ляв­ся.

— А я, зда­є­ть­ся, ба­чив, — ска­зав Мер­рі — по рів­ни­ні, там, ку­ди мі­сяч­не світ­ло ся­гає, по­су­ва­ю­ть­ся дві чи три чор­ні по­ста­ті — у на­прям­ку до нас.

— Сі­дай­те ближ­че один до од­но­го, спи­на­ми до вог­ню! — роз­по­ря­див­ся Блу­кач. — При­го­туй­те дов­гі гіл­ки!

Во­ни си­ді­ли, за­та­му­вав­ши по­дих, на­сто­ро­жі, спи­ною до вог­ню, й вдив­ля­ли­ся у на­в­ко­лиш­ню ніч­ну тем­ряву. Ні­що не змі­ню­ва­ло­ся. Ані зву­ку, — ані по­ру­ху. Фро­до во­рух­нув­ся; ти­ша ста­ва­ла не­стер­п­ною — йо­му кор­ті­ло го­лос­но кри­ча­ти.

— Ти­х­ше! — про­ше­по­тів Блу­кач. І тої ж ми­ті Пін зой­к­нув:

— Що це?

Во­ни ско­ріш від­чу­ли, ніж по­ба­чи­ли, як по­над кра­єм за­па­ди­ни, зда­ля, пі­ді­й­ма­ю­ть­ся ті­ні, од­на чи кіль­ка; во­ни вди­ви­ли­ся уваж­ні­ше — ті­ні зро­с­ли. Не­вдов­зі вже не бу­ло сум­ні­ву: три чи чо­ти­ри ви­со­кі по­ста­ті сто­я­ли на схи­лі, див­ля­чись на них, — та­кі чор­ні, не­мов про­вал­ля у гли­бо­кій но­чі. Фро­до по­чув слаб­ке си­чан­ня, ні­би крізь ті про­вал­ля ви­ті­ка­ла от­руй­на па­ра; на ньо­го не­мов кри­гою по­ві­я­ло. По­ста­ті по­ві­ль­но на­бли­зи­лись.

Жах охо­пив Пі­на й Мер­рі во­ни впа­ли до­лі­лиць на зем­лю. Сем при­ту­лив­ся до Фро­до, але той був пе­ре­ля­ка­ний не мен­ше за ньо­го; йо­го тру­си­ло, але рап­том усі стра­хи роз­та­ну­ли у пал­ко­му ба­жан­ні на­ді­ти Пер­с­тень. Фро­до вже не міг ду­ма­ти ні про що ін­ше. Він не за­був Мо­ги­ль­ни­ків, па­м’я­тав на­каз Ган­даль­фа, але щось під­штов­ху­ва­ло йо­го по­при все під­да­ти­ся спо­ку­сі. Не за­ра­ди по­ря­тун­ку, вза­га­лі ні для чо­го, доб­ро­го чи по­га­но­го — він прос­то від­чу­вав, що му­сить ви­й­ня­ти Пер­с­тень і на­ді­ти на па­лець. Він не міг ні­чо­го ска­за­ти. Він від­чу­вав на со­бі по­гляд Се­ма, той, ма­буть, від­чу­вав йо­го бі­ду, але не міг на­віть по­вер­ну­ти­ся до ньо­го. Він за­плю­щив очі і ще якийсь час на­ма­гав­ся чи­ни­ти опір; на­реш­ті на­пру­жен­ня до­сяг­ло краю — він по­ві­ль­но ви­тяг лан­цю­жок і су­нув вка­зів­ний па­лець лі­вої ру­ки у Пер­с­тень.

Від­ра­зу ж, хоч ні­чо­го на­в­кру­ги не змі­ни­ло­ся — ніч, тем­ря­ва, — чор­ні по­ста­ті ста­ли ви­раз­но ви­ди­мі. Фро­до По­ба­чив їх крізь на­кид­ки, п’я­тьох ви­со­ких на зріст во­ї­нів: двоє сто­я­ли На краю за­па­ди­ни, а троє на­бли­жа­ли­ся до ньо­го. На блі­дих об­лич­чях жев­рі­ли без­жа­ліс­ні очі; під пла­ща­ми бу­ли дов­гі сі­рі ша­ти, на си­во­му во­лос­сі бли­ща­ли сріб­ні шо­ло­ми, а у ко­ща­вих ру­ках — ста­ле­ві ме­чі. Очі їх­ні, спря­мо­ва­ні на Фро­до, про­ни­зу­ва­ли на­ск­різь; во­ни йшли прос­то на ньо­го. У від­чаї ви­хо­пив він сво­го влас­но­го ме­ча, і кли­нок спа­лах­нув, на­че під­па­ле­ний. Двоє во­ї­нів зу­пи­ни­ли­ся. Тре­тій був ви­щий за ін­ших; на йо­го дов­гім блис­ку­чім во­лос­сі ся­я­ла ко­ро­на. В од­ній руці він три­мав дов­гий меч, в дру­гій — кин­джал, і та дру­га ру­ка ледь по­міт­но сві­ти­ла­ся. Він ме­тнув­ся впе­ред й на­ле­тів на Фро­до.

А Фро­до впав на зем­лю і, ви­гук­нув­ши: «О Ел­бе­рет! Гіл­то­ні­ель!», уст­ро­мив меч у но­гу во­ро­га. Не­са­мо­ви­те во­лан­ня зле­ті­ло до не­ба; щось, ні­би кри­жа­не ле­зо, вп’я­ло­ся у пле­че Фро­до. Втра­ча­ю­чи сві­до­мість, він по­ба­чив, мов крізь ту­ман­ні ви­хо­ри, як Блу­кач ви­ст­риб­нув з тем­ря­ви з па­ла­ю­чи­ми го­ло­веш­ка­ми у ру­ках. Ос­тан­нім зу­сил­лям Фро­до, від­ки­нув­ши меч, зір­вав Пер­с­тень з па­ль­ця і міц­но за­тис­нув йо­го пра­ви­цею.

Роз­діл 12
СУ­ТИЧ­КА БІ­ЛЯ БРО­ДУ

Ко­ли до Фро­до по­вер­ну­лась сві­до­мість, він усе ще стис­кав у руці Пер­с­тень. По­ряд яс­к­ра­во па­ла­ло ба­гат­тя — ту­ди під­ки­ну­ли хми­зу. Пін, Мер­рі та Сем схи­ли­лись над сво­їм ва­таж­ком.

— Що ста­ло­ся? — спи­тав Фро­до, не­са­мо­ви­то ози­ра­ю­чись; — Де той блі­дий ко­роль?

Зра­ді­лі, що він отя­мив­ся, дру­зі на­віть не зра­зу змо­г­ли від­по­віс­ти; та во­ни й не зро­зу­мі­ли йо­го. На­реш­ті Сем по­яс­нив, що во­ни ні­чо­го не ба­чи­ли, ок­рім роз­плив­ча­тих ті­ней. Сем жах­нув­ся, ко­ли по­мі­тив, що пан йо­го щез; у ту ж мить чор­на тінь ме­тну­лась повз ньо­го, і він упав. Го­лос Фро­до, чут­ний мов­би зда­ле­ка чи з‐під зем­лі, ви­гук­нув не­зро­зу­мі­лі сло­ва — оце й усе. Ли­ше по яко­мусь ча­сі во­ни зна­й­шли Фро­до, що ле­жав мов не­жи­вий у тра­ві, — пе­ре­че­пив­шись об ньо­го; по­ряд ле­жав йо­го меч, Блу­кач зве­лів під­ня­ти Фро­до й пе­ре­нес­ти ближ­че до вог­ню, а сам ку­дись по­дів­ся — вже дав­но.

В Се­мо­вім сер­ці знов під­ня­ли­ся пі­до­зри що­до Блу­ка­ча; але не встиг ще він зі­зна­ти­ся у то­му Фро­до, як Слі­до­пит по­вер­нув­ся, не­спо­ді­ва­но ви­ри­нув­ши з тем­ря­ви. Го­бі­ги під­хо­пи­ли­ся, й Сем, за­сту­пив­ши Фро­до, ви­хо­пив ме­ча, але Блу­кач, не зва­жа­ю­чи на те, швид­ко опус­тив­ся на ко­лі­на по­ряд з ним.

‐Я ж не Чор­ний Вер­ш­ник, Се­ме, — ска­зав він м’я­ко, — та й не при­служ­ник їх­ній. Я на­ма­гав­ся роз­ві­да­ти, ку­ди во­ни зник­ли, але ні­чо­го не зна­й­шов. Хто зна, чо­му во­ни не на­па­ли знов; але по­бли­зу за­раз й ду­ху їх­ньо­го не­ма.

Ко­ли Фро­до роз­по­вів, що з ним бу­ло, Блу­кач спо­хмур­нів, по­хи­тав го­ло­вою й зі­тх­нув. По­тім зве­лів Пі­но­ві та Мер­рі на­бра­ти во­ди у всі ка­зан­ки, на­грі­ти й об­ми­ти ра­ну.

— Під­три­муй­те си­ль­ний во­гонь та зі­грі­вай­те Фро­до, — до­дав він, по­тім по­кли­кав Се­ма, ві­дій­шов з ним убік і ска­зав ти­хо:

— Те­пер я збаг­нув, у чо­му річ. До нас на­ві­да­лись ли­ше п’я­те­ро вер­ш­ни­ків. Чо­му зі­бра­ли­ся не всі, не знаю; мож­ли­во, прос­то не очі­ку­ва­ли зу­стрі­ти опір. За­раз во­ни тим­ча­со­во від­сту­пи­ли, але, бо­ю­ся, не­да­ле­ко. Во­ни ви­чі­ку­ють і по­вер­ну­ть­ся На­ступ­ної но­чі, як­що Не пі­де­мо звід­си. Адже їх­ня ме­та май­же до­сяг­ну­та, Пер­с­тень не мо­же пі­ти да­ле­ко. От­же, Се­ме, во­ни по­ра­ни­ли тво­го ха­зя­ї­на для то­го, щоб не­од­мін­но під­ко­ри­ти йо­го сво­їй во­лі. Але ми ще по­ба­чи­мо, що ви­йде!

Сем ма­ло не зах­ли­нув­ся слі­зь­ми;

— Не впа­дай у від­чай, — ска­зав Блу­кач. — По­вір, твій Фро­до на­ба­га­то міц­ні­ше зліп­ле­ний, ніж я вва­жав, хоч Ган­дальф ме­не й по­пе­ре­джав. Йо­го не вби­то, і він бу­де опи­ра­ти­ся от­ру­ті дов­ше, ніж роз­ра­хо­ву­ють во­ро­ги. А я до­по­мо­жу йо­му, чим змо­жу. До­гля­дай йо­го кра­ще, а ме­ні знов тре­ба йти!

Блу­кач зро­бив крок убік і швид­ко зник у тем­ря­ві.

Фро­до за­дрі­мав, хоч біль від ра­ни все зрос­тав, і Мер­т­вот­ний хо­лод роз­ли­вав­ся від пле­ча по руці та бо­ку. Дру­зі кло­по­та­ли­ся над ним, зі­грі­ва­ли, об­ми­ва­ли ра­ну. По­ві­ль­но, нуд­но тяг­лась ніч. Зо­ря вже жев­рі­ла в не­бі, за­па­ди­ну залля­ло сі­ру­ва­те світ­ло, ко­ли Блу­кач на­реш­ті по­вер­нув­ся.

— По­ди­ві­ть­ся! — ви­гук­нув він і під­няв із зем­лі чор­ний плащ, який не по­мі­ти­ли ра­ніш, у тем­ря­ві. На фут ви­ще по­до­лу плащ був ро­зір­ва­ний. — Ось ку­ди вда­рив Фро­до. Од­нак ні­якої шко­ди на­пад­ни­ко­ві він, ма­буть, не за­по­ді­яв, бо меч за­ли­шив­ся ці­лий, а будь‐який кли­нок, що про­ст­ро­мить ті­ло Кіль­це­нос­ця, зо­тлі­ває. Си­ль­ні­ше по­ді­я­ло ім’я Ел­бе­рет. А ось йо­го удар не­без­печ­ний для Фро­до! — він зно­ву на­хи­лив­ся й під­няв дов­гий та ву­зь­кий кин­джал зі зла­ма­ним кін­чи­ком, що хо­лод­но ви­блис­ку­вав. Але в світ­лі бли­зь­ко­го ран­ку він на очах ото­ро­пі­лих го­бі­тів по­чав опли­ва­ти, та­ну­ти й стру­мін­цем ди­му роз­ві­яв­ся у по­віт­рі. У руці Блу­ка­ча за­ли­ши­лась ли­ше ру­ко­ять.

— Ось кля­те зна­ряд­дя! — ви­гук­нув він. — Цим клин­ком і по­ра­не­но Фро­до. Ма­ло хто в наш чає уміє лі­ку­ва­ти та­кі ра­ни. Але я зроб­лю все, на що здат­ний.

Він сів на зем­лю, по­клав ру­ко­ять на ко­лі­на і за­спів­ав над ним про­тяж­ли­ву піс­ню не­ві­до­мою мо­вою, а по­тім від­клав убік. Да­лі Блу­кач схи­лив­ся до Фро­до і про­мо­вив кіль­ка не­роз­бір­ли­вих слів. То­ді, ді­став­ши з ки­се­та на пря­сі ву­зь­ке лис­тя яко­їсь ро­с­ли­ни, він 'роз­тер один лис­то­чок па­ль­ця­ми, і роз­ли­ли­ся сві­жі, пря­ні па­хо­щі.

— За цим зіл­лям я му­сив да­ле­ко хо­ди­ти, — ска­зав він. — На без­ліс­них гор­бах во­но не рос­те. Але у ха­щах на пів­день від Трак­ту я зна­й­шов йо­го, від­чув­ши за­пах у тем­ря­ві. Це не­аби­яке щас­тя — зна­й­ти аце­лас! Йо­го за­вез­ли до Се­ред­зе­м’я ну­ме­нор­ці, і те­пер він зрід­ка рос­те та­лі, де во­ни меш­ка­ли ко­лись чи ста­ва­ли та­бо­ром. На пів­но­чі про ньо­го зна­ють ли­ше ті, хто блу­кає по Глу­хо­ма­ні. Аце­лас — ду­же си­ль­не ці­лю­ще зіл­ля, але про­ти та­кої ра­ни на­в­ряд чи зго­ди­ть­ся.

Він ки­нув аце­лас у ок­ріп. Дух­мя­на, ос­ві­жа­ю­ча па­ра під­ня­лась у по­віт­ря, го­бі­ти де­що за­спо­ко­ї­ли­ся, зве­се­лі­ли. Ко­ли Блу­кач об­мив пле­че Фро­до, то­му теж по­лег­ша­ло, біль та оні­мін­ня у бо­ці по­слаб­ша­ли. Але ру­кою Фро­до по­во­ру­ши­ти не міг, на­віть па­ль­цем. Він гір­ко по­жал­ку­вав, що по­во­див­ся так не­ро­зум­но й сла­бо­ві­ль­но. На­ді­ва­ю­чи Пер­с­тень, він, яс­на річ, під­ко­ряв­ся не влас­но­му ба­жан­ню, а во­ро­жо­му на­ка­зу. Йо­го му­чи­ла ду­ша, що те­пер він за­ли­ши­ть­ся ка­лі­кою на­зав­ж­ди і не змо­же про­дов­жу­ва­ти путь, бо не має си­ли на­віть три­ма­ти­ся на но­гах.

Са­ме це пи­тан­ня тур­бу­ва­ло та­кож йо­го су­пут­ни­ків. Во­ни ви­рі­ши­ли по­ки­ну­ти Віт­ро­вію як­най­швид­ше.

— Те­пер я вва­жаю, що во­рог сте­жив за цим міс­цем вже де­кіль­ка днів, — ска­зав Блу­кач. — Як­що Ган­дальф сю­ди і при­хо­див, то на­пев­не мав від­ра­зу ж іти, й він не по­вер­не­ть­ся. У будь‐яко­му ви­пад­ку но­чу­ва­ти тут піс­ля вчо­раш­ньо­го на­па­ду не­без­печ­но, а от ко­ли ви­ру­ши­мо, то­ді нам на­в­ряд чи щось за­гро­жу­ва­ти­ме.

— Ко­ли зо­всім роз­вид­ни­лось, во­ли по­хап­ки по­до­їли та за­па­ку­ва­ли ре­чі; Фро­до йти не міг, от­же, всі ре­чі по­ді­ли­ли на чо­ти­ри час­ти­ни, а по­ні роз­ван­та­жи­ли. У по­хо­ді бі­до­лаш­на ко­ня­ка знач­но зміц­ніла, на­ї­лась і вже ви­ка­зу­ва­ла при­хи­ль­ність до но­вих ха­зя­їв, особ­ли­во до Се­ма. Кеп­сь­ко, ли­бонь, жи­ло­ся по­ні в Біл­ла Тер­ни­ка, як­що ман­д­ри по без­до­ріж­жю біль­ше за­до­во­ль­ня­ли йо­го! Те­пер Фро­до їхав вер­хи.

По­пря­му­ва­ли на пів­день. Що­прав­да, так во­ни ма­ли пе­рей­ти че­рез Тракт, але по той бік від­ра­зу по­чи­на­ли­ся лі­си, де мож­на бу­ло доб­ре схо­ва­ти­ся й за­пас­ти до­сить хми­зу: Блу­кач по­яс­нив, що Фро­до по­тріб­не теп­ло, особ­ли­во уно­чі, та й ін­шим во­гонь мав по­слу­жи­ти хоч слаб­ким, але за­хис­том.

По­ві­ль­но, огля­да­ю­чись, про­би­ра­ли­ся во­ни по пів­ден­но‐за­хід­них схи­лах гір і на­реш­ті ви­йшли на уз­біч­чя Трак­ту. Вер­ш­ни­ки не з’яв­ля­ли­ся. Але са­ме ко­ли пе­ре­бі­га­ли че­рез до­ро­гу, зда­ле­ка до­ли­ну­ли два ви­гу­ки, що жа­хом і жа­лем стис­ку­ва­ли ду­шу, — по­клик та від­гук. Про­жо­гом ки­ну­ли­ся ман­д­рів­ни­ки у за­рос­ті по той бік до­ро­ги. Міс­це­вість тут пі­ді­й­ма­ла­ся у на­пря­мі на пів­день, але бу­ла зди­ча­ві­ла та не­при­ваб­ли­ва — гус­тий ча­гар­ник;, гаї хир­ля­вих де­рев, ши­ро­кі га­ля­ви­ни з бід­ною, жор­с­т­кою, по­со­х­лою тра­вою. Лис­тя на де­ре­вах зі­в’я­ло і си­па­лось до­щем. Без­ра­діс­не ви­до­ви­ще не спри­я­ло доб­ро­му на­ст­рою го­бі­тів, от­же, ру­ха­ли­ся во­ни спрокво­ла, го­во­ри­ли ма­ло. Фро­до бо­ля­че бу­ло ди­ви­ти­ся, як дру­зі йо­го плен­та­ю­ть­ся, по­хму­ро по­хи­лив­ши го­ло­ви, зі­гнув­шись під тя­га­рем. На­віть Блу­кач ви­гля­дав стом­ле­ним і при­гні­че­ним.

То­год­ня Фро­до зно­ву ста­ло по­га­но, але він дов­го при­хо­ву­вав це. Ми­на­ло чо­ти­ри дні, к ото­чу­ва­ли все ті ж са­мі кар­ти­ни, тіль­ки верх Віт­ро­вії по­за­ду по­тро­ху та­нув, а го­ри по­пе­ре­ду тро­хи ви­ро­с­ли. Піс­ля то­го пе­ре­гу­ку, що во­ни чу­ли на до­ро­зі, во­ро­ги ні­як не ви­ка­зу­ва­ли се­бе і, зда­ва­ло­ся, біль­ше не сте­жи­ли за вті­ка­ча­ми. По­до­ро­жа­ни з ос­т­ра­хом че­ка­ли но­чі та по­пар­но сто­я­ли на­ка­тах, що­ми­ті го­то­ві по­ба­чи­ти, як чор­ні ті­ні під­кра­да­ю­ть­ся у пі­ть­мі, ледь ос­віт­ле­ні мі­сяч­ним сяй­вом, бо мі­сяць раз у раз хо­вав­ся за хма­ра­ми. Але ні­хто не з’яв­ляв­ся і ні­що не по­ру­шу­ва­ло без­го­мін­ня, тіль­ки ві­тер зі­тхав се­ред зі­в’я­ло­го лис­тя. Ні ра­зу не від­чу­ва­ли во­ни то­го пе­ред­чут­тя за­гро­зи, як пе­ред на­па­дом на Віт­ро­вії. Важ­ко бу­ло по­ві­ри­ти, що Вер­ш­ни­ки знов за­гу­би­ли їх­ній слід; най­імо­вір­ні­ше, во­ни го­ту­ва­ли пас­т­ку в яко­мусь ву­зь­ко­му міс­ці...

Над­ве­чір п’я­то­го дня во­ни про­ми­ну­ли не­гли­бо­ку до­ли­ну, і по­чав­ся по­сту­по­вий під­йом. Блу­кач знов звер­нув на пів­ніч­ний схід, і на шос­тий день з гре­бе­ня дов­го­го кру­то­схи­лу во­ни по­ба­чи­ли да­ле­ко по­пе­ре­ду скуп­чен­ня па­горб був, укри­тих лі­сом. Уни­зу тяг­ла­ся стріч­ка Трак­ту, пра­во­руч у при­ть­ма­ре­но­му со­няч­но­му світ­лі ви­блис­ку­ва­ла річ­ка, а ще од­на, мов ма­ра, вви­жа­ла­ся в да­ле­чи­ні, у ка­м’я­ни­с­тій до­ли­ні, за­тяг­не­ній ту­ма­ном;

— До­ве­де­ть­ся на де­який час по­вер­ну­ти­ся на до­ро­гу, — ска­зав Блу­кач. — Ми на­бли­зи­ли­ся до рі­ки Си­вої Шу­ма­ви, яку ель­фи на­зи­ва­ють Мі­тей­тель. Во­на те­че з Ете­ну, Тро­ля­чо­го уз­гі­р’я на пів­ніч від Рі­вен­дел­лу, і зли­ва­є­ть­ся з Гри­му­чою да­лі на пів­день. У по­низ­зі во­на да­є­ть­ся Сріб­ли­ною. На­бли­жа­ю­чись до Мо­ря, во­на стає по­туж­ні­шою. Пе­ре­пра­виш­ся че­рез неї мож­ли­во ли­ше бі­ля ви­то­ків, на Етен­сь­ких Бо­ло­тах, чи по Ос­тан­ньо­му Мос­ту, до яко­го під­хо­дить Тракт.

— А що це за дру­га рі­ка отам, да­ле­ко? — спи­тав Мер­рі. — Це Гри­му­ча, або Бру­ї­нен. Тракт, оги­на­ю­чи уз­гі­р’я уз­довж під­ніж­жя, з’єд­нує міст із бро­дом че­рез Бру­ї­нен — це чи­ма­лий від­рі­зок шля­ху. Але про це я до­сі ще не ду­мав. Спер­шу тре­ба по­до­ла­ти міст. Ду­же по­щас­тить нам, як­що не че­кає на нас там во­ро­жа за­сід­ка.

На­ступ­но­го дня, ра­но вран­ці, во­ни зно­ву ви­йшли на до­ро­гу. Блу­кач із Се­мом пройшли де­що упе­ред, але ані пі­ших, ані кін­них на трак­ті не зу­стрі­ли. У цьо­му кут­ку, під тін­ню гір, не­що­дав­но йшов дощ, на дум­ку Блу­ка­ча — два дні то­му, й усі слі­ди зми­ло, але з то­го ча­су‐ні­хто, оче­ви­дяч­ки, тут вер­хи не про­їжджав.

На­ма­га­ю­чись іти най­швид­кі­шою хо­дою, во­ни здо­ла­ли при­близ­но дві ми­лі й на­реш­ті по­ба­чи­ли Ос­тан­ній Міст у кін­ці ко­рот­ко­го кру­то­го спус­ку. Во­ни з ос­т­ра­хом очі­ку­ва­ли, що ось‐ось на­зу­стріч їм ви­пов­зуть чор­ні по­ста­ті, але ні­ко­го не бу­ло. Блу­кач зве­лів усім схо­ва­ти­ся у ча­га­рях, а сам пі­шов на роз­від­ку. По­вер­нув­ся він швид­ко, ма­ло не біг­цем:

— Во­ро­га не вид­но й не чут­но, не збаг­ну, що це озна­чає. За­те я зна­й­шов де­що зо­всім не­спо­ді­ва­не! — Він по­ка­зав го­бі­там кра­си­вий блі­до‐зе­ле­ний ка­мінь. — Ле­жав у по­ро­сі по­се­ред мос­ту! Це бе­рил, улюб­ле­ний ка­мінь ель­фів. На­вмис­не йо­го там по­кла­ли чи ви­пад­ко­во упус­ти­ли, не ска­жу. Але це, без сум­ні­ву, доб­рий знак. Вва­жай­мо, що Міст ві­ль­ний. Але як пе­рей­де­мо, кра­ще бу­де зі­йти з Трак­ту, як­що не зна­й­де­мо ви­раз­ні­шо­го на­тя­ку.

Не га­ю­чи ча­су, ру­ши­ли з міс­ця. Міст пе­рейшли без при­год — тіль­ки во­да ви­ру­ва­ла бі­ля опор трьох йо­го ве­ли­ких про­го­нів. Пройшли ще бли­зь­ко ми­лі і зна­й­шли ву­зь­кий бай­рак, що від­хо­див лі­во­руч від до­ро­ги. Блу­кач за­вер­нув ту­ди, і ско­ро во­ни за­гу­би­ли­ся у тем­них ха­щах, що об­сту­пи­ли по­хму­рі па­гор­би.

Го­бі­ти ра­ді­ли, що по­ки­ну­ли без­ра­діс­ні не­трі і міст вже по­за­ду; але на­в­ко­ло все, зда­ва­ло­ся, ди­ха­ло за­гро­зою. Па­гор­би ста­ва­ли все ви­щі; там і сям на їх­ніх вер­хів­ках ма­я­чи­ли ста­ро­дав­ні сті­ни та зруй­но­ва­ні ве­жі най­з­ло­віс­ні­шо­го ви­гля­ду. Але тіль­ки Фро­до, що не йшов піш­ки, міг до­зво­ли­ти со­бі ди­ви­тись на­в­кру­ги та роз­мір­ко­ву­ва­ти. Він зга­дав роз­по­ві­ді Бі­ль­бо яро ве­жі на го­рах пів­ніч­ні­ше від Трак­ту, не­по­да­лік від стій­би­ща тро­лів, де то­му до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти свою пер­шу справ­ж­ню при­го­ду. Фро­до здо­га­дав­ся, що во­ни те­пер ідуть по слі­ду Бі­ль­бо, і по­ду­мав, чи во­ни ви­пад­ко­во не по­трап­лять у те ж са­ме міс­це.

— Хто меш­кає у цьо­му краї? — спи­тав він. І хто збу­ду­вав ці ве­жі? Адже тут тро­лів­сь­кі зем­лі?

— Тро­лі не за­й­ма­ю­ть­ся бу­дів­ниц­т­вом, — від­по­вів Блу­кач. — Ні­хто тут не жи­ве. Ба­га­то ві­ків то­му жи­ли лю­ди, але вже дав­но їх не­ма. Ка­жуть, що ту­теш­ній на­род під­пав під тінь Ан­г­ма­ра і від­дав­ся злу. Але всі во­ни за­ги­ну­ли у тій вій­ні, що при­зве­ла до за­ги­бе­лі Пів­ніч­но­го ко­ро­лів­с­т­ва. Бу­ло це так дав­но, що вже на­віть го­ри про все за­бу­ли, тіль­ки тінь спо­га­дів ще ле­жить над ці­єю зем­лею.

— Як­що тут са­ма пус­т­ка, від ко­го ж ти про все це ді­знав­ся? — спи­тав Пін. — Адже пта­хи та зві­рі ні­чо­го та­ко­го роз­по­віс­ти не здат­ні?

— На­щад­ки Елен­ді­ла не за­бу­ва­ють про ми­ну­ле. А ще чи­ма­ло та­ко­го, що й я не при­га­даю, зна­ють у Рі­вен­дел­лі.

— А ти час­то бу­вав у Рі­вен­дел­лі? — спи­тав Фро­до.

— Я жив там ко­лись і по­вер­та­юсь що­ра­зу, як маю мож­ли­вість. Ту­ди ли­не моє сер­це; але не су­ди­ло­ся ме­ні за­зна­ти спо­кою у пре­крас­ній осе­лі Ел­рон­до­вій.

Па­гор­би по­ча­ли зми­ка­ти­ся. Десь по­за­ду Тракт, як зав­жди, біг до річ­ки Бру­ї­нен, але ані то­го, ані дру­гої не бу­ло вид­но. Ма­лень­кий за­гін уві­йшов до ву­зь­ко­го ка­нь­йо­ну, що гли­бо­ко пе­ре­ти­нав тов­щу гір, тем­ний і ти­хий. По ске­лях і над ни­ми щі­ль­ни­ми ла­ва­ми сто­я­ли сос­ни, зви­са­ло ста­ре, буг­ру­ва­те ко­рін­ня.

Го­бі­ти ду­же вто­ми­ли­ся. Важ­ка то пра­ця — по­су­ва­ти­ся без­до­ріж­жям, про­лі­за­ти між за­ва­ла­ми мер­т­вих стов­бу­рів та ка­мін­ня. Дба­ю­чи про Фро­до, во­ни уни­ка­ли пі­ді­й­ма­ти­ся по схи­лах, та й не бу­ло зруч­но­го ви­хо­ду з ву­зь­ких уще­лин. Так збіг­ли два дні; по­тім по­го­да змі­ни­ла­ся: ві­тер стій­ко по­дув із за­хо­ду та про­лив во­ду да­ле­ко­го мо­ря дріб­ним мряч­ним до­щи­ком на су­во­рі схи­ли. Уве­че­рі ман­д­рів­ни­ки бу­ли вже мокрі до кіс­ток, але роз­клас­ти ба­гат­тя не спро­мо­г­ли­ся — но­чів­лю ма­ли не­ве­се­лу. На­ступ­но­го дня го­ри ста­ли ще ви­щі й стрім­кі­ші, до­ве­ло­ся від­хи­ли­ти­ся на пів­ніч. Блу­кач уже не при­хо­ву­вав сво­го за­не­по­ко­єн­ня: адже йшов де­ся­тий день від Віт­ро­вії, й за­па­су за­ли­ша­лось об­маль. А дощ усе лив со­бі та лив.

Ті­єї но­чі во­ни зу­пи­ни­лись на ка­м’я­ній пло­щад­ці під ске­лею, у не­гли­бо­ко­му ви­до­лин­ку. Фро­до не зна­хо­див со­бі міс­ця. Від хо­ло­ду й вог­кос­ті ра­на йо­му си­ль­но бо­лі­ла, йо­го ки­да­ла то в жар, то в хо­лод, і сон ні­як не при­хо­див де ньо­го. Він кру­тив­ся, зі стра­хом при­слу­ха­ю­чись до ти­хих ніч­них зву­ків: ві­тер скиг­лив у ву­зь­ких роз­ще­ли­нах, ка­па­ла во­да; по­тім щось тріс­ну­ло,: по­то­рох­тів по оси­пу ка­мінь. Чор­ні ті­ні, зда­ва­ло­ся, ва­ля­ть­ся на ньо­го, ду­шать, але, під­вів­шись на лік­ті, він по­ба­чив ли­ше Блу­ка­ча, кот­рий си­дів згор­бив­шись і ку­рив лю­ль­ку. Фро­до зно­ву ліг і за­був­ся сном; при­ма­ри­лось йо­му, ні­би гу­ляє він у своє­му са­доч­ку у рід­но­му Краї, але ба­чить все ледь‐ледь, на­че крізь дим, і тіль­ки чор­ні по­ста­ті ви­раз­но від­би­ва­ю­ть­ся за ого­ро­жею.

Ко­ли він про­ки­нув­ся, дощ скін­чив­ся. Хма­ри, ще гус­ті, вже де‐не‐де ро­зі­йш­ли­ся, й про­сві­чу­ва­ло: бла­кит­не не­бо. Ві­тер зно­ву змі­нив­ся. Але ман­д­рів­ни­ки не зра­зу по­ки­ну­ли цей при­ту­лок: піс­ля мі­зер­но­го сні­дан­ку всу­хо­м’ят­ку Блу­кач пі­шов один роз­ди­ви­ти­ся на­в­кру­ги з ви­со­чи­ни, а го­бі­там зве­лів за­ли­ша­ти­ся по­ки що під за­хис­том ске­лі.

По­вер­нув­шись, Блу­кач не зміг їх ні­чим по­ра­ду­ва­ти:

— Ми за­йшли за­над­то да­ле­ко на пів­ніч. Те­пер тре­ба якось по­вер­ну­ти­ся на пів­день. Як­що й да­лі йти цим шля­хом, то ви­йде­мо до Етен­сь­ких Бо­літ: на­ба­га­то да­лі на пів­ніч від Рі­вен­дел­лу. Це тро­ля­чі угід­дя і во­ни ме­ні ма­ло ві­до­мі. Ма­буть, ми, мо­г­ли б звід­ти ви­йти до Рі­вен­дел­лу, але це ви­ма­гає за­ба­га­то ча­су, бо шля­ху я не знаю, а на­ших за­па­сів не ви­ста­чить. От­же, тре­ба обо­в’яз­ко­во ді­ста­ти­ся до Бру­ї­нен­сь­ко­го Бро­ду.

За­ли­шок дня во­ни ви­тра­ти­ли на те, щоб ви­дер­ти­ся по ске­ляс­тих урви­щах. їм по­щас­ти­ло зна­й­ти гір­сь­кий про­хід, кот­рий ви­вів у зруч­ну да­ли­ну, від­кри­ту на пів­ден­ний схід. Од­нак уве­че­рі шлях їм знов пе­ре­го­ро­ди­ла ви­со­ка шпи­ляс­та сті­на схо­жа на пи­лу; її не­рів­ні зуб­ці врі­за­ли­ся у не­бо. За­ли­ша­ло­ся по­вер­ну­ти на­зад або по­до­ла­ти го­ри.

Во­ни від­ва­жи­ли­ся на схож­ден­ня, але це бу­ла не­лег­ка річ. Фро­до май­же від­ра­зу му­сив спі­ши­ти­ся, але на­віть і то­ді ске­ле­ла­зам, що не­сли важ­кі тор­би, ча­сом лед­ве вда­ва­ло­ся за­тяг­ти по­ні на­верх чи зна­й­ти, ку­ди по­ста­ви­ти но­гу. Вже май­же стем­ні­ло, ко­ли во­ни» вкрай ви­сна­же­ні, до­сяг­ли на­реш­ті своєї ме­ти — ву­зь­кої сід­ло­ви­ни між двох гос­т­рих зуб­ців; від­ра­зу за нею го­ра кру­то ури­ва­ла­ся.

Фро­до по­ва­лив­ся на зем­лю. Йо­го ті­па­ло, лі­ва ру­ка ви­сі­ла, мов не­жи­ва, бік та пле­че не­мов роз­ди­ра­ли кри­жа­ні па­зу­рі. Мут­на за­ві­са сто­я­ла пе­ред очи­ма, де­рев і скель уни­зу він май­же не ба­чив.

— Ми не мо­же­мо йти да­лі, — ска­зав Мер­рі. — Для Фро­до це за­над­то важ­ко. Що ж ро­би­ти? Як ти вва­жа­єш, чи ви­лі­ку­ють йо­го у Рі­вен­дел­лі, як­що ми ту­ди ді­ста­не­мось?

— По­ба­чи­мо, — від­по­вів Блу­кач. — В цій пус­те­лі я біль­ше ні­чо­го не мо­жу вді­я­ти. Тим‐то я так і по­спі­шаю. Але сьо­год­ні дій­с­но не­мож­ли­во йти да­лі.

— Та що ж та­ке з ха­зя­ї­ном? — ти­хо спи­тав Сем, бла­галь­но див­ля­чись на Блу­ка­ча. — Ран­ка бу­ла ма­лень­ка, во­на вже за­го­ї­лась, на пле­чі тіль­ки бі­ла плям­ка за­ли­ши­лась!

— Фро­до тор­к­ну­лась зброя Во­ро­га. Во­на бу­ла от­ру­є­на, а мож­ли­во, й по­ви­та зли­ми ча­ра­ми — зня­ти їх я не­спро­мож­ний. Але не втра­чай на­дії, Се­ме!

На ви­со­ті вно­чі бу­ло ду­же хо­лод­но. По­до­рож­ні роз­ве­ли не­ве­ли­ке ба­гат­тя під ви­гин­час­тим ко­рін­ням ста­рої кос­т­ру­ба­тої сос­ни, у не­гли­бо­кій ям­ці від ка­ме­ня, що зва­лив­ся униз. Си­ді­ли, тіс­но при­ту­лив­шись один до од­но­го. Ві­тер по­свис­ту­вав над сід­ло­ви­ною; де­ре­ва скри­пі­ли, зги­на­лись. Фро­до ле­жав у ма­я­чін­ні, тем­ні кри­ла ві­я­ли над ним, по­го­ня неслась на тих кри­лах, ви­див­ля­ю­чись йо­го у всіх змор­ш­ках гір,

Ра­нок на­став яс­ний; по­віт­ря бу­ло сві­же, си­ні­ло не­бо, до­чис­та ви­ми­те до­щем. По­до­рож­ні під­нес­ли­ся ду­хом, не ви­ста­ча­ло ли­ше со­неч­ка, щоб зі­грі­ти за­де­ре­в’я­ні­лі від уто­ми ті­ла.

Щой­но роз­вид­ни­ло­ся, Блу­кач, узяв­ши із со­бою Мер­рі, пі­шов роз­ди­ви­ти­ся око­ли­ці на схід від пе­ре­ва­лу. Сон­це вже зо­всім під­ня­лось, ко­ли во­ни при­не­с­ли втіш­ні но­ви­ни: зна­й­шов­ся від­кри­тий шлях. Тре­ба бу­ло йти да­лі по край­ці цьо­го пас­ма гір, за­ли­шив­ши всі ін­ші го­ри лі­во­руч. Тро­хи по­пе­ре­ду Блу­кач по блис­ку во­ди впі­з­нав Гри­му­чу, а це озна­ча­ло, що Тракт, хоч йо­го й не вид­но, зо­всім не­да­ле­ко від них.

— Так і пі­де­мо, — ска­зав він. —— На­в­ряд чи нам по­щас­тить від­шу­ка­ти ін­ший про­хід у цих го­рах. Хоч як там не­без­печ­но, Тракт — єди­на до­ро­га до Бро­ду.

Під­крі­пив­шись на­швид­ку­руч, во­ни ви­ру­ши­ли у по­даль­шу путь. Обе­реж­но спус­ти­ли­ся по пів­ден­но­му схи­лу — це ви­яви­ло­ся не­спо­ді­ва­но лег­кою спра­вою, бо кру­тиз­на змен­ши­лась, і Фро­до не­вдов­зі зміг сіс­ти вер­хи. Тер­ни­ків по­ні ви­явив не­аби­який хист оби­ра­ти най­кра­щу до­ро­гу, що по­збав­ля­ло вер­ш­ни­ка від зай­во­го тря­сін­ня. На­ст­рій то­ва­рис­т­ва знов під­няв­ся. На­віть Фро­до по­чу­вав­ся кра­ще при світ­лі дня, хоч мут­на за­ві­са так і лип­ла до очей; і він на­ма­гав­ся стер­ти її ру­кою.

Пін ішов тро­хи по­пе­ре­ду. Рап­том він обер­нув­ся й гук­нув, ви­ма­ху­ю­чи ру­ка­ми:

— Тут є стеж­ка!

На­бли­зив­шись, усі впев­ни­ли­ся, що Пін не по­ми­лив­ся: під но­га­ми в них по­чи­на­ла­ся сте­жи­на, кот­ра, пет­ля­ю­чи, ве­ла у лі­сис­ту ни­зи­ну. По­де­ку­ди во­на за­ро­с­ла тра­вою або зни­ка­ла під оси­пом ка­мін­ня, але ко­лись по ній, ма­буть, ба­га­то хо­ди­ли. Чи­їсь ве­ли­кі но­ги втоп­та­ли її, і си­ль­ні ру­ки під­три­му­ва­ли по­ря­док — де‐не‐де вид­но бу­ло пень­ки від зру­ба­них де­рев чи куп­ки по­тро­ще­но­го та від­кину­то­го зі стеж­ки ка­мін­ня.

Йшли лег­ко, але з обач­ніс­тю, а ко­ли сте­жи­на втяг­лась під за­по­ну лі­су й ста­ла шир­шою, во­ни за­не­по­ко­ї­лись ще біль­ше. Пройшли крізь сму­гу ве­ли­ких сме­рек; по­чав­ся спуск, а по­тім стеж­ка різ­ко за­вер­ну­ла лі­во­руч, оги­на­ю­чи ске­ляс­тий ріг го­ри. Від за­во­ро­ту во­ни по­ба­чи­ли рів­ну пло­щад­ку під не­ви­со­ким стрім­ча­ком, по­ро­с­лим де­ре­ва­ми. У ка­м’я­ни­с­тій сті­ні тем­нів от­вір; на­пів­від­кри­ті две­рі ви­сі­ли на єди­ній пет­лі.

Бі­ля две­рей ман­д­рів­ни­ки зу­пи­ни­лись. За ни­ми мож­на бу­ло вга­да­ти пе­че­ру, на­пів­тем­ну й бруд­ну. Блу­кач, Сем та Мер­рі, штов­ха­ю­чи що­си­ли, спро­мо­г­ли­ся від­чи­ни­ти две­рі тро­хи шир­ше, й Блу­кач з Мер­рі уві­йшли до пе­че­ри. Да­ле­ко за­хо­ди­ти не ста­ли, бо там ні­чо­го не бу­ло, крім ку­пи кіс­ток, роз­би­тих гор­щи­ків та по­рож­ніх гле­ків.

— Та це ж тро­ля­че ліг­ви­сь­ко, по­бий ме­не грім, як­що це не так! — збаг­нув Пін. — Гей, ви­ходь­те‐но звід­ти мер­щій, і пі­де­мо да­лі. Ми те­пер зна­є­мо, хто про­клав стеж­ку, й нам кра­ще за­бра­ти­ся геть з неї!

— Як на ме­не, не вар­то ме­ту­ши­ти­ся, — ска­зав Блу­кач, ви­хо­дя­чи з пе­че­ри. — Це, без­пе­реч­но, до­мів­ка тро­лів, але дав­но по­ки­ну­та. Бо­я­ти­ся не­ма чо­го. Про вся­кий ви­па­док бу­де­мо ди­ви­ти­ся обо­ма.

Сте­жи­на від­хо­ди­ла від две­рей да­лі по усту­пу, а по­тім по­ри­ну­ла у гус­ті за­рос­ті. Пін, не ба­жа­ю­чи зі­зна­ва­ти­ся, що він все ж та­ки бо­ї­ть­ся, пі­шов упе­ред ра­зом з Мер­рі. Сем та Блу­кач ішли оба­біч по­ні, пи­ль­ну­ю­чи Фро­до — стеж­ка вже ста­ла до­сить ши­ро­кою, щоб іти по­ряд. Але не встиг­ли во­ни да­ле­ко ві­ді­йти, як Пін та Мер­рі, чи­мось стра­шен­но на­ля­ка­ні, ви­біг­ли їм на­зу­стріч.

— Там тро­лі!. — ледь ди­ха­ю­чи, ви­гук­нув Пін. — На га­ля­ви­ні, ось тут бли­зь­ко. Ми їх по­ба­чи­ли крізь гіл­ля. Та­кі здо­ро­вез­ні!

— Пі­де­мо по­ми­лу­є­мось на них, — за­про­по­ну­вав Блу­кач, під­би­ра­ю­чи з зем­лі дрю­чок. Фро­до про­мов­чав, а Сем не зміг при­хо­ва­ти сво­го пе­ре­ля­ку.

Сон­це вже під­би­ло­ся ви­со­чень­ко і яс­к­ра­во сві­ти­ло крізь на­пі­во­го­ле­не гіл­ля де­рев. Га­ля­ви­ну за­ли­ва­ло світ­ло. Во­ни ста­ли на краю й ви­зир­ну­ли з‐за стов­бу­рів. На га­ля­ви­ні дій­с­но сто­я­ли троє ве­ли­чез­них тро­лів — один на­хи­лив­ся, а двоє вту­пи­ли­ся в ньо­го.

Блу­кач спо­кій­но на­бли­зив­ся до них і, роз­мах­нув­шись, зла­мав свій дрю­чок, уда­рив­ши по спи­ні зі­гну­то­го тро­ля.

— Гей, ка­м’я­не опу­да­ло, пі­ді­й­май­ся! — зве­лів він. І ні­чо­го не тра­пи­лось.

Го­бі­ти йой­к­ну­ли від по­ди­ву, а по­тім на­віть Фро­до роз­смі­яв­ся:

— Чи ви за­бу­ли ро­дин­ні пе­ре­ка­зи, га? Та це ж ті са­мі троє, кот­рих Ган­дальф при­му­сив по­сва­ри­ти­ся че­рез най­кра­щий спо­сіб при­го­ту­ван­ня три­на­д­ця­тьох гно­мів та од­но­го го­бі­та!

— Та я ж не знав, де ми зна­хо­ди­мось! — ви­прав­до­ву­вав­ся Пін. Іс­то­рію цю він па­м’я­тав доб­ре, не­од­но­ра­зо­во чув її від Бі­ль­бо та Фро­до. Але у ду­ші він до кін­ця так і не по­ві­рив, що все це бу­ло на­справ­ді. На­віть за­раз він ди­вив­ся на тро­лів з не­до­ві­рою, мов­би че­кав, що во­ни яки­мись ча­ра­ми по­вер­ну­ть­ся до жит­тя.

— Ви по­за­бу­ва­ли не тіль­ки ро­дин­ні пе­ре­ка­зи, але й вза­га­лі усю на­у­ку про тро­лів, — ска­зав Блу­кач. — Вдень, при яс­но­му сон­ці, на­ма­га­ли­ся пе­ре­ко­на­ти ме­не, що на га­ля­ви‐, ні на нас че­ка­ють жи­ві тро­лі! При­най­м­ні, ви ма­ли б по­мі­ти­ти в од­но­го з них у ву­сі ста­ре пта­ши­не гніз­до! Як на жи­во­го тро­ля, це бу­ла б ве­ль­ми не­звич­на при­кра­са!

Всі роз­смі­я­ли­ся. Фро­до по­ве­се­лі­шав: згад­ка про пер­шу уда­чу Бі­ль­бо під­ба­дьо­ри­ла йо­го. Ще й со­неч­ко так лас­ка­во грі­ло, і ту­ман пе­ред очи­ма ні­би де­що по­світ­лі­шав.

Во­ни тро­хи від­по­чи­ли на га­ля­ви­ні та по­обі­да­ли у за­тін­ку від здо­ро­вен­них ніг тро­лів. По обі­ді Мер­рі за­про­по­ну­вав:

— Мо­же, за­спі­вай­мо, по­ки сон­це ще ви­со­ко? Ми вже дав­но ні­чо­го не спі­ва­ли і не роз­по­ві­да­ли.

— Від са­мої Віт­ро­вії, — ска­зав Фро­до. Всі по­ди­ви­ли­ся на ньо­го. — Зі мною все га­разд, — до­дав він. — Ме­ні вже на­ба­га­то кра­ще, хоч спі­ва­ти я, ма­буть, не змо­жу. Хай Сем від­ко­пає щось зі сво­го за­па­су.

— Да­вай, Сем­чи­ку! — під­хо­див Мер­рі. — За­пас у те­бе чи­ма­лий, ти тіль­ки йо­го при­хо­ву­єш!

— Тоб­то як би це кра­ще ска­за­ти... — по­чав Сем. — Не знаю, чи це пі­ді­й­де, чи ні? Це не те щоб зо­всім справ­ж­ня по­е­зія, ро­зу­мі­є­те? Так прос­то, дріб­нич­ка... Але ці ка­м’я­ні бов­ва­ни на­га­да­ли ме­ні... — Він став пе­ред то­ва­рис­т­вом, за­клав­ши ру­ки за спи­ну, мов на уро­ці, і за­спів­ав на ста­ру ме­ло­дію:

— Що ж, це на­у­ка для нас усіх! — за­смі­яв­ся Мер­рі. — Доб­ре, що Блу­кач бив йо­го дрюч­ком, а не влас­ною ру­кою!

— Звід­ки це, Се­ме? — спи­тав Пін. — Я ні­чо­го по­діб­но­го до­сі не чув.

Сем про­мим­рив щось не­роз­бір­ли­ве.

— Та це ж він сам усе склав, — пир­с­к­нув Фро­до. — У цьо­му по­хо­ді я вже ба­га­то но­во­го взнав про Се­ма Гем­д­жи: спер­шу він ви­явив­ся змов­ни­ком, те­пер ось — жар­тів­ни­ком, а скін­чи­ть­ся тим, що він ста­не ча­рів­ни­ком — чи во­ї­ном!

— Спо­ді­ва­юсь, до цьо­го не дій­де, — ска­зав Сем. — Не тре­ба ме­ні ані то­го, ані дру­го­го!

Опів­дні во­ни по­пря­му­ва­ли да­лі — ма­буть, по­вто­рю­ю­чи шлях Ган­даль­фа, Бі­ль­бо та гно­мів. Че­рез кіль­ка миль ви­йшли на ви­со­ке урви­ще пря­мо по­над Трак­том, що тут від­сту­пав да­ле­ко від Гри­му­чої і, зви­ва­ю­чись бі­ля під­ніж­жя гір, між лі­са­ми та ве­ре­со­ви­ми пус­ти­ща­ми, вів на схід, у на­прям­ку Бро­ду. Тро­хи ниж­че на урви­щі Блу­кач по­мі­тив се­ред тра­ви ви­віт­ре­не ка­мін­ня. На ньо­му ще вид­ні­ли­ся ви­рі­за­ні на­швид­ку гно­ма­ми ру­ни та та­єм­ні зна­ки.

— Оце так так! — зди­ву­вав­ся Мер­рі. — Під ці­єю са­мою ка­ме­ню­кою, ма­буть, бу­ло за­ко­па­не зо­ло­то тро­лів. Ці­ка­во, Фро­до, чи ба­га­то ще за­ли­ши­лось від тої час­т­ки, що ді­с­та­ла­ся дя­деч­ко­ві? —

Фро­до по­ди­вив­ся на ка­мін­ня й по­ду­мав, що кра­ще бу­ло б Бі­ль­бо не при­во­зи­ти до­до­му та­ких скар­бів, з яки­ми труд­но роз­лу­чи­ти­ся.

— Ні­чо­го не за­ли­ши­лось, — ска­зав він. — Бі­ль­бо все по­роз­да­вав. Він ка­зав ме­ні, що не мо­же вва­жа­ти сво­ї­ми ті ре­чі, що здо­бу­ті гра­бун­ком.

Пер­ші ве­чір­ні ті­ні вже про­ляг­ли уз­довж Трак­ту, все та­ко­го ж пус­те­ль­но­го й ти­хо­го. Ман­д­рів­ни­ки не ма­ли те­пер ін­шо­го ви­бо­ру, от­же, во­ни спус­ти­ли­ся з уко­су і пішли лі­во­руч, на­ма­га­ю­чись кро­ку­ва­ти як­най­швид­ше. Не­за­ба­ром гре­бінь од­ні­єї з гір за­сту­пив сон­це, що хи­ли­ло­ся на від­по­чи­нок. Хо­лод­ний ві­тер по­ві­яв на­зу­стріч.

Во­ни вже по­ча­ли при­див­ля­ти­ся, де є ку­то­чок для но­чів­лі по­бли­зу від до­ро­ги, як рап­том про­лу­нав звук, що мит­тю роз­бур­хав усі їх­ні стра­хи — від­да­ле­ний цо­кіт під­ков. Во­ни озир­ну­ли­ся, але до­ро­гу тут за­кри­вав чер­го­вий за­во­рот. Ки­ну­лись мер­щій до ко­со­го­ру, по­дря­па­ли­ся вго­ру по ве­ре­су й чор­ни­ці, по­ки не зна­й­шли гус­ті ку­щі лі­щи­ни. Крізь віт­тя во­ни мо­г­ли ба­чи­ти до­ро­гу — сі­ру стріч­ку у ве­чір­ніх су­тін­ках — май­же за три­д­цять фу­тів уни­зу. Під­ко­ви цо­ка­ли все ближ­че: «клік‐клак, клік‐клак», а по­тім до­ли­нув лед­ве чут­ний, не­мов під­хоп­ле­ний віт­ром, пе­ре­дзвін без­лі­чі ма­лень­ких дзві­ноч­ків.

— Щось не схо­же на Чор­но­го Вер­ш­ни­ка! — за­ува­жив Фро­до, на­пру­же­но при­слу­ха­ю­чись. Го­бі­ти зго­ди­ли­ся з ним, але не за­спо­ко­ї­ли­ся: во­ни вже звик­ли бо­я­ти­ся по­го­ні, будь‐який звук, що лу­нав за спи­ною, зда­вав­ся їм во­ро­жим і зло­віс­ним. То­ді Блу­кач при­ліг на тра­ву, при­клав ву­хо до зем­лі, і ли­це йо­го ос­ві­ти­ла ра­дість.

День зга­сав; ти­хо ше­лес­ті­ло лис­тя у ча­га­рях. Все ви­раз­ні­ше ста­вав дзвін дзво­ни­ків та дріб­не цо­ко­тін­ня ко­ня, що йшов клу­сом, і ось він ви­ле­тів з‐за ро­гу, бі­ло­сніж­ний, ме­рех­т­ли­вий у су­тін­ках. Йо­го вуз­деч­ка бли­ща­ла та іс­к­ри­ла­ся, на­че всі­я­на зір­ка­ми. Плащ вер­ш­ни­ка, з від­ки­ну­тим кап­ту­ром, ма­йо­рів по віт­ру, роз­лі­та­ло­ся блис­ку­че зо­ло­те во­лос­ся. Фро­до зда­ло­ся, що про­ме­нис­те сяй­во б’є від ли­ця та одя­гу вер­ш­ни­ка.

Блу­кач ско­чив і біг­цем ки­нув­ся униз, щось ви­гу­ку­ю­чи. Але за мить пе­ред тим, як він з’я­вив­ся на схи­лі, вер­ш­ник, під­вів­ши го­ло­ву до за­рос­тей, де во­ни схо­ва­лись, на­тяг по­від і зу­пи­нив ко­ня. По­ба­чив­ши Блу­ка­ча, він зі­с­ко­чив на зем­лю й по­біг йо­му на­зу­стріч. Фро­до по­чув див­ні сло­ва: «Ае на ве­дуї, Ду­на­дан! Мае гвен­ні­он!» Ця мо­ва та чис­тий го­лос вже не за­ли­ша­ли сум­ні­вів: по­між всі­ма пле­ме­на­ми сві­ту тіль­ки ель­фи ма­ли та­кі чу­до­ві го­ло­си. Але го­лос йо­го бри­нів три­во­гою, й він по­спіш­но за­го­во­рив про щось з Блу­ка­чем.

Не­за­ба­ром Блу­кач по­ма­хав до го­бі­гів ру­кою, во­ни ви­лі­зли з ча­гар­ни­ка й по­спі­ши­ли на до­ро­гу.

— Це Глор­фін­дель, він жи­ве в до­мі Ел­рон­да, — по­яс­нив їм Блу­кач.

— При­віт вам! На­реш­ті ви зна­й­шли­ся! — ска­зав ельф. — До­ро­ги ни­ні ста­ли не­без­печ­ні, й ме­не по­сла­ли від­шу­ка­ти вас.

— От­же, Ган­дальф уже у Рі­вен­дел­лі? — ра­діс­но ви­гук­нув Фро­до.

— Ні, ко­ли я від’­їжджав, йо­го ще не бу­ло — що­прав­да, це бу­ло де­в’ять днів то­му, — від­по­вів Глор­фін­дель. — Ел­ронд от­ри­мав три­вож­ну звіс­т­ку. Мої ро­ди­чі, що ман­д­ру­ють за Бе­рен­ду­ї­ном, спо­віс­ти­ли, що Де­в’ят­ка знов з’я­ви­ла­ся у сві­ті, а Ган­дальф не по­вер­нув­ся, і ви блу­ка­є­те десь, не ма­ю­чи до­по­мо­ги у ва­шій важ­кій спра­ві. На­віть у Рі­вен­дел­лі за­раз ма­ло хто спро­мож­ний від­кри­то ста­ти про­ти Де­в’ят­ки; але всіх, хто зна­й­шов­ся, Ел­ронд ро­зі­слав на пів­ніч, за­хід та пів­день. Ми ду­ма­ли, що ви мо­же­те від­хи­ли­ти­ся да­ле­ко, щоб уник­ну­ти по­го­ні, й за­гу­би­ти­ся у Глу­хо­ма­ні. Ме­ні до­ру­чи­ли роз­ві­да­ти Тракт, і сім днів то­му я до­їхав до Мос­ту че­рез Мі­тей­тель й за­ли­шив там свій ка­мінь. На Мос­ту я зі­тк­нув­ся з трьо­ма при­служ­ни­ка­ми Во­ро­га, але во­ни від­сту­пи­ли, й я ві­ді­гнав їх на за­хід. Зу­стрів я та­кож ще двох — ті втек­ли на пів­день. З то­го ча­су я й шу­каю вас. Три дні то­му я зна­й­шов слід і прой­шов по ньо­му до Мос­ту, а сьо­год­ні ви­явив міс­це, де ви зно­ву спус­ти­ли­ся з гір. Але до­сить роз­мов: за­раз не час для дов­гих бе­сід. Ви вже тут, тож да­вай­те ри­зик­не­мо всі ра­зом пі­ти пря­мо по Трак­ту. П’я­те­ро йдуть за на­ми, і як­що во­ни по­чу­ють ваш слід, то ви­хо­ром по­ле­тять на­здо­гін. А це ще не все — де реш­та ; чет­ве­ро, я не знаю. Мож­на бу­ти май­же пев­ним, що бі­ля Бро­ду на нас го­ту­ють за­сід­ку.

По­ки Глор­фін­дель го­во­рив, ве­чір­ні ті­ні по­гус­ті­ша­ли. Страш­на вто­ма на­ва­ли­лась на Фро­до. По за­хо­ді Сон­ця за­ві­са пе­ред очи­ма йо­го по­тем­ніла, й якась тінь за­сту­пи­ла об­лич­чя дру­зів. Біль різ­ко по­си­лив­ся, зно­ву по­ча­ло тряс­ти. Фро­до по­хит­нув­ся і вхо­пив­ся за ру­ку Се­ма.

— Мо­є­му па­но­ві по­га­но, він по­ра­не­ний, — сер­ди­то бур­к­нув. Сем. — Він не мо­же їха­ти вер­хи піс­ля за­хо­ду сон­ця. Йо­му тре­ба від­по­чи­ти!

Глор­фін­дель під­хо­пив Фро­до, не дав йо­му впас­ти, під­няв на ру­ки, з гли­бо­кою за­не­по­ко­є­ніс­тю по­ди­вив­ся йо­му воб­лич­чя.

Блу­кач ко­рот­ко роз­по­вів йо­му про су­тич­ку на Віт­ро­вії, про удар во­ро­жо­го клин­ка, і по­ка­зав ру­ко­ят­ку, яку він збе­ріг. Глор­фін­дель здриг­нув­ся, до­тор­к­нув­шись до неї, але уваж­но роз­ди­вив­ся.

— Тут на­к­рес­ле­ні злі за­клят­тя, хоч ви, мож­ли­во, їх не ба­чи­те, — ска­зав він. — Збе­ре­жи це, Ара­гор­не, до зу­стрі­чі з Ел­рон­дом! Але будь обе­реж­ним, не тор­кай­ся її по мож­ли­вос­ті. На жаль, лі­ку­ва­ти по­ра­нен­ня, на­не­се­ні та­кою зброєю, я не вмію. Я зроб­лю все, що в мо­їх си­лах — але все ж та­ки ра­д­жу йти не зу­пи­ня­тись.

Він об­ма­цав па­ль­ця­ми ра­ну на пле­чі Фро­до й спо­хмур­нів ще біль­ше, не­мов від­чув щось по­га­не. Але Фро­до від­ра­зу по­дег­ша­ло: біль вщух, теп­ла хви­ля піш­ла від пле­ча по руці. Ім­ла пе­ред очи­ма по­рід­ша­ла й роз­та­ну­ла, як хма­ра. Він зно­ву ба­чив дру­зів і від­чув при­плив си­ли й на­дії.

— Ти по­їдеш на мо­є­му ко­ні, — ви­рі­шив Глор­фін­дель. — Я під­тяг­ну стре­ме­на, й ти змо­жеш зруч­но си­ді­ти. І ні­чо­го не бій­ся: мій Ас­фа­лот ні­ко­ли не до­зво­ли­те упас­ти сі­до­ку, кот­ро­го я сам по­са­див. Хо­да в ньо­го лег­ка та рів­на, а як­що зу­стрі­не­ть­ся не­без­пе­ка, на­віть чор­ним ска­ку­нам Де­в’ят­ки йо­го не на­здог­на­ти.

— Ні, я так не хо­чу! — обу­рив­ся Фро­до. — Він пом­чить ме­не до Рі­вен­дел­лу чи ще ку­дись, а дру­зів сво­їх за­ли­шу тут у не­без­пе­ці?

Глор­фін­дель по­сміх­нув­ся.

— На­в­ряд чи тво­їм дру­зям щось за­гро­жу­ва­ти­ме, ко­ли те­бе тут не бу­де! По­го­ня пі­де за то­бою, а їх на­віть не по­мі­тить. Са­ме ти, Фро­до, і річ, яку ти збе­рі­га­єш, є дже­ре­лом не­без­пе­ки для нас усіх.

Фро­до ні­чо­го не від­по­вів, але біль­ше не опи­рав­ся. Він пе­ре­сів на бі­ло­го ко­ня Глор­фін­де­ля, а на по­ні те­пер знов на­ван­та­жи­ли міш­ки з ре­ча­ми; йти ста­ло лег­ше, й спо­чат­ку во­ни хут­ко про­су­ва­ли­ся упе­ред. Але го­бі­там го­ді бу­ло по­с­пі­ти за не­втом­ним і пруд­ко­но­гим ель­фом, а він вів їх крізь пі­ть­му но­чі, без зі­рок, без мі­ся­ця, все впе­ред та впе­ред, під зах­ма­ре­ним не­бом. Тіль­ки пе­ред ран­ком Глор­фін­дель до­зво­лив зро­би­ти при­вал. Пін, Сем і Мер­рі до цьо­го ча­су лед­ве не по­сну­ли на хо­ду та раз у раз спо­ти­ка­ли­ся; на­віть Блу­кач втом­ле­но гор­бив­ся. Фро­до по­гой­ду­вав­ся у сід­лі, смут­на дрі­мо­та охо­пи­ла йо­го.

Шу­ка­ти зруч­ні­шої но­чів­лі не бу­ло вже сил. Во­ни ві­дій­шли на кіль­ка кро­ків від до­ро­ги, по­па­да­ли на ве­ре­со­вий ки­лим і мит­тю по­сну­ли. Глор­фін­дель за­ли­шив­ся на вар­ті. Во­ни, зда­ва­лось, не встиг­ли й очей за­плю­щи­ти, ко­ли він роз­бу­див їх, але на­справ­ді сон­це вже під­ня­лось ви­со­ко, ту­ман роз­та­нув, не­бо роз’­яс­ни­лось.

— По­пи­йте‐но ось цьо­го! — ска­зав Глор­фін­дель, на­ли­ва­ю­чи кож­но­му по­тро­ху з шкі­ря­ної бак­ла­ги, опле­те­ної сріб­ною сіт­кою. Про­зо­рий тру­нок не мав сма­ку, як дже­ре­ль­на во­да, але від ньо­го теп­ла хви­ля від­ра­зу про­бі­га­ла по ті­лу, а чер­с­т­вий хліб та су­ше­ні фрук­ти (більш ні­чо­го в них не за­ли­ши­лось) на­си­чу­ва­ли не гір­ше, ніж доб­рий го­бі­тан­сь­кий сні­да­нок.

Тіль­ки п’ять го­дин мож­на бу­ло при­ді­ли­ти на від­по­чи­нок; Глор­фін­дель ква­пив, і про­тя­гом дня во­ни ли­ше дві­чі не­на­дов­го зу­пи­ня­ли­ся. За­те до ве­чо­ра здо­ла­ли май­же два­д­цять миль, і те­пер Тракт, звер­нув­ши пра­во­руч, спус­кав­ся у до­ли­ну Бру­ї­не­на. До­сі го­бі­ти не чу­ли й не ба­чи­ли ні­яких ознак по­го­ні, але Глор­фін­дель час­то зу­пи­няв­ся, як­що во­ни від­ста­ва­ли, при­слу­хо­ву­вав­ся, і три­во­га ту­ма­ни­ла йо­го ли­це. Кіль­ка ра­зів він звер­тав­ся до Блу­ка­ча ель­фій­сь­кою мо­вою.

Але хоч би як по­спі­ша­ли про­від­ни­ки, во­ни ро­зу­мі­ли, що го­бі­ти сьо­год­ні да­лі йти не здат­ні. Но­ги млі­ли, го­ло­ви па­мо­ро­чи­лись від уто­ми, і не мо­г­ли во­ни ду­ма­ти ні про що, ок­рім на­тру­дже­них рук та ніг. Біль прой­мав Фро­до вдві­чі си­ль­ніш, ніж ра­ні­ше, то­го дня все на­в­кру­ги зда­ва­ло­ся йо­му при­мар­ни­ми сі­ри­ми ті­ня­ми. Він май­же ра­дів при­хо­ду но­чі — у тем­ря­ві світ зда­вав­ся не та­ким виц­ві­лим і по­рож­нім.

Го­бі­ти не від­чу­ва­ли, що доб­ре від­по­чи­ли, ко­ли на­ступ­но­го дня ра­но‐вран­ці ви­ру­ши­ли у путь. До Бро­ду ще за­ли­ша­ло­ся чи­ма­ло миль, і во­ни шку­ти­ль­га­ли з ос­тан­ніх сил.

— Не­без­пе­ка че­кає на нас бі­ля річ­ки, — ска­зав Глор­фін­дель. — Чую сер­цем: по­го­ня вже бли­зь­ко, а бі­ля Бро­ду» мож­ли­во, та­ї­ть­ся пас­т­ка.

Тракт ішов увесь час під ухил; на уз­біч­чі йо­го тя­гай­ся те­пер сму­ги тра­ви, й го­бі­ти на­ма­га­ли­ся прой­ти по ній, щоб да­ти від­по­чи­нок змо­ре­ним но­гам. Вже опів­дні до­ро­га рап­том по­ри­ну­ла у тем­ну тінь мо­гут­ніх со­сен, а по­тім оба­біч під­сту­пи­ли до неї ви­со­кі об­ри­ви ру­до­го ка­мін­ня. У тій вог­кій уще­ли­ні їх­ні по­квап­ли­ві кро­ки роз­хо­ди­лись лу­ною, і зда­ва­ло­ся, бу­цім­то за ни­ми йде ці­лий на­товп. По­тім рап­том Тракт вир­вав­ся з уще­ли­ни, не­мов крізь роз­чи­не­ні во­ро­та, на від­кри­те міс­це. На­при­кін­ці кру­то­го спус­ку на ми­лю тяг­ну­ла­ся рів­ни­на, а за нею ле­жав Рі­вен­делл­сь­кий Брід. На то­му бе­ре­зі до­ро­га зви­ва­ла­ся по кру­то­му схи­лу; а ще да­лі ма­йо­рі­ли ви­со­кі го­ри, пас­мо за пас­мом, пік за пі­ком, і упи­ра­ли­ся у спо­ло­ві­ле не­бо.

З уще­ли­ни по­зад них все лу­нав від­гук кро­ків, не­на­че ві­тер пе­ре­би­рав сос­но­ве гіл­ля. Глор­фін­дель озир­нув­ся, при­слу­хав­ся і рап­том, го­лос­но щось ви­гук­нув­ши, ме­тнув­ся до сво­го ко­ня.

— Ле­ти! — крик­нув він. — Ле­ти! Во­рог на­сту­пає! Бі­лий кінь зір­вав­ся з міс­ця. Го­бі­ти по­біг­ли униз по схи­лу.

Глор­фін­дель і Блу­кач біг­ли слі­дом, при­кри­ва­ю­чи їх. Во­ни вже бу­ли по­се­ред рів­ни­ни, ко­ли з уще­ли­ни, яку щой­но за­ли­ши­ли, до­ли­нув сту­кіт ко­ней, що ле­ті­ли чва­лом. На рів­ни­ну вир­вав­ся Чор­ний Вер­ш­ник. Він при­три­мав ко­ня й зу­пи­нив­ся, по­хи­ту­ю­чись у сід­лі. За ним з’я­вив­ся ще один, і ще; по­тім зра­зу двоє.

— Ска­чи до Бро­ду! Ска­чи! — гук­нув Глор­фін­дель.

Фро­до не від­ра­зу по­слу­хав­ся йо­го по­ра­ди; див­на мля­вість охо­пи­ла йо­го. Пус­тив­ши ко­ня хо­дою, він озир­нув­ся. Вер­ш­ни­ки за­стиг­ли, як по­хму­рі ста­туї, тем­ні та не­по­хит­ні, а ліс і зем­ля на­в­ко­ло них за­ть­ма­ри­лись. Рап­том Фро­до усві­до­мив, що йо­му по­си­ла­ють у дум­ці на­каз зу­пи­ни­ти­ся. То­ді страх і не­на­висть збу­ди­ли­ся у ньо­му. — Від­ки­нув­ши по­від, взяв­ся він за ру­ко­ят­ку ме­ча й ви­хо­пив роз­жев­рі­лий кли­нок.

— Та ска­чи ж! Ска­чи! — кри­чав Глор­фін­дель, а по­тім го­лос­но й дзвін­ко крик­нув ель­фій­сь­кою мо­вою до ко­ня: «Но­ро лім! Но­ро лім, Ас­фа­лот!»

Мов ви­хор, рво­нув­ся бі­лий кінь, до­ла­ю­чи ос­тан­ній від­рі­зок до­ро­ги. В цю ж мить чор­ні ко­ні ме­тну­ли­ся за ним, а Вер­ш­ни­ки мо­то­рош­но за­во­ла­ли, і Фро­до впі­з­нав те во­лан­ня, пов­не від­чаю та лю­ті, що ко­лись чув у Схід­ній чвер­ті. На цей по­клик від­по­ві­ли — жа­ха­ю­чи Фро­до та йо­го дру­зів, з‐за де­рев і скель лі­во­руч з’я­ви­ло­ся ще чет­ве­ро вер­ш­ни­ків. Двоє з них по­пря­му­ва­ли до Фро­до, двоє ін­ших ша­ле­но по­ска­ка­ли йо­му на­в­пе­рей­ми, до рі­ки; їх на­че віт­ром не­сло, й чим ближ­че, тим ви­щи­ми й жах­ли­ві­ши­ми ста­ва­ли во­ни.

Фро­до ки­нув оком че­рез пле­че. Дру­зів йо­го вже не бу­ло вид­но. Вер­ш­ни­ки від­ста­ва­ли — на­віть їх­нім ска­ку­нам не під си­лу бу­ло зма­га­ти­ся з бі­лим ко­нем Глор­фін­де­ля. І ще раз озир­нув­ся Фро­до, й на­дії йо­го згас­ли: перш ніж він ді­ста­не­ть­ся до Бро­ду, двоє із за­сід­ки від­рі­жуть йо­му шлях. Він ба­чив їх те­пер чіт­ко — без пла­щів та кап­ту­рів, у бруд­но‐бі­лих ша­тах. Ого­ле­ні ме­чі бу­ли в їх­ніх ру­ках, шо­ло­ми на го­ло­вах. Не­жи­ві очі па­ла­ли, і во­ни кли­ка­ли йо­го жор­с­то­ки­ми го­ло­са­ми.

Страх ви­пов­нив ду­шу Фро­до. Він за­був про меч. Він не міг кри­ча­ти. За­плю­щив­ши очі, він ухо­пив­ся за гри­ву ко­ня. Ві­тер свис­тів у ву­хах, а дзві­ноч­ки на збруї дзень­ка­ли те­пер про­низ­ли­во й не­са­мо­ви­то. Мер­т­вот­ний хо­лод, не­мов спис, про­ни­зав йо­го, але бі­лий кінь ос­тан­нім від­чай­душ­ним стриб­ком про­ніс­ся, на­че птах, на­че язик по­лу­м’я, пря­мо пе­ред но­сом най­ближ­чо­го вер­ш­ни­ка.

Фро­до по­чув плюс­кіт — во­да за­ви­ру­ва­ла бі­ля йо­го ніг. Ще дов­гий стри­бок — і Ас­фа­лот, ви­ско­чив­ши з во­ди, по­чав пі­ді­й­ма­ти­ся по ка­м’я­ни­с­тій стеж­ці. Во­ни пе­рейшли рі­ку. Брід був по­за­ду.

Але по­го­ня не від­ста­ва­ла. На вер­ху урви­ща кінь зу­пи­нив­ся й ша­ле­но за­ір­жав. Де­в’я­те­ро вер­ш­ни­ків за­вмер­ли на краю во­ди по той бік рі­ки, й Фро­до втра­тив во­лю, за­зир­нув­ши у гріз­ні об­лич­чя, звер­ну­ті до ньо­го. Що б мо­г­ло за­ва­ди­ти їм пе­ре­пра­ви­ти­ся так са­мо лег­ко, як і він? А як­що во­ни пе­ре­прав­ля­ть­ся, як ві­ді­рва­ти­ся від них на не­зна­йо­мо­му шля­ху до Рі­вен­дел­лу? Як влад­но на­ка­зу­ють во­ни зу­пи­ни­ти­ся! Не­на­висть зно­ву во­рух­ну­ла­ся в ду­ші Фро­до, але то вже бу­ли ос­тан­ні іс­к­ри. Вер­ш­ник, що сто­яв по­пе­ре­ду усіх, дав ко­ню ос­т­ро­ги й по­гнав йо­го у рі­ку. Але кінь, тор­к­нув­шись во­ди, по­дав­ся на­зад. З ве­ли­чез­ним зу­сил­лям Фро­до ви­прос­тав­ся у сід­лі і здій­няв меч.

— Йдіть геть! — ви­гук­нув він. — Йдіть геть! По­вер­тай­те­ся до Мор­до­ру і не чі­пай­те ме­не біль­ше!

Він сам не впі­з­нав сво­го го­ло­су — тон­ко­го, про­низ­ли­во­го. Вер­ш­ни­ки за­три­ма­ли­ся, але Фро­до не мав тої вла­ди, як Том Бом­ба­дил. Во­ро­ги за­йш­ли­ся хрип­ким, без­жа­ліс­ним ре­го­том.

— До нас! Йди до нас! — во­ла­ли во­ни. — У Мор­дор по­їде­мо ра­зом!

— Йдіть геть! — про­ше­по­тів він.

— Пер­с­тень! Пер­с­тень! — за­мо­ги­ль­ни­ми го­ло­са­ми гу­ка­ли во­ни, і тої ж ми­ті їх­ній ва­та­жок при­му­сив ко­ня уві­йти у во­ду, а за ним слі­дом ру­ши­ли ще двоє.

— В ім’я Ел­бе­рет та пре­крас­ної Лю­чі­ень! — зі­брав­ши реш­ту сил, ви­гук­нув Фро­до і під­ніс меч. — Не взя­ти вам ані ме­не, ані Пер­с­ня!

То­ді вождь Де­в’ят­ки, що вже до­сяг се­ре­ди­ни Бро­ду, за­гроз­ли­во під­вів­ся у стре­ме­нах і здій­няв ру­ку до­го­ри. Фро­до за­ні­мів. Язик йо­го при­лип до під­не­бін­ня, сер­це важ­ко за­ка­ла­та­ло. Меч зла­мав­ся й ви­пав з трем­тя­чої ру­ки. Ель­фій­сь­кий кінь по­зад­ку­вав і зах­ри­пів. Пер­ший з чор­них ко­ней вже ось‐ось сту­пить на бе­рег...

У цю мить про­лу­нав, мов грім, рев і гур­кіт во­ди, що ко­ти­ла без­ліч ка­мін­ня. Не­ви­раз­но по­ба­чив Фро­до, як рі­ка уни­зу зди­би­ла­ся, і хви­лі про­ко­ти­ли­ся по ній, не­на­че кін­но­та у бі­лих ки­ти­цях пі­ни. Бі­ле по­лу­м’я зблис­ку­ва­ло на їх­ніх гре­бе­нях, а се­ред хвиль ми­го­ті­ли вер­ш­ни­ки на бі­лих ко­нях з пін­ни­ми гри­ва­ми. Во­ро­га, за­стиг­ну­ті по­се­ред рі­ки, бу­ли від­ра­зу пе­ре­ки­ну­ті й мит­тє­во по­хо­ва­ні під роз­гні­ва­ни­ми ва­ла­ми. Ті, що за­ли­ши­ли­ся бі­ля бе­ре­га, із жа­хом від­сту­пи­ли.

Вже тіль­ки кра­єч­ком сві­до­мос­ті Фро­до по­чув кри­ки, йо­му при­ма­ри­ло­ся, не­мов на Вер­ш­ни­ків, що за­ба­ри­ли­ся на бе­ре­зі, мчи­ть­ся во­їн в оре­о­лі слі­пу­чо­го світ­ла, а за ним біг­ли якісь роз­плив­час­ті фі­гур­ки, роз­ма­ху­ю­чи смо­ло­ски­па­ми, які яс­к­ра­во па­ла­ли у по­хму­рій ім­лі, що спо­ви­ла світ.

Чор­ні ко­ні, ша­ле­ні­ю­чи, по­не­с­ли вер­ш­ни­ків прос­то у ви­ру­ю­чу, бур­х­ли­ву во­ду. їх­нє за­лив­час­те ір­жан­ня за­гу­би­ло­ся у ре­він­ні рі­ки, що не­сла їх геть.

Фро­до від­чув, що па­дає; не­спо­кій­ні хви­лі ні­би здій­ня­ли­ся до не­ба і по­гли­ну­ли не тіль­ки йо­го во­ро­гів, але і йо­го са­мо­го. Біль­ше він ні­чо­го не ба­чив і не чув.

Час­ти­на дру­га

Роз­діл 1
ЗУ­СТРІ­ЧІ Й ПО­БА­ЧЕН­НЯ

Фро­до про­ки­нув­ся й ви­явив, що ле­жить у ліж­ку. Спер­шу він по­ду­мав, що спав і ба­чив дов­гий, не­при­єм­ний сон, який ще не зо­всім ви­вітрив­ся з па­м’я­ті. А мо­же, хво­рів? Але звід­ки ж то­ді над ним ця не­зна­й­ома сте­ля: плас­ка, з тем­ни­ми бал­ка­ми, оз­доб­ле­на ба­гатою рі­зь­бою? Він по­ле­жав ще тро­хи, спо­сте­рі­га­ю­чи за пля­ма­ми со­няч­но­го світ­ла на сті­ні і вслу­ха­ю­чись у шум во­до­спа­ду.

— Де це я, і кот­ра го­ди­на? — ска­зав він, звер­та­ю­чись до сте­лі.

— У до­мі Ел­рон­да, і за­раз де­ся­та ран­ку, — від­по­вів чийсь го­лос. — Ра­нок два­д­цять чет­вер­то­го жов­т­ня, як­що це для те­бе важ­ли­во.

— Ган­дальф! — Фро­до од­ра­зу під­ско­чив. Ста­рий маг си­дів у кріс­лі бі­ля від­кри­то­го вік­на.

— Так, — ска­зав він, — я тут. І ти, на щас­тя, теж тут, піс­ля всіх дур­ниць, що на­ко­їв з то­го ча­су, як пі­шов з до­му.

Фро­до зно­ву ліг. Йо­му бу­ло над­то спо­кій­но й за­тиш­но, щоб спе­ре­ча­тись, та й ма­га хі­ба пе­ре­го­во­риш... Те­пер він ціл­ко­ви­то про­ки­нув­ся, і все зга­да­ло­ся: стра­хіт­ли­ве «хо­дін­ня на­в­п­рос­тець» Ста­рим Лі­сом, «не­при­єм­ність» у «Грай­ли­во­му По­ні», ша­ле­не рі­шен­ня на­ді­ти Пер­с­тень на Віт­ро­вії. Фро­до пе­ре­би­рав усе це в па­м’я­ті й на­ма­гав­ся вто­ро­па­ти, як це йо­го за­не­с­ло до Рі­вен­дел­лу; ти­шу по­ру­шу­ва­ло ли­ше ти­хе пих­кан­ня Ган­даль­фо­вої лю­ль­ки, бі­лі кіль­ця ди­му ви­лі­та­ли у вік­но.

— Де ж Сем? — спи­тав на­реш­ті Фро­до. — І всі ін­ші? Як во­ни?

— Усі жи­ві‐здо­ро­ві, — від­по­вів Ган­дальф. — Сем си­дів тут, аж по­ки я не від­пра­вив йо­го від­по­чи­ти десь го­ди­ну то­му.

— Що ж тра­пи­лось бі­ля Бро­ду? Ме­ні все вви­жа­ло­ся як у ту­ма­ні, та й за­раз не про­яс­ни­ло­ся...

— Ще б пак! Ти вже по­чи­нав втра­ча­ти ті­лес­ну обо­лон­ку. Ра­на все ж та­ки да­ла­ся взна­ки. Ще кіль­ка го­дин, і то­бі вже ні­хто б не зміг до­по­мог­ти. Але ти не та­кий уже й слаб­кий, до­ро­гий мій го­бі­те! Це ста­ло яс­но ще на Мо­ги­ль­ни­ках — а там ви зу­стрі­ли­ся з не­без­пе­кою на­справ­ді смер­те­ль­ною. Жаль, що на Віт­ро­вії ти не втри­мав­ся.

— Схо­же, ти вже ба­га­то зна­єш, — зди­ву­вав­ся Фро­до. — Про Мо­ги­ль­ник я ні­ко­му не роз­по­ві­дав: спер­шу ду­же бо­яв­ся, а зго­дом це якось від­су­ну­ло­ся. Бу­ло про що по­ду­ма­ти. Звід­ки ж ти ді­знав­ся?

— Ти ба­га­то го­во­рив уві сні, Фро­до, — м’я­ко по­яс­нив Ган­дальф. — І я без ве­ли­ких зу­силь чи­тав у тво­їх дум­ках і па­м’я­ті. Не тур­буй­ся! Що­до «дур­ниць», то я не всер­йоз. І ти, й ін­ші впо­ра­ли­ся не­по­га­но. Не­лег­ке за­вдан­ня — по­до­ла­ти та­ку даль­ню путь, та­кі не­без­пе­ки й збе­рег­ти Пер­с­тень!

— Без Блу­ка­ча ні­чо­го б не ви­йш­ло, — зі­знав­ся Фро­до. — Але тво­їх по­рад нам ду­же не ви­ста­ча­ло! Я час­то не знав, як ліп­ше вчи­ни­ти.

— Ме­не за­три­ма­ли, — ска­зав Ган­дальф. — Уся спра­ва ледь не зір­ва­ла­ся. Але, мож­ли­во, так і на кра­ще.

— А ти не роз­по­ві­си, що тра­пи­ло­ся?

— На все свій час! Ел­ронд не ве­лів то­бі ба­га­то роз­мов­ля­ти й тур­бу­ва­ти­ся сьо­год­ні.

— Але ко­ли мов­чиш, ми­мо­во­лі усі­ля­кі дум­ки лі­зуть, а від цьо­го втом­лю­єш­ся не мен­ше, — за­пе­ре­чив Фро­до. — Я вже зо­всім при­йшов до тя­ми і хо­тів би ба­га­то що з’я­су­ва­ти. Ну хо­ча б ска­жи, чо­му ти за­три­мав­ся?

— Не­за­ба­ром по­чу­єш усе, що схо­чеш. Ось оду­жа­єш — й од­ра­зу бу­де зі­бра­но Ра­ду. А за­раз я ска­жу ли­ше, що по­тра­пив у по­лон.

— Ти? У по­лон?

— Так, я, Ган­дальф Сі­рий, — по­важ­но ска­зав маг. — На сві­ті ба­га­то різ­них сил, доб­рих та ли­хих, є й си­ль­ні­ші за ме­не. З де­яки­ми я ще не мав спра­ви. Але мій час над­хо­дить. Пра­ви­тель Мор­гу­ла та йо­го Чор­ні Вер­ш­ни­ки зро­би­ли пер­ший крок. На­бли­жа­є­ть­ся вій­на!

— От­же, ти знав про Вер­ш­ни­ків — ра­ні­ше, ніж я їх зу­стрів?

— Так, знав. І то­бі од­но­го ра­зу ка­зав про них: бо Чор­ні Вер­ш­ни­ки — це й є При­ма­ри Пер­с­ня, Де­в’ят­ка Во­ло­да­ря Пер­с­нів. Але я не знав, що во­ни зно­ву при­йшли у світ, інак­ше од­ра­зу за­брав­ши те­бе. Звіс­т­ка дій­ш­ла до ме­не ли­ше в чер­в­ні, ко­ли ми вже роз­лу­чи­ли­ся. Але про це ще встиг­не­мо по­ба­ла­ка­ти. А по­ки що за­ги­бель на­ших спо­ді­вань від­вер­нув Ара­горн.

— Так, — ска­зав Фро­до, — Блу­кач нас ви­ру­чив. Що­прав­да; спо­чат­ку я йо­го по­бо­ю­вав­ся, а Сем не ціл­ком до­ві­ряв, я ду­маю, до са­мої зу­стрі­чі з Глор­фін­де­лем.

Ган­дальф по­сміх­нув­ся:

— Про Се­ма я все вже знаю. Те­пер він не сум­ні­ва­є­ть­ся.

— Це доб­ре. То­му що ме­ні Блу­кач ду­же по­до­ба­є­ть­ся... ні, «по­до­ба­є­ть­ся» — не те сло­во. Він до­ро­гий ме­ні; хо­ча див­ний і ча­сом хму­ри­ть­ся. Вза­га­лі він чи­мось на­га­дує те­бе. Я й не пі­до­зрю­вав, що здо­ро­ви­ли бу­ва­ють та­ки­ми. Я вва­жав, во­ни... ну, прос­то ви­со­кі на зріст не­до­те­пи: доб­рі й дур­ні, як Бар­ба­рис, або дур­ні й огид­ні, як Білл Тер­ник. Адже у Краї лю­дей і не зу­стрі­неш — хі­ба що бри­го­рян, звід­ки ж нам їх зна­ти...

— Та ти й бри­го­рян до пут­тя не зна­єш, як­що по‐тво­є­му ста­рий Бар­ба­рис дур­ний, — ска­зав Ган­дальф. — Він на свій кшталт до­сить муд­рий. Дум­ка­ми во­ру­шить рід­ше й по­ві­ль­ні­ше, ніж язи­ком, але змо­же вчас­но по­ди­ви­тись крізь цег­ля­ну сті­ну, як ка­жуть у Бри­го­рі. Од­нак та­ких, як Ара­горн, син Ара­хор­на, ма­ло за­ли­ши­ло­ся в Се­ред­зе­м’ї. Рід ко­ро­лів з‐за Мо­ря вже май­же ви­мер. Мо­же, май­бут­ня вій­на за Пер­с­тень бу­де їх­нім ос­тан­нім ді­ян­ням.

— Як? Блу­кач — на­ща­док дав­ніх ко­ро­лів? — Фро­до був вра­же­ний. — А я ду­мав, їх дав­но вже ні­ко­го не за­ли­ши­ло­ся. Але ж він прос­то Слі­до­пит!

— Прос­то Слі­до­пит! — пхик­нув Ган­дальф. — Лю­бий мій Фро­до, Слі­до­пи­ти ж і є ос­тан­ні з пів­ніч­ної гіл­ки сла­вет­но­го на­ро­ду За­хо­ду. Во­ни й ра­ні­ше ме­ні до­по­ма­га­ли, а не­вдов­зі їх­ня до­по­мо­га особ­ли­во зна­до­би­ть­ся: бо ми вже в Рі­вен­дел­лі, але Пер­с­ню тут не міс­це.

— Я теж так вва­жаю, — по­го­див­ся фро­до. — Але до цьо­го ча­су ме­не тур­бу­ва­ло ли­шень, як ді­ста­ти­ся сю­ди. І я спо­ді­ва­ю­ся, що да­лі йти не до­ве­де­ть­ся. Так при­єм­но бу­ло б прос­то від­по­чи­ти! Мі­ся­ця ман­д­рів ме­ні по гор­ло ви­ста­чи­ло!

Він при­крив очі, по­мов­чав, по­тім за­го­во­рив зно­ву:

— Я тут по­лі­чив, і в ме­не два­д­цять чет­вер­те жов­т­ня не ви­хо­дить. Має бу­ти два­д­цять дру­ге. Ми ж пі­ді­й­шли до Бро­ду два­д­ця­то­го!

— Е, дру­же мій, то­бі во­че­видь не на ко­ристь стіль­ки го­во­ри­ти та роз­мір­ко­ву­ва­ти! — за­зна­чив Ган­дальф. — Як за­раз твоя ру­ка й бік?

— Та ні­як. Зо­всім не від­чу­ваю. І то, яс­на річ, вже до­сяг­нен­ня... — Фро­до на­пру­жив м’язи, тор­к­нув­ся пра­вою ру­кою хво­ро­го пле­ча й до­дав: — Але я вже во­ру­ши­ти па­ль­ця­ми мо­жу! Так, ожи­ває ру­ка — теп­ла ста­ла!

— От і доб­ре! Ти швид­ко оду­жу­єш. Не­вдов­зі все бу­де до ла­ду. Не­дар­ма Ел­ронд лі­ку­вав те­бе всі ці дні!

— Усі дні? — пе­ре­пи­тав Фро­до.

— Ну, як­що точ­ні­ше, чо­ти­ри но­чі й три дні. Ель­фи при­вез­ли те­бе з Бро­ду вно­чі два­д­ця­то­го, — то­ді ти й збив­ся з ра­хун­ку. Ми всі ду­же три­во­жи­ли­ся, а Сем від те­бе не від­хо­див кіль­ка діб, хі­ба що бі­гав нам до­по­ві­да­ти. Ел­ронд — умі­лий ці­ли­тель, але зброя Во­ро­га смер­то­нос­на. Прав­ду ка­жу­чи, я мав ма­ло на­дії, бо пі­до­зрю­вав, що в ра­ні за­ли­шив­ся ула­мок ле­за. До вчо­раш­ньо­го ве­чо­ра зна­й­ти йо­го не вда­ва­ло­ся. Ула­мок про­ник гли­бо­ко й ру­хав­ся до сер­ця, але Ел­ронд ви­да­лив йо­го.

Фро­до тро­хи по­щу­лив­ся, зга­дав­ши стра­хіт­ли­вий кин­джал з жо­лоб­час­тим клин­ком, який роз­та­нув у ру­ках Блу­ка­ча.

— Не тур­буй­ся, — ска­зав маг. — Йо­го вже не­має. Він роз­та­нув. Стри­маи­ти го­бі­та, во­че­видь, не так уже й лег­ко. Я знав мо­гут­ніх во­ї­нів Ро­сло­го На­ро­ду, яких та­кий ула­мок по­до­лав би ду­же швид­ко, а ти про­три­мав­ся сім­на­д­цять днів!

— Але чо­го від ме­не хо­ті­ли? Чо­го праг­ну­ли вер­ш­ни­ки?

— Во­ни праг­ну­ли про­ст­ро­ми­ти твоє сер­це мор­гуль­сь­ким клин­ком, щоб за­ли­шив­ся у ра­ні. То­ді ти став би та­ким, як во­ни, тіль­ки слаб­кі­шим, і під­ко­рив­ся б. А як­би ти став при­ма­рою під вла­дою Чор­но­го Во­ло­да­ря, він дов­го ка­ту­вав би те­бе за спро­бу утри­ма­ти Пер­с­тень — хо­ча, ко­ли зна­єш, що Пер­с­тень ві­ді­бра­ли, і ба­чиш йо­го на руці у Во­ло­да­ря Тьми, на­в­ряд чи зна­й­де­ть­ся гір­ша му­ка.

— Яке щас­тя, що я не усві­дом­лю­вав усі­єї не­без­пе­ки! — слаб­ким го­ло­сом про­мо­вив Фро­до. — Яс­на річ, я й так до смер­ті пе­ре­ля­кав­ся, але як­би знав біль­ше, то й во­рух­ну­ти­ся б не на­смі­лив­ся. Ди­во, що ви­слиз­нув!

— Так, то­бі до­по­мог­ла до­ля чи вда­ча, не ка­жу­чи вже про від­ва­гу. У сер­це не­гід­ни­ки так і не по­ці­ли­ли, а тіль­ки за­че­пи­ли пле­че; і це то­му, що ти опи­рав­ся до кін­ця. Але все ви­сі­ло на тон­кій во­ло­си­ні. На­дів­ши Пер­с­тень, ти по­тра­пив до при­мар­но­го сві­ту і цим на­ра­зив се­бе на жах­ли­ву за­гро­зу: ти зміг роз­ди­ви­тись вер­ш­ни­ків, але й во­ни мо­г­ли по­ба­чи­ти та схо­пи­ти те­бе.

— Знаю, — ска­зав Фро­до. — Во­ни та­кі мо­то­рош­ні на ви­гляд! А чо­му ж ми всі мо­г­ли ба­чи­ти їх­ніх ко­ней?

— Ко­ні у вер­ш­ни­ків зви­чай­ні­сі­нь­кі, та й пла­щі теж; це до­по­ма­гає їм хо­ва­ти свою при­мар­ність у сві­ті се­ред жи­вих.

— І як же ко­ні тер­п­лять та­ких гос­по­да­рів? Усі тва­ри­ни їх зда­ля чу­ють і ля­ка­ю­ть­ся, на­віть див­ний кінь Глор­фін­де­ля. Со­ба­ки ви­ють, гу­си ґе­ґа­ють...

— Цих ко­ней спе­ці­аль­но ви­ро­щу­ють і на­вча­ють у Мор­до­рі для слу­жін­ня Чор­но­му Во­ло­да­рю. Не всі йо­го слу­ги та май­но при­мар­ні! Є ор­ки й тро­лі, варт й вов­ку­ла­ки, та ще бу­ло — і є — ба­га­то лю­дей, пра­ви­те­лів і во­ї­нів, які жи­вуть під сон­цем, але під­па­ли під вла­ду Тем­ря­ви. І кіль­кість їх зрос­тає що­дня.

— А ель­фи? А Рі­вен­делл? Тут без­печ­но?

— Так — до­ки не бу­де за­во­йо­ва­не все ін­ше. Ель­фи мо­жуть стра­ши­ти­ся, мо­жуть ті­ка­ти від Чор­но­го Во­ло­да­ря, але ні­ко­ли зно­ву не по­слу­ха­ють йо­го й не ста­нуть йо­му слу­жи­ти. І тут, у Рі­вен­дел­лі, ще меш­кає де­хто з йо­го го­лов­них не­дру­гів — ель­фій­сь­кі муд­ре­ці та ви­со­ко­рід­ні Ель­дар, які ко­лись при­плив­ли з‐за Мо­ря. Во­ни жи­ли у Бла­го­сло­вен­но­му Краї, а то­му не бо­я­ть­ся При­мар Пер­с­ня — для них оби­два сві­ти по­єд­на­ні, і їх­ня вла­да про­стя­га­є­ть­ся і на зри­ме, й на не­ви­ди­ме.

— Там, бі­ля Бро­ду, ме­ні на­че при­ви­ді­ла­ся ся­ю­ча бі­ла по­с­тать — во­на од­на не роз­пливла­ся, як усі ін­ші. Отож то був Глор­фін­дель?

— Так, на мить ти по­ба­чив, який він у ін­шо­му сві­ті. Глор­фін­дель — сла­вет­ні­ший з Пер­во­рож­ден­них, ви­тязь з ро­ду ель­фій­сь­ких во­ло­да­рів. Так, є ще си­ла, здат­на про­ти­сто­я­ти мо­ці Мор­до­ру, і в Рі­вен­дел­лі, і в ін­ших міс­цях. Го­бі­та­нія теж на­ді­ле­на си­лою — ін­шо­го ро­ду. Але як­що спра­ви й на­да­лі пі­дуть, як за­раз, усі ці міс­ця пе­ре­тво­ря­ть­ся не­вдов­зі на об­ло­же­ні ос­т­рів­ці. Во­ло­дар Мор­до­ру не при­хо­вує своєї си­ли... — Ган­дальф під­вів­ся й стріп­нув го­ло­вою так, що бо­ро­да на­ї­жа­чи­ла­ся щіт­кою. — І все ж та­ки ми не по­вин­ні втра­ча­ти муж­нос­ті. Як­що я не за­го­во­рю те­бе на смерть, ти ско­ро оду­жа­єш і змо­жеш по­жи­ти по­ки що тут у Рі­вен­дел­лі, без усі­ля­ких тур­бот.

— Муж­нос­ті в ме­не ні­якої не­має, і втра­ча­ти не­ма чо­го, але я ні про що за­раз і не тур­бу­ю­ся і, ма­буть, ще по­сп­лю, тіль­ки ти роз­по­ві­си, як там на­ші й чим усе скін­чи­ло­ся бі­ля . Бро­ду — то­ді я то­бі дам спо­кій на якийсь час, а до­ти й очей не сту­лю!

Ган­дальф під­су­нув кріс­ло до ліж­ка й уваж­но по­ди­вив­ся на Фро­до. Об­лич­чя хво­ро­го вже по­ро­же­ві­ло, очі бу­ли яс­ні — до ньо­го по­вер­ну­ли­ся й тя­ма, й па­м’ять. Су­дя­чи з по­сміш­ки, з ним, без­пе­реч­но, усе бу­ло доб­ре. Але око ма­га по­мі­ти­ло не­ве­лич­кі змі­ни, слаб­кий на­тяк на про­зо­рість, особ­ли­во на лі­вій руці, яка ле­жа­ла по­верх ков­д­ри.

— Цьо­го слід бу­ло че­ка­ти, — про­бур­мо­тів Ган­дальф‐ — Але ж ще не прой­де­но й по­ло­ви­ни шля­ху... Що ж ста­не з ним у кін­ці, то­го й Ел­ронд не пе­ред­ба­чить. Спо­ді­ва­юсь, ні­чо­го ли­хо­го не тра­пи­ть­ся. Для тих, хто на­ді­ле­ний да­ром ба­чен­ня, він ста­не по­діб­ний кін­ві, на­пов­не­ній чис­тим світ­лом... — Уго­лос він ска­зав: — Ти ма­єш чу­до­вий ви­гляд. Я ри­зик­ну ще по­ба­ла­ка­ти без до­зво­лу Ел­рон­да. Але вра­хуй — ду­же ко­рот­ко, а по­тім то­бі тре­ба по­спа­ти.

От­же, ось що тра­пи­ло­ся, на­скіль­ки я зміг ро­зі­бра­ти­ся. Щой­но ти при­пус­тив­ся на­в­ско­ки, Вер­ш­ни­ки ру­ши­ли пря­мо до те­бе. Во­ни по­ба­чи­ли те­бе са­мі, без до­по­мо­ги ко­ней: ти ж бо вже сто­яв на по­ро­зі при­мар­но­го сві­ту. І Пер­с­тень при­тя­гав їх. Твої дру­зі від­сах­ну­ли­ся вбік, щоб не по­тра­пи­ти під ко­пи­та. Во­ни ро­зу­мі­ли: як­що бі­лий кінь не впо­ра­є­ть­ся, то­бі не вря­ту­ва­ти­ся. Вер­ш­ни­ки мча­ли над­то швид­ко, і їх бу­ло за­ба­га­то — не до­же­неш, не зу­пи­ниш. Без­кін­ни­ми на­віть Глор­фін­дель і Ара­горн удвох не всто­я­ли б про­ти всі­єї Де­в’ят­ки ра­зом. То­му во­ни да­ли Кіль­це­нос­цям пром­ча­ти ос­то­ронь, а то­ді ки­ну­ли­ся на­в­здо­гін. Не­по­да­лік від Бро­ду бі­ля до­ро­ги є не­ве­ли­кий ви­ба­лок, при­кри­тий хир­ля­ви­ми де­рев­ця­ми. Там по­спі­хом роз­па­ли­ли вог­ни­ще, бо Глор­фін­дель знав, що рі­ка не дасть Вер­ш­ни­кам пе­ре­пра­ви­ти­ся, і ті, хто за­ст­ряг­не на бе­ре­зі, при­па­дуть на йо­го до­лю. Як тіль­ки рі­ка за­ви­ру­ва­ла, він ви­біг на до­ро­гу, а за ним Ара­горн і всі ін­ші, з па­ла­ю­чи­ми го­лов­ня­ми в ру­ках. За­тис­ну­ті між вог­нем і во­дою, по­ба­чив­ши ель­фій­сь­ко­го ви­тя­зя, який у гні­ві від­крив своє справ­ж­нє об­лич­чя, Кіль­це­нос­ці зні­ти­лись, а їх­ні ко­ні оч­ма­ні­ли. Трьох зне­с­ло пер­шою ж хви­лею по­то­пу, ін­ших за­тяг­ли у во­ду й ски­ну­ли влас­ні ж ко­ні.

— І те­пер їм гап­лик?

— Ні, — зі­тх­нув Ган­дальф. — Ко­ні, ма­буть, за­ги­ну­ли, а без них Вер­ш­ни­ки май­же без­по­рад­ні. Од­нак са­мих При­мар Пер­с­ня так лег­ко не зни­щи­ти. За­раз, зреш­тою, бо­я­ти­ся не­ма чо­го. Ко­ли по­вінь від­ри­ну­ла, твої дру­зі пе­ре­пра­ви­ли­ся й зна­й­шли те­бе на бе­ре­го­во­му урви­щі: кінь сто­яв по­руч, сто­ро­жив, а ти ле­жав до­лі­лиць, хо­лод­ний, блі­дий, на­крив­ши со­бою зла­ма­ний меч. Во­ни зля­ка­ли­ся, що ти вмер або й то­го гір­ше, і обе­реж­но по­вез­ли те­бе до Рі­вен­дел­лу. На пів­до­ро­зі їх зу­стрі­ли ель­фи Ел­рон­да.

— А хто влаш­ту­ва? по­топ?

— Сам Ел­ронд. Рі­ки ці­єї до­ли­ни під йо­го вла­дою, і ко­ли по­тріб­но охо­ро­ни­ти Брід, він мо­же під­ня­ти їх­ні во­ди. Тіль­ки‐но вождь Де­в’ят­ки по­слав ко­ня на пе­ре­пра­ву, рі­ка роз­лю­ти­ла­ся. Чес­но ка­жу­чи, і я до­дав до кар­ти­ни кіль­ка штри­хів. Мо­же, ти по­мі­тив — хви­лі ста­ли ве­ли­ки­ми бі­ли­ми кі­нь­ми із ся­ю­чи­ми вер­ш­ни­ка­ми, а во­да ко­ти­ла сот­ні ве­ли­ких ка­ме­нів. Як во­ни скре­го­та­ли! На мить я на­віть за­не­по­ко­їв­ся, чи не за­над­то си­ль­ний гнів ми роз­па­ли­ли? Тіль­ки б по­вінь, вир­вав­шись із шор, не скру­ти­ла за­од­но й вас усіх... Ве­ли­ку, хоч при­хо­ва­ну, си­лу ма­ють во­ди, що жив­ля­ть­ся ві­ко­віч­ни­ми сні­га­ми Ім­лис­тих Гір!

— Так, те­пер при­га­дую, — ска­зав Фро­до. — Жах­ли­ве ре­він­ня там сто­я­ло! Ох, ду­маю, по­то­ну, а зі мною — і дру­зі, і во­ро­ги... Але те­пер хо­ча б усе доб­ре?

Ган­дальф ки­нув на Фро­до по­біж­ний по­гляд, але той за­плю­щив очі.

— Так, за­раз — на якийсь час — ви у без­пе­ці, — під­твер­див маг. — Ско­ро бу­де ве­ли­кий бен­кет і свя­то на честь пе­ре­мо­ги бі­ля Бру­ї­нен­сь­ко­го Бро­ду, і вам усім при­зна­че­ні там по­чес­ні міс­ця.

— Чу­до­во! Я прос­то ди­вом ди­ву­ю­ся, чо­му Ел­ронд, і Глор­фін­дель, і різ­ні по­важ­ні осо­би, не ка­жу­чи вже про Блу­ка­ча, стіль­ки про нас тур­бу­ю­ть­ся й так при­хи­ль­ні до ме­не!

— Во­ни ма­ють на те не­ма­ло при­чин, — по­сміх­нув­ся Ган­дальф. — Пер­ша при­чи­на — я сам. Дру­га — ти ж бо хра­ни­тель Пер­с­ня і спад­ко­є­мець Бі­ль­бо, що йо­го зна­й­шов.

— Ми­лий Бі­ль­бо! — сон­но про­бур­мо­тів Фро­до. — Де ж він за­раз... Як­би він тут був та по­слу­хав про все це, от би по­смі­яв­ся: кіт‐скри­паль! І бі­до­лаш­ні тро­лі! — з ци­ми сло­ва­ми він міц­но за­снув.

От­же, Фро­до схо­вав­ся за на­дій­ни­ми сті­на­ми Ос­тан­ньо­го До­маш­ньо­го При­тул­ку на схід від Мо­ря. То був, як ко­лись за­зна­чав Бі­ль­бо, «пре­чу­до­вий при­ту­лок для кож­но­го, хто хо­че по­їс­ти чи по­спа­ти, по­слу­ха­ти різ­ні іс­то­рії або по­спі­ва­ти, а мож­на й усьо­го по­тро­ху». Не встиг­неш на по­ріг сту­пи­ти, а вто­ма, страх і сум уже ле­тять геть...

Уве­че­рі Фро­до про­ки­нув­ся, від­чу­ва­ю­чи, що ціл­ком від­по­чив, за­те не про­ти за­ку­си­ти, ви­пи­ти, а зго­дом, мож­ли­во, по­слу­ха­ти різ­ні іс­то­рії й по­спі­ва­ти. Під­ні­ма­ю­чись з ліж­ка, він ви­явив, що ру­ка зно­ву слу­жить йо­му, май­же як здо­ро­ва. Бі­ля ліж­ка на ньо­го че­кав чис­тий кос­тюм із зе­ле­ної тка­ни­ни — він при­йшов­ся са­ме враз. Фро­до по­ди­вив­ся у дзер­ка­ло і вра­зив­ся, на­скіль­ки схуд: точ­ні­сі­нь­ко як той мо­ло­день­кий пле­мін­ник, з яким Бі­ль­бо гу­ляв по Краю; тіль­ки очі ди­ви­лись за­дум­ли­во.

— Та‐ак, ба­га­то чо­го ти на­ди­вив­ся за ос­тан­ній час, вгля­да­ю­чись у дзер­ка­ло, — ска­зав Фро­до своє­му ві­до­бра­жен­ню. — Але вже те­пер роз­ва­жи­мо­ся!

Він роз­пра­вив пле­чі й за­свистав якийсь ста­рий мо­ти­в­чик. Тут у две­рі по­сту­ка­ли, і уві­йшов Сем. Він під­біг до Фро­до, не­зг­раб­но й бо­яз­ко вче­пив­ся у йо­го хво­ру ру­ку, обе­реж­но погла­див, а по­тім, за­ша­рів­шись, по­спі­хом від­вер­нув­ся.

— При­віт, Се­ме! — ска­зав Фро­до.

— Теп­ла, прав­да? — від­по­вів Сем. — Що­до ва­шої ру­ки, па­не! А яка ж бу­ла хо­лод­на! Сур­ми й ба­ра­ба­ни! — Він обер­нув­ся, ся­ю­чи очи­ма й при­тан­цьо­ву­ю­чи на міс­ці. — Який я щас­ли­вий, що ви вже на но­гах і при тя­мі! Ган­дальф ве­лів пі­ти по­ди­ви­тись, чи ви го­то­ві до ви­хо­ду, то я по­ду­мав, він жар­тує!

— Я го­то­вий. Пі­де­мо по­шу­ка­є­мо реш­ту ком­па­нії!

— Я вас від­ве­ду, па­не. Бу­ди­нок тут ве­ли­кий, ду­же чуд­ний. Стіль­ки всьо­го но­во­го від­кри­ва­є­ть­ся, і не зна­єш, які ди­ва зна­й­деш за ро­гом. І ель­фи, па­не! Всю­ди ель­фи! Од­ні на­че ко­ро­лі, гріз­ні й по­важ­ні, ін­ші ве­се­лі, зо­всім як ді­ти. І му­зи­ка, і спі­ви... прав­да, по­ки ні ча­су, ні на­ст­рою не бу­ло слу­ха­ти. А все ж та­ки де­які ту­теш­ні зви­чаї я роз­ві­дав.

— Знаю, знаю, чим ти за­й­мав­ся, Се­ме, — ска­зав Фро­до, стис­ка­ю­чи йо­го ру­ку. — Але вже сьо­год­ні роз­ва­жиш­ся й на­слу­ха­єш­ся скіль­ки ду­ші зав­год­но. Ну ж бо, по­ка­зуй ме­ні, які тут є за­ка­мар­ки!

Сем про­вів йо­го ко­ри­до­ра­ми, по­тім вниз дов­ги­ми схо­да­ми, і во­ни опи­ни­ли­ся у са­ду на ви­со­ко­му бе­ре­зі рі­ки. У га­ле­реї схід­ної час­ти­ни бу­дин­ку Фро­до зу­стрів­ся з дру­зя­ми. До­ли­на вни­зу вже опо­ви­ла­ся тін­ню, а на вер­ши­нах да­ле­ких гір ще ро­же­ві­ло світ­ло. Шу­мі­ла на пе­ре­ка­тах рі­ка; у теп­ло­му по­віт­рі по­ві­ва­ли па­хо­щі де­рев і кві­тів, на­че лі­то не по­ки­ну­ло са­дів Ел­рон­да.

— Ур‐р‐ра! — ви­гук­нув Пін, ви­ско­чив­ши на­зу­стріч. — Ось і наш сла­вет­ний бра­тець. До­ро­гу Фро­до, По­ве­ли­те­лю Пер­с­ня!

— Ци­ть­те! — шик­нув Ган­дальф, що си­дів у тем­но­му кут­ку га­ле­реї. — Ли­ху не­має сю­ди до­ро­ги, і все ж та­ки зга­ду­ва­ти йо­го не слід. По­ве­ли­тель Пер­с­ня не Фро­до, а во­ло­дар Чор­но­го Зам­ку в Мор­до­рі, чия вла­да зно­ву по­ши­рю­є­ть­ся над сві­том. Ми — у фор­те­ці, а за її сті­на­ми зби­ра­є­ть­ся тем­ря­ва!

— Та­ким чи­ном він нас без­пе­рер­в­но вті­шає, — по­жа­лів­ся Пін. — На йо­го дум­ку, ме­не по­тріб­но оса­д­жу­ва­ти. Та не мо­жу я тут хо­ди­ти по­хню­пив­шись, з по­хму­рим ви­гля­дом! Як­би знав до­реч­ну піс­ню, їй‐бо, за­спів­ав би!

— Я й сам не від­мо­вив­ся б спі­ва­ти, — за­смі­яв­ся Фро­до, — хо­ча за­раз ме­не біль­ше тур­бує, як би ви­пи­ти й по­по­їс­ти!

— Ну, цій бі­ді лег­ко за­ра­ди­ти, — ска­зав Пін. — Ти в нас, як і ра­ніш, та­кий са­мо хит­ро­муд­рий: про­ки­нув­ся точ­но до обі­ду!

— Який там обід! Бу­де ці­лий бен­кет! — пе­ре­бив Мер­рі. — Ган­дальф тіль­ки‐но ого­ло­сив, що ти оду­жав, так тут та­кі при­го­ту­ван­ня по­ча­ли­ся!

Він не встиг ще до­го­во­ри­ти, як про­лу­на­ли дзві­ноч­ки, кли­чу­чи всіх до сто­лу.

Бен­кет­ний зал Ел­рон­да був пов­ний на­ро­ду, пе­ре­важ­но ель­фів, та ма­я­чі­ли й гос­ті ін­ших пле­мен. Ел­ронд, як за­зви­чай, го­ло­ву­вав, си­дя­чи у ве­ли­ко­му кріс­лі, за дов­гим сто­лом на по­мос­ті; обі­руч від ньо­го си­ді­ли Глорф­ш­дель і Ган­дальф.

Фро­до ди­вив­ся на них з по­ди­вом — адже він ні­ко­ли ра­ні­ше не ба­чив Ел­рон­да, ге­роя стіль­кох ле­генд; при ньо­му Глор­фін­дель і на­віть Ган­дальф при­й­ня­ли по­до­бу ве­лич­них і мо­гут­ніх во­ло­да­рів.

На зріст Ган­дальф був ниж­чий за обох ель­фів, та всі йо­го ри­си — дов­ге сріб­ляс­то‐си­ве во­лос­ся й бо­ро­да, ши­ро­кі пле­чі — на­га­ду­ва­ли про муд­рих ко­ро­лів дав­ніх ле­генд. На змор­ш­ку­ва­то­му об­лич­чі під гус­ти­ми бі­ло­сніж­ни­ми бро­ва­ми чор­ні очі бу­ли схо­жі на вуг­лин­ки, здат­ні спа­лах­ну­ти від що­най­мен­шої іс­к­ри.

Глор­фін­дель був ви­со­кий та струн­кий; во­лос­ся йо­го бли­ща­ло зо­ло­том, об­лич­чя, пре­крас­не й юне, па­ші­ла від­ва­гою й ра­діс­тю. Уваж­ні очі ся­я­ли, го­лос зву­чав спі­ву­че; все свід­чи­ло про муд­рість ду­ші та ті­лес­ну міць.

На зов­ніш­нос­ті Ел­рон­да вік не по­зна­чав­ся, але йо­го об­лич­чя, ні ста­ре, ні мо­ло­де, збе­рі­га­ло від­би­ток ба­га­тьох пе­ре­жи­тих бід і ра­до­щів. Йо­го тем­не во­лос­ся при­кра­шав сріб­ний об­руч, сі­рі очі бу­ли мов яс­ний ве­чір, про­сві­че­ний зо­ря­ним сяй­вом. Він мав по­важ­ний ви­гляд ко­ро­ля, що па­м’я­тає ба­га­то зим, і вод­но­час ба­дьо­рий, як во­їн у са­мо­му роз­кві­ті літ. Ве­ли­ка бу­ла мо­гут­ність во­ло­да­ря Рі­вен­дел­лу і для ель­фів, і для лю­дей.

Ближ­че до се­ре­ди­ни сто­лу сті­ну за­ли при­кра­ша­ли тон­кі тка­ни­ни, і там, під бал­да­хі­ном, си­ді­ла гос­тя?, пре­крас­на об­лич­чям, чиї ри­си, хо­ча й по‐жі­но­чо­му ніж­ні, так на­га­ду­ва­ли Ел­рон­да, що Фро­до не за­сум­нів­ав­ся: во­ни бли­зь­кі ро­ди­чі. Чи мо­ло­да во­на бу­ла? І так, і ні. її тем­них кіс не тор­к­нув­ся іній, бі­лі ру­ки й яс­не об­лич­чя бу­ли без­до­ган­но гла­день­ки­ми, а сі­рі очі, на­че без­хмар­не ве­чір­нє не­бо, ви­про­мі­ню­ва­ли чис­те світ­ло; але во­на бу­ла по‐ко­ро­лів­сь­ко‐му ве­лич­на, а по­гляд про­мов­ляв про знан­ня, яке да­ють ли­ше дов­гі ро­ки. Го­ло­ву її він­ча­ла ша­поч­ка зі сріб­но­го ме­ре­жи­ва, оз­доб­ле­но­го дріб­ни­ми са­мо­цві­та­ми, але ши­ро­ку сі­ру сук­ню при­кра­шав ли­ше по­яс із сріб­но­го лис­тя.

Та­кою по­с­та­ла пе­ред Фро­до та, яку до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти ли­ше не­ба­га­тьом смер­т­ним, — Ар­вен, доч­ка Ел­рон­да, про­з­ва­на Ан­до­мі­ель, бо бу­ла во­на ве­чір­ньою зір­кою сво­го на­ро­ду. Го­во­ри­ли, що в ній вті­ли­ла­ся кра­са Лю­чі­ень, зір­ки ра­ніш­ньої. Дов­го жи­ла во­на у ро­ди­чів у Ло­рі­ені, за го­ра­ми, і ли­ше не­дав­но по­вер­ну­ла­ся в Рі­вен­делл до ба­ть­ка. Ел­ронд мав та­кож си­нів, Ел­ла­да­на та Ер­ло­ї­ра, але їх рід­ко ба­чи­ли вдо­ма: па­м’я­та­ю­чи про му­ки своєї ма­те­рі в ліг­ві ор­ків, во­ни час­то ви­хо­ди­ли в лі­си зі Слі­до­пи­та­ми; не бу­ло їх і на цьо­му бен­ке­ті.

Фро­до не ба­чив і на­віть уя­ви­ти не міг по­діб­ної кра­си на зем­лі; йо­му бу­ло й див­но, й не­зруч­но си­ді­ти за сто­лом у та­ко­му пре­крас­но­му й ви­со­ко­му то­ва­рис­т­ві. Хо­ча кріс­ло бу­ло зруч­не (йо­му ще й під­кла­ли кіль­ка по­ду­шок), він від­чу­вав се­бе ма­лень­ким і не­до­реч­ним; але це швид­ко ми­ну­ло. Бен­кет був ве­се­лим і час­ту­ван­ня на сла­ву — все, — чо­го тіль­ки го­лод­ній ду­ші зав­год­но. Узяв­шись за їжу, Фро­до за­був про все, на­віть не по­ди­вив­ся, хто йо­го су­сі­ди, і ду­же не­ско­ро зга­дав про ото­чен­ня та став огля­да­ти за­лу.

Перш за все він зна­й­шов сво­їх дру­зів. Сем про­сив­ся по­слу­го­ву­ва­ти ха­зя­ї­но­ві, але йо­му ска­за­ли, що сьо­год­ні він — по­чес­ний гість, і те­пер він си­дів ра­зом з Пі­ном і Мер­рі на чо­лі од­но­го із сто­лів, не­по­да­лік від по­мос­ту. Блу­ка­ча ні­де не бу­ло вид­но.

По­руч з Фро­до си­дів гном у ба­га­то­му вбран­ні, со­лід­ної зов­ніш­нос­ті. Йо­го бо­ро­да, дов­га й роз­двоє­на, бу­ла бі­лі­ша за сніж­но‐бі­лий кам­зол з по­я­сом, ко­ва­ним із сріб­ла; а на гру­дях кра­су­вав­ся сріб­ний лан­цю­жок з ді­а­ман­та­ми. Ві­ді­рвав­шись від їжі, Фро­до по­ди­вив­ся на ньо­го, і той од­ра­зу ска­зав:

— Ві­таю вас, ра­дий по­зна­йо­ми­ти­ся! — а по­тім на­віть під­вів­ся й вкло­нив­ся: — Гло­їн до ва­ших по­слуг! — і вкло­нив­ся ще ниж­че.

— Фро­до Тор­бинс до по­слуг ва­ших і ва­шо­го ро­ду, — від­по­вів за зви­ча­єм зди­во­ва­ний Фро­до, під­во­дя­чись і зсу­ва­ю­чи по­душ­ки. — Не­вже ж ви — са­ме той Гло­їн, один з два­на­д­ця­тьох то­ва­ри­шів услав­ле­но­го То­рі­на Ду­бо­щи­та?

— Са­ме так, — від­по­вів гном, під­би­ра­ю­чи по­душ­ки й чем­но до­по­ма­га­ю­чи Фро­до за­ліз­ти на­зад. — Ну, а я не пи­таю, бо ме­ні вже ска­за­ли, що ви — ро­дич і за­кон­ний спад­ко­є­мець на­шо­го дру­га, сла­вет­но­го Бі­ль­бо. До­зво­ль­те по­він­шу­ва­ти вас з оду­жан­ням!

— Дя­кую, — від­по­вів Фро­до.

— Я чув, вам до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти див­ні при­го­ди, — до­дав Гло­їн. — Над­зви­чай­но ці­ка­во, що са­ме мо­г­ло спо­ну­ка­ти од­ра­зу чо­ти­рьох го­бі­тів здій­с­ни­ти та­ку да­ле­ку по­до­рож! Ні­чо­го схо­жо­го не трап­ля­ло­ся з то­го ча­су, як Бі­ль­бо ви­ру­шив з на­ми. Але, мож­ли­во, не слід ме­ні ці­ка­ви­ти­ся — схо­же, що Ел­ронд і Ган­дальф не схи­ль­ні за­чі­па­ти цю те­му?

— Го­во­ри­ти про це, ма­буть, справ­ді не вар­то, у вся­ко­му ра­зі, за­раз, — ввіч­ли­во ска­зав Фро­до. Він уже зро­зу­мів, що на­віть вдо­ма у Ел­рон­да Пер­с­тень — не при­від для за­сто­ль­них ба­ла­чок, та й вза­га­лі він праг­нув на якийсь час по­збу­ти­ся всіх тур­бот.

— Але ме­ні в свою чер­гу ду­же ці­ка­во бу­ло б ді­зна­ти­ся, — до­дав він, — що при­ве­ло та­ко­го по­важ­но­го гно­ма в та­ку да­ле­чінь від Са­мот­ньої Го­ри?

— Як­що ви ще не обі­зна­ні, — ска­зав Гло­їн, ко­рот­ко гля­нув­ши на ньо­го, — ма­буть, кра­ще й це від­клас­ти на по­тім. Вла­ди­ка Ел­ронд не­вдов­зі скли­че нас, і там, я га­даю, ми по­чу­є­мо всі но­ви­ни. Нам же й ок­рім то­го є про що по­го­во­ри­ти.

Во­ни бе­сі­ду­ва­ли до са­мо­го кін­ця обі­ду; але Фро­до во­лів слу­ха­ти й по­мов­чу­ва­ти: всі спра­ви Го­бі­та­нії, крім Пер­с­ня, зда­ва­ли­ся да­ле­ки­ми й не­знач­ни­ми, а Гло­їн ба­га­то чо­го міг роз­по­віс­ти про по­дії на пів­но­чі Глу­хо­ма­ні. Фро­до ді­знав­ся, що від­важ­ним та чис­лен­ним на­ро­дом в об­лас­ті між го­ра­ми й Чор­но­ліс­сям пра­вить Грим­бе­орн Ста­рий, син Бе­ор­на, і в їх­ні зем­лі не ри­зи­ку­ють су­ну­ти­ся ані ор­ки, ані вов­ки.

— Прав­ду ка­жу­чи, — го­во­рив Гло­їн, — шлях від Дей­лу до Рі­вен­дел­лу став би не­про­хід­ним, як­би не рід Бе­ор­на. Во­ни стій­кі лю­ди й впев­не­но утри­му­ють Ви­со­кий пе­ре­вал і брід бі­ля бески­ду Кар­рок. Що­прав­да, за це стя­гу­є­ть­ся чи­ма­ле ми­то, — зі­тх­нув гном, по­хи­тав­ши го­ло­вою, — і, так са­мо як ко­лись Бе­орн, йо­го на­род не по­люб­ляє гно­мів. Утім, на них мож­на по­клас­ти­ся, а в наш час це вже ба­га­то чо­го вар­те. За­те з лю­дь­ми Дей­ла — пле­ме­нем Бар­да‐у нас міц­на друж­ба. Пра­вить там пра­внук Бар­да Луч­ни­ка, чо­ло­вік ро­зум­ний і твер­дий, а во­ло­дін­ня йо­го про­стя­га­ю­ть­ся да­ле­ко на пів­день і схід від Ес­га­ро­та.

— А що по­роб­ля­ють ва­ші од­но­пле­мін­ни­ки? — за­пи­тав Фро­до.

— Ба­га­то трап­ля­ло­ся в нас і по­га­но­го, і доб­ро­го, але доб­ро­го біль­ше. До­сі нам у всьо­му щас­ти­ло, хо­ча й ми від­чу­ва­є­мо тінь, що на­су­ва­є­ть­ся на світ. Як­що вам справ­ді ці­ка­во, я охо­че роз­по­вім про на­ші ус­пі­хи. Але ко­ли на­б­рид­не, зу­пи­ніть ме­не — не­дар­ма ж ка­жуть: ко­ли гном про тру­ди свої мо­ву ве­де, упи­ну сам со­бі не зна­й­де!

І Гло­їн за­хо­дивсь як­най­до­клад­ні­ше роз­по­ві­да­ти про ді­ян­ня том­сь­кої дер­жа­ви. Він був за­до­во­ле­ний, що зна­й­шов та­ко­го тер­п­ля­чо­го слу­ха­ча: Фро­до не ви­яв­ляв ну­дь­ги й не на­ма­гав­ся змі­ни­ти те­му, хо­ча швид­ко за­плу­тав­ся в різ­но­ма­ніт­ті чу­жих імен і назв, ра­ні­ше не­чу­ва­них. Од­нак йо­му ці­ка­во бу­ло ді­зна­ти­ся, що Да­їн усе ще ца­рює під Го­рою, хо­ча й по­ста­рів (йо­му вже ми­нув двіс­ті п’ят­де­ся­тий рік), він вті­ша­є­ть­ся за­галь­ною по­ва­гою й каз­ко­во ба­га­тий. З де­ся­ти то­ва­ри­шів, що уці­лі­ли в Битві П’я­ти Військ, се­ме­ро ще жи­вуть з ним: Два­лін, Гло­їн, До­рі, Но­рі, Бі­фур, Бо­фур та Бом­бур. Бом­бур за­раз так поглад­шав, що не мо­же са­мо­туж­ки пе­рей­ти з ди­ва­на до сто­лу, і йо­го пе­ре­но­сять шес­те­ро мо­ло­дих гно­мів.

— А де ж Ба­лін, Орі та Оїн? — спи­тав Фро­до. Тінь про­май­ну­ла по об­лич­чю Гло­ї­на.

— Ми не зна­є­мо. Са­ме че­рез Ба­лі­на я, влас­не, й при­йшов про­си­ти по­ра­ди у Рі­вен­дел­лі. Але ни­ні кра­ще по­го­во­ри­ти про більш ве­се­лі ре­чі!

Гло­їн став зга­ду­ва­ти про до­сяг­нен­ня сво­го пле­ме­ні в Дей­лі та під Го­рою.

— Ми не­по­га­но влаш­ту­ва­лись. Та в ко­валь­сь­кій спра­ві нам да­ле­ко до на­ших ба­ть­ків, ба­га­то сек­ре­тів за­гу­би­ло­ся.

Ми ви­го­тов­ля­є­мо при­стой­ну зброю й гос­т­рі ме­чі, але їх не по­рів­ня­ти з ко­ль­чу­га­ми та ме­ча­ми, які ку­ва­ли до на­па­ду дра­ко­на. Тіль­ки в руд­ній спра­ві та бу­дів­ниц­т­ві ми пе­ре­вер­ши­ли пра­щу­рів. По­ди­ви­ли­ся б ви на во­до­во­ди Дей­ла, Фро­до, на фон­та­ни, во­дой­ми­ща! А бру­ко­ва­ні різ­но­ко­льо­ро­вим ка­мін­ням ву­ли­ці! А за­ли й га­ле­реї під зем­лею, з ар­ка­ми, що ви­рі­за­ні у ви­гля­ді де­рев! А те­ра­си й баш­ти на схи­лах Го­ри! О, ви б пе­ре­ко­на­ли­ся, що ми не си­ді­ли склав­ши ру­ки!

— Я обо­в’яз­ко­во по­бу­ваю у вас і на все по­див­лю­ся, як­що змо­жу, — по­обі­цяв Фро­до. — Ото б зди­ву­вав­ся Біль‐бо всім цим змі­нам піс­ля дра­ко­но­во­го спус­то­шен­ня!

— Ви лю­би­ли Бі­ль­бо, еге ж? — по­сміх­нув­ся гном.

— Ду­же! Я охо­чі­ше по­ба­чив би йо­го, ніж всі пре­крас­ні бу­дів­лі сві­ту!

Бен­кет на­реш­ті за­кін­чив­ся. Ел­ронд і Ар­вен під­ве­ли­ся з‐за сто­лу та, зі­йшов­ши з по­мос­ту, по­пря­му­ва­ли до ви­хо­ду. За ни­ми в на­леж­но­му по­ряд­ку по­тяг­ли­ся й гос­ті. Две­рі роз­чи­ни­ли­ся, і ши­ро­ким про­хо­дом усі пе­рейшли до ін­шої за­ли. Там не бу­ло сто­лів, та у ве­ли­ко­му ка­мі­ні між рі­зь­б­ле­них ко­лон яс­к­ра­во па­лав во­гонь. Ган­дальф, що йшов по­руч Фро­до, по­яс­нив йо­му:

— Це Ка­мін­на за­ла. Тут спі­ва­ють і роз­по­ві­да­ють іс­то­рії — ти от­ри­ма­єш ве­ли­ке за­до­во­лен­ня, як­що ли­ше змо­жеш не за­сну­ти! У буд­ні тут ти­хо й пус­то, сю­ди при­хо­дять по­си­ді­ти на са­мо­ті, по­ду­ма­ти. Во­гонь у ка­мі­ні го­рить по­с­тій­но, весь рік, а ін­шо­го ос­віт­лен­ня май­же не­має.

Ел­ронд опус­тив­ся в кріс­ло, при­го­то­ва­не для ньо­го, й ель­фи‐ме­нес­т­ре­лі за­гра­ли. По­ли­ну­ла при­єм­на му­зи­ка. За­ла по­тро­ху за­пов­ню­ва­ла­ся; зо­ло­та­ві від­блис­ки вог­ню гра­ли на во­лос­сі ель­фів, Фро­до із за­хоп­лен­ням роз­гля­дав но­ві пре­крас­ні об­лич­чя. Рап­том він по­мі­тив не­по­да­лік від ка­мі­на тем­ну по­с­тать: хтось ма­лень­кий си­дів на ос­ло­ні, спи­ра­ю­чись спи­ною на ко­ло­ну. По­руч на під­ло­зі сто­я­ла чаш­ка з пит­вом, ле­жав хліб. «Це, ма­буть, хво­рий, — по­ду­мав Фро­до, — то­му й не зміг при­йти на бен­кет. Але хі­ба в Рі­вен­дел­лі хво­рі­ють?» Го­ло­ва не­зна­йом­ця схи­ли­лась на гру­ди, — він, оче­вид­но, спав, — і край пла­ща при­хо­ву­вав об­лич­чя. Але тут до ньо­го пі­ді­й­шов Ел­ронд і ска­зав з по­сміш­кою: .

— Про­ки­дай­ся, дру­же мій! — а по­тім пі­ді­звав Фро­до. — На­ста­ла очі­ку­ва­на го­ди­на: за­кін­чи­ла­ся дов­га роз­лу­ка!

Тем­на по­с­тать за­во­ру­ши­ла­ся, під­ве­ла го­ло­ву...

— Бі­ль­бо!. — ви­гук­нув Фро­до, ледь по­ба­чив­ши об­лич­чя, і ки­нув­ся до ньо­го.

— При­віт, Фро­до, хлоп­чи­ку мій, — ска­зав Білв­бо, —От­же, ти вреш­ті‐решт по­тра­пив сю­ди. Я знав, що то­бі це вдас­ть­ся. Оце так шту­ка! Я чув, ні­би­то все це свя­то — на твою честь! Спо­ді­ва­юсь, то­бі спо­до­ба­ло­ся?

— Чо­му ж те­бе не бу­ло? — ви­гук­нув Фро­до. — І чо­му нам не да­ли зу­стрі­ти­ся ра­ні­ше?

— То­му що ти спав. Я ж бо на те­бе вже на­ми­лу­вав­ся вдос­таль, си­дя­чи що­дня із Се­мом бі­ля тво­го ліж­ка... А що­до бен­ке­ту, я те­пер та­ки­ми ре­ча­ми не ці­кав­лю­ся. В ме­не ін­ші спра­ви.

— Чим же ти за­й­мав­ся?

— Си­дів і ду­мав. Ос­тан­нім ча­сом я час­то так си­джу, а тут це най­з­руч­ні­ше. «Про­ки­дай­ся», от ще! — пир­х­нув Бі­ль­бо, ско­са гля­нув­ши на Ел­рон­да. Очі йо­го бли­ща­ли жи­ви­ми вог­ни­ка­ми, без будь‐якої сон­ли­вос­ті. — Я зо­всім не спав, па­не Ел­рон­де! Як­що ба­жа­є­те зна­ти, ви за­над­то ра­но від­бен­ке­ту­ва­ли і за­ва­ди­ли ме­ні за­кін­чи­ти скла­да­ти піс­ню. Ме­ні аж ні­як не да­ва­ла­ся па­ра ряд­ків, і я їх об­мір­ко­ву­вав, а те­пер, ма­буть, ні­чо­го не ви­йде. Пі­дуть спі­ви, і мої дум­ки роз­бі­жа­ть­ся. До­ве­де­ть­ся про­си­ти Ду­на­да­на про до­по­мо­гу. А де він?

— Ми йо­го роз­шу­ка­є­мо, — ска­зав Ел­ронд, смі­ю­чись. — То­ді ви по­си­ди­те удвох у ку­точ­ку й за­кін­чи­те піс­ню, а ми по­слу­ха­є­мо й об­го­во­ри­мо те, що ви­йде.

Ел­ронд по­слав кіль­кох ель­фів шу­ка­ти при­я­те­ля Бі­ль­бо, хо­ча ні­хто не знав, де він та чо­му не був на бен­ке­ті. Тим ча­сом Фро­до й Бі­ль­бо си­ді­ли по­руч, Сем теж до них під­сів; за­був­ши про му­зи­ку й ве­се­ло­щі, во­ни не­го­лос­но роз­мов­ля­ли. Бі­ль­бо май­же ні­чо­го не міг про се­бе роз­по­віс­ти. За­ли­шив­ши Го­бі­та­нію, він без­ці­ль­но ман­д­ру­вав, то звер­та­ю­чи з до­ро­ги, то по­вер­та­ю­чись, й якось са­мо со­бою йо­го весь час від­но­си­ло в бік Рі­вен­дел­лу.

— Ді­став­ся я сю­ди без будь‐яких уск­лад­нень, — ска­зав він, — тро­хи від­по­чив та й ви­ру­шив ра­зом з гно­ма­ми до Дей­лу. Ста­ро­го Ба­лі­на я не по­ба­чив. То­ді я по­вер­нув­ся і з то­го ча­су жи­ву тут не­ви­лаз­но. За­й­ма­ю­ся всім по­тро­ху. На­пи­сав ще де­що для своєї кни­ги. Ну й, яс­на річ, склав кіль­ка пі­сень. Ель­фи їх час від ча­су спі­ва­ють — ско­рі­ше за все, щоб зро­би­ти ме­ні при­єм­но. Адже для Рі­вен­дел­лу во­ни на­справ­ді за­над­то не­дос­ко­на­лі. Час тут на­че не пли­не; і все ж та­ки міс­це чу­до­ве! Но­ви­ни мож­на по­чу­ти будь‐які — з‐за гір, з Пів­дня, тіль­ки з Краю — ні­чо­го. Зви­чай­но, про Пер­с­тень я чув. Ган­дальф час­то сю­ди на­ві­ду­вав­ся. Зі мною він, що­прав­да, не був зо­всім від­вер­тим — за ці ро­ки він зро­бив­ся більш по­тай­ним, ніж ра­ні­ше. Ду­на­дан і той ка­зав біль­ше. По­ду­ма­ти тіль­ки, скіль­ки га­ла­су на­ро­бив цей пер­с­те­ник! Жаль, що Ган­дальф не знав про ньо­го ра­ні­ше. Я б сам вже дав­но при­ніс цю шту­ку сю­ди, без особ­ли­вих тур­бот. Кіль­ка ра­зів я зби­рав­ся по­вер­ну­ти­ся за ним до Го­бі­та‐нії, але я ста­рі­шаю, і во­ни ме­не не від­пус­ти­ли; тоб­то Ган­дальф з Ел­рон­дом. їм, бач, зда­є­ть­ся, що Во­рог ме­не всю­ди роз­шу­кує й зро­бить з ме­не фарш, як­що зло­вить десь у глу­хо­ма­ні. І Ган­дальф ска­зав: «Пер­с­ня там уже не­має, Бі­ль­бо. Ані то­бі, ані ін­шим не при­не­се доб­ра но­ве втру­чан­ня в цю спра­ву». Чу­до­ве за­ува­жен­ня, ціл­ком у ду­сі Ган­даль­фа. Але він за­пев­няв, що при­гля­дає за то­бою, ну, я й пе­ред­умав. Ду­же ра­дий ба­чи­ти те­бе жи­во­го й здо­ро­во­го... — він за­пнув­ся й не­рі­шу­че по­ди­вив­ся на Фро­до.

— Він при то­бі? — по­шеп­ки спи­тав він. — Так ме­ні за­ба­г­ло­ся, ро­зу­мі­єш, піс­ля всьо­го, що я чув... Ду­же хо­ті­ло­ся б по­ди­ви­ти­ся, хо­ча б од­ним оком!

— Так, він зі мною, — від­по­вів Фро­до ми­мо­хіть. — І на ви­гляд ані­тро­хи не змі­нив­ся.

— Все од­но, ви­тяг­ни йо­го на хви­лин­ку!

Одя­га­ю­чись вдень, Фро­до по­ба­чив, що Пер­с­тень на но­во­му лан­цюж­ку, лег­ко­му й міц­но­му, на­ді­ли йо­му на шию, ко­ли він спав. Те­пер він по­ві­ль­но ви­тяг йо­го. Бі­ль­бо про­стяг­нув ру­ку. Але Фро­до тут же від­смик­нув Пер­с­ня: пе­ре­ля­ка­ний, вра­же­ний, по­ба­чив він за­мість Бі­ль­бо, крізь тінь між ни­ми, ма­лень­ку змор­ш­ку­ва­ту іс­то­ту із за­жер­ли­вою пи­кою й кіс­т­ля­ви­ми, хи­жо на­пру­же­ни­ми па­ль­ця­ми. Ще тро­хи — і Фро­до вда­рив би йо­го!

Му­зи­ка й спі­ви на­в­кру­ги на­че обі­рва­ли­ся, на­ста­ла ти­ша. Бі­ль­бо ки­нув швид­кий по­гляд на пле­мін­ни­ка і про­вів ру­кою по очах.

— Те­пер я ро­зу­мію, — шеп­нув він. — За­бе­ри йо­го! Ду­же жаль; жаль, що на те­бе по­кла­ли та­кий тя­гар, жаль усьо­го. Не­вже при­го­ди ні­ко­ли не за­кін­чу­ю­ть­ся? Ма­буть, на чи­юсь до­лю зав­жди при­па­дає тяг­ти іс­то­рію да­лі. Ну, ні­чо­го не по­ро­биш. Я все ду­маю, чи вар­то ста­ра­ти­ся й за­кін­чу­ва­ти мою кни­гу? Але да­вай не бу­де­мо за­раз три­во­жи­ти­ся про це — за­й­ме­мо­ся справ­ж­ні­ми но­ви­на­ми. Роз­по­ві­дай, що ді­є­ть­ся в Краї!

Фро­до схо­вав Пер­с­тень, і тінь без­слід­но роз­та­ну­ла. Світ­ло і му­зи­ка Рі­вен­дел­лу знов ото­чу­ва­ли їх. Бі­ль­бо по­смі­хав­ся й щас­ли­во смі­яв­ся при кож­ній віс­ті, що пе­ре­ка­зу­вав Фро­до (з до­по­мо­гою й встав­ка­ми Се­ма). Йо­го ці­ка­ви­ло геть усе, від ви­ру­бан­ня су­хо­го де­ре­ва до ви­ті­вок най­мен­ших го­бі­те­нят. Во­ни так за­гли­би­ли­ся в по­дії з Чо­ти­рьох чвер­тей, що не по­мі­ти­ли, як на­бли­зив­ся чо­ло­вік у тем­но‐зе­ле­но­му одя­зі. Дов­го сто­яв він, див­ля­чись на них і по­смі­ха­ю­чись, до­ки Бі­ль­бо не під­няв го­ло­ву:

— Еге, ось і ти, Ду­на­да­не!

— Блу­кач? — зди­ву­вав­ся Фро­до. — Скіль­ки ж у те­бе імен?

— Зна­єш, а «Блу­ка­ча» я ще не чув, — ска­зав Бі­ль­бо. — Звід­ки та­ке ім’я?

— Так ме­не про­з­ва­ли в Бри­го­рі, — за­смі­яв­ся Слі­до­пит, — так і з па­ном Тор­бин­сом по­зна­йо­ми­ли.

— А чо­му ти звеш йо­го яки­мось «Ду­на­да­ном»? — спи­тав Фро­до.

— Він зо­всім не «якийсь»! — ви­пра­вив Бі­ль­бо. — Йо­го тут час­то так звуть. Як же ти не ро­зі­брав — адже ж ви­вчав ель­фій­сь­ку! «Дун‐Адан» — це «лю­ди­на За­хо­ду», ну­ме­но­рець. Але за­раз не до уро­ків! — Він звер­нув­ся до Блу­ка­ча. — Де ти був, дру­же мій? Чо­му не бен­ке­ту­вав з усі­ма? Там бу­ла Ар­вен...

— Знаю, — спо­хмур­нів Блу­кач. — Але жит­тя спо­ну­кає за­бу­ва­ти про ве­се­ло­щі. Не­спо­ді­ва­но по­вер­ну­ли­ся з Глу­хо­ма­ні Ел­ла­дан і Ер­ло­їр, а я хо­тів од­ра­зу ж роз­пи­та­ти їх.

— Ну, до­ро­гий мій, те­пер ти про все ді­знав­ся, мо­же, при­ді­лиш ме­ні хви­ли­ноч­ку? Тер­мі­но­во по­тріб­на твоя до­по­мо­га! Ел­ронд ве­лів ви­сту­пи­ти на­при­кін­ці свя­та, а я з міс­ця ані руш. Ві­дій­де­мо‐но ку­дись і за­й­ме­мо­ся до­роб­кою!

— Не за­пе­ре­чую, — знов по­сміх­нув­ся Блу­кач. — Пі­де­мо за­раз, і дай ме­ні по­слу­ха­ти свою піс­ню!

Фро­до те­пер за­ли­шив­ся без то­ва­рис­т­ва — Сем за­снув. Він чо­гось від­чу­вав се­бе са­мот­нім се­ред без­тур­бот­них меш­кан­ців Рі­вен­дел­лу. Зо­всім бли­зь­ко від ньо­го си­ді­ли ель­фи, але во­ни мов­ча­ли, на­со­ло­джу­ю­чись му­зи­кою та спі­вом, за­був­ши про все ін­ше. Фро­до теж став при­слу­ха­ти­ся.

Спо­чат­ку йо­го за­ча­ру­ва­ла кра­са ме­ло­дій, пе­ре­п­ле­те­них з чу­до­ви­ми го­ло­са­ми, та спі­ву­чої ель­фій­сь­кої мо­ви, хоч він і ро­зу­мів її по­га­но. Йо­му зда­ва­ло­ся, бу­цім­то сло­ва ста­ють ви­ди­ми­ми, вті­лю­ю­ть­ся у кар­ти­ни да­ле­ких зе­мель та див­них ре­чей, не­до­ступ­них на­віть уя­ві. За­мість ос­віт­ле­ної ка­мі­ном за­ли Фро­до ба­чив зо­ло­та­вий сер­па­нок над пін­ни­ми мо­ря­ми, зі­тха­ю­чи­ми бі­ля бе­ре­гів Не­до­сяж­но­го Сві­ту. По­тім ви­дін­ня все біль­ше ста­ли по­діб­ни­ми до сну, аж на­реш­ті не­скін­чен­на, зо­ло­та й сріб­на рі­ка, що при­мх­ли­во гра­ла не­вло­ви­ми­ми, мін­ли­ви­ми хви­ля­ми, під­хо­пи­ла Фро­до, по­то­пи­ла та про­ни­за­ла йо­го. Під ва­гою блис­ку­чо­го ва­лу за­трем­ті­ло й від­ле­ті­ло по­віт­ря, і Фро­до по­тяг­ло до бе­зод­ні сну.

Дов­го блу­кав він у цар­с­т­ві плин­ної во­ди, по­ки во­на не змі­ни­ла­ся спер­шу на му­зи­ку, а по­тім на го­лос, ду­же зна­йо­мий — не­мов Бі­ль­бо спі­ву­че чи­тав вір­ші. Сло­ва, спо­чат­ку ледь чут­ні, ма­ло‐по­ма­лу за­лу­на­ли ви­раз­ні­ше:

* Пе­ре­клад С. Бон­да­рен­ко.

Го­лос за­мовк. Фро­до роз­плю­щив очі і по­ба­чив, що Біль‐бо си­дить на своє­му ос­лін­чи­ку в ото­чен­ні по­смі­шок та оплес­ків.

— А те­пер, будь лас­ка, по­вто­ри, — по­про­сив один з ель­фів.

Бі­ль­бо встав і по­кло­нив­ся:

— Я за­до­во­ле­ний, Лін­ді­ре, але по­вто­рю­ва­ти усе спо­чат­ку так втом­ли­во!

— Ну, тіль­ки не то­бі, — за­пе­ре­чи­ли, смі­ю­чись, ель­фи. — Ти, зда­є­ть­ся, ні­ко­ли не втом­лю­єш­ся де­кла­му­ва­ти влас­ні вір­ши­ки! Але нам за­ма­ло од­но­го ра­зу, щоб від­по­віс­ти на твоє пи­тан­ня!

— Як! — ви­гук­нув Бі­ль­бо. — Ви не мо­же­те ви­зна­чи­ти, яку час­ти­ну ви­га­дав я, а яку — Ду­на­дан?

— Нам не­лег­ко по­мі­ти­ти різ­ни­цю між дво­ма смер­т­ни­ми.

— Дур­ни­ці, Лін­ді­ре, — пир­х­нув Бі­ль­бо. — Як­що ти не мо­жеш від­різ­ни­ти лю­ди­ну від го­бі­та, то твоє су­джен­ня не та­ке ви­тон­че­не, як я вва­жав! Ми ж різ­ні, як го­рох та яб­лу­ка!

— Мож­ли­во. Вів­ці у ста­ді мо­жуть роз­різ­ни­ти од­на од­ну, — роз­смі­яв­ся Лін­дір. — І пас­ту­хи теж. Але ми не ви­вча­ли смер­т­них. У нас бу­ли ін­ші спра­ви!

— Спе­ре­ча­ти­ся з то­бою я не ста­ну. Піс­ля стіль­кох пі­сень та му­зи­ки ме­не тяг­не до сну. Вга­дуй­те са­мі, як­що ба­жа­є­те!

Бі­ль­бо під­вів­ся й на­бли­зив­ся до пле­мін­ни­ка.

— Ну, я вже впо­рав­ся, — не­го­лос­но ска­зав він. — Ви­йш­ло кра­ще, ніж я очі­ку­вав. Ме­не час­то про­ха­ють по­вто­ри­ти. Як це на твій по­гляд?

— Я й не ду­мав здо­га­ду­ва­тись, — по­сміх­нув­ся Фро­до.

— Та й не тре­ба. По су­ті, всі сло­ва мої. Ара­горн тіль­ки до­вів ме­ні, що тре­ба зга­да­ти зе­ле­ний ка­мінь, той сма­рагд. Йо­му це зда­є­ть­ся важ­ли­вим, не знаю чо­му. А вза­га­лі він вва­жає, що ця те­ма ви­ще мо­го ро­зу­мін­ня, і як­що вже я на­брав­ся та­кої хо­роб­рос­ті, що скла­даю по­е­му про Еа­рен­ді­ла у до­мі Ел­рон­да, то щоб ні на ко­го, крім се­бе, не на­рі­кав. Щи­ро ка­жу­чи, пра­ви­ль­но вва­жає.

— Ну, не знаю, — ска­зав Фро­до, — ме­ні чо­гось усе зда­ло­ся до­сить до ла­ду. Я за­дрі­мав був, а тут ти по­чав, не­мов мій сон про­дов­жив­ся. Я не збаг­нув, що це твій го­лос, май­же до са­мо­го кін­ця.

— Тут дій­с­но без звич­ки важ­ко не за­сну­ти. Го­бі­ти ні­ко­ли не ма­ти­муть та­ко­го апе­ти­ту до му­зи­ки та по­е­зії, як ель­фи. Для них це щось на зра­зок при­го­щен­ня чи на­віть со­лод­ше за де­серт. Во­ни ще дов­го бу­дуть вправ­ля­ти­ся. Да­вай чкур­не­мо ку­ди‐не­будь та по­бе­сі­ду­є­мо без сто­рон­ніх вух!

— А мож­на? — спи­тав Фро­до.

— Без­пе­реч­но. Це ж свя­то, не ро­бо­та. Вхо­дить та ви­хо­дить кож­ний, як зав­год­но, аби не шу­мі­ли.

Во­ни тих­цем ві­дій­шли у за­ті­нок і по­пря­му­ва­ли до две­рей. Сем за­ли­шив­ся в за­лі, він со­лод­ко спав, по­смі­ха­ю­чись уві сні. І хо­ча Фро­до ра­дів на­го­ді по­бу­ти з Бі­ль­бо, ви­хо­дя­чи з Ка­мін­ної за­ли, він ми­мо­во­лі від­чув жаль. Го­бі­ти вже сту­пи­ли на по­ріг, ко­ли чис­тий дзвін­кий го­лос по­чав:

Фро­до за­три­мав­ся на мить та озир­нув­ся. Ел­ронд си­дів у кріс­лі, во­гонь ос­віт­лю­вав йо­го об­лич­чя, на­га­ду­ю­чи про со­няч­ні літ­ні дні. По­ряд з ним си­ді­ла Ар­вен, бі­ля неї Фро­до з по­ди­вом по­ба­чив Ара­гор­на; йо­го тем­ний плащ був від­ки­ну­тий за спи­ну, від­кри­ва­ю­чи ель­фій­сь­ку ко­ль­чу­гу, і зір­ка ся­я­ла на гру­дях. Ар­вен роз­мов­ля­ла з ним, а по­тім рап­том Фро­до зда­лось, що во­на обер­ну­лась до го­бі­тів, і її світ­лий по­гляд зда­ле­ка про­ни­зав йо­го сер­це.

Він сто­яв, за­ча­ро­ва­ний, а ніж­ні зву­ки ель­фій­сь­кої піс­ні ли­лись, не­мов стру­мінь са­мо­цві­тів по­двій­ної кра­си — слів та ме­ло­дії.

— Це гімн на честь Ел­бе­рет, — ска­зав Бі­ль­бо. — Во­ни йо­го бу­дуть по­вто­рю­ва­ти, та й ін­ші піс­ні Бла­го­сло­вен­но­го Краю, ще ба­га­то ра­зів. Хо­ді­мо!

Він по­вів Фро­до до своєї кім­нат­ки. Во­на ви­хо­ди­ла вік­на­ми у сад, на пів­день, до­зво­ля­ю­чи по­ба­чи­ти всю до­ли­ну Бру­ї­не­ну. Там во­ни по­си­ді­ли тро­хи, див­ля­чись у вік­но на яс­ні зір­ки над кру­ти­ми лі­сис­ти­ми схи­ла­ми, й не­го­лос­но го­во­ри­ли, те­пер вже не про не­хитрі но­ви­ни да­ле­кої Го­бі­та­нії, не про тем­ні ті­ні та чи­га­ю­чи на них не­без­пе­ки, а про чу­до­ві ре­чі, що во­ни ба­чи­ли в сві­ті, про ель­фів, про зо­рі, про кві­ти та пре­крас­ні осін­ні лі­си.

На­реш­ті до кім­на­ти по­сту­ка­ли, і у две­рі про­су­ну­лась го­ло­ва Се­ма.

— Ви­ба­ч­те лас­ка­во, — ска­зав він, — я тіль­ки хо­тів за­пи­та­ти, чи не тре­ба вам чо­гось.

— І ти нас ви­бач лас­ка­во, Сем Гем­д­жи, — від­по­вів Бі­ль­бо, — але ти, я ду­маю, прос­то хо­тів на­тяк­ну­ти, що тво­є­му ха­зя­ї­ну час спа­ти?

— Еге ж, па­не, ме­ні ка­за­ли, що на­ра­да бу­де ра­но‐вран­ці, а він же тіль­ки сьо­год­ні впер­ше під­няв­ся!

— Пра­ви­ль­но, Се­ме! — за­смі­яв­ся Бі­ль­бо. — Мо­жеш біг­ти до Ган­даль­фа та спо­віс­ти­ти, що Фро­до по­кла­де­но у ліж­ко. На доб­ра­ніч, Фро­до! Си­ли не­бес­ні, як же гар­но, що ми з то­бою зу­стрі­ли­ся! Вреш­ті‐решт, ні­хто, крім го­бі­тів, не вміє вес­ти справ­ж­ню, по­важ­ну бе­сі­ду! Я вже ду­же ста­рий і не знаю, чи до­жи­ву, щоб до­пи­са­ти твої роз­ді­ли до на­шої іс­то­рії... Від­по­чи­вай спо­кій­но! А я пі­ду ще тро­хи по­гу­ля­ти по са­ду, по­ми­лу­юсь на зір­ки Ел­бе­рет! Спи спо­кій­но!

Роз­діл 2
НА­РА­ДА В ДО­МІ ЕЛ­РОН­ДА

На­ступ­но­го дня Фро­до про­ки­нув­ся ра­но, від­чу­ва­ю­чи се­бе здо­ро­вим і ба­дьо­рим. Він про­гу­ляв­ся те­ра­са­ми над шум­ли­вим Бру­ї­не­ном і по­ди­вив­ся, як блі­де, хо­лод­не сон­це пі­ді­й­ма­ло­ся над да­ле­ки­ми го­ра­ми, про­ни­зав­ши ко­сим про­мін­ням сріб­ляс­тий ту­ман; бли­ща­ла ро­са на жов­то­му лис­ті та па­ву­тин­не ме­ре­жи­во на ку­щах. Сем мов­ч­ки кро‐жу­вав услід за Фро­до, гли­бо­ко ди­ха­ю­чи й за­хоп­ле­но див­ля­чись на схід, на гро­мад­дя гір з укри­ти­ми сні­гом пі­ка­ми На ка­м’я­ній лав­ці бі­ля по­во­ро­ту стеж­ки во­ни зна­й­шли Бі­ль­бо й Ган­даль­фа, які за­гли­би­ли­ся в бе­сі­ду.

— При­віт! Доб­ро­го ран­ку! — ска­зав Бі­ль­бо. — Ну, го­то­вий до Ве­ли­кої Ра­ди?

— Я го­то­вий до всьо­го, — від­по­вів Фро­до. — Але біль­ше за все ме­ні хо­ті­ло­ся б про­гу­ля­тись, роз­ві­да­ти цю до­ли­ну. Ді­ста­ти­ся б он до тих сос­но­вих лі­сів! — Він ука­зав на пів­ніч.

— Піз­ні­ше, мо­же, й ви­йде, — ска­зав Ган­дальф, — але за­раз не бу­де­мо скла­да­ти ані­яких пла­нів. Сьо­год­ні нам тре­ба бу­де ба­га­то чо­го об­мір­ку­ва­ти й ви­рі­ши­ти.

По­ки во­ни го­во­ри­ли, про­лу­нав гуч­ний дзві­нок.

— Нас кли­чуть! — стре­пе­нув­ся Ган­дальф. — Ну, хо­ді­мо! За­про­ше­ні ви обоє — і Бі­ль­бо, і Фро­до.

Го­бі­ти по­спі­ши­ли за ча­рів­ни­ком зви­вистою стеж­кою на­зад до бу­дин­ку; за ни­ми, не­зва­ний і тим­ча­со­во за­бу­тий, чим­чи­ку­вав Сем.

Ган­дальф при­вів їх до ті­єї ж га­ле­реї, де вчо­ра вве­че­рі Фро­до зу­стрі­чав­ся з дру­зя­ми.

Світ­ло яс­но­го осін­ньо­го ран­ку вже за­ли­ло всю до­ли­ну. Від рі­ки до­но­сив­ся гул бур­х­ли­вої во­ди. Спі­ва­ли пта­хи, на­в­ко­ло па­ну­вав ці­лю­щий спо­кій. Не­без­пе­ки вте­чі та чут­ки про на­бли­жен­ня ті­ні вже зда­ва­ли­ся Фро­до ли­ше згад­ка­ми про жах­ли­вий сон; але звер­неш до ньо­го об­лич­чя бу­ли сер­йоз­ні. Усі, хто тут зі­брав­ся, си­ді­ли мов­ч­ки.

Фро­до по­ба­чив Ел­рон­да, Глор­фін­де­ля та Гло­ї­на, а в кут­ку тро­хи да­лі — Блу­ка­ча у зна­йо­мо­му по­но­ше­но­му пла­щі. Ел­ронд ука­зав Фро­до на міс­це по­руч із со­бою й спо­віс­тив:

— Ось, дру­зі, той са­мий го­біт, Фро­до, син Дро­го. Не­ба­га­тьом до­во­ди­ло­ся про­би­ра­ти­ся до нас че­рез та­кі не­без­пе­ки та з та­кою на­галь­ною спра­вою.

По­тім він на­звав— іме­на тих, з ким Фро­до ще не був зна­йо­мий. По­руч із Гло­ї­ном си­дів мо­лод­ший гном — йо­го син Гім­лі. Ко­ло Глор­фін­де­ля роз­та­шу­ва­ло­ся кіль­ка рад­ни­ків з до­му Ел­рон­да, стар­ший з них звав­ся Ерес­то­ром; він при­вів Гед­до­ра, ель­фа із Сріб­ної Га­ва­ні, яко­го при­слав Кер­дан Ко­ра­бел. Був там ще один ельф, ін­шо­го ви­гля­ду, одяг­ну­тий у зе­ле­не з бру­нат­ним — Ле­го­лас, син та по­сла­нець Тран­ду­ї­ла, ко­ро­ля ель­фів пів­ніч­но­го Чор­но­ліс­ся. А тро­хи обіч си­дів ви­со­кий чо­ло­вік із шля­хет­ним, кра­си­вим об­лич­чям, тем­но­во­ло­сий, сі­ро­окий, з гор­до­ви­тим та стро­гим по­гля­дом. На ньо­му був плащ, під­би­тий хут­ром, і чо­бо­ти для їз­ди вер­хи — ре­чі ба­га­ті, але вже по­шар­па­ні да­ле­ки­ми ман­д­ра­ми. На гру­дях у ньо­го ви­блис­ку­вав сріб­ний лан­цю­жок з єди­ним бі­лим ка­ме­нем; дов­ге во­лос­ся роз­си­па­ло­ся по пле­чах. На ко­лі­нах у не­зна­йом­ця ле­жав ве­ли­кий ріг на пе­ре­в’я­зі, оз­доб­ле­ний сріб­лом. Бро­ви йо­го зди­во­ва­но під­ня­ли­ся при по­яві го­бі­тів.

— Це Бо­ро­мир, — по­яс­нив Ел­ронд Ган­даль­фу, — по­слан­ник з пів­дня. Він при­був пе­ред сві­тан­ком, йо­му по­тріб­на по­ра­да. Я за­про­сив йо­го сю­ди, ос­кіль­ки тут він от­ри­має від­по­відь на свої пи­тан­ня.

Не про все, про що го­во­ри­ло­ся і що об­го­во­рю­ва­ло­ся на цій Ра­ді, вар­то роз­по­ві­да­ти. Спер­шу тор­к­ну­ли­ся по­дій у сві­ті, особ­ли­во на пів­дні та в ши­ро­ких прос­то­рах на схід від гір. Про це Фро­до чув уже ба­га­то чо­го; але про­мо­ва Гло­ї­на міс­ти­ла не­ма­ло но­во­го, і він уваж­но слу­хав гно­ма. Ви­яви­ло­ся, що се­ред тру­дів та пиш­нот Са­мот­ньої Го­ри сер­ця гно­мів за­з­на­ли три­во­ги.

— Вже ба­га­то ро­ків то­му, — го­во­рив Гло­їн, — тінь не­спо­кою ляг­ла на наш на­род. Звід­ки при­йш­ла во­на, ми спо­чат­ку не ро­зу­мі­ли. Гно­ми ста­ли ма­ло‐по­ма­лу до­рі­ка­ти: мов­ляв, нас втисну­то у ву­зь­кі но­ри, і не зна­ти нам справ­ж­ньо­го бла­го­по­луч­чя й ба­гат­с­т­ва, до­ки не роз­ши­ри­мо сво­їх во­ло­дінь. По­ча­ли зга­ду­ва­ти про Мо­рію, чи, по‐на­шо­му, Ка­зад‐Дум, пре­крас­ний ви­твір пра­щу­рів. Пішли роз­мо­ви, що на­реш­ті в нас до­сить сил та зброї, щоб по­вер­ну­тись ту­ди... — Гло­їн зі­тх­нув. — Мо­рія! Мо­рія! Ди­во пів­но­чі! Над­то гли­бо­ко ко­па­ли ми там і про­бу­ди­ли не­ві­до­ме ли­хо. Дов­го по­рож­ні­ли прос­то­рі за­ли з тих пір, як втек­ли ді­ти Да­рі­на. Але за­раз ми знов зга­да­ли про них, з ту­гою і стра­хом, бо про­тя­гом ба­га­тьох по­ко­лінь жо­ден гном не на­смі­лю­вав­ся уві­йти до во­ріт Ка­зад‐Ду­му, крім Тро­ра, та й той за­ги­нув. На­реш­ті Ва­лін при­слу­хав­ся до цих ба­ла­чок і зва­жив­ся; і хо­ча Да­їн від­пус­тив йо­го з ве­ли­кою не­охо­тою, він пі­шов на пів­день, а з ним Орі, й Оїн, і ба­га­то ін­ших.

Це тра­пи­ло­ся бли­зь­ко три­д­ця­ти ро­ків то­му. Спо­чат­ку до нас при­хо­ди­ли віс­ті, і на­віть доб­рі: ми уз­на­ли, що смі­лив­ці про­ник­ли до Мо­рії й роз­по­ча­ли ве­ли­кі ро­бо­ти. По­тім на­ста­ло мов­чан­ня, і з тих пір ми не ма­ли з Мо­ри ні­яких віс­тей.

А бли­зь­ко ро­ку то­му з’я­вив­ся го­нець, але не з Мо­рії, а з Мор­до­ру: вер­ш­ник прим­чав уно­чі й ви­кли­кав Да­ї­на до во­ріт. Ве­ли­кий Са­у­рон шу­кає друж­би з на­ми, ска­зав він, і го­то­вий по­да­ру­ва­ти нам пер­с­ні, як у дав­ні ча­си, а на­то­мість ви­ма­гає тер­мі­но­во по­ві­до­ми­ти, хто та­кі го­бі­ти й де жи­вуть. «Ос­кіль­ки Са­у­ро­ну ві­до­мо, — ска­зав го­нець, —що з од­ним та­ким ви ко­лись ма­ли спра­ви».

Це нам ду­же не спо­до­ба­ло­ся, і ми не да­ли ні­якої від­по­ві­ді. То­ді го­нець по­ста­рав­ся на­да­ти своє­му гру­бо­му го­ло­су ме­до­вої со­лод­ко­сті і до­дав: «Цей ваш зна­йо­мий — зло­дій. От­же, Са­у­рон ба­жав би, щоб ви, за­ра­ди скромної за­по­ру­ки друж­би, від­шу­ка­ли зло­дія (са­ме та­кі сло­ва він вжи­вав) і за­бра­ли в ньо­го, си­лою чи доб­ром, не­ве­лич­ко­го Пер­с­ня, най­мен­шо­го з укра­де­них ним. Це дур­ни­ці, прос­то при­мха Са­у­ро­на, але ви­ко­на­в­ши її, ви до­ве­де­те свою го­тов­ність до­по­ма­га­ти йо­му. Зна­й­діть Пер­с­тень, і до вас по­вер­ну­ть­ся ті, яки­ми во­ло­ді­ли ва­ші пра­щу­ри, і Мо­рія зно­ву ста­не ва­шою — на­зав­ж­ди. На­віть за віс­ті про зло­дія — чи жи­вий він ще і де є — вам за­без­пе­че­но ба­га­ту на­го­ро­ду й лас­ку Са­у­ро­на. Від­мо­вив­шись, ви ба­га­то втра­ти­те. Ну, згод­ні?»

Ос­тан­ні сло­ва він про­си­чав, як змія, і всі, хто сто­яв по­руч, здриг­ну­ли­ся, але Да­їн від­по­вів так: «Я не ска­жу ані «так», ані «ні». Ме­ні тре­ба роз­гля­ну­ти цю про­по­зи­цію й по­мір­ку­ва­ти, що при­хо­вує кра­си­ва обо­лон­ка».

— Ду­май, але не зво­лі­кай, — ска­зав го­нець.

— Час мій на­ле­жить ме­ні, і я сам роз­по­ря­джа­юсь ним! — від­по­вів Да­їн.

— Не зав­жди так бу­де, — пе­ре­бив йо­го го­нець і зник у тем­ря­ві. З ті­єї но­чі на­ші вож­ді не зна­ли спо­кою. На­віть як­би го­лос гін­ця не був та­ким зло­віс­ним, ми й так уло­ви­ли б у йо­го мо­ві за­гро­зу та ома­ну; бо ми вже зна­ли, що си­ла, яка від­ро­ди­ла­ся в Мор­до­рі, не змі­ни­ла своєї су­ті, а в ми­ну­лі ча­си во­на не один раз зра­д­жу­ва­ла нас. Го­нець з’яв­ляв­ся дві­чі, але по­обі­цяв по­вер­ну­тись у тре­тій і ос­тан­ній раз ще до кін­ця ро­ку. Ось чо­му Да­їн на­реш­ті по­слав ме­не по­пе­ре­ди­ти Бі­ль­бо про під­сту­пи Во­ро­га й узна­ти, як­що мож­ли­во, чо­му він так жа­дає цьо­го Пер­с­ня — на­чеб­то най­мен­шо­го з сла­вет­них. Крім то­го, нам не­від­клад­но по­тріб­на по­ра­да Ел­рон­да, ос­кіль­ки Тінь рос­те й на­су­ва­є­ть­ся: ми уз­на­ли, що гон­ці по­бу­ва­ли та­кож у Дей­лі, у ко­ро­ля Бран­да, і за­ля­ка­ли йо­го. Він мо­же й під­да­ти­ся. На йо­го схід­ний кор­до­нах вже на­зрі­ває вій­на. Як­що ми не да­мо ні­якої від­по­ві­ді, Во­рог мо­же спря­му­ва­ти під­лег­лих йо­му лю­дей і на Бран­да, і на Да­ї­на.

— Ти при­був сю­ди ду­же вчас­но, — ска­зав Ел­ронд. — Сьо­год­ні ти по­чу­єш усе, щоб зро­зу­мі­ти на­мі­ри Во­ро­га. Вам ли­ши­ть­ся тіль­ки опи­ра­ти­ся — не­хай на­віть без будь‐якої на­дії. Але ви не са­мот­ні. Ва­ші три­во­ги — ли­ше час­ти­на за­галь­ної три­во­ги за­хід­них зе­мель, Пер­с­тень! Що ми зро­би­мо з Пер­с­нем, най­мен­шим з два­д­ця­ти, при­мхою Са­у­ро­на? Са­ме йо­го до­лю ми й ма­є­мо за­раз ви­зна­чи­ти.

За­ра­ди цьо­го вас і по­кли­ка­но сю­ди. Я ка­жу «по­кли­ка­но», хо­ча сам не кли­кав вас, по­слан­ці да­ле­ких кра­їн. Ви зі­бра­ли­ся тут од­но­час­но, во­че­видь, ви­пад­ко­во. Але це не так. Са­ма до­ля зве­ла вас, щоб ми, і ні­хто ін­ший, зна­й­шли спо­сіб уря­ту­ва­ти світ від за­ги­бе­лі. І то­му сьо­год­ні бу­де від­вер­то ска­за­но про та­кі ре­чі, які до­ни­ні бу­ли до­ступ­ні ли­ше не­ба­га­тьом. Перш за все ви по­вин­ні яс­но уя­ви­ти со­бі, у чо­му не­без­пе­ка, а для цьо­го не­об­хід­но роз­по­віс­ти всю іс­то­рію Пер­с­ня від са­мо­го по­чат­ку. З неї я й поч­ну, а за­кін­чать ін­ші.

І Ел­ронд звуч­ним го­ло­сом по­чав роз­по­відь про Са­у­ро­на та про те, як ви­ку­ва­ли Пер­с­ні Вла­ди в Дру­гу Епо­ху, дав­ним‐дав­но. Де­хто з при­сут­ніх знав цю іс­то­рію, але ли­ше час­т­ко­во, і на ба­га­тьох об­лич­чях від­би­ва­ли­ся жах і по­див, ко­ли Ел­ронд роз­по­ві­дав про ель­фів‐ко­ва­лів Ере­гі­о­ну, їх­ню друж­бу з Мо­рі­єю, їх­ню жа­гу до знань, якою ско­рис­тав­ся Са­у­рон, щоб за­ма­ни­ти їх у пас­т­ку. Бо в той час він був ще гар­ним на ви­гляд, і ель­фи, при­й­няв­ши йо­го до­по­мо­гу, вдос­ко­на­ли­ли свою май­с­тер­ність і роз­кри­ли йо­му всі свої та­єм­ни­ці, а він зра­див їх; на­ма­га­ю­чись по­не­во­ли­ти ель­фів, та­єм­но ви­ку­вав він Го­лов­но­го Пер­с­ня у над­рах Вог­ня­ної го­ри. Але май­с­тер Ке­леб­рим­бер, той, хто ство­рив три ель­фій­сь­ких Пер­с­ні, ді­знав­ся про це й схо­вав свої пер­с­ні. Спа­лах­ну­ла вій­на, Ере­гі­он бу­ло спус­то­ше­но, а во­ро­та Мо­рії за­м­к­ну­ли­ся.

Ел­ронд про­слід­ку­вав шлях Пер­с­ня крізь сто­літ­тя; але ця іс­то­рія є в ін­ших кни­гах, за­пи­са­на са­мим Ел­рон­дом, і то­му ми не пе­ре­ка­зу­ва­ти­ме­мо її. Бо це дов­га іс­то­рія, спов­не­на ве­ли­ких по­дви­гів та під­лот, і як би ко­рот­ко не го­во­рив во­ло­дар Рі­вен­дел­лу, сон­це вже сто­я­ло ви­со­ко в не­бі, ко­ли він за­кін­чив.

Го­во­рив він про Ну­ме­нор, йо­го злет та па­дан­ня, про по­вер­нен­ня ко­ро­лів до Се­ред­зе­м’я з мор­сь­кої да­ле­чи­ни на кри­лах бу­рі. Елен­діл Ви­со­кий та йо­го мо­гут­ні си­ни, Іс­іл­дур та Ана­рі­он, ста­ли пра­ви­ти но­ви­ми ко­ро­лів­с­т­ва­ми: пів­ніч­ним — Ар­но­ром та пів­ден­ним — Гон­до­ром, бі­ля гир­ла Ан­ду­ї­ну. Але Са­у­рон Морд Ор­сь­кий на­пав на них, і лю­ди укла­ли Ос­тан­ній со­юз з ель­фа­ми; дру­жи­ни Елен­ді­ла та Гіл‐Ге­ла­да по­єд­на­ли­ся у Ар­но­рі.

Ел­ронд по­мов­чав не­дов­го й зі­тх­нув:

— Я па­м’я­таю, як ло­по­ті­ли під віт­ром їх­ні ко­рог­ви. Це ве­лич­не ви­до­ви­ще на­га­да­ло ме­ні сла­ву ми­ну­лих днів, дру­жи­ну Бе­ле­рі­ан­ду, — так ба­га­то сла­вет­них вож­дів та воє­на­чаль­ни­ків зі­бра­ло­ся там. Але не та­ке пре­крас­не бу­ло те вій­сь­ко та не на­стіль­ки чис­лен­не, як за ча­сів руй­ну­ван­ня Тан­го­ро­дри­му, ко­ли ель­фи вва­жа­ли, що зни­щи­ли зло на­зав­ж­ди. Це бу­ло зо­всім не так...

— Ти па­м’я­та­єш? — від по­ди­ву Фро­до не встиг при­три­ма­ти дум­ку, і во­на зір­ва­лась у ньо­го з язи­ка. — Але я ду­мав... — Ел­ронд по­гля­нув на ньо­го, і він, зні­я­ко­вів­ши, за­кін­чив: — Я ду­мав, що Гїл‐Ге­лад за­ги­нув... дав­ним‐дав­но!

— Вір­но, — сер­йоз­но від­по­вів Ел­ронд. — Але я па­м’я­таю Ста­ро­дав­ні ча­си. Ба­ть­ко мій — Еа­ран­діл, що на­ро­див­ся у Гон­до­лі­ні не­за­дов­го до йо­го па­дін­ня, а ма­ти — Ель­вінг, доч­ка Діо­ра, си­на Лю­чі­ень з До­рі­а­ту. Я сві­док трьох епох Се­ред­зе­м’я, ба­га­тьох по­ра­зок та ба­га­тьох без­плід­них пе­ре­мог.

Я був пра­по­ро­нос­цем Гіл‐Ге­ла­да та ра­зом з йо­го дру­жи­ною бив­ся при Да­гор­ла­ді, бі­ля Чор­них Во­ріт Мор­до­ру, де ми одер­жа­ли верх; бо спи­со­ві Гіл‐Ге­ла­да та ме­чу Елен­ді­ла, Ай­гло­су та Нар­сі­лу, ні­хто не міг про­ти­сто­я­ти. Я ба­чив ос­тан­ню су­тич­ку на схи­лах Оро­дру­ї­ну, де за­ги­нув Гіл‐Ге­лад та по­ліг Елен­діл, і Нар­сіл зла­мав­ся над­воє; але й са­мо­го Са­у­ро­на бу­ло по­вер­же­но; Іс­іл­дур улам­ком ба­ть­ків­сь­ко­го ме­ча від­ру­бав йо­му па­лець з Пер­с­нем та взяв со­бі.

Тут до роз­мо­ви зно­ву втру­тив­ся Бо­ро­мир:

— Так ось яка до­ля Пер­с­ня! Як­що на Пів­дні про це й зна­ли, то дав­но за­бу­ли. Я чув про мо­гут­ній Пер­с­тень, що на­ле­жав То­му, чиє ім’я не ви­го­ло­шу­ють, але ми вва­жа­ли, що він за­ги­нув при па­дін­ні йо­го пер­шої твер­ди­ні. Іс­іл­дур взяв йо­го! Це дій­с­но но­ви­на!

— При­кра но­ви­на! — ска­зав Ел­ронд. — Іс­іл­дур узяв йо­го, а цьо­го не слід бу­ло ро­би­ти. Пер­с­тень тре­ба бу­ло ки­ну­ти у во­гонь Оро­дру­ї­ну, що спо­ро­див йо­го. Але ма­ло хто по­мі­тив, що вчи­нив Іс­іл­дур. Він один сто­яв бі­ля сво­го ба­ть­ка у ос­тан­ній смер­те­ль­ній су­тич­ці, а з Гіл‐Ге­ла­дом бу­ли тіль­ки Кер­дан та я. Іс­іл­дур не по­слу­хав на­ших умов­лянь. «Я хо­чу взя­ти ви­ру за ба­ть­ка та бра­та», — ска­зав він і всу­пе­реч нам за­брав Пер­с­тень з со­бою. Але той не за­ба­рив­ся зра­ди­ти йо­го та згу­би­ти, то­му на пів­но­чі на­зва­ли йо­го Про­клят­тям Іс­іл­ду­ра. Хо­ча, мож­ли­во, смерть ще не най­гір­ше у по­рів­нян­ні з тим, що че­ка­ло на ньо­го як влас­ни­ка Пер­с­ня. Про цю по­дію ста­ло ві­до­мо тіль­ки меш­кан­цям пів­но­чі, та й то не­ба­га­тьом. Не див­но, що ти не чув про ньо­го, Бо­ро­ми­ре. З пас­т­ки на Ірис­ній Обо­ло­ні, де за­ги­нув Іс­іл­дур, піс­ля дов­гих по­не­ві­рянь у го­рах вря­ту­ва­лись ли­ше троє. Один з них, Ох­тар, зброє­но­сець Іс­іл­ду­ра, збе­ріг улам­ки ме­ча Елен­ді­ла та при­ніс їх Ва­лан­ді­ло­ві, на­щад­ку Іс­іл­ду­ра, кот­рий ще був то­ді ди­ти­ною та жив тут, у Рі­вен­дел­лі. Але світ­ло Нар­сі­лу згас­ло, і йо­го не ста­ли пе­ре­ко­ву­ва­ти.

Я на­звав без­плід­ною пе­ре­мо­гу Ос­тан­ньо­го Со­ю­зу, але це не зо­всім пра­ви­ль­но. Прос­то ус­піх не за­крі­пи­ли. Са­у­рон був пе­ре­мо­же­ний, але не роз­би­тий. Пер­с­тень Вла­ди за­гу­бив­ся, але не був зни­ще­ний. Чор­ний За­мок зруй­но­ва­ний, але під­ва­ли­ни йо­го збе­рег­ли­ся — їх бу­ло за­кла­де­но за до­по­мо­гою Пер­с­ня, і во­ни сто­я­ти­муть, по­ки він іс­нує. Ба­га­то ель­фів, мо­гут­ніх лю­дей та їх­ніх при­хи­ль­ни­ків за­ги­ну­ло у тій вій­ні; по­ліг Ана­рі­он, за­ги­нув Іс­іл­дур, не бу­ло біль­ше Гіл‐Ге­ла­да та Елен­ді­ла. Ні­ко­ли біль­ше не бу­ва­ти по­діб­но­му со­ю­зу ме­жи ель­фа­ми та лю­дь­ми; бо лю­ди мно­жа­ть­ся, а Пер­во­рож­ден­ні в’я­нуть, і від­чу­жен­ня роз­ді­ли­ло на­ро­ди. Та й пле­м’я ну­ме­нор­ців при­мен­ши­ло­ся з тих пір і втра­ти­ло дов­го­літ­тя.

Піс­ля рі­за­ни­ни на Ірис­ній ну­ме­нор­ців на пів­но­чі за­ли­ши­лось ма­ло, їх­нє міс­то Ану­мі­нас на озе­рі Евен­дім опус­ті­ло й зруй­ну­ва­ло­ся. На­щад­ки Ва­лан­ді­ла пе­ре­се­ли­лись до Фор­нос­ту на Пів­ніч­них гор­бах, але й то­го міс­та ни­ні вже не­ма. Лю­ди звуть йо­го Ро­вом мер­т­вих і по­бо­ю­ю­ть­ся хо­ди­ти там. Та­ким чи­ном збез­люд­нів та втра­тив вла­ду на­род Ар­но­ра, і во­ро­ги по­гли­ну­ли йо­го. За­ли­ши­лись ли­ше кур­га­ни під зе­ле­ною тра­вою.

За­те Гон­дор уці­лів і на­віть міг час­т­ко­во зрів­ня­ти­ся з Ну­мен­б­ром за ча­сів роз­кві­ту. Ви­со­кі зам­ки зво­див цей на­род, і му­ро­ва­ні сті­ни, і прос­то­рі га­ва­ні; кри­ла­ту ко­ро­ну Гон­до­ру ша­ну­ва­ло ба­га­то на­ро­дів. Сто­ли­цею йо­го був Ос­гі­лі­ат, Зо­ря­на Ци­та­дель, на бе­ре­гах Ве­ли­кої Рі­ки. Збу­ду­ва­ли во­ни та­кож МІ­нас‐Ітіль, Фор­те­цю Мо­ло­до­го Мі­ся­ця, на схід­них від­ро­гах гір Ті­ні, а на за­хо­ді, бі­ля під­ніж­жя Бі­лих гір — Мі­нас‐Анор, Фор­те­цю Ве­чір­ньо­го Сон­ця. Там, у ко­ро­лів­сь­ко­му па­ла­ці, квіт­ло Бі­ле Де­ре­во, що зрос­ти­ли з на­сін­ня, при­ве­зе­но­го Іс­ід­ду­ром з‐за мо­ря. До Ну­ме­но­ру ж во­но по­тра­пи­ло з ос­т­ро­ва Ерес­сеї, а ту­ди — з Най­даль­шо­го За­хо­ду у ті дні, ко­ли світ був мо­ло­дий.

Але швид­ко­плин­не жит­тя люд­сь­ке, і рід Ме­не­ль­ді­ла, си­на Ана­рі­о­на, пе­ре­вів­ся. Бі­ле Дре­во зі­в’я­ло, а кров ну­ме­нор­ців змі­ша­ла­ся з кро­в’ю слаб­кі­ших пле­мен. То­ді вар­та на ру­бе­жах Мор­до­ру втра­ти­ла пи­ль­ність, і при­служ­ни­ки зла зу­мі­ли кра­дь­ко­ма ді­ста­ти­ся до Гор­го­ро­ту. Там діж­да­ли­ся во­ни на­го­ди, по­вс­та­ли й за­хо­пи­ли Мі­нас‐Ітіль, і жах осе­лив­ся там. Те­пер на­зи­ва­ють йо­го Мі­нас‐Мор­гул, або За­мок Ча­ро­дія. То­ді й Мі­нас‐Анор став Мі­нас‐Ті­рі­том, За­м­ком Вар­ти. І між дво­ма ци­ми твер­ди­ня­ми ні­ко­ли не вщу­ха­ла вій­на, а Ос­гі­лі­ат, що ле­жав по­між ни­ми, був по­ки­ну­тий, і ли­ше ті­ні блу­ка­ють ни­ні се­ред йо­го ру­їн.

Так бу­ло про­тя­гом ба­га­тьох люд­сь­ких по­ко­лінь. Але на­міс­ни­ки Мі­нас‐Ті­рі­та стій­ко три­ма­ю­ть­ся ще й до­сі, від­би­ва­ю­чи во­ро­гів, обо­ро­ня­ю­чи до­ли­ну Рі­ки від Ар­го­на­ту до Мо­ря. На цьо­му та час­ти­на іс­то­рії, яку я му­сив ви­клас­ти, за­вер­шу­є­ть­ся. Бо за ча­сів Іс­іл­ду­ра Пер­с­тень Вла­ди зник, і Три ель­фій­сь­ких зві­ль­ни­ли­ся з‐під йо­го не­во­лі. Але ни­ні во­ни знов під за­гро­зою, адже Го­лов­ний Пер­с­тень зна­й­шов­ся. Про те, як це бу­ло, хай роз­по­ві­да­ють ін­ші — я май­же не брав у цьо­му учас­ті.

Ел­ронд за­мовк, і від­ра­зу ж під­вів­ся з міс­ця Бо­ро­мир, ви­со­кий, гор­до­ви­тий:

— До­зволь, во­ло­да­рю, перш за все до­да­ти де­що про Гон­дор; бо са­ме з Гон­до­ру я й при­їхав. Усім вам ко­рис­но бу­де узна­ти, що там ді­є­ть­ся: ме­ні зда­є­ть­ся, що про на­ші спра­ви ма­ло хто знає, а зна­чить, не ро­зу­мі­ють та­кож згуб­них на­слід­ків, як­що ми на­реш­ті не всто­ї­мо. Вір­те ме­ні, кров ну­ме­нор­ців не вся ще роз­тра­че­на, гор­дість та від­ва­га Гон­до­ру не зо­всім ще по­за­бу­ті. На­шою муж­ніс­тю стри­му­є­ть­ся на­тиск ди­ких пле­мен Схо­ду, і стра­хіт­тя за­м­к­не­ні у сті­нах Мор­гу­лу. Тіль­ки це й збе­рі­гає спо­кій та сво­бо­ду на зем­лях, що при­кри­ва­є­мо ми, твер­ди­ня За­хо­ду. Але як­що пе­ре­пра­ви че­рез Рі­ку бу­дуть за­хоп­ле­ні, чия на­ста­не чер­га?

А цей час, мож­ли­во, на­бли­жа­є­ть­ся. Бе­зі­мен­ний Во­рог за­во­ру­шив­ся. Вер­ши­на Оро­дру­ї­ну — Згуб­ної го­ри, як ми її зве­мо, — знов опо­ви­та ди­мом. Міць Чор­но­го Во­ло­да­ря зрос­тає, і ми об­ло­же­ні з усіх сто­рін. Ко­ли во­рог по­вер­нув­ся, нас від­тіс­ни­ли з Іті­лі­ену, на­шо­го най­даль­шо­го во­ло­дін­ня на схід від Рі­ки, хо­ча ми три­ма­ли там фор­ти та озб­ро­є­ний за­гін. А цьо­го ро­ку, у чер­в­ні, з Мор­до­ру на нас зне­на­ць­ка на­па­ли — і ми зно­ву від­сту­пи­ли. Нас бу­ло за­ма­ло, а Мор­дор уклав со­юз зі схід­ни­ми пле­ме­на­ми та жор­с­то­ки­ми ха­рад­ри­ма­ми; але не чис­лен­ною пе­ре­ва­гою по­до­ла­ли во­ни нас. Ми зі­тк­ну­ли­ся з си­лою, якої ра­ніш не зна­ли. Ка­жуть, ні­би­то по­хо­ди­ла во­на від вер­ш­ни­ка на ве­ли­ко­му чор­но­му ко­ні, схо­жо­го на тінь у мі­сяч­ну ніч. Де б він не з’яв­ляв­ся, у во­ро­же вій­сь­ко все­ля­ла­ся стра­шен­на лють, а се­ред нас на­віть най­від­важ­ні­ших во­ї­нів до­лав страх, ко­ні та лю­ди від­сту­па­ли і вда­ва­ли­ся до вте­чі. Реш­т­ки схід­них за­го­нів ві­дій­шли, зруй­ну­вав­ши за со­бою ос­тан­ній міст, який ще збе­ріг­ся в по­кину­то­му Ос­гі­лі­а­ті. Я був у за­сло­ні, що обо­ро­няв той міст, аж по­ки йо­го не зруй­ну­ва­ли. Ря­ту­ва­лись ми звід­ти вже уплав, за­ли­ши­ло­ся нас тіль­ки чет­ве­ро, се­ред них ми з бра­том. Але ми по­ки що не скла­ли зброю, за­хід­ний бе­рег Ан­ду­ї­ну ще наш. А ті, ко­го ми за­сту­па­є­мо со­бою, ви­хва­ля­ють на­ші по­дви­ги, ко­ли чу­ють про них, але ма­ло до­по­ма­га­ють. Ли­ше з Ро­ха­ну мо­же­мо ми спо­ді­ва­ти­ся на під­мо­гу з пер­шо­го по­кли­ку.

В цю не­до­бру до­бу ме­не по­сла­ли не­хо­дже­ни­ми шля­ха­ми з до­ру­чен­ням до Ел­рон­да. Ба­га­то ліг від­мі­ряв я, сто де­сять днів по­до­ро­жу­вав са­мот­ньо. Але я не шу­каю вій­сь­ко­во­го со­ю­зу. Го­во­рять, що си­ла Ел­рон­да в муд­рос­ті, а не в озб­ро­єн­ні. Я при­їхав за по­ра­дою та по­яс­нен­ням склад­ної за­гад­ки. Бо на­пе­ре­до­дні то­го на­гло­го на­па­ду брат мій по­ба­чив тяж­кий сон, по­тім той сон по­вто­рив­ся, а од­но­го ра­зу при­снив­ся та­кож ме­ні: я по­ба­чив, як тьма­ри­ть­ся не­бо на схо­ді, гри­мить, зрос­та­ю­чи, грім, а на за­хо­ді ледь жев­ріє слаб­ке світ­ло, і від­да­ле­ний, але ви­раз­ний го­лос про­мов­ляє:

Ми не зро­зу­мі­ли цих слів та пе­ре­ка­за­ли їх ба­ть­ко­ві на­шо­му Де­не­то­ру, на­міс­ни­ку Мі­нас‐Ті­рі­та, бо він обі­зна­ний у. на­у­ках. Але він ска­зав ли­ше, що Ім­лад­ри­сом у дав­ни­ну ель­фи зва­ли від­да­ле­ну до­ли­ну на пів­но­чі, осе­лю Ел­рон­да На­пі­ве­ль­фа, од­но­го з най­сла­вет­ні­ших муд­ре­ців. То­ді мій брат, зва­жив­ши на на­ше без­по­рад­не ста­но­ви­ще, ска­зав, що сон ви­ма­гає роз­гад­ки, і він го­то­вий ви­ру­ши­ти на по­шу­ки Ім­лад­ри­су; але ос­кіль­ки шлях був не­пев­ний та склад­ний, я взяв це на се­бе. Не­охо­че від­пус­тив ме­не ба­ть­ко, І дов­го блу­кав я по­за­бу­ти­ми до­ро­га­ми; ба­га­то лю­дей чу­ло про дім Ел­рон­да, але ма­ло хто міг по­ка­за­ти, де він.

— І тут, в до­мі Ел­рон­да, ти зна­й­деш роз­гад­ку, — ска­зав Ара­горн, під­вів­шись з міс­ця, і ки­нув на стіл пе­ред Ел­рон­дом свій меч — вір­ні­ше, кли­нок, зла­ма­ний над­воє.

— Ось він, Зла­ма­ний Меч!

— Але хто ти, та що зв’я­зує те­бе з Мі­нас‐Ті­рі­том? — спи­тав Бо­ро­мир, з по­ди­вом по­гля­нув­ши на ху­дор­ля­ве об­лич­чя та по­шар­па­ний одяг Слі­до­пи­та.

— Це Ара­горн, син Ара­хор­на, — ска­зав Ел­ронд, — рід йо­го ся­гає по низ­ці по­ко­лінь до Іс­ід­ду­ра з Мі­нас‐Іті­лю, си­на Елен­ді­ла. Він — ва­та­жок ду­на­да­нів пів­но­чі, ни­ні, на жаль, не­чис­лен­них.

— То­ді, зна­чить, це на­ле­жить то­бі! — збу­дже­но ви­гук­нув Фро­до, ско­чив­ши так, не­мов хтось не­гай­но на­ма­гав­ся ві­ді­бра­ти в ньо­го Пер­с­тень.

— Він не на­ле­жить ні­ко­му з нас, — за­пе­ре­чив Ара­горн. — Але так вже то­бі су­ди­ло­ся — ста­ти на якийсь час но­сі­єм йо­го.

— Ді­стань Пер­с­тень, Фро­до! — зве­лів Ган­дальф. — Час на­став. По­ка­жи йо­го, і то­ді Бо­ро­мир збаг­не за­гад­ку до кін­ця.

За­па­ла ти­ша, всі очі звер­ну­ли­ся до Фро­до. Йо­му рап­том ста­ло ні­яко­во та страш­но; ду­же не хо­ті­лось по­ка­зу­ва­ти Пер­с­тень і на­віть тор­ка­ти­ся до ньо­го. От як­би опи­ни­тись мит­тю да­ле­ко звід­си! Пер­с­тень бли­щав та пе­ре­ли­вав­ся, ко­ли він трем­тя­чою ру­кою по­ка­зав йо­го усім рад­ни­кам.

— Ось Про­клят­тя Іс­ід­ду­ра! — про­мо­вив Ел­ронд.

Очі Бо­ро­ми­ра зблис­ну­ли, ко­ли він по­ба­чив зо­ло­ту дріб­нич­ку. «На­пів­ро­с­лик! — про­бур­мо­тів він. — От­же, зна­чить, ско­ро збу­де­ть­ся до­ля Мі­нас‐Ті­рі­та? Але на­ві­що то­ді шу­ка­ти Зла­ма­ний Меч?»  — У про­роц­т­ві ні­чо­го не ска­за­но Про до­лю Мі­нас‐Ті­рі­та, — на­га­дав Ара­горн. — Але ве­ли­кі по­дії дій­с­но На­бли­жа­ю­ть­ся. Ці улам­ки — від ме­ча Елен­ді­ла, що зла­мав­ся у ту мить, ко­ли вій впав мер­т­вим. На­щад­ки бе­рег­ли їх, на­віть ко­ли всі ін­ші над­бан­ня бу­ли втра­че­ні; бо в дав­ні ча­си наш на­род ві­рив, що Нар­сіл бу­де пе­ре­ко­ва­ний, ко­ли зна­й­де­ть­ся Пер­с­тень — Про­клят­тя Іс­ід­цу­ра. Те­пер ти ба­чиш меч, на який на­ти­кає про­роц­т­во. Що ска­жеш? Чи ба­жа­єш по­вер­нен­ня До­му Елен­ді­ла до зе­мель Гон­до­ру?

— Ме­не по­сла­ли не про­ха­ти бла­го­дій­нос­ті, а роз­га­да­ти за­гад­ку, — з пи­хою від­по­вів Бо­ро­мир. — Але нам до­во­ди­ть­ся скрут­но, і меч Елен­ді­ла став би нам та­кою під­мо гою, на яку ми й спо­ді­ва­ти­ся не мо­г­ли... як­би він справ­ді ви­плив з гли­бо­чи­ни ми­ну­ло­го, — і гон­до­рець знов не­до­вір­ли­во по­гля­нув на Ара­гор­на.

Фро­до по­мі­тив, як Бі­ль­бо не­тер­п­ля­че за­со­вав­ся, від­вер­то обу­ре­ний за сво­го дру­га, — і рап­том, ско­чив­ши, про­дек­ла­му­вав:

— Це, мо­же, не ду­же до ла­ду, за­те до­реч­но, — як­що то­бі не до­сить сло­ва Ел­рон­да. Ко­ли вже ти за­ра­ди цьо­го ви­тра­тив сто днів на ман­д­ри, вар­то доб­ре при­слу­ха­тись! — І Бі­ль­бо, пир­х­нув­ши, зно­ву всів­ся.

— Я склав це сам, — по­шеп­ки по­ві­до­мив він Фро­до, — дав­но вже, ко­ли він упер­ше роз­по­вів про се­бе. Зна­єш, я вже май­же жал­кую, що мої при­го­ди скін­чи­лись і я не змо­жу су­про­во­джу­ва­ти йо­го у ви­рі­шаль­ний мо­мент...

Ара­горн по­сміх­нув­ся до ста­ро­го го­бі­та і зно­ву звер­нув­ся до Бо­ро­ми­ра.

— Твою не­до­ві­ру лег­ко зро­зу­мі­ти, і я ви­ба­чаю то­бі. Ма­ло схо­жий я з Елен­ді­лом та Іс­ілд­у­ром, яки­ми зоб­ра­жа­ють їх ве­лич­ні ста­туї у чер­то­гах Де­не­то­ра. Я— не Іс­ід­дур, а ли­ше йо­го на­ща­док, жит­тя про­жив дов­ге і не­лег­ке; лі­ги, що від­ді­ля­ють Гон­дор вщ Рі­вен­дел­лу, — ли­ше мі­зер­на час­т­ка шля­хів, що я схо­див. Я до­лав рі­ки й гір­сь­кі пе­ре­ва­ли, пе­ре­ти­нав рів­ни­ни, бу­вав та­кож у да­ле­ких об­лас­тях Рун та Ха­рад, де сві­тять не­зна­йо­мі су­зі­р’я. Але мій дім — моя віт­чиз­на — це пів­ніч. Тут спо­кон­ві­ку жи­ли на­щад­ки Ва­лан­ді­ла, з по­ко­лін­ня у по­ко­лін­ня, від ба­ть­ка до си­на про­стяг­лась без­пе­рер­в­на нит­ка. Щас­тя зра­ди­ло нас, і на­род наш май­же по­ви­ми­рав; але Меч зав­жди зна­хо­див со­бі но­во­го хра­ни­те­ля. І ще од­не я хо­чу ска­за­ти, Бо­ро­ми­ре: ми, слі­до­пи­ти з глу­хих лі­сів, са­мот­ні, ми ли­ше мис­лив­ці — але здо­бич­чю на­шою зав­жди бу­ли слу­ги Во­ро­га; бо во­ни є всю­ди, не тіль­ки у Мор­до­рі. Як­що Гон­дор слу­жив не­здо­лан­ною пе­ре­по­ною, то нам ді­с­та­ла­ся ін­ша до­ля. Бу­ває зло, від кот­ро­го не до­по­мо­жуть ані міц­ні сті­ни, ані лю­ті ме­чі. Ви ма­ло зна­є­те про зем­лі за сво­ї­ми ме­жа­ми. Спо­кій та сво­бо­да, ка­жеш? Без нас Пів­ніч не зна­ла б, що це та­ке. Страх за­по­ло­нив би ці зем­лі. Але ми за­сту­па­є­мо до­ро­гу тем­ря­ві, що пов­зе з без­люд­них гір, що при­хо­дить кра­дь­ко­ма з без­про­світ­них лі­сів. Які до­ро­ги за­ли­ши­ли­ся б про­їжджи­ми, хто охо­ро­няв би мир­ні по­ля та спо­кій прос­то­го лю­ду, що си­дить вдо­ма, як­би ду­на­да­ни до­зво­ли­ли со­бі від­по­чи­ти чи всі по­сну­ли б віч­ним сном?

Але дя­ку­ва­ти нам ні­ко­му й на дум­ку не спа­дає. По­до­рож­ні ски­да­ють на нас не­до­вір­ли­вим оком, се­ля­ни на­го­ро­джу­ють глуз­ли­ви­ми прі­зви­сь­ка­ми. Блу­ка­чем зве ме­не один тов­с­ту­нець, що меш­кає на від­ста­ні дни­ни до­ро­ги від та­ких во­ро­гів, що йо­му ви­ста­чи­ло б єди­но­го по­гля­ду, щоб за­тер­п­ну­ти від стра­ху, а йо­го рід­не се­ли­ще дав­но ле­жа­ло б зруй­но­ва­не, як­би не на­ші не­вси­пу­щі кло­по­ти. Але ні­чо­го тут не вді­єш. Як­що проста­ки жи­вуть без стра­ху й тур­бот, хай за­ли­ша­ю­ть­ся прос­та­ка­ми, і без­глуз­до бу­ло б ви­став­ля­ти на­ші зу­сил­ля на­по­каз. Так скла­ла­ся до­ля мо­го ро­ду; з ро­ку у рік ви­рос­та­ла но­ва тра­ва, але ні­чо­го не мі­ня­лось. Од­нак те­пер на­ста­ють ін­ші ча­си. Зна­й­шло­ся Про­клят­тя Іс­іл­ду­ра. На­бли­жа­є­ть­ся бит­ва. Меч бу­де від­ко­ва­ний знов — і то­ді я ви­ру­шу до Мі­нас‐Ті­рі­та.

— Ось усі по­вто­рю­ють: «Про­клят­тя Іс­іл­ду­ра», — ска­зав Бо­ро­мир. — Але я ба­чу ли­ше блис­ку­чий пер­с­те­ник у руці на­пів­ро­с­ли­ка. На­скіль­ки ме­ні ві­до­мо, Іс­іл­дур за­ги­нув ще до по­чат­ку на­шої епо­хи. Звід­ки ж муд­рі ді­з­на­ли­ся, що цей Пер­с­тень — той са­мий? І де він про­па­дав стіль­ки ві­ків, по­ки йо­го не при­ніс сю­ди та­кий див­ний по­сла­нець?

— Про це бу­де ска­за­но да­лі, — від­по­вів Ел­ронд.

— Але не за­раз, бла­гаю, вла­ди­ко! — втру­тив­ся Бі­ль­бо. — Сон­це вже май­же на по­лу­ден­ній ви­ши­ні, і ме­ні тре­ба чим‐не­будь під­жи­ви­тись!

— Я по­ки що не на­зи­вав те­бе, — по­сміх­нув­ся Ел­ронд, — але хай так і бу­де: по­чи­най! Роз­ка­жи все, що з то­бою бу­ло. І як­що ти ще не ви­кар­бу­вав цю іс­то­рію у вір­шо­ва­них ряд­ках, мо­жеш ка­за­ти по‐прос­то­му. Чим ко­рот­шою бу­де про­мо­ва, тим ско­рі­ше змо­жеш по­по­їс­ти!

— Га­разд, — по­ки­вав го­ло­вою Бі­ль­бо, — як ска­жеш, так і зроб­лю. За­раз я від­крию прав­ди­ву іс­то­рію, і як­що де­хто чув ко­лись ін­шу, — він ско­са по­гля­нув на Гло­ї­на, — то про­шу все за­бу­ти й про­ба­чи­ти. У той час для ме­не най­го­лов­ні­ше бу­ло — до­вес­ти своє пра­во во­ло­ді­ти скар­бом та по­збу­ти­ся прі­зви­сь­ка зло­дія. Адже за­раз я кра­ще ро­зу­мію, що це озна­ча­ло... Отож слу­хай­те, як усе по­чи­на­лось!

Де­ко­му з при­сут­ніх іс­то­рія Бі­ль­бо бу­ла зо­всім не­ві­до­ма, й во­ни слу­ха­ли з ці­ка­віс­тю, що зо­всім не за­сму­ти­ла ста­ро­го го­бі­та, на­в­па­ки, він зма­лю­вав зу­стріч з Гор­лу­мом у всіх по­дро­би­цях. Він не про­пус­тив жод­ної за­гад­ки, він охо­че дав би пов­ний звіт про бен­кет на про­щан­ня та своє зник­нен­ня, як­би йо­му до­зво­ли­ли, але Ел­ронд зу­пи­нив йо­го по­ру­хом ру­ки:

— Доб­ре ска­за­но, дру­же мій. Але цьо­го по­ки що до­сить. Нам важ­ли­во зна­ти, що Пер­с­тень пе­рей­шов до Фро­до, тво­го спад­ко­єм­ця. Те­пер да­мо сло­во йо­му!

Фро­до, на від­мі­ну від Бі­ль­бо, за­го­во­рив не­охо­че; він ко­рот­ко ви­клав по­дії, по­чи­на­ю­чи з то­го дня, ко­ли одер­жав Пер­с­тень. Кож­ний крок йо­го шля­ху з Го­бі­то­ну до Бро­ду ви­кли­кав за­пи­тан­ня та су­пе­реч­ки; за од­ним за­хо­дом до­слі­ди­ли все, що змо­г­ли зга­да­ти про Чор­них Вер­ш­ни­ків. На­реш­ті Фро­до зміг по­вер­ну­тись до сво­го кріс­ла.

— Не­по­га­но, — ска­зав Бі­ль­бо. — Про­мо­ва бу­ла б прос­то чу­до­вою, як­би те­бе весь час не пе­ре­би­ва­ли. Я спро­бу­вав де­що за­пи­са­ти, але при­йде­ть­ся нам з то­бою ок­ре­мо якось піз­ні­ше все уточ­ни­ти, як­що вже ме­ні тре­ба це опи­су­ва­ти. Твій шлях сю­ди дасть ма­те­рі­а­лу на кіль­ка роз­ді­лів!

— Так, іс­то­рія ви­йш­ла дов­га, — від­по­вів Фро­до. — Але во­на ме­ні зда­є­ть­ся не­пов­но­го. Я хо­чу ще ба­га­то чо­го ді­зна­тись, особ­ли­во про Ган­дадь­фа.

Гел­дор зі Сріб­ної Га­ва­ні, що си­дів по­ряд, по­чув йо­го сло­ва.

— Ти ви­сло­вив моє ба­жан­ня теж! — ви­гук­нув він. — Муд­рі мо­жуть ма­ти ва­го­мі до­ка­зи, щоб вва­жа­ти зна­хід­ку на­пів­ро­с­ли­ка тим са­мим Ве­ли­ким Пер­с­нем, що ви­кли­кав стіль­ки су­пе­ре­чок, але тим, хто не має ві­до­мос­тей, це зда­є­ть­ся сум­нів­ним. Чи не мож­на от­ри­ма­ти якісь до­ка­зи? І ще: де Са­ру­ман? Він обі­зна­ний у всьо­му, що сто­су­є­ть­ся Пер­с­нів, але йо­го не­ма се­ред нас. Яка йо­го дум­ка — як­що йо­му ві­до­мо те, що тут го­во­ри­ли?

— Твої пи­тан­ня по­в’я­за­ні од­не з од­ним, — ска­зав Ел­ронд. — Я по­ки що на­вмис­не їх не тор­кав­ся — від­по­відь то­бі не­за­ба­ром дасть Ган­дальф. Він знає все кра­ще, ніж я, але йо­му на­ле­жить да­ти ос­тан­нє, по­чес­не сло­во, бо в цій спра­ві йо­го роль бу­ла най­важ­ли­ві­шою.

— Зна­єш, Гел­до­ре, — за­ува­жив Ган­дальф, — звіс­т­ки Гло­ї­на та по­го­ня за Фро­до вже свід­чать, що зна­хід­ка на­пів­ро­с­ли­ка ду­же по­тріб­на Во­ро­гу. Зна­й­де­но Пер­с­тень. По­мір­куй да­лі: Де­в’ять Пер­с­нів — у назгу­лів, Сім ві­ді­бра­но у гно­мів або зни­ще­но... — При цих сло­вах Ґло­їн во­рух­нув­ся, але ні­чо­го не ска­зав. — Де Три ель­фій­сь­ких, ми зна­є­мо. За­ли­ша­є­ть­ся це, ос­тан­нє — чо­го ж Во­рог так праг­не одер­жа­ти йо­го? Між Рі­кою та Го­рою, між втратою та зна­хід­кою дій­с­но зяє про­вал­ля ві­ків. Але ця про­га­ли­на у на­ших знан­нях не­що­дав­но на­реш­ті за­пов­ни­ла­ся. Що­прав­да, на це зна­до­би­ло­ся за­ба­га­то ча­су, а Во­рог під­сту­пив уже бли­зь­ко, ближ­че, ніж на­віть я по­бо­ю­вав­ся. Доб­ре тіль­ки, що іс­ти­на від­кри­лась йо­му, пев­но, ли­ше цьо­го ро­ку, вліт­ку.

Де­хто з вас при­га­дає, як ба­га­то ро­ків то­му я ри­зик­нув про­ник­ну­ти до осе­лі Ча­ро­дія‐нек­ро­ман­та у Дол‐Гул­до­рі, та­єм­но до­слі­див її, і ви­яви­лось, що ми по­бо­ю­ва­лись не дар­ма: то був не хто ін­ший, як Са­у­рон, наш дав­ній во­рог, що зно­ву над­бав ті­ло та си­лу. Ін­ші зга­да­ють та­кож, що Са­ру­ман умо­вив нас не чи­ни­ти від­кри­тих справ про­ти ньо­го, от­же, ми ще дов­го об­ме­жу­ва­лись спо­сте­ре­жен­ням. Що­прав­да, ко­ли тінь роз­ро­с­ла­ся, Са­ру­ман на­реш­ті пе­ред­умав, і Ра­да, зі­брав­ши си­ли, ви­гна­ла зло з Чор­но­ліс­ся. Бу­ло це то­го са­мо­го ро­ку, ко­ли зна­й­шов­ся Пер­с­тень. Див­ний збіг об­ста­вин, та на­в­ряд чи ви­пад­ко­вий! Але бу­ло вже піз­но, як і пе­ред­ба­чав Ел­ронд. Са­у­рон та­кож сте­жив за на­ми і по­сту­по­во го­ту­вав­ся від­би­ти удар; він пра­вив Мор­до­ром з Мі­нас‐Мор­гу­лу, де меш­ка­ють йо­го де­в’я­те­ро служ­ни­ків, по­ки все не бу­ло го­то­ве. То­ді, вда­ю­чи, ні­би­то ті­кає від нас, він про­крав­ся до Чор­но­го Зам­ку й від­кри­то за­явив про се­бе. Ми від­ра­зу ж зі­бра­ли­ся — то бу­ла ос­тан­ня Ра­да, — бо вже не ма­ли сум­ні­ву, що Во­рог рев­но роз­шу­кує Пер­с­тень Вла­ди. Ми по­бо­ю­ва­лись то­ді, чи не здо­був він яки­хось ві­до­мос­тей, що не­вщо­мі нам. Але Са­ру­ман цьо­му за­пе­ре­чу­вав і знов по­вто­рю­вав: «Го­лов­ний Пер­с­тень ні­ко­ли не від­шу­ка­ють у Се­ред­зе­м’ї. У най­гір­шо­му ра­зі Во­рог знає, що в нас йо­го не­ма і він, як і ра­ні­ше, десь при­хо­ва­ний. Але те, що за­губ­ле­но, мо­же ще зна­й­тись, ду­має він. Не ля­кай­тесь цьо­го! Йо­го на­дії не спра­вдя­ть­ся. Хто глиб­ше за ме­не до­хо­див до всі­єї ці­єї іс­то­рії? До Ан­ду­ї­ну Ве­ли­ко­го ка­нув Пер­с­тень, і рі­ка дав­но від­нес­ла йо­го у мо­ре, по­ки Са­у­рон ча­їв­ся. Там йо­му й ле­жа­ти До ві­ку».

Ган­дальф за­мовк, див­ля­чись по­над па­ра­пе­том га­ле­реї на да­ле­кі пі­ки Ім­лис­тих Гір, у чи­їх над­рах дов­го хо­ва­лась за­ги­бель сві­ту.

— І то­ді я при­пус­тив­ся по­мил­ки, — знов за­го­во­рив він, зі­тх­нув­ши. — Я до­зво­лив се­бе за­ко­ли­са­ти про­мо­ва­ми Са‐ру­ма­на Пре­муд­ро­го; а му­сив зра­зу ді­йти до су­ті — то­ді не ста­ло б нам так су­туж­но, як за­раз.

— Ми всі по­ми­ля­лись, — ска­зав Ел­ронд. — І як­би не твої зу­сил­ля, Тьма, ма­буть, вже по­гли­ну­ла б нас. Але ка­жи да­лі!

— З са­мо­го по­чат­ку сер­це ме­ні ще­мі­ло, хо­ча без ви­ди­мих при­чин; і ме­ні за­хо­ті­лось ді­зна­тись, як ця дріб­нич­ка по­тра­пи­ла до Гор­лу­ма та чи дов­го він нею во­ло­дів. Я ро­зу­мів, що жа­га до за­губ­ле­но­го скар­бу не­за­ба­ром при­му­сить йо­го ви­ліз­ти з під­зе­мел­ля, от­же, по­чав сте­жи­ти за ним — і він з’я­вив­ся, але зу­мів ви­слиз­ну­ти від нас і ку­дись за­про­пав. А по­тім — на жаль! — я від­клав це ді­ло, ви­рі­шив по­че­ка­ти, як ми рі­ша­ли й ра­ніш, ли­бонь, час­ті­ше, ніж го­ди­лось.

За­кло­по­та­ний, я не по­мі­чав, як збі­гає час, по­ки од­но­го ра­зу сум­ні­ви мої не про­бу­ди­ли­ся. Звід­ки узяв­ся го­бі­то­вий Пер­с­тень? Що ро­би­ти з ним, як­що стра­хи мої під­твер­дя­ть­ся? Це я му­сив ви­рі­ши­ти, та по­ки що ні з ким не ді­лив­ся, зна­ю­чи, якою не­без­печ­ною мо­же бу­ти не­вчас­на чут­ка. У дов­гих вій­нах з Чор­ним За­м­ком зра­да зав­жди за­вда­ва­ла нам най­біль­шої шко­ди.

Тра­пи­ло­ся це сім­на­д­цять ро­ків то­му. Не­за­ба­ром я пси мі­тив, що най­різ­но­ма­ніт­ні­ші шпи­гу­ни, на­віть зві­рі та пта­хи, скуп­чу­ю­ть­ся на­в­кру­ги Гр­бі­та­нії, і страх мій зріс. Я по­кли­кав на до­по­мо­гу ду­на­да­нів, і во­ни по­дво­ї­ли свої до­зо­ри; а Ара­гор­но­ві, на­щад­ку Іс­іл­ду­ра, я від­крив свої дум­ки.

— І я, — до­дав Ара­горн, — по­ра­див зло­ви­ти Гор­лу­ма, хо­ча й де­що за­піз­но. А ос­кіль­ки бу­ло б спра­вед­ли­во, щоб по­мил­ку Іс­іл­ду­ра ви­пра­вив йо­го на­ща­док, то я сам від­пра­вив­ся ра­зом з Ган­даль­фом на дов­гі та без­на­дій­ні по­шу­ки...

Да­лі Ган­дальф роз­по­вів, як во­ни удвох блу­ка­ли по всій Глу­хо­ма­ні, до са­мих гір Ті­ні та врат Мор­до­ру.

— Там ми по­чу­ли про Гор­лу­ма, — вид­но, він дов­го жив у тих по­хму­рих го­рах, але са­мо­го йо­го не зна­й­шли. На­реш­ті я впав у роз­пач і зно­ву став мір­ку­ва­ти про ви­про­бу­ван­ня, що мо­г­ло б за­мі­ни­ти сві­доц­т­во Гор­лу­ма. Сам Пер­с­тень міг від­по­віс­ти, які в ньо­го якос­ті. Я зга­дав сло­ва Са­ру­ма­на на Ра­ді, до яких у той час я не при­слу­хав­ся, — те­пер во­ни яс­но за­бри­ні­ли у па­м’я­ті. «Де­в’ять, Сім та Три, — ска­зав він, — кож­ний був оз­доб­ле­ний ка­ме­нем. Тіль­ки Пер­с­тень Вла­ди ні­чим не при­кра­ше­ний, ні­би­то зо­всім прос­тий. Але ко­вач ви­кар­бу­вав на ньо­му та­кі зна­ки, кот­рі зна­вець, мож­ли­во, зу­міє по­мі­ти­ти й про­чи­та­ти». Які це зна­ки, Са­ру­ман не ска­зав. Хто те­пер міг би зна­ти їх? Сам май­с­тер. А Са­ру­ман? Хоч які ве­ли­кі йо­го знан­ня, він му­сив був чер­па­ти їх з яко­гось дже­ре­ла. Втім, хто ще, крім Са­у­ро­на, тор­кав­ся Пер­с­ня пе­ред тим, як він про­пав? Тіль­ки Іс­іл­дур!

До­ду­мав­шись до цьо­го, я по­ли­шив по­лю­ван­ня та по­ква­пив­ся до Гон­до­ру. У дав­ни­ну чле­нів на­шо­го брат­с­т­ва зу­стрі­ча­ли там при­віт­но, особ­ли­во Са­ру­ма­на. Він час­то й по­дов­гу гос­тю­вав у На­міс­ни­ків. Але ме­не на­міс­ник Де­не­тор зу­стрів не так при­яз­но, як ра­ні­ше, і ду­же не­охо­че до­зво­лив по­пра­цю­ва­ти у схо­ви­щі су­во­їв та книг.

— Як­що те­бе ці­кав­лять, як ти ка­жеш, лі­то­пи­си ча­сів за­сну­ван­ня міс­та, чи­тай! — ска­зав він. — Для ме­не ж ми­ну­ле зо­всім не тем­не, а сьо­го­ден­ня тур­бує на­ба­га­то біль­ше. Але як­що тіль­ки ти не пе­ре­вер­шу­єш вмін­ням Са­ру­ма­на, кот­рий дов­го пра­цю­вав тут, то­бі не зна­й­ти ні­чо­го та­ко­го, чо­го не знав би я, хра­ни­тель всі­єї муд­рос­ті Гон­до­ру.

Так ска­зав Де­не­тор. А втім, у йо­го схо­ви­щах є чи­ма­ло ру­ко­пи­сів, які ни­ні здіб­ні про­чи­та­ти ли­ше оди­ни­ці на­віть се­ред найв­че­ні­ших, бо і пи­сь­ме­на, і мо­ви вже по­за­бу­ті. Знай же, Бо­ро­ми­ре: у Мі­нас‐Ті­рі­ті ле­жить до­сі, ні­ким, га­даю, не чи­та­ний піс­ля за­ги­бе­лі ос­тан­ньо­го ко­ро­ля, крім ме­не та Са­ру­ма­на, су­вій, на­пи­са­ний ру­кою са­мо­го Іс­іл­ду­ра. Адже по вій­ні з Мор­до­ром він не від­ра­зу пі­шов на пів­ніч, як вва­жа­ло­ся до­сі. —

— На пів­но­чі, мож­ли­во, — пе­ре­хо­пив йо­го Бо­ро­мир. — Але в Гон­до­рі всі зна­ють, що він спер­шу на­ві­дав­ся до Мі­нас‐Ано­ру та по­жив у сво­го пле­мін­ни­ка Ме­не­ль­ді­ла, на­став­ля­ю­чи йо­го, перш ніж до­ру­чи­ти йо­му кер­мо вла­ди у Пів­ден­но­му ко­ро­лів­с­т­ві. У ті дні він са­ме й по­са­див ос­тан­ній па­гін Бі­ло­го Де­ре­ва на згад­ку про сво­го бра­та.

— То­ді ж він склав і цей су­вій, — ска­зав Ган­дальф, — про що в Гон­до­рі, ма­буть, за­бу­ли. А йде­ть­ся у ньо­му про Пер­с­тень, і ось що пи­ше Іс­іл­дур:

«Ве­ли­кий Пер­с­тень від­ни­ні на­ле­жить Пів­ніч­но­му ко­ро­лів­с­т­ву, але тре­ба за­ли­ши­ти за­пис про ньо­го та­кож у Гон­до­рі, де теж жи­вуть на­щад­ки Елен­ді­ла, на ви­па­док, як­що па­м’ять про ньо­го згла­ди­ть­ся». Да­лі Іс­іл­дур дає опис Пер­с­ня: «Він був га­ря­чий, ко­ли я узяв йо­го, роз­пе­че­ний, мов ву­гіл­ля у гор­ні, і опа­лив ме­ні ру­ку; біль від опі­ку до­сі не вга­му­вав­ся. Але за­раз, ко­ли я пи­шу ці ряд­ки, Пер­с­тень вже ви­стиг і не­мов по­мен­шав, хоч за­ли­шив­ся кра­си­вим та до­ско­на­лим. На­пис, що був спо­чат­ку яс­к­ра­вим, те­пер ледь по­міт­ний. Він зроб­ле­ний зна­ка­ми ель­фів Ере­гі­о­ну, бо пи­сь­ме­на Мор­до­ру не­до­реч­ні для та­кої тон­кої ро­бо­ти, але мо­ва ме­ні не­ві­до­ма. Ду­маю, що це — мо­ва Чор­них зе­мель, бо зву­чить во­на гру­бо й не­звич­но. Які злі за­клят­тя тут ви­кар­бу­ва­ні, не знаю, але на­во­джу тут точ­ну ко­пію на­пи­су, щоб не зник він без слі­ду. Мож­ли­во, Пер­с­ню не ви­ста­чає жа­ру Во­ро­жої ру­ки, що хоч і бу­ла чор­ні­ша за го­лов­ню, але га­ря­ча, як во­гонь, — це й згу­би­ло Гіл‐Ге­ла­да. Мо­же, як­що Пер­с­тень на­грі­ти, на­пис про­сту­пить знов. Але я не на­ва­жу­юсь ри­зик­ну­ти, бо не хо­чу зі­псу­ва­ти єди­не пре­крас­не з усіх тво­рінь Са­у­ро­на. Він до­ро­гий ме­ні, хоч я й за­пла­тив за ньо­го ве­ли­ким бо­лем».

Ко­ли я про­чи­тав ці сло­ва, мої до­слі­джен­ня скін­чи­ли­ся. Іс­іл­дур здо­га­дав­ся вір­но: на­пис був дій­с­но зроб­ле­ний мо­вою Мор­до­ру. А зміст йо­го ме­ні ві­до­мий здав­на. Бо у той день, ко­ли Во­рог впер­ше на­дів Пер­с­тень, Ке­леб­рим­бер, що со­тво­рив Три ель­фій­сь­кі, зра­зу ж від­чув це та спро­міг­ся зда­ле­ка по­чу­ти, які сло­ва ви­мов­ляє Са­у­рон, про­ник­нув­ши у та­кий спо­сіб до йо­го зло­віс­них по­ду­мів. Я по­спіш­но роз­про­щав­ся з Де­не­то­ром і ви­ру­шив на пів­ніч, але по до­ро­зі ме­не на­здог­на­ли звіс­т­ки з Ло­рі­ену: Ара­горн ви­крив іс­то­ту на ім’я Гор­лум не­по­да­лік звід­ти. Ось чо­му я ви­рі­шив спер­шу зу­стрі­ти­ся з ним та ви­слу­ха­ти йо­го. Які не­без­пе­ки чи­га­ли на Ара­гор­на на цьо­му по­лю­ван­ні, ме­ні й по­ду­ма­ти страш­но...

— Не вар­то зга­ду­ва­ти про це, — ска­зав Ара­горн. — Ко­му до­ве­ло­ся опи­ни­ти­ся бі­ля са­мих Чор­них Врат чи на от­руй­них лу­ках Мор­гу­лу, той не­без­пе­ки не ми­не. Я теж вреш­ті‐решт по­ки­нув по­лю­ван­ня та за­вер­нув у зво­рот­ний шлях. І ось то­ді, за­вдя­ки щас­ли­во­му ви­пад­ку, я не­спо­ді­ва­но зна­й­шов, що шу­кав: від­бит­ки бо­сих ніг бі­ля му­лис­то­го став­ка. Слід, зо­всім сві­жий, вів не до Мор­до­ру, а від ньо­го. Я просте­жив той слід уз­довж краю Ги­б­лих Бо­літ і на­реш­ті у пів­су­ті­ні на­тра­пив на Гор­лу­ма — він хо­вав­ся у сто­я­чо­му бо­ло­ті, ви­зи­ра­ю­чи щось у во­ді. Я схо­пив йо­го; він був мок­рий, весь у зе­ле­ній тва­ні. Бо­юсь, лю­бо­ві по­між на­ми ні­ко­ли не бу­де — він ку­сав­ся, і я по­во­див­ся з ним без особ­ли­вої чем­нос­ті. І ні­чо­го біль­ше не одер­жав я від Гор­лу­ма, крім від­мі­тин йо­го зу­бів. До­ро­га до­до­му ста­ла най­важ­чою час­ти­ною по­хо­ду; по­ло­не­ний ви­ма­гав до­гля­ду вдень і вно­чі. Вес­ти йо­го мож­на бу­ло тіль­ки на при­в’я­зі, він вда­вав­ся до різ­них штук, по­ки не по­с­мир­ні­шав від го­ло­ду й спра­ги. Так, тяг­ну­чи йо­го, лед­ве ді­став­ся я до Чор­но­ліс­ся та, як умов­ля­лись, здав на ру­ки ель­фам. Я був ра­дий по­збу­тись йо­го ком­па­нії — ду­же від ньо­го тхну­ло чи­мось огид­ним. Спо­ді­ва­юсь, ме­ні біль­ше не до­ве­де­ть­ся з ним спіл­ку­ва­тись. Але Ган­дальф якось ухит­ряв­ся вес­ти з ним дов­гі бе­сі­ди.

— Так, дов­гі та втом­ли­ві, — під­твер­див маг. — Про­те ко­рис­ні. Роз­по­відь Гор­лу­ма про втра­ту Пер­с­ня спів­па­ла з іс­то­рі­єю, кот­ру сьо­год­ні впер­ше від­кри­то спо­віс­тив нам Бі‐льбо; прав­да, це не ду­же важ­ли­во, бо я вже здо­га­ду­вав­ся й сам. Але узнав я та­кож, що Пер­с­тень по­тра­пив до Гор­лу­ма з вод Ве­ли­кої Рі­ки по­бли­зу Ірис­ної Обо­ло­ні, і во­ло­діє він ним дов­го — ба­га­то по­ко­лінь йо­го ма­ло­ро­сло­го пле­ме­ні змі­ни­лось від­то­ді. Пер­с­тень на­ді­лив Гор­лу­ма не­чу­ва­ним дов­го­літ­тям, а та­ку вла­ду має ли­ше один з них — Го­лов­ний. Як­що ж і цьо­го не до­сить, Гел­до­ре, є ще од­не ви­про­бу­ван­ня — я вже зга­ду­вав про ньо­го. На то­му са­мо­му Пер­с­ні, що ти за­раз ба­чив, круг­ло­му і ні­чим не оз­доб­ле­но­му, мож­на про­чи­та­ти зна­ки, що збе­рег­ли­ся у су­вої Іс­ід­ду­ра, — як­що на­бра­тись ду­ху та ки­ну­ти цю зо­ло­ту дріб­нич­ку у во­гонь. Я зро­бив це і про­чи­тав: «Аш назг дур­ба­тлук, аш назг шим‐ба­тул, аш назг тра­ка­тлук аг бурц крим­па­тул.»

Го­лос ма­га рап­том ди­во­виж­но змі­нив­ся, за­зву­чав гріз­но, влад­но та жор­с­т­ко. Тінь про­май­ну­ла по сон­цю, у га­ле­реї на мить спо­но­чі­ло. Всі здриг­ну­лись, а ель­фи за­ту­ли­ли ву­ха до­ло­ня­ми.

— Ні­хто до­ни­ні не на­смі­лю­вав­ся го­во­ри­ти в Ім­лад­ри­сі ці­єю мо­вою, Ган­даль­фе Сі­рий! — ска­зав Ел­ронд, ко­ли тінь роз­ві­я­лась та всі при­сут­ні на Ра­ді по­лег­ше­но зі­тх­ну­ли.

— Спо­ді­вай­мо­ся, що та­ко­го й на­да­лі не ско­ї­ть­ся, — від­по­вів Ган­дальф. — І все ж я не про­шу ви­ба­чи­ти ме­не, вла­ди­ко Ел­ронд. Бо як­що ми не ба­жа­є­мо, щоб мо­ва ця за­зву­ча­ла по всьо­му за­хо­ду, да­вай­те ви­зна­є­мо, від­ки­нув­ши сум­ні­ви, що Муд­рі ма­ють слуш­ність і цей Пер­с­тень — справ­ж­ній скарб Во­ро­га, прой­ня­тий зліс­тю йо­го та на­ді­ле­ний чи­ма­лою час­т­кою йо­го ко­лиш­ньої си­ли. Від Чор­них Літ збе­рег­ли­ся сло­ва, що їх чу­ли ко­ва­лі Ере­гі­о­ну, ко­ли збаг­ну­ли, що їх зра­дже­но: «Єди­ний пер­с­тень, щоб усіх по­єд­на­ти і тем­ною во­лею міц­но ску­ва­ти...» Зна­й­те та­кож, дру­зі мої: я ви­ві­дав від Гор­лу­ма ще де­що. Го­во­рив він не­охо­че та не­зро­зу­мі­ло, але шлях йо­го по­за сум­ні­вом про­ліг че­рез Мор­дор, де з ньо­го ви­тис­ну­ли всі ві­до­мос­ті. Та­ким чи­ном, Во­рог ді­знав­ся, що Пер­с­тень Вла­ди зна­й­де­но, що він дов­го зна­хо­див­ся у Го­бі­та­нії, і від­ра­зу ж пус­тив по слі­ду сво­їх служ­ни­ків. Во­ни гна­лись за Пер­с­нем май­же до са­мих две­рей Рі­вен­дел­лу, а не­вдов­зі Во­ро­га спо­віс­тять — мо­же, са­ме у цю мить спо­ві­ща­ють, — що Пер­с­тень тут, у нас.

Всі си­ді­ли мов­ч­ки, по­ки на­реш­ті не за­го­во­рив Бо­ро­мир:

— Ви ка­же­те, цей Гор­лум — ма­лень­ка по­т­во­ра? Ма­лень­ка по­т­во­ра, але ве­ли­кий ли­хо­дій! Що ж да­лі бу­ло з ним? Як ви роз­по­ря­ди­ли­ся йо­го до­лею?

— По­са­ди­ли до в’яз­ни­ці, оце й усе, — ска­зав Ара­горн. — Він ба­га­то страж­дав. Йо­го без­пе­реч­но під­да­ли тор­ту­рам, і страх пе­ред Са­ур­б­ном гні­тить йо­го сер­це. А все ж та­ки я ра­дий, що він під за­м­ком у пи­ль­них ель­фів Чор­но­ліс­ся. Ве­ли­ка злість на­дає Гор­лу­мо­ві на­сна­ги, якої го­ді очі­ку­ва­ти у та­ко­му хир­ля­во­му і ста­рез­но­му ті­лі. За­ли­ша­ю­чись на во­лі, він міг би на­т­во­ри­ти ще чи­ма­ло ка­пос­тей. І я впев­не­ний, що йо­го мо­г­ли від­пус­ти­ти з Мор­до­ру тіль­ки з яки­мось до­ру­чен­ням.

— Ли­хо! Ли­хо! — ви­гук­нув Ле­го­лас, і на йо­го пре­крас­но­му об­лич­чі від­бив­ся гли­бо­кий жаль. — Те­пер я му­шу пе­ре­да­ти свої звіс­т­ки, ве­ль­ми сум­ні — але ли­ше за­раз я збаг­нув, на­скіль­ки во­ни по­га­ні. Сме­а­горл, що йо­го інак­ше звуть Гор­лу­мом, утік!

— Втік?! — скрик­нув Ара­горн. — Так, но­ви­на й справ­ді по­га­на! Нам ще до­ве­де­ть­ся гір­ко по­жал­ку­ва­ти за цим. Але як же мо­г­ли під­да­ні Тран­ду­ї­ла да­ти та­ко­го ма­ху?

— Не че­рез не­дба­лість, а ско­рі­ше че­рез над­мір­не доб­ро­сер­дя, — ска­зав Ле­го­лас. — До то­го ж бра­нець, ма­буть, одер­жав до­по­мо­гу ззов­ні — зда­є­ть­ся, Во­ро­гу ві­до­мо про на­ші спра­ви біль­ше, ніж нам хо­ті­ло­ся б. На про­хан­ня Ган­даль­фа ми сте­рег­ли бран­ця вдень і вно­чі, хоч це бу­ло не­лег­ко. Але Ган­дальф ска­зав, що Гор­лум ще не зо­всім без­на­дій­ний, отож нам жал­ко ста­ло три­ма­ти йо­го по­с­тій­но у під­зе­мел­лі, де йо­го дум­ки по­вер­та­ли­ся до звич­но­го чор­но­го ла­ду.

— Зі мною ви по­во­ди­лись не так лю­б’яз­но! — за­ува­жив Гло­їн, і очі йо­го зблис­ну­ли при згад­ці про під­зе­мел­ля ко­ро­ля ель­фів.

— Гей‐гей, не вар­то від­во­лі­ка­ти­ся, ша­нов­ний Гло­ї­не, — втру­тив­ся Ган­дальф. — То бу­ло при­кре не­по­ро­зу­мін­ня, і во­но дав­но вже за­ла­го­дже­не. Як­що ель­фи та гно­ми поч­нуть роз­би­ра­ти вза­єм­ні об­ра­зи, то Ра­ду мож­на роз­пус­ка­ти!

Гло­їн під­вів­ся, вкло­нив­ся, і Ле­го­лас вів да­лі:

— У доб­ру по­го­ду Гор­лу­ма ви­во­ди­ли на лі­со­ву га­ля­ви­ну. По­се­ре­ди­ні її ро­сло ви­со­ке де­ре­во, ку­ди він лю­бив за­ла­зи­ти. Ми до­зво­ля­ли йо­му ви­ди­ра­ти­ся до най­ви­щих гі­лок, де на ньо­го по­вів­ав сві­жий ві­те­рець; але бі­ля ко­ре­ни­ща де­ре­ва зав­жди сто­я­ла сто­ро­жа. Якось він від­мо­вив­ся спус­ка­тись, а сто­ро­жі не хо­ті­ло­ся ліз­ти до­го­ри та зні­ма­ти йо­го — він‐бо ухит­ряв­ся чіп­ля­ти­ся за гіл­ля но­га­ми й ру­ка­ми; то­му во­ни до но­чі за­ли­ши­лись там ча­ту­ва­ти уни­зу. Са­ме ті­єї літ­ньої но­чі, без мі­ся­ця й зі­рок, на нас не­спо­ді­ва­но на­па­ли ор­ки — лю­та й чис­лен­на ва­та­га. На щас­тя, то бу­ли гір­сь­кі ор­ки, що не звик­ли во­ю­ва­ти у лі­сі. Ми ві­ді­г­на­ли їх, але ви­тра­ти­ли на це ба­га­то ча­су. Ко­ли бій­ка вщух­ла, ви­яви­ло­ся, що Гор­лум утік, а вар­то­вих йо­го вби­то чи взя­то у по­лон. То­ді ста­ло яс­но, що на­пад був влаш­то­ва­ний за­ра­ди ви­з­во­лен­ня Гор­лу­ма, і він знав про ньо­го за­зда­ле­гідь — звід­ки, не­зро­зу­мі­ло, од­на­че Гор­лум ду­же хит­рий, а Во­рог має ба­га­то по­пліч­ни­ків. Зло­во­ро­жі іс­то­ти, ви­гна­ні у рік пе­ре­мо­ги над Дра­ко­ном, по­вер­ну­лись і роз­пло­ди­лись, тим‐то й лі­си, крім на­ших во­ло­дінь, знов за­слу­го­ву­ють на на­зву Чор­но­ліс­ся.

Роз­шу­ка­ти Гор­лу­ма не вда­ло­ся. Йо­го слід ми від­різ­ни­ли се­ред слі­дів ва­та­ги — він вів на пів­день, у глиб лі­су, але не­за­ба­ром зник. Про­дов­жу­ва­ти по­го­ню ми не ри­зик­ну­ли: за­над­то бли­зь­ко від Дол‐Гул­до­ру, а це міс­це не­чис­те, ми ту­ди не хо­ди­мо.

— Га­разд, утік, то й утік, — ска­зав Ган­дальф. — Не­ма в нас ча­су знов шу­ка­ти йо­го. Хай ро­бить, що хо­че. Але, мож­ли­во, він ще зі­грає та­ку роль, якої не пе­ред­ба­чив ані він сам, ані Са­у­рон.

А те­пер я від­по­вім на реш­ту за­пи­тань Гед­до­ра. От­же, де Са­ру­ман? Чим по­ма­гає він нам у скрут­ний час? Це я му­шу ви­клас­ти з по­дро­би­ця­ми, бо цю іс­то­рію чув до­сі тіль­ки Ел­ронд, та й то ско­ро­че­ну, а про­те во­на мо­же впли­ну­ти на на­ші рі­шен­ня. От­же, ось вам ос­тан­ній за ча­сом, но­віт­ній роз­діл По­віс­ті про Пер­с­тень.

На­при­кін­ці чер­в­ня я зна­хо­див­ся у Го­бі­та­нії, але пе­ред­чу­вав по­тай­не на­бли­жен­ня яко­їсь не­без­пе­ки, і три­во­га по­гна­ла ме­не до пів­ден­но­го кор­до­ну ці­єї ма­лень­кої кра­ї­ни. Там ме­ні пе­ре­да­ли но­ви­ни про вій­ну та по­раз­ку Гон­до­ру, а ко­ли я узнав про по­яву Чор­ної Ті­ні, хо­лод про­ни­зав моє сер­це. Зу­стрів я ли­ше де­кіль­кох бі­жен­ців з пів­дня, і хоч як во­ни не вда­ва­ли, бу­цім­то все га­разд, ме­ні зда­ло­ся, що та­єм­ний страх му­чив їх. По­тім я за­вер­нув на пів­ніч­ний схід, про­їхав по Зе­ле­но­му шля­ху та не­да­ле­ко від Бри­го­ри зу­стрів ман­д­рів­ни­ка, що від­по­чи­вав на тра­ві край до­ро­ги; по­ряд пас­ся йо­го кінь. То був Ра­да­гаст Ка­рий, що жив ко­лись у Рос­го­бе­лі, бі­ля меж Чор­но­ліс­ся. Він на­ле­жить до на­шо­го брат­с­т­ва, але я не ба­чив йо­го ба­га­то ро­ків.

— Ган­даль­фе! — ви­гук­нув він. — А я са­ме те­бе шу­каю! Ту­теш­ні міс­ця я знаю по­га­но. Ме­ні тіль­ки ска­за­ли, що те­бе мож­на зна­й­ти у ди­кій об­лас­ті з див­ною на­звою Край.

— Це вір­но, — від­по­вів я, — але при зу­стрі­чі з меш­кан­ця­ми Краю не вжи­вай по­діб­них ви­ра­зів. Ти за­раз на йо­го ме­жі. На­ві­що ж я то­бі по­трі­бен? Вид­но, у важ­ли­вій спра­ві — адже ти ні­ко­ли не лю­бив по­до­ро­жу­ва­ти без особ­ли­вої по­тре­би?

— Я маю до те­бе не­гай­не до­ру­чен­ня. І но­ви­ни при­крі. — Тут він огля­нув­ся, не­мов ого­ро­жі мо­г­ли ма­ти ву­ха, і про­ше­по­тів: — Де­в’ят­ка по­ки­ну­ла свою фор­те­цю. Во­ни по­тай пе­ре­пра­ви­лись че­рез Ан­ду­їн і по­су­ва­ю­ть­ся на за­хід У ви­гля­ді вер­ш­ни­ків, одяг­не­них у чор­не.

Ось чо­го я не­сві­до­мо по­бо­ю­вав­ся! А Ра­да­гаст вів да­лі:

— Во­рог на­пев­не має у чо­мусь ве­ли­ку по­тре­бу, але на­ві­що він по­слав Де­в’ят­ку у та­ку да­ле­чи­ну та глу­ши­ну, не ві­зь­му до тя­ми.

— Що ти ма­єш на ува­зі? — спи­тав я.

— Ме­ні ска­за­ли, що во­ни всю­ди роз­пи­ту­ють про цей са­мий Край.

— Він же Го­бі­та­нія, — до­дав я спо­кій­но, але сер­це моє за­ще­мі­ло, бо на­віть Муд­ро­му страш­но ду­ма­ти про зу­стріч з Пер­с­не­нос­ця­ми, ко­ли всі во­ни збе­ру­ть­ся до­ку­пи під про­во­дом сво­го стра­хіт­ли­во­го ва­таж­ка. Ко­лись дав­но він був мо­гут­нім во­ло­да­рем та ча­рів­ни­ком, а ни­ні роз­сі­ває на­в­ко­ло се­бе смер­те­ль­ний жах.

— Хто ж ска­зав це і хто по­слав те­бе? — спи­тав я.

— Са­ру­ман Бі­лий, — від­по­вів Ра­да­гаст. — І він зве­лів ска­за­ти, що го­то­вий до­по­мог­ти, як­що зна­до­би­ть­ся, але ти му­сиш ви­ру­ши­ти до ньо­го від­ра­зу, інак­ше бу­де за­піз­но.

Я зра­дів: Са­ру­ман Бі­лий — най­си­ль­ні­ший з на­шо­го брат­с­т­ва. Ра­да­гаст, звіс­но, по­важ­ний маг, здіб­ний май­с­тер­но мі­ня­ти фор­ми та ко­льо­ри; він обі­зна­ний у тра­вах і тва­ри­нах, а йо­го улюб­лен­ці — пер­на­ті. Але Са­ру­ман ба­га­то ро­ків сту­ді­ю­вав мис­тец­т­во Во­ро­га та до­по­ма­гав нам стри­му­ва­ти йо­го. Са­ме згід­но з за­ду­мом Са­ру­ма­на ми ви­г­на­ли Ча­ро­дія з Дол‐Гул­до­ру. Са­ру­ман міг зна­й­ти який‐не­будь спо­сіб зу­пи­ни­ти Де­в’ят­ку.

— Я по­їду до Са­ру­ма­на, — ви­рі­шив я.

— То­ді ви­їжджай не­гай­но, — по­ра­див ме­ні Ра­да­гаст, — адже я зга­яв ба­га­то ча­су, по­ки роз­шу­ку­вав те­бе, а по­дії не че­ка­ють. Ме­не про­си­ли зу­стрі­ти­ся з то­бою не піз­ні­ше Ма­ків­ки лі­та, а ви­йш­ло тіль­ки за­раз. На­віть як­що ти від’­їдеш без зво­лі­кань, то лед­ве встиг­неш зу­стрі­ти Са­ру­ма­на перш, ніж Де­в’ят­ка від­шу­кає по­тріб­ну їм кра­ї­ну! І я сам по­вер­та­юсь від­ра­зу ж!

З ци­ми сло­ва­ми він ско­чив на ко­ня, зби­ра­ю­чись ви­ру­ша­ти.

— Стри­вай‐но! — зу­пи­нив я йо­го. — Нам зна­до­би­ть­ся і до­по­мо­га від те­бе та від будь‐ко­го, хто зго­ден до­по­мог­ти. Спо­віс­ти всіх друж­ніх до те­бе тва­рин та пта­хів, хай при­но­сять до Ор­тхан­ку віс­ті про все, що мо­же ста­ти у при­го­ді Са­ру­ма­ну та Ган­даль­фу!

— Все зроб­лю, — по­обі­цяв він і пом­чав так, не­мов усі Де­в’я­те­ро вер­ш­ни­ків до­га­ня­ли йо­го.

Я не міг від­ра­зу ж зро­би­ти так са­мо? То­го дня я дов­го їхав вер­хи, вто­мив­ся, та й ко­ню мо­є­му був по­тріб­ний від­по­чи­нок. Крім то­го, тре­ба бу­ло все як слід роз­мір­ку­ва­ти. Я зу­пи­нив­ся на ніч у Бри­го­рі й ви­рі­шив, за­ра­ди збе­ре­жен­ня ча­су, не за­їжджа­ти до Го­бі­та­нії. І ні­ко­ли ще я не при­пус­кав­ся біль­шої по­мил­ки!

Що­прав­да, я на­пи­сав до Фро­до лис­та й до­ру­чив мо­є­му при­я­те­ле­ві, ха­зя­ї­ну за­їз­ду, ві­ді­сла­ти йо­го. На сві­тан­ку я по­їхав; і чи­ма­ло ча­су ми­ну­ло, по­ки ме­ні вда­ло­ся ді­ста­ти­ся до ве­ли­ко­го Са­ру­ма­на. Ізен­гард ле­жить на пів­дні, в кін­ці кря­жа Ім­лис­тих Гір, не­по­да­лік від плос­ко­гі­р’я Ро­хан. Бо‐ро­мир мо­же по­яс­ни­ти вам, що це прос­то­ра від­кри­та рів­ни­на між Ім­лис­ти­ми Го­ра­ми та най­пів­ніч­ні­ши­ми від­ро­га­ми Еред‐Німрас, Бі­лих Гір, де сто­їть йо­го рід­не міс­то. А Ізен­гард — це кіль­це стрім­ких скель, що охоп­лює не­ру­ко­твор­ною сті­ною не­ве­ли­ку до­ли­ну; по­се­ред до­ли­ни ви­со­чіє ка­м’я­на ве­жа Ор­тханк. Бу­ду­ва­ли її у дав­ні ча­си, не Са­ру­ман, а ну­ме­нор­ці, на ви­гляд во­на схо­жа на ви­со­ку ске­лю і при­хо­вує ба­га­то сек­ре­тів. Уві­йти ту­ди мож­на ли­ше крізь єди­ні во­ро­та у сті­нах Ізен­гар­ду.

Піз­но вве­че­рі на­бли­зив­ся я до цих во­ріт, схо­жих на ве­ле­тен­сь­ку ар­ку у ске­лях; їх охо­ро­ня­ли чис­лен­ні вар­то­ві, але брам­ни­ків по­пе­ре­ди­ли про ме­не; во­ни ска­за­ли, що Са­ру­ман че­кає. Я про­їхав під ар­кою, во­ро­та без­гуч­но за­чи­ни­ли­ся за мо­єю спи­ною, і я рап­том від­чув не­сві­до­му три­во­гу. Все ж та­ки я під’­їхав до Ор­тхан­ку, під­няв­ся по схо­дах, а там Са­ру­ман зу­стрів ме­не з роз­кри­ти­ми обій­ма­ми і про­вів до сво­їх по­ко­їв ви­со­ко над зем­лею. На па­ль­ці в ньо­го я по­мі­тив пер­с­тень.

— От­же, ти тут, Ган­даль­фе, — ска­зав він по­важ­но, а в очах йо­го за­ме­ту­шив­ся вог­ник, не­мов у ду­ші він хо­лод­но смі­яв­ся на­ді мною.

— Так, я тут за­ра­ди тво­єї до­по­мо­ги, Са­ру­ма­не Бі­лий. Це ймен­ня, зда­є­ть­ся, роз­дра­ту­ва­ло йо­го. Він ки­нув глуз­ли­во: .

— Ось во­но як, Ган­даль­фе Сі­рий! За­ра­ди до­по­мо­ги? Рід­ко мож­на по­чу­ти, щоб Ган­дальф Сі­рий про­хав до­по­мо­ги, адже він та­кий ро­зум­ний та хит­ро­муд­рий, веш­та­є­ть­ся всю­ди та втру­ча­є­ть­ся у всі­ля­кі спра­ви, на­віть ку­ди й не про­си­ли!

Я гля­нув на ньо­го з по­ди­вом:

— Але як­що ме­не не ошу­ка­ли, то за­раз по­чи­на­ю­ть­ся по­дії, кот­рі ви­ма­га­ють від нас спі­ль­них зу­силь!

— Мож­ли­во, — ска­зав він, — тіль­ки ця дум­ка піз­но при­йш­ла то­бі в го­ло­ву. Хо­тів би я зна­ти, як дов­го при­хо­ву­вав ти від ме­не, го­ло­ви Ра­ди, спра­ву над­зви­чай­ної важ­ли­вос­ті? І що при­му­си­ло те­бе по­ки­ну­ти своє ліг­ви­сь­ко у Го­бі­та­нії?

— Де­в’ят­ка з’я­ви­лась у сві­ті, — від­по­вів я. — Во­ни пе­рейшли Рі­ку. Так ска­зав ме­ні Ра­да­гаст.

— Ра­да­гаст Ка­рий! — за­смі­яв­ся Са­ру­ман, не при­хо­ву­ю­чи біль­ше сво­го пре­зир­с­т­ва. — Ра­да­гаст — При­бор­ку­вач Птиць! Ра­да­гаст Прос­так! Ра­да­гаст Дур­ний! А все ж та­ки йо­му ви­ста­чи­ло глуз­ду зі­гра­ти ту роль, кот­ру я йо­му ви­зна­чив. Бо ти з’я­вив­ся, а са­ме цьо­го я й праг­нув. Тут ти й за­ли­шиш­ся, Ган­даль­фе Сі­рий, і від­по­чи­неш від блу­кань. Бо я — Са­ру­ман Муд­рий, Са­ру­ман Май­с­тер Пер­с­нів, Са­ру­ман Різ­но­бар­в­ний!

То­ді я по­мі­тив, що вбран­ня йо­го тіль­ки зда­ва­ло­ся бі­лим, а на­справ­ді бу­ло витка­не з різ­но­ко­льо­ро­вих ни­ток, що при кож­но­му ру­сі ме­рех­ті­ли та пе­ре­ли­ва­ли­ся, за­сліп­лю­ю­чи очі.

— Бі­лий ме­ні по­до­бав­ся біль­ше, — ска­зав я.

— Бі­лий! — по­сміх­нув­ся він. — Це доб­ре для по­чат­ку. Бі­лу тка­ни­ну мож­на по­фар­бу­ва­ти. Бі­лу сто­рін­ку мож­на за­пи­са­ти; а бі­ле світ­ло мож­на роз­ще­пи­ти.

— І то­ді во­ни біль­ше не бу­дуть бі­ли­ми. А той, хто го­то­вий зла­ма­ти річ, щоб збаг­ну­ти її суть, зі­йшов зі стеж­ки ' муд­рос­ті.

— Мо­жеш не роз­па­тя­ку­ва­ти пе­ре­до мною, не­мов я один з тих дур­нів, що то­бі ста­ють за дру­зів, — ска­зав він. — Я ви­кли­кав те­бе сю­ди не для то­го, щоб ви­слу­хо­ву­ва­ти твої до­ру­чен­ня, а щоб за­про­по­ну­ва­ти то­бі ви­бір...

І він під­вів­ся та по­чав про­мо­ву, яку без­пе­реч­но під­го­ту­вав за­зда­ле­гідь.

— Ста­ро­дав­ні ві­ки ми­ну­ли. Тре­тя епо­ха за­вер­шу­є­ть­ся. На­ста­ють но­ві ча­си. Час ель­фів ми­нув, а наш час на­бли­жа­є­ть­ся; світ пе­ре­хо­дить до рук люд­сь­ких, і ми му­си­мо пра­ви­ти ни­ми. Але для цьо­го по­тріб­на вла­да, си­ла для влаш­ту­ван­ня сві­ту згід­но з на­шою во­лею, за­ра­ди то­го доб­ра, яке мо­жуть пе­ред­ба­ча­ти ли­ше Муд­рі.

Слу­хай же, Ган­даль­фе, мій ста­рий дру­же й со­рат­ни­ку! — ска­зав він, під­хо­дя­чи ближ­че та по­м’як­шив­ши го­лос. — Я ска­зав «ми», бо спо­ді­ва­юсь, що ти при­єд­на­єш­ся до ме­не. Ни­ні на­ро­джу­є­ть­ся но­ва Си­ла. Про­ти неї не до­по­мо­жуть учо­раш­ні спо­со­би та со­ю­зи. Не мож­на спо­ді­ва­ти­ся ні на ель­фів, ні на ну­ме­нор­ців, що ви­ми­ра­ють. І пе­ред то­бою — пе­ред на­ми — за­ли­ша­є­ть­ся єди­ний ви­бір: при­єд­на­ти­ся до ці­єї Си­ли. Це бу­де муд­рий вчи­нок, Ган­даль­фе. На цьо­му шля­ху ожи­вуть на­дії. Пе­ре­мо­га тої Си­ли бли­зь­ка, і ті, хто до­по­мо­же їй, бу­дуть щед­ро ви­на­го­ро­дже­ні, її при­плив під­ні­ме та­кож її ви­про­бу­ва­них дру­зів, а муд­ре­ці, на зра­зок нас з то­бою, мо­жуть, на­брав­шись тер­пін­ня, взя­ти її до сво­їх рук, спря­му­ва­ти. Ми мо­же­мо по­че­ка­ти, ми при­хо­ва­є­мо свої справ­ж­ні на­мі­ри; мож­ли­во, нам при­йде­ть­ся опла­ку­ва­ти зло, не­ми­ну­че на цьо­му шля­ху, але все ви­прав­дає ви­со­ка кін­це­ва ме­та: Знан­ня, Вла­да, По­ря­док — усе те, до чо­го ми так дав­но й да­рем­но по­ри­ва­є­мось і в чо­му нам ско­рі­ше за­ва­жа­ють, ніж до­по­ма­га­ють на­ші слаб­кі чи лі­ни­ві дру­зі. Не му­сить бу­ти й не бу­де змі­ни у на­ших за­ду­мах, а ли­ше у за­со­бах їх до­сяг­нен­ня...

— Са­ру­ма­не, — пе­ре­бив я йо­го, — про­мо­ви по­діб­но­го ґа­тун­ку я чув уже ра­ні­ше, але тіль­ки з вуст по­слан­ців Мор­до­ру — про­мо­ви, що роз­ра­хо­ва­ні на ошу­кан­ня не­віг­ла­сів. Не­вже ти жа­дав за­ма­ни­ти ме­не у та­ку да­ле­чінь, тіль­ки щоб вто­ми­ти мій слух? Не ві­рю!

Він ско­са по­гля­нув на ме­не і, по­ду­мав­ши, про­мо­вив:

— От­же, ба­чу, ці муд­рі мір­ку­ван­ня до те­бе не до­хо­дять. Шко­да! Вда­мо­ся до ін­ших за­хо­дів!

Він по­клав свою чіп­ку ру­ку ме­ні на пле­че і про­ше­по­тів:

— А чом би й ні, Ган­даль­фе? Чом би й ні? Пер­с­тень Вла­ди! Як­що ми одер­жи­мо йо­го, вла­да пе­рей­де до нас. Ось справ­ж­ня при­чи­на на­шої зу­стрі­чі. Бо в ме­не на служ­бі чи­ма­ло зір­ких очей, і я впев­не­ний, що ти зна­єш, де за­раз цей скарб. Чи це не так? Інак­ше на­ві­що Де­в’ят­ці Го­бі­та‐нія, і які спра­ви там ма­єш ти?

При цих сло­вах він вже не зу­мів стри­ма­тись, і жа­до­ба не­при­хо­ва­но зблис­ну­ла в йо­го очах.

— Са­ру­ма­не, — ска­зав я, від­сах­нув­шись, — дві ру­ки не мо­жуть во­ло­ді­ти Пер­с­нем од­но­час­но, і ти це доб­ре зна­єш. Не ста­рай­ся го­во­ри­ти «ми»! Пер­с­ня я не від­дам і на­віть не ска­жу ні­чо­го про ньо­го те­пер, ко­ли з’я­су­ва­ли­ся твої на­мі­ри. Ти був на чо­лі Ра­ди, але ли­ше за­раз по­ка­за­в­ся без мас­ки. От­же, нам про­по­ну­ють ви­бра­ти: Са­у­рон чи Са­ру­ман? Я не зго­ден ні з тим, ні з дру­гим. Що ти ще мо­жеш ме­ні за­про­по­ну­ва­ти?

Він зра­зу став хо­лод­ним та жор­с­т­ким.

— Так, — ска­зав він, — я не очі­ку­вав, що ти зро­биш муд­рий ви­бір на­віть за­ра­ди влас­ної ко­рис­ті. Я дав то­бі мож­ли­вість доб­ро­ві­ль­но до­по­мог­ти ме­ні, по­збув­шись ба­га­тьох при­кро­щів. Тре­тій ви­бір — це зо­ста­ти­ся тут до кін­ця.

— До яко­го кін­ця?

— По­ки ти не від­кри­єш ме­ні, де Го­лов­ний Пер­с­тень. Якось вже я зу­мію пе­ре­ко­на­ти те­бе. Чи по­ки я сам не зна­й­ду йо­го та змо­жу на до­звіл­лі за­й­ня­ти­ся спра­ва­ми прос­ті­ши­ми, на­при­клад, об­ра­ти при­стой­ну ви­на­го­ро­ду Ган­даль­фо­ві Сі­ро­му за не­під­ступ­ність та зу­х­ва­ль­с­т­во.

— Мож­ли­во, це бу­де не так вже й прос­то, — ска­зав я. Він за­смі­яв­ся: я ба­дьо­рив­ся дар­ма, і він це знав.

Ме­не схо­пи­ли і від­ве­ли до вер­х­ньої пло­щад­ки Ор­тхан‐ку, звід­ки Са­ру­ман спо­сте­рі­гав зір­ки. Ді­ста­тись ту­ди мож­на ли­ше по ву­зь­ких схід­цях з ба­га­тьох ти­сяч схо­ди­нок, і зем­ля з ви­со­чи­ни зда­є­ть­ся ду­же да­ле­кою. Я па­м’я­тав, яка ця до­ли­на бу­ла кра­си­ва, зе­ле­на; ни­ні во­на вкри­та вир­ва­ми та куз­ня­ми. Вов­ки та ор­ки по­хо­джа­ють по Ізен­гар­ду, бо Са­ру­ман зби­рає влас­не вій­сь­ко — по­ки що із за­зд­ро­щів до Са­у­ро­на, а не для слу­жін­ня йо­му. Клу­би ди­му ви­сі­ли над май­с­тер­ня­ми, оку­ту­ю­чи Ор­тханк. Я сто­яв один на ве­жі, не­мов на ос­т­ро­ві се­ред хмар, і не бу­ло ме­ні по­ря­тун­ку, і гір­кі бу­ли мої дні. Ме­не про­ни­зу­вав хо­лод, а я міг зро­би­ти ли­ше кіль­ка кро­ків ту­ди й на­зад, роз­мір­ко­ву­ю­чи про по­яву Чор­них Вер­ш­ни­ків на пів­но­чі. У то­му, що Де­в’ят­ка дій­с­но з’я­ви­лась, я був упев­не­ний. Са­ру­ман міг на­б­ре­ха­ти, але за­дов­го до на­шої зу­стрі­чі я вже одер­жу­вав ціл­ком ві­ро­гід­ні звіс­т­ки. Я ду­же бо­яв­ся за сво­їх дру­зів у Го­бі­та­нії, але все ж та­ки спо­дів­ав­ся, що Фро­до ви­ру­шить від­ра­зу ж, як одер­жить мо­го лис­та, і дій­де до Рі­вен­дел­лу ра­ні­ше, ніж поч­не­ть­ся не­без­печ­на по­го­ня. Але і стра­хи мої, й спо­ді­ван­ня ви­яви­ли­ся не­ви­прав­да­ни­ми. По­на­ді­яв­ся я на ре­те­ль­ність од­но­го тов­с­ту­на з Бри­го­ри, а бо­яв­ся хит­ро­щів Са­у­ро­на. Але тов­с­тун, що тор­гує пи­вом, му­сить ви­ко­ну­ва­ти ра­зом за­над­то ба­га­то за­мов­лень, а вла­да Са­у­ро­на, вид­но, по­ки що мен­ша, ніж він хо­че нас пе­ре­ко­на­ти. Але у пас­т­ці, на са­мо­ті за сті­на­ми Ізен­гар­ду не­лег­ко здо­га­да­тись, що мис­лив­ці, пе­ред яки­ми будь‐хто бі­жить чи па­дає ниць, за­з­на­ють по­раз­ки у да­ле­кій Го­бі­та­нії.

— Я ба­чив те­бе, — рап­том ви­гук­нув Фро­до. — Ти хо­див ту­ди‐сю­ди, і мі­сяць ос­ві­чу­вав твою го­ло­ву!

Ган­дальф з по­ди­вом по­гля­нув на ньо­го.

— Ме­ні це при­сни­лось, — по­яс­нив Фро­до. — А за­раз чо­гось рап­том зга­да­ло­ся. Це вже дав­но бу­ло — десь у пер­ші дні ман­д­рів­ки.

— Ну, зна­чить, сон за­піз­нив­ся, — ска­зав Ган­дальф, — за­раз ска­жу чо­му. Я по­тра­пив до скру­ти. Всі мої зна­йо­мі ви­з­на­ють, що та­ке трап­ля­є­ть­ся рід­ко, то­му ме­ні важ­ко пе­ре­жи­ти, ко­ли щось не вда­ло­ся. Ган­даль­фа Сі­ро­го зло­ви­ли, як му­ху, в зрад­ни­ць­ке па­ву­тин­ня! Але на­віть ду­же май­с­тер­ні па­ву­ки, бу­ва, пря­дуть слаб­ку нит­ку.

Спо­чат­ку я ду­мав (чо­го, без сум­ні­ву, са­ме й ба­жав Са­ру­ман), що Ра­да­гаст — теж зрад­ник. Але при зу­стрі­чі я не по­мі­тив ні­чо­го фаль­ши­во­го ні у йо­го по­гля­ді, ні у го­ло­сі — інак­ше б зо­всім не по­слу­хав­ся йо­го або ді­яв би обе­реж­ні­ше. Са­ру­ман ро­зу­мів це, а то­му при­хо­вав свої справ­ж­ні на­мі­ри та під­ма­нув то­ва­ри­ша. Бо дар­ма бу­ло й про­бу­ва­ти схи­ли­ти чес­но­го Ра­да­гас­та до зра­ди. Він По­ві­рив, що до­ру­чен­ня важ­ли­ве, а то­му пе­ре­ко­нав ме­не теж; але з ті­єї ж при­чи­ни за­ду­ми Са­ру­ма­на бу­ли при­ре­че­ні на не­вда­чу: у Ра­да­гас­та не бу­ло під­став не ви­ко­на­ти моє про­хан­ня. Він по­пря­му­вав до Чор­но­ліс­ся, де ко­лись дру­жив з ба­га­ть­ма — то­ді гір­сь­кі ор­ли роз­ле­ті­лись на всі бо­ки й ви­ди­ви­лись збі­го­ви­ще вов­ків, та збо­ри ор­ків, та Де­в’я­тьох Вер­ш­ни­ків, що ниш­по­ри­ли по різ­них зем­лях. По­чу­ли во­ни та­кож про вте­чу Гор­лу­ма, отож від­ря­ди­ли гін­ця роз­шу­ка­ти ме­не та спо­віс­ти­ти все це.

Аж ось од­ної мі­сяч­ної но­чі на­при­кін­ці лі­та Гва­ї­хор По­ве­ли­тель Віт­рів, чиї кри­ла най­пруд­кі­ші се­ред пле­ме­ні Ве­ли­ких Ор­лів, не­по­мі­че­ним при­ле­тів до Ізен­гар­ду і по­ба­чив ме­не на ве­жі. Ми змо­ви­лись, і він ви­ніс ме­не ра­ні­ше, ніж Са­ру­ман сха­ме­нув­ся. Я був уже да­ле­ко, ко­ли з во­ріт Ізен­гар­ду ки­ну­лись на­здо­гін вов­ки та ор­ки.

— Чи да­ле­ко ти мо­жеш від­нес­ти ме­не? — спи­тав я у Гва­ї­хо­ра.

— На ба­га­то ліг, — від­по­вів він, — але не до краю зем­лі. Ме­не по­сла­ли пе­ре­но­си­ти но­ви­ни, а не ван­та­жі.

— Зна­чить, ме­ні по­трі­бен доб­рий кінь, — ска­зав я, — най­швид­кі­ший, бо‐ні­ко­ли ра­ніш я не мав та­кої по­тре­би у швид­ко­сті.

— То­ді я від­не­су те­бе до Едо­ра­су, до во­ло­дінь яр­ла Ро­ха­ну, — ска­зав він, — адже це зо­всім не­да­ле­ко.

Я зра­дів: на рів­ни­ні Ро­хан, у кра­ї­ні, зва­ній мар­кою Вер­ш­ни­ків, жи­ве на­род, що зна­ний як По­ве­ли­те­лі ко­ней за не‐зрів­ня­не вмін­ня об’­їжджа­ти цих шля­хет­них тва­рин. Во­ни па­суть ве­ли­чез­ні та­бу­ни між Ім­лис­ти­ми та Бі­ли­ми Го­ра­ми.

— Чи мож­на ще, на твій по­гляд, до­ві­ря­ти цим лю­дям? — спи­тав я Гва­ї­хо­ра, бо зра­да Са­ру­ма­на зро­би­ла ме­не не­до­вір­ли­вим.

— Ка­жуть, ні­би­то во­ни що­річ­но спла­чу­ють Мор­до­ру да­ни­ну кі­нь­ми, — так від­по­вів Орел, — хоч під яр­мо во­ро­га по­ки що не під­па­ли. Але як­що Са­ру­ман, як ти ствер­джу­єш, вдав­ся до зло­го, то­ді й їх­ня до­ля збу­де­ть­ся не­за­ба­ром.

Орел опус­тив ме­не на зем­лю Ро­ха­ну ще до­сві­ту; але іс­то­рія моя ви­хо­дить за­над­то дов­гою, отож її за­кін­чен­ня я ско­ро­чую. Не­вдов­зі я ви­явив, що зло встиг­ло по­пра­цю­ва­ти у Ро­ха­ні теж: Са­ру­ма­но­ва не­прав­да опо­ви­ла яр­ла, і він не за­хо­тів при­слу­ха­тись до мо­їх за­сто­рог. Він зве­лів ме­ні ви­бра­ти ко­ня та за­би­ра­тись геть; то­ді я ви­брав ко­ня со­бі до ду­ші, чим бо­ля­че ура­зив ду­шу яр­ла: то був най­кра­щий кінь з усіх йо­го та­бу­нів, чо­гось по­діб­но­го ме­ні ще не до­во­ди­лось ба­чиш.

— То­ді це й справ­ді має бу­ти чу­до­ве ство­рін­ня, — за­ува­жив Ара­горн. — Як­що Са­у­рон одер­жує від них да­ни­ну кі­нь­ми, це звіс­т­ка сум­ні­ша, ніж ін­ші більш важ­ли­ві по­дії. Ко­ли я вос­тан­нє був у Ро­ха­ні, ні­чо­го по­діб­но­го не бу­ло.

— Не­ма й за­раз, го­то­вий покляс­ти­ся, — ска­зав Бо­ро­мир. — Це брех­ня, яку ви­га­дав Во­рог. Я знаю лю­дей Ро­ха­ну, вір­них і від­важ­них, на­ших со­юз­ни­ків: ко­лись во­ни одер­жа­ли свою зем­лю у дар від Гон­до­ру.

— Тінь Мор­до­ру про­стя­га­є­ть­ся да­ле­ко, — за­пе­ре­чив Ара­горн. — Са­ру­ман опо­ви­тий нею; Ро­хан в об­ло­зі. Хто­зна, що ти зна­й­деш там, ко­ли по­вер­та­ти­меш­ся?

— Тіль­ки не це, — на­по­ля­гав Бо­ро­мир. — Во­ни не від­куп­ля­ю­ть­ся кі­нь­ми. Там к люб­лять на­рів­ні з лю­дь­ми. І ко­ні на це за­слу­го­ву­ють, то­му що пле­м’я Еор­лін­гів, як і по­ро­да їх­ніх ко­ней, скла­ло­ся да­ле­ко від во­ло­дінь Ті­ні, ще за дав­ніх світ­лих ча­сів..

— Це вір­но! — під­твер­див Ган­дальф. — І се­ред їх­ніх ко­ней зна­й­шов­ся один, який міг би на­ро­ди­ти­ся у по­ру юнос­ті сві­ту. Ска­ку­ни Де­в’ят­ки йо­му не рів­ня; він швид­кий мов ві­тер та не­втом­ний. Йо­го на­зва­ли Ті­не­бор: удень він лис­ніє як сріб­ло, а вно­чі зда­є­ть­ся не­ви­ди­мим, і хо­да в ньо­го лег­ка. Ні­хто ще не об’­їжджав йо­го, але ме­ні він під­ко­рив­ся й дом­чав до Го­бі­та­нії не­ймо­вір­но швид­ко: я ви­ру­шив, ко­ли Фро­до ви­хо­див з до­му, а при­був, ко­ли він ді­став­ся до Мо­ги­ль­ни­ків. Але у до­ро­зі я ні­як не міг по­збу­ти­ся стра­ху. Чим ближ­че до пів­но­чі, тим час­ті­ше я чув про Вер­ш­ни­ків, та хоч від­стань між на­ми що­дня ско­ро­чу­ва­лась, і во­ни все ще ви­пе­ре­джа­ли ме­не. Я узнав, що во­ни роз­ді­ли­лись  — од­ні зо­ста­лись на схід­нім кор­до­ні, не­по­да­лік від Зе­ле­но­го шля­ху, а ін­ші про­ник­ли до Краю з пів­дня. Я прим­чав до Го­бі­та­нії — і не зна­й­шов Фро­до. За­те я по­ба­ла­кав зі стар­шим Гем­д­жи. Ба­га­то слів і ма­ло зміс­ту! Йо­го хви­лю­ва­ли го­лов­ним чи­ном ва­ди но­вих влас­ни­ків Тор­би‐на‐Кру­чі. «Не до сма­ку ме­ні змі­ни, не для мо­го це ві­ку, — бур­чав він, — а тим біль­ше змі­ни на гір­ше!» І ще не раз він по­вто­рю­вав: «змі­ни на гір­ше».

— «Гір­ше»! — ска­зав я йо­му. — Зна­чен­ня цьо­го сло­ва ти по­ки що не зна­єш, і зи­чу то­бі ні­ко­ли не узна­ти!

Але з по­то­ку йо­го про­мо­ви я на­реш­ті ви­ву­див, що Фро­до ви­ру­шив ли­ше тиж­день то­му і то­го ж ве­чо­ра у Го­бі­то­ні по­бу­вав Чор­ний Вер­ш­ник. Я ду­же за­не­по­ко­їв­ся і ки­нув­ся на по­шу­ки. За­боч­чя я зна­й­шов у ста­ні га­ряч­ко­во­го збу­джен­ня, не­мов му­раш­ник, роз­во­ру­ше­ний ки­єм. Я за­їхав до Струм­ко­вої Яру­ги і за­став пус­т­ку в до­мі: две­рі зла­ма­ні, на ґан­ку ки­ну­тий плащ Фро­до... У пов­но­му від­чаї я не за­три­мав­ся, щоб до­ві­да­тись до­клад­ні­ше — на жаль, бо я від­ра­зу вті­шив­ся б, — а по­їхав по слі­ду Вер­ш­ни­ків.

Це бу­ло склад­но — во­ни знов роз­ді­ли­лись, і я не знав, що вді­я­ти. Але хтось з них, пев­но, по­пря­му­вав до Бри­го­ри, отож я й по­їхав за ни­ми, роз­мір­ко­ву­ю­чи, що ска­за­ти ха­зя­ї­но­ві за­їз­ду. «Га­разд, Бар­ба­ри­се, — ду­мав я, — як­що го­бі­ти по­ст­раж­да­ли з тво­єї про­ви­ни, я з те­бе юш­ку зроб­лю, у ка­за­ні зва­рю!» Він при­близ­но цьо­го й очі­ку­вав; гля­нув­ши на ме­не, мит­тю бух­нув­ся на до­лів­ку і від­ра­зу скис.

— Що ти з ним зро­бив? — з пе­ре­ля­ком крик­нув Фро­до. — Він на­справ­ді був до нас ду­же доб­рий і зро­бив усе, що міг!

— Не бій­ся! — по­сміх­нув­ся Ган­дальф. — Я йо­го на­віть не вку­сив, так, по­ри­кав трош­ки. Ко­ли тряс­ця йо­го від­пус­ти­ла, я на ра­до­щах при­гор­нув йо­го до се­бе. Як це ста­ло­ся, я не міг то­ді уяс­ни­ти, але бу­ло прос­то чу­до­во, що ви при­йшли до Бри­го­ри по­пе­ред­ньої но­чі та пішли звід­ти ра­зом з Блу­ка­чем.

— Блу­кач з ни­ми! — скрик­нув я ра­діс­но.

— Так, па­не, бо­ю­ся, що з ни­ми, — про­бель­ко­тів Бар­ба­рис, не зро­зу­мів­ши ме­не. — Він до них на­в’я­за­в­ся, ні­як не від­на­диш, отож во­ни йо­го й най­ня­ли. Во­ни вза­га­лі по­во­ди­ли­ся ду­же див­но, при­мх­ли­во, я б ска­зав.

— Осел! Дур­ник! Три­чі ша­нов­ний Ба­ри­ле! — ви­гук­нув я! — Та це най­кра­ща но­ви­на з усіх, що я чув від се­ре­ди­ни лі­та! Во­на вар­та зо­ло­тої мо­не­ти, або й двох! Хай бу­де від­ни­ні на сім літ пи­во твоє не­пе­ре­вер­ше­ної якос­ті! Сьо­год­ні я бу­ду спа­ти спо­кій­но впер­ше з най­дав­ні­ших ча­сів.

От­же, я пе­ре­но­чу­вав у за­їз­ді, зди­во­ва­ний, ку­ди мо­г­ли по­ді­ти­ся Чор­ні Вер­ш­ни­ки; до Бри­го­ри, вид­но, за­ві­та­ли один чи двоє з них. Од­нак уно­чі все ста­ло яс­но. Що­най­мен­ше п’я­те­ро Вер­ш­ни­ків на­ле­ті­ли з за­хо­ду та, по­ва­лив­ши во­ро­та, бу­рею про­не­с­ли­ся по Бри­го­рі. На­род там ще й до­сі тря­се­ть­ся і жде кін­ця сві­ту. Я під­няв­ся ще до ран­ку і пі­шов за ни­ми.

Точ­но не ска­жу, але, зда­є­ть­ся, скла­ло­ся так: їх­ній ва­та­жок схо­вав­ся десь на пів­день від Бри­го­ри, двоє ін­ших про­кра­ли­ся до се­ли­ща, а ще чет­ве­ро — до Го­бі­та­нії. Але, за­зна­в­ши по­раз­ки у Бри­го­рі та Струм­ко­вій Яру­зі, во­ни з’я­ви­ли­ся пе­ред сво­їм вож­дем з но­ви­на­ми і тим­ча­со­во пе­ре­до­ру­чи­ли сте­жен­ня за Трак­том яким‐не­будь шпи­гу­нам. По­тім ва­та­жок по­слав ко­гось з них на­в­п­рос­тець че­рез лі­си на схід, а сам, з усі­ма ін­ши­ми, роз­лю­че­ний, пом­чав по Трак­ту. Я ле­тів до Віт­ро­вії як ві­тер і при­був ту­ди на тре­тій день пе­ред за­хо­дом сон­ця — але Чор­ні Вер­ш­ни­ки ме­не ви­пе­ре­ди­ли. По­чув­ши, що я спа­лах­нув гні­вом, во­ни від­сту­пи­ли, не на­смі­лив­шись по­ча­ти бій­ку при ден­но­му світ­лі, але ото­чи­ли вер­ши­ну і вно­чі на­па­ли на ме­не у ста­ро­му кіль­ці стін Амон‐Су­лу. Ме­ні бу­ло тяж­ко; та­ко­го бур­х­ли­во­го по­лу­м’я не ба­чи­ла та го­ра від­то­ді, ко­ли на ній па­ли­ли сиг­наль­не ба­гат­тя.

На схо­ді сон­ця я ви­слиз­нув від них та по­пря­му­вав на пів­ніч. Біль­ше я ні­чо­го не міг зро­би­ти. Шу­ка­ти те­бе у глу­ши­ні, Фро­до, ма­ю­чи за спи­ною всю Де­в’ят­ку, бу­ло б за­вдан­ням і да­рем­ним, і бо­же­ві­ль­ним. До то­го ж з ва­ми був Ара­горн. То­му я за­ду­мав від­вер­ну­ти на се­бе ува­гу час­ти­ни Вер­ш­ни­ків і, що­най­швид­ше до­їхав­ши до Рі­вен­дел­лу, ви­сла­ти до вас до­по­мо­гу. Чет­ве­ро Вер­ш­ни­ків дій­с­но по­їха­ли за мною, але не­вдов­зі за­вер­ну­ли на­зад, ма­буть, до Бро­ду. Це тро­хи по­лег­ши­ло ва­ше ста­но­ви­ще: на Віт­ро­вії ви зу­стрі­ли тіль­ки п’я­тьох з Де­в’ят­ки.

Я до­сяг на­реш­ті ме­ти да­ле­ким і важ­ким шля­хом — уго­ру по Гри­му­чій та че­рез Етен­сь­кі Баг­ни­ща, а по­тім униз — ці­лих чо­тир­на­д­цять днів пі­шої хо­ди. їха­ти вер­хи по ка­м’я­нис­тих пус­то­щах тро­лів важ­ко, то­му я від­пус­тив Ті­не­бо­ра. Він по­вер­нув­ся до сво­го гос­по­да­ря, але ми вже міц­но по­дру­жи­лись, і як­що зна­до­би­ть­ся, він з’я­ви­ть­ся на мій по­клик.

Так ви­йш­ло, що я при­був до Рі­вен­дел­лу ли­ше на три дні ра­ні­ше, ніж Пер­с­тень, але ви­яви­лось, що тут уже все ві­до­мо, і це бу­ло ве­ль­ми до­реч­но.

Ось, Фро­до, уся моя опо­відь. Хай Ел­ронд та всі рад­ни­ки ви­ба­чать ме­ні дов­гу про­мо­ву. Але до­сі не бу­ва­ло та­ко­го, щоб Ган­дальф по­ру­шив сло­во та не при­йшов, ко­ли обі­цяв, і Хра­ни­тель Пер­с­ня мав пра­во узна­ти, чо­му це ста­ло­ся. Те­пер іс­то­рію ви­кла­де­но до кін­ця. Але го­лов­не за­вдан­ня ще не роз­в’я­за­не. Тут зі­бра­ли­ся ми, тут та­кож і Пер­с­тень. Що ж нам ро­би­ти з ним?

За­па­ну­ва­ла ти­ша. На­реш­ті Ел­ронд про­мо­вив:

— Зра­да Са­ру­ма­на — жа­ліс­на но­ви­на, Ми до­ві­ря­ли йо­му, і він доб­ре обі­зна­ний що­до на­ших пла­нів. Не­без­печ­но все ж та­ки за­над­то за­глиб­лю­ва­тись у ви­вчен­ня мис­тец­т­ва Во­ро­га, на­віть з доб­ри­ми на­мі­ра­ми. Але та­кі па­дін­ня та зра­ди, на жаль, трап­ля­лись і ра­ні­ше. З то­го, що роз­по­ві­да­ли сьо­год­ні, іс­то­рія Фро­до зда­ла­ся ме­ні най­див­ні­шою. Я ма­ло знаю го­бі­тів, крім на­шо­го Бі­ль­бо; ма­буть, він зо­всім не єди­ний ви­ня­ток се­ред них, як я вва­жав. Світ ду­же змі­нив­ся з то­го ча­су, як я вос­тан­нє по­до­ро­жу­вав по зем­лях За­хо­ду. Меш­кан­ці Мо­гил ві­до­мі нам під різ­ни­ми іме­на­ми, а про Ста­рий Ліс ба­га­то хо­дить ле­генд; це — ос­тан­ній пів­ніч­ний кла­поть дав­ніх лі­сів. Ко­лись біл­ка мог­ла, пе­ре­ст­ри­бу­ю­чи з де­ре­ва на де­ре­во, ді­ста­ти­ся від тих зе­мель, що ни­ні звуть Го­бі­та­ні­єю, до кра­ї­ни Тем­но­ли­ких на за­хід від Ізен­гар­ду. Там я ко­лись бу­вав і роз­ві­дав ди­во­виж­ні ре­чі. Але про Бом­ба­ди­ла я за­був — як­що це він гу­ляв у дав­ні ча­си по го­рах та лі­сах. І то­ді вже був він ста­рі­ший за най­с­та­рі­ших, а зва­ли йо­го інак­ше: Іар­вен Бе­на­дар, Бе­зотчий Ста­рій­ши­на. Піз­ні­ше одер­жав він різ­ні іме­на від ін­ших на­ро­дів: Форн — у гно­мів, Ора­льд — у меш­кан­ців пів­но­чі. Див­на іс­то­та, але, мож­ли­во, йо­го вар­то бу­ло по­кли­ка­ти на Ра­ду.

— Він не при­йшов би, — ска­зав Ган­дальф.

— Але чи не мо­же­мо ми по­сла­ти до ньо­го та по­про­ха­ти до­по­мо­ги? — спи­тав Ерес­тор. — Зда­є­ть­ся, що Пер­с­тень мо­же під­ко­ри­ти­ся йо­му.

— Я ска­зав би інак­ше, — за­пе­ре­чив Ган­дальф. — Це він мо­же не під­ко­ри­ти­ся Пер­с­ню. Але змі­ни­ти якос­ті Пер­с­ня або зня­ти йо­го тя­гар з ко­гось він не мо­же. Бом­ба­дил за­м­к­нув­ся на сво­їх зем­лях, сам ок­рес­лив ме­жі, для нас не­ви­ди­мі, і з‐за них не ви­йде, мо­же, по­ки світ не змі­ни­ть­ся.

— Але у сво­їх ме­жах він, оче­вид­но, ні­чо­го не бо­ї­ть­ся, — за­ува­жив Ерес­тор. — Чи не зго­ди­ть­ся він обе­рі­га­ти Пер­с­тень там, де він ні­ко­му не за­вдасть шко­ди?

— Як­що й зго­ди­ть­ся, то не­охо­че, — від­по­вів Ган­дальф. — Ко­ли всі ві­ль­ні пле­ме­на сві­ту йо­го по­про­сять, він це зро­бить, але не збаг­не, що це ду­же важ­ли­ве про­хан­ня. Та­кі ре­чі в йо­го па­м’я­ті не за­три­му­ю­ть­ся. Одер­жав­ши Пер­с­тень, він швид­ко про ньо­го за­бу­де, а то й ви­ки­не. Од­ним сло­вом, з ньо­го не ви­йде на­дій­но­го хра­ни­те­ля.

— Та й вза­га­лі, — ска­зав Глор­фін­дель, — ві­ді­сла­ти Пер­с­тень до ньо­го зна­чи­ло б ли­ше від­клас­ти день на­шої за­ги­бе­лі. До Бом­ба­ди­ла да­ле­ко. Ми не мо­же­мо спо­ді­ва­тись, що на­ших по­слан­ців з Пер­с­нем не по­мі­тить жо­ден під­гля­дач. А на­віть як­би вда­ло­ся... Ра­но чи піз­но Во­рог від­криє, де Пер­с­тень, і спря­мує до ньо­го всю свою си­лу. Не­вже Бом­ба­дил ус­то­їть пе­ред ним сам по со­бі? Скор­ше за все, ні. Вреш­ті‐решт, ко­ли всі опло­ти на­ші упа­дуть, упа­де й Бом­ба­дил — ос­тан­нім, як пер­шим з’я­вив­ся він у цей світ; і то­ді на­ста­не віч­на Тьма.

— Я ма­ло знаю про Іар­ве­на, крім іме­ні, — ска­зав Гел­дор, — але ме­ні зда­є­ть­ся, що Глор­фін­дель має слуш­ність. Чи зда­тен Бом­ба­дил зва­ли­ти Во­ло­да­ря Пер­с­нів? Йо­го си­ла — це си­ла са­мої зем­лі. Але ми зна­є­мо, що Са­у­рон мо­же по­ка­лі­чи­ти та зруй­ну­ва­ти на­віть го­ри. Си­ла, скіль­ки її ще за­ли­ши­лось, кри­є­ть­ся тут, у Ім­лад­ри­сі, або у га­ва­нях Кер­да­на, або в Ло­рі­ені. Але чи до­сить цьо­го, ко­ли все ін­ше бу­де зруй­но­ва­не, щоб усто­я­ти, не під­да­ти­ся Во­ро­гу, пе­ре­шко­ди­ти ос­тан­ньо­му при­шес­тю Са­у­ро­на?

— Ме­ні не до­сить, — обі­звав­ся Ел­ронд. — Та й ін­шим теж.

— То­ді, як­що си­лою не мож­на на­ві­ки зне­шко­ди­ти Пер­с­тень, — до­дав Глор­фін­дель, — за­ли­ша­ю­ть­ся тіль­ки дві спро­би, як за­по­біг­ти ли­хо­ві: ві­ді­сла­ти йо­го за Мо­ре або зни­щи­ти.

— Але Ган­дальф ствер­джує, що Пер­с­тень не мож­на зни­щи­ти ні у який до­ступ­ний нам спо­сіб, — на­га­дав Ел­ронд. — А ті, хто жи­ве за Мо­рем, Пер­с­тень не при­й­муть. Він на­ле­жить до Се­ред­зе­м’я, і ми, жи­ву­чи тут, му­си­мо впо­ра­тись са­мі.

— Га­разд, да­вай­те ки­не­мо йо­го у бе­зод­ню мо­ря, — за­про­по­ну­вав Глор­фін­дель. — Обер­не­мо ви­гад­ку Са­ру­ма­на на прав­ду. Адже те­пер яс­но, що на ос­тан­ній Ра­ді він вже сту­пив на хиб­ну до­ріж­ку. Зна­ю­чи, що Пер­с­тень не за­гу­бив­ся на­ві­ки, він хо­тів пе­ре­ко­на­ти нас у про­ти­леж­но­му, бо вже то­ді жа­дав йо­го для се­бе. Але в йо­го не­прав­ді є крих­та прав­ди: на дні Пер­с­тень бу­де у без­пе­ці.

— Не на­ві­ки, — за­пе­ре­чив Ган­дальф. — У гли­би­нах Мо­ря є своє жит­тя, а дно мор­сь­ке ко­лись мо­же ста­ти су­хо­до­лом. Ми му­си­мо за­гля­да­ти упе­ред не на кіль­ка літ люд­сь­ких, чи по­ко­лінь, чи сві­то­вих епох; ми му­си­мо ос­та­точ­но усу­ну­ти за­гро­зу, та які б слаб­кі не бу­ли на­ші спо­ді­ван­ня, тре­ба по­ста­ра­тись.

— Так, на шля­ху до Мо­ря та­ким спо­ді­ван­ням не здій­с­ни­тись, — ска­зав Ґел­дор. — Як­що ви вва­жа­є­те не­без­печ­ним по­вер­нен­ня до Іар­ве­на, то до­ро­га до Мо­ря ни­ні прос­то смер­те­ль­но не­без­печ­на. Чує моє сер­це: ко­ли Са­у­рон ді­зна­є­ть­ся, що тут від­бу­ло­ся, — а він узнає, та й швид­ко — йо­му не­важ­ко бу­де здо­га­да­тись, ку­ди ми по­пря­му­є­мо. Хо­ча Де­в’ят­ка й за­ли­ши­лась без ко­ней, це не­на­дов­го — во­ни зна­й­дуть но­вих, ще пруд­кі­ших. Ли­ше си­ла Гон­до­ру ще стри­мує Во­ро­га від по­хо­ду на пів­ніч уз­довж уз­бе­реж­жя; але си­ла ця зга­сає, а як­що він всі­єю си­лою об­ло­жить Бі­лі баш­ти та Га­вань, у ель­фів не за­ли­ши­ть­ся шля­ху для по­ря­тун­ку від зрос­та­ю­чих ті­ней Се­ред­зе­м’я.

— Але цей по­хід від­бу­де­ть­ся не ско­ро, — ска­зав Бо­ро­мир. — Гон­дор слаб­шає, але ще сто­їть, і на­віть на за­хо­ді сво­їм у ньо­го ще є до­стат­ньо си­ли!

— І все ж та­ки ви вже не змо­же­те про­ти­сто­я­ти Де­в’ят­ці, — за­пе­ре­чив Гел­дор. — До то­го ж іс­ну­ють шля­хи до Мо­ря, які Гон­дор не охо­ро­няє.

— От­же, Глор­фін­дель ка­зав вір­но, — про­мо­вив Ерес­тор, — нам за­ли­ша­є­ть­ся ли­ше схо­ва­ти Пер­с­тень або зни­щи­ти. Але і те, й дру­ге не­мож­ли­во. Хто роз­в’я­же цю за­гад­ку?

— Тут — ні­хто, — по­хму­ро від­по­вів Ел­ронд. — Вір­ні­ше, ні­хто не за­вба­чить, до чо­го при­зве­де той чи ін­ший ви­бір. Але сам ви­бір ме­ні уяв­ля­є­ть­ся яс­ним. До­ро­га на За­хід зда­є­ть­ся най­прос­ті­шою, але ель­фи за­над­то час­то від­хо­ди­ли цим шля­хом, то­му йо­го тре­ба уни­ка­ти, бо за ним не­од­мін­но сте­жать. Зна­чить, тре­ба ви­бра­ти до­ро­гу важ­ку, що її ні­хто не пе­ред­ба­чає. Там жев­ріє ще на­ша на­дія. Крізь усі пе­ре­шко­ди ми му­си­мо про­ник­ну­ти до Мор­до­ру і ки­ну­ти Пер­с­тень у во­гонь Згуб­ної Го­ри.

Знов за­па­ла ти­ша. І в цьо­му пре­крас­но­му до­мі, се­ред до­ли­ни, за­ли­тої яс­ним сон­цем, під дзюр­кіт чис­тої во­ди мер­т­вот­на пі­ть­ма за­ли­ла сер­це Фро­до. Бо­ро­мир во­рух­нув­ся, і Фро­до по­ди­вив­ся на ньо­го. Гон­до­рець, спо­хмур­нів­ши, сту­ко­тів па­ль­ця­ми по обід­ку ро­га, що ле­жав у ньо­го на ко­лі­нах, і на­реш­ті ви­сло­вив­ся:

— Я не все збаг­нув. Са­ру­ман — зрад­ник, але не­вже він зо­всім втра­тив муд­рість? Чо­му всі об­го­во­рю­ють ли­ше зни­щен­ня? Чо­му ні­ко­му не спа­дає на дум­ку, що Ве­ли­кий Пер­с­тень по­пав до ва­ших рук, щоб по­слу­жи­ти при по­тре­бі? То­ді пе­ре­мо­га без­пе­реч­но ді­с­та­ла­ся б по­ве­ли­те­лям Ві­ль­них на­ро­дів. Цьо­го са­ме, я ду­маю Во­рог бо­ї­ть­ся най­біль­ше. На­род Гон­до­ру від­важ­ний і ні­ко­ли не здас­ть­ся; але нас мо­жуть здо­ла­ти си­лою. Від­ва­га по­тре­бує перш за все си­ли, а по­тім зброї. Хай же Пер­с­тень ста­не на­шою зброєю, як­що він та­кий мо­гут­ній, як ви ствер­джу­є­те. Ві­зь­міть йо­го та здо­будь­те пе­ре­мо­гу!

— На жаль, ми не мо­же­мо ви­ко­рис­та­ти Пер­с­тень Вла­ди, — ска­зав Ел­ронд. — Це ми зна­є­мо точ­но. Він на­ле­жить Са­у­ро­но­ві і ви­ку­тий тіль­ки йо­го ру­кою; він не при­не­се ні­чо­го, крім зла. Мо­гут­ність йо­го та­ка, що ли­ше ті, хто вже на­ді­ле­ний ве­ли­кою влас­ною си­лою, мо­жуть по­ве­лі­ва­ти ним. Але для них Пер­с­тень є ще біль­шою за­гро­зою. Вже на­віть праг­нен­ня до Пер­с­ня руй­нує ду­шу. По­ду­май про Са­ру­ма­на! Як­би хтось з Муд­рих при до­по­мо­зі Пер­с­ня ски­нув пра­ви­те­ля Мор­до­ру, він ли­ше сам утвер­див­ся б на тро­ні Са­у­ро­на і став би но­вим Во­ло­да­рем Тьми. Ось чо­му ще Пер­с­тень тре­ба зни­щи­ти: по­ки він іс­нує, Муд­рі в не­без­пе­ці. Бо ні­хто не ро­ди­ть­ся на світ злим. На­віть Са­у­рон ко­лись був ін­шим. Я не ри­зик­ну взя­ти Пер­с­тень на збе­рі­ган­ня. І я ні­ко­ли не до­зво­лю со­бі ви­ко­рис­та­ти йо­го.

— Я теж, — ска­зав Ган­дальф.

Бо­ро­мир не­до­вір­ли­во по­гля­нув на них, але схи­лив го­ло­ву:

— От­же, хай так і бу­де. Зна­чить, при­йде­ть­ся нам за­до­во­ль­ни­тись ті­єю зброєю, яку ма­є­мо. Не­хай Муд­рі хо­ва­ють Пер­с­тень, ми бу­де­мо во­ю­ва­ти. Мо­же, Зла­ма­ний Меч зу­міє стри­ма­ти при­плив — як­що той, хто ді­став у спад­щи­ну над­бан­ня ко­ро­лів, ді­став та­кож ко­ро­лів­сь­ку міць.

— За­зда­ле­гідь зна­ти ні­хто не мо­же, — ска­зав Ара­горн. — Але на­ста­не день, ко­ли ми це пе­ре­ві­ри­мо.

— Мож­ли­во, день цей не за го­ра­ми, — від­гук­нув­ся Бо­ро­мир. — Хо­ча я й не про­шу до­по­мо­ги, нам во­на по­тріб­на. І нам бу­де лег­ше, ко­ли зна­єш, що й ін­ші бо­рю­ть­ся всі­ма до­ступ­ни­ми їм за­со­ба­ми.

— То­ді втіш­ся, — ска­зав Ел­ронд, — бо є си­ли й кра­ї­ни, то­бі не­ві­до­мі, де йде своя бо­ро­ть­ба. Ан­ду­їн Ве­ли­кий оми­ває різ­ні зем­лі, перш ніж до­хо­дить до Ар­го­на­ту, во­ріт Гон­до­ру.

— І все ж бу­ло б на­ба­га­то кра­ще, — за­ува­жив Гло­їн,, — як­би усі во­ни з’єд­на­ли­ся та укла­ли со­юз. Адже збе­рег­ли­ся, зда­є­ть­ся, ще й ін­ші Пер­с­ні, не та­кі зрад­ни­ць­кі, їх мож­на ви­ко­рис­та­ти в ра­зі не­об­хід­нос­ті. Сім Пер­с­нів утра­че­но — як­що тіль­ки Ва­лін не від­шу­кав Пер­с­тень Тро­ра, ос­тан­ній; про ньо­го ні­чо­го не чу­ти від­то­ді, як Трор за­ги­нув у Мо­рії. За­раз я мо­жу зі­зна­ти­ся, що Ва­лін від­пра­вив­ся ту­ди по­час­ти у на­дії зна­й­ти цей Пер­с­тень.

— У Мо­рії він йо­го не зна­й­де, — ска­зав Ган­дальф. — Трор від­дав йо­го своє­му си­но­ві Тра­ї­ну, а від то­го до То­рі‐ну він не пе­рей­шов. Пер­с­тень ві­ді­бра­ли у Тра­ї­на по тор­ту­рах у в’яз­ни­ці Дол‐Гул­до­ру. Я при­йшов за­піз­но...

— Го­ре нам! — ви­гук­нув Гло­їн. — Ко­ли ж ми на­реш­ті по­мс­ти­мо­ся? Але ж є ще три ель­фій­сь­ких Пер­с­ні. Що з ни­ми? Ка­жуть, ні­би­то во­ни ве­ль­ми ді­йо­ві. Не­вже ж по­ве­ли­те­лі ель­фів не збе­рег­ли їх? Адже ті та­кож бу­ли ви­ку­ва­ні ко­лись Чор­ним Во­ло­да­рем. Не­вже во­ни ле­жать десь без ко­рис­ті? Я ба­чу тут ви­со­ко­род­них ель­фів. Чи мо­жуть во­ни від­по­віс­ти ме­ні?

Ель­фи про­мовча­ли.

— Ли­бонь, ти не слу­хав ме­не, Гло­ї­не? — спи­тав Ел­ронд. — Три Пер­с­ні бу­ли ство­ре­ні не Са­у­ро­ном, він до них на­віть не тор­кав­ся. Але го­во­ри­ти про них не до­зво­ле­но. В цей час сум­ні­вів я мо­жу то­бі ска­за­ти од­не: во­ни не ле­жать без дії. Але ці Пер­с­ні ство­рю­ва­лись не для війн або за­гар­бань: тут во­ни не ма­ють си­ли. їх­ні твор­ці жа­да­ли не вла­ди чи ку­пи зо­ло­та, а ро­зу­мін­ня, твор­чої на­сна­ги, ці­лю­щої си­ли, щоб збе­рег­ти не­попля­мо­ва­ною кра­су сві­ту. Цьо­го ель­фи Се­ред­зе­м’я пев­ною мі­рою до­сяг­ли, хоч не обі­йш­ло­ся і без пе­чаль­них втрат. Але як­що Во­рог знов до­бу­де Пер­с­тень Вла­ди, все, чо­го ми до­ояг­ли, обер­не­ть­ся про­ти нас же, а ду­ші й по­мис­ли тих, хто во­ло­діє Пер­с­ня­ми, від­кри­ю­ть­ся Са­у­ро­ну, і во­ни за­ги­нуть. То­ді кра­ще вже бу­ло б Трьом ель­фій­сь­ким зо­всім ні­ко­ли не іс­ну­ва­ти. Цьо­го Во­рог і праг­не.

— Але що тра­пи­ть­ся, як­що нам по­щас­тить зни­щи­ти Го­лов­ний Пер­с­тень? — спи­тав Гло­їн.

— Точ­но не­ві­до­мо, — сум­но ска­зав Ел­ронд. — Хтось спо­ді­ва­є­ть­ся, що на­ших Три Пер­с­ні ви­з­во­ля­ть­ся та до­по­мо­жуть ви­лі­ку­ва­ти ра­ни, що спри­чи­нив сві­то­ві Са­у­рон. А мо­же, во­ни, на­в­па­ки, втра­тять си­лу, і ба­га­то пре­крас­них ре­чей зі­в’я­нуть чи бу­дуть за­бу­ті. Так ду­маю та­кож і я.  — А про­те усі ель­фи го­то­ві зми­ри­ти­ся з ці­єю втратою, — до­дав Глор­фін­дель, — як­що та­ка ці­на пе­ре­мо­ги над Са­у­ро­ном та по­до­лан­ня гні­тю­чо­го стра­ху.

— Та­ким чи­ном ми знов по­вер­та­є­мось до зни­щен­ня Пер­с­ня, — за­ува­жив Ерес­тор, — і зо­всім не на­бли­зи­лись до роз­в’яз­ки. Яких за­хо­дів ми мо­же­мо вжи­ти, щоб зна­й­ти Во­гонь, що по­ро­див Пер­с­тень? Цей за­дум від­чай­душ­ний, я на­віть на­звав би йо­го бо­же­ві­ль­ним, як­би не па­м’я­тав про муд­рість Ел­рон­да, що на­ко­пи­чу­ва­лась про­тя­гом ві­ків!

— Від­чай­душ­ний, бо­же­ві­ль­ний? — по­вто­рив Ган­дальф. — Ні, про від­чай вар­то го­во­ри­ти, ли­ше ко­ли над­хо­дить без­пе­реч­ний кі­нець. Але цьо­го по­ки що не тра­пи­лось. Муд­рість по­ля­гає у то­му, щоб ви­яви­ти не­об­хід­не, ко­ли всі ін­ші за­со­би спро­бу­ва­ні, хоч яким би бо­же­ві­ль­ним не уяв­ля­ло­ся во­но тим, хто ті­шить се­бе оман­ли­ви­ми на­ді­я­ми. Хай бо­же­віл­ля по­слу­жить нам по­кро­вом, за­ві­сою від очей во­ро­га! Муд­рість при­та­ман­на йо­му, але зва­жує він усе на те­ре­зах влас­ної зло­би, а єди­на мі­ра йо­го — жа­га вла­ди; згід­но з нею він су­дить усі сер­ця. Він не мо­же уя­ви­ти, щоб хтось від­мо­вив­ся від Пер­с­ня, вже во­ло­ді­ю­чи ним, і тим па­че за­хо­тів би зни­щи­ти йо­го. Як­що ми вда­мо­ся до та­кої ме­ти, він її не від­га­дає!

— У вся­ко­му ра­зі, не від­ра­зу, — зго­див­ся Ел­ронд. — Цю до­ро­гу до­ве­де­ть­ся прой­ти, хоч якою б важ­кою во­на бу­ла. Ні муд­рість, ні міць тут не до­по­мо­жуть. І си­ль­ний, і сла­бий од­на­ко­во мо­жуть за­зна­ти по­раз­ки. Але час­то са­ме та­кий хід ко­ліс, що обер­та­ють світ: по­ки ве­ли­кі при­див­ля­ю­ть­ся до да­ле­чи­ни, слаб­кі звер­шу­ють до­лю, бо від­чу­ва­ють обо­в’я­зок.

— Га­разд, га­разд, во­ло­да­рю мій! — зне­на­ць­ка під­ско­чив Бі­ль­бо. — Мо­жеш не про­дов­жу­ва­ти. Вже й так яс­но, до чо­го ти ве­деш. Бі­ль­бо, не­ро­зум­ний го­біт, за­ва­рив цю ка­шу, йо­му ж кра­ще і по­кін­чи­ти з нею — або з влас­ним жит­тям. Ме­ні тут бу­ло ду­же за­тиш­но, і кни­га доб­ре про­су­ва­ла­ся. Я її, щоб ти знав, уже за­кін­чую. І кін­ців­ку дав­но при­ду­мав: «З то­го ча­су він жив щас­ли­во до кін­ця сво­їх днів». Доб­ра кін­ців­ка, аж ні­як не гір­ша від то­го, що нею вже ко­рис­тав­ся хтось ін­ший. Те­пер во­на на­в­ряд чи зна­до­би­ть­ся, при­йде­ть­ся но­ву під­би­ра­ти, та ще й до­пи­су­ва­ти кіль­ка роз­ді­лів, як­що, звіс­но, по­вер­нусь жи­вим. От же до­са­да, хай йо­му грець! Ко­ли я маю ви­ру­ши­ти?

Бо­ро­мир з по­ди­вом гля­нув на Бі­ль­бо, але сміх за­вмер у ньо­го на ву­с­тах, ко­ли він по­ба­чив, з якою гли­бо­кою по­ва­гою див­ля­ть­ся ін­ші на ста­ро­го го­бі­та. По­сміх­нув­ся тіль­ки Гло­їн, але то бу­ла по­сміш­ка спо­ми­ну.

— Яс­на річ, до­ро­гий Бі­ль­бо, — ска­зав Ган­дальф, — як­би ти дій­с­но по­чи­нав, бу­ло б спра­вед­ли­во то­бі й за­кін­чи­ти. Але ти му­сиш вже доб­ре ро­зу­мі­ти, що «по­ча­ти» іс­то­рію су­ди­ло­ся не вся­ко­му, і будь‐який ге­рой ві­ді­грає ли­ше ма­лу роль у ве­ли­ких по­ді­ях. Але то­бі не тре­ба хви­лю­ва­тись, хо­ча, зро­зу­мі­ло, ма­ли на ува­зі са­ме те­бе, і ми ро­зу­мі­є­мо, що під ви­гля­дом жар­ту ти зро­бив від­важ­ну про­по­зи­цію. Але це за­вдан­ня ви­ще тво­їх сил, Бі­ль­бо. Знов одер­жа­ти Пер­с­тень ти не мо­жеш. Він те­бе по­ки­нув. Як­що ти ще зго­ден слу­ха­тись ме­не, то знай, що твоя роль за­кін­че­на, те­пер ти — ли­ше гля­дач та лі­то­пи­сець. До­пи­суй кни­гу і збе­ре­жи ту кін­ців­ку — во­на ще мо­же зго­ди­тись. Але пи­са­ти но­ві роз­ді­ли то­бі до­ве­де­ть­ся, тіль­ки ко­ли ге­рої по­вер­ну­ть­ся!

— До­сі ти ме­ні та­ких при­єм­них по­рад ні­ко­ли не да­вав, — смі­ю­чись, від­по­вів Бі­ль­бо. — Але всі твої не­при­єм­ні по­ра­ди ви­яв­ля­лись на кра­ще — ці­ка­во, як ви­йде з при­єм­ною? Я й на­справ­ді вряд чи зна­й­ду те­пер та­ку на­сна­гу та вда­чу, щоб знов упо­ра­ти­ся з Пер­с­нем. Він зміц­нів, а я, на жаль, ні. Але ко­го ж ти в та­ко­му ра­зі на­звав «ге­ро­я­ми»?

— Тих, ко­му ви­па­ла до­ля зни­щи­ти Пер­с­тень.

— Доб­ре! Хто ж во­ни? Ме­ні зда­є­ть­ся, Ра­да тіль­ки це й по­вин­на ви­рі­ши­ти. Ель­фи мо­жуть квіт­ну­ти, під­жив­лю­ю­чись са­ми­ми сло­ва­ми, гно­ми вмі­ють стій­ко зно­си­ти злид­ні, але я ли­ше ста­рий го­біт, і я бо­юсь за­ли­ши­тись без обі­ду! Чи не мо­же­те ви на­зва­ти ці іме­на зра­зу — чи від­клас­ти на піс­ля обі­ду?

Йо­му ні­хто не від­по­вів. Зад­зво­нив по­лу­ден­ний дзвін. Усі мов­ча­ли. Фро­до оки­нув по­гля­дом об­лич­чя при­сут­ніх, але не зу­стрів жод­но­го по­гля­ду у від­по­відь: всі рад­ни­ки, не­мов у гли­бо­кій за­ду­мі, опус­ти­ли очі. Жах охо­пив Фро­до, на­че за­раз мав бу­ти ви­го­ло­ше­ний ви­рок, на який він дав­но очі­ку­вав, да­рем­но спо­ді­ва­ю­чись, що ли­ха до­ля ми­не йо­го. При­ст­рас­не ба­жан­ня жи­ти мир­но й спо­кій­но по­ряд з Бі­ль­бо у Рі­вен­дел­лі за­по­ло­ни­ло йо­го. На­реш­ті він за­го­во­рив че­рез си­лу, зди­во­ва­но при­слу­ха­ю­чись до влас­них слів, ні­би­то хтось ін­ший го­во­рив йо­го ледь чут­ним го­ло­сом:

— Я ві­зь­му Пер­с­тень — хо­ча шля­ху не знаю.

Ел­ронд під­вів го­ло­ву і пи­ль­но гля­нув на ньо­го; Фро­до і від­чув, як не­спо­ді­ва­но гос­т­рий по­гляд цей про­ни­зує йо­го ду­шу.

— Як­що я пра­ви­ль­но зро­зу­мів усе, що по­чув, — ска­зав і Ел­ронд, — то це за­вдан­ня — твоє, Фро­до, і як­що ти не ; зна­й­деш шля­ху, то ні­хто ін­ший не зна­й­де. На­став час, ко­ли Го­бі­та­нія про­ки­не­ть­ся від без­тур­бот­но­го сну, щоб по­тряс­ти твер­ди­ні та зруй­ну­ва­ти за­ду­ми ве­ли­ких. Хто з Муд­рих міг пе­ред­ба­чи­ти по­діб­не? Втім, прав­ди­вий муд­рець не міг би спо­ді­ва­ти­ся, що впі­з­нає об­ран­ця ра­ні­ше, ніж при­йде слуш­на го­ди­на.

Але це важ­кий тя­гар. На­стіль­ки важ­кий, що ні­хто не має пра­ва по­клас­ти йо­го на ко­гось. І я не зроб­лю цьо­го. Але як­що ти при­й­меш йо­го доб­ро­ві­ль­но, я ска­жу, що ви­бір цей вір­ний, і ко­ли б зі­бра­лись ра­зом всі мо­гут­ні дру­зі ель­фів — Гу­рін, син йо­го Ту­рін та сам Бе­рен, — твоє міс­це бу­ло б се­ред них!

— Але ви ж, звіс­но, не від­пра­ви­те йо­го од­но­го, па­не? — ви­гук­нув Сем, за­був­ши про обе­реж­ність, і ви­ско­чив з кут­ка, де весь цей час си­дів ти­хе­сень­ко на до­лів­ці.

— Ні, зро­зу­мі­ло! — по­сміх­нув­ся Ел­ронд, по­вер­та­ю­чись до ньо­го. — Ти у вся­ко­му ра­зі пі­деш з Фро­до. Вряд чи мож­ли­во роз­лу­чи­ти вас, як­що ти умуд­рив­ся з’я­ви­тись на та­єм­ну на­ра­ду, ку­ди йо­го зва­ли, а те­бе — ні!

Сем за­ша­рів­ся і всів­ся на міс­це, по­хи­ту­ю­чи го­ло­вою.

— Ой, ли­хо ж нам бу­де, па­не Фро­до! — про­бур­мо­тів він. — У доб­ря­чу ж ха­ле­пу ми з ва­ми уско­чи­ли!

Роз­діл З
ПЕР­С­ТЕНЬ ВИ­РУ­ШАЄ НА ПІВ­ДЕНЬ

То­го ж дня, піз­ні­ше, го­бі­ти влаш­ту­ва­ли влас­ну на­ра­ду у кім­на­ті Бі­ль­бо. Мер­рі й Пін обу­ри­ли­ся, по­чув­ши, що Сем про­крав­ся до Ра­ди й був об­ра­ний су­пут­ни­ком Фро­до.

— Це прос­то не­чес­но, — бур­чав Пін. — За­мість то­го, щоб ви­ки­ну­ти йо­го геть і за­ку­ва­ти у кай­да­ни, Ел­ронд бе­ре й на­го­ро­джує йо­го за на­хаб­с­т­во!

— На­го­ро­джує! — ска­зав Фро­до. — Я не мо­жу уя­ви­ти су­во­рі­шо­го по­ка­ран­ня! Ти ду­май, що ка­жеш: при­ре­че­ний іти у без­на­дій­ний по­хід — на­го­ро­дже­ний? А я ж бо вчо­ра мрі­яв, мов­ляв, спра­ву ви­ко­на­но, мож­на від­по­чи­ти тут якийсь час, а то й за­ли­ши­тись на­зав­ж­ди...

— Зро­зу­мі­ло, — кив­нув Мер­рі, — і шко­да, що так не ста­не­ть­ся. Ми за­зд­ри­мо не то­бі, а Се­мо­ві. Як­що ти по­ви­нен іти, то будь‐ко­му з нас за­ли­ша­ти­ся, на­віть у Рі­вен­дел­лі, — це по­ка­ран­ня. Ми стіль­ки пройшли ра­зом, стіль­ки на­тер­пі­ли­ся! Нам хо­че­ть­ся про­дов­жи­ти...

— Ось і я про це ж, — під­хо­пив Пін. — Нам, го­бі­там, тре­ба три­ма­ти­ся од­не за од­но­го, так ми й зро­би­мо. Я не­од­мін­но пі­ду, не­хай хоч на лан­цюг ме­не са­джа­ють! Бо у за­го­ні має бу­ти хоч би хтось кміт­ли­вий!

— Ну, то­ді те­бе на­пев­не не ві­зь­муть, Пе­ре­грі­не Тук! — ска­зав Ган­дальф, за­зи­ра­ю­чи у вік­но, про­рі­за­не не­ви­со­ко над зем­лею. — Але ви да­рем­но тур­бу­є­те­ся. Ще ні­чо­го не ви­рі­ше­но.

— Ні­чо­го не ви­рі­ше­но! — ви­гук­нув Пін. — Що ж во­ни там ро­би­ли стіль­ки ча­су?

— Ба­ла­ка­ли, по­яс­нив Бі­ль­бо. — Ба­га­то чо­го бу­ло ска­за­но, й у кож­но­го зна­й­шло­ся чо­му зди­ву­ва­ти­ся. На­віть ста­ро­го Ган­даль­фа, я га­даю, віс­ті Ле­го­ла­са за­хо­пи­ли зне­на­ць­ка, хоч він і при­ки­нув­ся не­зво­руш­ним.

— Зо­всім ні, — за­пе­ре­чив Ган­дальф — Ти слу­хав не­уваж­но. Я вже знав про це від Гва­ї­хо­ра. Як­що хо­чеш зна­ти, дій­с­но ди­ву­ва­лись тіль­ки ви з Фро­до. А са­ме я єди­ний ні­чо­му не ди­ву­вав­ся.

— Ну, і все ж та­ки ні­чо­го не ви­рі­ши­ли, — ска­зав Бі­ль­бо, — тіль­ки при­зна­чи­ли бі­до­лаш­но­го Фро­до та Се­ма. Я все бо­яв­ся, щоб до цьо­го не дій­ш­ло, ко­ли ме­ні да­дуть від­став­ку. Але як­що за­пи­та­є­те, я вам ска­жу, що Ел­ронд має на­мір пі­ді­бра­ти ці­лий за­гін, а тим ча­сом по­си­лає роз­від­ни­ків. Во­ни вже ро­зі­йш­ли­ся, Ган­даль­фе?

— Так, де­хто вже пі­шов. Ін­ші пі­дуть зав­т­ра. Ель­фи Ел­рон­да ви­ру­шать до Слі­до­пи­тів, а мо­же, й до на­ро­ду Тран­ду­ї­ла у Чор­но­ліс­ся. Ара­горн пі­шов з си­на­ми Ел­рон­да. Перш ніж ви­су­ну­ти­ся звід­си, тре­ба про­че­са­ти на­в­ко­лиш­ні зем­лі на ба­га­то миль. От­же, не су­муй, Фро­до! Ти, во­че­видь, ще дов­го тут по­гос­тю­єш.

— Ех, — по­хму­ро про­мо­вив Сем, —до­че­ка­є­мо­ся, по­ки зи­ма зва­ли­ть­ся!

— Тут ні­чо­го не вді­єш, — ска­зав Бі­ль­бо. — По­час­ти, ти сам ви­нен, Фро­до, хлоп­чи­ку мій: на­ві­що зво­лі­кав час до мо­го дня на­ро­джен­ня? Маю ви­зна­ти, своє­рід­ний спо­сіб вша­ну­ва­ти ме­не! Осо­бис­то я не здо­га­дав­ся б та­ко­го дня пус­ка­ти Ко­ше­лів‐Тор­бин­сів у Тор­бу‐на‐Кру­чі! А те­пер вже не­ма ра­ди: до вес­ни че­ка­ти не мож­на, а ви­ру­ша­ти без роз­від­ки не вар­то.

— Так, і я бо­ю­ся, — зі­знав­ся Ган­дальф. — Ми не мо­же­мо ви­ру­ша­ти, ні­чо­го не ді­зна­в­шись про Вер­ш­ни­ків.

— А я ду­мав, во­ни усі по­то­ну­ли, — за­сму­тив­ся Мер­рі.

— При­мар Пер­с­ня так лег­ко не вб’єш. Во­ни три­ма­ю­ть­ся во­лею сво­го во­ло­да­ря, він ви­зна­чає їх­ню до­лю. По­ки що є на­дія, що усі во­ни спі­ше­ні, по­збав­ле­ні обо­лон­ки й та­ким чи­ном на якийсь час при­бор­ка­ні; але це тре­ба з’я­су­ва­ти точ­ні­ше. А за­раз, Фро­до, по­ста­рай­ся за­бу­ти усі три­во­ги. Не знаю, чи змо­жу я чи­мось до­по­мог­ти, але дай‐но я то­бі де­що шеп­ну на вуш­ко: тут йшло­ся, що у за­го­ні має бу­ти хо­ча б хтось кміт­ли­вий. Пін ціл­ком має ра­цію, от­же, я, ма­буть, пі­ду з ва­ми!

Фро­до щи­ро зра­дів. Ган­дальф зі­с­т­риб­нув з під­ві­кон­ня, де си­дів, зняв ка­пе­лю­ха й вкло­нив­ся:

— Але ж я ска­зав: ма­буть! Не роз­ра­хо­вуй по­ки що на це! У цьо­му ді­лі ви­рі­шує Ел­ронд та твій зна­йо­мець, Блу­кач. До ре­чі, я зби­рав­ся зна­й­ти Ел­рон­да. От­же, ме­ні час іти!

— Як ти вва­жа­єш, чи дов­го ми тут за­три­ма­є­мось? — спи­тав Фро­до у Бі­ль­бо, ко­ли маг пі­шов.

— Не мо­жу ска­за­ти. У Рі­вен­дел­лі я якось втра­тив від­чут­тя ча­су. Зда­є­ть­ся, на­дов­го. Ми ще на­го­во­ри­мось дос­хо­чу. А мо­же, до­по­мо­жеш ме­ні за­кін­чи­ти кни­гу та по­ча­ти но­ву? Ти вже об­мір­ку­вав кін­ців­ку?

— Так, кіль­ка їх при­го­ту­вав, усі сум­ні й не­при­єм­ні, — ска­зав Фро­до.

— Е, так не го­ди­ть­ся! — за­про­тес­ту­вав Бі­ль­бо. — Кни­ги ма­ють за­кін­чу­ва­ти­ся доб­ре. На­при­клад: «Усе в них піш­ло на лад, і з то­го ча­су во­ни щас­ли­во жи­ли ра­зом».

— Бу­ло б гар­но, як­би та­ка кін­ців­ка зна­до­би­ла­ся...

— Ох, а де ж бо «во­ни» бу­дуть жи­ти? — рап­том ска­зав Сем. — Ось я про що час­то ду­маю!

Го­бі­ти ще по­го­во­ри­ли й по­мір­ку­ва­ли про прой­де­ний шлях та про май­бут­ні труд­но­щі; але у Рі­вен­дел­лі стра­хи й три­во­ги зав­жди швид­ко та­нуть. Яке б май­бут­нє, доб­ре чи ли­хе, не очі­ку­ва­ло на го­бі­тів, сьо­го­ден­ня від цьо­го не ста­ва­ло гір­шим.

Ман­д­рів­ни­ки на­бра­ли­ся сил, під­ба­дьо­ри­ли­ся; во­ни ра­ді­ли кож­но­му яс­но­му дню, сма­ку­ва­ли кож­ною смач­ною стра­вою, кож­ною піс­нею.

Так ми­на­ли дні. Яс­ні, світ­лі ран­ки чер­гу­ва­ли­ся з яс­ни­ми, про­хо­лод­ни­ми ве­чо­ра­ми. Але осінь швид­ко зга­са­ла, зо­ло­те світ­ло змі­ню­ва­ло­ся на блі­до‐сріб­ляс­те, й ос­тан­нє лис­тя спа­да­ло з ого­ле­но­го гіл­ля. Хо­лод­ний ві­тер по­дув зі схо­ду, піс­ля осін­ньо­го рів­но­ден­ня знов ок­руг­лив­ся мі­сяць, за­ть­ма­рю­ю­чи усі дріб­ні зір­ки. Але на пів­дні, ни­зь­ко над об­рі­єм, го­рі­ла ве­ли­ка кри­ва­во‐чер­во­на зо­ря. Мі­сяць пі­шов на спад, а во­на ся­я­ла все яс­к­ра­ві­ше та яс­к­ра­ві­ше. На­че не­вси­пу­ще око, ди­ви­лась во­на у вік­но Фро­до — па­ла­ю­че око над лі­сом на краю до­ли­ни.

Го­бі­ти про­жи­ли в осе­лі Ел­рон­да бли­зь­ко двох мі­ся­ців; про­ми­нув лис­то­пад, зник­ли ос­тан­ні при­кме­ти осе­ні, за­кін­чу­вав­ся вже й гру­день, ко­ли роз­від­ни­ки по­ча­ли по­вер­та­ти­ся. Од­ні по­бу­ва­ли на пів­но­чі, за вер­хі­в’я­ми Гри­му­чої, у Ете­ні, ін­ші — на за­хо­ді; там за до­по­мо­гою Ара­гор­на та Слі­до­пи­тів во­ни до­слі­джу­ва­ли зем­лі уз­довж річ­ки, аж до Тар­ба­ду, де ста­ро­дав­ній Пів­ніч­ний тракт пе­ре­ти­нав Сріб‐ли­ну бі­ля ру­їн по­кину­то­го міс­та. Хтось пря­му­вав на схід та пів­день, ще хтось пе­ре­ва­лив че­рез го­ри й ді­став­ся до Чор­но­ліс­ся, а ін­ші до­сяг­ли пе­ре­ва­лу по­над ви­то­ка­ми рі­ки Ірис­ної та, прой­шов­ши по глу­хих міс­цях по­за Ірис­ною Обо­лон­ню, дій­шли на­реш­ті до ко­лиш­ньо­го жит­ла Ра­да­гас­та у Рос­го­бе­лі. Ра­да­гас­та там не бу­ло, й роз­від­ни­ки за­вер­ну­ли у зво­рот­ну путь че­рез ви­со­ко­гір­ний пе­ре­вал — Ма­ре­вий Кас­кад. Си­ни Ел­рон­да, Ел­ла­дан та Ер­ло­їр, по­вер­ну­ли­ся ос­тан­ні­ми; во­ни за­йшли да­лі за ін­ших у на­прям­ку Си­вої Шу­ма­ви, але про по­ба­че­не роз­по­ві­ли тіль­ки Ел­рон­ду.

Й ні­де роз­від­ни­ки не зна­й­шли ані слі­дів, ані віс­тей про Вер­ш­ни­ків або ін­ших служ­ни­ків Во­ро­га. На­віть ор­ли у Ім­лис­тих Го­рах ні­чо­го но­во­го не роз­по­ві­ли. Про Гор­лу­ма не чу­ти бу­ло; тіль­ки ди­кі вов­ки про­дов­жу­ва­ли зби­ра­ти­ся у зграї та блу­ка­ли на­віть у вер­хі­в’ях Ве­ли­кої Рі­ки. Утоп­ле­них чор­них ко­ней зна­й­шли, щой­но спа­ла по­вінь: трьох бі­ля Бро­ду, а ін­ших шіс­тьох — бі­ля скель на бис­т­ри­ні ниж­че за те­чі­єю. Там же пі­ді­бра­ли дов­гий чор­ний плащ, бруд­ний та геть по­дер­тий. Біль­ше ні­чо­го не за­ли­ши­лось від Чор­них Вер­ш­ни­ків, ні­що не про­мов­ля­ло про їх­ню при­сут­ність. Во­ни за­ли­ши­ли пів­ніч й не­на­че роз­чи­ни­ли­ся в по­віт­рі.

— Про ві­сь­мох ми те­пер на­пев­не зна­є­мо, — ска­зав Іан‐дальф. — Не мож­на за­над­то бу­ти впев­не­ним, але я вва­жаю, що При­ма­ри Пер­с­ня зму­ше­ні по­вер­ну­ти­ся до сво­го гос­по­да­ря у Мор­дор, без обо­ло­нок та з по­рож­ні­ми ру­ка­ми. От­же, во­ни не ско­ро змо­жуть знов по­ча­ти по­лю­ван­ню Зви­чай­но, у Во­ро­га є ін­ші слу­ги, але во­ни на­трап­лять на наш слід не ра­ні­ше, ніж здо­ла­ють увесь шлях до Рі­вен­дел­лу. А як­що ми бу­де­мо обе­реж­ни­ми, зна­й­ти слі­ди бу­де не­лег­ко. Але зво­лі­ка­ти біль­ше не мож­на.

На­реш­ті Ел­ронд по­кли­кав го­бі­тів до се­бе. Зо­се­ре­дже­но по­гля­нув­ши на Фро­до, він ска­зав:

— Час на­став. Як­що Пер­с­тень ви­рі­ши­ли не­сти геть, це тре­ба ро­би­ти швид­ко. Але Хра­ни­те­лям йо­го до­ве­де­ть­ся обі­йти­ся без вій­сь­ко­вої під­трим­ки. У гли­би­ні во­ло­дінь Во­ро­га не­мож­ли­во от­ри­ма­ти до­по­мо­гу зов­ні. Ти не пе­ред­умав, Фро­до, — ти ста­неш Хра­ни­те­лем Пер­с­ня?

— Ста­ну, — ска­зав Фро­до. — Я пі­ду з Се­мом.

— До­по­мог­ти то­бі, хо­ча б по­ра­дою, я мо­жу ли­ше по­час­ти, — ска­зав Ел­ронд. — Важ­ко пе­ред­ба­чи­ти ваш шлях на ве­ли­кій від­ста­ні. І як вам ви­ко­на­ти за­вдан­ня, теж не знаю. Тінь ле­жить вже бі­ля під­ніж­жя гір та під­кра­да­є­ть­ся до Сріб­ної, а все, що за­ли­те Тін­ню, при­хо­ва­не від ме­не. То­бі зу­стрі­не­ть­ся ба­га­то во­ро­гів, і яв­них, і пе­ре­вдяг­ну­тих, але мо­жуть, у най­не­ві­ро­гід­ні­ших об­ста­ви­нах, тра­пи­ти­ся й дру­зі. Я ро­зі­шлю гін­ців усю­ди, ку­ди змо­жу, але за­раз усі шля­хи ста­ли на­стіль­ки не­без­печ­ни­ми, що од­ні мо­жуть вза­га­лі не ді­йти до ме­ти, а ін­ші не встиг­нуть ви­пе­ре­ди­ти те­бе.

То­му я обе­ру то­бі су­пут­ни­ків — не­хай ідуть, до­ки ви­ста­чить їм во­лі чи вда­чі. За­гін має бу­ти не­ве­ли­кий, ос­кіль­ки ми по­кла­да­є­мо го­лов­ну над­то на швид­кість та скрит­ність. Як­би я мав хоч ці­лу дру­жи­ну ель­фів зі зброєю дав­ньої ро­бо­ти, це ні­чо­го не да­ло б, тіль­ки на­к­ли­ка­ло б на вас си­лу Мор­до­ру. Пер­с­тень ма­ти­ме де­в’я­тьох Хра­ни­те­лів — де­в’ят­ка пі­ших про­ти де­в’ят­ки Вер­ш­ни­ків. З то­бою й тво­їм вір­ним слу­гою пі­де Ган­дальф — бо ж це йо­го дов­го­очі­ку­ва­на спра­ва і, мож­ли­во, ві­нець йо­го тру­дів. Ін­ші ма­ють пред­став­ля­ти ві­ль­ні пле­ме­на: ель­фів, гно­мів та лю­дей. Від ель­фів пі­де Ле­го­лас, від гно­мів — Гім­лі, син Гло­ї­на. Во­ни го­то­ві йти що­най­мен­ше до гір­сь­ких пе­ре­ва­лів, а мо­же, й да­лі. Від лю­дей бу­де Ара­горн, син Ара­хор­на — до­ля йо­го тіс­но по­в’я­за­на з Пер­с­нем Іс­іл­ду­ра.

— Блу­кач! — зра­дів Фро­до.

— Так, — з по­сміш­кою від­гук­нув­ся Ара­горн. — Я ще раз на­в’я­зу­юсь До те­бе у про­від­ни­ки, Фро­до.

— Та я б і сам про­сив те­бе йти з на­ми, але ду­мав, ти пі­деш з Бо­ро­ми­ром до Мі­нас‐Ті­рі­ту!

— Пі­ду, — ска­зав Ара­горн. — Зла­ма­ний Меч пе­ре­ку­ють, і я ви­ру­шу на вій­ну. Але на­ші шля­хи спів­па­да­ють на ба­га­то со­тень миль. То­му Бо­ро­мир та­кож пі­де з на­ми. Він від­важ­ний чо­ло­вік,

— За­ли­ша­є­ть­ся пі­ді­бра­ти ще двох, — ска­зав Ел­ронд. — Над цим тре­ба по­мір­ку­ва­ти. Я обе­ру ко­гось до­стой­но­го з мо­їх до­мо­чад­ців.

— Але то­ді не бу­де міс­ця для нас! — за­х­ви­лю­вав­ся Пін. — Ми не хо­че­мо за­ли­ша­ти­ся. Ми хо­че­мо йти з Фро­до!

— Ви не зо­всім ро­зу­мі­є­те й не мо­же­те уя­ви­ти, що че­кає по­пе­ре­ду! — за­пе­ре­чив Ел­ронд.

— Але ж і Фро­до не знає, — за­зна­чив Ган­дальф, не­спо­ді­ва­но під­три­му­ю­чи Пі­на. — І ні­хто з нас цьо­го яс­но не ба­чить. Звіс­но, як­би го­бі­ти спов­на усві­дом­лю­ва­ли не­без­пе­ку, во­ни не на­смі­ли­ли­ся б іти. Але хо­ті­ли б так са­мо пі­ти, хо­ті­ли б від­ва­жи­ти­ся й по­чу­ва­ли б се­бе при­со­ром­ле­ни­ми й не­щас­ли­ви­ми. Я ду­маю, у цій спра­ві друж­ба важ­ли­ві­ша за ве­ли­ку муд­рість. Ні­який ельф, ко­го ти міг об­ра­ти, на­віть ви­со­ко­рід­ний Глор­фін­дель, не в змо­зі са­мо­туж­ки штур­му­ва­ти Чор­ний За­мок чи від­кри­ти до­ро­гу до Вог­ню на­віть ті­єю вла­дою, що йо­му да­ро­ва­на.

— Пе­ре­кон­ли­ві до­во­ди, — ска­зав Ел­ронд, — але я все ще маю сум­нів. Я пе­ред­чу­ваю, що Го­бі­та­нія вже не бу­де без­печ­ною, як ра­ніш, і ду­мав від­пра­ви­ти цих двох по­пе­ре­ди­ти на­род і зро­би­ти все, що мож­ли­во, за зви­ча­я­ми кра­ї­ни. У вся­ко­му ра­зі, мо­лод­шо­му, Пе­ре­грі­но­ві Ту­ку, слід, на мою дум­ку, за­ли­ши­ти­ся. Не ле­жить у ме­не ду­ша від­пус­ка­ти йо­го...

— То­ді, па­не Ел­ронд, за­м­к­ніть ме­не у в’яз­ни­ці чи ві­ді­ш­літь до­до­му за­в’я­за­но­го у міш­ку! — за­явив Пін. — Інак­ше вте­чу за за­го­ном!

— Ну, то­ді бу­ти по то­му. Ти пі­деш з усі­ма, — здав­ся Ел­ронд. — Те­пер на­шу Де­в’ят­ку на­бра­но. Че­рез сім днів вам тре­ба ви­ру­ша­ти.

Ель­фій­сь­кі ко­ва­лі пе­ре­ку­ва­ли меч Елен­ді­ла, ви­кар­бу­ва­ли на ньо­му сім зі­рок між мі­сяч­ним сер­пом та про­ме­нис­тим сон­цем й особ­ли­ві за­клят­тя — адже Ара­горн, син Ара­хор­на, йшов во­ю­ва­ти на кор­до­нах Мор­до­ру. Яс­к­ра­во за­бли­щав від­ро­дже­ний кли­нок, міц­ний і гос­т­рий; сон­це від­дзер­ка­лю­ва­ло­ся у ньо­му га­ря­чо‐чер­во­ни­ми від­блис­ка­ми, а мі­сяць — кри­жа­ним сяй­вом. Ара­горн дав йо­му но­ве ім’я: Ан­д­ріл, По­лу­м’я За­хо­ду.

Ара­горн з Ган­даль­фом те­пер по­дов­гу гу­ля­ли вдвох, об­го­во­рю­ю­чи май­бут­ню по­до­рож та мож­ли­ві труд­но­щі, або про­гля­да­ли кни­ги й кар­ти з на­пи­са­ми та ма­люн­ка­ми, що збе­рі­га­ли­ся у са­ди­бі Ел­рон­да. Фро­до іно­ді при­єд­ну­вав­ся до них; але він роз­ра­хо­ву­вав на їх­нє ке­рів­ниц­т­во й во­лів про­во­ди­ти як­най­біль­ше ча­су з Бі­ль­бо.

Ве­чо­ра­ми го­бі­ти си­ді­ли у Ка­мін­ній за­лі, де, се­ред ін­ших іс­то­рій, по­чу­ли пов­ну по­вість про Бе­ре­на та Лю­чі­ень й по­вер­нен­ня Ве­ли­ко­го Скар­бу; але вдень Мер­рі з Пі­ном гу­ля­ли де зав­год­но, а Фро­до і Се­ма зав­жди мож­на бу­ло по­ба­чи­ти у ма­лень­кій кім­нат­ці Бі­ль­бо. Там він чи­тав їм урив­ки зі своєї кни­ги (все ще да­ле­кої від за­вер­шен­ня), або — з вір­шів, або за­пи­су­вав зі слів Фро­до їх­ні не­дав­ні при­го­ди.

Вран­ці ос­тан­ньо­го дня Фро­до за­йшов до Бі­ль­бо один; ста­рий ви­тяг з‐під ліж­ка де­ре­в’я­ну скри­нь­ку, від­ки­нув ві­ко та, по­шур­хо­тів­ши там, ска­зав:

— Тут у ме­не твій меч, але ти ж па­м’я­та­єш, він зла­мав­ся. Я від­клав йо­го, щоб по­тім від­да­ти ко­ва­лям по­ла­го­ди­ти, та якось за­був. А те­пер не­має ча­су. Отож я по­ду­мав, мо­же, ти по­го­диш­ся взя­ти ось це?

І Бі­ль­бо, ді­став­ши зі скри­нь­ки шкі­ря­ні по­тер­ті піх­ви, ви­тяг з них ма­лень­ко­го ме­ча; гла­день­ка кри­ця рап­том ви­блис­ну­ла хо­лод­но й яс­к­ра­во.

— Це Жа­ло, — ска­зав він і без особ­ли­вих зу­силь встро­мив кли­нок гли­бо­ко в де­ре­в’я­ну бал­ку. — Ві­зь­ми, як­що хо­чеш. Ме­ні він, ма­буть, вже не зна­до­би­ть­ся...

Фро­до з вдяч­ніс­тю при­й­няв по­да­ру­нок, а Бі­ль­бо вже ви­й­мав но­вий па­ку­нок, не­ве­лич­кий, але на­пев­не важ­кий:

— А ще ось це!

Під кіль­ко­ма ша­ра­ми ста­ро­го ган­чі­р’я збе­рі­га­лась ма­лень­ка ко­ль­чу­га. Во­на бу­ла щі­ль­но спле­те­на з без­лі­чі ко­ле­чок, при­кра­ше­на блис­ку­чим ка­мін­ням, во­на бу­ла тон­ка, як по­лот­но, хо­лод­на, як кри­га, й міц­ні­ша за кри­цю. Во­на ви­блис­ку­ва­ла мі­сяч­ним сріб­лом, і до неї до­да­вав­ся ще по­яс, гап­то­ва­ний пер­ли­на­ми.

— Кра­си­ва річ, еге ж? — ска­зав Бі­ль­бо, під­но­ся­чи ко­ль­чу­гу до світ­ла. — Й ко­рис­на. Це гно­м’я­ча ко­ль­чу­га, по­да­ру­нок То­рі­на. Я за­брав її з му­зею пе­ред тим, як пі­шов з Го­бі­та­нії, й по­клав ра­зом з ін­ши­ми ре­ча­ми — крім Пер­с­ня, я всі згад­ки про свою по­до­рож взяв з со­бою. Але те­пер ця шту­ка на­в­ряд чи ме­ні по­тріб­на — хі­ба що тіль­ки по­ми­лу­ва­ти­ся ін­ко­ли... Ко­ли її одяг­неш, ва­га май­же не від­чу­ва­є­ть­ся.

— Але я в ній мав би ви­гляд... ну... во­на на­в­ряд чи ме­ні пі­ді­й­де, — збен­те­жив­ся Фро­до.

— І я ка­зав те ж са­ме. Але що­до зов­ніш­нос­ті не тур­буй­ся: її мож­на но­си­ти під одя­гом. Ну, не­хай це бу­де на­шою спі­ль­ною та­єм­ни­цею — ні­ко­му ані па­ри з вуст! Але ме­ні бу­де спо­кій­ні­ше, як­що зна­ти­му, що ти її но­сиш. Ме­ні зда­є­ть­ся, її не пр­об’ють і кин­джа­ли Вер­ш­ни­ків, — до­дав він сти­ха.

— Доб­ре, ві­зь­му, — ска­зав Фро­до. Бі­ль­бо до­по­міг йо­му на­тяг­ти ко­ль­чу­гу, при­че­пив Жа­ло до блис­ку­чо­го по­я­са; а по­тім Фро­до одяг­нув свої спо­ло­ві­лі до­рож­ні шта­ни, со­роч­ку й кур­т­ку.

— Оце вже го­біт як го­біт, — по­хва­лив Бі­ль­бо. — Але те­пер ти ба­гат­ший усе­ре­ди­ні, ніж вид­но зов­ні. Хай то­бі щас­тить! — Він від­вер­нув­ся й по­ди­вив­ся у вік­но, на­ма­га­ю­чись про­мур­ко­ті­ти якусь пі­сень­ку.

— Ох, чим же ме­ні від­дя­чи­ти то­бі за та­ку доб­ро­ту! — роз­чу­лив­ся Фро­до.

— І не про­буй! — ска­зав ста­рий го­біт, обер­та­ю­чись і плес­ка­ю­чи йо­го по спи­ні. — Ого! Те­пер те­бе так прос­то й не по­плес­ка­єш! Але май на ува­зі: го­бі­ти по­вин­ні три­ма­ти­ся один од­но­го, особ­ли­во Тор­бин­си. За­мість по­дя­ки я хо­чу тіль­ки, щоб ти був ду­же обе­реж­ним, по мож­ли­вос­ті, та при­віз ме­ні усі но­ви­ни, які зна­й­деш, й усі ста­ро­вин­ні піс­ні й пе­ре­ка­зи. Я на­ма­га­ти­мусь за­кін­чи­ти кни­гу до тво­го по­вер­нен­ня. Хо­ті­ло­ся б на­пи­са­ти й дру­гу — як­що до­жи­ву. — Він за­мовк і, зно­ву від­вер­нув­шись до вік­на, ти­хе­сень­ко про­спів­ав:

Був хо­лод­ний по­хму­рий день на­при­кін­ці груд­ня. Схід­ний ві­тер гнув го­ле гіл­ля де­рев і шу­мів у тем­них яли­нах на па­гор­бах. Рва­ні хма­ри біг­ли по не­бу, тем­ні та ни­зь­кі. Ко­ли згус­ти­ли­ся без­ра­діс­ні ран­ні су­тін­ки, за­гін Хра­ни­те­лів при­го­ту­вав­ся до ви­хо­ду. Че­ка­ли тем­ря­ви: Ел­ронд ра­див їм ру­ха­ти­ся вно­чі при будь‐якій на­го­ді, по­ки не ві­дій­дуть да­ле­ко від Рі­вен­дел­лу.

— Ви мо­же­те по­тра­пи­ти на очі ба­га­тьом слу­гам Са­у­ро­на, — ска­зав він. — Звіс­т­ка про не­вда­чу Вер­ш­ни­ків, без сум­ні­ву, вже дій­ш­ла до ньо­го й збу­ди­ла йо­го гнів. Не­за­ба­ром шпи­гу­ни, дво­но­гі й кри­ла­ті, про­ник­нуть на зем­лі Пів­но­чі. По­бо­юй­тесь на­віть не­ба над го­ло­вою!

За­гін не взяв з со­бою ба­га­то зброї, бо во­ни роз­ра­хо­ву­ва­ли на та­єм­ни­цю, а не на від­кри­тий бій. У Ара­гор­на був тіль­ки Ан­д­ріл, а вбран­ня бру­нат­но‐зе­ле­не, звич­не для Слі­до­пи­тів Глу­хо­ма­ні. У Бо­ро­ми­ра, крім дов­го­го ме­ча, схо­жо­го на Ан­д­ріл, але не та­ко­го ста­ро­вин­но­го, ще бу­ли щит та бо­йо­вий ріг.

— Да­ле­ко лу­нає йо­го дзвін­кий по­клик по гір­сь­ких до­ли­нах, — ска­зав він. — Хай роз­сі­ю­ть­ся во­ро­ги Гон­до­ру! — Він за­сур­мив у ріг, і лу­на ро­зі­йш­ла­ся го­ра­ми, й усі, хто чув йо­го у Рі­вен­дел­лі, ско­чи­ли на но­ги.

— На­да­лі не слід так сур­ми­ти, Бо­ро­ми­ре, — ска­зав Ел­ронд, — хі­ба тіль­ки по­бли­зу кор­до­нів тво­єї кра­ї­ни чи у від­чай­душ­ній не­без­пе­ці.

— Ро­зу­мію, — від­по­вів Бо­ро­мир. — Але я звик по­чи­на­ти по­хід бо­йо­вим за­кли­ком, і хоч на нас че­кає шлях у су­тін­ках, ме­ні огид­но крас­ти­ся, на­че зло­дій у но­чі!

Гном Гім­лі єди­ний від­кри­то на­дів ко­рот­ку ко­ль­чуж­ку — ва­га гно­мів не тур­бує, — а за по­яс уст­ро­мив со­ки­ру з ши­ро­ким ле­зом. У Ле­го­ла­са був лук та са­гай­дак зі стрі­л­ами, а на по­я­сі дов­гий кин­джал у бі­лих піх­вах. Мо­лод­ші го­бі­ти взя­ли ме­чі, до­бу­ті з Мо­ги­ль­ни­ка, а Фро­до — тіль­ки Жа­ло; йо­го ко­ль­чу­гу, як і хо­тів Бі­ль­бо, при­хо­ву­вав одяг. Ган­дальф спи­рав­ся на па­те­ри­цю, а до по­я­са при­стеб­нув ель­фій­сь­кий меч Глам­д­рінг, що був па­рою до Ор­к­ріс­ту, за­ли­ше­но­го на гру­дях То­рі­на у гроб­ни­ці під Са­мот­ньою Го­рою.

Ел­ронд щед­ро за­без­пе­чив за­гін теп­ли­ми пла­ща­ми й хут­ря­ни­ми кур­т­ка­ми. За­пас хар­чів та одя­гу, ков­д­ри та ін­ше спо­ря­джен­ня на­ван­та­жи­ли на по­ні — то­го са­мо­го бі­до­ла­ху, яко­го при­дба­ли у Бри­го­рі. Пе­ре­бу­ван­ня у Рі­вен­дел­лі при­ве­ло до чу­до­во­го пе­ре­тво­рен­ня: він те­пер лис­нів­ся й на­віть на­че по­мо­лод­шав. Узя­ти йо­го з со­бою вбла­гав стар­ших Сем: на йо­го дум­ку, Білл (так він на­звав по­ні) зну­ди­ть­ся від ту­ги, як­що йо­го не ві­зь­муть.

— Ця тва­ри­на май­же вміє го­во­ри­ти, — пе­ре­ко­ну­вав Сем, — й за­го­во­ри­ла б, як­би ми ли­ши­ли­ся тут ще на якийсь час. Він на ме­не так ди­вив­ся, не­на­че ка­зав, на зра­зок Пі­на: «Як­що ти, Се­ме, ме­не з со­бою не ві­зь­меш, сам слі­дом по­бі­жу!»

От­же, Біл­ла при­сто­су­ва­ли для пе­ре­ве­зен­ня ван­та­жу, од­нак він єди­ний; з усьо­го за­го­ну не по­тер­пав від май­бут­ньої роз­лу­ки.

Во­ни по­про­ща­ли­ся з усі­ма у Ка­мін­ній за­лі й те­пер че­ка­ли ли­ше на Ган­даль­фа, що за­три­мав­ся у до­мі. Во­гонь ка­мі­на ви­блис­ку­вав крізь про­чи­не­ні две­рі, тьмя­ні вог­ні сві­ти­ли­ся у ба­га­тьох вік­нах. Бі­ль­бо, за­гор­та­ю­чись у плащ, мов­ч­ки сто­яв на ґан­ку по­ряд з Фро­до. Ара­горн си­дів, схи­лив­ши го­ло­ву на ко­лі­на; ли­ше Ел­ронд ро­зу­мів, як ба­га­то ва­жить для ньо­го ця мить. Усі ін­ші зда­ва­ли­ся сі­ри­ми по­ста­тя­ми у тем­ря­ві.

Сем сто­яв бі­ля по­ні, по­свис­ту­ю­чи крізь зу­би та по­хму­ро вдив­ля­ю­чись в пі­ть­му, де рі­ка ре­ві­ла й пе­ре­ко­чу­ва­ла ка­мін­ня; жа­га до при­год у йо­го ду­ші спа­ла до най­ниж­чої по­знач­ки.

— Біл­ле, хлоп­чи­ку мій, — про­бур­мо­тів він, — дар­ма ти з на­ми зв’я­за­в­ся. За­ли­шив­ся б тут та жу­вав би від­мін­не сі­но до но­вої тра­вич­ки...

Білл по­ма­хав хвос­том, але ні­чо­го не від­по­вів.

Сем по­пра­вив тор­бу за пле­чи­ма і став по­дум­ки пе­ре­би­ра­ти все, що він ту­ди за­пхав, пе­ре­ві­ря­ю­чи, чи не за­був чо­го: го­лов­ний скарб — ку­хар­сь­кий по­суд; ко­ро­боч­ка із сіл­лю, яку він зав­жди но­сив із со­бою та не за­бу­вав по­пов­ню­ва­ти при кож­ній на­го­ді; доб­ря­чий за­пас тю­тю­ну {але на­дов­го не ви­ста­чить, це вже на­пев­но); трут і кре­са­ло; вов­ня­ні шкар­пет­ки, бі­лиз­на; різ­ні дріб­ни­ці, за­бу­ті Фро­до і пі­ді­бра­ні Се­мом, щоб уро­чис­то вру­чи­ти, ко­ли зна­доб­ля­ть­ся. Ні­би­то все...

— Мо­туз­ка! — зой­к­нув Сем. — Мо­туз­ку за­був! І на­га­ду­вав же со­бі не­що­дав­но: Се­ме, не за­будь мо­туз­ку! Як­що за­бу­деш, обо­в’яз­ко­во зна­до­би­ть­ся! От­же, так обі­й­ду­ся — те­пер вже за­піз­но шу­ка­ти.

Так, за­піз­но — ось вже Ел­ронд з Ган­даль­фом з’я­ви­ли­ся на по­ро­зі до­му й кли­чуть усіх до се­бе.

— По­слу­хай­те ос­тан­нє моє сло­во, — ска­зав Ел­ронд. — Хра­ни­тель Пер­с­ня пря­мує до Згуб­ної Го­ри. Ли­ше на ньо­го на­кла­де­но обо­в’я­зок; він не по­ви­нен ані ви­ки­да­ти Пер­с­тень, ані від­да­ва­ти слу­гам Во­ро­га, ані пе­ре­да­ва­ти на­віть на час ні­ко­му, крім чле­нів за­го­ну і Ра­ди, та й то ли­ше у край­ньо­му ра­зі. Всі ін­ші йдуть з ним за влас­ним ба­жан­ням. Ви мо­же­те зво­лі­ка­ти, по­вер­та­ти­ся, звер­та­ти, згід­но з об­ста­ви­на­ми. Чим да­лі за­йде­те, тим важ­че бу­де від­сту­па­ти, але ні­яка при­ся­га вас не об­тя­жує й ні­що не зо­бо­в’я­зує йти про­ти ба­жан­ня. Бо ви ще не ви­про­бу­ва­ли сво­їх душ і не мо­же­те пе­ред­ба­чи­ти, з чим зу­стрі­не­тесь на шля­ху.

— Не є справ­ж­нім дру­гом той, хто про­ща­є­ть­ся, ко­ли стає важ­ко! — ска­зав Гім­лі.

— Мож­ли­во, — від­по­вів Ел­ронд. — Але той, хто не ба­чив ще на­віть ве­чір­ньої зо­рі, не по­ви­нен при­ся­га­ти­ся, що ви­три­має ніч.

— При­ся­га мо­же зміц­ни­ти слаб­ку ду­шу!

— Чи зла­ма­ти. Не за­гля­дай­те над­то да­ле­ко на­пе­ред. А по­ки що йдіть з ба­дьо­рим сер­цем! Про­ща­вай­те, і не­хай бу­де з ва­ми бла­го­сло­він­ня ель­фів, і лю­дей, і всіх ві­ль­них пле­мен. Не­хай зір­ки ос­віт­лю­ють вам шлях!

— На все... на все доб­ре! — про­мо­вив Бі­ль­бо, трем­тя­чи від хо­ло­ду. — Бо­ю­ся, ти не змо­жеш вес­ти що­ден­ник, Фро­до, але я че­каю до­клад­но­го зві­ту піс­ля по­вер­нен­ня. Та не хо­ди над­то дов­го. Бу­вай!

Гос­ті та до­маш­ні Ел­рон­да дов­го ще сто­я­ли у су­тін­ках і ди­ви­ли­ся, як ви­хо­дять Хра­ни­те­лі. Ні­хто не смі­яв­ся, не спів­ав; тіль­ки ти­хі по­ба­жан­ня доб­рої до­ро­ги про­во­джа­ли їх. На­реш­ті во­ни звер­ну­ли убік і зник­ли в но­чі.

По­до­лав­ши міст, за­гін по­ві­ль­но під­няв­ся зви­вистою сте­жи­ною з гли­бо­кої до­ли­ни Рі­вен­дел­лу на ви­со­чи­ну, де тіль­ки ві­тер по­свис­ту­вав у ве­ре­сі. Уни­зу ме­рех­ті­ли вог­ни­ки Ос­тан­ньо­го Світ­ло­го При­тул­ку; ки­нув­ши на них ос­тан­ній по­гляд, Хра­ни­те­лі по­пря­му­ва­ли геть.

Бі­ля Бру­ї­нен­сь­ко­го Бро­ду во­ни зі­йшли з до­ро­ги і, звер­нув­ши на пів­день, пішли ву­зь­кою сте­жи­ною по гор­б­ку­ва­тій міс­це­вос­ті. їм тре­ба бу­ло до­три­му­ва­ти­ся цьо­го на­прям­ку ба­га­то миль і днів. Без­плід­на, не­рів­на зем­ля тут бу­ла менш при­сто­со­ва­на для ман­д­рів, ніж зе­ле­ні до­ли­ни Ве­ли­кої Рі­ки по дру­гий бік гір­сь­ко­го пас­ма, але за­те й во­ро­жих очей бу­ло мен­ше. До­сі шпи­гу­ни Са­у­ро­на рід­ко бу­ва­ли в цих від­люд­них кра­ях, а сте­жи­ни бу­ли ві­до­мі ли­ше ель­фам Рі­вен­дел­лу. По­пе­ре­ду за­го­ну йшли Ган­дальф та Ара­горн, що доб­ре знав ці міс­ця й на­ма­цу­вав шлях у тем­ря­ві. За ни­ми лан­цюж­ком тяг­ли­ся ін­ші, ос­тан­нім гос­т­ро­окий Ле­го­лас.

З пер­ших днів по­до­ро­жі, важ­ких та без­ра­діс­них, Фро­до за­па­м’я­тав тіль­ки ві­тер. Ми­на­ли по­хму­рі дні, а кри­жа­ний ві­тер все по­ду­вав з гір, і ні­який одяг не за­хи­щав від йо­го без­жаль­них по­ри­вів. Хо­ча всі бу­ли доб­ре одяг­ну­ті, ані на від­по­чин­ку, ані в ру­сі не вда­ва­ло­ся вря­ту­ва­ти­ся від не­стер­п­но­го хо­ло­ду. Опів­дні во­ни зу­пи­ня­ли­ся й ля­га­ли спа­ти, але по­га­но спа­ло­ся у вир­вах або під ку­ща­ми те­ре­ну. Уве­че­рі до­зор­ні пі­ді­й­ма­ли спля­чих; роз­во­ди­ти ба­гат­тя за­зви­чай не ри­зи­ку­ва­ли, а то­му обі­да­ли по­ну­ро, всу­хо­м’ят­ку і вно­чі ви­ру­ша­ли да­лі, на­ма­га­ю­чись три­ма­ти­ся на­прям­ку на пів­день.

Спо­чат­ку го­бі­там зда­ва­ло­ся, що ру­ха­ю­ть­ся во­ни не швид­ше за сли­ма­ка: йдуть, йдуть, йдуть, а ні­ку­ди не при­хо­дять; день у день дов­кіл­ля не змі­ню­ва­ло­ся. Але го­ри не­впин­но на­бли­жа­ли­ся. На пів­день від Рі­вен­дел­лу во­ни пі­ді­й­ма­ли­ся все ви­ще, ви­ги­на­ю­чись на за­хід, а бі­ля під­ніж­жя пас­ма ще шир­ше роз­ляг­ла­ся сму­га го­лих па­гор­бів та гли­бо­ких уще­лин, в яких хо­ва­лись бур­са­ки. Сте­жи­ни зу­стрі­ча­ли­ся рід­ко, во­ни пет­ля­ли і час­то за­во­ди­ли на край кру­то­го яру чи у зрад­ли­ву дра­го­ви­ну.

На дру­гий тиж­день по­до­ро­жі по­го­да змі­ни­ла­ся. Ві­тер зне­на­ць­ка ущух, а по­тім за­дув з пів­дня. Хма­ри швид­ко про­біг­ли й роз­та­ну­ли, і рап­том в не­бі з’я­ви­ло­ся сон­це, хо­лод­не, але яс­к­ра­ве. Піс­ля ви­снаж­ли­во­го ніч­но­го пе­ре­хо­ду ще­бе­нис­тим ґрун­том на­став хо­лод­ний яс­ний сві­та­нок. Ман­д­рів­ни­ки до­сяг­ли скуп­чен­ня ни­зь­ких па­гор­бів, увін­ча­них ста­рез­ни­ми де­ре­ва­ми з сі­ро‐зе­ле­ни­ми стов­бу­ра­ми, не­на­че ви­рі­зь­б­ле­ни­ми з то­го ж ка­ме­ня, що й го­ри. Це був па­дуб‐гос­т­ро­лист: тем­не лис­тя бли­ща­ло, а чер­во­ні яго­ди так і ся­я­ли під про­мін­ням вра­ніш­ньо­го сон­ця.

Да­ле­ко на пів­дні Фро­до по­ба­чив не­яс­ні си­лу­е­ти ви­со­ких гір, які сто­я­ли, во­че­видь, по­пе­рек їх­ньо­го шля­ху. Лі­во­руч зді­й­ма­ли­ся три пі­ки — най­ви­щий, на­че зуб, по­си­ла­ний сні­гом, був ближ­че від усіх. Йо­го го­лі пів­ніч­ні схи­ли ще хо­ва­ли­ся у ті­ні, але там, ку­ди впа­ли про­ме­ні сон­ця, ка­мінь на­че жа­ром па­лав.

Ган­дальф, сто­я­чи по­ряд з Фро­до, по­ди­вив­ся ту­ди з‐під ру­ки:

— Ми не­по­га­но йшли! Тут ме­жа кра­ї­ни, яку лю­ди на­зи­ва­ють Хол­лін — Зем­ля гос­т­ро­лис­та. Ко­лись, у щас­ли­ві­ші ча­си, тут у ве­ли­кій кіль­кос­ті жи­ли ель­фи, й зва­лась во­на Ере­гі­он. Пта­хам ле­ті­ти до неї со­рок п’ять ліг, а ми по зем­лі пройшли знач­но біль­ший шлях. І зем­ля, й по­го­да тут бу­дуть м’як­ши­ми, хо­ча не­без­пе­ка, ма­буть, ще зрос­те.

— Та не­хай, а все ж та­ки справ­ж­ній сві­та­нок — при­єм­на річ, — ска­зав Фро­до, віц­ки­да­ю­чи кап­тур й під­став­ля­ю­чи об­лич­чя ран­ко­во­му сон­цю.

— Але чо­му ж го­ри прос­то по­пе­ре­ду? — спи­тав Пін. — Ми, ма­буть, вно­чі від­хи­ли­ли­ся на схід?

— Ні, — ска­зав Ган­дальф, — прос­то за яс­ної по­го­ди да­лі вид­но. За ци­ми пі­ка­ми хре­бет ви­ги­на­є­ть­ся до пів­ден­но­го схо­ду. В Ел­рон­да ба­га­то карт, ти хо­ча б за­гля­дав у них?

— Іно­ді, — від­по­вів Пін, — але по­га­но па­м’я­таю. У Фро­до в го­ло­ві та­кі ре­чі кра­ще збе­рі­га­ю­ть­ся.

— Ну, а ме­ні ні­якої кар­ти не тре­ба, — ска­зав Гім­лі, під­хо­дя­чи до них ра­зом з Ле­го­ла­сом; в йо­го гли­бо­ко по­са­дже­них очах за­сві­тив­ся див­ний вог­ник. — Там зем­ля, де пра­цю­ва­ли на­ші пра­щу­ри, об­ри­си цих гір від­би­ті гно­ма­ми і в ме­та­лі, і в ка­мін­ні, про них спі­ва­ють і роз­по­ві­да­ють..; Ви­со­ко здій­ма­ю­ть­ся во­ни у на­ших мрі­ях — Ба­раз, Зі­рак та Ша­т­гур. Я ли­ше од­но­го ра­зу ба­чив їх на­яву, зда­ля, але знаю і ви­гляд їх­ній, і ймен­ня, бо під ни­ми ле­жить Ка­зад‐Дум, Гном­сь­кі Ко­паль­ні, або Чор­на Бе­зод­ня — Ме­рія по‐ель­фій­сь­ки. Ось Ба­ра­зін­бар — Баг­ря­ний Ріг, жор­с­то­кий Ка­рад­рас, да­лі Сріб­ний Шо­лом і Хмар­ний Верх, Ке­леб­діл Бі­лий та Фа­ну­їд­хол Сі­рий, що їх ми зве­мо Зі­рак­зі­гил та Бун­ду­шат­тур.

Там Ім­лис­ті Го­ри роз­сту­па­ю­ть­ся, і між їх­ні­ми від­ро­га­ми хо­ва­є­ть­ся не­за­бут­ній Аза­нул­бі­зар, Ма­ре­ва До­ли­на, ель­фій­сь­кий Нан­да­гі­рі­он;

— Са­ме до неї ми й пря­му­є­мо, — ска­зав Ган­дальф. — Як­що по­щас­тить прой­ти пе­ре­ва­лом Баг­ря­но­го Ро­гу, по да­ле­ко­му бо­ку Ка­рад­ра­са, ми спус­ти­мо­ся Ма­ре­вим Кас­ка­дом у гли­бо­ку до­ли­ну Дзер­каль­ної За­во­ді, де бе­ре свій по­ча­ток від сту­де­них дже­рел рі­ка Сріб­на Стру­на.

— Тем­ні во­ди Ке­лед‐За­ра­му, — ска­зав Гім­лі, — і хо­лод­ні дже­ре­ла Кі­бель‐На­ли. Сер­це моє трем­тить від на­дії, що я не­за­ба­ром мо­жу їх по­ба­чи­ти!

— Хай по­ті­шить те­бе це ви­до­ви­ще, мій доб­рий гно­ме! — по­ба­жав Ган­дальф. — Але які б не бу­ли твої праг­нен­ня, ми не змо­же­мо там за­три­ма­ти­ся. Ми ма­є­мо спус­ти­ти­ся Стру­ною у та­єм­ні лі­си, звід­ти до Ве­ли­кої Рі­ки, а там... — він за­мовк. , :

— Ну, і ку­ди ж там? — спи­тав Мер­рі.

— До ме­ти на­ших ман­д­рів — зреш­тою, — до­дав Ган­дальф. — Не мож­на за­га­ду­ва­ти да­ле­ко на­пе­ред. Бу­де­мо ра­ді вже й то­му, що пер­шу час­ти­ну шля­ху бла­го­по­луч­но прой­де­но. Тут, ма­буть, мож­на й від­по­чи­ти, не тіль­ки вдень, але й вно­чі. По­віт­ря Хол­лі­ну ці­лю­ще; зем­лі, де ко­лись меш­ка­ли ель­фи, дов­го збе­рі­га­ють па­м’ять про них, і ба­га­то має ско­ї­ти­ся ли­ха, щоб па­м’ять ця зі­в’я­ла...

— Це так, — ска­зав Ле­го­лас, — але ту­теш­ні ель­фи бу­ли зо­всім ін­ші, ніж ми, лі­со­ві жи­те­лі. Де­ре­ва й тра­ви за­бу­ли про них, тіль­ки ка­мін­ня ще жа­лі­є­ть­ся: «Во­ни те­са­ли нас, во­ни при­кра­ша­ли нас, ви­со­ко ми зве­де­ні, а ни­ні по­ки­ну­ті»... Во­ни пішли. Дав­ним‐дав­но пішли во­ни до Сріб­ної Га­ва­ні.

То­го ж ран­ку во­ни роз­па­ли­ли вог­ни­ще у гли­бо­ко­му ви­до­лин­ку, ото­че­но­му ку­ща­ми па­ду­ба, й ве­че­ря‐сні­да­нок ви­да­ли­ся ве­се­лі­ши­ми, ніж у всі по­пе­ред­ні дні. Спа­ти вкла­да­лись не­квап­но, адже по­пе­ре­ду бу­ла ці­ла ніч, та ще й від­по­чи­нок до на­ступ­но­го ве­чо­ра. Ман­д­рів­ни­ки смі­я­ли­ся, роз­мов­ля­ли, один Ара­горн був мов­чаз­ний та при­гні­че­ний. За­ли­шив­ши то­ва­рис­т­во, він пі­шов на край уло­го­ви­ни й дов­го сто­яв там у ті­ні де­ре­ва, по­гля­да­ю­чи на пів­день та за­хід та до чо­гось при­слу­ха­ю­чись. По­вер­нув­шись, він по­хму­ро по­ди­вив­ся на сво­їх без­тур­бот­них су­пут­ни­ків.

— У чо­му спра­ва, Блу­ка­чу? — гук­нув йо­го Мер­рі. — Що ти там ви­див­ля­єш­ся? То­бі не ви­ста­чає схід­но­го віт­ру?

— Зо­всім ні. Не ви­ста­чає ме­ні де­чо­го ін­шо­го. Я бу­вав у Хол­лі­ні у будь‐яку по­ру ро­ку. Ні­яких по­се­лень тут дав­но вже не­ма, але ці­лий рік пов­но зві­рів, а особ­ли­во пта­хів. А за­раз крім вас тут ні­хто не шу­мить. Я пе­ре­ві­ряв: на ба­га­то миль на­в­кру­ги ані жод­но­го зву­ку, й ва­ші го­ло­си лу­ною від­би­ва­ю­ть­ся від зем­лі. Я не ро­зу­мію, що це озна­чає.

Ган­дальф од­ра­зу на­сто­ро­жив­ся:

— А хі­ба це не мож­на по­яс­ни­ти яко­юсь простою при­чи­ною? На­при­клад, по­ди­вом від по­яви чо­ти­рьох го­бі­тів, не ка­жу­чи вже про всіх ін­ших? Тут і лю­дей рід­ко ба­чать і чу­ють!

— Доб­ре бу­ло б, як­би так, — ска­зав Ара­горн. — Але ме­не не по­ли­шає на­пру­жен­ня, на­віть страх, чо­го ні­ко­ли не бу­ло ра­ні­ше.

— От­же, тре­ба бу­ти обе­реж­ні­ши­ми, — ска­зав Ган­дальф. — Ко­ли бе­реш із со­бою Слі­до­пи­та, особ­ли­во та­ко­го, як Ара­горн, кра­ще при­слу­ха­ти­ся до йо­го від­чут­тів. При­пи­ни­мо гуч­ні роз­мо­ви, по­ста­ви­мо вар­то­вих. Від­по­чи­вай­те ти­хо!

Чер­гу­ва­ти пер­шо­му до­ве­ло­ся Се­му, але Ара­горн при­єд­нав­ся до ньо­го. Всі ін­ші по­сну­ли, й на­ста­ла та­ка ти­ша, що прой­ня­ло на­віть Се­ма. Бу­ло чу­ти по­дих тих, хто спав. По­ні на па­со­ви­сь­ку по­плес­ку­вав хвос­том та зрід­ка пе­ре­сту­пав ко­пи­та­ми, а зда­ва­ло­ся, на­че він гри­мав на усю око­ли­цю. Сем чув, як по­кла­цу­ють йо­го влас­ні суг­ло­би при кож­но­му по­ру­сі. У мер­т­вій ти­ші сон­це пі­ді­й­ма­ло­ся все ви­ще в яс­но­му бла­кит­но­му не­бі. Але рап­том да­ле­ко на пів­дні з’я­ви­лась тем­на пля­ма і ста­ла зрос­та­ти, не­на­че хма­ра ди­му, яку гнав ві­тер.

— Що це, Блу­ка­чу? На хма­ру не схо­же, — про­ше­по­тів Сем.

Ара­горн, не від­по­ві­да­ю­чи, пи­ль­но вдив­ляв­ся у не­бо. Але не­за­ба­ром і Сем по­ба­чив ве­ли­чез­ну зграю пта­хів. Во­ни стрім­ко мча­ли, ви­пи­су­ю­чи ко­ла й ки­да­ю­чись у різ­ні бо­ки, не­на­че шу­ка­ли щось на зем­лі; і во­ни не­впин­но на­бли­жа­ли­ся.

— Ля­гай до­лі­лиць і мов­чи! — про­си­чав Ара­горн, втя­гу­ю­чи Се­ма у тінь па­ду­ба: ці­ле вій­сь­ко пта­хів ві­до­кре­ми­ло­ся від зграї й по­ле­ті­ло ни­зь­ко по­над зем­лею прос­то до па­гор­бів. Се­мо­ві пта­хи зда­ли­ся схо­жи­ми на ду­же ве­ли­ких ґав. Во­ни три­ма­ли­ся так щі­ль­но, що тінь їх­ня хма­рою вкри­ла зем­лю. Ко­ли зграя про­но­си­ла­ся над уло­го­ви­ною, ли­ше один з пта­хів хрип­ко кряк­нув‐

Ара­горн пе­ре­че­кав, по­ки зграя зник­ла на пів­ніч­но­му за­хо­ді й не­бо зно­ву очис­ти­ло­ся, і тіль­ки то­ді пі­шов бу­ди­ти Ган­даль­фа.

— Тьма чор­них кру­ків круж­ляє над пе­ред­гі­р’ям, — ска­зав він, — за­раз во­ни пром­ча­ли над Хол­лі­ном. Це по­ро­да «кре­байн» з Фан­гор­ну й об­лас­ті Тем­но­ли­ких, тут во­ни не гніз­дя­ть­ся. Не знаю, що їм тут по­тріб­но. Мо­же, ря­ту­ю­ть­ся від яко­гось ли­ха, що тра­пи­ло­ся на пів­дні; але ві­ро­гід­ні­ше, що їх по­сла­но роз­ві­да­ти ці зем­лі. Ба­чив я й шу­лік, що ши­ря­ли ви­со­ко у не­бі. Га­даю, вар­то пі­ти звід­си сьо­год­ні уве­че­рі. За Хол­лі­ном сте­жать — тут від­те­пер не­має нам при­тул­ку.

— Але то­ді сте­жать і за пе­ре­ва­лом, — ска­зав Ган­дальф. — Ні­як не збаг­ну, як нам пробра­ти­ся ту­ди не­по­міт­но. Га­разд, у свій час ми й це об­мір­ку­є­мо. А що до то­го, щоб пі­ти звід­си, то ти, во­че­видь, ма­єш ра­цію.

— Доб­ре, що на­ше вог­ни­ще май­же не ди­мить й при­гас­ло до по­яви пта­хів, — ска­зав Ара­горн. — Те­пер за­га­си­мо йо­го зо­всім та біль­ше не бу­де­мо роз­па­лю­ва­ти.

— От про­клят­тя, га? — обу­рив­ся Пін. — Ані від­по­чи­ти, ані зі­грі­ти­ся! — (Но­ви­ну цю йо­му роз­по­ві­ли, ко­ли він про­ки­нув­ся ближ­че до ве­чо­ра.) — І все че­рез зграю яки­хось ґав! Я ж бо роз­ра­хо­ву­вав як слід під­крі­пи­ти­ся, по­по­їс­ти га­ря­чо­го...

— Йди упе­ред і спо­ді­вай­ся на щас­тя, — по­ра­див Ган­дальф. — Мож­ли­во, на те­бе че­ка­ють не­спо­ді­ва­ні бен­ке­ти... Я й сам не від­мо­вив­ся б ви­ку­ри­ти спо­кій­но лю­ль­ку та зі­грі­ти но­ги. Але од­не мо­жу обі­ця­ти на­пев­не: да­лі на пів­день ста­не теп­лі­ше.

— Хоч би не за­над­то га­ря­че, — про­ше­по­тів Сем до Фро‐до. — Але я, ба­ч­те, хо­тів би ско­рі­ше по­ба­чи­ти цю Вог­ня­ну Го­ру, так би мо­ви­ти, кін­це­ву зу­пин­ку. Я був при­й­няв за неї цей Чер­во­ний Ріг, чи то як там йо­го, по­ки Гім­лі не ви­клав усе як є на­справ­ді. Ох і мо­ва ж у гно­мів, ще­ле­пи зла­ма­єш!

Сем так і не на­вчив­ся спів­став­ля­ти ма­люн­ки на кар­тах з дій­с­ніс­тю; чис­ла йо­му ні­чо­го не ка­за­ли, а‐не­ві­до­мі прос­то­ри зда­ва­ли­ся без­меж­ни­ми, і він не міг вір­но уя­ви­ти со­бі прой­де­ну від­стань.

Весь цей день за­гін про­вів у схро­ні. Чор­ні пта­хи ще кіль­ка ра­зів по­вер­та­ли­ся, але ко­ли чер­во­не сон­це схи­ли­лось на за­хід, зник­ли на пів­дні. У су­тін­ках за­гін ви­ру­шив та, узяв­ши те­пер тро­хи на схід, по­пря­му­вав до Ка­рад­ра­су, чий да­ле­кий пік ще чер­во­нів в ос­тан­ніх про­ме­нях сон­ця. Не­бо по­ть­мя­ні­ло, од­на за од­ною про­сту­пи­ли зір­ки,

Ара­горн ви­вів їх на доб­ру стеж­ку. Фро­до зда­ло­ся, що це за­лиш­ки ста­ро­дав­ньої до­ро­ги, ко­лись ши­ро­кої та ста­ран­но про­кла­де­ної, від Хол­лі­ну до пе­ре­ва­лу. У не­жи­вій пус­те­лі, де тіль­ки віт­ри скиг­ли­ли, без­лад­ним роз­си­пом ле­жа­ло ка­мін­ня слі­ди ви­рі­зь­б­ле­них ві­зе­рун­ків ще бу­ли по­міт­ні на них. Пов­ний мі­сяць під­бив­ся над го­ра­ми, залляв зем­лю блі­дим світ­лом, й ті­ні ка­ме­нів ста­ли ву­гі­ль­но‐чор­ни­ми.

На­ста­ла до­світ­ня сту­де­на го­ди­на, мі­сяць за­хо­див. Фро­до по­ди­вив­ся на не­бо і рап­том чи то по­ба­чив, чи то від­чув, як див­на тінь пройш­ла по зір­ках — во­ни на мить за­ть­ма­ри­лись, а по­тім знов яс­к­ра­во за­бли­ща­ли. Фро­до здриг­нув­ся.

— Ти ба­чив, уго­рі щось про­май­ну­ло? — по­шеп­ки спи­тав він у Ган­даль­фа, який ішов по­пе­ре­ду,

— Не ба­чив, але від­чув, — від­по­вів маг. — Мо­же, це ли­ше клап­тик тон­кої хма­рин­ки?

— За­над­то вже швид­ко во­но мча­ло­ся, — про­бур­мо­тів Ара­горн. — Та ще про­ти віт­ру...

Біль­ше за ніч ні­чо­го не тра­пи­лось. Ра­нок був ще яс­к­ра­ві­ший за учо­раш­ній, але так са­мо хо­лод­ний; зно­ву здій­мав­ся схід­ний ві­тер. Ще два дні во­ни йшли, по­ві­ль­но, але не­впин­но пі­ді­й­ма­ю­чись; до­ро­га зви­ва­ла­ся гор­ба­ми, го­ри на­бли­жа­ли­ся, на­гро­ма­д­жу­ва­ли­ся все ви­ще. Тре­тьо­го ран­ку мо­гут­ній пік Ка­рад­ра­су по­став пря­мо пе­ред ни­ми. За­сні­же­на вер­ши­на йо­го ви­блис­ку­ва­ла сріб­лом, але кру­ті го­лі схи­ли бу­ли тьмя­но‐бру­нат­ні, на­че об­ли­ті кро­в’ю.

Не­бо хма­ри­ло­ся, сон­це ледь про­гля­да­ло. Ві­тер ві­яв з. пів­ніч­но­го схо­ду. Ган­дальф гли­бо­ко зі­тх­нув і озир­нув­ся.

— Зи­ма на­здо­га­няє нас, — не­го­лос­но ска­зав він Ара­гор­ну. — Пів­ніч­ні вер­хи за­сні­же­ні си­ль­ні­ше, ніж зви­чай­но, сніг ле­жить на­віть на схи­лах. Сьо­год­ні вно­чі ми під­ні­ме­мо­ся шля­хом до пе­ре­ва­лу. На ву­зь­кій стеж­ці нас мо­жуть по­мі­ти­ти та влаш­ту­ва­ти якусь пас­т­ку, та й по­го­да мо­же ста­ти най­за­пек­лі­шим на­шим во­ро­гом. Що ти те­пер ду­ма­єш про об­ра­ний шлях, Ара­гор­не?

Фро­до по­чув ці сло­ва і зро­зу­мів, що у Ган­даль­фа з Ара­гор­ном три­ває якась су­пе­реч­ка, по­ча­та вже дав­но. Він з три­во­гою при­слу­хав­ся.

— Я не ду­маю ні­чо­го доб­ро­го про на­шу по­до­рож з по1‐ча­і­ку і до кін­ця, ти це зна­єш, Ган­даль­фе, — від­по­вів Ара­горн. — Чим да­лі ми за­йде­мо, тим біль­ше по­сип­ле­ть­ся не­без­пек, ві­до­мих і не­ві­до­мих. Пе­рей­ти че­рез го­ри не­об­хід­но, і у зво­лі­кан­ні сен­су не­ма. Да­лі на пів­день го­ри не­при­ступ­ні аж до са­мо­го Ро­хан­сь­ко­го про­хо­ду. Аз то­го ча­су, як я до­ві­дав­ся від те­бе про Са­ру­ма­на, цей шлях не зда­є­ть­ся ме­ні ро­зум­ним. Хто­зна, на чи­є­му бо­ці за­раз марк­гра­фи Ро­ха­ну?

— Дій­с­но, хто знає? — під­хо­пив Ган­дальф. — Але є й ін­ший шлях — в об­хід Ка­рад­ра­су, тем­ний і та­єм­ний. Я вже за­во­див мо­ву про ньо­го... —

— Але по­чи­на­ти зно­ву не вар­то. По­ки що не вар­то. Ні­чо­го не ка­жи ін­шим, про­шу те­бе, до­ки не з’я­су­є­ть­ся, що ін­шо­го шля­ху не­має!

— Ми по­вин­ні все ви­рі­ши­ти, перш ніж ви­ру­ши­мо да­лі, — за­пе­ре­чив Ган­дальф.

— То­ді зва­жи­мо усі «за» та «про­ти» і по­мір­ку­є­мо, по­ки всі спа­ти­муть, — ска­зав Ара­горн.

Опів­дні, ко­ли за­кін­чу­ва­ли сні­да­ти, Ган­дальф та Ара­горн ві­дій­шли убік, на­чеб­то ми­лу­ю­чись Ка­рад­ра­сом, Схи­ли го­ри те­пер по­тем­ні­ша­ли, вер­хів­ка хо­ва­лась у сі­рих хма­рах. Фро­до сте­жив за ни­ми, ці­кав­ля­чись, чим скін­чи­ть­ся су­пе­реч­ка.

По­вер­нув­шись до су­пут­ни­ків, Ган­дальф ого­ло­сив, що ви­рі­ше­но ки­ну­ти ви­клик по­го­ді та під­ня­ти­ся на пе­ре­вал. У Фро­до від­ляг­ли від сер­ця. Він не мав уя­ви, про який‐та­кий тем­ний і та­єм­ний шлях йшло­ся, але по­мі­тив, як спо­хмур­нів Ара­горн ли­ше при згад­ці про ньо­го, й те­пер зра­дів, що ту­ди не пі­де.

— Ви­хо­дя­чи з по­мі­че­них мною ознак, за Баг­ря­ним Ро­гом мо­жуть сте­жи­ти, — ска­зав Ган­дальф. — По­го­да та­кож не­на­дій­на — нас мо­же на­здог­на­ти сніг. Йти до­ве­де­ть­ся ду­же швид­ко, але на­віть і то­ді схо­джен­ня до пе­ре­ва­лу ви­ма­га­ти­ме що­най­мен­ше два пе­ре­хо­ди. Сьо­год­ні ра­но спо­но­чіє. Тре­ба ви­хо­ди­ти од­ра­зу, як збе­ре­тесь.

— Я до­зво­лю со­бі да­ти вам по­ра­ду, — ска­зав Бо­ро­мир, — як уро­дже­нець Бі­лих Гір, зна­йо­мий з гір­сь­ки­ми по­хо­да­ми. До­ки ми не спус­ти­мо­ся на той бік, нам бу­де до­шку­ля­ти си­ль­ний, а мо­же, й лю­тий хо­лод. Від­мо­вив­шись від вог­ни­ща, ми не ста­не­мо менш по­міт­ни­ми, а тіль­ки про­мер­з­не­мо до смер­ті. Тут ще рос­туть ку­щі та де­ре­ва — то не­хай ко­жен на­бе­ре в’яз­ку хми­зу, скіль­ки змо­же не­сти.

— І Білл де­що при­хо­пить, так, хлоп­че? — ска­зав Сем. По­ні сум­но, але по­кір­ли­во по­ди­вив­ся на ньо­го.

— Доб­ре, — по­го­див­ся маг, —. але ви­ко­рис­та­є­мо ми цей хмиз ли­ше у ви­пад­ку, як­що до­ве­де­ть­ся оби­ра­ти між вог­нем і смер­тю.

Спо­чат­ку за­гін про­су­вав­ся впе­ред ду­же швид­ко. Але не­за­ба­ром під­йом став кру­тим і важ­ким. До­ро­га зви­ва­ла­ся по кру­чі, по­де­ку­ди зо­всім зни­ка­ла під за­ва­ла­ми ка­м’я­них брил. Під важ­ки­ми хма­ра­ми пе­ред­час­но згу­ща­ві­ла ніч­на ім­ла. Різ­кий ві­тер свис­тів по­між скель. Опів­но­чі во­ни опи­ни­лись при­близ­но на се­ре­ди­ні ве­ли­чез­ної го­ри. Те­пер ву­зь­ка стеж­ка за­вер­та­ла лі­во­руч під пря­мо­вис­ною сті­ною, а звер­ху, не­ви­ди­мі у тем­ря­ві, на­ви­са­ли по­хму­рі гро­мад­дя Ка­рад­ра­су. Пра­во­руч тем­ним про­вал­лям по­зна­чи­лось урви­ще — край гли­бо­кої уще­ли­ни.

Із зу­сил­лям по­до­ла­ли во­ни ще час­ти­ну схи­лу й зу­пи­ни­ли­ся пе­ре­по­чи­ти. Щось м’я­ке тор­к­ну­ло­ся що­ки Фро­до. Під­ніс­ши ру­ку, він по­ба­чив у се­бе на ру­ка­ві не­яс­ні пля­ми ла­па­то­го сні­гу. Зби­ра­лось на бу­рю.

Схо­джен­ня три­ва­ло, але не­вдов­зі сніг пі­шов су­ці­ль­ною сті­ною, став за­ліп­ля­ти очі. Фро­до лед­ве від­різ­няв тем­ні зі­гну­ті по­ста­ті Ган­даль­фа й Ара­гор­на всьо­го за кіль­ка кро­ків по­пе­ре­ду.

— Не до впо­до­би ме­ні це, — про­бур­ко­тів, від­са­пу­ю­чись, Сем у ньо­го за спи­ною. — Доб­ре ба­чи­ти сніг гар­ним яс­ним ран­ком, ко­ли вста­єш з ліж­ка та ви­зи­ра­єш у ві­кон­це. Кра­ще б ця хмар­ка про­си­па­ла­ся над Го­бі­то­ном! Ото б Ш там зра­ді­ли!

Си­ль­ні сні­го­па­ди бу­ли рід­кіс­тю у всіх чвер­тях Го­бі­танїї, крім Пів­ніч­ної, й зав­жди вва­жа­ли­ся при­єм­ною по­ді­єю та при­во­дом для ра­до­щів. Жо­ден ста­ро­жил (крім Бі­ль­бо) вже не міг па­м’я­та­ти Ли­хої зи­ми 1311 ро­ку, ко­ли Брен­ді­ві­на за­мер­з­ла і бі­лі вов­ки вдер­ли­ся у Го­бі­та­нію по кри­зі.

Ган­дальф зу­пи­нив­ся. Сніг ле­жав шап­кою на йо­го пле­чах та кап­ту­рі. На зем­лі шар сні­гу вже ся­гав до щи­ко­лот­ки.

— Цьо­го я й по­бо­ю­вав­ся. Що ска­жеш, Ара­гор­не?

— Я цьо­го теж по­бо­ю­вав­ся, але мен­ше, ніж ін­шо­го. Звіс­но, ви­со­ко в го­рах, на­віть тут, ближ­че до пів­дня, зав­жди ри­зи­ку­єш по­тра­пи­ти у сні­го­пад. Що­прав­да, він рід­ко бу­ває тут та­ким гус­тим, ще й на та­кій ви­со­ті: тут стеж­ка за­зви­чай чис­та про­тя­гом усі­єї зи­ми.

— Чи не ста­ран­ням Во­ро­га це ста­ло­ся? — спи­тав Бо­ро­мир. — У нас ка­жуть, на­че він вміє ке­ру­ва­ти гро­за­ми в го­рах Ті­ні на кор­до­нах Мор­до­ру, У ньо­го див­ні здіб­нос­ті й ба­га­то спі­ль­ни­ків...

— Дов­гу ж він мав від­рос­ти­ти ру­ку, — зди­ву­вав­ся Гім­лі, — як­що міг за три­ста ліг при­гна­ти сніг з пів­но­чі на на­ші го­ло­ви!

— Так, ру­ка йо­го по­дов­ша­ла, — ска­зав Ган­дальф.

До­ки во­ни від­по­чи­ва­ли, ві­тер ущух і сніг май­же при­пи­нив­ся. Поплен­та­лись да­лі — але не зро­би­ли й п’я­ти­сот кро­ків, як бу­ря від­но­ви­ла­ся з но­вою лют­тю. Ві­тер за­вив, сні­го­пад пе­ре­тво­рив­ся у слі­пу­чий бу­ре­вій; не­за­ба­ром на­віть Бо­ро­ми­ро­ві ста­ло важ­ко йти. Го­бі­ти, зі­гнув­шись у три по­ги­бе­лі, ста­ран­но йшли, хо­ва­ю­чись за спи­ни сво­їх ро­с­лих то­ва­ри­шів, але бу­ло зро­зу­мі­ло: як­що за­ві­рю­ха не вщух­не, да­ле­ко во­ни не вте­чуть. У Фро­до но­ги млі­ли від уто­ми. Пін лед­ве во­ру­шив­ся. На­віть Гім­лі, ви­три­ва­лий, як усі гно­ми, із зу­сил­лям про­би­рав­ся впе­ред.

Рап­том весь за­гін зу­пи­нив­ся, на­че за не­чут­ною ко­ман­дою. У тем­ря­ві по­чу­ли­ся мо­то­рош­ні го­ло­си. Мож­ли­во, то бу­ли ли­ше пус­то­щі віт­ру у трі­щи­нах та про­вал­лях ске­ляс­тої сті­ни, але зда­ва­лось, на­че хтось про­низ­ли­во ве­ре­щить і ди­ко, з під­ви­ван­ням, ре­го­че. З го­ри ко­ти­ло­ся ка­мін­ня, про­лі­та­ло над го­ло­ва­ми та па­да­ло по­за­ду ман­д­рів­ни­ків. Раз у раз з не­ви­ди­мої вер­ши­ни зри­ва­ли­ся, глу­хо ро­ко­чу­чи, ве­ли­кі ва­лу­ни.

— Сьо­год­ні да­лі йти не­мож­ли­во, — ска­зав Бо­ро­мир. — Хто хо­че, хай на­зи­ває це віт­ром, але я чую го­ло­си, і ду­же лю­ті; а ка­ме­ні по­ці­лю­ють са­ме в нас!

— Я на­зи­ваю це віт­ром, — ска­зав Ара­горн, — і все ж та­ки ти ма­єш ра­цію. Є у сві­ті чи­ма­ло сил, во­ро­жих до усіх дво­но­гих іс­тот без ви­нят­ку. Во­ни ма­ють свої влас­ні ці­лі, й Са­у­ро­ну во­ни не слу­жать. Час­то во­ни на­віть ста­ріш за ньо­го й ра­ні­ше з’я­ви­ли­ся у світ.

— Ка­рад­рас здав­на зва­ли Жор­с­то­ким, — на­га­дав Гім­лі, — і сла­ва в ньо­го по­га­на з дав­ніх‐да­вен, ко­ли про Са­у­ро­на у цих кра­ях й чут­ки не бу­ло.

— Чи не од­на­ко­во, хто су­про­тив­ник, як­що ми не в змо­зі по­до­ла­ти йо­го? — за­зна­чив Ган­дальф.

— То що ж ма­є­мо ро­би­ти? — жа­ліс­но ви­гук­нув Пін (він чіп­ляв­ся, трем­тя­чи, за Мер­рі та Фро­до).

— Або зу­пи­ни­ти­ся, або по­вер­ну­ти­ся, — від­по­вів Ган­дальф, — Йти да­лі не мож­на. Тро­хи ви­ще, як­що я пра­ви­ль­но па­м’я­таю, сте­жи­на від­хо­дить від скель до не­ве­лич­кої за­па­ди­ни під дов­гим уко­сом з твер­дої по­ро­ди. Там не схо­ва­ти­ся ані від сні­гу, ані від кам­не­па­ду, ані від чо­го ін­шо­го. —

— Але й по­вер­та­ти­ся, до­ки бу­ря не вщух­ла, теж не­мож­ли­во, — ска­зав Ара­горн. — Адже, ко­ли ми під­ні­ма­лись, нам не тра­пи­лось укрит­тя більш при­дат­но­го, ніж ця ске­ляс­та сті­на.

— Оце так укрит­тя! — про­бур­мо­тів Сем. — Чи од­на сті­на без да­ху — ці­лий дім?

Увесь за­гін те­пер зі­брав­ся під ске­лею, при­ту­ля­ю­чись до неї яко­мо­га щі­ль­ні­ше. Во­на бу­ла злег­ка по­хи­лою у бік пів­дня й мог­ла так‐сяк при­кри­ти ман­д­рів­ни­ків від пів­ніч­но­го віт­ру та ка­мін­ня, що па­да­ло з го­ри. Але ві­тер зі сні­гом, що па­дав усе гус­ті­ше, так і шма­гав у ві­чі зві­ду­сіль. Во­ни зби­ли­ся тіс­ною ку­пою, спи­на­ми до сті­ни. Го­бі­ти при­лаш­ту­ва­ли­ся під бо­ком по­ні; Білл тер­п­ля­че зго­див­ся за­ту­ли­ти їх, але не­вдов­зі сні­гу на­ме­ло йо­му ви­ще ко­лін, і за­ме­ти все біль­ша­ли. Як­би го­бі­ти бу­ли са­мі; без ви­щих су­пут­ни­ків, їх за­си­па­ло б зо­всім.

Сон­ли­вість здо­ла­ла Фро­до; він швид­ко за­ну­рю­вав­ся у теп­лу, ту­ман­ну дрі­мо­ту. Йо­му зда­ва­ло­ся, на­че во­гонь зі­грі­ває йо­го ступ­ні, а з ті­ні по ін­ший бік вог­ни­ща лу­нає го­лос Бі­ль­бо: «Я не ду­же ви­со­кої дум­ки про твій що­ден­ник. Сні­го­ва бу­ря два­на­д­ця­то­го січ­ня! За­ра­ди її опи­су не вар­то бу­ло по­вер­та­ти­ся!»

— Але ж я хо­тів від­по­чи­ти, ви­спа­ти­ся, Бі­ль­бо! — із зу­сил­лям ви­мо­вив Фро­до й од­ра­зу від­чув, що йо­го тру­сять. Зі сто­го­ном по­вер­нув­ся він до дій­с­нос­ті: Бо­ро­мир роз­ки­дав сніг і під­няв йо­го з зем­лі.

— Ган­даль­фе! На­пів­ро­с­ли­ки так за­ги­нуть! Не­має сен­су тут си­ді­ти й че­ка­ти, по­ки нас за­сип­ле з го­ло­вою. Тре­ба якось ря­ту­ва­ти­ся!

— Дай‐но їм ось цьо­го, — ска­зав Ган­дальф, по­пор­пав­шись у сво­їй тор­бі й ді­став­ши шкі­ря­ну фля­гу. — Кож­но­му по ков­тку. Це про­щаль­ний да­ру­нок Ел­рон­да, слав­но­звіс­ний «ми­ру­вар» з Ім­лад­рі­су. Діє ду­же си­ль­но. Хай ви­п’ють по чер­зі!

Ков­т­нув­ши теп­лої і дух­мя­ної рі­ди­ни, Фро­до від­ра ожив, сон­ли­вість від­сту­пи­ла. Дру­зі йо­го теж під­нес­ли ду­хом, до усіх по­вер­ну­лись на­дія й ба­дьо­рість. Але сніг вщу­хав, ва­лив усе біль­ше і біль­ше, і ві­тер скиг­лив усе гуч­ні­ше.

— Чи не за­па­ли­ти нам ба­гат­тя? — рап­том спи­тав Бор мир. — Ви­би­ра­ти за­раз, схо­же, до­ве­де­ть­ся са­ме між вог­нем чи смер­тю. По­мір­куй, Ган­даль­фе: як­що ми опи­ним­ся під сні­гом, ні­які шпи­гу­ни нас, яс­на річ, не по­ба­чать, тіль­ки нам це вже бу­де бай­ду­же!

— Роз­кла­діть ба­гат­тя, як­що змо­же­те, — від­по­вів Га­дальф. — Ко­ли тут є хтось здат­ний пе­ре­жи­ти та­ку не­го­ду, він нас по­мі­тить і без вог­ню.

За­вдя­ки пе­ред­бач­ли­вос­ті Бо­ро­ми­ра за­гін мав хмиз тріс­ки, але усе ста­ло вог­ким, й ані ель­фу, ані на­віть гної не ви­ста­чи­ло вмін­ня роз­па­ли­ти во­гонь на лю­то­му віт­рі. На­реш­ті за спра­ву взяв­ся Ган­дальф. З яв­ною не­охо­тою пі­ді­брав він жмут хми­зу, влад­но ска­зав: «На­ур єн ад­ра ам­мон!» і вда­рив па­те­ри­цею у се­ре­ди­ну жму­та. Слі­пу­чі зе­ле­ний спа­лах — і по­лу­м’я охоп­лює де­ре­во, і трі­щить,: го­ди­ть­ся.

— Ну, те­пер у будь‐яко­го спо­сте­рі­га­ча від Рі­вен­дел до гир­ла Ан­ду­ї­ну ні­яких сум­ні­вів що­до ме­не не за­ли­ши­ло­ся, — про­бур­мо­тів він. — Я, так би мо­ви­ти, про­сиг­на­лив «Ган­дальф тут!»...

Але Хра­ни­те­лям бу­ло вже не до спо­сте­рі­га­чів. З вог­ні їм ста­ло ве­се­лі­ше. Де­ре­во чу­до­во го­рі­ло, ши­пів, та­ну­чи, сніг і хоч під но­га­ми від­ра­зу ста­ло сльо­та­во, це не за­ва­жа­ло грі­ти ру­ки над вог­нем. Так і сто­я­ли во­ни пліч‐о‐пліч на­в­ко­ло тан­цю­ю­чо­го вог­ню. Чер­во­не світ­ло ося­ва­ло стом­ле­ні, стур­бо­ва­ні об­лич­чя, а за ни­ми чор­ною сті­ною сто­я­ла ніч.

Але хмиз зго­рав швид­ко, а сніг усе па­дав та па­дав.

Во­гонь став при­га­са­ти; йо­го під­жи­ви­ли ос­тан­ньою блис­кав­кою.

— Ніч за­кін­чу­є­ть­ся, — ска­зав Ара­горн. — Не­вдов­зі сві­та­нок.

— Як­що ці хма­ри про­пус­тять хо­ча б якесь світ­ло, про­бур­мо­тів Гім­лі.

Бо­ро­мир ви­йшов з ко­ла та вди­вив­ся в чор­но­ту но­чі.

— Сніг вщу­хає, — ого­ло­сив він. — І ві­тер по­слаб­шав.

Фро­до втом­ле­но ди­вив­ся пе­ред со­бою. Ла­па­тий сніг не­впин­но па­дав з тем­ря­ви, миг­тів бі­ли­ми пля­ма­ми над вми­ра­ю­чим вог­ни­щем і зни­кав. Ні­яко­го по­слаб­лен­ня він не по­мі­тив. Йо­го знов хи­ли­ло на сон, аж тут він рап­том по­мі­тив, що ві­тер дій­с­но вга­му­вав­ся, а сні­жин­ки ста­ли біль­ши­ми і па­да­ли рід­ше. По­ві­ль­но роз­го­ря­лось слаб­ке вра­ніш­нє світ­ло. На­реш­ті сні­го­пад при­пи­нив­ся зо­всім.

У мі­ру то­го, як роз­вид­ня­ло­ся, на­в­ко­ло з’яв­ляв­ся мов­чаз­ний, по­ви­тий сні­гом світ. Ниж­че їх­ньо­го при­тул­ку на­гро­ма­д­жу­ва­лись гор­би, за­ме­ти, без­фор­м­ні на­рос­ти, які зо­всім схо­ва­ли сте­жи­ну, по якій во­ни пі­ді­й­ма­лись; але на ви­со­тах, як і ра­ніш, ви­сі­ли важ­кі хма­ри, все ще по­гро­жу­ю­чи сні­го­па­дом.

Гім­лі по­ди­вив­ся вго­ру й по­хи­тав го­ло­вою:

— Ка­рад­рас не про­ба­чив... У ньо­го ще є чим нам до­пек­ти, як­що пі­де­мо да­лі. Чим швид­ше ми спус­ти­мо­ся на­зад, тим кра­ще!

З цим усі зго­ди­лись, але від­сту­па­ти бу­ло те­пер не­лег­ко, а мо­же, й не­мож­ли­во: вже за кіль­ка кро­ків від вог­ни­ща сні­гу на­ва­ли­ло ви­ще го­лів го­бі­тів; по­де­ку­ди ве­ли­кі за­ме­ти на­ро­с­ли прос­то під сті­ною.

— Ган­дальф мо­же пі­ти впе­ред з па­те­ри­цею та про­то­пи­ти стеж­ку, — ска­зав Ле­го­лас. Бу­ря ма­ло тур­бу­ва­ла йо­го, з усьо­го то­ва­рис­т­ва ли­ше він не за­сму­тив­ся.

— Як­би ель­фи вмі­ли лі­та­ти, ти б міг при­тяг­ти з не­ба со­няч­ний про­мінь та й про­то­пи­ти, — від­по­вів йо­му Ган­дальф. — Я не мо­жу ви­до­бу­ти во­гонь з ні­чо­го. Сніг не го­рить!

— Ну, — ска­зав Бо­ро­мир, — ко­ли ро­зум­ні го­ло­ви не до­по­ма­га­ють, лю­ди ру­ки при­кла­да­ють — так у нас ка­жуть. Не­хай шлях про­кла­да­ють най­си­ль­ні­ші. При­га­дай­те: хоч за­раз геть усе за­си­па­но, сніг по­чав за­ва­жа­ти нам, ко­ли ми за­вер­ну­ли за ске­ляс­тий ви­ступ ось там, по­ниж­че. Як­що ді­ста­не­мо­ся ту­ди, ниж­че має по­лег­ша­ти — а це яких‐не‐будь п’ят­сот кро­ків звід­си.

— То­ді що ж, да­вай спро­бу­є­мо, — ска­зав Ара­горн. Він був на зріст ви­ще від усіх у за­го­ні, але Бо­ро­мир, який тро­хи по­сту­пав­ся йо­му, був шир­ший у пле­чах та кре­мез­ні­ший. Він пі­шов пер­шим, Ара­горн за ним. По­ві­ль­но, че­рез си­лу від­да­ля­ли­ся во­ни. По­де­ку­ди сніг до­хо­див їм до са­мих гру­дей, а іно­ді зда­ва­лось, на­че Бо­ро­мир не йде, а пли­ве чи роз­грі­бає сніг ру­ка­ми.

Ле­го­лас сте­жив за ни­ми кіль­ка хви­лин з по­сміш­кою на ву­с­тах, а по­тім звер­нув­ся до ін­ших:

— Тут ка­за­ли, ні­би­то шлях про­кла­де си­ль­ні­ший? А я ка­жу так: хай плу­га­тар оре, вид­ра пла­ває, а біг­ти по тра­ві, по лис­тю чи по сні­гу — по­шліть ель­фа!

Тут він сприт­но ско­чив на за­мет, і Фро­до впер­ше усві­до­мив, хоч і ба­чив це що­дня, що ельф так і не змі­нив свої звич­ні лег­кі че­ре­ви­ки на чо­бо­ти, й но­ги йо­го за­ли­ша­ли на сні­гу ли­ше лед­ве по­міт­ні від­бит­ки.

— Про­ща­вай­те! Я пі­шов за сон­цем! — ска­зав він Ган­даль­фо­ві і по­біг, хут­ко, не­мов по твер­до­му грун­ту, вниз по сте­жи­ні; мит­тю обі­гнав він лю­дей, що по­су­ва­ли­ся по­ві­ль­но, і, по­ма­хав­ши ру­кою, зник за по­во­ро­том.

Ті, хто за­ли­шив­ся на міс­ці, че­ка­ли, збив­шись до­ку­пи; Бо­ро­мир та Ара­горн від­да­ля­ли­ся, до­ки не пе­ре­тво­ри­ли­ся на чор­ні цят­ки на бі­ло­му сні­гу й на­реш­ті зник­ли з очей. Час тяг­нув­ся не­стер­п­но. Хма­ри спус­ти­ли­ся ниж­че, й з них час від ча­су зри­вав­ся сніг.

Че­ка­ли ні­би­то дов­го, але ми­ну­ло ли­ше бли­зь­ко го­ди­ни, і Ле­го­лас по­вер­нув­ся; май­же вод­но­час на сте­жи­ні да ле­ко по­за­ду від ньо­го з’я­ви­лись і Бо­ро­мир з Ара­гор­ном. Слі­дом за ним во­ни ста­ли пі­ді­й­ма­ти­ся схи­лом уго­ру.

— Ну, — ви­гук­нув Ле­го­лас, під­біг­ши, — сон­ця я не при­вів: во­но гу­ляє у бла­кит­них не­бесах пів­дня, й сні­го­ва на­ліп­ка на жа­лю­гід­но­му гор­би­ку, що ми зве­мо Баг­ря­ним Ро­гом, йо­го зо­вім не хви­лює. За­те я при­ніс доб­ру на­дію тим, хто при­ре­че­ний хо­ди­ти, а не лі­та­ти: од­ра­зу за по­во­ро­том най­біль­ший на­мет, у яко­му на­ші си­ла­чі‐лю­ди ледь не втоп­ли. Во­ни бу­ло впа­ли у від­чай, але тут я по­вер­нув­ся і ска­зав, що той на­мет тро­хи тов­щий за стін­ку, а за ним сні­гу від­ра­зу стає мен­ше, а да­лі зем­ля вза­га­лі ли­ше при­по­ро­ше­на.

— Так я й ду­мав! — ска­зав Гім­лі. — Це не зви­чай­на бу­ря. Ка­рад­рас про­явив свою ли­ху во­лю. Він не по­люб­ляє ані ель­фів, ані гно­мів, і цей на­мет при­зна­че­ний, щоб не да­ти нам прой­ти!

— На щас­тя, цей твій Ка­рад­рас не взяв до ува­ги, що з ва­ми лю­ди, — ска­зав Бо­ро­мир, під­хо­дя­чи до них. — І лю­ди не хи­ля­ві. А втім, зви­чай­ні ро­біт­ни­ки з ло­па­та­ми при­слу­жи­ли­ся б вам кра­ще. Так чи Інак­ше, а про­хід че­рез на­мет ми про­би­ли, і за це нам ма­ють бу­ти вдяч­ні усі, хто не на­вче­ний пур­ха­ти, як ель­фи.

— Доб­ре, за­мет про­би­тий, але як же ми усі спус­ти­мо­ся? — спи­тав Пін, ви­ка­зу­ю­чи за­галь­ну стур­бо­ва­ність го­бі­тів.

— Ду­же прос­то! — ска­зав Бо­ро­мир. — Я, зви­чай­но, вто­мив­ся, але не ви­чер­пав си­ли, і Ара­горн теж. Ми по­не­се­мо вас, ма­лю­ків. Ін­ші, без сум­ні­ву, змо­жуть прой­ти са­мі. Ну, дру­же Пе­ре­грі­не, з те­бе й поч­не­мо!

Він під­са­див го­бі­та до се­бе на спи­ну і ска­зав:

— Чіп­ляй­ся ме­ні за пле­чі сам! Ру­ки ме­ні зна­доб­ля­ть­ся! — і по­кро­ку­вав униз, при­ми­на­ю­чи сніг. Слі­дом Ара­горн по­ніс Мер­рі. Пін ди­ву­вав­ся люд­сь­кій си­лі, див­ля­чись на про­хід, про­би­тий у за­ме­тах без будь‐яких за­со­бів. На­віть за­раз, не­су­чи та­ку ва­гу, Бо­ро­мир на­ма­гав­ся ру­ка­ми роз­ши­ри­ти ву­зь­ку щі­ли­ну для тих, хто йшов слі­дом, роз­ки­да­ю­чи сніг у бо­ки.

На­реш­ті з’я­вив­ся ве­ли­кий за­мет. Він пе­ре­ти­нав сте­жи­ну на­в­скіс щі­ль­ним му­ро­му і йо­го гре­бінь, гос­т­рий, на­че об­рі­за­ний но­жем, пі­ді­й­мав­ся вдві­чі ви­ще го­ло­ви Бо­ро­ми­ра, але по­се­ре­ди­ні йо­го при­м’я­ли, ні­би пе­ре­ки­ну­ли гор­ба­тий міст. На то­му бо­ці Мер­рі та Пі­на спус­ти­ли на зем­лю, і їм з Ле­го­ла­сом за­ли­ша­ло­ся ли­ше че­ка­ти, по­ки усі збе­ру­ть­ся.

Не­вдов­зі Бо­ро­мир до­ста­вив ту­ди Се­ма, за ним по ву­зь­кій, але вже доб­ре про­топ­та­ній стеж­ці йшов Ган­дальф, ве­ду­чи за на­ли­гач Біл­ла з ван­та­жем, на яко­му звер­ху влаш­ту­вав­ся Гім­лі. Ос­тан­ні­ми спус­ти­лись Ара­горн і Фро­до. Не встиг­ли во­ни про­ми­ну­ти за­мет, як го­ра сні­гу з глу­хим шур­хо­том осі­ла, а звер­ху об­ва­ли­ла­ся ла­ви­на з ка­мін­ня й сні­гу. Сні­го­вий пил лед­ве не за­слі­пив Хра­ни­те­лів, які при­тис­ну­лись до ске­лі, а ко­ли пил спав, во­ни по­ба­чи­ли, що сте­жи­на зо­всім за­ва­ле­на.

— До­сить, до­сить! — зак­ри­чав Гім­лі. — Ми вже йде­мо!

І дій­с­но, цим ос­тан­нім уда­ром лють го­ри, во­че­видь, ви­чер­па­ла­ся; зу­х­ва­лі при­бу­ль­ці те­пер не на­смі­ли­ли­ся б по­вер­ну­ти­ся, й Ка­рад­рас за­до­во­ль­нив­ся. Сні­го­ві хма­ри по­рід­ша­ли, день по­світ­лі­шав.

Як і ка­зав Ле­го­лас, чим ниж­че, тим мен­ше ста­ва­ло сні­гу, під кі­нець на­віть го­бі­ти вже мо­г­ли йти са­мі. Не­вдов­зі усі во­ни сто­я­ли на то­му са­мо­му при­скал­ку під кру­тим схи­лом, де їх за­ста­ли пер­ші сні­жин­ки. Те­пер, у вра­ніш­ньо­му світ­лі, звід­си бу­ло вид­но да­ле­ко. Десь на за­хо­ді, у плу­та­ни­ні гор­бів, хо­ва­лась та уло­го­ви­на, звід­ки во­ни по­чи­на­ли схо­джен­ня.

Но­ги Фро­до бо­лі­ли. Він зго­лод­нів, про­мерз до кіс­ток, го­ло­ва йшла обер­том, при дум­ці про три­ва­лий спуск усе плив­ло пе­ред очи­ма і ви­тан­цьо­ву­ва­ли чор­ні цят­ки. Фро­до про­тер очі, але цят­ки не зник­ли. На від­да­лі, ниж­че йо­го ніг, але ви­ще під­ніж­жя, у по­віт­рі ви­сі­ла хма­ра чор­них ця­ток.

— Зно­ву пта­хи! — ска­зав Ара­горн, по­ка­зу­ю­чи ту­ди.

— З цим те­пер ні­чо­го не вді­єш, — обі­звав­ся Ган­дальф. — Доб­рі во­ни чи ли­хі, чи вза­га­лі не ма­ють до нас ні­яко­го від­но­шен­ня, тре­ба від­ра­зу ж спус­ка­ти­ся. На­віть на пів­до­ро­зі вниз нас мо­же на­здог­на­ти но­вий сні­го­пад!

Хо­лод­ний ві­тер об­ті­кав ман­д­рів­ни­ків, ко­ли во­ни, обер­нув­шись спи­ною до пе­ре­ва­лу Баг­ря­но­го Ро­гу, стом­ле­но поплен­та­ли­ся униз по схи­лу. Ка­рад­рас мав тор­жес­т­ву­ва­ти: він пе­ре­міг.

Роз­ді­л 4
МАН­Д­РИ В МО­РО­ЦІ

Зно­ву був ве­чір, і мут­не світ­ло швид­ко зга­са­ло, ко­ли во­ни зу­пи­ни­лись на но­чів­лю. Усі ду­же вто­ми­ли­ся. Го­ри лед­ве про­гля­да­ли крізь мо­рок, що швид­ко гус­ті­шав; дув хо­лод­ний ві­тер. Ган­дальф на­ді­лив усіх ще по ков­тку рі­вен­делл­сь­ко­го пит­ва; ко­ли по­їли, він скли­кав на­ра­ду.

— Пев­на річ, йти да­лі ці­єї но­чі ми не мо­же­мо, — ска­зав він. — Штурм Баг­ря­но­го Ро­гу ді­став­ся нам не­лег­ко, й тре­ба тро­хи від­по­чи­ти.

— А ку­ди ми пі­де­мо по­тім? — спи­тав Фро­до.

— Шлях наш, як і ра­ні­ше, пе­ред на­ми, ме­та не до­сяг­ну­та. Ви­бір один: йти впе­ред — або по­вер­ну­ти­ся до Рі­вен­дел­лу.

Об­лич­чя Пі­на по­міт­но по­світ­лі­ша­ло при згад­ці про Рі­вен­делл, во­ни з Мер­рі об­мі­ня­ли­ся ра­діс­ни­ми по­гля­да­ми. Але Ара­горн і Бо­ро­мир за­ли­ши­лись не­зво­руш­ни­ми, а Фро­до спо­хмур­нів.

— Я хо­тів би по­вер­ну­ти­ся ту­ди, — про­мо­вив він. — Але ж це со­ром­но — по­вер­та­ти­ся без бою, як­що тіль­ки ми не ви­чер­па­ли вже усі шля­хи!

— Ти ма­єш ра­цію, Фро­до. По­вер­ну­ти­ся — озна­чає ви­зна­ти по­раз­ку, а да­лі че­ка­ти кра­ху — пов­но­го та ос­та­точ­но­го. Як­що ми за­раз по­вер­не­мо­ся до Рі­вен­дел­лу, Пер­с­тень там і за­ли­ши­ть­ся — по­вто­ри­ти ви­лаз­ку нам не вдас­ть­ся. Ра­но чи піз­но Рі­вен­делл опи­ни­ть­ся в об­ло­зі й піс­ля не­дов­гих гір­ких днів бо­ро­ть­би впа­де. При­ма­ри Пер­с­ня — жах­ли­ві су­про­тив­ни­ки, але во­ни — ли­ше тінь ті­єї си­ли та жа­ху, яки­ми на­ді­лить їх Пер­с­тень Вла­ди, по­вер­нув­шись до рук їх­ньо­го во­ло­да­ря!

— То­ді тре­ба йти да­лі, як­що є ку­ди, — зі­тх­нув Фро­до.

Сем зно­ву спо­хмур­нів.

— Є один при­дат­ний шлях, — ска­зав Ган­дальф. — Я ду­мав про ньо­го з са­мо­го по­чат­ку, ще ко­ли ми го­ту­ва­лись до по­хо­ду; але до­ро­га та ма­ло­при­єм­на, і я не зга­ду­вав про неї ра­ні­ше: Ара­горн був про­ти і хо­тів хоч би спро­бу­ва­ти по­до­ла­ти пе­ре­вал.

— Ну, як­що там гір­ше, ніж на Баг­ря­но­му Ро­зі, то вже дій­с­но має бу­ти мо­то­рош­но, — ска­зав Мер­рі. — Але кра­ще вже від­ра­зу ді­зна­ти­ся про все най­гір­ше!

— Шлях цей ве­де до Мо­рій­сь­ких ко­па­лень, — ска­зав Ган­дальф. Гім­лі стре­пе­нув­ся, в очах йо­го за­па­лав вог­ник. Всіх ін­ших при цьо­му іме­ні охо­пив страх. На­віть для го­бі­тів во­но бу­ло ові­я­не ле­ген­дар­ним жа­хом.

— До­ро­га до Мо­рії є, — ска­зав Ара­горн по­хму­ро, — але чи зна­й­де­ть­ся до­ро­га з Мо­рії?

— Зло­віс­не ім’я, — ска­зав Бо­ро­мир. — Не ба­чу не­об­хід­нос­ті йти ту­ди. Як­що не­мож­ли­во пе­рей­ти го­ри, мож­на пі­ти на пів­день, до Ро­хан­сь­ко­го про­хо­ду, де жи­ве друж­ній на­род — тоб­то так, як я йшов сю­ди. Мож­на ще пе­рей­ти за Ізе­ну, ді­ста­ти­ся уз­бе­реж­жя, Ле­бен­ні­ну, а звід­ти — до Гон­до­ру, з мо­ря.

— Під час тво­го по­хо­ду на пів­ніч ба­га­то чо­го змі­ни­ло­ся, Бо­ро­ми­ре. Хі­ба ти не чув про Са­ру­ма­на? Ме­ні ще до­ве­де­ть­ся зі­тк­ну­ти­ся з ним до кін­ця на­шої іс­то­рії. Але Пер­с­тень по мож­ли­вос­ті не по­ви­нен на­бли­жа­ти­ся до Ізен­гар­ду. До­ки ми су­про­во­джу­є­мо Хра­ни­те­ля, Ро­хан для нас не іс­нує. А що­до об­хід­но­го шля­ху — він не­прий­нят­ний за ча­сом. Ці­лий рік про­би­ра­ти­ся без­люд­ни­ми, не­за­се­ле­ни­ми зем­ля­ми — і на­в­ряд чи без­печ­ни­ми. За ни­ми пи­ль­но сте­жать і Са­у­рон, і Са­ру­ман. Пря­му­ю­чи на пів­ніч, ти був у очах Во­ро­га ли­ше ви­пад­ко­вою осо­бою, йо­го хви­лю­вав тіль­ки Пер­с­тень. Але те­пер ти на­ле­жиш до Хра­ни­те­лів Пер­с­ня, і бу­ти то­бі під од­ною за­гро­зою з на­ми, по­ки не роз­про­ща­є­мось. І з кож­ною ми­лею, прой­де­ною на пів­день під від­кри­тим не­бом, не­без­пе­ка зрос­та­ти­ме. Не­при­хо­ва­на спро­ба пе­рей­ти го­ри мог­ла нам ли­ше на­шко­ди­ти. Як­що ми не змо­же­мо схо­ва­ти­ся і схо­ва­ти свої слі­ди, на­дії на ус­піх ма­ло. То­му я і ра­д­жу йти не че­рез го­ри, не на­в­ко­ло гір, але під ни­ми. У вся­ко­му ра­зі, та­ко­го хо­ду Во­рог че­кає від нас в ос­тан­ню чер­гу.

— Ми не зна­є­мо, чо­го він че­кає, — ска­зав Бо­ро­мир. — Мо­же, він сте­жить за всі­ма до­ро­га­ми, на­віть ма­ло­ймо­вір­ни­ми. То­ді уві­йти у Мо­рію те са­ме, що по­тра­пи­ти у пас­т­ку, ані­тро­хи не кра­ще, ніж від­кри­то сту­ка­ти у Чор­ний За­мок. Мо­рія — не­до­бре ім’я...

— Про що ти ка­жеш! По­рів­ню­ва­ти Мо­рію з фор­те­цею Са­у­ро­на мож­на ли­ше че­рез не­знан­ня! — пе­ре­рвав йо­го Ган­дальф. — 3 нас я один був у під­зе­мел­лях Чор­но­го Во­ло­да­ря, та й то у йо­го тим­ча­со­во­му й ма­ло­му во­ло­дін­ні, Дол‐Гул­до­рі. Ті, хто вхо­дить у во­ро­та Ба­рад‐Ду­ра, не по­вер­та­ю­ть­ся. Але я не по­вів би вас до Мо­рії, як­би не роз­ра­хо­ву­вав ви­йти. Ту­ди мо­г­ли про­ник­ну­ти ор­ки, і це обер­не­ть­ся про­ти нас, зго­ден. Од­нак ор­ки Ім­лис­тих Гір пе­ре­важ­но бу­ли роз­сі­я­ні й зни­ще­ні в Битві П’я­ти військ. Ор­ли ба­чи­ли, як ор­ки зби­ра­ю­ть­ся зно­ву, стя­гу­ю­ть­ся зда­ле­ку, але мож­на при­пус­ти­ти, що до Мо­рії во­ни ще не су­ну­ли­ся. За­те є якась на­дія зу­стрі­ти гно­мів і са­мо­го Ба­лі­на, си­на Фун­ді­на, десь у під­зем­них па­ла­тах їх­ніх пра­щу­рів. По­тре­ба при­му­шує нас іти са­ме так!

— Я пі­ду з то­бою, Ган­даль­фе! — ска­зав Гім­лі. — Пі­ду й по­ба­чу чер­то­ги Да­рі­на, що б там на нас не че­ка­ло — як­що тіль­ки ти змо­жеш зна­й­ти дав­но за­м­к­не­ні во­ро­та.

— Доб­ре, Гім­лі! Ра­дий це чу­ти. Ми ра­зом по­шу­ка­є­мо схо­ва­ний вхід і ра­зом уві­йде­мо. У том­сь­ких ла­бі­рин­тах гно­ма важ­че зби­ти з пан­те­ли­ку, ніж ель­фів, лю­дей чи го­бі­тів. Але я вже бу­вав у Мо­рії. Ко­ли зник Тра­їн, син Тро­ра, я дов­го роз­шу­ку­вав йо­го там, прой­шов Мо­рію на­ск­різь і, як ба­чи­те, жи­вий!

— І я теж хо­див ту­ди од­но­го ра­зу, — ска­зав Ара­горн ти­хо, — з бо­ку Ма­ре­вої до­ли­ни, і ви­йшов, але на­ма­га­юсь про це не зга­ду­ва­ти. По­га­но там, і вдру­ге йти ту­ди ме­ні якось не хо­че­ть­ся.

— А ме­ні й упер­ше! — ска­зав Пін.

— Та й ме­ні теж, — про­бур­мо­тів Сем.

— Яс­на річ! — ска­зав Ган­дальф. — Ко­му ж за­хо­че­ть­ся? Але пи­тан­ня сто­їть так: хто ви­ру­шить за мною?

— Я! — жи­во від­гук­нув­ся Гім­лі.

— Я пі­ду, — по­хму­ро ви­мо­вив Ара­горн. — Ти пі­шов за мною, і я ма­ло не по­гу­бив за­гін під сні­гом, а ти й сло­вом не до­рік­нув ме­ні. Те­пер я пі­ду за то­бою — як­що тіль­ки ти не при­слу­ха­єш­ся на­реш­ті до мопс бла­гань. Не Пер­с­тень тур­бує ме­не за­раз і не до­ля за­го­ну, а ти один, Ган­даль­фе. І я ка­жу то­бі: як­що сту­пиш на по­ріг Мо­рії — бе­ре­жи­ся!

— Я йти ту­ди не ба­жаю, — ска­зав Бо­ро­мир, — але як­що всі ви­рі­шать інак­ше... А що ска­жуть Ле­го­лас та на­пів­ро­с­ли­ки? Хра­ни­тель Пер­с­ня ще теж не ви­сло­вив своєї дум­ки!

— Ме­не до Мо­рії не тяг­не, — зі­знав­ся Ле­го­лас.

Го­бі­ти мов­ча­ли. Сем ди­вив­ся на Фро­до, а той на­реш­ті за­го­во­рив:

— Іти до Мо­ри я бо­юсь. Але я та­кож не хо­чу й нех­ту­ва­ти по­ра­дою ма­га. Про­шу від­клас­ти рі­шен­ня до ран­ку. Ми лег­ше зва­жи­мо­ся пі­ти з Ган­даль­фом при вра­ніш­ньо­му світ­лі, ніж за­раз, у цій кри­жа­ній тем­ря­ві, під за­ви­ван­ня віт­ру!

Усі за­мов­к­ли й за­ду­ма­ли­ся. Ві­тер си­чав між скель і де­рев, і в без­люд­них ніч­них прос­то­рах лу­на­ло туж­ли­ве за­ви­ван­ня.

— А ві­тер‐бо виє по‐вов­чо­му! — за­ува­жив рап­том Ара­ґорн. — Це ор­ки спус­ти­ли­ся за­хід­ни­ми схи­ла­ми!

— Чи вар­то то­ді че­ка­ти ран­ку? — ска­зав Ган­дальф. — Усе, як я ка­зав: по­лю­ван­ня по­ча­ло­ся! На­віть як­що до­жи­ве­мо до сві­тан­ку, хто схо­че те­пер про­би­ра­ти­ся вно­чі на пів­день з вов­ка­ми, що йдуть по п’я­тах?

— А чи да­ле­ко до Мо­рії? — за­пи­тав Бо­ро­мир.

— До во­ріт на пів­ден­ний за­хід від Ка­рад­ра­су бли­зь­ко п’ят­на­д­ця­ти миль пта­ши­но­го по­льо­ту, а вов­чо­го бі­гу — всі два­д­цять, — по­хму­ро від­по­вів Ган­дальф.

— То­ді, як­що ви­йде, тре­ба ви­ру­ша­ти на сві­тан­ку. Ор­ків по­ки що не вид­но, а вов­ків уже чу­ти — а це гір­ше, чи не так?

— Так, — ска­зав Ара­горн, про­бу­ю­чи, чи лег­ко ви­хо­дить меч із пі­хов. — Та тіль­ки де вов­ки під­ви­ва­ють, ту­ди й ор­ки при­бі­га­ють.

— Тре­ба бу­ло слу­ха­ти­ся Ел­рон­да, — про­ше­по­тів Пін Се­мо­ві. — Я тут ні на що не при­дат­ний. Не в Бан­добра­са Би­чо­го Ри­ка я вдав­ся — від вит­тя цьо­го в ме­не геть уся кров хо­ло­не. У жит­ті ні­чо­го по­діб­но­го не від­чу­вав...

— У ме­не ду­ша в п’я­тах, май­с­т­ре Пі­не, — зі­знав­ся Сем. — Але ми по­ки що не з’ї­де­ні, і з на­ми тут міц­ні хлоп­ці. Яка б до­ля не су­ди­ла­ся ста­ро­му Ган­даль­фо­ві, го­то­вий за­клас­ти­ся, що це не вов­чий шлу­нок!

Щоб лег­ше бу­ло обо­ро­ня­ти­ся, за­гін під­няв­ся від під­ніж­жя гор­ба, де во­ни від­по­чи­ва­ли, на вер­ши­ну. її він­чав га­й­ок ста­рих, скар­лю­че­них де­рев, об­ве­де­ний ко­лом з ва­лу­нів, які ле­жа­ли вроз­кид­ку. Усе­ре­ди­ні цьо­го ко­ла во­ни роз­па­ли­ли вог­ни­ще — тем­ря­ва й ти­ша все од­но не за­ва­ди­ли б зграї вов­ків по­чу­ти їх.

Ман­д­рів­ни­ки роз­та­шу­ва­ли­ся ко­ло ба­гат­тя й усі, крім вар­то­вих, за­бу­ли­ся міц­ним сном. Бі­до­лаш­ний по­ні Білл, за­хо­ва­ний під де­ре­ва­ми, дри­жав та по­тів. Вит­тя вов­ків чу­ло­ся з усіх бо­ків, то ближ­че, то да­лі. У мер­т­вій ти­ші но­чі по краю гор­ба раз у раз ми­го­тів по­лиск хи­жих очей. Зві­рю­ки пі­ді­бра­ли­ся вже до ка­м’я­но­го кіль­ця. В от­во­рі між ка­ме­ня­ми зу­пи­нив­ся ве­ли­чез­ний вовк. Ви­трі­щив­шись на спля­чих, він рап­том ви­дав кри­жа­не вит­тя, на­че скли­ка­ю­чи зграю.

Ган­дальф під­вів­ся й зро­бив крок упе­ред, здій­няв­ши па­те­ри­цю.

— Слу­хай, Са­у­ро­нів со­ба­ко! Тут Ган­дальф. Бі­жи, як­що то­бі до­ро­га твоя під­ла шку­ра! Я під­па­лю то­бі й пи­ку, й хвіст, як­що зро­биш ще хо­ча б крок!

Вовк за­гар­чав і стриб­нув. У ту ж мить за­спі­ва­ла тя­ти­ва Ле­го­ла­со­во­го лу­ка. 3.огид­ним ве­ре­щан­ням вовк упав на зем­лю; ель­фій­сь­ка стрі­ла про­ши­ла йо­му гор­лян­ку. Очі, які щой­но го­рі­ли в тем­ря­ві, од­ра­зу ж по­гас­ли. Ган­дальф та Ара­горн ві­дій­шли від вог­ни­ща, але горб спус­тів; тем­ря­ва мов­ча­ла, вит­тя при­пи­ни­ло­ся, бу­ло чу­ти ли­ше зі­тхан­ня віт­ру.

Ніч на­бли­жа­ла­ся до кін­ця, й щер­ба­тий мі­сяць хи­лив­ся на за­хід, зми­гу­ю­чи по­між роз­трі­па­них хмар. Ве­ли­че­з­на зграя уор­гів, кра­ду­чись, скуп­чи­ла­ся на­в­кру­ги гор­ба і те­пер піш­ла на сто­ян­ку Хра­ни­те­лів з усіх бо­ків.

— Ки­нь­те хми­зу до ба­гат­тя! — крик­нув Ган­дальф го­бі­там. — Спи­на до спи­ни! Ме­чі на­го­ло!

Во­гонь здій­няв­ся, от­ри­мав­ши сві­же па­ли­во. Ста­ло .вид­но, як сі­рі ті­ні ла­ви­ною су­нуть че­рез кіль­це ка­ме­нів. їм не бу­ло кін­ця. Ара­горн про­ст­ро­мив ме­чем од­но­го з во­жа­ків. Бо­ро­мир стяв го­ло­ву ін­шо­му. По­руч із ни­ми Гім­лі, твер­до впер­шись міц­ни­ми но­га­ми в зем­лю, ору­ду­вав со­ки­рою. Дзве­ніла тя­ти­ва лу­ка.

У ме­рех­тін­ні світ­ла Ган­дальф рап­том якось ви­ріс, здій­няв­ся ве­ли­кою гріз­ною тін­ню, на­че ста­туя ста­ро­дав­ньо­го ге­роя. Ви­хо­пив­ши з вог­ни­ща па­ла­ю­чу вуг­ли­ну, він на­ле­тів на вов­ків. Ті від­сах­ну­ли­ся. Ви­со­ко в по­віт­рі про­ле­ті­ла вуг­ли­на й рап­том зблис­ну­ла, мов слі­пу­ча блис­кав­ка, і го­лос ма­га за­гри­мів, на­че грім:

— На­ур єн ад­райт ам­мен! На­ур дан ін­га­у­рот! По­чу­ло­ся ре­він­ня й тріс­ко­тін­ня, і най­ближ­че де­ре­во рап­то­во спа­лах­ну­ло вог­ня­ни­ми кві­та­ми. По­лу­м’я стриб­ну­ло з йо­го вер­хів­ки на су­сід­ні де­ре­ва. Увесь горб охо­пи­ло ко­ло слі­пу­чо­го світ­ла. Ме­чі й кин­джа­ли Хра­ни­те­лів ся­я­ли. Ос­тан­ня стрі­ла Ле­го­ла­са за­го­рі­ла­ся в по­льо­ті й, па­ла­ю­чи, встро­ми­ла­ся в сер­це ве­лет­ня‐вов­ка. Зграя пус­ти­ла­ся на­в­ті­ки.

По­тро­ху во­гонь вщух, оси­пав­ся іс­к­ра­ми й по­пе­лом. їд­кий дим вив­ся над об­го­рі­ли­ми пня­ми й зби­рав­ся над гор­бом у пер­шо­му не­пев­но­му світ­лі сві­тан­ку. На­пад­ни­ки біль­ше не з’яв­ля­ли­ся.

— Ну, що я вам ка­зав, май­с­т­ре Пі­не? — ра­дів Сем. укла­да­ю­чи сво­го ме­ча до пі­хов. — Вов­кам він не по зу­бах! Ось це вже, ска­жу я вам, бу­ло ди­во­виж­не ви­до­ви­ще! Ме­ні за­лед­ве ма­ків­ку не об­па­ли­ло!

Ко­ли зо­всім роз­вид­ні­ло­ся, ні­яких слі­дів вов­чо­го на­па­ду не зна­й­шло­ся — жод­но­го мер­т­во­го ті­ла. Про бит­ву на­га­ду­ва­ли ли­ше зго­рі­лі пні та роз­ки­да­ні стрі­ли Ле­го­ла­са. Усі во­ни бу­ли ці­лі, ли­ше від од­ної ли­шив­ся на­ко­неч­ник.

— Як я й по­бо­ю­вав­ся, — ска­зав Ган­дальф, — це не зви­чай­ні вов­ки, які по­лю­ють за­ра­ди по­жи­ви. Да­вай­те швид­ко по­їмо й пі­де­мо звід­си!

У той день по­го­да зно­ву змі­ни­ла­ся, на­че за чи­єюсь во­лею: те­пер, ко­ли Хра­ни­те­лі від­сту­пи­ли від пе­ре­ва­лу, був по­тріб­ний уже не сніг, а доб­ре ос­віт­лен­ня, щоб зда­ля роз­ди­ви­ти­ся на­віть най­глу­хі­ші ку­точ­ки. За ніч ві­тер пе­рей­шов з пів­ніч­но­го на пів­ніч­но‐за­хід­ний і вщух. Хма­ри по­плив­ли на пів­день, від­кри­ло­ся ви­со­ке си­нє не­бо. Ко­ли за­гін сто­яв на схи­лі гор­ба, го­то­вий ви­ру­ша­ти, блі­де сон­це ос­ві­ти­ло вер­ши­ни гір.

— Нам тре­ба ді­ста­ти­ся до во­ріт за­вид­на, — ска­зав Ган­дальф, — інак­ше мо­же­мо вза­га­лі не ді­ста­ти­ся. Іти не­да­ле­ко, але шлях мо­же ви­да­ти­ся зви­вис­тим — Ара­горн ма­ло хо­див ци­ми міс­ця­ми, а я був бі­ля за­хід­ної сті­ни Мо­рії ли­ше од­но­го ра­зу, і то дав­но. Он там во­на ле­жить, — він ука­зав на пів­ніч­ний схід, де го­ри різ­ко об­ри­ва­ли­ся. В да­ле­чи­ні лед­ве вга­ду­вав­ся ряд го­лих стрім­ча­ків, а по­се­ред них — най­ви­щий, сі­рий, на­че сті­на. — Ко­ли ми спус­ти­ли­ся з пе­ре­ва­лу, я по­вів вас на пів­день, а не до ті­єї точ­ки, звід­ки ми по­чи­на­ли, як ви, ймо­вір­но, уже по­мі­ти­ли. І пра­ви­ль­но зро­бив, бо те­пер наш шлях на кіль­ка миль ко­рот­ший, а нам‐бо тре­ба по­спі­ша­ти. Ру­шай­мо ж!

— Не знаю, на що й спо­ді­ва­ти­ся, — не­ве­се­ло ска­зав Бо­ро­мир. — Чи зна­й­де Ган­дальф те, що шу­кає, чи, пі­ді­й­шов­ши до скель, ми вткне­мо­ся в во­ро­та, за­чи­не­ні на­зав­ж­ди? Будь‐який ви­бір по­га­ний, і, най­пев­ні­ше, ми опи­ни­мо­ся за­тис­ну­ти­ми між не­при­ступ­ною сті­ною й вов­ка­ми. Га­разд, пішли!

Те­пер по­пе­ре­ду, з ма­гом, ішов Гім­лі — так хо­ті­ло­ся йо­му як­най­швид­ше по­тра­пи­ти до Мо­рії. Удвох при­ве­ли во­ни за­гін на­зад до гір. Єди­ну ста­ро­дав­ню до­ро­гу до Мо­рії із за­хо­ду бу­ло про­кла­де­но за те­чі­єю не­ве­ли­кої річ­ки — Сі­ран­но­ни, яка по­чи­на­ла­ся бі­ля під­ніж­жя стрім­ча­ків не­да­ле­ко від во­ріт. Але чи то Ган­дальф збив­ся зі шля­ху, чи то міс­це­вість за ос­тан­ні ро­ки змі­ни­лась — рі­ки на на­леж­но­му міс­ці, ли­ше за кіль­ка миль на пів­день від міс­ця їх­ньої но­чів­лі, не зна­й­шло­ся.

На­бли­жав­ся по­лу­день, а за­гін усе плен­тав­ся, спо­ти­ка­ю­чись, пус­ти­щем, за­си­па­ним ру­дим ка­мін­ням. Ні­де не бли­ща­ла, не шу­мі­ла во­да — ви­сох­лий бу­рий ґрунт. Ні­де ні жи­вої ду­ші, на­віть — жод­но­го пта­ха в не­бі. На­ст­рій упав; що при­не­се ніч, як­що на­здо­же­не по­се­ред цих за­губ­ле­них зе­мель, ко­жен на­ма­гав­ся не ду­ма­ти.

Гім­лі від не­тер­пін­ня ви­пе­ре­див усіх і рап­том, ви­дер­шись на па­горб, зу­пи­нив­ся й за­ма­хав ру­ка­ми. Під­біг­ши до ньо­го, ман­д­рів­ни­ки по­ба­чи­ли вни­зу ву­зь­кий і гли­бо­кий жо­лоб — по­рож­нє рі­чи­ще. Дав­но ви­сох­ла ос­тан­ня ців­ка во­ди, ого­ли­ли­ся бі­лі ка­ме­ні в чер­во­них пля­мах; але бе­ре­гом зви­ва­ла­ся сте­жи­на, си­ль­но зри­та й ледь по­міт­на між зруй­но­ва­них стін і прот­ну­тих плит ста­ро­дав­ньої бру­ків­ки.

— Ага! На­реш­ті! — ска­зав Ган­дальф. — Тут тек­ла Сі­ран­но­на, або інак­ше Во­ро­тар­ка. Шум­ли­ва бу­ла річ­ка й швид­ка. Ку­ди по­ді­ла­ся во­да, гад­ки не маю. Хо­ді­мо! Ми ду­же за­три­ма­ли­ся — тре­ба по­спі­ша­ти!

Усі в за­го­ні вто­ми­ли­ся, зби­ли но­ги, але впер­то кро­ку­ва­ли не­рів­ною, зви­вистою сте­жи­ною ми­ля за ми­лею. Сон­це по­ча­ло хи­ли­ти­ся на за­хід. Зу­пи­ни­ли­ся жи­во­хва­том по­по­їс­ти й пішли да­лі. По­пе­ре­ду від­кри­ва­ли­ся склад­час­ті, на­че на­хму­ре­ні, го­ри, але до­ро­га йшла гли­бо­кою ло­щи­ною, і бу­ло вид­но ли­ше най­ви­щі пі­ки да­ле­кої схід­ної гря­ди.

На­реш­ті до­ро­га зро­би­ла за­крут. Спо­чат­ку во­на від­хи­ли­ла­ся на пів­день, між су­хим рі­чи­щем та круто­я­ром лі­во­руч, а те­пер зно­ву піш­ла пря­мо на схід. Обі­г­нув­ши кут, ман­д­рів­ни­ки по­ба­чи­ли пе­ред со­бою не­ви­со­ку, всьо­го саж­нів п’ять, ске­лю із зуб­час­тим ла­ма­ним вер­хом. Звід­ти ши­ро­кою уще­ли­ною, яку, ма­буть, ви­би­ло ко­лись си­ль­ним во­до­спа­дом, сті­кав тон­кий стру­мо­чок.

— Дій­с­но, все змі­ни­ло­ся! — зди­ву­вав­ся Ган­дальф. — Але міс­це без сум­ні­ву те са­ме. На що пе­ре­тво­рив­ся Кас­кад! Бі­ля ньо­го, як­що не по­ми­ля­юсь, бу­ли схо­ди, ви­ру­ба­ні в ске­лі, але го­лов­на до­ро­га від­хо­ди­ла лі­во­руч і кіль­ко­ма пет­ля­ми під­ні­ма­ла­ся на плас­ку вер­ши­ну. Там Сі­ран­но­на тек­ла не­гли­бо­кою уще­ли­ною, а до­ро­га тяг­ла­ся вздовж рі­ки аж до са­мих во­ріт Мо­рії. Ну, по­ди­ви­мо­ся, що там за­раз! Во­ни лег­ко роз­шу­ка­ли ка­м’я­ні схо­ди, і Гім­лі жва­во по­ст­ри­бав ни­ми вго­ру; Ган­дальф та Фро­до під­ня­ли­ся слі­дом. На­вер­ху їм ста­ло зро­зу­мі­ло, чо­му ви­сох­ла Во­ро­тар­ка: пе­ред ни­ми ле­жа­ло тем­не сто­я­че озе­ро. Ані зо­ло­тий за­хід сон­ця, ані про­хо­лод­не не­бо не від­би­ва­ли­ся в йо­го ка­ла­мут­но­му дзер­ка­лі. Об­вал пе­ре­крив Сі­ран­но­ну, і во­на за­пру­ди­ла до­ли­ну.

За по­хму­ри­ми во­да­ми ви­со­чі­ли су­во­рі стрім­ча­ки, мер­т­вот­но‐ма­то­ві у тьмя­но­му світ­лі — ос­тан­ня, не­здо­лан­на пе­ре­шко­да. Ані на­тя­ку на во­ро­та чи две­рі, ані шпа­ри­ни, ані роз­ко­ли­ни не по­ба­чив Фро­до в по­хму­рій ка­м’я­ній сті­ні.

— Цей є сті­ни Мо­рії, — ска­зав Ган­дальф. — До­ро­га з Хол­лі­ну впи­ра­ла­ся са­ме в ель­фій­сь­кі во­ро­та. Нею ми й ішли, але за­раз тут хо­ду не­має; га­даю, ні­хто з нас не за­ба­жає пе­ре­п­ли­ва­ти ці тем­ні во­ди на­при­кін­ці дня. Від них тхне не­здо­ро­в’ям, не­чис­тю...

— От­же, по­шу­ка­є­мо об­хід з пів­но­чі, — ска­зав Гім­лі. — Перш за все прой­де­мо го­лов­ною до­ро­гою й по­ди­ви­мо­ся, ку­ди во­на при­ве­де. Все од­но наш по­ні не по­до­лав би ці схо­ди, ми й до озе­ра б не ді­ста­ли­ся.

— У будь‐яко­му ра­зі ми не мо­же­мо тяг­ти бі­до­лаш­ну тва­ри­ну в під­зе­мел­ля, — ска­зав Ган­дальф. — Там тем­но і є міс­ця ву­зь­кі й кру­ті, де ми про­лі­зе­мо, а по­ні — ні.

— Бі­до­лаш­ний Біл­лі т зі­тх­нув Фро­до. — Про ньо­го я й не по­ду­мав. І не­щас­ний Сем! Уяв­ляю, як він за­сму­ти­ть­ся!

— По­ні шко­да, — ска­зав Гавдальф; — Бі­ля вір­но слу­жить нам, і ме­ні важ­ко ки­да­ти йо­го тут на­при­з­во­ля­ще. За ін­ших об­ста­вин я б уза­га­лі не брав із со­бою чо­ти­ри­но­го­го, тим біль­ше Се­мо­во­го улюб­лен­ця. Адже я з са­мо­го по­чат­ку по­бо­ю­вав­ся, що до­ве­де­ть­ся йти сю­ди...

День зга­сав, і хо­лод­ні зір­ки вже з’я­ви­ли­ся ви­со­ко над об­рі­єм, ко­ли Хра­ни­те­лі, по­спі­ша­ю­чи з усіх сил, ви­дер­ли­ся на­го­ру і зу­пи­ни­ли­ся на краю озе­ра. Зав­шир­ш­ки во­но не ма­ло й пі­в­ми­лі, а дов­жи­ну ви­зна­чи­ти не вда­ло­ся: пів­ден­ний кі­нець при­хо­ву­ва­ли су­тін­ки, а пів­ніч­ний вид­но бу­ло при­близ­но на пі­в­ми­лі від них, і між ка­ме­нис­тим об­рі­зом до­ли­ни та край­кою во­ди за­ли­ша­ла­ся ву­зь­ка смуж­ка зем­лі. Нею й ви­ру­ши­ли ман­д­рів­ни­ки: міс­це, ку­ди пря­му­вав Ган­дальф, зна­хо­ди­ло­ся на дру­го­му бе­ре­зі, і ді­ста­ти­ся до ньо­го '‐. мож­на бу­ло, ли­ше обі­г­нув­ши озе­ро. От­же, до­во­ди­ло­ся j прой­ти ще бли­зь­ко двох миль, а по­тім шу­ка­ти во­ро­та.

У пів­ніч­но­му кут­ку озе­ра шлях за­го­ну пе­ре­тну­ла ву­зь­ка за­то­ка з гни­лою, зе­ле­ною во­дою. Во­на на­га­ду­ва­ла сли­зь­ке щу­па­ль­це, яке тяг­ло­ся до гір. Гім­лі хо­роб­ро сту­пив у во­ду й ви­явив, що там не­гли­бо­ко, лед­ве до кіс­точ­ки. Усі пішли слі­дом за ним —, по од­но­му, обе­реж­но: під во­до­рос­тя­ми хо­ва­ли­ся сли­зь­кі, на­че жир­ні, ка­ме­ні й мул­ке дно. Фро­до так і пе­ре­смик­ну­ло від оги­ди, ко­ли ка­ла­мут­на рі­до­та тор­к­ну­ла­ся йо­го ніг.

Сем, який за­ми­кав вер­веч­ку, уже ви­вів по­ні на су­хий ґрунт, і рап­том по­за­ду на­че ри­ба за­гра­ла, плю­х­ну­лась з при­свис­том у мер­т­ву во­ду. Усі мит­тє­во обер­ну­ли­ся, але по­ба­чи­ли ли­ше бри­жі на во­ді: ве­ли­кі ко­ла, чор­ні в слаб­ко­му світ­лі роз­хо­ди­ли­ся звід­кись з се­ре­ди­ни озе­ра. По­тім за­бель­ко­ті­ли, здій­ма­ю­чись, бу­ль­баш­ки, і все стихло. Тем­ря­ва гус­ті­ша­ла, ос­тан­ні про­ме­ні сон­ця гас­ну­ли в хма­рах.

Те­пер Ган­дальф ішов ду­же швид­ко, і Хра­ни­те­лі на­ма­га­ли­ся не від­ста­ва­ти. Смуж­ка су­хо­до­лу між озе­ром та стрім­ча­ка­ми бу­ла ву­зь­ка, по­де­ку­ди не шир­ша за два­д­цять кро­ків, і геть уся за­ва­ле­на ка­мін­ням, улам­ка­ми скель; але во­ни спро­мо­г­ли­ся пробра­ти­ся, при­тис­ка­ю­чись до стрім­ча­ків і три­ма­ю­чись по­да­лі від во­ди. За ми­лю на пів­день по­яви­ли­ся за­лиш­ки гус­тих за­рос­тей па­ду­ба або жи­во­пло­ту, що ко­лись об­ля­му­вав до­ро­гу за­топ­ле­ною до­ли­ною: на міл­ко­вод­ді гни­ли по­ла­ма­ні стов­бу­ри та мер­т­ве віт­тя. Але ближ­че до стрім­ча­ків уці­лі­ли два міц­них, жи­вих де­ре­ва; та­ких ве­ли­ких па­ду­бів Фро­до і не ба­чив, й уя­ви­ти не міг. їх­нє мо­гут­нє ко­рін­ня про­стяг­ло­ся до са­мої во­ди. Ко­ли на них ди­ви­ли­ся зда­ля, зі схо­дів, во­ни зда­ва­ли­ся прос­то ку­щи­ка­ми під на­вислою сті­ною, але те­пер зді­й­ма­ли­ся над го­ло­ва­ми ман­д­рів­ни­ків, тем­ні, жор­с­т­кі, мов­чаз­ні, як пр­й­брам­на вар­та, і тінь від гус­то­го гіл­ля при­хо­ву­ва­ла стов­бу­ри.

— Ми на­реш­ті на міс­ці! — ого­ло­сив Ган­дальф. — Тут за­кін­чу­ва­лась до­ро­га з Хол­лі­ну. Па­дуб‐гос­т­ро­дист був сим­во­лом ці­єї кра­ї­ни, і ель­фи на­са­ди­ли йо­го, Щоб по­зна­чи­ти ме­жі сво­їх во­ло­дінь, бо За­хід­ні во­ро­та про­би­ли спе­ці­аль­но для спо­лу­чен­ня з Мо­рі­єю. У ті щас­ли­ві ча­си на­ро­ди ще, бу­ва­ло, дру­жи­ли між со­бою, на­віть гно­ми й ель­фи...

— Ця друж­ба пе­ре­рва­ла­ся не з ви­ни гно­мів, — ска­зав Гім­лі.

— А я не чув, щоб вин­ні бу­ли ель­фи, — за­пе­ре­чив Ле­го­лас.

— А я чув і те, й ін­ше, — втру­тив­ся Ган­дальф. — І су­ди­ти ні­ко­го за­раз не зби­ра­юсь. Та хо­ча б ви двоє, Гім­лі й Ле­го­ла­се, будь лас­ка, не спе­ре­чай­те­ся й до­по­мо­жіть. Ви ме­ні по­тріб­ні оби­два. Во­ро­та за­кри­ті й при­хо­ва­ні, чим швид­ше ми їх зна­й­де­мо, тим кра­ще. Ніч на­су­ва­є­ть­ся! А ви, — до­дав він, по­вер­нув­шись до ін­ших чле­нів за­го­ну, — при­го­туй­те­ся по­ки що до по­до­ро­жі Мо­рі­єю. З на­шою ко­няч­кою ми, на жаль, ма­є­мо роз­про­ща­ти­ся. Теп­лі ре­чі май­же всі мож­на за­ли­ши­ти — ані під зем­лею, ані, як­що по­щас­тить, на пів­ден­но­му бо­ці во­ни нам не зна­доб­ля­ть­ся. В’ю­ки з по­ні по­тріб­но зня­ти, у пер­шу чер­гу про­ві­зію й бур­дю­ки з во­дою, і по­ді­ли­ти на всіх.

— І ми за­ли­ши­мо ста­ро­го Біл­ла од­но­го в цьо­му ди­ко­му міс­ці, па­не Ган­даль­фе? — обу­рив­ся Сем. — Я цьо­го не до­пу­щу, й все тут. Піс­ля всьо­го, що ми ра­зом пе­ре­жи­ли, і все та­ке!

— Ме­ні са­мо­му ду­же шко­да, Се­ме, — ска­зав маг, — але то­бі на­в­ряд чи вдас­ть­ся за­тяг­ти Біл­ла все­ре­ди­ну, до ві­ко­віч­но­го мо­ро­ку Мо­ри. До­ве­де­ть­ся оби­ра­ти між Біл­лом та Фро­до!

— Та він пі­де за па­ном Фро­до й до дра­ко­но­во­го ліг­ва, як­що я йо­го по­ве­ду! — за­про­тес­ту­вав Сем. — Це ж убив­с­т­во — ки­ну­ти йо­го тут, на по­жи­ву вов­кам!

— Ду­маю, до вбив­с­т­ва не дій­де, — Ган­дальф по­клав ру­ку на го­ло­ву по­ні й ти­хо ска­зав: — Сту­пай, дру­же, з мо­їм на­пу­чен­ням. Ти ро­зум­на тва­рин­ка, та ще ба­га­то чо­му на­вчив­ся в Рі­вен­дел­лі. Про­би­рай­ся ту­ди, де рос­те тра­ва, а змо­жеш — то по­вер­ни­ся до до­му Ел­рон­да! Отож‐бо, Се­ме: у ньо­го та­кі ж шан­си вря­ту­ва­тись від во­ро­гів і по­вер­ну­ти­ся до­до­му, як і у нас са­мих...

Сем туж­ли­во гла­див по­ні і не від­по­вів. Білл, на­че ро­зу­мі­ю­чи, що від­бу­ва­є­ть­ся, по­тяг­нув­ся до Се­ма й ткнув­ся но­сом у йо­го ву­хо. Сем роз­ри­дав­ся. Об­ли­ва­ю­чись сльо­за­ми, він став сми­ка­ти ре­ме­ні, стя­гу­ва­ти тор­би зі спи­ни по­ні й ки­да­ти їх на зем­лю. Ін­ші за­хо­ди­ли­ся пе­ре­би­ра­ти ре­чі, від­ки­да­ю­чи не­пот­ріб­не й роз­по­ді­ля­ю­чи не­об­хід­не по час­ти­нах.

За­кін­чив­ши ро­бо­ту, во­ни по­ці­ка­ви­ли­ся, чим за­й­ня­тий Ган­дальф. А він, су­дя­чи з усьо­го, ні­чо­го не ро­бив: сто­яв між двох де­рев, ви­трі­щив­шись на ка­м’я­ну сті­ну, на­че ба­жа­ю­чи про­бу­ра­ви­ти її по­гля­дом. Гім­лі по­хо­джав, просту­ку­ю­чи ка­мінь со­ки­рою. Ле­го­лас при­ту­лив­ся до сті­ни, на­ма­га­ю­чись щось по­чу­ти.

— Ну, ми всі го­то­ві, — ска­зав Мер­рі, — а де ж вхід? Я щось ні­чо­го не ба­чу.

— Ко­ли гном­сь­кі во­ро­та за­кри­ті, їх не ба­чить ні­хто, — по­яс­нив Гім­лі. — На­віть са­мі май­с­т­ри не зна­й­дуть їх і не від­чи­нять, як­що за­бу­дуть сек­рет. ;..

— Але ж ці во­ро­та гно­ми від ін­ших не хо­ва­ли, не вва­жа­ли сек­рет­ни­ми! — рап­том стре­пе­нув­ся Ган­дальф. — Світ по­ки що не пе­ре­вер­нув­ся, і той, хто знає, що шу­ка­ти, зна­й­де!

Точ­но по­се­ре­ди­ні між чор­ни­ми пля­ма­ми ті­ні від де­рев сті­на бу­ла зо­всім глад­кою. Ган­дальф за­хо­див­ся об­ма­цу­ва­ти її ру­ка­ми, лед­ве чут­но бур­мо­чу­чи якісь сло­ва, по­тім від­сту­пив на крок і ска­зав:

— Ди­ві­ть­ся! Ви й за­раз ні­чо­го не по­мі­ча­є­те? Мі­сяць ви­сві­тив сі­ру по­вер­х­ню, але спо­чат­ку ні­чо­го не бу­ло вид­но. Ли­ше по­сту­по­во там, де маг тор­кав­ся ка­ме­ня, ста­ли про­сту­па­ти слаб­кі лі­нії, на­че бриз­ну­ли то­нень­кі про­жил­ки сріб­ла. Спер­шу во­ни бу­ли не тов­щі за па­ву­тин­ку і ледь ви­блис­ку­ва­ли там, де на них па­да­ло мі­сяч­не сяй­во, але ста­ва­ли все шир­ши­ми й яс­к­ра­ві­ши­ми, по­ки на­реш­ті ма­лю­нок не про­явив­ся ціл­ком. На­го­рі, ку­ди лед­ве до­тяг­нув­ся Ган­дальф, ок­рес­ли­ла­ся ар­ка, вкри­та в’яз­зю ель­фій­сь­ких пи­сь­мен, ниж­че мож­на бу­ло роз­різ­ни­ти мо­лот і ко­вад­ло під ко­ро­ною та сі­мо­ма зір­ка­ми, хо­ча лі­нії по­де­ку­ди стер­ли­ся або ви­щер­би­ли­ся; ще ниж­че два де­ре­ва, кож­не під мі­сяч­ним сер­пом. А яс­к­ра­ві­ше за все ся­я­ла, точ­но по­се­ред во­ріт, ве­ли­ка зір­ка з ба­га­ть­ма про­ме­ня­ми.

— Це ем­б­ле­ма Да­рі­на! — ви­гук­нув Гім­лі.

— І Де­ре­во но­ль­до­рів! — під­хо­пив Ле­ге­лас.

— І зір­ка Фе­а­но­ра, — до­дав Ган­дальф — їх на­пи­са­но іті­ль­ди­ном, спо­лу­кою, що від­би­ває тіль­ки мі­сяч­не й зо­ря­не сяй­во; він не про­яв­ля­є­ть­ся, до­ки йо­го не тор­к­не­ть­ся той, хто знає сло­ва, ни­ні дав­но вже за­бу­ті в Се­ред­зе­м’ї. Ду­же дав­но чув я їх ос­тан­ньо­го ра­зу, і за­раз до­ве­ло­ся дов­го при­га­ду­ва­ти.

— А що озна­чає на­пис? — спи­тав Фро­до, що на­ма­гав­ся про­чи­та­ти зна­ки на ар­ці. — Я ду­мав, що знаю ель­фій­сь­ке пи­сь­мо, а цьо­го не роз­бе­ру.

— Це мо­ва ель­фів за­хід­но­го Се­ред­зе­м’я за Дав­ніх ча­сів. Але тут ні­чо­го іс­тот­но­го для нас не на­пи­са­но: «Во­ро­та Да­рі­на, по­ве­ли­те­ля Мо­рії. Ска­жи сло­во, дру­же, і уві­йдеш». І ниж­че — дріб­ни­ми, ледь зро­зу­мі­ли­ми лі­те­ра­ми: «Я, На­рві, спо­ру­див їх. Ке­леб­рим­бор з Хол­лі­ну на­пи­сав ці зна­ки».

— А як ро­зу­мі­ти: «Ска­жи сло­во, дру­же, і уві­йдеш»? — За­пи­тав Мер­рі.

— Ну, це зо­всім прос­то, — від­по­вів Гім­лі. — Як­що ти — друг, ска­жи та­єм­не сло­во, во­ро­та від­чи­ня­ть­ся, і ти уві­йдеш.

— Так, — під­твер­див маг, — ці во­ро­та най­імо­вір­ні­ше від­чи­ня­ю­ть­ся сло­вом. Ін­ко­ли во­ро­та гно­мів мож­на від­чи­ни­ти ли­ше в особ­ли­ві дні або чи­єюсь пев­ною ру­кою, а у де­яких є зам­ки, а на­віть ко­ли ві­до­мі час та сло­во, по­трі­бен ще й ключ. Але в цих во­ріт клю­ча не бу­ло. За ча­сів Да­рі­на їх не вва­жа­ли та­єм­ни­ми і за­зви­чай три­ма­ли на­в­стіж. Вар­та прос­то си­ді­ла на по­ро­зі. Але ко­ли во­ро­та за­чи­ня­ли, будь‐хто міг уві­йти, як­що знав сло­во. У вся­ко­му ра­зі, так ствер­джу­ва­ли лі­то­пи­си, прав­да, Гім­лі?

— Прав­да. Од­нак са­ме сло­во ні­хто не па­м’я­тає. І На­рві, що був най­в­прав­ні­шим з май­с­т­рів, і весь йо­го рід пішли в не­бут­тя.

— Та не­вже ти, Ган­даль­фе, не зна­єш цьо­го сло­ва? — зди­во­ва­но за­пи­тав Бо­ро­мир.

— Ні! — від­ру­бав маг.

Ман­д­рів­ни­ки зчу­до­ва­но пе­ре­зир­ну­ли­ся; тіль­ки Ара­горн, який доб­ре знав Ган­даль­фа, за­ли­шив­ся не­зво­руш­ним.

— То­ді на­ві­що бу­ло тяг­ти нас до ці­єї кля­тої ді­ри? — ви­гук­нув Бо­ро­мир, із здри­ган­ням ози­ра­ю­чись на тем­ну во­ду. — Ти ка­зав, що од­но­го ра­зу хо­див ци­ми ко­паль­ня­ми. Як це то­бі вда­ло­ся, як­що ти не міг уві­йти?

— На пер­ше твоє за­пи­тан­ня, Бо­ро­ми­ре, я від­по­вім: так, сло­ва я не знаю‐по­ки що. Аяе не­за­ба­ром ді­зна­юсь, а там по­ди­ви­мо­ся, — ска­зав маг, і очі йо­го блис­ну­ли з‐під брів. — То­ді ти змо­жеш за­пи­ту­ва­ти, який сенс у мо­їх рі­шен­нях. А що­до дру­го­го пи­тан­ня: ти сум­ні­ва­єш­ся в мо­їй чес­нос­ті? Чи ти вже та­кий нек­міт­ли­вий? Я не вхо­див, а ви­хо­див тут. Я йшов зі схо­ду. До тво­го ві­до­ма, ці во­ро­та від­чи­ня­ю­ть­ся на­зов­ні. Із се­ре­ди­ни до­стат­ньо ли­ше на­тис­ну­ти ру­кою, і стул­ки ро­зі­йду­ть­ся. А зов­ні ні­що не зру­шить їх, крім за­кли­нан­ня: їх не­мож­ли­во ви­би­ти.

— Що ж ти на­ма­га­єш­ся ро­би­ти? — за­пи­тав Пін, ані­тро­хи не зля­кав­шись на­стов­бур­че­них брів ма­га.

— Сту­ка­ти в две­рі тво­єю го­ло­вою, Пе­ре­ґрі­не Тук, — про­бур­мо­тів Ган­дальф. — Але як­що це її не по­хит­не і до ме­не не при­ста­ва­ти­муть з дур­ни­ми пи­тан­ня­ми, я за­клят­тя при­га­даю. Ко­лись я знав усі за­кли­нан­ня мо­ва­ми ель­фів, лю­дей і ор­ків і міг би лег­ко при­га­да­ти хоч би й ці­лу сот­ню. Але всі їх пе­ре­би­ра­ти не зна­до­би­ть­ся, і не до­ве­де­ть­ся звер­та­ти­ся до Гім­лі за сло­ва­ми та­єм­ної мо­ви гно­мів, якої во­ни ні­ко­го не на­вча­ють. Та­єм­не Сло­во, які На­пис на ар­ці, бу­ло ель­фій­сь­ким — в цьо­му я не сум­ні­ва­ю­ся.

Маг зно­ву пі­ді­й­шов до сті­ни і, злег­ка тор­к­нув­шись па­те­ри­цею сріб­ної зір­ки під зоб­ра­жен­ням ко­вад­ла, влад­но ви­мо­вив:

Сріб­ні лі­нії тро­хи по­бляк­ли, але ка­мінь не здриг­нув­ся.

Ба­га­то ра­зів по­вто­рю­вав Ган­дальф ці сло­ва, змі­ню­ю­чи по­ря­док, встав­ля­ю­чи но­ві. По­тім він спро­бу­вав ін­ші за­кли­нан­ня, од­не за од­ним, про­мов­ля­ю­чи їх то ти­хі­ше, то гуч­ні­ше, то швид­ше, то по­ві­ль­ні­ше. За­тим став пе­ре­би­ра­ти ок­ре­мі ель­фій­сь­кі сло­ва. Ні­чо­го не ви­хо­ди­ло. Стрім­ча­ки гро­ма­ди­ли­ся вно­чі, за­го­ря­ли­ся чис­лен­ні зір­ки, по­дув хо­лод­ний ві­тер, а во­ро­та Мо­рії ли­ша­ли­ся за­чи­не­ни­ми.

І ще раз Ган­дальф на­бли­зив­ся до сті­ни і, під­няв­ши ру­ки, став ви­мов­ля­ти сло­ва все більш гнів­но й влад­но, і ви­гук­нув: «Ед­ро, ед­ро!», уда­ря­ю­чи по ка­ме­ню па­те­ри­цею. «Від­чи­нись, від­чи­нись!» — твер­див він усі­ма мо­ва­ми, що ко­ли‐не­будь лу­на­ли на за­хо­ді Се­ред­зе­м’я, по­тім від­ки­нув па­те­ри­цю і, за­мов­к­нув­ши, опус­тив­ся на ка­мінь.

У цю хви­ли­ну ві­тер до­ніс зда­ле­ка вит­тя вов­ків. По­ні Бі­ля під­ст­риб­нув з пе­ре­ля­ку, Сем став йо­го за­спо­ко­ю­ва­ти, ше­по­чу­чи щось пря­мо у ву­хо.

— Ди­ви­ся, не ви­пус­ти йо­го! — ска­зав Бо­ро­мир. — Схо­же, він нам ще зна­до­би­ть­ся, як­що ли­ше вов­ки до нас не до­бе­ру­ть­ся. До чо­го ж ме­ні огид­на ця мер­зот­на ка­лю­жа!

Під­хо­пив­ши із зем­лі ве­ли­кий ка­мінь, він жбур­нув йо­го да­ле­ко в тем­ну во­ду. Ка­мінь зник із слаб­ким спле­с­ком, але в ту ж хви­ли­ну щось за­ши­пі­ло, за­буль­ко­ті­ло, по­вер­х­ня во­ди піш­ла ко­ла­ми, і ко­ла по­ві­ль­но зміс­ти­ли­ся до під­ніж­жя скель.

— На­ві­що ти так, Бо­ро­ми­ре? — ска­зав Фро­до. — І ме­ні тут не­при­єм­но й на­віть страш­но, не знаю, від чо­го; не вов­ків я бо­ю­ся і на­віть не тем­ря­ви за во­ро­та­ми — я бо­ю­ся цьо­го озе­ра. Не ка­ла­муть йо­го.

— Ско­рі­ше б ми вже звід­си ку­ди‐не­будь пішли! — зі­тх­нув Мер­рі.

— Чо­му ж Ган­дальф так зво­лі­кає? — ди­ву­вав­ся Пін. Ган­дальф не звер­тав на них ува­ги. Він си­дів, схи­лив­ши го­ло­ву, чи то у від­чаї, чи то на­пру­же­но за­мис­лив­шись. Смут­не вит­тя вов­ків по­чу­ло­ся зно­ву. Ко­ла на во­ді все по­ши­рю­ва­ли­ся, під­би­ра­ли­ся ближ­че і кіль­ка ра­зів уже на­ко­чу­ва­ли на бе­рег.

Зне­на­ць­ка маг під­ско­чив з гуч­ним смі­хом, при­му­сив­ши всіх здриг­ну­ти­ся:

— Зро­зу­мів! Зро­зу­мів! Ну яс­на річ! Над­зви­чай­но прос­то, як і будь‐яка за­гад­ка, ко­ли ді­зна­єш­ся про роз­гад­ку!

Пі­ді­брав­ши па­ли­цю, Ган­дальф став під сті­ною й дзвін­ко крик­нув: «Мел­лон!» Зір­ка ко­рот­ко спа­лах­ну­ла й згас­ла. На сті­ні без­шум­но про­яви­ли­ся об­ри­си ве­ли­чез­них во­ріт, хо­ча до то­го не бу­ло ані щі­ли­ни, ані ді­роч­ки. По­ві­ль­но роз­ді­ли­ли­ся во­ни по­се­ре­ди­ні й ста­ли від­чи­ня­ти­ся на­зов­ні, п’ядь за п’яд­дю, до­ки оби­дві стул­ки не тор­к­ну­ли­ся ске­лі. У от­во­рі з’я­ви­ли­ся схо­дин­ки, які кру­то ішли на­го­ру, у тем­ряву гус­ті­шу, ніж ніч. Вра­же­ні Хра­ни­те­лі ди­ви­ли­ся на це, ши­ро­ко роз­плю­щив­ши очі.

— Я усе ж та­ки по­ми­ляв­ся, — по­яс­нив Ган­дальф, — і Гім­лі теж. 3 нас один Мер­рі на­ма­цав вір­ний шлях: та­єм­не сло­во бу­ло вид­но — в на­пи­су на ар­ці! Пе­ре­клас­ти йо­го слід бу­ло так: «Ска­жи сло­во «друг» і уві­йдеш». Про­мов­ля­єш це сло­во ель­фій­сь­кою, і во­ро­та від­чи­ня­ю­ть­ся! Зо­всім прос­то. Над­то прос­то для знав­ця за­кли­нань у наш не­спо­кій­ний час. Ті дні бу­ли щас­ли­ві­ши­ми... Ну, а те­пер пі­де­мо!

Ган­дальф пе­ре­сту­пив по­ріг і тор­к­нув­ся пер­шої схо­дин­ки. Але в цей мо­мент по­дії зва­ли­ли­ся на них ла­ви­ною. Хтось ухо­пив Фро­до за кіс­точ­ку; він із зой­ком упав. —По­ні Білл пе­ре­ля­ка­но за­ір­жав, крут­нув хвос­том, рво­нув­ся геть бе­ре­гом озе­ра і мит­тє­во щез у тем­ря­ві. Сем ки­нув­ся за ним, але, по­чув­ши крик Фро­до, по­вер­нув­ся, пла­чу­чи й ла­ю­чись. Ін­ші, обер­нув­шись, за­вмер­ли: во­да в озе­рі ки­пі­ла, на­че від пів­ден­но­го кін­ця йо­го плив­ла ці­ла ар­мія змій.

З во­ди ви­су­ну­ло­ся, зви­ва­ю­чись, дов­ге щу­па­ль­це, ся­ю­че блі­до‐зе­ле­ним світ­лом, — це во­но вхо­пи­ло Фро­до чіп­ки­ми па­ль­ця­ми за но­гу й тяг­ло до во­ди. Сем, упав­ши на ко­лі­на, хлис­нув щу­па­ль­це сво­їм кин­джа­лом.

Па­ль­ці роз­че­пи­ли­ся, Сем по­тяг­нув Фро­до у во­ро­та, кли­чу­чи всіх на до­по­мо­гу. З во­ди про­стя­гай­ся ін­ші щу­па­ль­ця, не мен­ше два­д­ця­ти. Тем­на во­да кле­ко­ті­ла, ку­ри­ла­ся смер­дю­чою па­рою.

— Усі до во­ріт! На­го­ру схо­да­ми! Мер­щій! — крик­нув Ган­дальф, і Хра­ни­те­лі, огов­тав­шись від за­ці­пе­нін­ня, яке ску­ва­ло всіх, крім Се­ма, по­спі­ши­ли слі­дом за ма­гом уві­йти у во­ро­та.

І ду­же своє­час­но. Сем і Фро­до лед­ве здо­ла­ли кіль­ка схо­ди­нок, а Ган­дальф ли­ше по­чав під­ні­ма­ти­ся, ко­ли чіп­кі щу­па­ль­ця пе­ре­тну­ли ву­зь­ку смуж­ку бе­ре­га й за­хо­ди­ли­ся ла­зи­ти по сті­нах та во­ро­тах. Од­на та­ка «змія» по­лі­зла че­рез по­ріг, по­блис­ку­ю­чи в світ­лі зі­рок. Ган­дальф зу­пи­нив­ся й обер­нув­ся. Мож­ли­во, він під­би­рав сло­во, щоб за­кри­ти во­ро­та, але во­но не зна­до­би­ло­ся: ве­ли­ка кіль­кість кін­ці­вок, зви­ва­ю­чись, схо­пи­ла­ся за стул­ки во­ріт і з жах­ли­вою си­лою за­чи­ни­ла їх. Стул­ки з гур­ко­том зі­йш­ли­ся, роз­бу­див­ши лу­ну, і світ­ло зник­ло. Крізь ка­мінь до­но­си­ли­ся глу­хі уда­ри й тріск.

Сем, чіп­ля­ю­чись за ру­ку Фро­до, сповз на схо­дин­ку в чор­ній тем­ря­ві.

— Бід­ний, бід­ний Білл! — про­мо­вив він при­ду­ше­ним го­ло­сом. — Бі­до­лаш­ний... Вов­ки, змії!.. Змії для ньо­го — це вже за­над­то. Але ме­ні до­ве­ло­ся оби­ра­ти, па­не. Я по­ви­нен був іти з ва­ми!

Во­ни по­чу­ли, як Ган­дальф спус­тив­ся на­зад до две­рей і вда­рив по них па­те­ри­цею. Ка­мін­ня за­гу­ло, схо­ди за­д­ри­жа­ли, але во­ро­та не під­да­ли­ся.

— Кеп­сь­ка спра­ва! — ска­зав маг. — Шля­ху на­зад ми вже не ма­є­мо. За­ли­ша­є­ть­ся ли­ше зна­й­ти ви­хід — по той бік гір. Су­дя­чи із зву­ків, зов­ні на­ки­да­ли ва­лу­нів, а де­ре­ва вир­ва­ли з ко­ре­нем і ни­ми за­кли­ни­ли во­ро­та. Шко­да — кра­си­ві бу­ли де­ре­ва, ро­с­ли так дов­го...

— Я від­чу­вав, що: по­руч є щось жах­ли­ве, з мо­мен­ту, як сту­пив но­гою у во­ду,  — про­мо­вив Фро­до. — Але хто це був чи бу­ли?

— Не знаю. Та всі ці щу­па­ль­ця пря­му­ва­ли до од­ні­єї ме­ти. Якась тва­рю­ка про­кра­ла­ся, а мо­же, її ви­г­на­ли з тем­них під­гір­них вод. Там, у про­вал­лях зем­лі, меш­ка­ють іс­то­ти більш дав­ні й брид­кі, ніж ор­ки...

Про те, що ця тва­рю­ка, хто б во­на не бу­ла, з усьо­го за­го­ну по­тяг­ла­ся за Фро­до, Ган­дальф при­га­ду­ва­ти не став.

Бо­ро­мир ти­хо про­бур­мо­тів кіль­ка слів, але ка­м’я­ні скле­пін­ня по­си­ли­ли звук до хрип­ко­го ше­по­ту, і всі по­чу­ли:

— Про­вал­ля зем­лі! І ту­ди ми пря­му­є­мо, хо­ча я про­ти... Хто по­ве­де нас те­пер у цій мер­т­вій тем­ря­ві?

— Я по­ве­ду, — ска­зав Ган­дальф, — і Гім­лі ме­ні до­по­мо­же. Сте­ж­те за мо­єю па­те­ри­цею!

Маг ви­со­ко здій­няв па­те­ри­цю — на її кін­ці за­й­ня­ло­ся слаб­ке світ­ло —г— і по­кро­ку­вав кру­ти­ми схо­да­ми. Ши­ро­кі схо­ди доб­ре збе­рег­ли­ся, рів­но дві сот­ні схо­ди­нок; во­ни пе­рейшли у скле­пис­тий ко­ри­дор з рів­ною під­ло­гою.

— Да­вай­те при­ся­де­мо тут, на пло­щад­ці, і по­їмо, як­що вже їда­ль­ні не­має! — за­про­по­ну­вав Фро­до. Він уже огов­тав­ся від пе­ре­не­се­но­го пе­ре­ля­ку й те­пер від­чу­вав стра­шен­ний го­лод.

Про­по­зи­цію бу­ло схва­ле­но всі­ма. При­сі­ли на вер­х­ніх схо­дин­ках, ледь роз­різ­ня­ю­чи не­яс­ні по­ста­ті дру­зів у на­пів­тем­ря­ві; піс­ля їжі Ган­дальф дав кож­но­му втре­тє по ков­тку рі­ве­в­делль­сь­ко­го пит­ва.

— Бо­юсь, ми­ру­ва­ру на­дов­го не ви­ста­чить, — ска­зав він, — але Піс­ля сьо­год­ніш­ніх по­дій без ньо­го не обі­йти­ся. А до­ки дій­де­мо до ви­хо­ду — як­що тіль­ки нам ду­же по­щас­тить, — то й за­ли­шок увесь ви­ко­рис­та­є­мо. Будь­те обач­ні й з во­дою теж. У Мо­рій­сь­ких ко­паль­нях ба­га­то дже­рел та ко­ло­дя­зів, але їх чі­па­ти не мож­на. Нам мо­же не ви­пас­ти на­го­ди на­пов­ни­ти бур­дю­ки й фля­ги, до­ки не спус­ти­мо­ся до Ма­ре­вої До­ли­ни.

— Скіль­ки ж три­ва­ти­ме пе­ре­хід? — за­пи­тав Фро­до.

— Не мо­жу ска­за­ти. Це за­ле­жить від ба­га­тьох при­чин. Але як­що пра­ви­ль­но пі­де­мо, не за­блу­ка­є­мо й не по­тра­пи­мо до яко­їсь пас­т­ки, зна­до­би­ть­ся три або чо­ти­ри пе­ре­хо­ди. Від За­хід­них во­ріт до Схід­них — не мен­ше со­ро­ка миль по пря­мій, а шлях мо­же й ду­же круж­ля­ти.

Від­по­чи­ва­ли зо­всім не­дов­го, під­ня­ли­ся й ви­ру­ши­ли. Усім хо­ті­ло­ся по­до­ла­ти Мо­рію як­най­швид­ше, і за­гін ру­хав­ся ще кіль­ка го­дин, бо­рю­чись із си­ль­ною вто­мою. Ган­дальф увесь час ішов по­пе­ре­ду. Па­те­ри­ця в йо­го лі­вій руці ледь ос­віт­лю­ва­ла зем­лю у ньо­го під но­га­ми, а в пра­вій він три­мав сво­го ме­ча, Глам­д­рин­га. За ма­гом йшов Гім­лі, очі йо­го ви­блис­ку­ва­ли в слаб­ко­му світ­лі, ко­ли він роз­див­ляв­ся по бо­ках. За гно­мом три­мав­ся Фро­до; він теж ви­тяг Жа­ло; але ле­за Жа­ла й Глам­д­рин­га не сві­ти­ли­ся і це хо­ча б тро­хи за­спо­ко­ю­ва­ло: адже ме­чі ста­ро­дав­ніх ель­фій­сь­ких ко­ва­лів хо­лод­но сві­ти­ли­ся, як­що по­бли­зу з’яв­ля­ли­ся ор­ки. За Фро­до йшов Сем, по­тім Ле­го­лас, мо­лод­ші го­бі­ти й Бо­ро­мир. У тем­ря­ві, ос­тан­нім, ішов Ара­горн, збе­рі­га­ю­чи по­хму­ре мов­чан­ня.

Ко­ри­дор кіль­ка ра­зів по­вер­тав, а по­тім став зни­жу­ва­ти­ся. Спуск три­вав дов­го, але на­реш­ті під­ло­га зно­ву ста­ла рів­ною. Ста­ло жар­ко й за­душ­ли­во, од­нак по­віт­ря тут не за­сто­ю­ва­ло­ся — час від ча­су об­лич­чя Хра­ни­те­лів ові­ва­ло сві­жіс­тю з ледь по­міт­ний про­рі­зів у сті­нах. їх бу­ло ба­га­то: у слаб­ко­му світ­лі па­те­ри­ці Фро­до по­мі­чав схо­ди й ар­ки, ту­не­лі й ко­ри­до­ри, що ве­ли до­го­ри й до­ни­зу, або прос­то чор­ні про­ва­ли по бо­ках. Не­мис­ли­мо бу­ло спо­ді­ва­ти­ся за­па­м’я­та­ти все це.

Гім­лі ма­ло до­по­ма­гав Ган­даль­фо­ві, хі­ба що своєю стій­кою муж­ніс­тю. На від­мі­ну від ін­ших він не бо­яв­ся тем­ря­ви. Час­то Ган­дальф ра­див­ся з ним, як­що ва­гав­ся у ви­бо­рі по­во­ро­ту, але ос­тан­нє сло­во весь час ли­ша­ло­ся за ма­гом. Мо­рій­сь­кі ко­паль­ні бу­ли не­ймо­вір­но за­плу­та­ні на­віть для Гім­лі, си­на Гло­ї­на, зда­ва­ло­ся б, звич­но­го до під­зем­но­го жит­тя. А Ган­даль­фо­ві згад­ки про дав­ню по­до­рож не ду­же зна­до­би­ли­ся; і все ж та­ки, як би не пет­ля­ла в тем­ря­ві до­ро­га, він знав, ку­ди по­тріб­но ви­йти, і вмів без­по­мил­ко­во ви­зна­чи­ти шлях до ме­ти.

— Не бі­йте­ся, — ска­зав Ара­горн. Зу­пин­ка три­ва­ла дов­ше, ніж за­зви­чай; Ган­дальф по­шеп­ки ра­див­ся з Гім­лі, а ін­ші че­ка­ли на них ос­то­ронь. — Не бі­йте­ся! Я не­од­но­ра­зо­во по­до­ро­жу­вав з Ган­даль­фом, хо­ча й не в та­кій тем­ря­ві; а в Рі­вен­дед­лі зга­ду­ють ще вра­жа­ю­чі­ші йо­го по­дви­ги, яких і я не ба­чив. Як­що тут вза­га­лі є до­ро­га, Ган­дальф її не за­гу­бить, Він при­вів нас сю­ди, не­зва­жа­ю­чи на на­ші по­бо­ю­ван­ня, він же й ви­ве­де, як би до­ро­го це не кош­ту­ва­ло йо­му са­мо­му. А ба­чить він на­віть у глу­ху ніч кра­ще, ніж кіш­ки ко­ро­ле­ви Бе­ру­ті­ель!

І дій­с­но, за­го­ну по­щас­ти­ло з про­во­ди­рем. У мі­ша­ни­ні бі­ля во­ріт во­ни ки­ну­ли ба­га­то ре­чей. Те­пер, не ма­ю­чи ані па­ли­ва, ані смо­ло­ски­пів, без світ­ла, во­ни не­вдов­зі по­тра­пи­ли б у ха­ле­пу. Пе­ре­хо­ди Мо­рії бу­ли не прос­то за­плу­та­ні — у них трап­ля­ли­ся ко­ло­дя­зі, про­вал­ля; кро­ки ви­кли­ка­ли в них глу­ху лу­ну. У сті­нах і на під­ло­зі час від ча­су зя­я­ли трі­щи­ни, ді­ри; ін­ко­ли їх по­мі­ча­ли, ли­ше на­сту­пив­ши на них, а най­шир­ша ви­яви­ла­ся біль­ше се­ми фу­тів, і Пін не од­ра­зу зва­жив­ся пе­ре­ст­риб­ну­ти жах­ли­ву бе­зод­ню, звід­ки до­но­сив­ся дзвін во­ди, на­че в гли­би­нах по­вер­та­ло­ся ко­ле­со ве­ли­чез­но­го мли­на.

— Мо­туз­ка! — бур­мо­тів Сем. — Ну яс­на річ: що за­був, то­го й бра­кує!

Чим біль­ше ста­ва­ло по­діб­них пе­ре­шкод, тим по­ві­ль­ні­ше пе­ре­су­вав­ся за­гін. Зда­ва­ло­ся, не бу­де кін­ця шля­ху вниз, вниз, вниз, до ко­ре­нів гір. Во­ни вто­ми­ли­ся без­мір­но, і все ж та­ки дум­ки про при­вал не при­но­си­ли вті­хи. Уря­ту­вав­шись від озер­но­го чу­до­ви­сь­ка, по­по­їв­ши й ков­т­нув­ши ці­лю­що­го ми­ру­ва­ру, Фро­до спо­чат­ку зба­дьо­рив­ся; але те­пер гли­бо­ка три­во­га, май­же жах, зно­ву на­ляг­ла на ньо­го. Хо­ча в Рі­вен­дел­лі йо­го ви­лі­ку­ва­ли від уда­ру во­ро­жо­го кин­джа­ла, ра­на не ми­ну­ла без­слід­но. Від­чут­тя Фро­до за­гос­т­ри­ли­ся, він те­пер міг роз­різ­ня­ти ре­чі, ра­ні­ше не­ви­ди­мі. Сам він по­мі­тив змі­ну ли­ше за­раз, ви­явив­ши, що ба­чить у тем­ря­ві кра­ще за всіх сво­їх су­пут­ни­ків, крім Ган­даль­фа. Та ще й Пер­с­тень на лан­цюж­ку ле­жав у ньо­го на гру­дях. Час від ча­су він важ­чав; Фро­до від­чу­вав зло по­пе­ре­ду і зло по­за­ду, але мов­чав і впер­то кро­ку­вав, міц­ні­ше стис­ку­ю­чи ру­ко­ят­ку ме­ча.

Су­пут­ни­ки йо­го теж мов­ча­ли, зрід­ка об­мі­ню­ю­чись по­спіш­ним ше­по­том. Ти­шу по­ру­шу­вав ли­ше шум їх­ніх влас­них кро­ків; глу­хе сту­кан­ня чо­біт Гім­лі, важ­ка хо­да Бо­ро­ми­ра, лег­ка — Ле­го­ла­са, м’я­ке, лед­ве чут­не кро­ку­ван­ня го­бі­тів, а да­лі — по­ві­ль­ні, твер­ді кро­ки Ара­гор­на. Вар­то бу­ло на якийсь час зу­пи­ни­ти­ся, і все сти­ха­ло, тіль­ки слаб­ко дзве­ніла чи ка­па­ла не­ви­ди­ма во­да. Але Фро­до по­чув — хо­ча й не зо­всім впев­не­но — м’я­ке чов­ган­ня бо­сих ніг. Во­но ні­ко­ли не по­си­лю­ва­ло­ся й не на­бли­жа­ло­ся на­стіль­ки, щоб сум­ні­ви Фро­до роз­сі­я­ли­ся, але, уло­вив­ши йо­го од­но­го ра­зу, він уже чув йо­го по до­ро­зі по­с­тій­но. Лу­ною це бу­ти не мо­г­ло — ко­ли Хра­ни­те­лі зу­пи­ня­ли­ся, чов­ган­ня чу­ло­ся са­мо со­бою і ури­ва­ло­ся не од­ра­зу.

За­гін всту­пив до Мо­рії, ко­ли сто­я­ла ніч. Йшли кіль­ка го­дин з ко­рот­ки­ми пе­ре­по­чин­ка­ми; на­реш­ті Ган­даль­фа спіт­ка­ло пер­ше сер­йоз­не ви­про­бу­ван­ня: під ши­ро­кою ар­кою від­кри­ва­ло­ся три про­хо­ди, усі на схід, але лі­вий пір­нав ку­дись униз, пра­вий ішов до­го­ри, а се­ред­ній — пря­мо, глад­кий, але ду­же ву­зь­кий.

— Я зо­всім не па­м’я­таю цьо­го міс­ця! — зі­знав­ся Ган­дальф, не­рі­шу­че зу­пи­нив­шись пе­ред ар­кою. Він під­ніс па­те­ри­цю ви­ще, спо­ді­ва­ю­чись зна­й­ти якісь зна­ки чи на­пи­си, але ні­чо­го та­ко­го не бу­ло.

— Я над­то вто­мив­ся і ви­би­ра­ти не ві­зь­му­ся, — ска­зав він, по­хи­тав­ши го­ло­вою. — А ви, на­пев­не, вто­ми­ли­ся ще си­ль­ні­ше. Ма­буть, кра­ще нам про­вес­ти за­ли­шок но­чі тут. Ро­зу­мі­є­те? Тут‐бо зав­жди тем­но, од­нак зов­ні мі­сяць уже хи­ли­ть­ся на за­хід, пів­ніч дав­но ми­ну­ла.

— Бі­до­лаш­ний Білл! — зі­тх­нув Сем. — Де ж він за­раз? Аби йо­го хоч вов­ки не вхо­пи­ли!

Лі­во­руч від ар­ки вви­жа­ли­ся на­пів­про­чи­не­ні ка­м’я­ні две­рі; во­ни лег­ко під­да­ли­ся на­віть слаб­ко­му по­штов­ху, а за ни­ми ле­жа­ло прос­то­ре при­мі­щен­ня, ви­ру­ба­не в ске­лі.

— Ци­ть­те! Ци­ть­те! — ви­гук­нув Ган­дальф, ко­ли Пін і Мер­рі гай­ну­ли ту­ди, за­до­во­ле­ні, що мож­на бу­де від­по­чи­ти в чо­ти­рьох сті­нах, а не у від­кри­то­му про­хо­ді. — Ти­хі­ше! Не лі­зь­те у во­ду, не спи­тав­ши бро­ду. Пер­шим уві­йду я!

Він обач­но сту­пив усе­ре­ди­ну, ін­ші по­тяг­ли­ся вслід.

— Ну ж бо, по­ди­ві­ть­ся! — од­ра­зу ска­зав маг, вка­зу­ю­чи па­те­ри­цею на під­ло­гу. Там зя­я­ла круг­ла ді­ра ко­ло­дя­зя, а на­в­ко­ло ва­ля­ли­ся улам­ки ка­мін­ня. Ір­жа­ві, роз­би­ті лан­цю­ги зви­са­ли в чор­ну бе­зод­ню.

— Ось, зва­лив­ся б сю­ди, тіль­ки б і встиг по­ра­ху­ва­ти, чи да­ле­ко до дна, — ска­зав Ара­горн до Мер­рі. — Хто ж лі­зе впе­ред, ма­ю­чи про­во­ди­ря?

— Схо­же, тут меш­ка­ла вар­та, що охо­ро­ня­ла ті три про­хо­ди, — здо­га­дав­ся Гім­лі. — Ця ді­ра — на­пев­не ко­ло­дязь. У ньо­го бу­ла ка­м’я­на криш­ка, але во­на роз­би­та. Бу­дь­мо ж усі обе­реж­ні­ши­ми в тем­ря­ві!

Пі­на щось так і тяг­ло до ко­ло­дя­зя. По­ки ман­д­рів­ни­ки роз­гор­та­ли ков­д­ри і сте­ли­ли по­сте­лі під сті­ною, як­най­да­лі від ді­ри, він під­крав­ся до неї й за­зир­нув. Про­хо­лод­не по­віт­ря з не­ві­до­мих гли­бин дих­ну­ло йо­му в об­лич­чя. Під­ко­ря­ю­чись рап­то­вій при­мсі, Лій на­ма­цав ула­мок ка­ме­ня й жбур­нув. Про­ми­ну­ло кіль­ка ми­тей, і на­реш­ті десь да­ле­ко, у пус­то­ті пе­че­ри по­чу­ло­ся: «бульк!» — і тут же звук, по­си­ле­ний і під­хоп­ле­ний стін­ка­ми ко­ло­дя­зя, гул­ко роз­ніс­ся по

— Що це? — стре­пе­нув­ся Ган­дадьф— Пін зі­знав­ся у сво­їй ви­тів­ці, і маг за­спо­ко­їв­ся, але си­ль­но роз­сер­див­ся, і Пін ба­чив, як блис­ну­ли йо­го очі. r‐г Ду­рень Тук! — про­бур­мо­тів він. — Ми в не­без­печ­но­му про­хо­ді, не на го­бі­тан­сь­кій про­гу­лян­ці! На­ступ­но­го ра­зу кра­ще од­ра­зу ки­дай­ся сам, мен­ше бу­де кло­по­ту. А те­пер по­сидь ти­хо!

Кіль­ка хви­лин ні­чо­го не бу­ло чу­ти; по­тім із гли­би­ни до­ли­ну­ло слаб­ке по­сту­ку­ван­ня: тап‐тон, тап‐тон — і ти­ша; від­лун­ня за­мов­к­ло, і зно­ву: тап‐тон, тон‐тон, тад‐тап, тон. Це не­при­єм­но на­га­да­ло якісь сиг­на­ли, але не­вдов­зі зву­ки за­вмер­ли і біль­ше не по­вто­рю­ва­ли­ся.

— При­ся­га­ю­ся, це сту­кав мо­лот! — ска­зав Гім­ні.

— Так, — від­гук­нув­ся Ган­дальф, — і ме­ні це ду­же не по­до­ба­є­ть­ся. — Мо­же, дур­ний жарт Пі­на чу­ті ні до чо­го — але як­що він по­тур­бу­вав тих, ко­му б кра­ще бу­ло да­ти спо­кій... Бла­гаю, не ро­би біль­ше ні­чо­го по­діб­но­го! Хо­че­ть­ся все ж та­ки спо­кій­но від­по­чи­ти. У на­го­ро­ду за мо­ло­дец­т­во то­бі, Пі­не, вар­ту­ва­ти пер­шо­му, —‐до­дав, маг і за­гор­нув­ся в ков­д­ру.

Пін, ду­же не­щас­ний, си­дів бі­ля вхо­ду в смо­ля­ній тем­ря­ві. Весь час він ози­рав­ся: чи хтось не ви­ліз із ко­ло­дя­зя. Йо­му ду­же хо­ті­ло­ся при­кри­ти ді­ру, хо­ча б ков­дрою, але він бо­яв­ся те­пер на­бли­жа­ти­ся до неї, бо­яв­ся на­віть во­рух­ну­ти­ся, хо­ча Ган­дальф, зда­є­ть­ся, за­снув.

На­справ­ді маг не спав, а прос­то ле­жав мов­ч­ки і не ру­хав­ся. Він гли­бо­ко по­ри­нув у роз­ду­ми, на­ма­га­ю­чись вос­к­ре­си­ти в па­м’я­ті всі по­дро­би­ці своєї пер­шої по­до­ро­жі до Мо­рії та ви­рі­ши­ти, ку­ди йти да­лі. Хиб­ний по­во­рот міг усе по­гу­би­ти.

Че­рез го­ди­ну він під­вів­ся й, пі­ді­й­шов­ши до Пі­на, ти­хо ска­зав:

— При­ту­лись у ку­точ­ку та по­с­пи, ма­лий. Ти, ма­буть, хо­чеш спа­ти, а в ме­не сну в оці не­має. То да­вай вже я за те­бе по­вар­тую.

Сі­да­ю­чи бі­ля две­рей, він про­бур­мо­тів:

— Я знаю, чо­му ме­ні так по­га­но. Не­об­хід­но ви­ку­ри­ти лю­ль­ку! Я не ню­хав тю­тю­ну із са­мо­го ран­ку пе­ред сні­го­па­дом...

Ос­тан­нє, що роз­гле­дів Пін, за­си­на­ю­чи, бу­ла тем­на по­с­тать ста­ро­го ма­га, що згор­би­ла­ся на під­ло­зі, із жев­рі­ю­чою тріс­кою у вуз­лу­ва­тих ру­ках. Во­гонь на мить ос­ві­тив йо­го гос­т­рий ніс, і по­тяг­ло тю­тю­но­вим ди­мом.

Ган­дальф роз­бу­див їх че­рез шість го­дин. Весь цей час, ні­ко­го не тур­бу­ю­чи, він вар­ту­вав сам.

— І за ці го­ди­ни я при­й­няв рі­шен­ня, — по­ві­до­мив він. — Ме­ні не по­до­ба­є­ть­ся ви­гляд се­ред­ньо­го про­хо­ду, не по­до­ба­є­ть­ся за­пах лі­во­го — як­що ли­ше я в чо­мусь роз­би­ра­ю­ся, там уни­зу по­віт­ря за­тх­ле. Пі­де­мо пра­вим ко­ри­до­ром. Нам час під­ні­ма­ти­ся.

Ві­сім го­дин, не вра­хо­ву­ю­чи двох ко­рот­ких зу­пи­нок, во­ни йшли впе­ред у тем­ря­ві. Ні­чо­го не трап­ля­ло­ся, ні­чо­го не бу­ло вв­д­но й чу­ти, крім слаб­ко­го вог­ни­ка, що стри­бав, на­че світ­ля­чок, по­пе­ре­ду за­го­ну, на па­те­ри­ці ма­га. Об­ра­ний ни­ми ко­ри­дор не­впин­но йшов уго­ру. На­скіль­ки мож­на бу­ло су­ди­ти, він ви­ги­нав­ся ве­ли­кою ду­гою, і чим ви­ще, тим шир­шим та прос­то­рі­шим він ста­вав. Ні­яких біч­них хо­дів, у рів­ній під­ло­зі — ані вир­ви, ані трі­щи­ни. Во­че­видь, у дав­ні ча­си ця до­ро­га вва­жа­ла­ся важ­ли­вою, і нею мож­на бу­ло йти швид­ше, ніж на­пе­ре­до­дні.

Так пройшли бли­зь­ко п’ят­на­д­ця­ти миль по пря­мій на схід, а як­що ра­ху­ва­ти точ­но — і всі два­д­цять, або й біль­ше. У мі­ру то­го, як во­ни пі­ді­й­ма­ли­ся, Фро­до ста­ва­ло лег­ше; од­нак йо­му все ще бу­ло не­спо­кій­но, і час від ча­су він улов­лю­вав да­ле­ко по­за­ду... ні, не лу­ну, а звук чи­їхось кро­ків.

Си­ли го­бі­тів ви­чер­пу­ва­ли­ся, і всі вже ду­ма­ли про при­вал та від­по­чи­нок, ко­ли сті­ни оба­біч рап­том зник­ли. Ма­буть, ко­ри­дор влив­ся до яко­гось ши­ро­ко­го прос­то­ру. По­за­ду за­ли­ши­лось теп­ло, а по­пе­ре­ду, у тем­ря­ві, від­чу­ва­ла­ся про­хо­ло­да. За­гін зу­пи­нив­ся, і всі стри­во­же­но зби­ли­ся до куп­ки. А Ган­дальф був за­до­во­ле­ний:

— Я пра­ви­ль­не об­рав шлях. Ми на­реш­ті по­тра­пи­ли на жит­ло­вий ярус, і Схід­ні во­ро­та ма­ють бу­ти вже не­да­ле­ко. Але ми за­бра­ли­ся над­то ви­со­ко, на­ба­га­то ви­ще во­ріт, як­що я не по­ми­ля­ю­ся. Су­дя­чи з по­віт­ря, тут ве­ли­ка за­ла. Ри­зик­ну за­сві­ти­ти яс­к­ра­ві­ший вог­ник!

Він мах­нув па­те­ри­цею, і вго­ру зле­тів спа­лах, яс­к­ра­вий, мов блис­кав­ка. За­хи­ли­та­ли­ся ті­ні, ви­со­ко над го­ло­ва­ми ви­яви­ло­ся скле­пін­ня, що спи­ра­ло­ся на дов­гий ряд міц­них ка­м’я­них ко­лон, які ді­ли­ли на­в­піл ве­ли­чез­ну по­рож­ню за­лу; чор­ні сті­ни, від­по­лі­ро­ва­ні і глад­кі, мов скло, зблис­ну­ли від­би­тим світ­лом. Ок­рес­ли­ли­ся ще три хо­ди, три тем­них ар­ки; од­на — схід­на, пря­мо, і дві біч­них. Але світ­ла ви­ста­чи­ло не­на­дов­го.

— Біль­ше я по­ки що ні­чо­го не зроб­лю, — ска­зав Ган­дальф. — У го­рі ко­лись про­би­ли ве­ли­кі вік­на і світ­ло­ві ко­ло­дя­зі аж до са­мої по­вер­х­ні. Я ду­маю, ми вже до­ся­гай цих яру­сів, але над­во­рі зно­ву ніч, і не­мож­ли­во ствер­джу­ва­ти на­пев­не. Як­що я маю ра­цію, вран­ці у вік­нах з’я­ви­ть­ся світ­ло. Але до то­го ча­су кра­ще не йти да­лі. Від­по­чи­не­мо, як­що змо­же­мо. Адже ми ще не зна­й­шли ви­хо­ду, а шлях до Во­ріт, униз, ще не бли­зь­кий. :

Хра­ни­те­лі про­ве­ли цю ніч у ве­ли­кій пе­чер­ній за­лі, при­ту­лив­шись у кут­ку, ку­ди не ся­гав про­тяг, що без­пе­рер­в­но ві­яв зі схід­ної ар­ки. Мов­чаз­ність і без­люд­дя ви­ру­ба­них у по­ро­ді зал, не­скін­чен­ність за­плу­та­них схо­дів і ко­ри­до­рів при­гні­чу­ва­ли їх. Най­ди­кі­ші ви­гад­ки, най­тем­ні­ші чут­ки, що ін­ко­ли до­хо­ди­ли до го­бі­тів, не йшли ні в яке по­рів­нян­ня із справ­ж­нім жа­хом і ве­лич­чю Мо­рії.

— Без­ліч гно­мів тут, оче­вид­но, жи­ла ко­лись, — ска­зав Сем, — і ко­жен мав ро­ків п’ят­сот пра­цю­ва­ти впер­ті­ше за бор­су­ка, щоб ви­ри­ти та­ке в твер­дій по­ро­ді, га? На­ві­що? Не­вже во­ни меш­ка­ли у та­ких тем­них но­рах?

— Це не но­ри, — ви­пра­вив Гім­лі, — а міс­то, гном­сь­кі пе­че­ри. У дав­ні ча­си тут бу­ло ба­га­то світ­ла та пиш­но­ти, у нас про це й до­сі спі­ва­ють.

Гном під­вів­ся і, див­ля­чись у тем­ряву, по­чав спі­ву­чим, ни­зь­ким го­ло­сом, і лу­на від­би­ла­ся від скле­пін­ня:

* Пе­ре­клад С. Бон­да­рен­ко.

— А ме­ні по­до­ба­є­ть­ся! — за­явив Сем. — От би ви­вчи­ти: «У Мо­рії, у цар­с­т­ві Ка­зад‐Дум...» Але як­що зна­ти, які тут сві­ти­ли лам­пи, то су­тін­ки зда­ю­ть­ся ще не­стер­п­ні­ши­ми. І десь тут ще ле­жать го­ри скар­бів?

Гім­лі мов­чав. Він ще не за­спо­ко­їв­ся від спі­ву, і йо­му бу­ло важ­ко го­во­ри­ти.

— Го­ри скар­бів? — по­вто­рив Ган­дальф. — Ні, не ле­жать. Ор­ки час­то гра­бу­ва­ли Мо­рію, на вер­х­ніх по­вер­хах ні­чо­го не за­ли­ши­ло­ся. А з то­го ча­су, як гно­ми втек­ли, ні­хто не на­смі­лю­вав­ся спус­ка­ти­ся до ниж­ніх га­ле­рей і скар­б­ни­ці — їх за­топ­ле­но во­дою... і стра­хом.

— Але на­ві­що ж то­ді гно­ми мрі­ють по­вер­ну­ти­ся сю­ди? — за­пи­тав Сем.

— За міт­рі­лом, — від­по­вів Ган­дальф. — Сла­ву Мо­рії ста­но­ви­ли не зо­ло­то й са­мо­цві­ти, іг­раш­ки гно­мів, і не за­лі­зо — їх ро­бо­чий ма­те­рі­ал. Яс­на річ, усе це тут бу­ло, особ­ли­во за­лі­зо; але в ньо­му гно­ми не ма­ли по­тре­би — усе не­об­хід­не для жит­тя їм да­ва­ла тор­гів­ля. Бо са­ме тут, і біль­ше ні­де, ви­до­бу­ва­ли мо­рій­сь­ке, або справ­ж­нє, сріб­ло, як йо­го іно­ді на­зи­ва­ли — міт­ріл ель­фій­сь­кою мо­вою. Гно­ми йо­го на­зи­ва­ють по‐своє­му й ім’я три­ма­ють у та­єм­ни­ці. Він кош­ту­вав уде­ся­те­ро біль­ше за сріб­ло, а те­пер йо­му вза­га­лі ці­ни не­має; бо на зем­лі йо­го май­же не за­ли­ши­ло­ся, а ви­до­бу­ва­ти йо­го тут не зва­жу­ю­ть­ся на­віть ор­ки. Руд­ні жи­ли ве­дуть на пів­ніч, униз, до Ка­рад­ра­су, у тем­ряву. Гно­ми не люб­лять зга­ду­ва­ти про це, але, став­ши ос­но­вою їх­ньо­го ба­гат­с­т­ва, міт­ріл же їх і згу­бив: во­ни ри­ли над­то жа­діб­но й над­то гли­бо­ко, і по­тур­бу­ва­ли жах­ли­ве ли­хо, і до­ве­ло­ся їм ті­ка­ти. Ви­до­бу­ту ни­ми ру­ду май­же всю по­цу­пи­ли ор­ки і під­нес­ли як ба­жа­ну да­ни­ну Са­у­ро­но­ві. Міт­ріл! Усі ба­жа­ли во­ло­ді­ти ним. Ку­ва­ти йо­го так же лег­ко, як мідь, а від­по­лі­ро­ва­ний, він бли­щить, як скло; гно­ми ро­би­ли з ньо­го ре­чі ди­во­виж­но лег­кі й до то­го ж міц­ні­ші за гар­то­ва­ну сталь. На ви­гляд міт­ріл на­га­дує зви­чай­не сріб­ло, але не тьмя­ніє й не чор­ні­шає із ча­сом. Ок­рім усьо­го, з ньо­го ви­го­тов­ля­ли іті­ль­дін, «зо­ря­не сяй­во» — та спо­лу­ка, якою зроб­ле­но ма­лю­нок на во­ро­тах Мо­рії. У Бі­ль­бо бу­ла ко­ль­чуж­ка з міт­рі­лу, да­ру­нок То­рі­на. Ці­ка­во, ку­ди во­на по­ді­ла­ся? Ма­буть, вкри­ва­є­ть­ся пи­лом у До­мі Ме­то­мів го­бі­тан­сь­кої сто­ли­ці...

— Як? — рап­том Гім­лі по­ру­шив мов­чан­ня. — Ко­ль­чу­га з мо­рій­сь­ко­го сріб­ла? Справ­ді ко­ро­лів­сь­кий по­да­ру­нок!

— Так, — ска­зав Ган­дальф. — Я ні­ко­ли не ка­зав Бі­ль­бо, але во­на кош­тує біль­ше, ніж увесь Го­бі­тон з усім йо­го скар­бом.

Фро­до про­мов­чав, тіль­ки про­су­нув ру­ку під со­роч­ку та погла­див свою ко­ль­чу­гу. Йо­го вра­зи­ла дум­ка, що він ман­д­ру­вав увесь час із та­кою кош­тов­ніс­тю під кур­т­кою. Чи знав про це Бі­ль­бо? Без сум­ні­ву, доб­ре знав. І справ­ді ко­ро­лів­сь­кий по­да­ру­нок! Г тут же дум­ки Фро­до гай­ну­ли да­ле­ко від мо­рій­сь­ких під­зе­ме­ль­ну Рі­вен­делл, до Бі­ль­бо, і в Тор­бу‐на‐Кру­чі тих ча­сів, ко­ли во­ни меш­ка­ли там удвох. Всім сер­цем праг­нув він по­вер­ну­ти­ся в ті дні, стриг­ти лу­жок, до­гля­да­ти кві­ти і ні­ко­ли не чу­ти ані про Мо­рію, ані про міт­ріл... ані про Пер­с­тень....

Роз­мо­ва ви­чер­па­ла­ся. За­па­ла гли­бо­ка ти­ша. Один по од­но­му ман­д­рів­ни­ки по­сну­ли, а Фро­до ви­па­ло вар­ту­ва­ти. І страх, на­че ців­ка хо­лод­но­го по­віт­ря з гли­бин, про­со­чив­ся до йо­го сер­ця. Ру­ки Фро­до за­хо­ло­ли, на ло­бі про­сту­пив піт. Він при­слу­хав­ся; дві дов­гих го­ди­ни він усім сво­їм єс­т­вом при­слу­хав­ся — але ні­чо­го не по­чув, на­віть уяв­ле­но­го від­лун­ня кро­ків. Чер­гу­ван­ня Фро­до на­бли­жа­ло­ся, до кін­ця, ко­ли йо­му при­ви­ді­ли­ся в тем­ря­ві дві яс­к­ра­вих цят­ки, на­че чи­їсь па­ла­ю­чі очі. Він здриг­нув­ся, тру­со­нув по­ник­лою го­ло­вою. «Доб­рий вар­то­вий, за­лед­ве не за­снув, — по­ду­мав він. — Уже сни­ть­ся...»

Він під­вів­ся, про­тер очі і так сто­яв, ви­трі­щив­шись у тем­ряву, до­ки йо­го не змі­нив Ле­го­лас.

Фро­до за­снув од­ра­зу ж, як ліг, але й уві сні все три­ва­ло: не­яс­не ше­по­тін­ня й жев­рі­ю­чі очі, що по­ві­ль­но на­су­ва­ли­ся з тем­ря­ви. Про­ки­нув­шись, він по­чув не­го­лос­ну роз­мо­ву сво­їх су­пут­ни­ків і від­чув на об­лич­чі слаб­ке світ­ло. Крізь от­вір у скле­пін­ні, ви­со­ко над схід­ною ар­кою, про­ник дов­гий про­мінь; із ін­шо­го бо­ку за­ли, за пів­ніч­ною ар­кою, теж сві­ти­ло­ся. Фро­до сів.

— Доб­ро­го ран­ку! — ска­зав Ган­дальф. — Ба­чиш, за­раз дій­с­но ра­нок, я мав ра­цію. Ми за­бра­ли­ся ви­со­ко на схід­ний бік Мо­рії і ще до ве­чо­ра ма­є­мо від­шу­ка­ти Схід­ні во­ро­та і по­ба­чи­ти гладь Дзер­каль­ної За­то­ки в Ма­ре­вій До­ли­ні.

— Доб­ре бу­ло б! — ска­зав Гім­лі. — Ви­ста­чить з ме­не Мо­рії, во­на ве­лич­на, але над­то тем­на й страш­на, і од­но­пле­мін­ни­ки мої не зна­й­шли­ся. Я те­пер сум­ні­ва­ю­ся на­віть, чи був тут Ба­лін вза­га­лі.

По сні­дан­ку Ган­дальф ви­рі­шив од­ра­зу ж ру­ша­ти да­лі:

— Ми вто­ми­ли­ся, але кра­ще вже від­по­чи­ти там, зов­ні. Я вва­жаю, ні­хто з нас не схо­че про­вес­ти ще од­ну ніч у Мо­рії!

— Авжеж, —— від­гук­нув­ся Бо­ро­мир. — Ку­ди ми пі­де­мо? Під схід­ну ар­ку?

— По­ди­ви­мось. По­ки що я не впев­не­ний, де ми. Як­що я зо­всім не збив­ся зі шля­ху, ми ма­є­мо зна­хо­ди­ти­ся ви­ще й на пів­ніч від Ве­ли­ких во­ріт; а зна­й­ти пра­ви­ль­ну путь до них мо­же ви­яви­ти­ся не так прос­то. Схід­на ар­ка, мож­ли­во, і під­хо­дить, але спо­чат­ку тре­ба роз­ди­ви­ти­ся. Да­вай­те за­гля­не­мо за пів­ніч­ні две­рі. Доб­ре бу­ло б зна­й­ти вік­но, хо­ча, най­імо­вір­ні­ше, світ­ло па­дає тіль­ки звер­ху.

Слі­дом за Ган­даль­фом усі пройшли під пів­ніч­ну ар­ку, у ши­ро­кий ко­ри­дор. Світ­ло все по­си­лю­ва­ло­ся, і на­реш­ті ви­яви­ло­ся, що йде во­но з пра­во­го бо­ку, з на­пів­від­кри­тих две­рей, зо­всім ці­лих‐збе­рег­ли­ся на­віть пет­лі. За ни­ми від­кри­ва­ла­ся прос­то­ра кім­на­та, слаб­ко ос­віт­ле­на, але піс­ля стіль­кох го­дин тем­ря­ви світ­ло зда­ва­ло­ся слі­пу­чим, і ман­д­рів­ни­ки жму­ри­ли­ся. Но­ги їх­ні во­ру­ши­ли гли­бо­кий пил на під­ло­зі й спо­ти­ка­ли­ся че­рез твер­ді пред­ме­ти, які спо­чат­ку не­мож­ли­во бу­ло роз­ди­ви­ти­ся. Крізь ве­ли­ке вік­но, з на­хи­лом про­би­те в про­ти­леж­ній, за­хід­ній сті­ні, да­ле­ко вго­рі, си­нів клап­тик чис­то­го не­ба. Світ­ло з вік­на па­да­ло пря­мо на ви­дов­же­ну пли­ту по­се­ре­ди­ні кім­на­ти, бли­зь­ко двох фу­тів за­ввиш­ки, а на ній ле­жав ве­ли­кий куб з бі­ло­го ка­ме­ня.

— Схо­же на гроб­ни­цю, — про­бур­мо­тів Фро­до і з див­ним пе­ред­чут­тям на­хи­лив­ся над ка­ме­нем, щоб кра­ще роз­гле­ді­ти. Ган­дальф швид­ко пі­ді­й­шов до ньо­го. Куб укри­ва­ли гли­бо­ко ви­рі­за­ні ру­ни:

— Це ру­ни Да­е­ро­на, яки­ми в дав­ні ча­си ко­рис­ту­ва­ли­ся гно­ми Мо­рії, — по­яс­нив Ган­дальф. — Тут на­пи­са­но мо­ва­ми лю­дей та гно­мів: «Ва­лін, син Фун­ді­на, во­ло­дар Мо­рії».

— От­же, він по­мер, — ска­зав Фро­до. — Я цьо­го бо­яв­ся...

Гім­лі на­тяг на очі кап­тур і схо­вав об­лич­чя.

Роз­діл 5
МО­РІЙ­СЬ­КИЙ МІСТ

За­гін Хра­ни­те­лів мов­ч­ки сто­яв на­в­ко­ло мо­ги­ли Ба­лі­на. Фро­до при­га­дав три­ва­лу друж­бу Бі­ль­бо із сла­вет­ним гно­мом, дав­ні при­їз­ди Ба­лі­на до Го­бі­то­ну. Тут, се­ред тем­ря­ви під­гір­них па­лат, те жит­тя зда­ва­ло­ся від­да­ле­ним на ти­ся­чу ро­ків і ти­ся­чі миль.

На­реш­ті во­ни отя­ми­ли­ся й ста­ли ози­ра­ти­ся, спо­ді­ва­ю­чись зро­зу­мі­ти, що тра­пи­ло­ся з Ва­лі­ном та йо­го дру­жи­ною. На дру­го­му бо­ці кім­на­ти, під світ­ло­вим ко­ло­дя­зем, зна­й­шли­ся ще две­рі, мен­ші. Під обо­ма две­ри­ма во­ни роз­гле­ді­ли те­пер ку­пи кіс­ток впе­ре­міш­ку з улам­ка­ми ме­чів, со­кир, тріс­ну­ти­ми щи­та­ми й шо­ло­ма­ми. Трап­ля­ли­ся й кри­ві ята­га­ни ор­ків з во­ро­но­ва­ни­ми клин­ка­ми.

У стін­них ні­шах сто­я­ли оку­ті за­лі­зом скри­ні, зла­ма­ні й по­рож­ні; але по­руч із роз­би­тим на тріс­ки ві­ком од­ні­єї з них ва­ля­ла­ся по­дер­та, на­пі­во­па­ле­на кни­га. її ру­ба­ли, про­ти­ка­ли спи­са­ми; кіп­тя­ва й кров так за­пля­му­ва­ли її, що за­пи­си май­же не чи­та­ли­ся. Ган­дальф під­няв кни­гу обе­реж­но, і все ж та­ки ар­ку­ші з тріс­ком ла­ма­ли­ся в ньо­го під па­ль­ця­ми. Він по­клав кни­гу на мо­ги­ль­ну пли­ту і дов­го мов­ч­ки пе­ре­гля­дав її. Ко­ли він обе­реж­но пе­ре­гор­тав сто­рін­ки, Фро­до й Гім­лі, що сто­я­ли по­руч, мо­г­ли ба­чи­ти, що їх спи­са­но різ­ни­ми по­чер­ка­ми, ру­нами Мо­рії та Дей­лу, а по­де­ку­ди й ель­фій­сь­ки­ми зна­ка­ми.

На­реш­ті Ган­дальф під­вів го­ло­ву.

— Схо­же, це лі­то­пис ді­янь на­ро­ду Ба­лі­на. Ма­буть, її за­ве­ли, ко­ли при­йшли до Ма­ре­вої До­ли­ни, при­близ­но ЗО ро­ків то­му: тут є да­ти, по­лі­че­ні від ці­єї по­дії. На пер­шій сто­рін­ці прос­тав­ле­но — «Рік пер­ший, 3», тоб­то що­най­мен­ше двох ар­ку­шів не­має. Ось по­слу­хай­те! «Ми про­г­на­ли ор­ків від ве­ли­ких во­ріт і ка­ра­у­ль­но­го...» тут про­го­рі­ло, але, оче­вид­но, «при­мі­щен­ня»; «ми вби­ли ба­га­тьох під яс­к­ра­вим»... так, зда­є­ть­ся так, «під яс­к­ра­вим сон­цем до­ли­ни. Флої вра­же­ний стрі­лою, а сам він убив ве­ли­ко­го...» Тут пля­ма, а да­лі: «...Флої під зе­ле­ним дер­ном бі­ля Дзер­каль­ної За­во­ді». Да­лі па­ра ряд­ків не чи­та­є­ть­ся, по­тім: «Ми влаш­ту­ва­ли­ся у Два­д­цять пер­шій за­лі Пів­ніч­ної сто­ро­ни... Там є»... не­роз­бір­ли­во... зга­ду­є­ть­ся ко­ло­дязь. «Ба­лін по­ста­вив свій пре­стол у па­ла­ті Ма­зар­бул».

— Лі­то­пис­на па­ла­та, — пе­ре­клав Гім­лі. — Ли­бонь, ми в ній і зна­хо­ди­мось.

— Ну, да­лі ве­ли­кий шма­ток зо­всім не чи­та­є­те­ся, — про­дов­жу­вав Ган­дальф, —— ба­чу ли­ше «зо­ло­то», «со­ки­ра Да­рі­на» і щось схо­же на «шо­лом». Да­лі: «Ба­лін те­пер во­ло­дар Мо­рії». Тут, ма­буть, скін­чив­ся роз­діл. Кіль­ка зі­ро­чок, й ін­шою ру­кою на­пи­са­но: «Ми зна­й­шли справ­ж­нє сріб­ло» і да­лі сло­во «май­с­тер­но від­ку­вав»... а, зро­зу­мів! «Міт­ріл». Ос­тан­ні два ряд­ки: «...Ої­на на по­шу­ки вер­х­ніх ар­се­на­лів Тре­тьо­го гли­бин­но­го яру­су», по­тім, зда­є­ть­ся, «ру­ха­ти­ся на за­хід»... пля­ма... «до во­ріт Хол­лі­ну».

Ган­дальф за­мовк і пе­ре­гор­нув кіль­ка сто­рі­нок.

— Тут ще не­ма­ло схо­жих за­пи­сів, до­сить не­дба­лих і ду­же пош­ко­дже­них, — ска­зав він по­тім, — при та­ко­му ос­віт­лен­ні я ро­зі­бра­ти їх не змо­жу. До то­го ж ба­га­тьох сто­рі­нок бра­кує: тут од­ра­зу йде циф­ра «5», тре­ба ро­зу­мі­ти, рік п’я­тий... Ну ж бо, по­ди­ви­мось... ні, за­над­то вже во­ни по­дра­ні й за­бруд­не­ні. Ні­чо­го не про­чи­та­єш. На сон­ці ви­йш­ло б кра­ще. За­че­кай­те! Ось тут щось ін­ше: круп­ний, чіт­кий по­черк, а лі­те­ри ель­фій­сь­кі.

— Це, ма­буть, ру­ка Орі, — при­пус­тив Гім­ні, за­зир­нув­ши ма­гу че­рез пле­че. — Він умів пи­са­ти швид­ко й кра­си­во та лю­бив ель­фій­сь­кий ал­фа­віт.

— Бо­юсь, що цим кра­си­вим по­чер­ком йо­му до­ве­ло­ся за­пи­су­ва­ти сум­ні но­ви­ни. Пер­ше ж роз­бір­ли­ве сло­во — «скор­бо­та», реш­ту ряд­ка ві­ді­рва­но, вид­но тіль­ки «.. .чо­ра» — ма­буть, «вчо­ра». Да­лі так: «вчо­ра, де­ся­то­го лис­то­па­да, Ба­лін, пра­ви­тель Мо­рії, за­ги­нув у Ма­ре­вій До­ли­ні. Він ви­ру­шив по­ми­лу­ва­ти­ся Дзер­каль­ною За­вод­дю, і орк, що хо­вав­ся за ка­ме­нем, під­стре­лив йо­го. Ми вби­ли ор­ка, але ще ба­га­то... зі схо­ду Сріб­ною Стру­ною». Край сто­рін­ки попля­мо­ва­ний, ні­чо­го не ро­зі­бра­ти, а ось тут на­пи­са­но: «ми за­чи­ни­ли во­ро­та» і ще: «змо­же­мо утри­ма­ти їх дов­го, як­що...», «жах­ли­вий», «страж­да­ти». Бід­ний Ба­лін! Свій но­вий ти­тул він но­сив ли­ше п’ять ро­ків. Хо­тів би я зна­ти, що тра­пи­ло­ся да­лі, але роз­би­ра­ти­ся нам не­ма ко­ли. Ві­зь­ме­мо ос­тан­ню сто­рін­ку... — він по­мов­чав і зі­тх­нув: — Не­ве­се­ле чи­тан­ня! Бо­ю­ся, їх спіт­кав жор­с­то­кий кі­нець. Слу­хай­те: «Ми не мо­же­мо ви­бра­ти­ся. Ми не мо­же­мо ви­бра­ти­ся. Во­ни за­хо­пи­ли Міст і Дру­гу за­лу. Там за­ги­ну­ли Фрор, Ло­ні й На­лі». На­ступ­ні чо­ти­ри ряд­ки геть за­тер­то, вид­но ли­ше: «...пішли тіль­ки п’ять днів то­му». Ос­тан­ні ряд­ки: «Во­да пі­ді­й­ш­ла впри­тул до За­хід­них во­ріт. Жи­тель вод утяг­нув Ої­на. Ми не мо­же­мо ви­бра­ти­ся. Кі­нець бли­зь­ко...» і ще:

«Ба­ра­ба­ни, ба­ра­ба­ни в гли­би­нах»... Див­но, про що це? Ос­тан­ні сло­ва на­шкря­ба­но ель­фій­сь­кою, будь‐як: «Во­ни йдуть!». І біль­ше ні­чо­го не­ма... — Ган­дальф за­мовк і по­ри­нув у роз­ду­ми. Усім Хра­ни­те­лям зро­би­ло­ся рап­том чо­мусь страш­но і не­си­ла за­ли­ша­ти­ся в Лі­то­пис­ній па­ла­ті.

— «Ми не мо­же­мо ви­бра­ти­ся», — про­бур­мо­тів Гім­лі. — Нам по­щас­ти­ло, що во­да в за­пру­ді тро­хи опус­ти­ла­ся і Во­дя­ний спав на пів­ден­но­му кін­ці...

Ган­дальф під­няв го­ло­ву й озир­нув­ся.

— Во­ни при­й­ня­ли ос­тан­ній бій, ма­буть, бі­ля обох две­рей. Але на той час їх уже не­ба­га­то ли­ши­ло­ся. Так за­кін­чи­ла­ся спро­ба по­вер­ну­тись до Мо­рії — від­важ­на, але не­ро­зум­на. Час ще не на­став. Ну, а те­пер, на жаль, нам по­ра про­ща­ти­ся з Ва­лі­ном, си­ном Фун­ді­на. Тут бу­де він спо­чи­ва­ти, у чер­то­гах сво­їх пра­щу­рів. Лі­то­пис ми за­бе­ре­мо і уваж­но до­слі­ди­мо піз­ні­ше. Ві­зь­ми йо­го, Гім­лі, і збе­ре­жи, щоб при мож­ли­вос­ті пе­ре­да­ти Да­ї­ну. Гли­бо­ко­го го­ря за­вдасть йо­му ця по­вість, але він му­сить про­чи­та­ти її. Те­пер час ви­ру­ша­ти! Ра­нок уже за­кін­чу­є­ть­ся.

— Ку­ди ми пря­му­є­мо? — за­пи­тав Бо­ро­мир.

— На­зад до за­ли. Ми не дар­ма за­хо­ди­ли сю­ди: я знаю те­пер, де ми. Як­що тут, як ка­зав Гім­лі, Лі­то­пис­на па­ла­та, та за­ла, оче­вид­но, — Два­д­цять пер­ша з Пів­ніч­ної сто­ро­ни. То­му нам тре­ба йти під схід­ну ар­ку й до­три­му­ва­ти­ся на­прям­ку вниз і пра­во­руч, на пів­день. Два­д­цять пер­ша за­ла — це, зда­є­ть­ся, Сьо­мий рі­вень, тоб­то на шість яру­сів ви­ще во­ріт. Вер­тай­мо­ся до за­ли!

Не встиг Ган­дальф до­го­во­ри­ти, як рап­том з гли­бин до­ніс­ся гро­мо­вий удар: «Брумм!» — і ка­мінь під но­га­ми ман­д­рів­ни­ків здриг­нув­ся. У три­во­зі ки­ну­ли­ся во­ни до две­рей. Брумм! Брумм! — роз­ко­ти­ло­ся зно­ву, на­че чи­їсь ве­ли­чез­ні ру­ки пе­ре­тво­ри­ли пе­че­ри Мо­рії на ди­во­виж­ний ба­ра­бан. Тут же, на­че лу­на, у су­сід­ній за­лі за­ре­вів ве­ли­кий ріг, йо­му від­гук­ну­ли­ся зда­ле­ку ма­лень­кі ріж­ки й хрип­кі кри­ки. По­чу­ло­ся ту­по­тін­ня ба­га­тьох ніг.

— Во­ни йдуть! — ви­гук­нув Ле­го­лас.

— Ми не мо­же­мо ви­бра­ти­ся, — від­гук­нув­ся Гім­лі.

— Пас­т­ка! — крик­нув Ган­дальф‐ — Ех, не мож­на бу­ло зво­лі­ка­ти! Ось ми й по­па­ли­ся, так са­мо, як гно­ми до нас! Але з ни­ми не бу­ло ме­не. Ще по­ди­ви­мо­ся...

Брумм‐ррок! Брумм‐ррок! — за­гри­мів ба­ра­бан, і сті­ни за­тру­си­ли­ся.

— За­чи­ніть две­рі та вби­йте кли­на! — зве­лів Ара­горн. — І не ки­дай­те ре­чі, до­ки зо­всім не при­пе­че — ми ще мо­же­мо прор­ва­ти­ся!

— Ні, — за­пе­ре­чив Ган­дальф, — не мож­на за­ку­по­рю­ва­ти­ся тут. За­лиш­те схід­ні две­рі від­чи­не­ни­ми! Як­що вдас­ть­ся, пі­де­мо ту­ди!

Ще один хрип­кий сиг­нал ро­га, про­низ­ли­ве ви­щан­ня. Ту­по­тін­ня й бряз­кіт ме­та­лу бу­ло чут­но вже в ко­ри­до­рі. Хра­ни­те­лі ого­ли­ли ме­чі. Глам­д­ринг спа­лах­нув блі­дим світ­лом, за­бли­ща­ло ле­зо Жа­ла. Бо­ро­мир на­тис­нув пле­чем на за­хід­ні две­рі, але Ган­дальф під­біг до ньо­го:

— Стри­вай! Не за­кри­вай по­ки що! — і, роз­пря­мив­шись на весь зріст, крик­нув: — Хто при­йшов сю­ди три­во­жи­ти спо­кій Ба­лі­на, пра­ви­те­ля Мо­рії?

Про­лу­нав ви­бух бру­таль­но­го смі­ху, на­че ка­мін­ня об­ва­ли­ло­ся в ко­ло­дязь; йо­го пе­ре­крив ни­зь­кий влад­ний го­лос. Ба­ра­ба­ни в гли­би­нах усе гри­мі­ли: брумм‐рок, ррок. Ган­дальф ме­тнув­ся до две­рей і про­су­нув па­те­ри­цю у ву­зь­ку щі­ли­ну. Слі­пу­че світ­ло за­ли­ло па­ла­ту і ближ­ній ко­ри­дор. Про­свис­ті­ли стрі­ли; маг сприт­но від­ско­чив убік.

— Там ор­ки, ба­га­то ор­ків. Є й особ­ли­во лю­ті, ро­с­лі, з мор­дор­сь­ко­го пле­ме­ні Уру­ків, і ще хтось, ма­буть, ве­ли­кий пе­чер­ний троль, а мо­же, й не один. Во­ни по­ки що зво­лі­ка­ють, але ви­йти нам не да­дуть.

— А як­що пі­ді­й­дуть і до дру­гих две­рей, кі­нець на­дії, — до­дав Бо­ро­мир.

— Там зов­ні по­ки що ти­хо, — ска­зав Ара­горн, що сто­яв бі­ля схід­них две­рей. — Схо­ди од­ра­зу за по­ро­гом, і точ­но не з’єд­ну­ю­ть­ся із за­лою. Але не вар­то біг­ти ту­ди на­ос­ліп з по­го­нею по п’я­тах. За­чи­ни­ти две­рі не мож­на — клю­ча за­губ­ле­но, за­мок по­ла­ма­но, а від­чи­ня­ю­ть­ся во­ни все­ре­ди­ну. Тре­ба спер­шу якось за­три­ма­ти во­ро­га. Не­хай бо­я­ть­ся на­да­лі Лі­то­пис­ної па­ла­ти! — по­хму­ро за­кін­чив він, погла­д­жу­ю­чи до­ло­нею кли­нок Ан­д­рі­ла.

У ко­ри­до­рі гуч­но за­ту­по­ті­ли. Бо­ро­мир, на­пру­жив­шись, за­чи­нив две­рі й за­бив у щі­ли­ну за­мість кли­на улам­ки ме­чів і шмат­ки до­щок. Хра­ни­те­лі ві­дій­шли на даль­ній кі­нець кім­на­ти. Але ті­ка­ти по­ки що не бу­ло мож­ли­вос­ті. У две­рі вда­ри­ли так, що во­ни за­тряс­ли­ся й ста­ли по­ві­ль­но від­чи­ня­ти­ся; кли­ни ви­ска­ку­ва­ли один по од­но­му. Ве­ли­че­з­на ла­па, тем­на, у зе­ле­ну­ва­тій лус­ці, про­су­ну­ла­ся до шпа­ри­ни уго­рі, а зни­зу по­ка­за­ла­ся плас­ка без­па­ла ступ­ня. Зов­ні сто­я­ла мер­т­ва ти­ша.

Бо­ро­мир за­мах­нув­ся й з усі­єї си­ли ру­бо­нув по вкри­тій лус­кою ла­пі, але меч, зад­зве­нів­ши, від­ско­чив і ви­пав з йо­го ру­ки; на ле­зі ли­ши­ли­ся щер­би­ни.

Рап­том, на влас­ний по­див, Фро­до від­чув при­плив гні­ву. «За Го­бі­та­нію!» — ви­гук­нув він і, під­ско­чив­ши до две­рей, про­ст­ро­мив Жа­лом огид­ну но­гу. Чу­до­ви­сь­ко за­ви­ло, но­га від­смик­ну­ла­ся, ледь не вир­вав­ши Жа­ло з ру­ки Фро­до; чор­ні крап­лі з клин­ка впа­ли на під­ло­гу, за­ди­ми­ли­ся. Бо­ро­мир на­тис­нув на две­рі й зно­ву за­чи­нив.

— Го­бі­та­нія від­кри­ває ра­ху­нок! — ви­гук­нув Ара­горн. — Го­біт вміє жа­ли­ти. Доб­рий кли­нок у те­бе, Фро­до, син Дро­го!

У две­рі вда­ри­ли раз, по­тім ще й ще — би­ли мо­ло­ти, бив та­ран. Зі скри­пін­ням, по­ві­ль­но ста­ли во­ни під­да­ва­ти­ся; щі­ли­на все збіль­шу­ва­ла­ся, крізь неї пус­ти­ли стрі­ли, але во­ни, по­ці­лив­ши в пів­ніч­ну сті­ну й ні­ко­го не за­че­пив­ши, упа­ли на під­ло­гу. То­ді за­сур­мив ріг, ор­ки за­ту­по­ті­ли і ста­ли по од­но­му ври­ва­ти­ся до па­ла­ти.

Скіль­ки бу­ло во­ро­гів, Хра­ни­те­лі не лі­чи­ли. Ор­ки лі­зли й лі­зли, але їх не­вдов­зі збен­те­жи­ла си­ла опо­ру. Двом Ле­го‐лас про­ст­ро­мив стрі­л­ами гор­лян­ки, тре­тьо­го, який стриб­нув на мо­ги­лу Ба­лі­на, за­ру­бав Гім­лі. Бо­ро­мир і Ара­горн по­кла­ли ба­га­тьох. Ко­ли кіль­кість за­би­тих пе­ре­ви­щи­ла дю­жи­ну, ор­ки з ве­ре­щан­ням від­сту­пи­ли, за­ли­шив­ши за­хис­ни­ків Лі­то­пис­ної па­ла­ти не­ушко­дже­ни­ми, як­що не ра­ху­ва­ти по­дря­пи­ни по­пе­рек ло­ба в Се­ма. Швид­ко при­сів­ши, він вря­ту­вав­ся від за­ги­бе­лі, а сам зва­лив сво­го су­про­тив­ни­ка‐ор­ка від­чай­душ­ним уда­ром ар­нор­сь­ко­го кин­джа­ла. І та­кий во­гонь па­лав у йо­го ка­рих очах, що й Піс­кун‐мли­нар, як­би до­ве­лось йо­му це по­ба­чи­ти, по­спі­шив би за­бра­ти­ся геть.

— Те­пер час! — крик­нув Ган­дальф. — Ру­шай­мо, по­ки троль не по­вер­нув­ся!

Але не встиг­ли во­ни ві­ді­йти, Пін і Мер­рі не сту­пи­ли ще на схо­ди, ко­ли ва­та­жок ор­ків, ве­ли­чез­ний, май­же люд­сь­ко­го зрос­ту, у чор­ній бро­ні з го­ло­ви до п’ят, уві­рвав­ся до Па­ла­ти; за ним у двер­но­му про­рі­зі скуп­чи­ли­ся йо­го во­я­ки. Ши­ро­ка плас­ка пи­ка, роз­ко­сі очі па­ла­ють, на­че жа­ри­ни, чер­во­ний язик зві­шу­є­ть­ся з па­щі... Він роз­ма­ху­вав дов­гим спи­сом; ве­ли­ким щи­том від­бив удар Бо­ро­ми­ра, від­тіс­нив йо­го й жбур­нув на зем­лю. Ара­горн за­ніс ме­ча, але орк гар­ч­нув під йо­го ру­ку зі сприт­ніс­тю змії, що на­па­дає, про­слиз­нув по­між Хра­ни­те­ля­ми і ме­тнув спи­са пря­мо в гру­ди Фро­до. Спис про­шив пра­вий бік і при­ку­вав Фро­до до сті­ни.

Сем з кри­ком ру­бо­нув по ра­ти­щу спи­са, і во­но зла­ма­ло­ся. Орк від­ки­нув ула­мок і схо­пив­ся за ята­ган, але тут на ньо­го об­ру­шив­ся Ан­д­ріл. Спа­лах­ну­ло по­лу­м’я, шо­лом тріс­нув. Орк упав з про­битою го­ло­вою. Йо­го ва­та­га ті­ка­ла, за­ви­ва­ю­чи, під на­тис­ком Бо­ро­ми­ра й Ара­гор­на.

А ба­ра­ба­ни у гли­би­нах усе гри­мі­ли — друм‐рок, рок; гур­кіт роз­ко­чу­вав­ся під­зе­мел­лям.

— Час! — ви­гук­нув Ган­дальф. — Зво­лі­ка­ти­ме­мо — за­ги­не­мо. Бі­жіть!

Ара­горн під­хо­пив Фро­до, що осів під сті­ною, і ки­нув­ся до схо­дів, під­штов­ху­ю­чи пе­ред со­бою Мер­рі й Пі­на; ін­ші ви­ру­ши­ли слі­дом, але Ле­го­ла­су до­ве­ло­ся від­тя­га­ти Гім­лі си­ло­міць— за­був­ши про не­без­пе­ку, гном си­дів бі­ля гроб­ни­ці Ба­лі­на, схи­лив­ши го­ло­ву. Бо­ро­мир за­крив за со­бою схід­ні две­рі. Із скре­го­тін­ням про­вер­ну­ли­ся во­ни на пет­лях, але ні­чим бу­ло скрі­пи­ти за­ліз­ні кіль­ця за­тво­ру.

— Зі мною все га­разд, — про­мо­вив Фро­до. — Я мо­жу йти. Пус­ти ме­не!

Ара­горн від по­ди­ву за­лед­ве не впус­тив йо­го.

— Ти не вби­тий!

— По­ки що ні! — ска­зав Ган­дальф. — Але за­раз не­має ча­су ди­ву­ва­ти­ся! Йдіть да­лі, весь час униз схо­да­ми! Там за­че­кай­те на ме­не, але як­що я за­три­ма­юсь, йдіть са­мі! Не зво­лі­кай­те і оби­рай­те шлях пра­во­руч та вниз;

— Але не мо­же­мо ж ми за­ли­ши­ти те­бе од­но­го за­хи­ща­ти две­рі! — за­пе­ре­чив Ара­горн.

— Ро­біть, як я ве­лю! — роз­лю­че­но гар­к­нув Ган­дальф. — Ме­чі тут біль­ше не до­по­мо­жуть. Ру­шай­те!

У цьо­му про­хо­ді не бу­ло ві­кон. У ціл­ко­ви­тій тем­ря­ві спус­ти­ли­ся во­ни на­в­по­мац­ки дов­ги­ми схо­да­ми, а по­тім озир­ну­ли­ся, але ні­чо­го не по­ба­чи­ли, тіль­ки да­ле­ко вго­рі слаб­ко сві­тив­ся вог­ник па­те­ри­ці. Маг на­чеб­то сто­яв на вар­ті бі­ля за­чи­не­них две­рей. Фро­до, важ­ко ди­ха­ю­чи, при­ва­лив­ся до Се­ма, а той об­хо­пив йо­го ру­ка­ми. Так сто­я­ли во­ни, вдив­ля­ю­чись у тем­ряву. Фро­до зда­ло­ся, на­че він чує на­го­рі не­яс­не бур­мо­тін­ня го­ло­су Ган­даль­фа, хо­ча на­хи­ле­не скле­пін­ня до­но­си­ло ли­ше лу­ну. Ро­зі­бра­ти сло­ва не вда­ва­ло­ся.

Сті­ни під­зе­мел­ля хо­ди­ли хо­до­ром. Раз у раз зно­ву роз­ка­чу­ва­ли­ся уда­ри ба­ра­ба­на: ррок, ррок.

Рап­том на вер­ху схо­дів ви­ріс обе­ре­мок бі­ло­го світ­ла, по­тім по­чу­ло­ся глу­хе ре­він­ня й важ­кий удар. Ба­ра­ба­ни не­са­мо­ви­то за­би­ли: др­рум‐рок, др­рум‐рок — і за­мов­к­ли. Ган­дальф ско­тив­ся схо­да­ми, ледь не по­ва­лив­ши дру­зів на зем­лю.

— Ну, спра­ву зроб­ле­но! — ска­зав він, під­вів­шись на но­ги. — Усе, що мож­на бу­ло, я ви­ко­нав. Але ме­ні ді­став­ся не­аби­який су­про­тив­ник, важ­ка­до­ве­ло­ся! Га­разд, не­ма чо­го сто­я­ти тут, ру­шай­мо да­лі! Якийсь час до­ве­де­ть­ся об­хо­ди­ти­ся зо­всім без світ­ла — ме­ні тре­ба отя­ми­тись. Хо­ді­мо, хо­ді­мо! Гім­лі, де ти? Пі­деш упе­ред, зі мною. А ви всі три­май­те­ся ближ­че до нас!

Хра­ни­те­лі, спо­ти­ка­ю­чись, пош­кан­ди­ба­ли за ма­гом, не ро­зу­мі­ю­чи, що тра­пи­ло­ся. Ба­ра­ба­ни гри­мі­ли зно­ву, те­пер да­ле­ко й глу­хо, — але во­ни ру­ха­ли­ся за за­го­ном. І ні­яких ін­ших ознак по­го­ні — ані го­ло­сів, ані ту­по­тін­ня ніг. Ган­дальф ішов, ні­ку­ди не по­вер­та­ю­чи: ко­ри­дор вів у по­тріб­но­му на­прям­ку — вниз. Раз у раз трап­ля­ли­ся схо­дин­ки, по п’ят­де­сят і біль­ше, і в ціл­ко­ви­тій тем­ря­ві во­ни ста­но­ви­ли на той час го­лов­ну не­без­пе­ку: роз­різ­ни­ти по­ча­ток спус­ку бу­ло не­мож­ли­во, аж до­ки но­га не сту­па­ла в по­рож­не­чу. Ган­дальф просту­ку­вав шлях па­те­ри­цею, на­че слі­пий.

За го­ди­ну во­ни пройшли тро­хи біль­ше ми­лі та по­до­ла­ли ба­га­то та­ких схо­дів. По­го­ні, як і ра­ні­ше, не бу­ло чут­но. Уже мож­на бу­ло спо­ді­ва­ти­ся на щас­ли­вий кі­нець. По­до­лав­ши сьо­мий про­літ, Ган­дальф зу­пи­нив­ся.

— Стає жар­ко! — ска­зав він. — Ми вже, най­імо­вір­ні­ше, спус­ти­ли­ся до рів­ня во­ріт. Ма­буть, тре­ба зна­й­ти за­во­рот‐лі­во­руч, ближ­че на схід. Спо­ді­ва­юсь що ви­хід уже не­да­ле­ко. Ну й вто­мив­ся ж я! Тре­ба пе­ре­по­чи­ти хви­лин­ку, хо­ча б усі ор­ки, які ко­ли‐не­будь тут га­са­ли, гна­ли­ся за на­ми.

Гім­лі взяв йо­го за ру­ку і до­по­міг при­сіс­ти на схо­дин­ку.

— Що ж тра­пи­ло­ся там, бі­ля две­рей? — за­пи­тав він. — Чи зу­стрів ти ко­гось... ну, хто бив у ба­ра­бан?

— Не знаю, — зі­знав­ся Ган­дальф. — Не знаю, хто про­ти­сто­яв ме­ні. Я ні­чо­го кра­що­го не при­ду­мав, як на­клас­ти за­клят­тя за­ми­кан­ня. Я їх знаю ба­га­топа­ле для на­дій­но­го за­мов­лян­ня по­тріб­ний час, та й то­ді две­рі мож­на ви­ла­ма­ти си­ло­міць. Я чув го­ло­си ор­ків і знав, що їм зо­всім не важ­ко про­ла­ма­ти две­рі. Во­ни ба­ла­ка­ли сво­їм мер­зот­ним на­річ­чям ледь зро­зу­мі­лим, я вло­вив од­не сло­во: «гхощ», тоб­то «во­гонь». По­тім во­ни зля­ка­но при­ниш­к­ли — там, за две­ри­ма з’я­ви­лась якась страш­на іс­то­та: хтось узяв­ся за кіль­це і од­ра­зу від­чув і ме­не, і моє за­мов­лян­ня.

Я так і не зро­зу­мів, хто це, але з та­кою мо­гут­ніс­тю ні­ко­ли ще ме­ні сти­ка­ти­ся не до­во­ди­лось. Я ледь не зла­мав­ся. На мить две­рі ви­йшли з‐під мо­єї вла­ди й по­ча­ли від­чи­ня­ти­ся! До­ве­ло­ся за­сто­су­ва­ти су­во­ре ве­лін­ня, але две­рі, не ви­три­мав­ши над­зви­чай­но­го на­пру­жен­ня, роз­ле­ті­ли­ся на тріс­ки, щось тем­не про­май­ну­ло в про­рі­зі, за­сту­па­ю­чи світ­ло, і ме­не від­ки­ну­ло вниз, на схо­ди. Уся сті­на по­су­ну­ла­ся й по­ва­ли­ла­ся ра­зом із скле­пін­ням па­ла­ти.

Ба­лі­на по­хо­ва­но те­пер гли­бо­ко, а з ним, мож­ли­во, і мо­го су­про­тив­ни­ка. Так чи інак­ше, про­хід на­го­рі пов­ніс­тю за­ва­ле­но. Ні­ко­ли ра­ні­ше я не ви­сна­жу­вав­ся так, не втом­лю­вав­ся, але за­раз усе ми­не. Ну, а з то­бою що, Фро­до? Ми ду­же по­спі­ша­ли, а то я од­ра­зу б зі­знав­ся, як ти ме­не по­ра­ду­вав, ко­ли за­го­во­рив! Я ж бо жу­рив­ся, що Ара­горн не­се хо­роб­ро­го, але мер­т­во­го го­бі­та!

— У ме­не все доб­ре, — за­пев­нив Фро­до. — Я жи­вий і ці­лий, тіль­ки за­би­ті міс­ця бо­лять — дур­ни­ці!

— Хо­ті­ло­ся б ме­ні зна­ти, — до­дав Ара­горн, — з яко­го ма­те­рі­а­лу ство­ре­но го­бі­тів — звід­ки та­ка міц­ність? Як­би я знав про це ра­ні­ше, то роз­мов­ляв би з то­бою м’як­ше в Бри­гор­сь­ко­му за­їз­ді! Та та­кий удар спи­сом уклав би й ди­ко­го веп­ра!

— А ось ме­не, на щас­тя, не вклав, хо­ча по­чу­ваю я се­бе так, на­че був між мо­ло­том і ко­вад­лом, — зі­знав­ся Фро­до.

Уда­ва­ти­ся до по­дро­биць він не став — йо­му на­віть ди­ха­ти бу­ло бо­ля­че.

— В те­бе та ж са­ма вда­ча, що в Бі­ль­бо, — за­зна­чив Ган­дальф. — Я ко­лись ка­зав так про ньо­го, але й то­бі теж да­но ку­ди біль­ше, ніж ба­чить око.

А Фро­до по­ду­мав, чи не при­хо­ву­є­ть­ся за ци­ми сло­ва­ми якийсь на­тяк?

За­гін ви­ру­шив да­лі. Не­вдов­зі Гім­лі, який доб­ре ба­чив у тем­ря­ві, по­ві­до­мив:

— Ме­ні зда­є­ть­ся, там, по­пе­ре­ду, світ­ло, але не ден­не, а якесь чер­во­не. Що б це мо­г­ло бу­ти?

— «Гхош»! — про­бур­мо­тів Ган­дальф. — Во­гонь на ниж­ніх яру­сах? Не­вже са­ме це во­ни ма­ли на ува­зі?.. Але нам ні­чо­го не ли­ша­є­ть­ся, як іти впе­ред! Ще тро­хи, і світ­ло без­за­пе­реч­но по­ба­чи­ли всі. Чер­во­ні від­блис­ки ля­га­ли по­пе­ре­ду на сті­ни ко­ри­до­ру й ос­віт­лю­ва­ли до­ро­гу: во­на різ­ко йшла під ухил, під ни­зь­ку ар­ку. Звід­ти й про­би­ва­ло­ся світ­ло. Ста­ва­ло жар­ко.

На­бли­зив­шись до ар­ки, Ган­дальф зна­ком ве­лів усім зу­пи­ни­ти­ся, а сам пі­шов упе­ред. В об­лич­чя йо­му по­ві­я­ло баг­ро­вим жа­ром. Він од­ра­зу по­вер­нув­ся:

— Там но­ві ди­я­воль­сь­кі фо­ку­си: на нас тут, ли­бонь, че­ка­ли. За­те я ви­зна­чив, де ми: на пер­шо­му ниж­ньо­му рів­ні, од­ра­зу під во­рі­ть­ми. Це — Дру­га за­ла Ста­рої Мо­рії, і во­ро­та бли­зь­ко — лі­во­руч від схід­но­го кін­ця за­ли, не біль­ше ніж за чверть ми­лі звід­си. Че­рез міст, ши­ро­ки­ми схо­да­ми, че­рез Пер­шу за­лу — і на­зов­ні. Ідіть‐но сю­ди і по­ди­ві­ть­ся са­мі!

За ар­кою від­кри­ла­ся но­ва за­ла, на­ба­га­то ви­ща й дов­ша, ніж та, де во­ни но­чу­ва­ли. За­гін зна­хо­див­ся на схід­но­му кін­ці; за­хід­ний зни­кав у тем­ря­ві. По­се­ре­ди­ні тяг­ся по­двій­ний ряд міц­них ко­лон, які бу­ли ви­те­са­ні по­діб­но до де­рев, чиє гіл­ля під­три­му­ва­ло дах склад­ним ка­м’я­ним пе­ре­п­ле­тін­ням. Глад­кі чор­ні стов­бу­ри роз­плив­час­то від­дзер­ка­лю­ва­ли вог­ня­ні від­блис­ки. По­пе­рек за­ли, під са­ми­ми ос­но­ва­ми ко­лон, зя­я­ла ши­ро­ка трі­щи­на. Над нею дри­жа­ла чер­во­на за­гра­ва, і час від ча­су язи­ки по­лу­м’я об­ли­зу­ва­ли краї трі­щи­ни і об­ви­ва­ли цо­ко­лі ко­лон. Ша­ри чор­но­го ди­му ко­ли­ва­ли­ся у га­ря­чо­му по­віт­рі.

— Як­би ми йшли з вер­х­ніх зал го­лов­ною до­ро­гою, то опи­ни­ли­ся б тут у пас­т­ці, — ска­зав Ган­дальф. — А так во­гонь, на­в­па­ки, від­ді­ляє нас від по­го­ні. Йде­мо! Не мож­на га­я­ти ча­су.

Не встиг він до­го­во­ри­ти, як вда­ли­ні зно­ву за­гри­мі­ло:, др­р­рум‐ррок, рок, рок. З тем­ря­ви в за­хід­но­му кут­ку за­ли до­не­с­ло­ся ре­він­ня ро­га й кри­ки. Ррок‐рок: ко­ло­ни здриг­ну­ли­ся, по­лу­м’я здій­ня­ло­ся ви­ще.

— Ну, те­пер ос­тан­ня пе­ре­біж­ка! — ска­зав Ган­дальф. — Як­що день ни­ні со­няч­ний, ми ще зу­мі­є­мо вря­ту­ва­ти­ся. За мною!

Він по­вер­нув лі­во­руч і пом­чав глад­кою під­ло­гою. Від­стань ви­яви­ла­ся біль­шою, ніж зда­ло­ся на пер­ший по­гляд. На бі­гу за­гін на­здог­на­ло ту­по­тін­ня ба­га­тьох ніг. По­чу­ло­ся про­низ­ли­ве ве­ре­щан­ня: вті­ка­чів по­мі­ти­ли. За­гри­мі­ла, за­б­ряз­ко­ті­ла сталь. Стрі­ла про­свис­ті­ла над го­ло­вою Фро­до.

Бо­ро­мир за­смі­яв­ся:

— He на це во­ни че­ка­ли! Во­гонь від­рі­зав їм шлях. Ми з не­пра­ви­ль­но­го бо­ку!

— Ди­ві­ть­ся впе­ред! — по­пе­ре­див Ган­дальф, — Міст уже бли­зь­ко. Він ву­зь­кий і не­без­печ­ний!

Рап­том до­ро­гу Фро­до пе­ре­тну­ло чор­не про­вал­ля не­ві­до­мої гли­би­ни. Зов­ніш­ні две­рі вид­ні­ли­ся за ним, у кін­ці за­ли, а пе­ре­бра­ти­ся мож­на бу­ло ли­ше ву­зь­ким ка­м’я­ним мос­том за­вдов­ж­ки пів­сот­ні фу­тів, без по­руч­нів чи бор­ти­ків. Так за­ду­ма­ли гно­ми в дав­ні ча­си за­ра­ди за­хис­ту від во­ро­гів: хто за­хо­пив Пер­шу за­лу та зов­ніш­ні ко­ри­до­ри, міг прой­ти тут ли­ше по­один­ці. На краю про­вал­ля Ган­дальф зу­пи­нив­ся й за­че­кав, до­ки всі збе­ру­ть­ся.

— Гім­лі, йди пер­шим! — роз­по­ря­див­ся він. — По­тім Пін і Мер­рі. По мос­ту, за две­рі, а там пря­мо й уго­ру схо­да­ми!

На Хра­ни­те­лів по­си­па­ли­ся стрі­ли. Од­на вда­ри­ла Фро­до й від­ско­чи­ла. Ін­ша уст­ро­ми­лась у ка­пе­люх Ган­даль­фа і за­ст­ря­ла, як чор­не пе­ро. Фро­до озир­нув­ся. За сму­гою вог­ню ро­ї­ли­ся тем­ні по­ста­ті — сот­ні й сот­ні ор­ків. Во­ни роз­ма­ху­ва­ли зброєю; без­лад­но ме­та­ли­ся кри­ва­ві від­блис­ки від спи­сів та кри­вих ята­га­нів. Ррок‐рок — би­ли ба­ра­ба­ни все гуч­ні­ше, ррок‐рок.

Ле­го­лас, обер­нув­шись, на­лаш­ту­вав­ся стрі­ля­ти, хо­ча для йо­го не­ве­ли­ко­го лу­ка від­стань бу­ла чи­ма­лень­кою. Він на­тяг­нув тя­ти­ву, але тут же, зля­ка­но скрик­нув­ши, опус­тив ру­ки, і стрі­ла зі­с­ков­з­ну­ла на під­ло­гу. Се­ред ор­ків з’я­ви­ли­ся два ве­лет­ні‐тро­лі — во­ни при­тя­гай дов­гі ка­м’я­ні пли­ти й пе­ре­ки­ну­ли че­рез па­ла­ю­чу уще­ли­ну. Але не тро­лі так на­жа­ха­ли ель­фа. Ор­ки роз­сту­пи­ли­ся, на­че са­мі чо­гось бо­я­ли­ся. Не­яс­на тінь із чор­ним згус­т­ком усе­ре­ди­ні, на кшталт лю­ди­ни‐ве­лет­ня, на­су­ва­ла­ся з тем­ря­ви. По­хму­рою си­лою ві­я­ло від неї, і жах пе­ре­ду­вав їй. Ось тінь на­кри­ла вог­ня­ну пе­ре­шко­ду, на­че хма­ра, і по­лу­м’я при­гас­ло. По­тім зле­ті­ла над уще­ли­ною, і по­лу­м’я з при­ві­таль­ним ре­вом ото­чи­ло її він­цем; за­ви­ру­ва­ли клу­би чор­но­го ди­му. Роз­ку­йов­дже­на гри­ва та­єм­ни­чої іс­то­ти спа­лах­ну­ла; у пра­вій руці в неї був^ меч, схо­жий на язик по­лу­м’я, а в лі­вій — ба­га­то­хвос­тий бич.

— Ле­ле! — за­во­лав Ле­го­лас. — Це Бар­лог! Бар­лог з’я­вив­ся!

Гім­лі ви­трі­щив­ся на чу­до­ви­сь­ко ши­ро­ко роз­плю­щ­е­ни­ми очи­ма.

— Ли­хо Да­рі­на! — зой­к­нув він і, упус­тив­ши со­ки­ру, за­крив об­лич­чя ру­ка­ми.

— Бар­лог, — ти­хо мо­вив Ган­дальф. — Те­пер зро­зу­мі­ло... — Він по­хит­нув­ся і важ­ко спер­ся на па­те­ри­цю, — Ду­же не­до­реч­но. А я так вто­мив­ся...

Чор­на тінь, що па­ші­ла жа­ром, ру­ши­ла на Хра­ни­те­лів. Ор­ки з вит­тям ри­ну­лись ка­м’я­ни­ми міс­т­ка­ми. То­ді Бо­ро­мир під­ніс ро­га до вуст і за­сур­мив. Ви­клик на бій ба­га­то­го­ло­сою лу­ною про­гри­мів під скле­пін­ням пе­че­ри. На мить ор­ки здриг­ну­ли­ся, Бар­лог зу­пи­нив­ся. По­тім від­лун­ня за­тихло, на­че по­лу­м’я, роз­ду­те ви­пад­ко­вим по­ри­вом віт­ру, і во­ро­ги від­но­ви­ли на­тиск.

— До мос­ту! — крик­нув Ган­дальф, зби­ра­ю­чись із си­ла­ми. — Бі­жіть! З цим во­ро­гом ні­ко­му з вас не впо­ра­ти­ся. Я маю за­сту­пи­ти йо­му шлях. Бі­жіть!

Але Хра­ни­те­лі на мо­г­ли ки­ну­ти сво­го про­во­ди­ря віч‐на‐віч з ли­хом. Гім­лі й Ле­го­лас за­ли­ши­ли­ся бі­ля са­мо­го ви­хо­ду із за­ли, а Ара­горн і Бо­ро­мир ста­ли пле­че в пле­че за спи­ною ма­га на даль­ньо­му кін­ці мос­ту.

Бар­лог до­сяг­нув мос­ту. Ган­дальф сто­яв на се­ре­ди­ні про­льо­ту, спи­ра­ю­чись лі­вою ру­кою на па­те­ри­цю, а в дру­гій йо­го руці хо­лод­но па­лав Глам­д­ринг. Бар­лог на­бли­зив­ся упри­тул і за­вмер; тінь йо­го про­стяг­ла­ся дво­ма чор­ни­ми кри­ла­ми, вог­ня­ні хвос­ти за­трі­ща­ли, роз­си­па­ю­чи іс­к­ри. Во­гонь ви­ри­вав­ся з йо­го ніз­д­рів. Але Ган­дальф сто­яв не­зво­руш­но.

— Ти не прой­деш! — ор­ки при­ниш­к­ли, за­па­ла мер­т­ва ти­ша. — Я — слу­га До­віч­но­го Вог­ню, при­чет­ний до по­лу­м’я Ано­ру, — гор­до­ви­то мо­вив Ган­дальф. — Ти не прой­деш. По­лу­м’я бе­зод­ні, тем­не по­лу­м’я не до­по­мо­же то­бі. По­вер­тай­ся до тем­ря­ви. Ти не прой­деш!

Бар­лог не від­по­вів. Во­гонь йо­го при­гас­нув, але тем­ря­ва по­гус­ті­ша­ла. По­ві­ль­но сту­пив він на міст і рап­то­во ви­ріс не­ймо­вір­но, і кри­ла йо­го про­стя­гай­ся від сті­ни до сті­ни; але Ган­даль­фа ще мож­на бу­ло ба­чи­ти — мов ме­рех­т­ли­ву рис­ку у пі­ть­мі; ма­лень­ким і са­мот­нім зда­вав­ся він, си­вим і по­хи­лим, на­че зі­в’я­ле де­ре­во під пер­шим по­ри­вом бу­рі.

З тем­ря­ви звив­ся баг­ро­вий меч. Бі­лою блис­кав­кою про­май­нув у від­по­відь Глам­д­ринг. Із дзво­ном зняв­ся стовп бі­ло­го сяй­ва. Бар­лог упав, меч йо­го роз­ле­тів­ся на без­ліч оплав­ле­них улам­ків. Маг на мос­ту по­хит­нув­ся був, від­сту­пив на крок, але зу­мів усто­я­ти.

— Ти не прой­деш! — по­вто­рив він.

Але Бар­лог отя­мив­ся й стриб­нув на міст. Бич йо­го за­ви­хо­рив­ся зі свис­том.

— Не мож­на йо­му там сто­я­ти са­мо­му! — ви­гук­нув рап­том Ара­горн, зри­ва­ю­чись з міс­ця. — Елен­діл! Я з то­бою, Ган­даль­фе!

— Гон­дор! — ви­гук­нув Бо­ро­мир і по­біг за ним. І Але в цю хви­ли­ну Ган­дальф під­няв па­те­ри­цю й з го­лос­ним ви­гу­ком уда­рив у міст пе­ред со­бою. Па­те­ри­ця роз­ла­ма­ла­ся й упа­ла. Слі­пу­че бі­ле по­лу­м’я вда­ри­ло з ка­м’я­но­го на­сти­лу. Міст тріс­нув і роз­ко­ло­в­ся пря­мо під но­га­ми Бар­ло­га; улам­ки по­си­па­ли­ся в про­вал­ля, а уці­лі­ла час­ти­на мос­ту по­вис­ла над по­рож­не­чею гос­т­рим ка­м’я­ним язи­ком.

Із жах­ли­вим кри­ком Бар­лог по­ва­лив­ся в бе­зод­ню; про­май­ну­ла і зник­ла йо­го чор­на тінь. Але, па­да­ю­чи, він змах­нув би­чем, і кін­ці йо­го, об­вив­шись на­в­ко­ло ко­лін ма­га, по­тяг­ли йо­го до про­вал­ля.

Ган­дальф по­хит­нув­ся, впав, без­ус­піш­но спро­бу­вав ухо­пи­ти­ся за край­ку мос­та... «Бі­жіть, бо­же­ві­ль­ні!» — крик­нув; він і щез у тем­ря­ві.

Во­гонь згас, ста­ло зо­всім тем­но. Хра­ни­те­лі, об­ми­ра­ю­чи від жа­ху, ди­ви­ли­ся у про­вал­ля. Не встиг­ли Ара­горн і Бо­ро­мир до­біг­ти до сво­їх, як за­ли­шок мос­та з гур­ко­том об­ва­лив­ся.

— Хо­ді­мо! — ска­зав Ара­горн, на­ма­га­ю­чись ви­вес­ти дру­зів із за­ці­пе­нін­ня. — Те­пер я по­ве­ду вас. Ми ма­є­мо під­ко­ри­ти­ся йо­го ос­тан­ньо­му на­ка­зу! Не від­ста­вай­те!

Во­ни по­біг­ли, спо­ти­ка­ю­чись, ши­ро­ки­ми схо­да­ми, які по­чи­на­ли­ся за две­ри­ма — Ара­горн по­пе­ре­ду, Бо­ро­мир — ос­тан­нім. Схо­ди ви­ве­ли до ши­ро­ко­го, лун­ко­го про­хо­ду; по­біг­ли ним. Фро­до чув, як Сем схли­пу­вав по­руч, і тіль­ки то­ді усві­до­мив, що й сам пла­че. А ба­ра­ба­ни все гри­мі­ли, те­пер вже глу­хо та скор­бот­но: ррок, ррок, рок...

За­гін не впо­ві­ль­ню­вав хо­ди. По­пе­ре­ду за­ме­рех­ті­ло світ­ло‐у сте­лі бу­ло про­би­то ве­ли­кі от­во­ри. Ще при­ско­рив­ши біг, во­ни вле­ті­ли до за­ли, за­ли­тої яс­к­ра­вим світ­лом з ві­кон у схід­ній сті­ні, про­ми­ну­ли її, й крізь ви­со­кі роз­би­ті; две­рі в очі їм вда­ри­ло сон­це з‐під ар­ки го­лов­них во­ріт.

У ті­ні опор ар­ки хо­ва­ла­ся во­ро­жа вар­та, але во­ро­та, дав­но зла­ма­ні, сто­я­ли на­в­стіж. Ара­горн зва­лив стар­шо­го з ор­ків, який за­сту­пив шлях, ін­ші, зля­кав­шись йо­го лю­ті, по­вті­ка­ли на всі бо­ки. Хра­ни­те­лі пром­ча­ли повз вар­ту, не; по­мі­ча­ю­чи її, ви­біг­ли за во­ро­та і опи­ни­ли­ся на ве­ли­чез­них, стер­тих ча­сом схо­дин­ках — на по­ро­зі Мо­рії.

Так, на­реш­ті, по­над уся­кі спо­ді­ван­ня, во­ни по­ба­чи­ли зно­ву чис­те не­бо та вдих­ну­ли сві­жий ві­тер. Во­ни не зу­пи­ня­лись, до­ки не ві­дій­шли від стін Мо­рії на по­літ стрі­ли. Ма­ре­ва До­ли­на роз­ки­ну­ла­ся на­в­ко­ло, вкри­та тін­ню Ім­лис­тих Гір, але на схід зем­ля ку­па­ла­ся в со­няч­но­му про­мін­ні. Йшла ли­ше пер­ша го­ди­на опів­дні; ви­со­ко в не­бі плив­ли бі­лі хмар­ки, не за­сту­па­ю­чи сон­ця.

Ман­д­рів­ни­ки по­ди­ви­ли­ся на­зад. У ті­ні гір зя­я­ла тем­на ді­ра Во­ріт. Десь да­ле­ко і гли­бо­ко під зем­лею слаб­ко гур­ко­ті­ли ба­ра­ба­ни: ррок, рок. Тон­кий чор­ний ди­мок вив­ся над го­рою — і біль­ше ні­чо­го. До­ли­на бу­ла без­люд­на. Ррок... Го­ре на­ляг­ло на них, і во­ни дов­го пла­ка­ли: од­ні — сто­я­чи та мов­ч­ки, ін­ші — впав­ши на зем­лю. Ще раз про­ко­ти­ло­ся: ррок, рок — і під зем­лею все за­мов­к­ло.

Роз­діл 6
ЛО­РІ­ЕН КВІ­ТУ­ЧИЙ

— На жаль, біль­ше зво­лі­ка­ти не мож­на, — ска­зав Ара­горн, по­гля­нув на го­ри і під­ніс меч. — Про­щай, Ган­даль­фе! Адже я ка­зав: як­що пе­ре­сту­пиш по­ріг Мо­рії, бе­ре­жись... Во­лів би я кра­ще по­ми­ли­ти­ся! На що ж нам на­ді­я­ти­ся без те­бе? — Звер­нув­шись до оси­ро­ті­ло­го за­го­ну, він до­дав: — Спра­ва май­же без­на­дій­на, од­нак спро­бу­є­мо якось по­с­пе­ре­ча­ти­ся з не­до­лею. При­най­м­ні змо­же­мо по­мс­ти­тись. От­же, озб­ро­ї­мось муж­ніс­тю, осу­ши­мо сльо­зи — та ру­шай­мо! Ма­є­мо ще дов­гу путь по­пе­ре­ду та ба­га­то справ.

Во­ни під­ве­ли­ся і роз­ди­ви­лись на­в­кру­ги. На пів­ніч від них до­ли­на пі­ді­й­ма­лась до ті­нис­то­го ви­до­лин­ку по­між гір­сь­ких від­рог, над яки­ми ви­со­чі­ли три бі­лих шпи­лі Мо­рій­сь­ких гір: Ке­леб­дил, Фа­ну­їд­хол та Ка­рад­рас. Уз­довж ви­до­лин­ку в’ю­нив­ся стру­мок, вір­ніш, не­скін­чен­ний кас­кад не­ве­лич­ких во­до­спа­дів, весь у бі­ло­сніж­но­му ме­ре­жи­ві пі­ни, У рай­дуж­нім ма­ре­ві злі­та­ю­чих у по­віт­ря кра­пель.

— Оце й є Ма­ре­вий Кас­кад, — ска­зав Ара­горн, вка­зу­ю­чи на во­до­спа­ди. — Уз­довж ньо­го тяг­не­ть­ся гли­бо­ко ви­би­тий у ске­лях шлях, яким ми б і спус­ти­ли­ся, як­би до­ля бу­ла ми­лос­ти­ві­шою до нас.

— До­ля та Ка­рад­рас, — по­пра­вив Гім­лі. — Бач, сто­їть со­бі, ос­мі­ха­є­ть­ся на сон­ці!

Він по­гро­зив ку­ла­ком най­даль­шо­му з пі­ків і від­вер­нув­ся. На схо­ді пас­мо гір не­спо­ді­ва­но ури­ва­лось, від­кри­ваю чи не­ви­раз­ні кон­ту­ри прос­то­рої кра­ї­ни по­за ни­ми. На пі» день Ім­лис­ті Го­ри тя­гай­ся без кін­ця, до­ки око вхо­пить Ман­д­рів­ни­ки сто­я­ли все ще до­сить ви­со­ко на за­хід­но­му краї до­ли­ни, а при­близ­но ми­лею ниж­че ле­жа­ло озе­ро, ви­дов­же­не, ні­би на­ко­неч­ник спи­са, що гли­бо­ко встро­мив­сі у пів­ніч­ний ви­до­ли­нок. Пів­ден­ний кі­нець озе­ра ос­віт­лює сон­це, але во­ди йо­го бу­ли гли­бо­ко­го си­ньо­го ко­льо­ру, як не­бо яс­но­го ве­чо­ра, як­що ди­ви­тись з ос­віт­ле­ної кім­на­ти Ок­рай­ка з го­ло­го ка­мін­ня ві­до­крем­лю­ва­ла не­ру­хо­му, без змор­щок, гла­дінь во­ди від рів­ної зе­ле­ної лу­ки. Гім­лі су­мо­ви­то по­ка­чав го­ло­вою:

— Ось во­на, Дзер­каль­на За­водь, Ке­лед‐За­рам! Па­м’я­таю, він ска­зав: «Хай по­ті­шить те­бе це ви­до­ви­ще. Але ми не змо­же­мо там за­три­ма­ти­ся». Аж ось — не­ско­ро ще я змо­жу вті­ши­тись, і му­шу по­спі­ша­ти звід­си — а він за­ли­ши­ть­ся...

Те­пер за­гін йшов не­рів­ною, роз­битою до­ро­гою униз від Во­ріт. Де­ін­де во­на обер­та­ла­ся на ледь по­міт­ну сму­гу ме­жі ве­ре­сом та ло­ми­ка­ме­нем, що по­ви­рос­та­ли се­ред по­тро­ще­них плит. Але все ще мож­на бу­ло по­мі­ти­ти, що ко­лись дав­но цю до­ро­гу від вер­х­ньої до ниж­ньої ме­жі том­сь­ких во­ло­дінь ста­ран­но ви­мос­ти­ли. Край до­ро­ги зу­стрі­ча­лись ру­ї­ни яки­хось бу­ді­вель та зе­ле­ні кур­га­ни, увін­ча­ні ку­па­ми струн­ких бе­різ чи мо­д­рин, зі­тха­ю­чих під віт­ром. Один з за­во­ро­тів на схід при­вів по­до­рож­ніх пря­мо до Дзер­каль­ної За­во­ді, і во­ни по­ба­чи­ли не­по­да­лік від до­ро­ги са­мот­ню ко­ло­ну з об­ла­ма­ним вер­хом.

— Ка­мінь Да­рі­на! — ви­гук­нув Гім­лі. — Я не мо­жу пі­ти, не гля­нув­ши на це чу­до збли­зь­ка, хоч на хви­лин­ку!

— То­ді по­квап­ся! — ска­зав Ара­горн, озир­нув­шись на Во­ро­та. — Сон­це за­хо­дить ра­но. Ор­ки, мо­же, й не з’яв­ля­ть­ся до су­тін­ків, але ми му­си­мо встиг­ну­ти ві­ді­йти яко­мо­га да­лі. Мі­сяць вже убу­ває, вно­чі бу­де зо­всім тем­но.

— Фро­до, хо­ді­мо‐но ра­зом! — за­про­по­ну­вав гном, зі­с­ко­чив­ши з до­ро­ги. — Я не до­зво­лю то­бі прой­ти повз Ке­лед‐За­рам!

Він по­біг по зе­ле­но­му уко­су, Фро­до по­ві­ль­но по­пря­му­вав за ним; си­ня во­да при­тя­гу­ва­ла йо­го по­при біль та вто­му. Сем плен­тав­ся слі­дом.

Бі­ля ко­ло­ни Гім­лі зу­пи­нив­ся і за­дер го­ло­ву. Ка­мінь ви­вітрив­ся, вкрив­ся трі­щи­на­ми, ви­рі­зь­б­ле­ні ру­ни лед­ве про­сту­па­ли.

— Цю ко­ло­ну по­ста­ви­ли на міс­ці, де Да­рін впер­ше за­гля­нув у во­ди Дзер­каль­ної За­во­ді, —~ ска­зав гном. — За­гля­нь­мо теж!

Во­ни схи­ли­ли­ся над тем­ною во­дою і спо­чат­ку ні­чо­го не по­ба­чи­ли. По­тім по­во­лі ста­ли про­сту­па­ти об­ри­си на­в­ко­лиш­ніх гір та пі­ків, не­мов язи­ки бі­ло­го вог­ню, та гли­бо­ке не­бо по­над ни­ми у ме­рех­тін­ні зі­рок, хо­ча був ще день й сон­це сві­ти­ло. їх­ні влас­ні на­хи­ле­ні го­ло­ви так і не від­би­ли­ся у див­но­му дзер­ка­лі.

— О Ке­лед‐За­рам, пре­крас­ний та та­єм­ни­чий! — про­ше­по­тів Гім­лі. — Тут спо­чи­ва ко­ро­на Да­рі­на до то­го ча­су, ко­ли він про­ки­не­ть­ся! — Гном укло­нив­ся і по­спі­шив під­ня­ти­ся по зе­ле­ній лу­ці на­зад до до­ро­ги.

— Що ти там ба­чив? — спи­тав Пін у Се­ма. Але Сем гли­бо­ко за­ду­мав­ся й ні­чо­го не від­по­вів.

Те­пер до­ро­га за­вер­ну­ла на пів­день і швид­ко піш­ла униз. По­за озе­ром во­ни зна­й­шли дже­ре­ло — гли­бо­ку за­па­ди­ну, пов­ну криш­та­ле­во‐про­зо­рої во­ди; ши­ро­ко роз­пли­ва­ю­чись по ка­м’я­но­му роз­си­пу, во­на ви­блис­ку­ва­ла й дзюр­ко­ті­ла, сті­ка­ю­чи до кру­то­го ске­ляс­то­го ко­ри­та.

— Це ви­тік Сріб­ної Стру­ни, — ска­зав Гім­лі. — Не пи­йте з ньо­го! Во­да хо­лод­на, мов кри­жа­на!

— Ниж­че цей стру­мо­чок обер­та­є­ть­ся на швид­ку річ­ку, — до­дав Ара­горн, — во­на зби­рає во­ду з ба­га­тьох ін­ших гір­сь­ких бур­ча­ків. Ми ще. дов­го бу­де­мо йти уз­довж неї — та­кий шлях об­рав Ган­дальф, так і я спо­ді­ва­юсь ді­ста­ти­ся до лі­сів, де Сріб­на зли­ва­є­ть­ся з Ве­ли­кою Рі­кою — ось там!

Там, ку­ди він по­ка­зав, по­тік, під­ст­ри­бу­ю­чи на ка­мін­ні, зни­кав у ча­ші до­ли­ни, гу­бив­ся у зо­ло­та­вім сер­пан­ку.

— Це лі­си Ло­рі­ену Кві­ту­чо­го, — ска­зав Ле­го­лас, — най­чу­до­ві­шо­го з во­ло­дінь на­шо­го на­ро­ду. Ні­де не­ма та­ких де­рев, як у тій зем­лі. Во­се­ни їх­нє лис­тя на­бу­ває зо­ло­то­го ко­льо­ру і не опа­дає, по­ки з но­вою вес­ною не з’я­ви­ть­ся мо­ло­да зе­лень, і то­ді зем­лю у лі­сі вкри­ва зо­ло­то, віт­тя гне­ть­ся від жов­то­го цві­ту; зо­ло­тим за­ли­ша­є­ть­ся ку­пол лі­су, а опо­ри йо­го — з сріб­ла, бо ко­ра тих де­рев глад­ка та сріб­ляс­то‐сі­ра. Так спі­ва­ють у нас в Чор­но­ліс­сі. Як бу­ло б чу­до­во на­ві­да­ти­ся ту­ди на­вес­ні!

— Про ме­не, він взим­ку теж чу­до­вий, — ска­зав Ара­горн. — Але до ньо­го ще йти чи­ма­ло миль. По­спі­шай­мо!

Спо­чат­ку Фро­до та Сем ще мо­г­ли всти­га­ти за су­пут­ни­ка­ми, але Ара­горн вів за­гін швид­ким кро­ком, і не­вдов­зі во­ни по­ча­ли від­ста­ва­ти. З ран­ньо­го ран­ку во­ни ні­чо­го не їли, піс­ля теп­лої су­ті­ні Мо­рії ві­тер зда­вав­ся кри­жа­ним,: сон­це не грі­ло. Ру­бець на ло­бі в Се­ма пек­ло мов вог­нем, го­ло­ва зда­ва­лась по­рож­ньою, йо­го тру­си­ло. Фро­до за­ди­хав­ся, кож­ний крок да­вав­ся че­рез си­лу.

На­реш­ті Ле­го­лас, озир­нув­шись по­ба­чив їх да­ле­ко по­за­ду й по­кли­кав Ара­гор­на. Всі зу­пи­ни­лись, і Ара­горн, узяв­ши з со­бою Бо­ро­ми­ра, по­спі­шив до них.

— Ви­бач ме­ні, Фро­до! — ви­гук­нув він скруш­но. — Стіль­ки всьо­го ско­їло­ся сьо­год­ні, і по­спі­ша­ти му­си­мо ми що­ду­ху, отож я й за­був про ка­ліц­т­во твоє та Се­мо­ве. Чо­му ти мов­чав? Я б до­по­міг, хоч би всі ор­ки Мо­рії гна­лись за на­ми! Але те­пер по­тер­пи ще тро­хи: по­бли­зу є міс­ци­на, де мож­на не­на­дов­го зу­пи­ни­ти­ся. Там.я зроб­лю все, що в мо­їх си­лах. Бо­ро­ми­ре, по­не­сі­мо їх!

Не­за­ба­ром за­гін об­ми­нув ще один по­тік: сті­ка­ю­чи з за­хо­ду, він зли­вав свою пін­ну те­чію з во­дою Сріб­ної. Ра­зом па­да­ли во­ни, здій­ма­ю­чи хмар­ки пі­ни, че­рез по­ріг зе­лен­ку­ва­то­го ка­ме­ня у не­ве­лич­ку ло­щи­ну. Кру­ті бе­ре­ги по­ро­с­ли мо­дри­на­ми, ни­зь­ко­ро­с­ли­ми і по­кру­че­ни­ми, пов­зу­чою тра­вич­кою та ку­щи­ка­ми чор­ни­ці. Де­що ниж­че річ­ка з гур­ко­том пе­ре­ко­чу­ва­ла блис­ку­чу га­ль­ку по рів­но­му ру­с­лу. Там за­гін зу­пи­нив­ся від­по­чи­ти. Бу­ло бли­зь­ко тре­тьої опів­дні, во­ни від­да­ли­ли­ся від Во­ріт ли­ше на кіль­ка миль. Сон­це вже хи­ли­ло­ся на за­хід.

По­ки Гім­ні та мо­лод­ші го­бі­ти зби­ра­ли ло­мач­чя, роз­кла­да­ли ба­гат­тя й но­си­ли во­ду, Ара­горн огля­нув Фро­до та Се­ма. Се­мо­ва ра­на ви­яви­лась не­гли­бо­кою, хо­ча жах­ли­вою на ви­гляд, і Ара­горн на­хму­рив­ся, але по­тім об­лич­чя йо­го про­яс­ни­лось:

— То­бі по­щас­ти­ло, Се­ме! Чи­ма­ло во­я­ків пла­ти­ли на­ба­га­то до­рож­че за сво­го пер­шо­го ор­ка. Зброя во­ро­га, про­ти зви­чаю, не бу­ла от­ру­є­на. Я по­лі­кую ра­ну, і все доб­ре за­го­ї­ть­ся. Ось за­раз Гім­ні на­гріє во­ду, об­ми­є­мо, і цьо­го ви­ста­чить... — Він ви­й­няв з тор­би кіль­ка зі­в’я­лих лис­точ­ків. — Су­ше­ні во­ни тро­хи слаб­кі­ші, але все ж та­ки це аце­лас, той, що я зі­брав бі­ля Не­по­го­жої. Роз­кри­ши один лис­то­чок, кинь у во­ду, про­мий ра­ну до­чис­та, по­тім я пе­ре­в’я­жу. А те­пер твоя чер­га, Фро­до!

— Ні, не тре­ба! Все га­разд! — по­квап­ли­во ви­гук­нув Фро­до. (Йо­му не хо­ті­ло­ся роз­кри­ва­ти та­єм­ни­цю ко­ль­чу­ги). — Ме­ні б тіль­ки по­по­їс­ти та від­по­чи­ти...

— Ні, — за­пе­ре­чив Ара­горн, — тре­ба не­од­мін­но гля­ну­ти, що зро­би­ли з то­бою мо­лот і ко­вад­ло. Ме­ні аж ні­як не ві­ри­ть­ся, що ти вза­га­лі жи­вий!

Він роз­стіб­нув ста­ру кур­т­ку Фро­до, по­но­ше­ну со­роч­ку і зди­во­ва­но ах­нув, а по­тім роз­смі­яв­ся: сріб­на ко­ль­чу­га за­слі­пи­ла йо­го га­ря­чим від­блис­ком, не­мов ря­би­з­на на мо­рі під сон­цем. Обе­реж­но стяг­нув її Ара­горн і по­тру­сив; зір­ка­ми сяй­ну­ли са­мо­цві­ти, а сріб­ні кіль­ця за­ше­лес­ті­ли ти­хо, ні­би до­щик по озер­ній во­ді.

— По­ди­ві­ть­ся, дру­зі! — по­кли­кав Ара­горн. — Оце чу­до­ва го­бі­тан­сь­ка шкір­ка, від та­кої не від­мо­вив­ся б і ель‐фій­сь­кий князь! Як­би мис­лив­ці Се­ред­зе­м’я до­ві­да­лись, які у го­бі­тів шкір­ки, то на­тов­пом ру­ши­ли б до Го­бі­та­нії!

— І ви­тра­ти­ли свої стрі­ли мар­но, — під­хо­пив Гім­ні, ми­лу­ю­чись ко­ль­чу­гою. — Адже це міт­ріл! Міт­рі­ль­на ко­ль­чу­га! Я ні­ко­ли не ба­чив та­кої кра­си, ба на­віть не чув ні про що по­діб­не! Це її мав на дум­ці Ган­дальф!

— При­сяг­ну­ся, він за­ни­зив ці­ну. А до чо­го ж до­реч­ний ви­явив­ся по­да­ру­нок!

— А я все га­дав, чим це ви там з Бі­ль­бо за­й­ма­є­тесь, за­м­к­нув­шись у йо­го кім­на­ті! — ос­міх­нув­ся Мер­рі. — Бла­го­сло­вен будь, ста­рий Бі­ль­бо! Як не вша­ну­ва­ти йо­го за та­ке ще си­ль­ніш! Доб­ре бу­ло б нам знов по­ба­чи­тись та про все це йо­му роз­по­віс­ти...

На гру­дях та пра­во­му бо­ці Фро­до мав ве­ли­ко­го, вже по­чор­ні­ло­го син­ця. Під ко­ль­чу­гу був одяг­не­ний жи­лет з м’я­кої шкі­ри, але в од­но­му міс­ці кіль­ця прор­ва­ли йо­го і втис­ну­лись у ті­ло. На лі­во­му бо­ці теж за­ли­ши­лись сад­на від уда­ру об сті­ну. По­ки ін­ші го­ту­ва­ли їжу, Ара­горн об­мив бо­лю­чі міс­ця від­ва­ром з аце­ла­со­во­го лис­тя. Гос­т­рі па­хо­щі ви­пов­ни­ли ло­щи­ну, і Хра­ни­те­лі, по чер­зі по­ди­хав­ши па­рою з ка­зан­ка, від­чу­ли в со­бі но­ву сві­жість та міц­ність. Не­за­ба­ром Фро­до ста­ло лег­ше ди­ха­ти, біль від­сту­пив, хоч дов­го ще за­би­ті міс­ця від­зи­ва­лись бо­лем на кож­ний до­тик. Ара­горн, зна­й­шов­ши у сво­їх за­па­сах кла­поть м’я­ко­го по­лот­на, об­гор­нув ним Фро­до.

— Ко­ль­чу­га ди­во­виж­но лег­ка, — ска­зав він. — Спро­буй на­тяг­ну­ти її, бо­ля­че не бу­де. Я ра­дий, що ти ма­єш та­кий за­хист. Не зні­май її на­віть ко­ли спиш, по­ки не дій­де­мо до без­печ­ні­ших кра­їв; утім, до­ки твоє за­вдан­ня не ви­ко­на­но, та­ких кра­їв бу­де не­ба­га­то...

По­обі­дав­ши, при­го­ту­ва­лись іти да­лі. Во­гонь за­га­си­ли, ба­гат­тя за­си­па­ли зем­лею, а по­тім ви­йшли з ло­щи­ни на до­ро­гу. Во­ни ще не встиг­ли ві­ді­йти да­ле­ко, як сон­це схо­ва­лось за пас­мом за­хід­них гір, по схи­лах од­ра­зу про­ляг­ли ті­ні. Су­тін­ки скра­да­ли сму­гу до­ро­ги, ту­ман зби­рав­ся в за­па­ди­нах. Да­ле­ко на схо­ді вже за­й­ма­лась блі­да за­гра­ва, що пе­ред­ві­ща­ла мі­сяць, не­ви­раз­но ок­рес­лю­ю­чи лі­си та рів­ни­ни. Сем і Фро­до, під­ба­дьо­ре­ні лі­ку­ван­ням та від­по­чин­ком, мо­г­ли те­пер швид­ко йти, і Ара­горн вів за­гін упе­ред, з єди­ним ко­рот­ким при­ва­лом, ще май­же три го­ди­ни.

На­ста­ла глу­ха ніч. На не­бі ви­си­па­ло без­ліч зі­рок, але мі­сяць, уже щер­ба­тий, з’я­вив­ся ду­же піз­но. Гім­лі та Фро­до йшли ос­тан­ні­ми, на­ма­га­ю­чись не ро­би­ти га­ла­су, і мов­ч­ки при­слу­ху­ва­лись до го­ло­сів но­чі. На­реш­ті Гім­лі по­ру­шив мов­чан­ня.

— Все ти­хо, тіль­ки ві­тер шу­мить. Гоб­лі­нів по­бли­зу не­ма, як­що тіль­ки я не глу­хий, мов ко­рок, а ор­ки, спо­ді­ва­юсь, за­до­во­ль­ня­ть­ся тим, що ви­г­на­ли нас з Мо­рії. Мо­же, то­го во­ни й хо­ті­ли, без уся­ко­го зв’яз­ку з на­ми... з Пер­с­нем. Вза­га­лі, ко­ли вби­ва­ють їх­ньо­го ва­таж­ка, ор­ки час­то же­ну­ть­ся за ти­ми, хто їх скрив­див, да­ле­ко по рів­ни­ні...

Фро­до, не від­по­ві­да­ю­чи, ки­нув по­гляд на Жа­ло: кли­нок не сві­тив­ся. Але щось згук­ну­ло — чи йо­му то вчу­ло­ся? Щой­но су­тін­ки по­гус­ті­ша­ли і до­ро­га по­за­ду ста­ла не­ви­ди­мою, Фро­до уло­вив по­квап­ли­ве чов­ган­ня ніг — за­раз во­но по­чу­ло­ся знов. Він швид­ко обер­нув­ся — два кри­хіт­них зе­ле­них вог­ни­ща миг­ну­ли і зра­зу ж щез­ли.

— Що це? — спи­тав гном.

— Не знаю, — від­по­вів Фро­до. — Чи­їсь кро­ки, вог­ни­ки, ні­би очі. По­ки ми йшли по Мо­ри, ме­ні це час­то вви­жа­ло­ся.

Гім­лі зу­пи­нив­ся і при­пав ву­хом до зем­лі.

— Ко­рін­ня й ка­мін­ня ве­дуть зви­чай­ні ніч­ні роз­мо­ви, а так ні­чо­го не чу­ти. Кра­ще пі­де­мо ско­ріш — ми упус­ти­ли на­ших з очей!

На­зу­стріч по­до­рож­нім з до­ли­ни ві­яв хо­лод­ний ніч­ний ві­тер. По­пе­ре­ду за­ма­я­чи­ли сі­рі ті­ні, звід­ти до­ли­нув без­пе­рер­в­ний шур­хіт, ні­би то­по­лі шу­мі­ли під віт­ром.

— Лот­ло­рі­ен! — ви­гук­нув Ле­го­лас. — Ло­рі­ен Кві­ту­чий! Ми на ме­жі Зо­ло­то­го Лі­су. Ех, чом би за­раз не бу­ти вес­ні!

Ви­со­кі де­ре­ва по­ста­ли пе­ред ни­ми в но­чі; ар­кою зми­ка­ли­ся во­ни над до­ро­гою, а рі­ка не­вдов­зі зник­ла у плу­та­ни­ні під­ліс­ку. У тьмя­но­му світ­лі зі­рок стов­бу­ри зда­ва­ли­ся сі­ри­ми, а лис­тя — тьмя­но‐зо­ло­тим.

— Лот­ло­рі­ен, — ска­зав Ара­горн. — Ра­діс­но ме­ні знов чу­ти ві­тер в йо­го віт­ті! Ми від­да­ли­ли­ся від Во­ріт ли­ше десь на п’ять ліг, але :біль­ше йти не спро­мож­ні. Спо­ді­вай­мо­ся, що ель­фій­сь­кий дух збе­ре­же нас ці­єї но­чі від по­го­ні та за­са­ди!

— Як­що тіль­ки ель­фи ще жи­вуть тут, у за­тем­не­нім сві­ті, — за­ува­жив Гім­лі.

— Мої ро­ди­чі вже дав­но не від­ві­ду­ва­ли цю кра­ї­ну, де ман­д­ру­ва­ли у дав­ні ча­си, — ска­зав Ле­го­лас. — Але ми чу­ли, що Ло­рі­ен ще не за­пус­тів, йо­го бо­ро­нить та­єм­на си­ла, яка не дає до­сту­пи­ти­ся злу. Але на­род ту­теш­ній рід­ко мож­на ба­чи­ти, ма­буть, во­ни те­пер за­йшли глиб­ше до лі­су, по­дал від пів­ніч­ної ме­жі.

— Так, во­ни жи­вуть у гли­би­ні лі­су, — під­твер­див Ара­горн і зі­тх­нув, ні­би щось зга­дав. — Сьо­год­ні вже як‐не­будь влаш­ту­є­мось. Прой­де­мо ще тро­хи, по­ки де­ре­ва не ото­чать нас з усіх бо­ків, а по­тім за­вер­не­мо убік зі стеж­ки та по­шу­ка­є­мо міс­це для но­чів­лі.

Він сту­пив був упе­ред, але Бо­ро­мир сто­яв, ва­га­ю­чись:

— А чи не­ма ін­шо­го шля­ху?

— Яко­го ж іще шля­ху то­бі тре­ба? — зди­ву­вав­ся Ара­горн.

— Пря­мо­го та зро­зу­мі­ло­го, хоч би й крізь за­го­ро­жу з во­ро­жих ме­чів. Див­ни­ми шля­ха­ми йшли ми, і до­сі ні­чо­го доб­ро­го з цьо­го не ви­йш­ло. На­пе­ре­кір мо­їм ба­жан­ням сту­пи­ли ми до мо­ро­ку Мо­рії — і за­з­на­ли гір­кої втра­ти. А те­пер ти ка­жеш, що ми ма­є­мо уві­йти до Зо­ло­то­го Лі­су. Але в Гон­до­рі ві­до­мо, що край цей не­без­печ­ний; ка­жуть, ні­би з тих, хто вхо­дить, ма­ло хто ви­хо­дить на­зад, та й ті не без ушко­джень.

— Ска­жи кра­ще «без змін», так бу­де вір­ні­ше, — по­пра­вив йо­го Ара­горн. — На­справ­ді, ба­чу, муд­рість Гон­до­ру гас­не, як­що у міс­ті ста­ро­дав­ніх муд­ре­ців так став­ля­ть­ся до Ло­рі­ену. Мо­жеш ві­ри­ти у що зав­год­но, од­нак ін­шо­го шля­ху не­ма. Чи, мо­же, ти во­лі­єш по­вер­ну­ти­ся до во­ріт Мо­рії, чи ти­ня­ти­ся по гір­сь­ко­му без­до­ріж­жю, чи плив­ти без чов­нів по Ве­ли­кій Рі­ці?

— Га­разд, то­ді ве­ди нас! — ска­зав Бо­ро­мир. — Але цей ліс за­гро­жує бі­дою.

— Він дій­с­но гріз­ний, — зго­див­ся Ара­горн, — пре­крас­ний та гріз­ний, але бо­я­тись йо­го вар­то ли­ше тим, хто слу­жить злу або хо­ває якесь зло у сер­ці. Хо­ді­мо да­лі!

Во­ни за­гли­би­ли­ся у ліс ще на ми­лю з га­ком і нат­к­ну­ли­ся на но­ву річ­ку. Во­на гуч­но збі­га­ла з лі­сис­тих за­хід­них схи­лів і плес­ка­лась на пе­ре­ка­тах в пі­ть­мі десь спра­ва. Її тем­ні швид­кі во­ди пе­ре­ти­на­ли до­ро­гу за­го­но­ві, а да­лі, вли­ва­ю­чись до Сріб­ної, за­кру­чу­ва­лись во­до­вер­тя­ми у не­ве­лич­ких за­во­дях між ко­рін­ням де­рев.

— Це Німро­дель! — ска­зав Ле­го­лас. — Про неї лі­со­ві ель­фи скла­ли в дав­ни­ну чи­ма­ло пі­сень, ми на пів­но­чі ще спі­ва­є­мо їх та при­га­ду­є­мо, як гра­ють над нею рай­ду­ги, а зо­ло­ті кві­ти спа­да­ють з гіл­ля до го­мін­ких по­то­ків... Те­пер усе за­ть­ма­ри­лось, міст Німро­де­лі об­ва­лив­ся. Але я чув, що во­да її, як і ра­ніш, ці­лю­ща для втом­ле­них, ко­ли об­ми­єш у ній но­ги.

Спус­тив­шись з кру­то­го бе­ре­га, ельф сту­пив у во­ду і по­кли­кав дру­зів:

— Йдіть за мною! Тут не­гли­бо­ко. Пе­рей­де­мо вбрід, а на то­му бе­ре­зі від­по­чи­не­мо. Шум во­до­спа­дів на­ві­ва­ти­ме нам сон та за­бут­тя всіх пе­ча­лей!

Один за од­ним усі по­пря­му­ва­ли за Ле­го­ла­сом. Фро­до, злег­ка вмо­чив­ши зам­лі­лі но­ги, зу­пи­нив­ся. Во­да лас­ка­во про­хо­ло­джу­ва­ла; Фро­до пі­шов да­лі, а ко­ли во­да під­ня­лась до ко­лін, від­чув, як ра­зом з по­ро­хом ман­д­рів во­да зми­ває і вто­му.

Пе­ре­пра­вив­шись, во­ни по­сі­да­ли по­під де­ре­ва­ми, від­по­чи­ли та тро­хи по­по­ї­ли, а Ле­го­лас опо­вів їм пе­ре­ка­зи про Ло­рі­ен, які ще збе­рег­ли­ся у ель­фів Чор­но­ліс­ся, про лу­ги по­над Ве­ли­кою Рі­кою, прос­тер­ті під сон­цем та зо­ря­ми у ті ча­си, ко­ли світ ще не вицвів.

На­реш­ті він за­мовк, і в тем­ря­ві ста­ло чут­но, як ло­по­тить во­да, до то­го спі­ву­че, що Фро­до уя­вив со­бі, ні­би у дзюр­чан­ня річ­ки вплі­та­є­ть­ся піс­ня.

— Чу­є­те го­лос Німро­де­лі? — спи­тав Ле­го­лас. — Ко­лись так зва­ли ді­ву, що жи­ла на бе­ре­гах цьо­го по­то­ку. Мо­жу за­спі­ва­ти вам про неї. На­шою мо­вою ви­йш­ло б кра­си­ві­ше, але у Рі­вен­дел­лі спі­ва­ють та­кож за­галь­ною — ось по­слу­хай­те...

Він по­чав ду­же ти­хо, лед­ве під­ви­щу­ю­чи го­лос по­над шур­хо­том лис­тя, що оті­ня­ло їх:

Го­лос Ле­го­ла­са за­трем­тів, і піс­ня уві­рва­лась.

— Да­лі не мо­жу. Ба­га­то чо­го я за­був, адже іс­то­рія ця дов­га й сум­на — іс­то­рія про те, як го­ре осе­ли­ло­ся у Ло­рі­ені Кві­ту­чо­му, ко­ли гно­ми роз­бу­ди­ли під­гор­не ли­хо.

— Але не гно­ми йо­го ство­ри­ли, це ли­хо, — за­пе­ре­чив Гім­лі.

— А я цьо­го й не ка­зав. Але ли­хо про­ки­ну­лось, і ба­га­то ель­фів з ро­ду Німро­де­лі по­ки­ну­ли свої до­мів­ки та по­ман­д­ру­ва­ли у світ, а во­на за­гу­би­лась да­ле­ко на пів­дні, на пе­ре­ва­лах Бі­лих Гір, і не з’я­ви­ла­ся на бе­ре­зі, де Ам­рот, її ко­ха­ний, при­го­ту­вав ко­ра­бель та че­кав на неї, щоб від­плив­ти. Але вес­ною, ко­ли ві­тер грає з мо­ло­дим лис­тям, від­го­мін її го­ло­су ще мож­на по­чу­ти бі­ля во­до­спа­дів, що на­зва­ли її ім’ям. А ко­ли ві­тер віє з пів­дня, від мо­ря лу­нає го­лос Ам­ро­та, бо Німро­дель впа­дає у Сріб­ну, яку ель­фи звуть Ке­леб­рантою, а Ке­леб­ран­та — до Ан­ду­ї­ну Ве­ли­ко­го, а той до за­то­ки Бел­фа­лас, звід­ки від­плив­ли ель­фи Ло­рі­ену. Але ні Німро­дель, ні Ам­рот не по­вер­ну­ли­ся сю­ди.

Ка­жуть; що жи­ла во­на, згід­но зі зви­ча­єм ель­фів Ло­рі­ену, у бу­дин­ку на гіл­ках де­ре­ва, яке ро­сло бі­ля во­до­спа­дів; мо­же, так во­ни й за­раз жи­вуть. То­му їх і про­з­ва­ли «Га­ладрім», або Де­рев­ний на­род. У не­трях лі­су мож­на зу­стрі­ти не­ймо­вір­но ви­со­кі де­ре­ва. Цей на­род не пор­пав­ся у зем­лі, як гно­ми, не бу­ду­вав та­кож ка­м’я­них му­рів, по­ки не по­с­та­ла Тінь.

— Але і в наш час жи­ти на де­ре­вах, мож­ли­во, без­печ­ні­ше, ніж на зем­лі, — ска­зав Гім­лі, по­ди­вив­шись че­рез річ­ку на до­ро­гу, що во­ни вже пройшли, а по­тім на щі­ль­не скле­пін­ня з гі­лок над го­ло­вою. .

— Твої сло­ва ду­же до­реч­ні, Гім­лі, — ска­зав Ара­горн. — Ми не мо­же­мо збу­ду­ва­ти дім, але по­шу­ка­є­мо сьо­год­ні при­тул­ку на ніч се­ред гі­лок, за при­кла­дом Га­ладрі­мів. Не­обач­но бу­ло б си­ді­ти так дов­го по­бли­зу від до­ро­ги.

За­гін за­гли­бив­ся в ліс, від­да­ля­ю­чись на за­хід від Сріб­ної бе­ре­гом гір­сь­кої річ­ки. Не­по­да­лік від во­до­спа­дів Німро­де­лі во­ни на­тра­пи­ли на кіль­ка ве­ли­чез­них де­рев, що на­висли над во­дою. Сі­рі, не­осяж­ні стов­бу­ри зді­й­ма­ли­ся у тем­ря­ві до не­ві­до­мої ви­со­кос­ті

— Я мо­жу за­ліз­ти до­го­ри, — за­про­по­ну­вав Ле­го­лас, — це ме­ні не пер­ви­на, зна­ю­ся на де­ре­вах, хоч то ко­рін­ня, хоч гіл­ля. Що­прав­да, ця по­ро­да ме­ні не­ві­до­ма. Тоб­то з пі­сень я знаю, що зву­ть­ся во­ни мел­лор­на­ми, — це ті са­мі, з жов­ти­ми кві­та­ми, — але ла­зи­ти по них ще не до­во­ди­ло­ся. Те­пер хоч ді­зна­юсь, які во­ни на до­тик, як рос­туть.

— Які б во­ни не бу­ли, — втру­тив­ся Пін, — я вва­жа­ти­му їх пре­чу­до­ви­ми, як­що но­чу­ва­ти на них мо­жуть не тіль­ки пта­хи. Але, звіс­но, все ж та­ки якось не­звич­но спа­ти на сі­да­лі!

— То­ді рий нір­ку під ко­рін­ням, ко­ли це біль­ше до сма­ку ва­шо­му пле­ме­ні. Але як­що хо­чеш схо­ва­ти­ся від ор­ків, рий хут­ко та гли­бо­ко!

З ци­ми сло­ва­ми Ле­го­лас, лег­ко під­ско­чив­ши, вхо­пив­ся за гіл­ку, що від­хо­ди­ла від стов­бу­ра ви­со­ко над йо­го го­ло­вою. Але не встиг він по­вис­ну­ти на ній, як із пі­ть­ми, звід­кись звер­ху, про­лу­нав влад­ний ви­гук: «Да­ро!»

Ле­го­лас, спо­ло­ха­ний та зди­во­ва­ний, від­пус­тив гіл­ку і при­пав до стов­бу­ра де­ре­ва.

— Стій­те ти­хо! — шеп­нув він сво­їм су­пут­ни­кам. — Не ру­хай­тесь, не го­мо­ніть!

На­вер­ху хтось не­го­лос­но за­смі­явсь, а по­тім за­го­во­ри­ли ель­фій­сь­кою мо­вою, чистою та дзвін­кою. Фро­до ро­зі­брав тіль­ки час­ти­ну слів (бо зна­й­ома йо­му мо­ва ель­фів за­хо­ду різ­ни­лась від мо­ви лі­со­вих ель­фів схо­ду). Ле­го­лас від­по­вів їм тою ж мо­вою.

— Хто це та чо­го їм тре­ба? — спи­тав Мер­рі.

— Ель­фи, — про­ше­по­тів Сем. — Чи го­ло­сів не чу­єш?

— Так, це ель­фи, — під­твер­див Ле­го­лас, — і во­ни ка­жуть, що ви со­пи­те до­сить го­лос­но, щоб по­ці­ли­ти вас із лу­ка без зу­силь, на­ос­ліп!

Сем по­ква­пом за­тис до­ло­нею ро­та.

— Не ля­кай­ся, во­ни за­пев­ня­ють, що вам не­ма чо­го бо­я­ти­ся. По­мі­ти­ли нас вже дав­но — ми ще сто­я­ли на тім бе­ре­зі Німро­де­лі, а во­ни вже з го­ло­су впі­з­на­ли у ме­ні од­но­пле­мін­ни­ка з пів­но­чі. Тим‐то во­ни й да­ли нам пе­ре­пра­ви­тись, а отім ще по­чу­ли мою піс­ню. Зда­є­ть­ся, їм ві­до­мо щось про наш по­хід: за­про­шу­ють на­го­ру ме­не й Фро­до. Ін­ших про­ха­ють тро­хи за­че­ка­ти, по­ки ви­рі­шать, що ро­би­ти.

З тем­ря­ви униз зі­с­ков­з­ну­ла сріб­ляс­то‐сі­ра дра­би­на, спле­те­на з мо­туз­ки. Зо­всім тон­ка, во­на, од­нак, мог­ла б ви­три­ма­ти ва­гу ба­га­тьох лю­дей, а до то­го ще й сві­ти­ла­ся у пі­ть­мі. Ле­го­лас лег­ко, ма­ло не біг­цем, під­няв­ся по ній, а Фро­до по­су­вав­ся по­ві­ль­но; слі­дом по­ліз Сем, на­ма­га­ю­чись не ди­ха­ти. Гіл­ки мел­лор­ну роз­хо­ди­лись від стов­бу­ра май­же під пря­мим ку­том, а по­тім ви­ги­на­ли­ся до­го­ри, але ближ­че до вер­хів­ки во­ни бу­ли ду­же га­лу­зис­ті, і на них спи­рав­ся де­ре­в’я­ний на­стил; у ті ча­си їх на­зи­ва­ли «плет» або, ель­фій­сь­кою мо­вою, «да­лан». По­се­ре­ди­ні він мав про­різ, крізь який спус­ка­ли, в ра­зі по­тре­би, дра­би­ну, щоб за­ліз­ти чи спус­ти­ти­ся. Ко­ли Фро­до на­реш­ті зі­п’яв­ся на по­міст, він зна­й­шов Ле­го­ла­са у то­ва­рис­т­ві трьох ін­ших ель­фів у тем­но‐сі­ро­му вбран­ні, май­же не­по­міт­них між гіл­лям, по­ки во­ни не ру­ха­лись. Один з них тро­хи від­крив не­ве­лич­кий ліх­тар і в йо­го м’я­ко­му сріб­ляс­то­му світ­лі уваж­но по­ди­вив­ся у ві­чі Фро­до та Се­мо­ві; по­тім за­крив ліх­тар та про­мо­вив щось, ні­би при­ві­тан­ня. Фро­до, за­ти­на­ю­чись, від­по­вів.

— Лас­ка­во про­си­мо! — ска­зав ельф за­галь­ною мо­вою, ста­ран­но ви­мов­ля­ю­чи сло­ва. — Ми рід­ко ко­рис­ту­є­мось ін­шою мо­вою, ок­рім влас­ної, бо жи­ве­мо те­пер у са­мім сер­ці лі­су та не ду­же праг­не­мо спіл­ку­ва­ти­ся з ін­ши­ми на­ро­да­ми. На­віть ро­ди­чі з пів­но­чі від­да­ли­ли­ся від нас. Але ті з на­ших, хто ще на­ві­ду­є­ть­ся до чу­жих кра­їв — сте­жи­ти за во­ро­гом, ді­зна­тись но­ви­ни, — зна­ють там­теш­ні мо­ви; ось так і я, Ге­ль­дір. А мої бра­ти, Ру­міл та Оро­фін, ва­шою мо­вою май­же не во­ло­ді­ють.

Але ми чу­ли про ваш за­гін — роз­від­ни­ки Ел­рон­до­ві на­ві­да­лись до Ло­рі­ену по до­ро­зі до­до­му. Про го­бі­тів, або на­пів­ро­с­ли­ків, ми не чу­ли з дав­ніх‐да­вен і не зна­ли, що во­ни ще жи­вуть у Се­ред­зе­м’ї. Су­дя­чи з ви­гля­ду, ви не при­хо­ву­є­те ні­чо­го по­га­но­го, до то­го ж вас су­про­во­джує ельф, наш ро­дич, і ми го­то­ві до­по­мог­ти вам, на про­хан­ня Ел­рон­да, хоч і не звик­ли пус­ка­ти до се­бе чу­жо­зем­ців. Але цю ніч ви му­си­те про­вес­ти тут. Скіль­ки вас?

— Во­сь­ме­ро, — ска­зав Ле­го­лас. — Крім двох го­бі­тів та ме­не, двоє лю­дей — один з них Ара­горн, на­ща­док ну­ме­нор­ців, друг ель­фів.

— Ім’я Ара­гор­на, си­на Ара­хор­на, ві­до­ме у Ло­рі­ені, — від­по­вів Ге­ль­дір. — Во­ло­дар­ка при­хи­ль­на до ньо­го. То­ді все га­разд. Але ти на­звав ли­ше сі­мох? :

— Во­сь­мий — це гном.

— Гном? По­га­но! Ми не ма­ли ні­яких від­но­син з гно­ма­ми аж з Тем­них ві­ків. їм не­ма хо­ду сю­ди. Я не мо­жу про­пус­ти­ти йо­го!

— Але він ро­дом з‐під Са­мот­ньої Го­ри, з чес­но­го пле­ме­ні Да­ї­на, що дру­жить з Ел­рон­дом, — втру­тив­ся Фро­до. — Сам Ел­ронд об­рав йо­го як су­пут­ни­ка ме­ні, він хо­роб­рий та вір­ний друг!

Ель­фи не­го­лос­но пе­ре­мо­ви­ли­ся про­між се­бе і щось спи­та­ли у Ле­го­ла­са своєю мо­вою.

— Доб­ре, — ви­рі­шив на­реш­ті Ге­ль­дір, — ми пус­ти­мо йо­го, хоч це нам не до впо­до­би. Як­що Ара­горн та Ле­го­лас пи­ль­ну­ва­ти­муть йо­го, по­ру­ча­ть­ся за ньо­го, гном прой­де сю­ди; але по зем­лі Ло­рі­ену він му­си­ти­ме йти з за­в’я­за­ни­ми очи­ма.

А за­раз до­сить роз­мов. Ва­шим дру­зям не вар­то за­ли­ша­ти­ся уни­зу. Вже ба­га­то днів то­му ми по­мі­ти­ли, як чис­лен­на ва­та­га ор­ків по­пря­му­ва­ла до Мо­рії, і з то­го ча­су пи­ль­но сте­жи­мо за на­ши­ми річ­ка­ми. Вов­ки ви­ють на ме­жах лі­су. Як­що ви й справ­ді при­йшли з Мо­рії, не­без­пе­ка, ма­буть, бли­зь­ко. Ра­но‐вран­ці вам до­ве­де­ть­ся йти да­лі.

Го­бі­ти хай усі збе­ру­ть­ся тут — ми не бо­ї­мось їх! А на су­сід­ньо­му де­ре­ві є ще один да­лан, там мо­жуть пе­ре­но­чу­ва­ти реш­та. Ти, Ле­го­ла­се, від­по­ві­да­ти­меш за них. Ко­ли щось зна­до­би­ть­ся, по­клич нас. Та до­гля­дай гно­ма!

Ле­го­лас зра­зу ж ме­тнув­ся по схо­дах до­до­лу, щоб спо­віс­ти­ти про рі­шен­ня Ге­ль­ді­ра, і не­за­ба­ром на да­ла­ні з’я­ви­ли­ся Пін та Мер­рі, лед­ве ди­ха­ю­чи від стра­ху та кру­то­го під­йо­му.

— А ось і ми! — ска­зав Мер­рі, від­са­пу­ю­чись. — Ми при­не­с­ли ков­д­ри, на­ші і твої, а всі ін­ші ре­чі Блу­кач схо­вав під ку­пою лис­тя. —

— Мо­г­ли б і не тя­га­ти зай­во­го, — ска­зав Ге­ль­дір, — взим­ку на де­ре­вах хо­лод­но, от­же, ми ма­є­мо до­сить хут­ря­них пла­щів та ковдр. Сьо­год­ні ві­тер з пів­дня, але все од­но хо­лод­но; мо­же, ба­жа­є­те по­їс­ти та по­пи­ти, щоб зі­грі­тись?

Го­бі­ти при­й­ня­ли за­про­шен­ня до ці­єї дру­гої (та на­ба­га­то кра­щої) ве­че­рі з ве­ли­кою го­тов­ніс­тю. По­тім во­ни за­гор­ну­лись по­теп­лі­ше у свої ков­д­ри, ще й звер­ху при­кри­ли­ся хут­ря­ни­ми пла­ща­ми ель­фів, і спро­бу­ва­ли за­сну­ти. Але, не­зва­жа­ю­чи на си­ль­ну вто­му, це вда­ло­ся тіль­ки Се­мо­ві. Го­бі­ти не люб­лять ви­со­чи­ни і не сплять на­вер­ху, на­віть як­що в їх­ніх до­мів­ках є «верх», тоб­то дру­гий по­верх. Да­лан був. спаль­нею не в їх­ньо­му сти­лі; ні стін, ні хо­ча б по­руч­чя, тіль­ки з од­но­го бо­ку пле­те­на пе­ре­нос­на за­слін­ка від віт­ру.

— Спо­ді­ва­юсь, як­що за­сну на цім го­ри­щі, то не ско­чу­ся вниз, — ска­зав Пін — йо­му хо­ті­лось ще по­ба­ла­ка­ти.

— Ну, а як­що вже я за­сну, то так і бу­ду спа­ти, хоч би й ско­тив­ся, — оді­звав­ся Сем. — І чим мен­ше ба­ла­ка­ти­ме­мо, тим ско­рі­ше, з ва­шо­го до­зво­лу, я по­чи­ва­ти­му!

Сем уже по­хро­пу­вав, а Фро­до все ле­жав, див­ля­чись на зір­ки — зо­ло­ті блис­кіт­ки у про­сві­тах між лис­тям, що трі­по­ті­ло під ніч­ним віт­ром. Він роз­різ­няв не­ви­раз­ні сі­рі си­лу­е­ти двох ель­фів, що си­ді­ли не­по­руш­но зі зброєю на ко­лі­нах. Во­ни роз­мов­ля­ли по­шеп­ки, а тре­тій пі­шов ча­ту­ва­ти на од­ній з ниж­ніх гі­лок. На­реш­ті, за­ко­ли­са­ний шу­мом віт­ру у гіл­лі та ти­хим мур­мо­тін­ням бли­зь­ких во­до­спа­дів Німро­де­лі, Фро­до за­снув, по­вто­рю­ю­чи по­дум­ки піс­ню Ле­го­ла­са.

Піз­но уно­чі він про­ки­нув­ся. Йо­го дру­зі спа­ли. Ель­фи ку­дись зник­ли. Серп мі­ся­ця лед­ве ма­я­чив крізь кро­ну мел‐лор­ну. Ві­тер ущух. Десь не­по­да­лік по зем­лі хтось про­ту­по­тів, хрип­ко смі­ю­чись. Дзень­к­ну­ло за­лі­зо. Зву­ки по­ма­лу зга­са­ли, від­да­ля­ю­чись, зда­ва­ло­ся, на пів­день, у глиб лі­су.

Рап­том у лю­ці по­се­ред да­ла­ну з’я­ви­лась го­ло­ва у сірім кап­ту­рі. Фро­до з пе­ре­ля­ку під­ско­чив і по­ба­чив ель­фа, що мов­ч­ки ди­вив­ся на го­бі­тів.

— Що там та­ке? — сди­тав Фро­до.

— Ір­чи! — від­по­вів ельф по­шеп­ки і за­ки­нув на по­міст згор­ну­ту мо­туз­ко­ву дра­би­ну.

— Ор­ки! — по­вто­рив Фро­до. — Що во­ни роб­лять? Але ельф уже зник.

Знов за­па­ну­ва­ло без­го­мін­ня. На­віть лис­тя не шу­мі­ло, на­віть во­до­спа­ди гри­мі­ли де­що ти­х­ше. Фро­до сів, по­щу­лив­ся під усі­ма сво­ї­ми ков­дра­ми. Він зра­дів, що не по­пав до лап ор­ків там, вни­зу; але де­ре­ва біль­ше не зда­ва­лись йо­му та­ким вже на­дій­ним за­хис­том. По­дей­ку­ва­ли, що ор­ки вмі­ють ню­ха­ти не гір­ше за со­бак, та й ла­зи­ти по де­ре­вах во­ни вмі­ли... Фро­до ви­тяг Жа­ло: кли­нок жев­рів бла­кит­ним вог­нем, але пря­мо на очах в ньо­го по­во­лі згас. Од­нак по­чут­тя бли­зь­кої не­без­пе­ки не від­пус­ка­ло Фро­до, на­в­па­ки, ще за­гос­т­ри­лось. Він під­вів­ся, пі­ді­брав­ся до лю­ка, ви­гля­нув і міг би за­при­сяг­тись, що у ту ж мить хтось кра­дь­ко­ма про­біг під де­ре­вом, да­ле­ко уни­зу

Це не бу­ли ель­фи — лі­со­вий на­род ру­ха­є­ть­ся зо­всім без­гуч­но, а тут хтось мов­би шкріб­ся по ко­рі де­ре­ва. За­три­мав­ши по­дих, Фро­до вдив­ляв­ся в тем­ряву.

Хтось по­ві­ль­но дря­пав­ся до­го­ри по стов­бу­ру, важ­ко, з при­свис­том ди­ха­ю­чи крізь зціп­ле­ні зу­би. На­реш­ті Фро­до по­ба­чив пря­мо бі­ля стов­бу­ра па­ру блі­дих очиськ: не мор­га­ю­чи, ди­ви­лись во­ни вго­ру, по­тім — гульк! — ме­тну­лись убік, і не­яс­на тінь, ков­з­нув­ши уз­довж стов­бу­ра, зник­ла, а на да­лан ско­чив Ге­ль­дір — він сприт­но здо­лав ви­со­чи­ну, стри­ба­ю­чи з гіл­ки на гіл­ку.

— Там пов­за­ло щось, чо­го я ні­ко­ли ра­ніш не ба­чив, — роз­по­вів він, — аж ні­як не орк. Щой­но я пі­ді­й­шов до де­ре­ва, во­но втек­ло — вид­но, бу­ло на­сто­ро­жі. По де­ре­вах во­но ла­зи­ти вміє доб­ре, а вза­га­лі біль­ше схо­же на го­бі­та, на зра­зок вас. Стрі­ля­ти я не став — бо не ри­зик­нув за­раз на­ро­би­ти га­ла­су: би­ти­ся ми не змо­же­мо, а тут не­що­дав­но пройш­ла ве­ли­ка ва­та­га ор­ків. Во­ни пе­ре­пра­ви­лись че­рез Німро­дель — про­клят­тя на ті не­чис­ті ла­пи, що за­му­ти­ли сві­тлу во­ду! — й пішли ста­рою до­ро­гою по­над річ­кою. У тім міс­ці, де ви від­по­чи­ва­ли, во­ни тро­хи по­ниш­по­ри­ли, ма­буть, по­чу­ли за­пах. Нам утрьох не всто­я­ти про­ти сот­ні, то­му ми про­г­на­ли їх і ста­ли го­лос­но пе­ре­гу­ку­ва­ти­ся на різ­ні го­ло­си, щоб за­ма­ни­ти у ліс. А те­пер Оро­фін по­спі­хом від­пра­вив­ся по­пе­ре­ди­ти на­род. Жо­ден орк з лі­сів Ло­рі­ену не ви­йде. І по­тай­ну вар­ту бу­де по­став­ле­но по пів­ніч­ній ме­жі ще до на­ступ­но­го ве­чо­ра. Але вам тре­ба бу­де ви­ру­ша­ти, як тіль­ки на­ста­не сві­та­нок.

За­жев­рі­ла ран­ко­ва зо­ря. Світ­ло, роз­рос­та­ю­чись, про­ни­зу­ва­ло жов­те лис­тя мел­лор­ну, і го­бі­там зда­ва­лось, ні­би це схо­дить сон­це про­хо­лод­но­го ран­ку вліт­ку. Бла­кить не­ба ся­я­ла між роз­гой­да­ним гіл­лям. Ви­гля­нув­ши крізь про­світ на пів­ден­но­му краї по­мос­ту, Фро­до по­ба­чив усю до­ли­ну Сріб­ної, схо­жу на зо­ло­та­во‐жов­те мо­ре, що ледь по­міт­но хви­лю­ва­лось під віт­ром.

Бу­ло ще зо­всім ра­но й хо­лод­но, ко­ли за­гін зі­брав­ся ви­ру­ша­ти. Про­вес­ти йо­го взя­лись те­пер Ге­ль­дір з бра­том Ру­мі­лом. «Про­щай, ми­ла Німро­дель!» — ви­гук­нув Ле­го­лас. Фро­до озир­нув­ся й по­мі­тив блис­кіт­ки бі­лої пі­ни се­ред сі­рих стов­бу­рів.

— Про­щай! — ска­зав він і по­ду­мав, що ні­ко­ли біль­ше не зу­стрі­не та­кої чу­до­вої жи­вої во­ди, не по­чує, як во­на не­змін­но зви­ває ніж­ні зву­ки у не­скін­чен­ну низ­ку мін­ли­во­го спі­ву. Во­ни по­вер­ну­лись до стеж­ки, яка про­дов­жу­ва­лась на за­хід­но­му бе­ре­зі Сріб­ної; но­ги ор­ків по­топ­та­ли її. Прой­шов­ши тро­хи на пів­день, Ге­ль­дір за­вер­нув і зу­пи­нив­ся у за­тін­ку над­бе­реж­них де­рев.

— Там, за рі­кою, один з мо­їх вар­то­вих, — ска­зав він, — хоч ви, ма­буть, йо­го й не ба­чи­те. — Він не­го­лос­но по­свистав, мов птах, і з мо­ло­до­го гаю з’я­вив­ся ельф у сі­ро­му, з від­ки­ну­тим кап­ту­ром; во­лос­ся йо­го ви­блис­ку­ва­ло зо­ло­том на вра­ніш­но­му сон­ці. Ге­ль­дір сприт­но пе­ре­ки­нув че­рез річ­ку мо­ток сріб­ляс­тої мо­туз­ки, а той упій­мав і при­в’я­зав кі­нець до де­ре­ва по­над бе­ре­гом.

— Ке­леб­ран­та тут до­сить уже ши­ро­ка, як ба­чи­те, — ска­зав Ге­ль­дір, — те­чія швид­ка, во­да прос­то кри­жа­на. Ми не за­хо­ди­мо в во­ду, так да­ле­ко на пів­но­чі, по­ки це не кон­че по­тріб­но. Але ча­си ни­ні не­спо­кій­ні, от­же, мос­тів ми не на­во­ди­мо, а як пе­ре­пра­ви­мось — за­раз по­ба­чи­те!

Він теж при­в’я­зав свій кі­нець мо­туз­ки до де­ре­ва, а по­тім лег­ко про­біг по ній ту­ди та на­зад, не­мов по до­ріж­ці.

— Як на ме­не, це зруч­но, — ска­зав Ле­го­лас, — але в мо­їх су­пут­ни­ків не­ма та­ко­го хис­ту. Не­вже ж во­ни му­сять плив­ти?

— Ні, ми ма­є­мо ще два мот­ки мо­туз­ки. При­в’я­же­мо їх над ці­єю, од­ну на рів­ні пле­ча, а дру­гу — по­се­ре­ди­ні між ни­ми, і всі змо­жуть прой­ти, три­ма­ю­чись за них, тіль­ки обе­реж­но.

Ко­ли той хит­кий міст був на­ве­де­ний, Хра­ни­те­лі пе­ре­пра­ви­ли­ся — од­ні швид­ко, дру­гі по­ві­ль­но й не­впев­не­но. Най­с­прит­ні­шим з го­бі­тів ви­явив­ся Пін: ма­ю­чи но­ги міц­ні, ру­ки чіп­кі, він по­су­вав­ся, три­ма­ю­чись ли­ше од­ною ру­кою і див­ля­чись на про­ти­леж­ний бе­рег, а не со­бі під но­ги. Сем лед­ве повз, стис­ка­ю­чи мо­туз­ку що­си­ли, не здат­ний від­вес­ти очей від річ­них во­до­вер­тей, ні­би то бу­ла гір­сь­ка бе­зод­ня. Бла­го­по­луч­но здо­лав­ши її, він зі­тх­нув з по­лег­шен­ням:

— На сві­ті жи­ву­чи, до­ві­ку вчись, мов­ляв наш Дід, хоч і мав на ува­зі са­дів­ниц­т­во, а не пта­ши­ні стриб­ки чи па­ву­че пов­зан­ня. На­віть мій дя­деч­ко Ен­ді ні­ко­ли та­ких штук не ути­нав!

Ко­ли на­реш­ті весь за­гін зі­брав­ся на схід­но­му бе­ре­зі Сріб­ної, ель­фи від­в’я­за­ли мо­туз­ки та згор­ну­ли їх; Ру­міл, що за­ли­шив­ся на тім бо­ці, змо­тав тре­тю, по­ві­сив на пле­че і, по­ма­хав­ши ру­кою, пі­шов на­зад — охо­ро­ня­ти Німро­дель.

— Ось те­пер, дру­зі, — ска­зав Ге­ль­дір, — ви уві­йшли до Нейт‐Ло­рі­ену, або Кли­ну, як ви на­зи­ва­є­те йо­го, бо край цей ле­жить, по­діб­но до на­ко­неч­ни­ка спи­са, між Сріб­ною та Ан­ду­ї­ном Ве­ли­ким. Ми не до­пус­ка­є­мо чу­жо­зем­ців до та­єм­ниць Ней­ту. Вза­га­лі ма­ло ко­му до­зво­ля­є­ть­ся на­віть сту­па­ти сю­ди. Очь чо­му, як я вчо­ра по­пе­ре­джав, я за­в’я­жу очі гно­мо­ві. Ін­ші мо­жуть іти ві­ль­но, по­ки ми не на­бли­зи­мось до се­лищ Ег­ла­ді­лу, або Ме­жи­річ­но­го Ку­та. Гім­лі обу­рив­ся:

— Чом же ти не спи­тав, чи я на те зго­джусь? Я не ба­жаю плен­та­тись із за­в’я­за­ни­ми очи­ма, не­мов жа­лю­гід­ний во­ло­цю­га чи по­ло­не­ний! Я не шпи­гун. Мій на­род ні­ко­ли не слу­жив Во­ро­гу. Ні­ко­ли не за­по­ді­ю­ва­ли ми зла ель­фам. Я не біль­ше здат­ний зра­ди­ти вас, ніж Ле­го­лас чи ін­ші мої то­ва­ри­ші.

— Я не маю жод­но­го сум­ні­ву що­до цьо­го, — зні­я­ко­вів Ге­ль­дір, — але та­кий наш за­кон. Я не маю пра­ва вста­нов­лю­ва­ти за­ко­ни, не мо­жу та­кож зне­ва­жа­ти їх. Я й так уже взяв на се­бе ба­га­то, про­пус­тив­ши вас на цей бе­рег Ке­леб­ран­ти!

Гім­лі за­тяв­ся. Він твер­до спер­ся но­га­ми об зем­лю, вхо­пив­ся за ру­ко­ят­ку со­ки­ри.

— Я пі­ду ві­ль­но або по­вер­ну­ся звід­си ту­ди, де всім ві­до­мо, що я вмію до­три­му­ва­тись сло­ва — на­віть як­що ме­ні за­гро­жу­ва­ти­ме за­ги­бель у не­трях!

— Ти не мо­жеш по­вер­ну­ти­ся, — жор­с­т­ко ки­нув Ге­ль­дір. — Ти за­йшов уже так да­ле­ко, що му­сиш по­ста­ти пе­ред Во­ло­да­ря­ми Ло­рі­ену. Во­ни са­мі ви­рі­шать, за­три­ма­ти те­бе чи від­пус­ти­ти. Ти не змо­жеш знов пе­ре­пра­ви­тись че­рез річ­ки, бо над ни­ми те­пер сто­їть по­тай­ний за­слін, кот­рий то­бі го­ді об­ми­ну­ти. Те­бе уб’ють ра­ні­ше, ніж ти по­мі­тиш, хто стрі­ляв.

Гім­лі ви­тяг со­ки­ру з‐за по­я­са. Ге­ль­дір та йо­го по­міч­ник взя­ли­ся за лу­ки.

— Чу­ма на го­ло­ву твер­до­ло­бим гно­мам! — пир­с­к­нув Ле­го­лас.

— Стри­вай! — зу­пи­нив йо­го Ара­горн. — Як­що я по­ки ще ваш про­во­дир, ви по­вин­ні під­ко­ри­ти­ся мо­є­му сло­ву. Тяж­ко гно­мо­ві по­го­ди­ти­ся з та­ким по­во­джен­ням, — от­же, хай за­в’я­жуть очі не йо­му од­но­му, а всім нам, Ле­го­ла­су теж. Так най­кра­ще, хоч це ду­же упо­ві­ль­нить рух та роз­гні­ває всіх.

Гім­лі рап­том роз­смі­яв­ся:

— Ве­се­лень­ке ж бу­де ви­до­ви­ще! Мо­же, Ге­ль­дір по­ве­де нас на мо­ту­зоч­ці, мов слі­пих з по­во­ди­рем‐со­ба­кою? З ме­не до­сить, як­що мою до­лю роз­ді­лить тіль­ки Ле­го­лас.

— Але ж я ельф і ро­дич ту­теш­нім меш­кан­ням! — в свою чер­гу обу­рив­ся Ле­го­лас.

— А те­пер ска­же­мо так: «Чу­ма на го­ло­ву твер­до­ло­бим ель­фам!» — по­сміх­нув­ся Ара­горн. — До­ля в нас од­на, всі одер­жать но­рів­ну. Ге­ль­дір, за­в’я­жи очі нам усім.

— Я ви­ма­га­ти­му від­шко­ду­ван­ня за кож­ний си­нець та сад­но, як­що по­га­но вес­ти­меш нас, — ска­зав Гім­лі, ко­ли ельф об­в’я­зав йо­му хус­т­кою очі.

— Ви­ма­га­ти ні­чо­го не при­йде­ть­ся, — за­пев­нив Ге­ль­дір, — я по­ве­ду вас Не­квап­но, а стеж­ки тут пря­мі та рів­ні.

— Го­ре, та й го­ді! +— на­хму­рив­ся Ле­го­лас. — До яко­го ж без­глуз­дя ми до­жи­ли! Всі ми тут — во­ро­ги єди­но­го Во­ро­га, та все ж я му­шу йти на­ос­ліп, ко­ли сон­це ве­се­ло грає зо­ло­тим лис­тям лі­су!

— Так, це дій­с­но без­глуз­дя, або, мо­же, й бо­же­віл­ля, — зго­див­ся Ге­ль­дір. — Ні­що не свід­чить на­яв­ні­ше; як зрос­тає вла­да Чор­но­го Во­ло­да­ря, ніж від­чу­жен­ня, що роз­ді­ляє тих, хто ще про­ти­с­то­їть йо­му. Але так рід­ко мож­на ни­ні зу­стрі­ти вір­ність і на­дій­ність за ме­жа­ми Ло­рі­ену та, мо­же, ще Рі­вен­дел­лу, що ми по­бо­ю­є­мось зай­вим лег­ко­ві­р’ям згу­би­ти свою зем­лю. Ми жи­ве­мо не­мов на ос­т­ро­ві, ото­че­ні мо­рем бі­ди, і все час­ті­ше кла­де­мо ру­ки не на стру­ни ар­фи, а на тя­ти­ву лу­ка...

Рі­ки дов­го за­хи­ща­ли нас, але те­пер і во­ни не­на­дій­ні: тінь про­кра­лась на пів­ніч і об­сту­пи­ла нас з усіх бо­ків. Де­хто го­во­рить, що тре­ба за­би­ра­ти­ся геть, але з цим ми, на­пев­но, вже за­піз­ни­лись: у го­рах на за­хо­ді рос­те Зло; зем­лі на схо­ді сплюн­д­ро­ва­ні, ки­шать по­т­во­ра­ми Са­у­ро­но­ви­ми. Хо­дять чут­ки, що і на пів­день, че­рез Ро­хан, ми не прой­де­мо без­печ­но, а гир­ло Ве­ли­кої Рі­ки під на­гля­дом Во­ро­га. Та на­віть ді­став­шись до мо­ря, ми не зна­й­шли б схо­ви­ща на уз­бе­реж­жі: га­ва­ні ель­фів Ви­со­ко­го ро­ду, ма­буть, ще іс­ну­ють, але во­ни да­ле­ко на пів­ніч­но­му за­хо­ді, за кра­ї­ною на­пів­ро­с­ли­ків. Во­ло­да­рям, мо­же, ві­до­мо, де ця кра­ї­на, але я не знаю.

— Ось як — ти по­ба­чив нас і не здо­га­дав­ся? — зди­ву­вав­ся Мер­рі. — На за­хід від на­шо­го Краю, де жи­вуть го­бі­ти, є ель­фій­сь­кі га­ва­ні.

— Щас­ли­ві ма­ють бу­ти го­бі­ти, меш­ка­ю­чи по­бли­зу мо­ря! — зі­тх­нув Ге­ль­дір. — Ми зга­ду­є­мо йо­го в піс­нях, а на влас­ні очі дав­но вже ні­хто не ба­чив. Роз­по­ві­си ме­ні до­ро­гою про ці га­ва­ні?

— Не мо­жу, — зні­я­ко­вів Мер­рі. — Я теж їх ні­ко­ли не ба­чив, бо до­сі вза­га­лі не по­ки­дав рід­них кра­їв. А як­би знав за­зда­ле­гідь, який цей світ, ні­за­що б з до­му не пі­шов!

— На­віть за­ра­ди пре­крас­но­го Ло­рі­ену? — зди­ву­вав­ся Ге­ль­дір. — Світ на­справ­ді пов­ний не­без­пек, ба­га­то є в ньо­му тем­них кут­ків, але ба­га­то й пре­крас­но­го. Хай ни­ні до лю­бо­ві всю­ди під­мі­ша­на гір­ко­та — від цьо­го во­на ста­не ли­ше міц­ні­шою!

На­ші іно­ді спі­ва­ють про те, що Тінь від­сту­пить і ра­дість жит­тя по­вер­не­ть­ся. Але я не ві­рю, що сон­це сві­ти­ти­ме як зав­жди і світ за­ли­ши­ть­ся не­змін­ним. Бо­юсь, що для ель­фів він ста­не в кра­що­му ра­зі тим­ча­со­вим при­тул­ком, щоб без пе­ре­шкод ді­йти до Мо­ря та на­ві­ки по­ки­ну­ти Се­ред­зе­м’я. Прос­ти­ти­ся з Ло­рі­еном, най­улюб­ле­ні­шим кра­єм! Сум­ним ста­не жит­тя без мел­лор­нів. Як­що за Ве­ли­ким Мо­рем мел­лор­ни й рос­туть, нам про це ні­хто не ка­зав...

Бе­сі­ду­ю­чи та­ким чи­ном, Хра­ни­те­лі по­ві­ль­но по­су­ва­ли­ся вер­веч­кою лі­со­ви­ми стеж­ка­ми; Ге­ль­дір вів їх, дру­гий ельф ішов по­за­ду. Зем­ля під но­га­ми бу­ла м’я­ка та гла­день­ка, от­же, не­вдов­зі во­ни по­ча­ли ру­ха­тись упев­не­но, не бо­я­чись за­би­ти­ся чи впас­ти. По­збав­ле­ний зо­ру, Фро­до ди­ву­вав­ся то­му, як за­гос­т­ри­лись ін­ші йо­го по­чут­тя: він влов­лю­вав за­па­хи ко­ри та зі­м’я­тої тра­ви, він міг від­різ­ни­ти без­ліч від­тін­ків у ше­лес­ті лис­тя, він чув ло­по­тін­ня рі­ки десь спра­ва, тон­кі чис­ті го­ло­си пта­хів у ви­со­чи­ні, він від­чу­вав со­няч­не світ­ло на об­лич­чі та ру­ках, ко­ли про­хо­ди­ли по га­ля­ви­нах.

Щой­но Фро­до сту­пив на цей бе­рег Сріб­ної, див­не по­чут­тя охо­пи­ло йо­го, і чим да­лі за­хо­ди­ли во­ни до гли­бин Ней­ту, тим во­но ста­ва­ло си­ль­ні­ше: він не­мов­би пе­рей­шов че­рез міст ча­су у ку­то­чок Дав­ніх ві­ків, до сві­ту, що з дав­ніх‐да­вен ві­дій­шов у не­бут­тя. В Рі­вен­дел­лї збе­рі­га­ли па­м’ять про ми­нув­ши­ну; в Ло­рі­ені ми­ну­ле ще жи­ло на­яву. Йо­го меш­кан­ці за­з­на­ли го­ря, ба­чи­ли та чу­ли, що зло ко­ї­ть­ся у сві­ті, стра­ха­лись то­го зов­ніш­ньо­го сві­ту і не до­ві­ря­ли йо­му; вов­ки скиг­ли­ли на ме­жах лі­су, але над зем­лею Ло­рі­ену не бу­ло Ті­ні.

Весь цей день во­ни йшли та йшли, по­ки не від­чу­ли по­дих ве­чір­ньої про­хо­ло­ди та шур­хіт ніч­но­го віт­ру у лис­ті. То­ді зу­пи­ни­лись і по­ля­га­ли спа­ти, без стра­ху, пря­мо на зем­лі — бо їх­ні про­во­ди­рі не до­зво­ли­ли зня­ти по­в’яз­ки, і за­ла­зи­ти на де­ре­ва бу­ло не­мож­ли­во. Вран­ці зно­ву ви­ру­ши­ли, але без по­ква­пу. Опів­дні зу­пи­ни­ли­ся; Фро­до від­чув теп­ло і збаг­нув, що сто­ять во­ни на ос­віт­ле­но­му міс­ці. Рап­том за­лу­на­ли го­ло­си: це за­го­во­ри­ли ель­фи з за­го­ну, що І на­бли­зив­ся зо­всім не­чут­но.

Во­ни по­спі­ша­ли до пів­ніч­ної ме­жі, щоб бо­ро­ни­ти її від j на­па­ду з Мо­рії, і при­не­с­ли но­ви­ни, які Ге­ль­дір час­т­ко­во пе­ре­ка­зав. Ор­ків, що про­ник­ли до лі­су зад­ля гра­бун­ку, зу­пи­ни­ли та май­же до­щен­ту роз­би­ли; не­до­бит­ки втек­ли на за­хід, до гір, за ни­ми по­сла­ли по­го­ню. Ба­чи­ли та­кож див­не ство­рін­ня: во­но бігло, зі­гнув­шись, май­же тор­ка­ю­чись ру­ка­ми зем­лі, не­мов звір — а все ж то не був звір. Мис­лив­ці не ста­ли стрі­ля­ти, не зна­ю­чи, чи то доб­ра іс­то­та, чи ли­ха, і во­но по­збу­ло­ся по­го­ні та пом­ча­ло униз за те­чі­єю Сріб­ної, на пів­день.

— А ще, — до­дав Ге­ль­дір, — ме­ні пе­ре­да­ли по­слан­ня від Во­ло­да­рів Ло­рі­ену. Вам до­зво­ле­но йти ві­ль­но, на­віть гно­мо­ві. Зда­є­ть­ся, Во­ло­дар­ка знає все про кож­но­го з вас! Мо­же, при­йшли но­ві віс­ті з Рі­вен­дел­лу?

Пер­шим він зняв по­в’яз­ку з очей Гім­лі.

— Ви­бач ме­ні! — ска­зав він, ни­зь­ко укло­нив­шись. — По­глянь на нас як друг! Роз­ди­вись та ра­дій: адже ти пер­ший з гно­мів, ко­му до­зво­ле­но спо­гля­да­ти на ліс Нейт‐Ло­рі­ену з ча­сів Да­рі­на!

Ко­ли Фро­до у свою чер­гу зві­ль­нив­ся від по­в’яз­ки, він озир­нув­ся і за­вмер. Во­ни сто­я­ли на від­кри­тій га­ля­ви­ні. Злі­ва ви­со­чів ве­ли­кий кур­ган, по­ро­с­лий зе­ле­ною тра­вою — та­ка, ма­буть, зрос­та­ла у Дав­ні ві­ки. Йо­го верх ото­чу­ва­ли по­двій­ною ко­ро­ною два ко­ла де­рев: пер­ше — з бі­лою ко­рою, зі склад­ним пе­ре­п­ле­тін­ням гі­лок, чу­до­вих на­віть без лис­тя, а дру­ге — мел­лор­ни, одяг­неш блі­дим зо­ло­том. У са­мій се­ре­ди­ні зді­й­ма­ло­ся де­ре­во, ве­ли­чез­не, мов баш­та, у ви­со­чи­ні се­ред йо­го гі­лок вид­нів­ся бі­лий да­лан. Бі­ля під­ніж­жя стов­бу­рів та всю­ди на зе­ле­них схи­лах па­гор­ба тра­ву всі­я­ли ма­лень­кі зі­роч­ки зо­ло­та­вих кві­тів, а між ни­ми гой­да­лись на дов­гих стеб­лах ін­ші — бі­лі та блі­до‐зе­ле­ні, вкри­ва­ю­чи яс­ну зе­лень тра­ви лег­ким сер­пан­ком. Над кур­га­ном у си­ньо­му не­бі го­рі­ло сон­це, а під де­ре­ва­ми ле­жа­ли дов­гі зе­ле­ні ті­ні.

— Ди­ві­ть­ся! Це — Керін‐Ам­рот, — ска­зав Ге­ль­дір, — сер­це ста­ро­дав­ньо­го ко­ро­лів­с­т­ва, яким во­но ко­лись бу­ло. Тут у щас­ли­ві­ші дні сто­яв дім Ам­ро­та, а ни­ні — кур­ган, тут віч­но цві­туть у не­в’я­ну­чій тра­ві зо­ло­тий ела­нор та бі­лий і ніт­ре­діл. Тут ми тро­хи від­по­чи­не­мо, а до на­се­ле­них місць до­бе­ре­мо­ся у су­тін­ках.

По­до­рож­ні по­ля­га­ли на дух­мя­ну тра­ву, але Фро­до ще і дов­го сто­яв, за­ну­рив­шись у спо­гля­дан­ня. Йо­му зда­ва­лось ні­би він ди­ви­ть­ся крізь про­зо­ре вік­но на світ, що дав­но зник, ося­я­ний світ­лом, яко­му не­ма на­ймен­ня у звич­ній мо­ві. Все на­в­кру­ги бу­ло справ­ж­нє, жи­ве, ви­раз­не, але са­ма ця ви­раз­ність не­мов на­тя­ка­ла, що хтось за­мис­лив і со­тво­рив не­бо та зем­лю, тра­ву та де­ре­ва, кві­ти та ві­тер за мить до то­го, як з очей Фро­до зня­ли по­в’яз­ку; але од­но­час­но все це бу­ло та­ке ста­ро­дав­нє, ні­би іс­ну­ва­ло від ство­рен­ня сві­ту. І ко­льо­ри цьо­го сві­ту, ціл­ком зна­йо­мі: зо­ло­тий та бі­лий, зе­ле­ний та си­ній, зда­ва­лись та­ки­ми сві­жи­ми, яс­к­ра­ви­ми, не­мов Фро­до пер­ший в сві­ті по­ба­чив їх і дав но­ві, пре­крас­ні на­зви. Тут взим­ку ду­ша не ту­жи­ла за вес­ною та лі­том. Ні ва­ди, ні хво­ро­би, ні ка­ліц­т­ва не зна­ли тут ро­с­ли­ни. Зем­ля Ло­рі­ену збе­рег­ла без­до­ган­ну чис­то­ту.

Фро­до обер­нув­ся й по­ба­чив, що Сем сто­їть по­ряд, спан­те­ли­че­но ози­ра­ю­чись, і про­ти­рає очі, ні­би пе­ре­ві­ря­ю­чи, чи не сни­ть­ся:

— Ди­ві­ть­ся, тут сон­це, яс­ний день. Я ж бо ду­мав, ель­фам тіль­ки мі­сяць та зір­ки до впо­до­би! А все ж та­ки це міс­це ель­фій­сь­ке над усе. Я від­чу­ваю... ну, ні­би­то ми по­па­ли у піс­ню, ро­зу­мі­є­те, про що я?

Ге­ль­дір по­гля­нув на них і, ма­буть, зро­зу­мів не тіль­ки сло­ва, але й дум­ки Се­ма.

— Ви від­чу­ва­є­те вла­ду Во­ло­дар­ки Га­ладрі­мів, — ска­зав він з по­сміш­кою. — Чи не ба­жа­є­те від­ві­да­ти зі мною Керін‐Ам­рот?

Він лег­ко збіг на схил, укри­тий тра­вою. Го­бі­ти пішли за ним. Хо­ча Фро­до ру­хав­ся, ди­хав, чув, як ві­тер лос­ко­че йо­го об­лич­чя, і ба­чив, як ко­ли­шу­ть­ся жи­ве лис­тя та кві­ти, він звід­кись знав, що над ці­єю зем­лею час не вла­ден, і не­ма тут зі­в’я­нен­ня, ні змі­ни, ні за­бут­тя. Ко­ли во­ни пі­дуть звід­си до ін­ших кра­їв, Фро­до, блу­кач з Го­бі­та­нії, все ще бу­де бро­ди­ти по тра­ві між ела­но­ром та ніт­ре­ді­лом у пре­чу­до­вім Ло­рі­ені...

Во­ни уві­йшли до ко­ла бі­лих де­рев на Керін‐Ам­ро­ті. По­рив віт­ру ско­лих­нув гіл­ля. Фро­до зне­ру­хо­мів: він по­чув го­лос при­бою на уз­бе­реж­жі, дав­но вже за­ли­то­му хви­ля­ми, і го­мін мор­сь­ких пта­хів, яких дав­но вже не зу­стрі­неш на сві­ті. А Ге­ль­дір йшов да­лі, він вже пі­ді­й­мав­ся на ви­со­кий по­міст. Фро­до, на­ма­га­ю­чись іти за ним, тор­к­нув­ся де­ре­ва по­ряд з дра­би­ною; ні­ко­ли ра­ні­ше не від­чу­вав він з та­кою си­лою плоть де­ре­ва, йо­го єс­т­во. При­яз­но погла­д­жу­ють де­ре­во і ліс­ник, і тес­ляр, але Фро­до від­чув зо­всім ін­ше: ра­дість від зна­йом­с­т­ва з жи­вою ду­шею.

Ко­ли він на­реш­ті ви­ліз на да­лан, Ге­ль­дір узяв йо­го за ру­ку і роз­вер­нув на пів­день:

— Ди­вись спо­чат­ку сю­ди! І Фро­до по­ба­чив на від­ста­ні чи то па­горб, скрізь за­ро­с­лий мо­гут­ні­ми де­ре­ва­ми, чи то міс­то з зе­ле­ни­ми ве­жа­ми. По­чут­тя під­ка­за­ли йо­му: са­ме там осе­ред­дя світ­ла та си­ли, І що бо­ро­нять цю зем­лю. Йо­му від­ра­зу за­кор­ті­ло зле­ті­ти, не­мов птах, і від­по­чи­ти у цьо­му зе­ле­но­му лі­сі‐міс­ті. По­тім Фро­до гля­нув на схід, і пе­ред ним від­крив­ся весь Ло­рі­ен; ледь лис­ні­ю­ча смуж­ка Ан­ду­ї­ну ві­до­крем­лю­ва­ла йо­го від зе­мель за рі­кою — ту­ди світ­ло не ся­га­ло, і все бу­ло бу­ден­не та і зна­йо­ме: плас­кі й пус­ті зем­лі, без­фор­м­ні, вкри­ті ту­ма­ном, тіль­ки в най­даль­шій да­ле­чи­ні тем­ніла страш­на сті­на. Сон­це, що ося­ва­ло Ло­рі­ен, бу­ло не спро­мож­ним роз­то­пи­ти тінь над ци­ми вер­ши­на­ми.

— Там кри­є­ть­ся твер­ди­ня Пів­ден­но­го Чор­но­ліс­ся, — ска­зав Ге­ль­дір, — її ото­чу­ють тем­ні сме­ре­ко­ві лі­си, де де­ре­ва тис­нуть од­не од­но­го, і гіл­ля їх­нє трух­не та сох­не. У ха­щі, на ка­м’я­нис­то­му уз­виш­ші, сто­їть Дол‐Гул­дор, де дов­го ча­їв­ся Во­рог. Ми по­бо­ю­є­мось, що у Дол‐Гул­до­рі зно­ву хтось осе­лив­ся, і си­ла йо­го меш­кан­ців не­по­мір­но зро­с­ла. Ос­тан­нім ча­сом йо­го час­то за­кри­ва­ють чор­ні хма­ри. Ти ба­чиш два лі­си, дві си­ли, що уяв­но про­ти­сто­ять од­на од­ній; але світ­ло здат­не про­ник­ну­ти до са­мо­го сер­ця Тьми, а тьмі не­ві­до­ма та­єм­ни­ця Світ­ла. Во­на ні­ким ще не роз­кри­та... по­ки що не роз­кри­та, — ельф від­вер­нув­ся й став швид­ко спус­ка­ти­ся. Го­бі­ти лед­ве по­спі­ва­ли за ним.

Бі­ля під­ніж­жя па­гор­ба Фро­до за­став Ара­гор­на; він сто­яв мов­ч­ки, не­по­руш­но, з зо­ло­тою квіт­кою ела­но­ру в руці; очі йо­го бли­ща­ли, він весь був під ча­ра­ми спо­га­дів. Фро­до від­ра­зу збаг­нув, що йо­му вви­жа­ю­ть­ся чу­до­ві ви­ди­ва ми­ну­ло­го: від­би­ток тяж­ких ро­ків зник з об­лич­чя Ара­гор­на, пе­ред Фро­до сто­яв мо­ло­дий ви­тязь у бі­ло­му вбран­ні, струн­кий та гар­ний; ні­би звер­та­ю­чись до не­ви­ди­мо­го спів­роз­мов­ни­ка, він ска­зав ель­фій­сь­кою мо­вою: «Ар­вен ва­на­ї­ме­ль­да, на­ма­ріе!», зі­тх­нув, не­мов отя­мив­шись, із по­сміш­кою по­гля­нув на Фро­до:

— Тут сер­це ель­фій­сь­ких во­ло­дінь на зем­лі, і тут на­ві­ки осе­ли­ть­ся моє сер­це, як­що не зна­й­де­мо світ­ла на­при­кін­ці j тем­них до­ріг, кот­рі ми з то­бою ще ма­є­мо прой­ти. Хо­ді­мо да­лі!

Узяв­ши Фро­до за ру­ку, він по­ки­нув па­горб Керін‐Ам­ро­ту, і за днів жит­тя сво­го ні­ко­ли біль­ше ту­ди не по­вер­тав­ся.

Роз­діл 7
ДЗЕР­КА­ЛО ГА­ЛАД­РІ­Е­ЛІ

Сон­це спус­ка­ло­ся за го­ри, і ті­ні лі­со­ві тем­ні­ша­ли, ко­ли Хра­ни­те­лі зно­ву ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Те­пер во­ни про­би­ра­лись по гус­тих за­рос­тях, де швид­ко згу­ща­ли­ся су­тін­ки. Ніч на­ста­ла під по­кро­вом лі­су, а во­ни все йшли, і ель­фи за­сві­ти­ли свої сріб­ні ліх­та­ри­ки.

Не­спо­ді­ва­но пе­ред ни­ми від­кри­лась га­ля­ви­на, і во­ни опи­ни­ли­ся під блі­дим ве­чір­нім не­бом з блис­кіт­ка­ми рід­ких пер­ших зі­рок. Уз­ліс­ся оми­на­ло га­ля­ви­ну, від­хо­дя­чи і ду­га­ми влі­во та впра­во, а за нею ле­жав за­топ­ле­ний тін­ню гли­бо­кий рів — тіль­ки тра­ва на йо­го краї зе­ле­ніла, не­мов сон­це над нею ще не за­йш­ло. По той бік ро­ву ви­со­ка зе­ле­на сті­на ото­чу­ва­ла па­горб, по­ро­с­лий мел­лор­на­ми, най­ви­щи­ми з тих, що по­до­рож­ні до­сі ба­чи­ли. Во­ни ви­со­чі­ли в су­тін­ках, мов жи­ві ве­жі не­ймо­вір­ної бу­до­ви. Не­впин­но ше­лес­ті­ло лис­тя, а по­між не­зчис­лен­них яру­сів віт­тя ме­рех­ті­ло без­ліч вог­ни­ків, зе­ле­них, зо­ло­тих та сріб­ляс­тих.

— Лас­ка­во про­си­мо до Ка­рас‐Га­ла­до­ну, — ска­зав Ге­ль­дір, — міс­та Га­ладрі­мів, осе­лі Во­ло­да­рів Ло­рі­ену — Ке­ле­бор­на та Га­лад­рі­е­лі! Уві­йти тут ми, що­прав­да, не мо­же­мо — на пів­ніч­но­му бо­ці не­ма во­ріт. Нам тре­ба обі­йти сті­ну з пів­дня, і шлях ще не­бли­зь­кий, бо міс­то на­ше ве­ли­ке.

По зов­ніш­ньо­му краю ро­ва йшла до­ро­га, бру­ко­ва­на бі­лим ка­ме­нем. По ній ман­д­рів­ни­ки по­пря­му­ва­ли на за­хід, оги­на­ю­чи злі­ва міс­то, по­діб­не до зе­ле­ної хма­ри. Чим си­ль­ніш ста­ва­ла тем­ря­ва дов­ко­ла, тим біль­ше вог­ни­ків за­сві­чу­ва­ло­ся на па­гор­бі, по­ки весь він не за­ся­яв, мов ве­ли­чез­не су­зі­р’я. На­реш­ті пе­рейшли бі­лий міст та по­ба­чи­ли ви­со­кі во­ро­та, міц­ні, ос­віт­ле­ні гро­на­ми сві­ти­ль­ни­ків, — во­ни ви­хо­ди­ли на пів­ден­ний за­хід, між тор­ця­ми стін, кот­рі там за­хо­ди­ли од­на за од­ну.

Ге­ль­дір по­сту­кав, ска­зав щось, і во­ро­та без­гуч­но роз­кри­ли­ся, але вар­то­вих Фро­до ні­де не по­ба­чив. По­до­рож­ні уві­йшли, і во­ро­та за­чи­ни­ли­ся за ни­ми. Ще ву­зь­кий про­хід між кра­я­ми стін — і во­ни сту­пи­ли на­реш­ті до міс­та Дав­ньо­го на­ро­ду. На­в­кру­ги ні­ко­го не бу­ло вид­но, не чу­ти кро­ків, але всю­ди дзве­ні­ли го­ло­си. Звід­кись зда­ле­ка до­ли­нав спів, мов ти­хий дощ ли­нув по лис­тю.

Пройшли ще ба­га­то сте­жок та схід­ців, по­ки, під­няв­шись вже ви­со­ко, не по­ба­чи­ли по­се­ред лу­ки ви­блис­ку­ю­чий во­до­грай, ос­віт­ле­ний сріб­ни­ми лам­па­ми, що ви­сі­ли на віт­ті; стру­ме­ні йо­го спа­да­ли до во­дой­ми, об­кла­де­ної сріб­лом, і тек­ли да­лі про­зо­рим по­то­ком. На пів­ден­но­му краї лу­ки ріс мел­лорн, най­біль­ший з усіх: йо­го глад­кий сі­рий стов­бур лис­нів, мов шов­ко­вий, здій­ма­ю­чись до­го­ри, і тіль­ки ду­же ви­со­ко ві­я­лом роз­хо­ди­ли­ся ве­ли­чез­ні гіл­ки, лед­ве по­міт­ні у хма­рах лис­тя. По­ряд по­чи­на­лись ши­ро­кі бі­лі схід­ці, а бі­ля під­ніж­жя си­ді­ли трій­ко ель­фів. По­мі­тив­ши при­бу­ль­ців, во­ни під­ве­ли­ся, і Фро­до по­ба­чив, що во­ни ви­со­кі на зріст, одяг­не­ні у ма­то­во‐сі­рі ко­ль­чу­ги, а пле­чі їх­ні по­кри­ті бі­ли­ми пла­ща­ми.

— Тут меш­ка­ють Ке­ле­борн та Га­лад­рі­ель, — ска­зав Ге­ль­дір, — во­ни за­про­шу­ють вас під­ня­тись на­го­ру та по­бе­сі­ду­ва­ти з ни­ми.

Один з вар­то­вих під­ніс до вуст не­ве­лич­кий ріг та дзвін­ко про­сур­мив; йо­му від­по­ві­ли звід­кись звер­ху, три­чі по­вто­рив­ши той же сиг­нал.

— Я пі­ду пер­шим, — вів да­лі Ге­ль­дір, — по­тім Фро­до з Ле­го­ла­сом. Всі ін­ші мо­жуть іти як зав­год­но. Ліз­ти при­йде­ть­ся ви­со­ко, без звич­ки важ­ко, але по до­ро­зі мож­на бу­де пе­ре­по­чи­ти.

По­ві­ль­но пі­ді­й­ма­ю­чись по схід­цях, Фро­до ба­чив ба­га­то да­ла­нів: од­ні від­хо­ди­ли убік від стов­бу­ра, дру­гі спи­ра­ли­ся на ньо­го, і схід­ці про­хо­ди­ли крізь них. На­реш­ті гос­ті до­ся­гай по­мос­ту, ши­ро­ко­го, мов па­лу­ба ве­ли­ко­го ко­раб­ля. На ньо­му сто­яв дім, чи, ско­рі­ше, па­лац. Сту­пив­ши на по­ріг слі­дом за Ге­ль­ді­ром, Фро­до опи­нив­ся в оваль­ній за­лі, де за­мість ко­ло­ни по­се­ре­ди­ні слу­жив стов­бур мел­лор­ну, вже де­що скіс­ний, бо бли­зь­ко бу­ла вер­хів­ка, але все ще ду­же тов­с­тий.

М’я­ке світ­ло за­ли­ва­ло за­лу: зе­ле­ні з сріб­лом сті­ни, зо­ло­ту по­крів­лю. Дов­ко­ла си­ді­ло ба­га­то ель­фів, а бі­ля са­мо­го стов­бу­ра, під густою гіл­кою мел­лор­ну — Ке­ле­борн та j Га­лад­рі­ель. Во­ни під­ве­ли­ся, щоб при­ві­та­ти гос­тей, як то за зви­ча­єм чи­нять усі ель­фи, на­віть ко­ро­лів­сь­ко­го ро­ду. Обоє во­ни від­зна­ча­ли­ся од­на­ко­во ви­со­ким зрос­том; обоє бу­ли пре­гар­ні з об­лич­чя і ду­же по­важ­ні. Ша­ти їх­ні бу­ли j бі­лі, мов сніг. Во­лос­ся Во­ло­дар­ки бу­ло тем­но‐зо­ло­то­го від­тін­ку, а в Ке­ле­бор­на — сріб­ляс­те, дов­ге та блис­ку­че. Во­ни зда­ва­ли­ся мо­ло­ди­ми; тіль­ки очі свід­чи­ли, як дов­го вже во­ни жи­вуть на сві­ті — очі, що ся­я­ли гос­т­ро, мов сталь у зо­ря­нім світ­лі, гли­бо­кі, мов без­дон­ні ко­ло­дя­зі па­м’я­ті. Ге­ль­дір під­вів до них Фро­до, і Во­ло­дар при­ві­тав­ся до ньо­го своєю мо­вою. Га­лад­рі­ель ні­чо­го не ска­за­ла, тіль­ки оки­ну­ла йо­го дов­гим по­гля­дом.

— Сі­дай по­руч зі мною, Фро­до з Го­бі­та­нії! — про­мо­вив Ке­ле­борн. — Ко­ли всі збе­ру­ть­ся, по­го­во­ри­мо...

Кож­но­го з Хра­ни­те­лів він чем­но ві­тав, на­зи­ва­ю­чи на ім’я:

— При­віт то­бі, Ара­гор­не, син Ара­хор­на! Три­д­цять ві­сім літ про­май­ну­ло над сві­том з тої до­би, як ти вос­тан­нє від­ві­дав нас, і важ­ким тя­га­рем ляг­ли лі­та на твої пле­чі. Але кі­нець ви­про­бу­ван­ню, доб­рий чи по­га­ний, вже на­бли­жа­є­ть­ся. Тут ти мо­жеш не­на­дов­го ски­ну­ти тя­гар!

— Здрас­туй, си­не Тран­ду­ї­ла! Шко­да, що пів­ніч­ні ро­ди­чі так рід­ко про­ві­ду­ють нас.

— Лас­ка­во про­си­мо, Гім­лі, си­не Гло­ї­на! Дав­но, ду­же дав­но не бу­ва­ли у Ка­рас‐Га­ла­до­ні ді­ти Да­рі­но­ві. Але ни­ні ми по­ру­ши­мо дав­ню за­бо­ро­ну. Хай ста­не це озна­кою то­го, що крізь тем­ні хма­ри ми ще пр­об’­є­мо­ся до кра­щих днів, і друж­ба між на­ши­ми пле­ме­на­ми від­но­ви­ть­ся!

Гім­лі ни­зь­ко вкло­нив­ся.

Ко­ли всі гос­ті по­сі­да­ли, Во­ло­дар знов огля­нув їх:

— Вас во­сь­ме­ро, а ма­ло бу­ти де­в’я­те­ро, як нас спо­віс­ти­ли. Але, мож­ли­во, з то­го ча­су щось змі­ни­ло­ся? Ел­ронд да­ле­ко, і пі­ть­ма, що роз­ді­ляє нас, де­да­лі гус­ті­шає — про­тя­гом всьо­го ро­ку ті­ні ста­ва­ли дов­ши­ми...

— Ні, ні­чо­го не мі­ня­лось, — при­єд­на­лась до роз­мо­ви Га­лад­рі­ель. Го­лос в неї був чис­тий, ме­ло­дій­ний, але гли­бо­кий та си­ль­ний, не­звич­ний для жін­ки. — Ган­дальф Сі­рий пі­шов з ни­ми, але не уві­йшов до на­ших зе­мель. Те­пер по­ві­дай­те нам, де він — бо я ду­же хо­ті­ла по­го­во­ри­ти з ним, але не мо­жу роз­різ­ни­ти йо­го у да­ле­чи­ні, по­ки він не уві­йде до Ло­рі­ену; сі­рий ту­ман спо­вив і шля­хи йо­го, і дум­ки.

— На жаль, ме­ні ні­чим по­ра­ду­ва­ти те­бе, — спо­хмур­нів Ара­горн. — Ган­даль­фа Сі­ро­го по­гли­нув мо­рок Мо­рії. Не до­ве­ло­ся йо­му вря­ту­ва­тись.

Ель­фи ві­ді­зва­лись на ці сло­ва су­мо­ви­ти­ми ви­гу­ка­ми.

— По­га­ні звіс­т­ки, — спо­хмур­нів Ке­ле­борн. — Най­гір­ші з усьо­го, що чу­ли ми про­тя­гом дов­гих сум­них ро­ків. Чо­му про це не бу­ло ска­за­но ра­ніш? — спи­тав він Ге­ль­ді­ра ель­фій­сь­кою мо­вою.

— Ми не го­во­ри­ли з Ге­ль­ді­ром ані про спра­ви на­ші, ані про ме­ту, — по­яс­нив Ле­го­лас. — Спо­чат­ку нам за­ва­жа­ла вто­ма та бли­зь­ка не­без­пе­ка, а по­тім ли­хо якось по­за­бу­ло­ся на час, по­ки ми йшли чу­до­ви­ми стеж­ка­ми Ло­рі­ену.

— Од­нак го­ре на­ше ве­ли­ке і втра­та не­по­прав­на, — до­дав Фро­до. — 3 Ган­даль­фом ми пройшли крізь Мо­рію; і ко­ли май­же не за­ли­ши­ло­ся на­дії, він вря­ту­вав нас, а са­мі за­ги­нув.

— Роз­по­ві­дай­те, як це ста­ло­ся! — зве­лів Ке­ле­борн. То­ді Ара­горн по­чав з не­вда­чі на Ка­рад­ра­сі, роз­по­вів про до­лю Ба­лі­на, про су­тич­ку у Лі­то­пис­но­му чер­то­зі, про вог­ня­ний рів, ву­зь­кий міст та про­бу­джен­ня гли­бин­но­го ли­ха.

— То бу­ло ли­хе ство­рін­ня пра­дав­ніх ча­сів, — за­кін­чив Ара­горн, — чу­до­ви­сь­ко, що по­єд­нує тінь та по­лу­м’я, си­лу та жах.

— Ім’я йо­му — Бал­рог, Мор­го­то­ва по­ч­ва­ра, — ска­зав Ле­го­лас, — най­жах­ли­ві­ше ли­хо ель­фів, як­що не по­ми­на­ти гос­по­да­ря Чор­но­го Зам­ку.

— Дій­с­но, там, на мос­ті, я по­ба­чив то­го, хто пе­ре­слі­дує нас у най­с­траш­ні­ших снах... ли­хо Да­рі­но­ве, — сти­ха про­мо­вив Гім­лі, і в очах йо­го за­стиг жах.

— Ця звіс­т­ка ще гір­ша! — ви­гук­нув Ке­ле­борн. — Здав­на зна­ли ми, що під Ка­рад­ра­сом спить страш­не ли­хо. Але як­би я до­ві­дав­ся, що гно­ми знов про­бу­ди­ли йо­го, то не до­зво­лив би то­бі, Гім­лі, та й то­ва­ри­шам тво­їм, пе­ре­ти­на­ти пів­ніч­ну ме­жу. Хоч як це не без­глуз­до, я міг би ска­за­ти, що Ган­дальф за­мі­нив муд­рість на без­роз­суд­ність, по­пря­му­вав­ши без по­тре­би пря­мо до ма­рій­сь­кої пас­т­ки.

— Не­обач­ним на­зва­ла б я по­діб­не су­джен­ня, — по­важ­но про­мо­ви­ла Га­лад­рі­ель. — Ні­ко­ли Ган­дальф не ро­бив без­глуз­дих вчин­ків. Ті, ко­го він вів, не зна­ли йо­го за­ду­мів та не мо­жуть як слід по­яс­ни­ти їх. Але що б не ско­їло­ся з про­від­ни­ком, чи вин­ні в цьо­му ті, ко­го він вів? Не жал­куй, що гос­тин­но при­й­няв гно­ма. Як­би до­ве­ло­ся нам по­ки­ну­ти Ло‐рі­ен, пі­ти з ньо­го да­ле­ко та на­дов­го, хто з ста­ро­дав­ньо­го на­ро­ду, на­віть сам Ке­ле­борн Муд­рий, зу­мів би прой­ти, не по­гля­нув­ши, повз по­ки­ну­ту осе­лю, хоч би в ній зви­ли гніз­до дра­ко­ни? Тем­ні во­ди Ке­лед‐За­ра­му, хо­лод­ні ви­то­ки Кі­бель‐На­ли, пре­чу­до­ві бу­ли ба­га­то­ко­лон­ні чер­то­ги Ка­зад‐Ду­му у Дав­ні дні, до то­го, як за­ги­ну­ли мо­гут­ні во­ло­да­рі під­зе­мел­ля, — Во­ло­дар­ка по­гля­ну­ла на Гім­лі, по­хму­ро­го й сер­ди­то­го, і по­сміх­ну­лась. Гном же, по­чув­ши справ­ж­ні на­зви мо­рій­сь­ких свя­тинь у ста­ро­вин­ній мо­ві гно­мів, за­ки­нув го­ло­ву і зу­стрів­ся з нею по­гля­дом; і вра­зи­ло йо­го, що не во­ро­жість сві­ти­ла­ся в очах її, а лю­бов та ро­зу­мін­ня. Вкрай зди­во­ва­ний, він ус­міх­нув­ся у від­по­відь, не­зг­раб­но під­вів­ся й ни­зь­ко вкло­нив­ся за гном­сь­ким зви­ча­єм:

— А все ж та­ки жи­ва зем­ля Ло­рі­ену ще пре­крас­ні­ша, а па­ні Га­лад­рі­ель — по­над всі скар­би, що кри­ю­ть­ся під зем­лею!

Ке­ле­борн мов­ч­ки при­ди­вив­ся до ньо­го і за­го­во­рив зно­ву:

— Я не знав, що вам до­ве­ло­ся не­сти та­кий важ­кий тя­гар. Да­руй ме­ні різ­кість, Гім­лі; у ній вин­на ду­шев­на тур­бо­та. Я зроб­лю для вас що змо­жу; ко­жен одер­жить усе, чо­го за­ба­жає, чо­го по­тре­бує, але особ­ли­во на­ді­лю я то­го з на­пів­ро­с­ли­ків, хто не­се го­лов­ний тя­гар.

— Ва­ше за­вдан­ня ві­до­ме нам, — ве­ла да­лі Га­лад­рі­ель, див­ля­чись на Фро­до. — Роз­мов­ля­ти про це більш від­вер­ті не слід. Але, ду­маю, не да­рем­но при­йшли ви сю­ди по до­по­мо­гу, як, оче­вид­но, на­ма­гав­ся і сам Ган­дальф. Бо во­ло­да­ря Де­рев­но­го на­ро­ду вва­жа­ють од­ним з най­муд­рі­ших ель­фів Се­ред­зе­м’я, і так об­да­ру­ва­ти вас, як мо­же він, не спро­мож­ні ін­ші ко­ро­лі. Він жив на за­хо­ді за ча­сів юнос­ті сві­ту, і я про­жи­ла з ним не­зчис­лен­ні лі­та; бо ще до па­дін­ня Нар­го­трон­ду та Гон­до­лі­ну пе­рейш­ла я го­ри і від­то­ді ві­ка­ми до­по­ма­га­ла йо­му у бо­ро­ть­бі — на жаль, не зав­жди ус­піш­ній.

Пер­шу Бі­лу Ра­ду скли­ка­ла ко­лись я. Як­би мої за­ду­ми здій­с­ни­лись, ЇЇ очо­лив би Ган­дальф Сі­рий, і все мо­г­ло склас­ти­ся інак­ше. Але на­віть за­раз ще жев­ріє на­дія. Я не да­ва­ти­му вам по­рад, вка­зі­вок: «ді­й­те так чи так». Бо не у вчин­ках, не у ви­бо­рі то­го чи ін­шо­го шля­ху до­ся­гаю я ус­пі­ху — моя си­ла в знан­ні ми­ну­ло­го та су­час­но­го, а по­час­ти й при­йдеш­ньо­го. Я від­ра­зу мо­жу ска­за­ти: ваш по­хід — по віс­т­рю но­жа. До­сить ли­ше тро­хи від­хи­ли­ти­ся, і за­ги­бель сві­ту не­ми­ну­ча. Але по­ки Хра­ни­те­лі до­дер­жу­ю­ть­ся вір­нос­ті, на­дія жи­ве.

Во­ло­дар­ка за­мов­к­ла і оки­ну­ла за­пит­ли­вим по­гля­дом кож­но­го з гос­тей^ Ні­хто, крім Ле­го­ла­са і Ара­гор­на, не зу­мів дов­го ви­три­ма­ти її по­гляд. Сем зра­зу за­ша­рів­ся і опус­тив го­ло­ву.

На­реш­ті Га­лад­рі­ель від­ве­ла очі й по­сміх­ну­лась:

— Же­ніть тур­бо­ту геть з сер­ця! Ці­єї но­чі ви бу­де­те спа­ти мир­но.

Хра­ни­те­лі зі­тх­ну­ли й не­спо­ді­ва­но від­чу­ли си­ль­ну вто­му, не­мов їх дов­го та на­стій­ли­во до­пи­ту­ва­ли, хо­ча вго­лос не бу­ло ска­за­но жод­но­го сло­ва.

— Те­пер ідіть! — ска­зав Ке­ле­борн. — Від­по­чи­нь­те від бі­ди та злид­нів сво­їх. На­віть як­би ва­ше за­вдан­ня не тор­ка­лось нас на­стіль­ки бли­зь­ко, ви зна­й­шли б тут при­ту­лок, зці­лен­ня та під­ба­дьо­рен­ня. Від­по­чи­вай­те по­ки що, ваш по­даль­ший шлях об­го­во­ри­мо піз­ні­ше.

Цю ніч, на ве­ли­ку вті­ху го­бі­тів, во­ни про­спа­ли на зем­лі. Ель­фи по­ста­ви­ли на­мет між де­рев по­бли­зу від во­до­граю, по­сте­ли­ли м’я­кі по­сте­лі, а по­тім, ме­ло­дій­но по­ба­жав­ши на доб­ра­ніч, пішли. Ман­д­рів­ни­ки ще тро­хи по­при­га­ду­ва­ли вчо­раш­ню но­чів­лю на де­ре­вах, сьо­год­ніш­ній по­хід, при­йом у Во­ло­да­рів — зга­ду­ва­ти, що бу­ло пе­ред тим, їм не ви­ста­ча­ло сил.

— Чо­го ти по­чер­во­нів то­ді, Се­ме? — спи­тав Пін. — І від­ра­зу зні­тив­ся... Будь‐хто зро­зу­мів би, що в те­бе сум­лін­ня не­чис­те. Спо­ді­ва­юсь, ти не за­мис­лив ні­чо­го гір­шо­го, ніж кра­діж­ка мо­єї ков­д­ри?

— Ото ви­га­да­ли! — від­по­вів Сем, не схи­ль­ний до жар­тів. — Як­що хо­че­те зна­ти, я від­чув, ні­би­то ме­не роз­дя­га­ють, і ме­ні це зо­всім не спо­до­ба­ло­ся. Очі в неї, зда­є­ть­ся, все ба­чать, що в те­бе за­хо­ва­но в сер­ці, від се­бе на­віть. Во­на мов­би спи­та­ла, а що як­би ме­ні до­по­мо­г­ли по­вер­ну­ти­ся до­до­му, до Краю, до гар­нень­кої за­тиш­ної нір­ки з... з не­ве­лич­ким влас­ним са­доч­ком?

— Оце так так, — ска­зав Мер­рі. — Май­же те ж са­ме від­чув і я; тіль­ки... ні, тут не­ма про що ба­ла­ка­ти, — ні­яко­во скін­чив він.

Зда­ва­ло­ся, всі во­ни за­з­на­ли од­но­го й то­го ж ви­про­бу­ван­ня: кож­но­му за­про­по­ну­ва­ли ви­бір між тем­ним, страш­ним шля­хом упе­ред і чи­мось жа­да­ним: ви­мрі­я­не щас­тя яс­но по­ста­ва­ло пе­ред очи­ма, і щоб здій­с­ни­ти йо­го, до­сить бу­ло ли­ше звер­ну­ти з до­ро­ги та до­зво­ли­ти, щоб ін­ші би­ли­ся з Са­у­ро­ном.

— А ме­ні ще зда­ло­ся, — за­ува­жив Гім­лі, — що мій ви­бір за­ли­шив­ся б та­єм­ни­цею, ві­до­мою ли­ше ме­ні од­но­му.

— Про ме­не, все це над­зви­чай­но див­но, — до­дав Бо­ро­мир. — Мож­ли­во, нас прос­то ви­про­бу­ва­ли, чи­та­ли на­ші дум­ки з яко­юсь доб­рою метою; але я май­же впев­не­ний, що Во­ло­дар­ка спо­ку­ша­ла нас і дій­с­но мог­ла да­ти те, про що за­пи­ту­ва­ла. Зро­зу­мі­ло, ме­не во­на не зло­ви­ла. Лю­ди з Мі­нас‐Ті­рі­ту вір­ні своє­му сло­ву!

Од­нак що са­ме Во­ло­дар­ка за­про­по­ну­ва­ла йо­му, Бо­ро­мир так і не ска­зав.

А Фро­до від­мов­чу­вав­ся, хоч Бо­ро­мир на­стій­ли­во ви­пи­ту­вав:

— Во­на дов­го ди­ви­ла­ся на те­бе, Хра­ни­те­лю Пер­с­ня!

— Авжеж, — від­по­ві­дав Фро­до, — але що ста­ло­ся зі мною при цьо­му, зі мною й за­ли­ши­ть­ся.

— То­бі вар­то ос­те­рі­га­ти­ся, — не вга­мо­ву­вав­ся Бо­ро­мир. — Я зо­всім не пев­ний, чи на­справ­ді чис­ті по­мис­ли та на­мі­ри ці­єї ель­фій­сь­кої вла­ди­чи­ці!

— Не смій ка­за­ти по­га­не про Во­ло­дар­ку! — жор­с­т­ко спи­нив йо­го Ара­горн. — Ти не зна­єш, про що ка­жеш. Ні са­ма Во­ло­дар­ка, ні зем­ля її не ві­да­ють ли­ха, тіль­ки лю­ди­на мо­же при­нес­ти ли­хо з со­бою, і то­ді хай сте­ре­же­ть­ся! Ці­єї но­чі я впер­ше за­сну спо­кій­но з то­го дня, як ми по­ки­ну­ли Рі­вен­делл. Ні­чо­го за­раз не праг­ну так, як ви­спа­тись та по­збу­ти­ся всіх пе­ча­лей! Я вто­мив­ся і ті­лом, і ду­шею..

Він про­стяг­нув­ся на ліж­ку і мит­тю за­снув. Не­вдов­зі по­за­си­на­ли й реш­та, і спа­ли міц­но, без сно­ви­дінь, і ні­які шу­ми не по­ру­ши­ли їх­ньо­го спо­кою. Про­ки­ну­ли­ся во­ни, ко­ли ден­не світ­ло вже залля­ло лу­ку на­в­ко­ло на­ме­ту і во­до­грай бри­нів, лис­ні­ю­чи у со­няч­но­му про­мін­ні.

Піз­ні­ше бу­ло важ­ко при­га­да­ти, скіль­ки днів во­ни про­ве­ли у Ло­рі­ені. Там весь час сон­це ся­я­ло у чис­тім не­бі, ли­ше зрід­ка про­ли­вав­ся дріб­ний до­щик, і піс­ля ньо­го все сві­жо зе­ле­ні­ло. У по­віт­рі, при­єм­но‐про­хо­лод­но­му, не­мов на­вес­ні, ви­тав гли­бо­кий, за­дум­ли­вий спо­кій зи­ми. Хра­ни­те­лі ні­чим не за­й­ма­ли­ся, тіль­ки їли та пи­ли, та від­по­чи­ва­ли, та гу­ля­ли по са­дах — і ні­чо­го ін­шо­го не ба­жа­ли.

Во­ло­да­рів Ло­рі­ену во­ни біль­ше не ба­чи­ли, а з ель­фа­ми спіл­ку­ва­ли­ся ма­ло — ті рід­ко мо­г­ли та хо­ті­ли ко­рис­та­ти­ся вес­т­ро­ном, тоб­то за­галь­ною мо­вою. Ге­ль­дір, по­про­щав­шись, по­вер­нув­ся до се­бе на пів­ніч­ну ме­жу, де те­пер, внас­лі­док звіс­ток, що при­не­с­ли гос­ті, по­ста­ви­ли міц­ну вар­ту. Ле­го­лас по­с­тій­но про­па­дав у Га­ладрі­мів, піс­ля пер­шої но­чі на­віть но­чу­ва­ти не при­хо­див, хоч обі­дав зав­жди з то­ва­ри­ша­ми. Час­то, зби­ра­ю­чись пі­ти по­гу­ля­ти по лі­су, він брав з со­бою Гім­лі, і Хра­ни­те­лі ди­ву­ва­лись та­кій змі­ні.

Си­дя­чи у ко­лі чи на про­гу­лян­ках, во­ни те­пер час­то зга­ду­ва­ли Ган­даль­фа, і все, що зна­ли про ньо­го чи ко­лись ба­чи­ли, яс­но по­ста­ва­ло пе­ред ни­ми. Ко­ли ті­лес­ні ра­ни за­го­ї­ли­ся і вто­ма ми­ну­ла, гір­ко­та втра­ти за­гос­т­ри­лась. Час­то чу­ли во­ни по­бли­зу чу­до­ві го­ло­си ель­фів, що опла­ку­ва­ли за­ги­бель ма­га — йо­го ім’я мож­на бу­ло по­чу­ти се­ред не­зро­зу­мі­лих слів, бла­гозвуч­них та пе­чаль­них: «Міт­ран­ді­ре, Міт­ран­ді­ре! — спі­ва­ли ель­фи. — Ман­д­рів­ник у Сі­ро­му Пла­щі!» (так во­ни лю­би­ли йо­го на­зи­ва­ти). Але Ле­го­лас, з’яв­ля­ю­чись у то­ва­рис­т­ві, не пе­ре­кла­дав ці піс­ні, від­го­во­рю­ю­чись тим, що не вміє: для ньо­го го­ре бу­ло ще за­над­то сві­жим, він міг пла­ка­ти, а не спі­ва­ти.

Пер­шим ви­лив свою скор­бо­ту у не­зг­раб­них вір­шах не хто ін­ший, як Фро­до. Рід­ко трап­ля­лось йо­му склас­ти піс­ню чи вірш, і на­віть в Рі­вен­дел­лі він при­слу­хав­ся, але сам не спів­ав, хоч у па­м’я­ті збе­рі­гав чи­ма­ло пі­сень, скла­де­них ін­ши­ми. Але те­пер, про­си­джу­ю­чи го­ди­на­ми бі­ля во­до­граю в Ло­рі­ені та слу­ха­ю­чи спі­ви ель­фів, він спро­міг­ся зв’я­за­ти свої дум­ки у ви­гля­ді піс­ні, кот­ра йо­му са­мо­му зда­ла­ся гар­ною; але ко­ли він спро­бу­вав пе­ре­ка­за­ти її Се­мо­ві, за­ли­ши­лись якісь урив­ки, не­мов жмень­ка су­хо­го лис­тя:

— Гей, па­не, та­ким чи­ном ви не­за­ба­ром пе­ре­вер­ши­те са­мо­го па­на Бі­ль­бо! — за­хоп­ле­но ска­зав Сем.

— Ох, на­в­ряд чи так. Я по­ки що ма­ло вмію!

— Але, па­не, як­що ви все ж та­ки спро­бу­є­те про­дов­жи­ти, доб­ре бу­ло б до­да­ти па­ру слів про фе­єр­вер­ки. Щось на зра­зок:

Хо­ча ці шту­ки вар­ті най­пиш­ні­ших слів!

— Ні, вже про це ти сам по­д­ба­єш, Се­ме, а мо­же, і Бі­ль­бо. Але... ні, не тре­ба біль­ше про це. Не­стер­п­но ду­ма­ти, що ме­ні при­йде­ть­ся спо­віс­ти­ти ста­ро­го...

Од­но­го ве­чо­ра Фро­до й Сем про­гу­лю­ва­лись у про­хо­лод­них су­тін­ках. Обох знов охо­пи­ла три­во­га. На Фро­до рап­том на­су­ну­ло­ся від­чут­тя бли­зь­кої роз­лу­ки: він звід­кись збаг­нув, що на­бли­жа­є­ть­ся час по­ки­ну­ти Ло­рі­ен.

— Що ти ду­ма­єш те­пер про ель­фів, Се­ме? — спи­тав він. — Я вже пи­тав, ма­буть, ду­же дав­но; та ж від­то­ді ти взнав їх ближ­че.

— Та ще й як! Я со­бі так мір­кую: ель­фи різ­ні бу­ва­ють. Тоб­то всі во­ни ціл­ком ель­фо­ві; але зо­всім не оди­на­ко­ві. Ту­теш­ні, ска­жі­мо — не без­при­ту­ль­ні блу­ка­чі, і тро­хи схо­жі на нас: при­в’я­за­ні до своєї зем­лі, як го­бі­ти — до Краю. Во­ни зро­би­ли цю зем­лю та­кою чи во­на їх та­ки­ми зро­би­ла, важ­ко су­ди­ти,.ро­зу­мі­є­те? Тут на­про­чуд спо­кій­но. Ні­чо­го на­чеб­то не від­бу­ва­є­ть­ся, та ні­хто, зда­є­ть­ся, й не праг­не, щоб від­бу­ва­ло­ся. Як­що є тут якісь ча­ри, то за­хо­ва­ні гли­бо­ко, ру­ка­ми їх, так би мо­ви­ти, не на­ма­ца­єш.

— А все ж во­ни від­чу­ва­ю­ть­ся всю­ди, — за­пе­ре­чив Фро­до.

— Та тіль­ки, бач, не вид­но, хто їх тво­рить. Ні­яких то­бі фе­єр­вер­ків на зра­зок тих, що лю­бив бі­до­лаш­ний Ган­дальф. Шко­да, що ми біль­ше не ба­чи­мо­ся з Во­ло­дар­кою, ось во­на мог­ла б уді­я­ти будь‐що, ко­ли б за­ба­жа­ла! До чо­го ж хо­че­ть­ся по­ба­чи­ти ель­фій­сь­кі ча­ри!

— А ме­ні — аж ні­як. Все га­разд і без то­го. І сум­но ме­ні не без фе­єр­вер­ків Ган­даль­фо­вих, а без йо­го кош­ла­тих брів, без сер­ди­тої вда­чі, без го­ло­су...

— Авжеж, — зго­див­ся Сем. — Я ж бо зо­всім не при­скі­пу­юсь. Прос­то ме­ні хо­ті­лось по­ба­чи­ти ча­ро­дій­с­т­во, як у ста­рих каз­ках, а вза­га­лі кра­ще ці­єї зем­лі я й не ба­чив! Тут мов­би ра­зом і до­ма, і в гос­ти­ні, ро­зу­мі­є­те? Я не хо­чу ні­ку­ди йти, а все ж та­ки чую, що ко­ли вже нам все од­но тре­ба йти звід­си, то кра­ще ско­рі­ше. Ко­ли не ста­неш до ро­бо­ти, во­на ні­ко­ли й не скін­чи­ть­ся, так мій Дід мов­ляв. А ту­теш­ній на­род, як на ме­не, на­в­ряд чи змо­же ще до­по­мог­ти нам, хоч ча­ро­дій­с­т­вом, хоч як. Ко­ли ми пі­де­мо, ма­буть, ще біль­ше за­су­му­є­мо за Ган­даль­фом...

— Ой, бо­юсь, що так і бу­де, Се­ме, — ска­зав Фро­до. — Але спо­ді­ва­юсь ще зу­стрі­ти­ся з во­ло­дар­кою ель­фів перш, ніж ви­ру­ши­мо да­лі.

Не встиг він до­го­во­ри­ти, як Га­лад­рі­ель ви­йш­ла їм на­зу­стріч, ні­би по­чу­ла йо­го сло­ва. Ви­со­ка, гар­на, вся у бі­ло­му, мов­ч­ки пройш­ла во­на під де­ре­ва­ми й по­ма­ни­ла го­бі­тів ру­кою.

Слі­дом за нею пішли во­ни по пів­ден­но­му схи­лу Ка­рас‐Га­ла­до­ну, пройшли крізь ви­со­ку зе­ле­ну ого­ро­жу і опи­ни­ли­ся у та­єм­но­му са­ду. Мел­лор­ни там не ро­с­ли, від­кри­те не­бо про­стяг­ли­ся над са­дом. Ве­чір­ня зір­ка вже зі­йш­ла та ся­я­ла бі­лим вог­ни­ком ви­со­ко над за­хід­ни­ми лі­са­ми. Дов­ги­ми схід­ця­ми Во­ло­дар­ка спус­ти­лась до гли­бо­кої зе­ле­ної ло­щи­ни, де мур­мо­тів, збі­га­ю­чи зі схи­лу, сріб­ляс­тий стру­мо­чок з дже­ре­ла. На дні ло­щи­ни, на ни­зь­кій під­став­ці, ви­рі­зь­б­ле­ній у фор­мі роз­ло­жис­то­го де­ре­ва, сто­я­ла сріб­на ча­ша, ши­ро­ка та плас­ка, а по­ряд — сріб­ний глек. Га­лад­рі­ель на­пов­ни­ла ча­шу до краю дже­ре­ль­ною во­дою, по­ди­ха­ла на неї, а ко­ли во­да за­спо­ко­ї­лась, ска­за­ла:

— Це Дзер­ка­ло Га­лад­рі­е­лі. Я при­ве­ла вас сю­ди, щоб ви, як­що за­ба­жа­є­те, за­гля­ну­ли в ньо­го.

По­віт­ря у ло­щи­ні за­стиг­ло не­ру­хо­мо, бу­ло тем­но, і во­ло­дар­ка ель­фів зда­ва­ла­ся особ­ли­во ви­со­кою й блі­дою.

— На­що нам за­гля­да­ти та що ми по­ба­чи­мо? — по­щу­лив­шись, спи­тав Фро­до.

— Дзер­ка­ло під­ко­ря­є­ть­ся мо­їй во­лі, — про­мо­ви­ла Га­лад­рі­ель, — і ін­ко­ли я мо­жу по­ка­за­ти те, що хтось про­сить. Але мо­же та­кож са­мо по­ка­зу­ва­ти різ­ні ре­чі, і во­ни ду­же час­то не­спо­ді­ва­ні та ко­рис­ні­ші, ніж те, що ба­жа­ли по­ба­чи­ти. Що вам від­кри­є­ть­ся, ко­ли до­ві­ри­тесь во­лі дзер­ка­ла, ска­за­ти не мо­жу. По­ка­зує во­но і ми­ну­ле, і су­час­не, і май­бут­нє, але на­віть най­муд­рі­ші не зав­жди здат­ні від­різ­ни­ти, де що. Чи ба­жа­єш за­зир­ну­ти?

Фро­до не від­по­вів. Во­ло­дар­ка звер­ну­лась до Се­ма:

— А ти? Адже са­ме у вас, на­скіль­ки я ро­зу­мію, на­зва­ли б ча­ро­дій­с­т­вом, хо­ча ме­ні не зо­всім яс­но, що ма­є­ть­ся на ува­зі: бо тим же сло­вом ви по­зна­ча­є­те оман­ли­ві пас­т­ки Во­ро­га! Але, як­що хо­чеш, це — ча­ро­дій­с­т­во Га­лад­рі­е­лі. Чи не цьо­го ти праг­нув?

— Атож, — ски­нув го­ло­вою Сем. Йо­го ті­па­ло від стра­ху й ці­ка­вос­ті. — Я од­ним віч­ком за­зир­ну, па­ні, як­що вам це до впо­до­би. — А Фро­до він по­яс­нив: — Не від­мов­люсь по­ди­ви­ти­ся, як там вдо­ма. Дав­нень­ко вже ми пішли звід­ти. Та тіль­ки на­в­ряд чи я там щось по­ба­чу, мо­же, зір­ки або не­зро­зу­мі­ле що‐не­будь...

— Мо­же, й так, — ска­за­ла Во­ло­дар­ка, ти­хо смі­ю­чись. — Але по­чи­най же: що зу­мі­єш, те й по­ба­чиш. Тіль­ки не тор­кай­ся во­ди!

Сем за­ліз на під­став­ку і схи­лив­ся над ча­шею. Во­да ле­жа­ла важ­ким тем­ним ко­лом і від­би­ва­ла зір­ки.

— Са­мі зі­роч­ки, так я й ду­мав, — за­го­во­рив Сем, але від­ра­зу ж ти­хо зой­к­нув: зір­ки зник­ли, не­мов хтось від­ки­нув тем­ну за­ві­су. Дзер­ка­ло за­ть­ма­ри­лось, по­тім про­яс­ни­лось, і Сем по­ба­чив яс­не сон­це та де­ре­ва, що хи­та­ли­ся піл віт­ром. Але перш ніж він втя­мив, що б це мо­г­ло бу­ти, кар­ти­на роз­та­ну­ла, і з’я­вив­ся Фро­до з блі­дим об­лич­чям — він міц­но спав під ви­со­ким чор­ним бески­дом. По­тім Сем по­ба­чив са­мо­го се­бе: ось він йде тем­ним ко­ри­до­ром, ось лі­зе до­го­ри не­скін­чен­ни­ми гвин­то­ви­ми схо­да­ми, шу­кає щось не­зро­зу­мі­ле. Не­мов уві сні, ви­ди­во роз­плив­лось і знов з’я­ви­ли­ся де­ре­ва. Те­пер Сем по­ба­чив їх ні­би зда­ле­ку і збаг­нув, що во­ни не хи­та­ю­ть­ся під віт­ром, а з тріс­ком ва­ля­ть­ся на зем­лю.

— Гей! — роз­лю­тив­ся Сем. — Тед Піс­кун ва­лить де­ре­ва! Хто йо­му до­зво­лив? Не мож­на їх ру­ба­ти, це ж алея бі­ля мли­ну, по до­ро­зі до Во­ди­ці, во­на ж тінь дає! Ех, був би я там, ото вче­пив­ся б у Те­да, йо­го са­мо­го по­ва­лив би!

Але в ту ж мить Сем по­мі­тив, що ста­ро­го мли­на вже не­ма, а за­мість ньо­го бу­ду­ють ве­ли­чез­ну спо­ру­ду з чер­во­ної цег­ли. Ро­біт­ни­ки там ки­ші­ли, мов му­ра­хи. По­ряд стир­чав здо­ро­вез­ний ди­мар. Над ним клу­бо­чив­ся чор­ний дим і, зда­ва­ло­ся, ка­ла­му­тив во­ду Дзер­ка­ла.

— Чор­тів­ня якась ді­є­ть­ся у Краї, — про­бур­мо­тів Сем. — Ел­ронд мав ра­цію, що хо­тів від­ря­ди­ти ту­ди па­ни­ча Мер­рі... — Тут він рап­том скрик­нув і від­сах­нув­ся від Дзер­ка­ла. — Ме­ні тре­ба не­гай­но по­вер­та­тись! — від­чай­душ­но за­во­лав він. — До­сить тут гу­ля­ти! Во­ни пе­ре­ко­па­ли весь Тор­бин уз­віз, і мій ста­рий по­ки­дає Кру­чу, май­но на віз­ку ве­зе! Ме­ні тре­ба до­до­му!

— Ти не змо­жеш пі­ти до­до­му один, — за­пе­ре­чи­ла Га­лад­рі­ель. — До­ки ти ще не за­зи­рав до Дзер­ка­ла, не хо­тів по­вер­та­ти­ся без ха­зя­ї­на, а втім, ти знав, що в Го­бі­та­нії мо­же ско­ї­ти­ся щось ли­хе! Па­м’я­тай: Дзер­ка­ло мо­же по­ка­за­ти і та­ке, чо­го не бу­ва­ло, та й не від­бу­де­ть­ся ні­ко­ли, як­що тіль­ки той, хто спо­гля­дає, не звер­не зі шля­ху. Дзер­ка­ло — не­без­печ­ний по­рад­ник!

Сем усів­ся на зем­лі й об­хо­пив го­ло­ву ру­ка­ми.

— Бу­ло б ме­ні до­ві­ку тут не бу­ва­ти! Не тре­ба ме­ні біль­ше ні­яко­го ча­ро­дій­с­т­ва! — по­скар­жив­ся він і при­нишк. По хви­лі знов за­го­во­рив, глу­хо, не­мов крізь сльо­зи:

— Ні, кра­ще вже ме­ні йти до­до­му най­дов­шим шля­хом, з па­ном Фро­до, чи вза­га­лі не по­вер­та­ти­ся. Але я все ж та­ки спо­ді­ва­юсь, що ко­лись ми по­вер­не­мось. Ото­ді, як­що Дзер­ка­ло прав­ду по­ка­за­ло, ко­мусь там кис­ло ста­не!

— Чи не хо­чеш те­пер і ти за­зир­ну­ти, Фро­до? — спи­та­ла Га­лад­рі­ель. — Ти, зда­є­ть­ся, не ці­ка­вив­ся ель­фій­сь­ким ча­ро­дій­с­т­вом, то­бі й без то­го доб­ре?

— Ти ра­диш ме­ні це зро­би­ти?

— Ні, по­рад я не даю. Але те доб­ре чи по­га­не, що то­бі від­кри­є­ть­ся, мо­же по­тім зна­до­би­тись — а мо­же, й ні. Ди­ви­ти­ся у Дзер­ка­ло ра­зом і ко­рис­но, і не­без­печ­но. Але то­бі, Фро­до, на­пев­не ста­не муж­нос­ті й муд­рос­ті — інак­ше я б те­бе сю­ди не при­ве­ла. Ро­би як зна­єш!

— Я по­гля­ну, — ска­зав Фро­до, за­ліз на під­став­ку й схи­лив­ся над тем­ною во­дою. Дзер­ка­ло од­ра­зу ж про­яс­ни­лось, і він по­ба­чив за­ть­ма­ре­ну зем­лю. Тем­ний кон­тур гір ви­ма­льо­ву­вав­ся да­ле­ко на згас­ло­му не­бі. Дов­га сі­ра до­ро­га, зви­ва­ю­чись, зни­ка­ла за об­рі­єм. По до­ро­зі по­ві­ль­но по­су­ва­лась упе­ред якась фі­гу­ра, спо­чат­ку ма­лень­ка і ледь по­міт­на, але чим ближ­че, тим ви­раз­ні­шою во­на ста­ва­ла. Рап­том Фро­до зда­ло­ся, що цей ман­д­рів­ник ду­же схо­жий до Ган­дадь­фа. Він був ла­ден по­кли­ка­ти ма­га, аж тут по­мі­тив, що на ньо­му не сі­ре вбран­ня, а бі­ле, во­но ледь сві­ти­ло­ся у су­тін­ках; в руці він три­мав бі­лу па­те­ри­цю. Об­лич­чя не­мож­ли­во бу­ло по­ба­чи­ти, бо він ни­зь­ко схи­лив го­ло­ву. Не­ві­до­мий оми­нув по­во­рот до­ро­ги і зник. Чи то був Ган­дальф в од­ній зі сво­їх да­ле­ких ман­д­рі­вок, чи Са­ру­ман? Фро­до так і не збаг­нув цьо­го. А ви­дін­ня вже змі­ни­ло­ся. Про­май­ну­ла ма­лень­ка, але чіт­ка кар­тин­ка: Бі­ль­бо стур­бо­ва­но хо­дить ту­ди‐сю­ди по кім­на­ті, стіл за­ва­ле­ний без­лад­ною ку­пою па­пе­рів, дощ сту­кає у вік­на. І знов Дзер­ка­ло за­ть­ма­ри­ло­ся, а по­тім, один по од­но­му, пішли різ­ні об­ра­зи‐як зро­зу­мів Фро­до, урив­ки ве­ли­кої іс­то­рії, до якої і він те­пер був при­чет­ний. Ім­ла роз­та­ну­ла, і від­кри­ло­ся щось до­сі не­ба­че­не, але зна­йо­ме: Мо­ре. По­су­те­ні­ло; Мо­ре пі­ді­й­ма­ло го­ри‐хви­лі, лю­ту­ва­ла жах­ли­ва бу­ря. По­тім Фро­до по­ба­чив баг­ро­ве ко­ло сон­ця, що за­хо­ди­ло се­ред роз­дер­тих хмар, а на ньо­му — чор­ний кон­тур ви­со­ко­го ко­раб­ля з ро­зір­ва­ни­ми віт­ри­ла­ми — ві­тер під­га­няв йо­го, і ле­тів той ко­ра­бель із за­хід­но­го краю не­ба. На­ступ­на кар­ти­на — ба­га­то­люд­не міс­то над шум­ли­вою рі­кою, ве­ли­ка фор­те­ця, сім бі­лих веж, і зно­ву ко­ра­бель з чор­ни­ми віт­ри­ла­ми, але цьо­го ра­зу був ра­нок, по во­ді біг­ли світ­лі бри­жі, і стяг із зоб­ра­жен­ням бі­ло­го де­ре­ва ма­йо­рів під сон­цем. Йо­го за­тяг­ло ди­мом, не­мов від ве­ли­кої по­же­жі чи бит­ви, і знов сон­це, чер­во­но­га­ря­че, хи­ли­ло­ся на за­хід і схо­ва­ло­ся у сі­рій ім­лі; і в тій ім­лі роз­та­нув ма­лень­кий ко­раб­лик у ме­рех­тін­ні ко­льо­ро­вих вог­ни­ків. Зник ко­раб­лик, і Фро­до, зі­тх­нув­ши, на­ва­жив­ся ві­ді­йти.

Але зне­на­ць­ка Дзер­ка­ло ду­же по­тем­ні­ло, не­мов про­лом ро­зір­вав ви­ди­мий об­раз сві­ту, і про­гля­ну­ла по­рож­не­ча. З ті­єї чор­ної бе­зод­ні з’я­ви­ло­ся Око і по­ча­ло по­ві­ль­но зрос­та­ти, по­ки не ви­пов­ни­ло май­же все Дзер­ка­ло. Та­ким жа­хом ві­я­ло від ньо­го, що Фро­до ска­м’я­нів, не в си­лі ані скрик­ну­ти, ані від­вес­ти очей. По­лу­м’я ото­чу­ва­ло Око, але са­мо во­но бу­ло блис­ку­чо‐жов­тим, мов ко­тя­че, на­сто­ро­же­не й пи­ль­не, і чор­ний про­різ йо­го зі­ни­ці від­кри­вав­ся у бе­зод­ню — у все­світ­ню по­рож­не­чу.

По­тім Око по­ча­ло обер­та­ти­ся то в один бік, то в ін­ший, і пе­ре­ля­ка­ний Фро­до збаг­нув, що во­но на­ма­га­є­ть­ся сте­жи­ти одо­но­час­но за ба­га­ть­ма ре­ча­ми, але в пер­шу чер­гу — за ним са­мим. Що­прав­да, він від­чу­вав та­кож, що по­ба­чи­ти йо­го Око не здат­не — по­ки що не здат­не, — як­що тіль­ки він сам цьо­го не за­хо­че. Пер­с­тень рап­том став важ­ким, мов ча­вун­ний, від­тяг­нув лан­цю­жок, і го­ло­ва Фро­до по­ча­ла по­во­лі хи­ли­ти­ся до­до­лу. Дзер­ка­ло не­мов ски­пі­ло, па­ра здій­ня­ла­ся над во­дою. Фро­до хи­лив­ся все ниж­че.

— Не тор­кай­ся во­ди! — м’я­ко на­га­да­ла Во­ло­дар­ка. Ви­дін­ня зник­ло, і Фро­до по­мі­тив, що ди­ви­ть­ся на хо­лод­ні зір­ки, що ми­го­тять у сріб­ній ча­ші. Йо­го тру­си­ло; він ві­дій­шов і ки­нув по­гляд на Во­ло­дар­ку.

— Я знаю, що ти по­ба­чив на­ос­тан­ку, — ска­за­ла во­на. — Це вви­жа­ло­ся і ме­ні. Не бій­ся! Не єди­ни­ми спі­ва­ми се­ред де­рев охо­ро­ня­є­мо ми і бо­ро­ни­мо Лот­ло­рі­ені і на­віть не тон­ки­ми стрі­л­ами ель­фій­сь­ких луч­ни­ків. Знай же, Фро­до; у цю са­му мить, роз­мов­ля­ю­чи з то­бою, я сте­жу за Чор­ним Во­ло­да­рем і знаю всі йо­го дум­ки що­до ель­фів. Він та­кон дав­но на­ма­га­є­ть­ся пе­ре­хо­пи­ти нит­ку мо­їх дум, по­бо­ро­ти­ся зі мною. Але две­рі за­чи­не­ні, як і ра­ні­ше!

По­ма­хом бі­лих сво­їх рук Га­лад­рі­ель не­мов від­штов­х­ну­ла щось на­пли­ва­ю­че зі схо­ду. Най­улюб­ле­ні­ша зір­ка ель­фів Еа­ран­діл, яс­к­ра­во го­рі­ла у ви­со­чи­ні, і по­с­тать Во­ло­да­рю1 від­ки­да­ла лег­ку тінь на тра­ву, а зо­ло­тий пер­с­тень на па­ль­ці грав рай­ду­га­ми у сріб­ляс­тім світ­лі. Бі­лий ка­мінь у пер­с­ні ся­яв, не­мов час­точ­ка Ве­чір­ньої зір­ки спус­ти­лась з не­бес на ру­ку Во­ло­дар­ки. Фро­до ди­вив­ся на пер­с­тень зі стра­хом — йо­му рап­том зда­ло­ся, що він все зро­зу­мів.

— Так, — під­твер­ди­ла Га­лад­рі­ель, від­га­дав­ши йо­го дум­ки, — ні я, ні Ел­ронд не мо­г­ли го­во­ри­ти про це — бо, здав­на при­сяг­ли­ся мов­ча­ти. Але від Хра­ни­те­ля Пер­с­ня,; від то­го, хто ба­чив Око, ні­чо­го не схо­ва­єш. Так, са­ме тут; у Ло­рі­ені, на па­ль­ці Га­лад­рі­е­лі, збе­рі­га­є­ть­ся один з Трьох пер­с­нів — Не­нья, або Ада­ман­то­вий. Йо­го до­ві­ри­ли ме­ні, і Во­рог пі­до­зрює це, але точ­но не знає — по­ки що. Не­вже ж ти й те­пер не ро­зу­мі­єш, що для нас твоя по­ява тут — знак до­лі? Бо як­що ти за­зна­єш по­раз­ки, нам ні­чим бу­де при­кри­ти­ся від Во­ро­га. Але як­що то­бі по­щас­тить, на­ша вла­да змен­ши­ть­ся, Ло­рі­ен за­знає зі­в’я­нен­ня, і при­плив ча­су змиє на­ші слі­ди. Ми по­пли­ве­мо за Мо­ре або обер­не­мо­ся на зди­ча­ві­ле лі­со­ве пле­м’я, що хо­ва­є­ть­ся по до­лах та пе­че­рах, при­ре­че­не все за­бу­ти і пі­ти у за­бут­тя. Ін­шо­го ви­бо­ру не ма­є­мо...

Фро­до схи­лив го­ло­ву.

— Що ж ви обе­ре­те?

— Хай ста­не­ть­ся те, що має бу­ти. Лю­бов ель­фів до своєї зем­лі і пло­дів своєї пра­ці глиб­ша, ніж бе­зод­ні мор­сь­кі, а ту­га ні­ко­ли не згас­не й не вті­ши­ть­ся. Але ми ско­ріш го­то­ві все втра­ти­ти, ніж під­ко­ри­ти­ся Са­у­ро­но­ві — бо ма­ли до­сить ча­су доб­ре пі­з­на­ти йо­го. Ти не від­по­ві­да­єш за до­лю Ло­рі­ену, твоє при­зна­чен­ня ін­ше. Але як­би ба­жан­ня мо­г­ли впли­ва­ти на жит­тя, то я хо­ті­ла б, щоб Пер­с­тень Вла­ди ні­ко­ли не з’яв­ляв­ся на світ або за­ли­шав­ся на­ві­ки за­губ­ле­ним...

— Ти муд­ра, спра­вед­ли­ва й без­страш­на, па­ні, — ска­зав Фро­до, — я від­дам то­бі Пер­с­тень, як­що схо­чеш. Цей тя­гар не під си­лу ме­ні.

Га­лад­рі­ель рап­том дзвін­ко роз­смі­я­лась:

— Во­ло­дар­ка Га­лад­рі­ель, мож­ли­во, на­справ­ді муд­рі­ша за те­бе, але чем­ніс­тю ти зі мною зрів­няв­ся! Вда­ло ти від­пла­тив за те, що я за­зир­ну­ла до тво­єї ду­ші, ко­ли ми зу­стрі­ли­ся впер­ше! Твій зір стає все гос­т­рі­шим! Не за­пе­ре­чую, я жа­да­ла по­про­си­ти в те­бе те, що ти сам за­раз го­то­вий від­да­ти. Про­тя­гом дов­гих літ роз­мір­ко­ву­ва­ла я, скіль­ки доб­ро­го і мог­ла б зро­би­ти, ма­ю­чи Ве­ли­кий Пер­с­тень. Те­пер йо­го при­не­с­ли до ме­не. Зло, що бу­ло ство­ре­не у пра­дав­ні ча­си, діє різ­ни­ми за­со­ба­ми, і на­віть не все за­ле­жить від то­го, чи втри­ма­є­ть­ся сам Са­у­рон, чи впа­де. Як­би я з при­му­су чи по­гро­за­ми ві­ді­бра­ла Пер­с­тень у гос­тя, чи не вва­жа­ло­ся б це шля­хет­ним вчин­ком, за­слу­гою Са­у­ро­но­во­го Пер­с­ня?

Аж ось на­реш­ті Пер­с­тень пе­ре­ді мною. Ти праг­неш від­да­ти йо­го з влас­ної во­лі! За­мість Чор­но­го Во­ло­да­ря ти ство­риш Во­ло­дар­ку, не Чор­ну, але пре­крас­ну та стра­хіт­ли­ву, не­мов ра­нок та ніч! Пре­крас­ною ста­ну я, як мо­ре, і сон­це, і сніг на го­рах! І жах­ли­вою, як бу­ря і блис­кав­ки. Вла­да моя бу­де твер­ді­шою, ніж твердь зем­на. Світ спов­ни­ть­ся роз­па­чем і лю­бо­в’ю до ме­не!

Во­на під­нес­ла ру­ку, і пер­с­тень ви­про­мі­нив яс­к­ра­ве світ­ло, ося­яв її об­лич­чя се­ред ніч­ної пі­ть­ми. Во­на сто­я­ла те­пер пе­ред Фро­до не­змір­но ви­со­ка, грі­з­на та гід­на по­кло­нін­ня. По­тім ру­ка її опус­ти­ла­ся, світ­ло згас­ло, во­на рап­том знов за­смі­я­лась — і Фро­до, зди­во­ва­ний украй, знов по­ба­чив Га­лад­рі­ель, яку він знав до­сі: струн­ку та гнуч­ку, як всі ель­фи, у прос­то­му бі­ло­му вбран­ні, і го­лос її став ніж­ним і сум­ним:

— Я здо­ла­ла спо­ку­су. Га­лад­рі­ель го­то­ва все по­ки­ну­ти, від­плив­ти на за­хід і за­ли­ши­тись са­мою со­бою.

Дов­го сто­я­ли во­ни мов­ч­ки, по­ки Во­ло­дар­ка не про­мо­ви­ла знов:

— Час по­вер­та­ти­ся. Вран­ці вам тре­ба бу­де ви­ру­ша­ти. Ви­бір зроб­ле­но, ко­ле­со до­лі вже за­кру­ти­лось.

— За­раз пі­де­мо, — ска­зав Фро­до, — але ме­ні ще хо­ті­ло­ся спи­та­ти... ще в Рі­вен­дел­лі все на­ма­гав­ся узна­ти у Ган­даль­фа... Ме­ні до­зво­ле­но но­си­ти Пер­с­тень. Чо­му ж я не мо­жу ба­чи­ти всіх ін­ших пер­с­не­нос­ців та ді­зна­ва­ти­ся про їх­ні дум­ки?

— То­му що не спро­бу­вав. З то­го ча­су, як ти до­ві­дав­ся, що са­ме одер­жав у спад­щи­ну, ти ли­ше три­чі на­дів­ав Пер­с­тень на па­лець. І не про­буй — за­ги­неш! Ган­дальф му­сив по­яс­ни­ти то­бі, що Пер­с­тень Вла­ди дає влас­ни­ку си­лу до йо­го мі­ри. Ко­ли за­хо­чеш під­ко­ри­ти со­бі ін­ших, спо­чат­ку му­сиш уб­ра­ти­ся в си­лу й на­вчи­ти­ся на­пру­жу­ва­ти во­лю. Але на­віть як­що ти прос­то збе­рі­га­єш Пер­с­тень і зрід­ка йо­го на­ді­ва­єш, то зу­мі­єш по­мі­ти­ти та­кі ре­чі, яких не ба­чать ін­ші. По­мір­куй: адже зір твій став гос­т­рі­шим, чи не так? Чи не зу­мів ти про­ник­ну­ти до мо­їх ду­мок глиб­ше та спри­й­ня­ти їх яс­ні­ше за ба­га­тьох сла­вет­них лю­бо­муд­рів? Ти по­ба­чив око то­го, хто во­ло­діє Сім­кою та Де­в’ят­кою. Ти зу­мів роз­пі­зна­ти пер­с­тень на мо­є­му па­ль­ці... — Во­на звер­ну­лась до Се­ма. — Ска­жи, чи ти ба­чив мій пер­с­тень?

— Ні, па­ні, — від­по­вів Сем. — Щи­ро ка­жу­чи, я ні­як не ві­зь­му до тя­ми, про що це ви вдвох мір­ку­є­те. Я ба­чив зі­роч­ку над ва­ши­ми па­ль­ця­ми. Але як­що ви ви­ба­чи­те моє втру­чан­ня, то я ска­жу: ха­зя­їн мій має ра­цію! Кра­ще бу­ло б вам узя­ти в ньо­го пер­с­те­ник. Бо вже ви б усе влаш­ту­ва­ли як тре­ба. Не до­зво­ли­ли б про­гна­ти мо­го ста­ро­го і пе­ре­ко­па­ти ву­ли­ці! Ви при­му­си­ли б де­яких ти­пів роз­пла­ти­тись за свої брид­кі ви­тів­ки!

— Зро­зу­мі­ло, я б так і зро­би­ла, — ска­за­ла Га­лад­рі­ель. — З цьо­го б по­ча­лось. Але, на жаль, на цьо­му б не скін­чи лось. Не бу­де­мо біль­ше го­во­ри­ти про це. Хо­ді­мо звід­си!

Роз­діл 8
ПРО­ЩАН­НЯ З ЛО­РІ­ЕНОМ

Ті­єї ж но­чі Ке­ле­борн та Га­лад­рі­ель знов по­кли­ка­ли до се­бе Хра­ни­те­лів і зу­стрі­ли їх при­віт­но. Ке­ле­борн про­мо­вив на­реш­ті дов­го­очі­ку­ва­не сло­во:

— На­став час ви­рі­шу­ва­ти. Хто ба­жає про­дов­жи­ти по­хід, хай, зміц­нів­ши ду­хом, по­ки­не на­шу зем­лю, а хто не хо­че, мо­же за­ли­ша­тись по­ки що тут. Але ни­ні, на­пе­ре­до­дні звер­шен­ня до­лі, не­без­пе­ка че­кає всю­ди. Ті, хто бу­де! гос­тю­ва­ти у нас, діж­ду­ть­ся, по­ки шля­хи зем­ні зві­ль­ня­ть­ся — або до­по­мо­жуть нам при ос­тан­ньо­му за­хис­ті Ло­рі­ену. То­ді во­ни по­вер­ну­ть­ся до­до­му — або по­пря­му­ють до то­го чер­то­га, де від­по­чи­ва­ють усі, хто за­ги­нув у бит­вах.

Він за­мовк; Га­лад­рі­ель за­гля­ну­ла кож­но­му з Хра­ни­те­лів у ві­чі й ска­за­ла:

— Во­ни ви­рі­ши­ли йти упе­ред.

— Для ме­не впе­ред — зна­чить до­до­му, — за­ува­жив Бо­ро­мир.

— Зро­зу­мі­ло, — кив­нув Ке­ле­борн. — І весь за­гін пі­де за то­бою?

— Ми ще не рі­ши­ли, — від­по­вів Ара­горн. —У яко­му на­прям­ку ду­мав пі­ти Ган­дальф піс­ля Ло­рі­ену, не знаю. Ба на­віть він, ма­буть, за­зда­ле­гідь го­то­вих пла­нів не скла­дав.

— Мож­ли­во, — зго­див­ся Ке­ле­борн. — Втім, у будь‐яко­му ра­зі ви не ми­не­те Ве­ли­кої Рі­ки. Де­хто з вас му­сить зна­ти: з важ­ким ван­та­жем пе­ре­пра­ви­тись че­рез Ан­ду­їн на всьо­му шля­ху від Ло­рі­ену до Гон­до­ру мож­на тіль­ки на чов­нах. Мос­ти Ос­гі­лі­а­та зруй­но­ва­ні, всі при­ста­ні за­гар­ба­ні те­пер Во­ро­гом. Дру­ге пи­тан­ня — яким бе­ре­гом пі­де­те? Шлях до Мі­нас‐Ті­рі­ту йде по на­шо­му, за­хід­но­му, бе­ре­гу, але пря­ма до­ро­га до ва­шої ме­ти ве­де за рі­ку, на схід, а там, тем­но... Що ж ви обе­ре­те?

— До­зво­ль­те за­ува­жи­ти, що за­хід­ний бе­рег має пе­ре­ва­гу, — ска­зав Бо­ро­мир. — У та­кий спо­сіб ми ви­йде­мо пря­мо до Мі­нас‐Ті­рі­ту. Але ви­рі­шую тут не я...

Біль­ше ні­хто ні­чо­го не ска­зав, але Ара­гор­на, су­дя­чи з ви­ра­зу об­лич­чя, кра­я­ли сум­ні­ви.

— Ба­чу, ви ще не го­то­ві до ви­бо­ру, — ска­зав Ке­ле­борн. — Не го­ди­ть­ся ме­ні під­ка­зу­ва­ти, але я до­по­мо­жу вам, чим змо­жу. Адже ви вмі­є­те по­во­ди­тись з чов­на­ми — Ле­го­лас, що жи­ве над швид­кою річ­кою Лі­со­вою, Бо­ро­мир з Гон­до­ру, Ара­горн, до­свід­че­ний ман­д­рів­ник...

— І один го­біт! — до­дав Мер­рі. — У нас не всі бо­я­ть­ся чов­нів, мов ди­ких ко­ней. Моя сі­м’я жи­ве на бе­ре­гах Брен­ді­ві­ни!

— Це доб­ре, — вів да­лі Ке­ле­борн. — То­ді я дам вам чов­ни, ма­лень­кі та лег­кі, — бо ниж­че по Ан­ду­ї­ну є міс­ця, де чов­ни тре­ба пе­ре­но­си­ти. Ви до­сяг­не­те по­ро­гів Сарн‐Ге­бір, а мо­же, і ве­ли­ко­го во­до­спа­ду Ра­у­рос, де рі­ка з гур­ко­том па­дає з Нен‐Хи­то­ель. Є там і ін­ші не­без­печ­ні міс­ця, од­нак пла­ван­ня хоч тро­хи по­лег­шить ва­ші тру­ди. По­тім при­йде­ть­ся вам за­ли­ши­ти чов­ни та від­да­ли­ти­ся від рі­ки — на за­хід чи на схід.

Ара­горн, щи­ро зра­дів­ши, по­дя­ку­вав Ке­ле­бор­ну: адже, пли­ву­чи во­дою, во­ни не тіль­ки від­по­чи­нуть — та­ким по­би­том ви­бір шля­ху від­кла­дав­ся ще на кіль­ка днів. Ін­ші Хра­ни­те­лі теж під­ба­дьо­ри­лись. Які б ли­ха не че­ка­ли по­пе­ре­ду, при­єм­ні­ше по­су­ва­тись їм на­зу­стріч ши­ро­ким пле­сом Ан­ду­ї­ну, ніж плен­та­тись піш­ки, зги­на­ю­чись під важ­ким тя­га­рем. Тіль­ки Се­ма все ще бра­ли сум­ні­ви: йо­му чов­ни зда­ва­лись, як і до­сі, не кра­щи­ми, а на­ба­га­то гір­ши­ми за ди­ких ко­ней, і всі при­го­ди, що він їх за­знав, не при­му­си­ли йо­го пе­ред­ума­ти.

— Ми при­го­ту­є­мо все зав­т­ра опів­дні, при­ходь­те до при­ста­ні, там на вас че­ка­ти­муть, — ска­зав на­по­слі­док Ке­ле­борн. — Вран­ці я при­шлю ко­го‐не­будь до­по­мог­ти вам зби­ра­ти­ся. А те­пер на доб­ра­ніч усім вам, спіть спо­кій­но!

— На доб­ра­ніч, дру­зі! — по­вто­ри­ла Га­лад­рі­ель. — Спіть мир­но! Не тур­буй­тесь за­над­то про ви­бір, що му­си­те зро­би­ти. Мож­ли­во, ва­ші шля­хи вже про­кла­де­ні, хоч ви по­ки що їх не ба­чи­те. На доб­ра­ніч!

Хра­ни­те­лі по­про­ща­ли­ся і по­вер­ну­лись до сво­го на­ме­ту. Ле­го­лас пі­шов ра­зом з усі­ма: на­ста­ла ос­тан­ня ніч у Ло­рі­ені, і перш ніж здій­с­ни­ти по­ба­жан­ня Га­лад­рі­е­лі, тре­ба бу­ло по­ра­ди­тись.

Дов­го спе­ре­ча­ли­ся дру­зі, що ма­ють вчи­ни­ти і як кра­ща ви­ко­на­ти го­лов­не за­вдан­ня, але так ні­чо­го й не на­ду­ма­ли Біль­шос­ті яв­но хо­ті­лось спо­чат­ку на­ві­да­тись до Мі­нас‐Ті­рі­ту, хоч тро­хи від­клас­ти зу­стріч з си­лою Во­ро­га. Ні­хто ні від­мо­вив­ся б іти за Рі­ку, хоч до са­мо­го Мор­до­ру, як­що бу­де по­тре­ба; але Фро­до мов­чав, а Ара­горн усе ще ва­гав­ся!

По­ки Ган­дальф про­во­див за­гін, сам він на­ма­гав­ся пі­ти з Бо­ро­ми­ром і при­свя­ти­ти свій меч за­хис­ту Гон­до­ру — сон Фа­ра­ми­рів і про­роц­т­во він вва­жав без­пе­реч­ним зна­мен­ням, що на­став на­реш­ті час на­щад­ко­ві Елен­ді­ла з’я­ви­ти­ся та від­кри­то всту­пи­ти у дво­бій з Са­у­ро­ном. Але піс­ля Мо­рії тя­гар Ган­даль­фа ліг на йо­го пле­чі, і він ро­зу­мів, що те­пер му­сить су­про­во­джу­ва­ти Хра­ни­те­ля Пер­с­ня, а той міг і від­мо­ви­тись іти з Бо­ро­ми­ром. Втім, чим би міг Ара­горн або будь‐хто ін­ший з за­го­ну до­по­мог­ти Фро­до? Тіль­ки на­ос­ліп іти ра­зом з ним у тем­ряву...

— Я пі­ду до Мі­нас‐Ті­рі­ту, ко­ли до­ве­де­ть­ся, то й са­мі це мій обо­в’я­зок, — ска­зав Бо­ро­мир і на­дов­го за­мовк, не зво­дя­чи очей з Фро­до, ні­би на­ма­гав­ся про­чи­та­ти йо­го дум­ки, а по­тім про­мо­вив не­го­лос­но, не­мов спе­ре­чав­ся сам з со­бою: — Од­на річ — праг­ну­ти тіль­ки зни­щи­ти Пер­с­тень; то­ді во­їн­сь­кі вмін­ня та зброя ні до чо­го, і лю­ди Мі­нас‐Ті­рі­ту ні­чим тут не до­по­мо­жуть. Але як­що ви ба­жа­є­те зни­щи­ти зброй­ну міць Чор­но­го Во­ло­да­ря, без­глуз­до бу­ло б по­ти­ка­ти­ся до йо­го во­ло­дінь без зброї; і бу­ло б бо­же­віл­лям ви­ки­да­ти... — він рап­том осік­ся, не­мов спо­хо­пив­ся, що ска­зав зай­ве, і до­кін­чив: — Бу­ло б бо­же­віл­лям ви­ки­да­ти на ві­тер своє жит­тя, ось що я мав на ува­зі. Ми му­си­мо ви­би­ра­ти між за­хис­том укріп­ле­но­го міс­та і від­кри­тим по­хо­дом пря­мо до па­зу­рів смер­ті. При­най­м­ні, так я це со­бі уяв­ляю.

Фро­до по­мі­тив щось но­ве і не­при­єм­не у по­гля­ді Бо­ро­ми­ра і пи­ль­но по­ди­вив­ся на ньо­го. Бо­ро­мир, оче­вид­но ду­мав зо­всім не те, що ска­зав. «Бу­ло б бо­же­віл­лям ви­ки­да­ти»... що? Пер­с­тень Вла­ди? На Ра­ді він вже ка­зав щось по­діб­не, але ж ні­би­то ви­знав, що Ел­ронд має ра­цію? Фро­до гля­нув на Ара­гор­на, але той, у гли­бо­кій за­ду­мі, не­мов не чув слів Бо­ро­ми­ра.

На то­му су­пе­реч­ка й скін­чи­ла­ся. Мер­рі та Пін уже спа­ли, Сем клю­вав но­сом. Бу­ла вже гли­бо­ка ніч.

Вран­ці, ко­ли за­хо­ди­ли­ся па­ку­ва­ти не­ба­га­ті по­жит­ки, при­йшли ель­фи, що во­ло­ді­ли за­галь­ною мо­вою, і при­не­с­ли щед­рі да­рун­ки: одяг для по­хо­ду, про­ві­зію — зде­біль­шо­го тон­кі кор­жи­ки, зов­ні про­пе­че­ні, яс­но‐ко­рич­не­ві, а все­ре­ди­ні‐вер­ш­ко­во­го ко­льо­ру. Гім­лі узяв один, не­до­вір­ли­во по­кру­тив у па­ль­цях і від­ло­мив шма­то­чок.

— Крам, — ти­хень­ко бур­к­нув він, від­ла­мав­ши хрус­т­кий шма­то­чок та за­хо­джу­ю­чись жу­ва­ти. Але ви­раз на йо­го об­лич­чі швид­ко змі­нив­ся, і він охо­че до­їв усе до крих­ти.

— До­сить, стій! — роз­смі­я­лись ель­фи. — Ці­єї пор­ції ви­ста­чить на ці­лий день хо­ду!

— Я ду­мав, це прос­то щось на зра­зок «кра­му», — ви­прав­до­ву­вав­ся гном, — лю­ди з Дей­лу пе­чуть йо­го для ман­д­рів­ни­ків, що блу­ка­ють по не­трях.

— Вза­га­лі це схо­же, — зго­ди­ли­ся ель­фи. — Але ми це зве­мо «лем­бас», чи до­рож­ній хліб; він на­ба­га­то по­жив­ні‐ший за будь‐які люд­сь­кі стра­ви, а що вже на­ба­га­то смач­ні­ший за крам, і сум­ні­ву не­ма!

— Дій­с­но, смач­ні­ше, — ви­знав Гім­лі. — На­віть, ли­бонь, кра­ще ме­дя­ни­ків Бе­ор­нін­гів, а це ве­ли­ка по­хва­ла, — я не знаю пе­ка­рів вправ­ні­ших за Бе­ор­нін­гів. Що­прав­да, те­пер во­ни не­охо­че ви­ді­ля­ють зі сво­їх при­па­сів щось для чу­жин­ців. Ви гос­тин­ні гос­по­да­рі!

— А все ж та­ки ми про­си­мо вас за­оща­д­жу­ва­ти лем­бас, — ска­за­ли ель­фи. — їж­те по­тро­ху, та й то у край­ній скру­ті. Бо цей хліб да­є­ть­ся на ви­па­док, ко­ли біль­ше ні­чо­го не за­ли­ши­ть­ся. Він дов­го не чер­с­т­віє, як­що не ла­ма­ти кор­жі і збе­рі­га­ти за­гор­ну­ти­ми у лис­тя, ось як за­раз. Од­но­го кор­жа до­сить, щоб під­три­ма­ти си­ли по­до­рож­ньо­го, на­віть ро­сло­го чо­ло­ві­ка з Мі­нас‐Ті­рі­ту, піс­ля ці­лої дни­ни важ­кої пра­ці.

По­тім ель­фи роз­гор­ну­ли й по­роз­да­ва­ли одіж: кож­но­му по пла­щу з кап­ту­ром, по­ши­то­му точ­но до мі­ри, з лег­кої, але теп­лої шов­ко­вис­тої тка­ни­ни, яку зна­й­деш тіль­ки у Ло­рі­ені. Труд­но бу­ло вло­ви­ти її ко­лір; зда­ва­лись пла­щі сі­ри­ми, як су­тін­ки під де­ре­ва­ми, але при най­мен­шо­му ру­сі чи змі­ні ос­віт­лен­ня ста­ва­ли зе­ле­ни­ми, як лис­тя у за­тін­ку, чи бу­ри­ми, як жни­ва вно­чі, чи ма­то­во‐сріб­ляс­ти­ми, як во­да під зо­ря­ним не­бом. Бі­ля ко­мі­ра пла­щі за­сті­ба­ли­ся пряж­кою у ви­гля­ді зе­ле­но­го лис­т­ка зі сріб­ни­ми про­жил­ка­ми.

— Во­ни ча­рів­ні, прав­да ж? — спи­тав Пін, у за­х­ва­ті при­див­ля­ю­чись до по­да­рун­ка.

— Не знаю, про що то­бі йде­ть­ся, — від­по­вів стар­ший з ель­фів. — Річ кра­си­ва, і тка­ни­на гар­на — ще б пак, бо в Ло­рі­ені зроб­ле­на. Зро­зу­мі­ло, пла­щі ель­фій­сь­кі, як­що са­ме Це те­бе ці­ка­ви­ло. Во­ни на­га­ду­ють про кра­су лис­тя й гі­лок, во­ди й ка­мін­ня у лі­со­во­му за­тін­ку, який ми так по­люб­ля­є­мо; бо ми, ко­ли пра­цю­є­мо ру­ка­ми, зав­жди при­га­ду­є­мо все, що лю­би­мо. Од­нак за пан­цир во­ни не ста­нуть: ні стрі­ли не від­хи­лять, ні клин­ка. За­те во­ни і лег­кі, і теп­лі, код хо­лод­но, і не жар­кі, ко­ли теп­ло, та ще до­по­мо­жуть схо­ва­тись від во­ро­жих очей, чи то в лі­сі, чи се­ред ка­мін­ня. По чес­ний дар! Ма­буть, Во­ло­дар­ка дій­с­но ви­со­ко ці­нує вас — адже ці пла­щі во­на са­ма тка­ла зі сво­ї­ми служ­ни­ця­ми, — ні­ко­ли до­сі не да­ри­ли на­шо­го одя­гу чу­жо­зем­цям.

Піс­ля сні­дан­ку Хра­ни­те­лі з важ­ким сер­цем по­ки­ну­ли свою тим­ча­со­ву до­мів­ку — зе­ле­ний луг з во­до­гра­єм. Во­ші встиг­ли звик­ну­ти до чу­до­во­го міс­ця, хоч на­віть не зна­ли) скіль­ки днів та но­чей про­ве­ли там. Ще на хви­лин­ку зу­пи­ни­ли­ся во­ни по­ми­лу­ва­тись про­зо­рою во­дою, ося­я­ною со­няч­ним про­мін­ням, ко­ли на лу­зі з’я­вив­ся Ге­ль­дір. Лег­ко сту­па­ю­чи по сві­жій тра­вич­ці, на­бли­зив­ся він, і Фро­до ра­діс­но при­ві­тав­ся до ньо­го.

— Я по­вер­нув­ся з Пів­ніч­ної ме­жі, — ска­зав ельф, — ме­ні знов до­ру­чи­ли слу­жи­ти вам за про­від­ни­ка. По всій Ма­ре­вій До­ли­ні клу­бо­ча­ть­ся дим та па­ра, го­ри трем­тять: У над­рах зем­них гу­де та гур­ко­че. Як­би ко­му за­ма­ну­лось по­вер­та­тись до­до­му тим шля­хом, ні­хто не прой­де. А ва­ша путь ве­де те­пер на пів­день. Отож, хо­ді­мо!

Зно­ву йшли во­ни без­люд­дям, зе­ле­ни­ми стеж­ка­ми Ка­рас‐Га­ла­до­ну, а у кро­нах де­рев пе­ре­к­ли­ка­лись і спі­ва­ли чу­до­ві го­ло­си. По­до­рож­ні мов­ча­ли. Ось Ге­ль­дір вже ве­де; їх униз пів­ден­ним схи­лом па­гор­ба, і знов пе­ред ни­ми ве­ли­чез­ні во­ро­та зі сві­ти­ль­ни­ка­ми та бі­лий міст. Пе­рейшли міст — і пре­крас­не міс­то ель­фів за­ли­ши­лось по­за­ду. Не­вдов­зі во­ни за­вер­ну­ли з до­ро­ги на стеж­ку, що біг­ла че­рез мел­лор­но­вий гай та да­лі, лі­сис­ти­ми гор­ба­ми та до­ла­ми, у сріб­ляс­тім за­тін­ку, весь час униз, на пів­ден­ний схід, до бе­ре­га Рі­ки.

За­гін здо­лав уже бли­зь­ко де­ся­ти миль, і на­бли­жав­ся по­лу­день, ко­ли стеж­ку пе­ре­тну­ла ви­со­ка зе­ле­на сті­на. Крізь не­ве­лич­кий про­різ во­ни не­спо­ді­ва­но ви­йшли на від­кри­те міс­це: Пе­ред ни­ми роз­ля­гав­ся луг: яс­к­ра­ва тра­ва, усі­я­на зо­ло­ти­ми зі­роч­ка­ми ела­но­ру, лис­ніла на осон­ні. Луг вкли­ню­вав­ся ву­зь­кою сму­гою по­між дво­ма вод­ни­ми пе­ре­по­на­ми: спра­ва, з за­хо­ду, тек­ла, роз­си­па­ю­чи со­няч­ні блис­кіт­ки, Сріб­на Стру­на, а злі­ва ко­тив свої тем­ні гли­бо­кі во­ди Ан­ду­їн. На то­му бе­ре­зі, скіль­ки вхо­пиш оком, тяг­лись на пів­день лі­си, го­лі та по­хму­рі. Жо­ден мел­лорн не роз­кри­вав сво­їх зо­ло­тих кві­тів за ме­жа­ми Ло­рі­ену.

На бе­ре­зі Сріб­ної, не­по­да­лік від злит­тя рі­чок, бу­ла влаш­то­ва­на при­стань з бі­ло­го ка­ме­ню та де­ре­ви­ни. Там тіс­ни­лись най­різ­но­ма­ніт­ні­ші чов­ни та бар­ки, де­які по­ма­льо­ва­ні га­ря­чи­ми бар­ва­ми, сріб­лом або зо­ло­том, але час­ті­ше прос­то зе­ле­ні чи сі­рі. Для ман­д­рів­ни­ків при­го­ту­ва­ли три сі­рих чов­ни­ки. Ель­фи скла­ли ту­ди всі за­па­си, та ще до­да­ли до кож­но­го по три мот­ки мо­туз­ки — міц­ної й тон­кої, як шнур, шов­ко­вис­тої на до­тик, то­го ж сі­ро­го ко­льо­ру, що й по­да­ро­ва­ні пла­щі.

— Це що за шту­ка? — по­ці­ка­вив­ся Сем, по­ма­цав­ши мо­ток, що ле­жав на тра­ві.

— Мо­туз­ка, яс­на річ! — від­по­ві­ли ель­фи з чов­нів. — У до­ро­зі не обі­й­деш­ся без мо­туз­ки — дов­гої, міц­ної та лег­кої. Та­ку й да­є­мо. Во­на вам зна­до­би­ть­ся.

— Цьо­го мо­же­те ме­ні не на­га­ду­ва­ти! Я в Рі­вен­дел­лі за­був узя­ти мо­туз­ку, ото вже по­тім на­бід­кав­ся! Але ме­ні ці­ка­во, з чо­го її зро­би­ли, бо я у мо­ту­зоч­ній спра­ві обі­зна­ний — у нас це, так би мо­ви­ти, ро­дин­не.

— Їх спле­ли з хит­лай­ну, — ска­зав ельф, — але ме­ні вже не­ма ко­ли роз­по­ві­да­ти, як це ро­би­ть­ся. Знав би ра­ніш, Що це ре­мес­ло то­бі по­до­ба­є­ть­ся, міг те­бе де­чо­му на­вчи­ти. А те­пер, як­що тіль­ки ти сю­ди ко­ли‐не­будь не по­вер­неш­ся, по­да­ру­нок по­да­рун­ком і за­ли­ши­ть­ся. Хай ста­не у при­го­ді!

— Час ви­ру­ша­ти! — по­кли­кав Ге­ль­дір. — Все вже го­то­ве. Сі­дай­те, але спо­чат­ку будь­те обе­реж­ні!

— Це не зай­ва за­сто­ро­га! — по­пе­ре­див дру­гий ельф. — Ін­ші на­ро­ди та­ких чов­нів не ма­ють. На­ші лег­кі, але но­ров­ли­ві. По­то­ну­ти во­ни не по­то­нуть, хоч як би ви їх на­ван­та­жи­ли, але бу­дуть ве­ре­ду­ва­ти, як­що не­вмі­ло з ни­ми по­во­ди­тись. Перш ніж від­плив­ти, вам вар­то пря­мо бі­ля при­ча­лу пов­прав­ля­ти­ся, як сі­да­ти у чо­вен і вста­ва­ти з ньо­го.

Хра­ни­те­лі по­сі­да­ли до чов­нів: Ара­горн, Фро­до і Сем у пер­ший, Бо­ро­мир, Мер­рі та Пін у дру­гий, а у тре­тьо­му — Гім­лі з Ле­го­ла­сом, які ос­тан­нім ча­сом ста­ли бли­зь­ки­ми дру­зя­ми; там же по­кла­ли біль­шу час­ти­ну ре­чей. Вес­ла у чов­нах бу­ли ко­рот­кі, з ши­ро­ки­ми ло­па­тя­ми у фор­мі лис­т­ка. Ко­ли всі всі­ли­ся, Ара­горн по­вів їх на ви­про­бу вго­ру по Сріб­ній. Про­ти швид­кої те­чії по­су­ва­лись во­ни із зу­сил­лям. Сем си­дів на но­сі, міц­но вче­пив­шись у бор­ти й туж­ли­во по­гля­да­ю­чи на бе­рег. Сон­це, що від­би­ва­лось від бри­жів на во­ді, за­сліп­лю­ва­ло йо­му очі. Ко­ли про­ми­ну­ли зе­ле­ний Кут, де­ре­ва під­сту­пи­ли до са­мої во­ди. Зо­ло­те лис­тя зрід­ка злі­та­ло з них і плив­ло по во­ді. Без­віт­ря, світ­ло й ти­ша па­ну­ва­ли дов­ко­ла, тіль­ки десь да­ле­ко спі­ва­ли жай­во­рон­ки.

За­гну­ли за кру­тий по­во­рот, і рап­том на­зу­стріч гор­до­ви­то ви­плив ве­ли­чез­ний ле­бідь. Во­да роз­хо­ди­лась змор­ш­ка­ми від йо­го бі­лих гру­дей. Дзьоб бли­щав, не­мов по­лі­ро­ва­не зо­ло­то, а очі ся­я­ли бур­ш­ти­ном; ве­ле­тен­сь­кі бі­лі кри­ла бу­ли на­пів­роз­гор­ну­ті. Під­плив­ши ближ­че, Хра­ни­те­лі по­чу­ли му­зи­ку і рап­том збаг­ну­ли, що це — чо­вен, зроб­ле­ний з прав­ди­вим ель­фій­сь­ким мис­тец­т­вом на зра­зок пта­ха. Двоє ель­фів у бі­ло­му вбран­ні на­прав­ля­ли йо­го чор­ни­ми вес­ла­ми. В чов­ні си­дів Ке­ле­борн, а по­ряд з ним сто­я­ла Га­лад­рі­ель, ви­со­ка, в бі­ло­му вбран­ні, з він­ком із зо­ло­тих кві­тів на го­ло­ві. Во­на гра­ла на ар­фі й спі­ва­ла; пе­чаль­но й со­лод­ко зву­чав її го­лос під чис­тим, про­хо­лод­ним ку­по­лом не­бес­ним.

Ара­горн при­три­мав чо­вен, ко­ли ле­бідь на­бли­зив­ся. Во­ло­дар­ка Ло­рі­ену, скін­чив­ши піс­ню, при­ві­та­лась до ман­д­рів­ни­ків.

— Ми хо­ті­ли по­про­ща­тись, — ска­за­ла во­на, — і бла­го­сло­ви­ти ваш по­даль­ший шлях.

— Дов­го гос­тю­ва­ли ви, — до­дав Ке­ле­борн, — але жод­но­го ра­зу не бра­ли учас­ті у спі­ль­ній тра­пе­зі. От­же, лас­ка­во про­си­мо до про­щаль­но­го бен­ке­ту на лу­зі між плин­них вод, що по­не­суть вас да­ле­ко від Ло­рі­ену.

Ле­бідь по­ві­ль­но по­плив да­лі, до при­ста­ні, і вес­ля­рі, за­вер­нув­ши чов­ни, по­пря­му­ва­ли за ним. Там, де зем­ля Ег­ла­ди­лу за­гос­т­рю­ва­ла­ся ку­том, бен­ке­ту­ва­ли во­ни, але Фро­до їв та пив ма­ло; він не зво­див очей і слу­хав тіль­ки пре­крас­ну Во­ло­дар­ку. Ні та­єм­ної си­ли, ні за­гро­зи, ні ве­ли­чі її не від­чу­вав біль­ше го­біт. В ті го­ди­ни во­на по­с­та­ла пе­ред ним та­кою, яки­ми зрід­ка ба­чать ель­фів лю­ди су­час­нос­ті: во­ни і тут, бли­зь­ко, й да­ле­ко, мов жи­вий ула­мок ві­ків, що дав­но по­ри­ну­ли у не­ст­рим­ний по­тік Ча­су.

Їли та пи­ли, си­дя­чи на тра­ві, аж на­реш­ті на­си­ти­ли­ся. То­ді Ке­ле­борн за­го­во­рив про шлях, що че­кав на них, і по­ка­зав ру­кою на сму­гу лі­сів на пів­день від Кли­ну:

— Ко­ли по­пли­ве­те вниз по Рщі, ліс не­за­ба­ром скін­чи­ть­ся, і по­тяг­ну­ть­ся го­лі пус­то­ви­ща. Там Ан­ду­їн дов­го те­че ка­м’я­нис­тим ко­ри­том повз за­бо­ло­че­ні лу­ки, а по­тім роз­ді­ля­є­ть­ся на два ру­ка­ви бі­ля Кре­мінь‐ске­лі — ми ЇЇ зве­мо Тол‐Бран­дір. Да­лі Рі­ка з ве­ли­ким шу­мом й пі­ною па­дає з ви­со­ких во­до­спа­дів Ра­у­рос у ни­зи­ну Нен­дальф, або Мок­рінь. Це об­ласть ве­ли­ких баг­нищ, де Рі­ка по­чи­нає пет­ля­ти і обер­та­є­ть­ся на сіт­ку ру­ка­вів. Ту­ди ж ви­хо­дить ши­ро­ке гир­ло Ен­ту­ли, що те­че з лі­су Фан­горн. За Ен­ту­лою, по цей бік Ан­ду­ї­ну, ле­жить Ро­хан, або Мар­ка Вер­ш­ни­ків. На дру­го­му бе­ре­зі ви­со­чать по­хму­рі го­ри Емін‐Мейл. Ві­тер віє там зі схо­ду, бо во­ни ме­жу­ють із Згуб­ни­ми Бо­ло­та­ми, а ті тяг­ну­ть­ся аж до Ки­рит‐Гор­го­ру та чор­них во­ріт Мор­до­ру.

Бо­ро­ми­ру й тим, хто пі­де з ним до Мі­нас‐Ті­рі­ту, вар­то бу­ло б по­ки­ну­ти рі­ку пе­ред Ра­у­ро­с­ом та пе­рей­ти Ен­ту­лу ви­ще її бо­ло­тис­то­го гир­ла. Але ува­жай­те, щоб не за­йти за­над­то да­ле­ко, інак­ше ді­ста­не­тесь до Фан­гор­ну, а це див­не міс­це і ни­ні ма­ло ко­му ві­до­ме. Втім, Бо­ро­мир і Ара­горн, без сум­ні­ву, не по­тре­бу­ють по­діб­них за­сто­рог.

— Так, в Мі­нас‐Ті­рі­ті хо­дять чут­ки про Фан­горн, — ска­зав Бо­ро­мир. — Але все це з ґа­тун­ку тих ка­зок, яки­ми ста­рі жін­ки за­ду­рю­ють го­ло­ви ді­тям. Всі зем­лі пів­ніч­ні­ше Ро­ха­ну те­пер для нас — да­ле­ка да­ле­чінь, є де роз­гу­ля­тись фан­та­зії. В ми­ну­ло­му уз­довж Фан­гор­ну про­хо­див кор­дон на­шо­го ко­ро­лів­с­т­ва; од­нак уже ба­га­то по­ко­лінь змі­ни­ло­ся від­то­ді, як гон­дор­ці вос­тан­нє по­бу­ва­ли там, і не­ма ко­му під­твер­ди­ти чи спрос­ту­ва­ти ста­ро­вин­ні пе­ре­ка­зи.

Я сам зрід­ка на­ві­ду­юсь до Мар­ки Вер­ш­ни­ків, але в пів­ніч­ній час­ти­ні ні­ко­ли не бу­вав. Ко­ли ме­не від­ря­ди­ли з до­ру­чен­ням до Рі­вен­дел­лу, я прой­шов по­під Бі­ли­ми го­ра­ми, че­рез Ро­хан­сь­кий пе­ре­хід, пе­ре­пра­вив­ся че­рез Ізе­ну — За­ліз­ну річ­ку, а по­тім че­рез Сві­тлу, і так ді­став­ся до Пів­ніч­них зе­мель. Да­ле­кий шлях — я на­ра­ху­вав десь 400 ліг, і йшов я ба­га­то мі­ся­ців, бо при пе­ре­пра­ві че­рез Сріб­ну бі­ля Тар­ба­ду за­гу­бив ко­ня. За­те піс­ля та­кої ман­д­рів­ки, та ще з до­сві­дом то­го шля­ху, що ми здо­ла­ли ра­зом, я, без сум­ні­ву, зу­мію прой­ти по зем­лях Ро­ха­ну та крізь Фан­горн, як­що бу­де по­тре­ба.

— То­ді ме­ні біль­ше не­ма чо­го до­да­ти, — ска­зав Ке­ле­борн. — А все ж та­ки не зне­ва­жай пе­ре­ка­зи дав­ніх літ — ста­рі жін­ки, бу­ва, па­м’я­та­ють та­кі сло­ва, кот­рі ін­ко­ли ко­рис­но бу­ло б зна­ти муд­рим.

Тут Га­лад­рі­ель під­ве­ла­ся з тра­ви; дів­чи­на з її поч­ту по­да­ла ке­лих, во­на на­ли­ла йо­го до краю бі­лим ме­дом й по­да­ла Ке­ле­бор­но­ві;

— Час осу­ши­ти про­щаль­ний ке­лих. Ви­пий, по­ве­ли­те­лю Де­рев­но­го на­ро­ду! І хай сер­це твоє не су­мує, хоч за по­луд­нем при­йде ніч, і ве­чір наш уже бли­зь­ко.

Во­на по­да­ла ке­лих кож­но­му з Хра­ни­те­лів по чер­зі і з кож­ним по­про­ща­лась. Ко­ли всі ви­пи­ли, во­на по­про­си­ла їх зно­ву сі­да­ти; для неї та Ке­ле­бор­на при­не­с­ли кріс­ла, ель­фи ста­ли за ни­ми мов­чаз­ним ко­лом. Га­лад­рі­ель пи­ль­но по­ди­ви­лась на гос­тей і на­реш­ті про­мо­ви­ла:

— Ми осу­ши­ли ке­лих роз­лу­ки, і тінь не­вдов­зі ста­не між на­ми. Але ми при­вез­ли кіль­ка по­да­рун­ків для вас на спо­мин про Ло­рі­ен і йо­го во­ло­да­рів. Ось дар Ке­ле­бор­на і Га­лад­рі­е­лі для то­го, хто по­ве­де за­гін, — во­на по­да­ла Ара‐гор­ну піх­ви для ме­ча, при­кра­ше­ні ві­зе­рун­ком з зо­ло­тих та сріб­них кві­тів з лис­тям, а між ни­ми вив­ся на­пис: ру­ни з блис­ку­чо­го ка­мін­ня скла­да­ли­ся у ім’я «Ан­д­ріл» та іс­то­рію ме­ча. — Кли­нок у цих піх­вах ні­ко­ли не за­ір­жа­віє, не зла­ма­є­ть­ся, на­віть пе­ре­мо­же­ний. Але, мож­ли­во, ти хо­тів би одер­жа­ти ще щось? Мо­рок не­за­ба­ром ста­не сті­ною по­між на­ми, хто знає, чи зу­стрі­не­мось ра­ні­ше, ніж при­йде час ви­ру­ши­ти тим шля­хом, що не має во­рот­тя?

— Во­ло­дар­ко, — від­по­вів Ара­горн, — ти зна­єш усі мої ба­жан­ня і дов­го збе­рі­га­ла єди­ний скарб ду­ші мо­єї. Але не ти ним во­ло­ді­єш, і на­віть при ба­жан­ні не здат­на об­да­ру­ва­ти ме­не. Ме­ні су­ди­ло­ся здо­бу­ти ом­рі­я­не, ли­ше йду­чи крізь тьму...

— А все ж та­ки я мо­жу по­ра­ду­ва­ти те­бе, — ска­за­ла Га­лад­рі­ель. — Ось що пе­ре­да­ли ме­ні на той ви­па­док, як­що ти з’я­виш­ся у нас. — Во­на по­да­ла Ара­гор­ну сріб­ну брош­ку, ор­ла з роз­ки­ну­ти­ми кри­ла­ми, з ве­ли­ким про­зо­ро‐зе­ле­ним ка­ме­нем по­се­ре­ди­ні; він ви­блис­ку­вав, ні­би сон­це крізь вес­ня­не лис­тя. — Цей ка­мінь я по­да­ру­ва­ла доч­ці сво­їй Ке­леб­рі­ан, а та — сво­їй. Те­пер він твій, як за­по­ру­ка на­дії. Хай ста­не від­ни­ні тво­їм ім’ям дав­но за­по­ві­да­не: Еле­а­сар, Ель­фій­сь­кий Са­мо­цвіт з до­му Елен­ді­ла!

Ара­горн узяв брош­ку, при­ко­лов на гру­ди, і всі зди­ву­ва­лись: ні­ко­ли до­сі не по­мі­ча­ли в ньо­го та­кої ве­лич­ної по­ста­ви — не­мов стру­сив він із пліч тя­гар ми­ну­лих літ.

— Дя­кую то­бі за все, Во­ло­дар­ко Ло­рі­ену, — ска­зав він. — Ти да­ла жит­тя Ке­леб­рі­ан і Ар­вен, Ве­чір­ній Зо­рі — яки­ми ж сло­ва­ми я міг би кра­ще зве­ли­чи­ти те­бе?

Га­лад­рі­ель схи­ли­ла го­ло­ву, а по­тім звер­ну­лась до Бо­ро­ми­ра; йо­му во­на по­да­ру­ва­ла зо­ло­тий по­яс, а Мер­рі та Пі­ну — сріб­ні по­яс­ки з пряж­кою у ви­гля­ді зо­ло­тої квіт­ки. Ле­го­лас одер­жав ло­рі­ен­сь­кий лук — дов­ший та міц­ні­ший, ніж лу­ки Чор­но­ліс­ся, з тя­ти­вою, звитою з пас­ма ель­фій­сь­ко­го во­лос­ся. До ньо­го до­да­ли ще са­гай­дак зі стрі­л­ами. А Се­мо­ві Га­лад­рі­ель ска­за­ла:

— То­бі, ма­лень­кий са­дів­ни­ку, лю­би­те­лю де­рев, я мо­жу да­ти ли­ше скром­ний дар. — Во­на по­ста­ви­ла йо­му на до­ло­ню скри­нь­ку з прос­тої сі­рої де­ре­ви­ни, при­кра­ше­ну тіль­ки єди­ною сріб­ною ру­ною на ві­ці. — Це ру­на мо­го іме­ні, але у ва­шій мо­ві це та­кож пер­ша лі­те­ра сло­ва «сад». Тут — зем­ля з мо­їх са­дів, а з нею всі бла­го­сло­вен­ня, на які ще здат­на Га­лад­рі­ель. Цей дар не обе­ре­же те­бе в до­ро­зі, не за­хис­тить від не­без­пек, але як­що ти збе­ре­жеш йо­го і на­реш­ті по­вер­неш­ся до­до­му, то­ді, спо­ді­ва­юсь, одер­жиш ви­на­го­ро­ду. Хоч яку б ру­ї­ну й пус­т­ку ти не зу­стрів у рід­но­му краї, до­сить роз­сі­я­ти по са­ду цю зем­лю, і йо­му не зна­й­де­ть­ся рів­них у всьо­му Се­ред­зе­м’ї. А то­ді зга­дай Га­лад­рі­ель і Ло­рі­ен, яким ти ба­чив йо­го, хоч і взим­ку. Бо вес­на й лі­то на­ші ми­ну­ли, і тіль­ки у па­м’я­ті тих, хто жи­вий, ще збе­рі­га­ю­ть­ся во­ни.

Сем ухо­пив­ся за скри­нь­ку, по­чер­во­нів аж по са­мі ву­ха і, про­бель­ко­тів­ши щось не­роз­бір­ли­ве, вкло­нив­ся, як міг.

— А який дар ба­жав би одер­жа­ти від ель­фів гном? — спи­та­ла Га­лад­рі­ель, звер­та­ю­чись до Гім­лі.

— Ме­ні ні­чо­го не тре­ба, — від­по­вів Гім­лі. — До­сить то­го, що я ба­чив Во­ло­дар­ку Ло­рі­ену і чув її доб­ро­зич­ли­ве сло­во.

— Слу­хай­те, ель­фи! — ви­гук­ну­ла Га­лад­рі­ель. — Та хай ні­хто біль­ше не сміє ка­за­ти, ні­би гно­ми ко­рис­то­люб­ні й не­об­те­са­ні. А все ж та­ки, Гім­лі, си­не Гло­ї­на, мож­ли­во, с щось, чо­го ти ба­жа­єш, а я мог­ла б да­ти? Будь лас­ка, зі­зна­й­ся ме­ні! По­га­но, як­що ти єди­ний з гос­тей за­ли­шиш­ся без по­да­рун­ка!

— Ні­чо­го не тре­ба ме­ні, Во­ло­дар­ко, — ни­зь­ко вкло­нив­шись, ска­зав Гім­лі, а по­тім, за­ти­на­ю­чись, до­дав: — Ні­чо­го, крім... да­руй ме­ні та­ке зу­х­ва­ль­с­т­во... крім пас­ма тво­го во­лос­ся, що пе­ре­вер­шує кра­сою зо­ло­то, яке зна­хо­дять під зем­лею, як зір­ки пе­ре­вер­шу­ють кош­тов­не ка­мін­ня з руд­ни­ків. Я не смів би про­си­ти та­ко­го да­ру, але ти зве­лі­ла ви­сло­ви­ти ба­жан­ня...

Ель­фи за­во­ру­ши­лись, за­ше­по­ті­ли; Ке­ле­борн зди­во­ва­но по­гля­нув на Гім­лі, але Во­ло­дар­ка по­сміх­ну­лась:

— Ка­жуть, що гно­ми май­с­тер­но пра­цю­ють ру­ка­ми, але не язи­ком. Про Гім­лі цьо­го не ска­жеш. Ні­хто ще щ ви­слов­лю­вав ме­ні та­ко­го про­хан­ня — зу­х­ва­ло­го, але вод­но­час ша­ноб­ли­во­го! І як мо­жу я від­мо­ви­ти, як­що са­ма при­му­си­ла йо­го го­во­ри­ти? Але зі­зна­й­ся, що ти зро­биш, як­що одер­жиш цей дар?

— Бу­ду збе­рі­га­ти, як скарб, па­ні, на спо­мин про сло­ва, що ти ска­за­ла під час на­шої пер­шої зу­стрі­чі. А як­що ме­ні по­щас­тить по­вер­ну­тись до рід­ної куз­ні, я по­кла­ду йо­го до криш­та­ле­вої скри­нь­ки, щоб пе­ре­да­ти на­щад­кам як до­віч­ний за­по­віт доб­рої во­лі Го­ри та Лі­су.

То­ді Во­ло­дар­ка роз­пле­ла од­ну свою дов­гу ко­су, від­рі­за­ла тон­ке зо­ло­те пас­мо і по­да­ла Гім­лі.

— При­й­ми це і по­слу­хай, — ска­за­ла во­на. — Я не ста­ну про­ро­ку­ва­ти, бо про­роц­т­ва ни­ні не­на­дій­ні, адже з од­но­го бо­ку ма­є­мо пі­ть­му, а з дру­го­го — тіль­ки на­дію. Але як­що на­дія не під­ве­де, то­ді я ка­жу, Гім­лі, си­не Гло­ї­на: зо­ло­то по­те­че до те­бе рі­кою, але ні­ко­ли не за­во­ло­діє тво­єю ду­шею.

— А те­пер, — ска­за­ла во­на, звер­та­ю­чись до Фро­до, — ос­тан­нім бу­деш ти, Хра­ни­те­лю Пер­с­ня, хоч не ос­тан­ній ти у мо­їх дум­ках. Для те­бе я при­го­ту­ва­ла ось це. — Во­на під­ня­ла криш­та­ле­ву по­су­дин­ку‐фі­ал; від ру­ху її ру­ки він за­бли­щав і бриз­нув на всі бо­ки бі­лим про­мін­ням. — Цей фі­ал вмі­щує крап­лі во­ди з мо­го дже­ре­ла, про­ни­за­ні про­мін­ням зір­ки Еа­ран­ді­лу. Чим тем­ні­ша ніч, тим яс­ні­ше він сві­тить; хай до­по­мо­же він то­бі, ко­ли вся­ке ін­ше світ­ло згас­не! Па­м’я­тай Га­лад­рі­ель та її Дзер­ка­ло!

Фро­до взяв фі­ал, і в ту мить, по­ки той, ся­ю­чи, пе­ре­хо­див у йо­го ру­ки, він зно­ву по­ба­чив Га­лад­рі­ель, ве­лич­ну та пре­крас­ну, але вже зо­всім не стра­хіт­ли­ву. Він вкло­нив­ся, але слів для від­по­ві­ді не зна­й­шов.

На­реш­ті Во­ло­дар­ка під­ве­лась, і Ке­ле­борн по­вів Хра­ни­те­лів до при­ча­лу. Бу­ло вже опів­дні, зо­ло­те світ­ло за­ли­ва­ло зе­ле­ні­ю­чий Кут, во­да сріб­ляс­то ви­блис­ку­ва­ла. Все дав­но бу­ло го­то­ве. Хра­ни­те­лі по­сі­да­ли по сво­їх міс­цях. З про­щаль­ни­ми ви­гу­ка­ми ель­фи дов­ги­ми жер­ди­на­ми від­штов­х­ну­ли чов­ни від бе­ре­га, і світ­ла во­да по­не­с­ла їх. Ман­д­рів­ни­ки си­ді­ли мов­ч­ки, не­ру­хо­мо. На зе­ле­но­му бе­ре­зі, на ви­сту­пі ми­су Ку­та без­мов­но сто­я­ла Га­лад­рі­ель. Про­пли­ва­ю­чи повз Кут, во­ни всі гля­ну­ли на неї і не від­во­ди­ли очей, по­ки чов­ни по­ві­ль­но від­пли­ва­ли геть; але зда­ва­лось, ні­би це Ло­рі­ен від­пли­ває, мов яс­к­ра­вий ко­ра­бель, де щог­ли — за­ча­ро­ва­ні де­ре­ва, — пли­ве до за­бу­тих бе­ре­гів, а во­ни, не ма­ю­чи си­ли до­по­мог­ти, за­вмер­ли на краю сі­ро­го сві­ту, по­збав­ле­но­го лис­тя.

Тим ча­сом Сріб­на зли­ла­ся з во­да­ми Ве­ли­кої Рі­ки, чов­ни роз­вер­ну­ли­ся та швид­ко по­плив­ли на пів­день. Не­вдов­зі бі­ла по­с­тать Во­ло­дар­ки зо­всім зма­лі­ла; во­на ся­я­ла, мов скля­не вік­но на да­ле­ко­му гор­бі на за­хо­ді сон­ця чи озе­ро, < ко­ли ди­виш­ся на ньо­го з го­ри: крис­тал, за­бу­тий на ло­ні зем­лі. По­тім Фро­до зда­ло­ся, що во­на під­ня­ла ру­ки в ос­тан­ньо­му про­щаль­но­му при­ві­тан­ні, і ві­тер до­ніс її го­лос, слаб­кий, але яс­ний. Во­на спі­ва­ла пра­дав­ньою мо­вою ель­фів‐ви­гнан­ців з‐за Мо­ря, і го­біт не зро­зу­мів слів, а пре­крас­на ме­ло­дія не вті­ши­ла йо­го.

Втім, як це трап­ля­є­ть­ся з ель­фій­сь­кою мо­вою, сло­ва за­кар­бу­ва­ли­ся у па­м’я­ті Фро­до, і ба­га­то ро­ків по то­му він пе­ре­клав їх, ста­ран­но, як міг: мо­ва ель­фій­сь­ких пі­сень бу­ла йо­му ма­ло зро­зу­мі­ла, а ще й до то­го йшло­ся у піс­ні про ре­чі, май­же не ві­до­мі у Се­ред­зе­м’ї:

«О, як круж­ляє під віт­ром зо­ло­те лис­тя, як опа­да­ють, ні­би лис­тя, не­зчис­лен­ні лі­та! Дов­гі лі­та про­май­ну­ли, не­мов лег­кий ві­те­рець над дух­мя­ним лу­гом, у ви­со­ких чер­то­гах За­хо­ду, під си­ні­ми скле­пін­ня­ми Вар­ди, де зір­ки ми­го­тять, слу­ха­ють її спів, її го­лос, цар­с­т­ве­ний та свя­тий. Хто знов на­пов­нить мій ке­лих? Адже ни­ні Вар­да, Зо­ря­на, що за­па­лює зір­ки, во­ло­дар­ка сві­тил, на од­віч­но‐сні­го­вій го­рі зве­ла ру­ки свої, ні­би хма­ри, і тінь вкри­ла до­ро­ги; по­за ко­лом су­ті­нок пі­ть­ма вкри­ла пін­ні хви­лі, що роз­ді­ля­ють нас» і на­ві­ки роз­та­ну­ло в ту­ма­ні світ­ло Ка­ла­кі­рії. За­гу­би­ли ми Ва‐лі­мар, за­гу­би­ли ті, хто за­ли­шив­ся на схо­ді! Про­ща­вай же! Мо­же ста­ти­ся, ти від­шу­ка­єш Ва­лі­мар, Мо­же ста­ти­ся, що то­бі су­ди­ло­ся йо­го зна­й­ти. Про­ща­вай!» Вар­да — це ім’я тої Во­ло­дар­ки сві­ту, кот­ру ель­фи‐ви­га­ан­ці звуть Ел­бе­рет.

Рап­том рі­ка зро­би­ла по­во­рот, бе­ре­ги з обох бо­ків ста­ли ви­щі, і Ло­рі­ен зник з їх­ніх очей. І ні­ко­ли біль­ше Фро­до не ба­чив ці­єї чу­до­вої зем­лі.

Те­пер по­до­рож­ні за­ли­ши­лись віч‐на‐віч зі сво­ї­ми тур­бо­та­ми. Очі їх, спов­не­ні смут­ку, слі­пи­ло сон­це. Гім­лі пла­кав, не при­хо­ву­ю­чи сліз.

— Ні­ко­ли біль­ше не по­ба­чи­ти ме­ні по­діб­ної кра­си, — жа­лів­ся він Ле­го­ла­со­ві, що си­дів по­руч. — Адже не­ма ні­чо­го на сві­ті пре­крас­ні­шо­го, ніж її дар! — Він при­клав ру­ку до гру­дей. — Ска­жи, Ле­го­ла­се, на­ві­що я пі­шов у цей по­хід? Не здо­га­дав­ся я, у чо­му бу­де го­лов­на не­без­пе­ка! Ел­ронд мав ра­цію: ми не мо­г­ли за­зда­ле­гідь пе­ред­ба­чи­ти, що нас спіт­кає на шля­ху! Ос­т­рах пе­ред му­ка­ми у пі­ть­мі не за­ли­шав ме­не. Але ко­ли б я знав, яких мук за­знаю від світ­ла та ра­дос­ті, ні­ку­ди б не пі­шов! Жор­с­то­кі­шої ра­ни, ніж спри­чи­ни­ла ме­ні ця роз­лу­ка, не за­по­діє на­віть сам Чор­ний Во­ло­дар. Ли­хо Гім­лі, си­но­ві Гло­ї­на!

— Ні, — за­пе­ре­чив Ле­го­лас, — ли­хо всім нам! І всім, хто жи­ве ни­ні, а не в ми­ну­лі ча­си! Бо всі ми при­ре­че­ні зна­хо­ди­ти та гу­би­ти, не­мов віч­но пли­ве­мо по швид­кій рі­ці. По­ду­май, Гім­лі, си­не Гло­ї­на: чи не бла­го­сло­вен той, хто страж­дає з влас­ної во­лі, а не з чу­жої? Ти мав ін­ший ви­бір, але не по­ки­нув то­ва­ри­шів, і ви­на­го­ро­дою то­бі бу­дуть спо­га­ди про Ло­рі­ен Кві­ту­чий. Віч­но сві­жі, не­попля­мо­ва­ні, во­ни ні­ко­ли не по­бляк­нуть у тво­їй ду­ші!

— Мо­же, й так, — зі­тх­нув Гім­лі. — Спа­си­бі за доб­ре сло­во. Ти, звіс­но, ма­єш ра­цію; але та­ке вті­шан­ня по­га­но гріє. Не па­м’я­ті праг­не ду­ша моя. Це <— ли­ше дзер­ка­ло, хоч би на­віть та­ке ж яс­не, як Ке­лед‐За­рам; при­най­м­ні, так від­чу­ваю це я, гном Гім­лі. Ель­фи, ма­буть, спри­й­ма­ють усе інак­ше. Я чув, що для вас па­м’ять — не сон, а про­бу­джен­ня ми­нув­ши­ни. У гно­мів не так... Ли­бонь, до­сить про це мір­ку­ва­ти. По­глянь, чо­вен за­над­то на­ван­та­же­ний і ни­зь­ко си­дить у во­ді, а те­чія тут швид­ка. Я зо­всім не ба­жаю то­пи­ти своє го­ре у хо­лод­ній во­ді!

Гном схо­пив вес­ла та став пра­ви­ти до за­хід­но­го бе­ре­га, услід за чов­ном Ара­гор­на, який вже зі­йшов зі стриж­ня рі­ки.

Так за­гін Хра­ни­те­лів про­дов­жив свій дов­гий шлях по ши­ро­ких швид­ких во­дах на пів­день. Ого­ле­ні лі­си тов­пи­лись уз­довж бе­ре­гів, за­сту­па­ю­чи по­гляд на по­даль­ші зем­лі. Ві­тер ущух, рі­ка тек­ла без­гуч­но. На­віть го­ло­си пта­хів не по­ру­шу­ва­ли ти­ші. Ближ­че до ве­чо­ра сон­це за­тяг­ло сер­пан­ком па­ри, і во­но ви­блис­ку­ва­ло, не­мов бі­ла пер­ли­на під хви­лею, а по­тім схи­ли­ло­ся на за­хід, спо­но­чі­ло ра­но, а за­тим при­йш­ла й сі­ра без­зо­ря­на ніч. До піз­ньої глу­хої го­ди­ни плив­ли Хра­ни­те­лі, стри­му­ю­чи чов­ни так, щоб не ви­хо­ди­ли з за­тін­ку лі­сів за­хід­но­го бе­ре­га, що на­висли над во­дою. З ту­ма­ну, мов при­ви­ди, ви­пли­ва­ли ве­ли­кі де­ре­ва, жа­діб­но про­стя­га­ли до во­ди кос­т­ру­ба­те ко­рін­ня. Бу­ло тос­к­но й хо­лод­но. Фро­до при­слу­хав­ся до ледь чут­но­го бель­ко­тін­ня Рі­ки по­між ко­рін­ня та на­пів­за­топ­ле­них пнів, по­ки го­ло­ва йо­го не схи­ли­лась на гру­ди, і він по­ри­нув у не­спо­кій­ний сон.

Роз­діл 9
ВЕ­ЛИ­КА РІ­КА

Фро­до про­ки­нув­ся, бо йо­го роз­бу­див Сем, і зга­дав, що ле­жить, щі­ль­но за­гор­нув­шись у ков­д­ру, під ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми з сі­рою ко­рою у ти­хо­му лі­со­во­му ку­точ­ку на за­хід­но­му бе­ре­зі Ан­ду­ї­ну. Ніч ми­ну­ла, слаб­ке вра­ніш­нє світ­ло вже про­сві­чу­ва­ло крізь го­ле віт­тя. Не­по­да­лік Гім­лі по­рав­ся ко­ло не­ве­лич­ко­го вог­ни­ща.

Ра­нок ще не за­в­ла­дав сві­том, ко­ли за­гін ви­ру­шив да­лі. Ні­хто з Хра­ни­те­лів не праг­нув ско­рі­ше до­сяг­ну­ти пів­дня — на­в­па­ки, всіх за­до­во­ль­ня­ло, що до Ра­у­ро­су та Кре­мінь‐ске­лі, де тре­ба бу­де при­й­ма­ти рі­шен­ня, ще плив­ти кіль­ка днів, і во­ни від­да­ли­ся на во­лю Рі­ки; во­на не­сла їх са­ма — ку­ди бу­ло по­спі­ша­ти? Не­без­пе­ка чи­га­ла на них, який би шлях во­ни не об­ра­ли. Ара­горн зго­див­ся плив­ти за те­чі­єю, збе­рі­га­ю­чи си­ли для при­йдеш­ніх труд­но­щів, але все ж та­ки на­по­ліг, щоб від­ча­лю­ва­ли ра­но‐вран­ці і плив­ли до піз­ньо­го ве­чо­ра; сер­це під­ка­зу­ва­ло йо­му, що час не жде: на­в­ряд чи Чор­ний Во­ло­дар си­дів склав­ши ру­ки, по­ки во­ни ні­жи­ли­ся у Ло­рі­ені.

Од­нак во­рог ні­як не на­га­ду­вав про се­бе ні то­го дня, ні на­ступ­но­го. По­хму­рі нуд­ні го­ди­ни ми­на­ли без при­год. На тре­тій день бе­ре­ги по­ча­ли по­во­лі змі­ню­ва­ти­ся: ліс по­рід­шав, а по­тім зо­всім зник. Злі­ва, на схід­но­му бе­ре­зі, пас­мо од­но­ма­ніт­них кру­то­схи­лів про­стя­га­ло­ся до­го­ри, до не­ба, і в да­ле­чінь — бру­нат­ні, не­мов об­пе­че­ні вог­нем, що не за­ли­шив жод­ної жи­вої би­лин­ки. Ані зла­ма­не де­ре­во, ані ви­со­кий ка­мінь не при­кра­ша­ли убоз­т­ва ці­єї во­ро­жої пус­те­лі. То бу­ли Па­ле­ні пус­ти­ща, прос­то­рі й без­жит­тє­ві — во­ни від­ді­ля­ли пів­ден­не Чор­но­ліс­ся від гір Емін‐Мейл. Мо­ро­ви­ця, чи вій­на, чи якесь ін­ше ли­хо­дій­с­т­во Во­ро­га так сплюн­д­ру­ва­ло цей край, не міг ска­за­ти на­віть Ара­горн.

На пра­во­му, за­хід­но­му бе­ре­зі ліс теж скін­чив­ся, але там зем­ля бу­ла плас­ка, по­де­ку­ди під­ма­льо­ва­на ши­ро­ки­ми зе­ле­ни­ми лат­ка­ми тра­ви. Там ро­с­ли ці­лі лі­си та­ко­го ви­со­ко­го оче­ре­ту, що зо­всім за­сту­пав вид на за­хід, ко­ли ма­лень­кі чов­ни ли­ну­ли повз них, з ше­лес­тін­ням тор­ка­ю­чись краю за­рос­тей. Тем­ні су­хі во­ло­ті зги­на­лись і гой­да­лись під хо­лод­ним ві­тер­цем, по­свис­ту­ю­чи ти­хо й су­мо­ви­то. Де‐не‐де в про­світ­ках не­спо­ді­ва­но від­кри­ва­лись пе­ред Фро­до ши­ро­кі лу­ги, за ни­ми якісь гор­би, а зо­всім да­ле­ко, на об­рії, тем­ною смуж­кою від­би­ва­лись пів­ден­ні гря­ди Ім­лис­тих Гір.

І ні­де ні­якої жив­нос­ті — са­мі пта­хи. За­те вже цих бу­ло дос­хо­чу: оче­рет спов­ню­вав­ся свис­том та цві­рі­нь­кан­ням, хоч са­мі пер­на­ті спі­ва­ки по­ка­зу­ва­ли­ся зрід­ка. Дві­чі ман­д­рів­ни­ки чу­ли ше­лест ле­бе­ди­них крил та, по­гля­нув­ши на не­бо, по­мі­ча­ли ве­ли­ку зграю, що від­лі­та­ла до ви­рію.

— Ле­бе­ді! — зди­ву­вав­ся Сем. — Та які ж здо­ро­вез­ні!

— Так, — ві­ді­звав­ся Ара­горн, — та ще й до то­го чор­ні.

— Ця зем­ля та­ка ши­ро­ка, по­рож­ня й по­хму­ра! — зі­тх­нув Фро­до. — А я чо­гось уяв­ляв, що ближ­че на пів­день бу­де теп­лі­ше та ве­се­лі­ше, а по­тім зи­ма й зо­всім від­сту­пить!

— Але ж ми тіль­ки на­бли­жа­є­мось до пів­дня, — по­яс­нив Ара­горн. — Тут ще зи­ма, і до са­мої вес­ни бу­де хо­лод­но, мо­же, на­віть і сніг ви­па­де. Да­ле­ко вни­зу, у за­то­ці Бел‐фа­лас, ку­ди впа­дає Ан­ду­їн, теп­ло й ве­се­ло — вір­ніш, бу­ло б ве­се­ло, як­би не бли­зь­кість Во­ро­га. Але за­раз ми ві­дій­шли лед­ве на 60 ліг від ва­шої Пів­ден­ної чвер­ті, а ту­ди ще сот­ні дов­гих миль. Ти за­раз ди­виш­ся у бік пів­ніч­них рів­нин Ро­ха­ну, зем­лі По­ве­ли­те­лів ко­ней. Не­за­ба­ром ми до­пли­ве­мо до міс­ця, де до Ан­ду­ї­ну впа­дає річ­ка Світ­ла, що по­чи­на­є­ть­ся у Фак­тор­ні. Уз­довж неї йде пів­ніч­на ме­жа Мар­ки Вер­ш­ни­ків, і за ста­рих ча­сів усе, що ле­жа­ло між Світ­лою та Бі­ли­ми Го­ра­ми, на­ле­жа­ло цьо­му на­ро­до­ві. Зем­ля їх­ня при­я­з­на, ба­га­та, а тра­ви її не­зрів­нян­ні; але су­час­не ста­но­ви­ще та­ке важ­ке, що лю­ди не осе­ля­ю­ть­ся над Рі­кою й май­же не при­хо­дять до її бе­ре­гів. Ан­ду­їн ши­ро­кий, втім стрі­ли ор­чі йо­го пе­ре­лі­та­ють, а ос­тан­нім ча­сом ка­жуть, ні­би во­ни вже на­смі­лю­ва­лись пе­ре­прав­ля­тись, на­па­да­ли на ро­хан­сь­кі та­бу­ни та стай­ні.

Сем стур­бо­ва­но огля­нув бе­ре­ги. До­сі він бо­яв­ся лі­су: за де­ре­ва­ми вви­жа­ли­ся йо­му чу­жі очі, та­єм­ні за­са­ди; але те­пер він жал­ку­вав, що де­рев більш не­ма, бо за­над­то без­за­хис­ним був за­гін у від­кри­тих чов­нах, по­се­ред ні­чим не при­кри­тих зе­мель, на рі­ці, що роз­ді­ля­ла во­ро­гу­ю­чі пле­ме­на.

Ми­ну­ло ще два чи три дні, і не ли­ше Сем, а весь за­гін від­чув, у яко­му не­пев­но­му ста­но­ви­щі во­ни зна­хо­дя­ть­ся. Ці­лий день вес­лу­ва­ли во­ни, не­впин­но по­су­ва­ю­чись на пів­день, по­спі­ша­ю­чи до ме­ти. Бе­ре­ги від­хо­ди­ли на­зад, Рі­ка ста­ла шир­шою та міл­кі­шою; зі схо­ду по­тяг­ли­ся те­пер ка­м’я­нис­ті роз­си­пи, у во­ді трап­ля­ли­ся га­ль­ко­ві мі­ли­ни, при­му­шу­ю­чи їх греб­ти обе­реж­но. Бру­нат­на пус­те­ля змі­ни­ла­ся на мер­т­ві ни­зь­ко­до­ли; по­над ни­ми шу­мі­ли хо­лод­ні віт­ри зі схо­ду. На то­му бе­ре­зі за­мість лу­гів з’я­ви­лись гор­би, вкри­ті зі­в’я­лою тра­вою, а між ни­ми — ку­пи­няс­ті ба­ю­ри. Фро­до су­му­вав за лу­га­ми та во­до­гра­я­ми, за яс­ним сон­цем та ти­хи­ми до­ща­ми Ло­рі­ену. У чов­нах ма­ло роз­мов­ля­ли й вза­га­лі не смі­я­лись. Ко­жен з Хра­ни­те­лів за­ну­рив­ся у влас­ні ду­ми. Сер­це Ле­го­ла­са праг­ну­ло по­вер­ну­ти­ся до літ­ніх но­чей під зо­ря­ми Пів­но­чі, у бу­ко­вих лі­сах; Гім­лі по­дум­ки мір­ку­вав, з яко­го зо­ло­та ку­ва­ти скри­нь­ку для по­да­рун­ка Во­ло­дар­ці Ло­рі­ену. Мер­рі та Пі­но­ві у се­ред­ньо­му чов­ні бу­ло не­втіш­но: Бо­ро­мир без­пе­ре­стан­но бур­мо­тів щось до се­бе, ін­ко­ли на­віть по­ку­су­вав ніг­ті, не­мов йо­го то­ми­ла три­во­га чи сум­ні­ви, а то рап­том ухо­пить вес­ло, під­гре­бе ближ­че до чов­на Ара­гор­на та, по­хи­лив­шись упе­ред, ди­ви­ть­ся на Фро­до. То­ді Пін, що си­дів на но­сі спи­ною до те­чії, по­мі­чав див­ний по­лиск у йо­го очах. А Сем ні­як не міг при­зви­ча­ї­ти­ся до чов­на, хоч і ви­знав, що во­ни зо­всім не та­кі не­без­печ­ні, як йо­го ля­ка­ли змал­ку. Йо­му бу­ло тіс­но, за­душ­но, і ні­чо­го ро­би­ти, як тіль­ки ви­див­ля­ти­ся на зи­мо­ві крає­ви­ди та сі­ру во­ду під бор­та­ми. На­віть ко­ли за­хо­ди­ли­ся вес­лу­ва­ти, він за­ли­шав­ся не при ді­лі — вес­лу­ва­ти йо­му не до­ру­ча­ли.

На чет­вер­тий день, ко­ли спо­но­чі­ло, Сем при­ди­вив­ся по­верх на­хи­ле­них го­лів Фро­до та Ара­гор­на до ін­ших чов­нів; йо­го хи­ли­ло на сон і ду­же хо­ті­ло­ся ско­рі­ше ви­ліз­ти на бе­рег та від­чу­ти зем­лю під но­га­ми. Рап­том щось при­вер­ну­ло йо­го ува­гу; він лі­ни­во гля­нув на во­ду, по­тім сів та про­тер очі, але ні­чо­го особ­ли­во­го не по­ба­чив.

Ті­єї но­чі во­ни зу­пи­ни­ли­ся на ма­лень­ко­му ос­т­рів­ці бі­ля за­хід­но­го бе­ре­га. Сем, за­гор­нув­шись у ков­д­ру, ліг по­ряд зі Фро­до.

— Чу­дер­на­ць­ка шту­ка ме­ні при­сни­ла­ся го­ди­ни за дві до зу­пин­ки, па­не, — ска­зав він. — А мо­же, й не при­сни­лась. Але що чу­дер­на­ць­ка, то прав­да.

— Дій­с­но? Що за шту­ка? — спи­тав Фро­до, бо знав, що Сем не вга­му­є­ть­ся, по­ки все не ви­кла­де. — Я піс­ля Ло­рі­ену ні­чо­го чу­дер­на­ць­ко­го не ба­чив, та й ду­ма­ти про це за­був.

— Вза­га­лі, па­не, це зо­всім не сміш­но, але див­но. Як­що не сон — то­ді по­га­но. Кра­ще по­слу­хай­те: тут пла­ває ко­ло­да с очи­ма!

— Що­до ко­ло­ди все зро­зу­мі­ло: на во­ді їх ба­га­то. Але що­до очей... Це вже за­над­то!

— Аж ось і ні, — впер­то за­пе­ре­чив Сем. — Са­ме очі, так би мо­ви­ти, ме­не й за­че­пи­ли. Ба­чу, за чов­ном Гім­лі не­мов ко­ло­да — хай со­бі пли­ве, ду­маю. По­тім гульк — а во­на за на­ми же­не­ть­ся. Як це: ми пли­ве­мо за те­чі­єю, во­на теж? Ви б ска­за­ли: не­зро­зу­мі­ло! Ось то­ді я ці ба­нь­ки й угле­дів: ґу­ля та ще та­кі дві блис­ку­чі цят­ки на кін­ці ко­ло­ди. Вза­га­лі ні­яка то не ко­ло­да, в ньо­го ла­пи пе­ре­тин­час­ті, май­же як у ле­бе­дя, тіль­ки біль­ші, і во­но ни­ми весь час за­грі­ба­ло: встро­мить у во­ду й ви­тяг­не...

Тут сів я та став про­ти­ра­ти очі, ду­маю, за­раз, як про­ки­нусь зо­всім, як­що во­но ще тут — зак­ри­чу. А во­но нас на‐л здо­га­няє, та хут­ко так, вже пря­мо за кор­мою Гім­лі пли­ве. Але чи то ліх­та­ри­ки ті мій по­гляд від­чу­ли, чи то я отя­мив­ся, тіль­ки гля­нув я ще раз, а там ні­чо­го не­ма. Прав­да, щось чор­не шми­го­ну­ло до за­тін­ку по­під бе­ре­гом — я це, як ка­жуть, кра­єм ока вло­вив. Але ні­що біль­ше не сві­ти­лось, ну, я со­бі й ка­жу, мов­ляв, «знов ку­ня­є­те, Се­ме Гем­д­жи!», та й усе. Але по­тім по­міз­ку­вав я й за­сум­нів­ав­ся. Як ви це по­яс­ни­те, па­не?

— Я б по­яс­нив су­тін­ка­ми та сон­но­тою, Се­ме, як­би це за­раз тіль­ки по­ча­лось. Але я й сам та­ке ба­чив да­ле­ко звід­си, ще до Ло­рі­ену. А ко­ли ми но­чу­ва­ли на де­ре­ві, якась іс­то­та з очи­ма дря­па­ла­ся по стов­бу­ру до­го­ри. Ге­ль­дір її теж ба­чив. А при­га­ду­єш, що роз­по­ві­да­ли ель­фи, які ор­чу ва­та­гу ро­зі­г­на­ли? ,

— Еге ж, па­м’я­таю. Я ба­га­то де­чо­го па­м’я­таю. Мої здо­гад­ки ме­ні са­мо­му не до впо­до­би, але як­що склас­ти те, та ін­ше, та іс­то­рії па­на Бі­ль­бо і все та­ке, я мо­жу, зда­є­ть­ся, ви­зна­чи­ти ім’я по­т­во­ри, і на­в­ряд чи по­ми­лю­ся. А й брид­ке ж те ім’я — Гор­лум, так?

— Авжеж, я цьо­го вже дав­но по­бо­ю­вав­ся, — зі­знав­ся Фро­до. — 3 тої но­чі на де­ре­ві. Він, вид­но, ни­кав по Мо­рії та на­пав на наш слід. Але я спо­дів­ав­ся, що до­ки ми про­бу­де­мо у Ло­рі­ені, за­пах ви­віт­ри­ть­ся, і він нас упус­тить. Не­щас­не ство­рін­ня, ма­буть, хо­ва­ло­ся у лі­сах по­над Сріб­ною та під­гля­ну­ло, ко­ли ми ви­ру­ши­ли да­лі!

— Схо­же на те. Нам вар­то те­пер пи­ль­ну­ва­ти, бо інак­ше якось вно­чі по­чу­є­мо ніж­ні па­ль­чи­ки в се­бе на шиї — як­що вза­га­лі встиг­не­мо про­ки­ну­тись. Ме­ні са­ме про це й хо­ті­ло­ся ска­за­ти. Не тре­ба не­по­ко­ї­ти сьо­год­ні ані Блу­ка­ча, ані ін­ших. Я по­стою на ча­тах. По­спа­ти мо­жу і вдень, все од­но я в чов­ні, так би мо­ви­ти, граю роль ван­та­жу.

— Втім, ван­таж гос­т­ро­окий, — ска­зав Фро­до. — Ти, звіс­но, по­ча­ту­єш, але обі­цяй роз­бу­ди­ти ме­не опів­но­чі, як­що до­ти ні­чо­го не ско­ї­ть­ся.

Піз­но вно­чі Фро­до про­ки­нув­ся від тем­но­го сну: Сем тряс йо­го за пле­че.

— Ду­же ні­яко­во вас бу­ди­ти, але ви са­мі зве­лі­ли. Все бу­ло ти­хо, до­по­ві­да­ти, в ці­ло­му, не­ма чо­го. Хтось, зда­є­ть­ся, плюс­кав­ся у во­ді та пир­с­кав, але чи ма­ло хто плюс­ка­є­ть­ся у річ­ці вно­чі!

Він ліг і за­снув, а Фро­до сів, за­гор­нув­шись у ков­д­ру, і спро­бу­вав ві­ді­гна­ти сон. Тя­гай­ся хви­ли­ни, го­ди­ни, ні­чо­го не трап­ля­лось. Фро­до вже став під­ко­ря­ти­ся спо­ку­сі зно­ву при­ляг­ти, ко­ли рап­том щось тем­не, ледь по­міт­не, під­плив­ло до од­но­го з при­ча­ле­них чов­нів. Дов­га бі­ляс­та ру­ка ви­су­ну­лась з во­ди, вче­пи­лась у край бор­ту. Блі­ді очи­сь­ка‐ліх­та­ри­ки хо­лод­но блим­ну­ли, за­зи­ра­ю­чи до чов­на, а по­тім звер­ну­лись у бік ос­т­рів­ка, пря­мо на Фро­до. їх роз­ді­ля­ла від­стань яки­хось два‐три фу­ти, і Фро­до по­чув ти­хий, з при­свис­том по­дих. Він під­вів­ся, ви­тяг з пі­хов Жа­ло і гля­нув прос­то у жах­ли­ве не­ви­ди­ме об­лич­чя. Очи­сь­ка вмить згас­ли. Си­чан­ня, плюс­кіт, і якийсь тем­ний пред­мет, не­мов ко­ло­да, по­плив униз за те­чі­єю та зник у но­чі. Ара­горн во­рух­нув­ся, за­во­ро­чав­ся й сів.

— Щось тра­пи­лось? — про­ше­по­тів він, ско­чив­ши та на­бли­зив­шись до Фро­до. — Ме­ні уві сні по­чу­ло­ся... На­ві­що ти ви­тяг ме­ча?

— Гор­лум, — від­по­вів Фро­до. — Ду­же ймо­вір­но, що тут Гор­лум.

— А, ти вже теж впі­з­нав на­шо­го роз­би­ша­ку? Він плен­тав­ся за на­ми по всій Мо­рії та до са­мої Німро­де­лі. А ко­ли ми одер­жа­ли чов­ни, по­плив слі­дом на ко­ло­ді, під­грі­ба­ю­чи ру­ка­ми й но­га­ми. Два‐три ра­зи я на­ма­гав­ся зло­ви­ти йо­го вно­чі, але він хитрі­ший, ніж лис, а сли­зь­кий, як ри­ба. Я спо­дів­ав­ся, мо­же, хоч пла­ван­ня йо­го до­ко­нає, але йо­му річ­но­го до­сві­ду не за­брак­ло. Зав­т­ра по­пли­ве­мо швид­ше. За­раз ля­гай, я по­ча­тую до ран­ку. Хо­ті­лось би все ж та­ки спій­ма­ти сі­ро­ма­ху. Він міг би нам ста­ти у на­го­ді. Але як­що не спій­ма­є­мо, за­ли­ши­ть­ся тіль­ки у будь‐який спо­сіб по­зба­ви­тись від ньо­го. Він ду­же не­без­печ­ний. Ма­ло то­го, що сам здат­ний вби­ва­ти у пі­ть­мі, так ще не­на­ро­ком на­ве­де на наш слід пер­шо­го‐ліп­шо­го во­ро­га!

Ніч ми­ну­ла, Гор­лум більш не з’яв­ляв­ся. По­до­рож три­ва­ла да­лі. Хра­ни­те­лі те­пер ста­ран­но пи­ль­ну­ва­ли, але Гор­лум щез. Як­що він ще крав­ся слі­дом, то по­тай­ки й обач­ли­во. Ара­горн пе­ре­ко­нав то­ва­ри­шів, що тре­ба при­ско­ри­ти рух, от­же во­ни те­пер вес­лу­ва­ли дов­ги­ми го­ди­на­ми, і бе­ре­ги швид­ко біг­ли на­зад. Але по­до­рож­ні ма­ло роз­див­ля­ли­ся дов­ко­ла: по­су­ва­лись зде­біль­шо­го вно­чі, а від­по­чи­ва­ли вдень, на­ма­га­ю­чись хо­ва­ти­ся, на­скіль­ки до­зво­ля­ла міс­це­вість. Та­ким чи­ном без будь‐яких при­год все й від­бу­ва­ло­ся до сьо­мо­го дня.

По­го­да ста­ва­ла по­хму­рою, хмар­ною, ві­тер ві­яв зі схо­ду, але уве­че­рі не­бо на за­хо­ді очис­ти­лось, і се­ред сі­ро­го при­пли­ву хмар від­кри­ли­ся роз­во­ди слаб­ко­го світ­ла, жов­то­го та блі­до‐зе­ле­но­го. Бі­ла ски­боч­ка мо­ло­до­го мі­ся­ця ви­плив­ла з не­бес­них озер. Сем по­ди­вив­ся на неї і спан­те­ли­че­но на­суп­ив бро­ви.

На­ступ­но­го дня бе­ре­ги оба­біч по­ча­ли швид­ко змі­ню­ва­ти­ся: во­ни ста­ва­ли ви­со­ки­ми, ка­м’я­нис­ти­ми. Не­за­ба­ром на­в­кру­ги вже юр­ми­лись гор­би та ске­лі, стрім­кі об­ри­ви, за­ну­ре­ні у за­рос­ті тер­ну, ожи­ни та пов­зу­чих трав. За ни­ми вид­ні­лись ни­зь­кі стрім­ча­ки, трі­щи­ни, стов­пи ви­віт­ре­но­го сі­ро­го ка­мін­ня з тем­ни­ми пля­ма­ми плю­ща; а да­лі пі­ді­й­ма­лась ще од­на гря­да, вкри­та сме­ре­ка­ми, — не­вга­ва­ю­чі віт­ри хи­мер­но по­зги­на­ли їх. Так по­чи­на­ли­ся го­ри Емін‐Мейл, Над­річ­не Уз­гі­р’я, пів­ден­ний ру­біж Глу­хо­ма­ні.

На ске­лях та об­ри­вах гніз­ди­ли­ся ти­ся­чі пта­хів. Ці­лий день їх­ні зграй­ки круж­ля­ли по­над рі­кою, чор­ни­ми цят­ка­ми ми­го­ті­ли ви­со­ко в не­бі. Ко­ли при­ста­ли на від­по­чи­нок, Ара­горн, спо­сте­рі­га­ю­чи пта­хів, ду­мав, чи то не Гор­лум збен­те­жив пер­на­тих, чи не ле­тить вже по ди­ких не­трях звіс­т­ка про їх­ній за­гін. Ко­ли сон­це схи­ли­ло­ся над­ве­чір і на­став час від­пли­ва­ти, Ара­горн по­мі­тив у при­ть­ма­ре­но­му світ­лі тем­ну пля­му да­ле­ко й ви­со­ко — ве­ли­чез­ний птах то по­ві­ль­но ле­тів на пів­день, то ши­ряв, ви­пи­су­ю­чи ко­ла.

— Що це, Ле­го­ла­се? — спи­тав він, вка­зу­ю­чи на пів­ніч. — Ме­ні зда­є­ть­ся, це орел!

— Так, це орел, — від­по­вів Ле­го­лас. — Ма­буть, сте­жить за здо­бич­чю. Рід­ко ор­ли від­лі­та­ють так да­ле­ко від гір! Доб­ре бу­ло б упіз­на­ти, що це пе­ред­ві­щає.

— Кра­ще нам не ру­ша­ти з цьо­го міс­ця, по­ки зо­всім не стем­ні­ло, — ви­рі­шив Ара­горн.

На­ста­ла во­сь­ма ніч, ти­ха та без­віт­ря­на; схід­ний ві­тер ущух. Тон­кий серп мі­ся­ця за­ко­тив­ся ра­но, ще ко­ли сон­це сі­да­ло, але не­бо за­ли­ши­лось чис­тим, і хоч да­ле­ко на схо­ді зрос­та­ли хмар­ні го­ри, на за­хо­ді ме­рех­ті­ли яс­ні зір­ки.

— Ру­шай­мо! — ска­зав Ара­горн. — Ри­зик­не­мо зро­би­ти ще один ніч­ний пе­ре­хід. Як рі­ка те­че да­лі, ме­ні, на жаль, ма­ло ві­до­мо — звід­си аж до по­ро­гів Сарн‐Ге­бір пла­ва­ти до­сі не до­во­ди­лось. Але як­що я не по­ми­лив­ся у роз­ра­хун­ках, до них ще ба­га­то миль. Прав­да, не­без­печ­ні міс­ця є та­кож по­бли­зу — ске­лі, ка­мін­ня. От­же, спро­бу­є­мо не по­спі­ша­ти і пи­ль­но сте­жи­ти за те­чі­єю.

Спо­сте­ре­жен­ня до­ру­чи­ли Се­му, що си­дів у пер­шо­му чов­ні. Він ле­жав, зві­сив­ши го­ло­ву, та вдив­ляв­ся в пі­ть­му. Ніч бу­ла тем­на, але зо­рі зда­ва­ли­ся особ­ли­во яс­к­ра­ви­ми, і їх­ні від­бит­ки бли­ща­ли у во­ді. Бу­ло вже май­же опів­но­чі; греб­ці від­кла­ли вес­ла та від­да­лись на во­лю те­чії, аж рап­том Сем скрик­нув: за кіль­ка саж­нів по­пе­ре­ду тем­ні­ли гос­т­рі ка­ме­ні, ре­ві­ла бур­х­ли­ва во­да. Те­чія хут­ко по­тяг­ла чов­ни на­лі­во, по ві­ль­ній час­ти­ні рі­чи­ща, до схід­но­го бе­ре­га, їх про­не­с­ло зо­всім бли­зь­ко від скель, що стир­ча­ли по­се­ред пле­са, не­мов зуб­ці пи­ли, ото­че­ні бі­лою пі­ною. Те­чія при­т­к­ну­ла всі чов­ни один до од­но­го.

— Гей, Ара­гор­не! — крик­нув Бо­ро­мир, ко­ли їх­ні чов­ни зі­тк­ну­ли­ся бор­та­ми. — До­ла­ти по­ро­ги вно­чі — це ша­лен­с­т­во! Сарн‐Ге­бір на­віть удень уплав не здо­ла­ти!

— Ми за­вер­не­мо! — ві­ді­звав­ся Ара­горн. — На­зад! Усі на­зад! Під­на­туж­тесь та за­вер­тай­те!

Він спро­бу­вав вес­лом при­три­ма­ти чо­вен і на­пра­ви­ти в ін­ший бік.

— Я по­ми­лив­ся, — ска­зав він Фро­до. — Не ду­мав, що ми за­бра­ли­ся так да­ле­ко — Ан­ду­їн те­че швид­ше, ніж я вва­жав. Ви­яви­лось, що Сарн‐Ге­бір вже зо­всім бли­зь­ко!

З ве­ли­ким зу­сил­лям спро­мо­г­ли­ся во­ни по­вер­ну­ти на­зад, хоч спо­чат­ку зру­ши­ти з міс­ця, зда­ва­ло­ся, не­мож­ли­во, — їх весь час від­но­си­ло до схід­но­го бе­ре­га. Тем­ний, зло­віс­ний, на­вис­нув він над во­дою в но­чі.

— Гре­біть, усі ра­зом! — крик­нув Бо­ро­мир. — Гре­біть, бо інак­ше по­тра­пи­мо на мі­ли­ну!

Не встиг він до­го­во­ри­ти, як Фро­до по­чув скре­гіт: кіль чов­на чир­к­нув по ка­мін­ню.

У ту ж мить бряз­ну­ла тя­ти­ва — і стрі­ли, про­свис­тів­ши над го­ло­ва­ми, по­си­па­лись до чов­нів. Од­на вда­ри­ла Фро­до по­між ло­пат­ка­ми, і він, зой­к­нув­ши, смик­нув­ся та ви­пус­тив вес­ло, але стрі­ла впа­ла, не про­бив­ши не­ви­ди­мої ко­ль­чу­ги. Ще од­на прот­к­ну­ла кап­тур Ара­гор­на, тре­тя за­ст­ря­ла у бор­ті дру­го­го чов­на, бі­ля са­мої ру­ки Мер­рі. Сем угле­дів не­ви­раз­ні чор­ні фі­гу­ри, що ме­ту­ши­ли­ся на га­ль­ко­во­му на­си­пі схід­но­го бе­ре­га, зо­всім бли­зь­ко.

— Ір­чи! — ви­гук­нув Ле­го­лас своєю рід­ною мо­вою.

— Ор­ки! — крик­нув Гім­лі.

— Гор­лум по­д­бав, їй‐пра­во! — ска­зав Сем Фро­до. — Та яку ж міс­ци­ну об­ра­ли гар­ну! Рі­ка не­мов са­ма штов­хає нас їм у ла­пи!

На­пру­жив­шись, що­ми­ті че­ка­ю­чи на по­ст­ріл, при­па­ли во­ни до ве­сел, на­віть Сем спро­бу­вав до­по­мог­ти. Ще ба­га­то стріл з чор­ним опе­рен­ням про­свис­ті­ло уго­рі та плю­х­ну­ло­ся у во­ду; але жод­на вже не влу­чи­ла. Бу­ло тем­но, але ж ор­кам ви­ста­чи­ло б на­віть слаб­ко­го світ­ла зі­рок, щоб по­ба­чи­ти по­до­рож­ніх! Як­би не сі­рі ло­рі­ен­сь­кі пла­щі та сі­ра де­ре­ви­на чов­нів, не вря­ту­ва­лись би во­ни від луч­ни­ків Мор­до­ру.

З ве­ли­чез­ни­ми зу­сил­ля­ми по­су­ва­лись Хра­ни­те­лі упе­ред. У тем­ря­ві важ­ко бу­ло збаг­ну­ти, чи во­ни вза­га­лі по­су­ва­ю­ть­ся, але по­ма­лу во­до­крут від­пус­тив їх, тінь схід­но­го бе­ре­га роз­та­ну­ла. На­реш­ті во­ни від­чу­ли, що по­вер­ну­ли­ся до стриж­ня. Вес­лу­ю­чи що­си­ли, во­ни змо­г­ли по­тім ви­би­ти­ся зі стриж­ня, ві­ді­йти по­да­лі від по­ро­гів, ще тро­хи — і во­ни на­бли­зи­ли­ся до за­хід­но­го бе­ре­га та зу­пи­ни­ли чов­ни у за­тін­ку під ча­гар­ни­ком, що зви­сав над во­дою, і. пе­ре­ве­ли по­дих.

Ле­го­лас від­клав вес­ло, узяв лук, що йо­му по­да­ру­ва­ли у Ло­рі­ені, і ви­ско­чив на бе­рег. Там він збіг на­го­ру, ді­став стрі­лу та, при­го­ту­вав­ши лук, по­вер­нув­ся до Рі­ки, вдив­ля­ю­чись у тем­ряву. На тім бо­ці лу­нав про­низ­ли­вий ле­мент, але ні­чо­го не бу­ло вид­но.

Фро­до по­гля­нув на ель­фа; струн­кий, ви­со­кий, сто­яв він, про­ни­зу­ю­чи по­гля­дом пі­ть­му у по­шу­ках ці­лі. Тем­ну го­ло­ву йо­го не­мов він­ча­ли бі­лі не­бес­ні зо­рі. А тим ча­сом з пів­дня на­су­ва­лись важ­кі хма­ри; їх­ні про­віс­ни­ки вже за­сту­па­ли зо­ря­ні по­ля. Зне­на­ць­ка страх охо­пив ман­д­рів­ни­ків. «Ел­бе­рет Гіл­то­ні­ель!» — ви­дих­нув Ле­го­лас, по­гля­нув­ши на не­бо.

Тем­на хма­ра — ні, не хма­ра, адже во­но ру­ха­лось на­ба­га­то швид­ше, — щось ві­до­кре­ми­лось від чор­ної че­ре­ди хмар та пом­ча­ло пря­мо до Хра­ни­те­лів, га­ся­чи зір­ки. Не­вдов­зі ста­ло вид­но, що це — ве­ли­че­з­на кри­ла­та іс­то­та, чор­ні­ше но­чі; за рі­кою її при­ві­та­ли жор­с­то­ким ра­діс­ним ре­вом. Сер­це Фро­до чо­гось стис­нув про­низ­ли­вий кри­жа­ний хо­лод. За­бо­лі­ла ста­ра ра­на У пле­чі, за­хо­ті­ло­ся ку­ди‐не­будь схо­ва­тись. Фро­до ско­цюр­бив­ся у чов­ні, при­пав до дна.

Рап­том ко­рот­ко про­сі­ю­вав ве­ли­кий ло­рі­ен­сь­кий лук. Стрі­ла з ель­фій­сь­кої тя­ти­ви піш­ла кру­то вго­ру. Фро­до під­вів го­ло­ву. Май­же пря­мо над ним круж­ля­ла кри­ла­та по­т­во­ра. У ту ж мить з хриг­дмм кар­кан­ням во­на смик­ну­лась і зник­ла в пі­ть­мі по­над схід­ним бе­ре­гом. Не­бо очис­ти­лось. Десь да­ле­ко ор­ки ви­бу­ха­ли про­кльо­на­ми, за­скиг­ли­ли, а по­тім на­ста­ла ти­ша. Ані стрі­ли, ані ви­гу­ку не до­лі­та­ло біль­ше зі схо­ду ті­єї но­чі.

Тро­хи зго­дом Ара­горн на­пра­вив чов­ни вверх по те­чії, про­кла­да­ю­чи шлях на­ос­ліп по краю во­ди, до­ки не зна­й­шли ви­гід­ну міл­ку бух­точ­ку. Кіль­ка не­ви­со­ких де­рев ро­с­ли бі­ля во­ди, а за ни­ми пі­ді­й­мав­ся ске­ляс­тий кру­то­схил. Тут ви­рі­ши­ли за­ли­ши­тись до ран­ку — спро­би плив­ти да­лі вно­чі по­га­но скін­чи­ли­ся б. Та­бо­ру не влаш­то­ву­ва­ли, вог­ню не за­па­лю­ва­ли, а прос­то по­ста­ви­ли чов­ни тіс­но один до од­но­го та по­ля­га­ли від­по­чи­ти.

— Бла­го­сло­вен будь, по­да­ру­нок Га­лад­рі­е­лі та гос­т­рий зір Ле­го­ла­са! — ска­зав Гім­лі, жу­ю­чи лем­бас. — Це був влуч­ний по­ст­ріл, дру­же!

— Ось тіль­ки не­ві­до­мо, у що я влу­чив, — за­ува­жив Ле­го­лас.

— Хто йо­го знає! Але я ра­дий, що во­но не під­кра­ло­ся ближ­че. Ду­же во­но ме­ні йє спо­до­ба­лось, за­над­то схо­же на ті­ні Мо­рії... на тінь Бар­ло­га, — по­шеп­ки до­дав гном.

— Це не Бар­лог, — про­мур­мо­тів Фро­до, ще не за­спо­ко­їв­шись від пе­ре­ля­ку. — Во­но за­над­то хо­лод­не. Ме­ні зда­є­ть­ся, це... — він за­м’яв­ся і при­нишк.

— Хто? Як ти вва­жа­єш? — жва­во спи­тав Бо­ро­мир, пе­ре­хи­лив­шись че­рез борт, Щоб за­гля­ну­ти в об­лич­чя Фро­до.

— Я ду­маю... ні, не сі­на­жу. Хто б не був, йо­го па­дін­ня ду­же до­шку­ли­ло на­шим до­ро­гам.

— Схо­же на те, — ска­зав Ара­горн. — Але де во­ни, скіль­ки їх та що за­мис­лю­ють, ми не зна­є­мо. Ці­єї но­чі нам усім спа­ти бу­де важ­ко! Тем­ря­ва до­сі вкри­ва­ла нас, але що по­ка­же день? Три­май­те зброю на­по­го­то­ві!

Сем си­дів, по­сту­ку­ю­чи па­ль­ця­ми по ру­ко­ят­ці ме­ча, не­мов під­ра­хо­ву­ю­чи щось, та ди­вив­ся у не­бо.

— Див­но, — бур­мо­тів він. — Мі­сяць що в Краї, що в Глу­хо­ма­ні один — при­най­м­ні, так му­сить бу­ти. Але чи то він десь за­блу­кав, чи я по­ми­лив­ся. При­га­ду­є­те, па­не, ко­ли ми но­чу­ва­ли на де­ре­ві, мі­сяць був щер­ба­тий? При­близ­но тиж­день від пов­но­го мі­ся­ця, так? Те­пер ми вже тиж­день знов їде­мо — аж ось, ди­ві­ть­ся: ви­ска­кує но­вий мі­сяць, то­нень­кий, не­мов від­рі­за­ний ніг­тик. Що ж то, ми у ель­фів уза­га­лі жод­но­го дня не жи­ли? А я три но­чі па­м’я­таю точ­но, та ще кіль­ка при­га­дую, але при­сяг­ну­ся — не ці­лий мі­сяць ми там гос­тю­ва­ли. Мож­на по­ду­ма­ти, що там час сто­їть!

— Мож­на інак­ше ска­за­ти, — ска­зав Фро­до. — Мо­же, там ще збе­рі­га­є­ть­ся той час, який у ін­ших міс­цях дав­но вже ми­нув? Тіль­ки ко­ли Сріб­на ви­не­с­ла нас до Ан­ду­ї­ну, ми по­вер­ну­лись до звич­но­го ча­су смер­т­них. А мі­ся­ця я не по­мі­чав у Ка­рас‐Га­ла­до­ні, ні мо­ло­ди­ка, ні ста­ро­го — тіль­ки зір­ки вно­чі та сон­це удень.

Ле­го­лас під­няв­ся, спер­шись на лі­коть, у сво­їм чов­ні:

— Ні, біг ча­су ні­де не при­пи­ня­є­ть­ся. Але змі­ни у різ­них міс­цях ви­яв­ля­ю­ть­ся у різ­ний спо­сіб. Світ ру­ха­є­ть­ся на­в­ко­ло ель­фів теж, але ру­ха­є­ть­ся од­ра­зу і за­над­то швид­ко, і ду­же по­ві­ль­но. Швид­ко — бо са­мі ель­фи змі­ню­ю­ть­ся ма­ло, а все на­в­кру­ги те­че повз них, та це їх не бен­те­жить. А по­ві­ль­но — бо во­ни не ра­ху­ють тих літ, що ми­на­ють. По­ри ро­ку для них — ли­ше змор­ш­ки на гла­ді віч­но плин­но­го по­то­ку. Втім, все на сві­ті ра­но чи піз­но му­сить скін­чи­ти­ся.

— Але зі­в’я­нен­ня у Ло­рі­ені зо­всім не­по­міт­не, — ска­зав Фро­до. — Си­ла Во­ло­дар­ки бо­ро­нить йо­го. Час зда­є­ть­ся там ко­рот­ким, але який на­си­че­ний він у Ка­рас‐Га­ла­до­ні, де Га­лад­рі­ель збе­рі­гає Пер­с­тень ель­фів!

— По­за ме­жа­ми Ло­рі­ену не слід ка­за­ти та­ке — на­віть ме­ні, — пе­ре­рвав йо­го Ара­горн. — Усі ці ба­лач­ки зай­ві! Ти, Се­ме, прос­то не­пра­ви­ль­но лі­чив. Час ми­нав од­на­ко­во швид­ко як для нас, так і для ель­фів. Ста­рий мі­сяць зник, но­вий на­ро­див­ся та пі­шов убу­ва­ти, по­ки ми від­по­чи­ва­ли. А вчо­ра знов на­ро­див­ся мо­ло­дик. Зи­ма май­же скін­чи­лась. Час на­бли­жа­є­ть­ся до вес­ни не­на­дій­ної на­дії...

Ніч ми­ну­ла ти­хо. З‐за рі­ки біль­ше не до­ли­на­ло ані зву­ку, ані по­кли­ку. Ті, хто спав, згор­нув­шись на дні чов­нів, від­чу­ли змі­ну по­го­ди. По­теп­лі­ша­ло, ве­ли­кі во­ло­гі хма­ри при­плив­ли з пів­дня, з да­ле­ко­го мо­ря. Зда­ва­ло­ся, що рі­ка, об­ті­ка­ю­чи ске­ляс­ті по­ро­ги, шу­мить го­лос­ні­ше та ближ­че. На гіл­лі де­рев, по­хи­ле­них над чов­на­ми, по­вис­ли крап­лі.

День при­йшов ти­хий та сум­ний. Не­квап­но роз­гор­тав­ся блі­дий сві­та­нок, роз­ли­ва­ю­чи тьма­ве світ­ло без ті­ней. Над рі­кою зняв­ся ту­ман, бі­лою по­во­ло­кою за­тяг зем­лю; про­ти­леж­ний бе­рег став зо­всім не­ви­ди­мим.

— Вза­га­лі я тер­пі­ти не мо­жу ту­ма­ну, — ска­зав Сем, — але цей нам ду­же до ре­чі. Те­пер, мо­же, по­та­ла­нить пі­ти так, щоб ці три­кля­ті гоб­лі­ни нас не по­мі­ти­ли.

— Доб­ре, аби так ста­ло­ся, — ві­ді­звав­ся Ара­горн. — Але як­що ту­ман хоч тро­хи не ро­зі­йде­ть­ся, нам бу­де кеп­сь­ко: щоб прой­ти Сарн‐Ге­бір та ді­ста­ти­ся до Емін‐Мей­лу, тре­ба до­дер­жу­ва­тись на­прям­ку яко­мо­га точ­ні­ше.

— Не ба­чу, на­ві­що нам ліз­ти на по­ро­ги та вза­га­лі плив­ти да­лі, — втру­тив­ся Бо­ро­мир. — Як­що ми вже під Емін‐Мей­лом, мож­на по­ки­ну­ти ці шкар­луп­ки та ру­ши­ти на пів­ден­ний за­хід. Пе­рей­де­мо Ен­ту­лу, а там вже по­чи­на­ю­ть­ся на­ші зем­лі.

— Як­що пі­де­мо до Мі­нас‐Ті­рі­ту, зро­би­мо са­ме так. Але ми ще не до­мо­ви­лись. До то­го ж цей шлях мо­же ви­яви­ти­ся труд­ні­шим, ніж ти уяв­ля­єш. До­ли­на Ен­ту­ли плас­ка та баг­нис­та, — як­що йти піш­ки та з ван­та­жем, ту­ман стає смер­те­ль­но не­без­печ­ною пе­ре­шко­дою. Я б не по­ки­дав чов­нів, по­ки це не ста­не кон­че по­тріб­но. Рі­ка — не до­ро­га, на ній хо­ча б не за­блу­ка­єш!

— Але схід­ний бе­рег за­хоп­ле­ний Во­ро­гом, — за­пе­ре­чив Бо­ро­мир. — На­віть як­що ти прой­деш за Стов­пи Ар­го­на­ту та ді­ста­неш­ся жи­вим до Кре­мінь‐ске­лі, що да­лі? Пе­рес­ко­чиш во­до­спа­ди та при­зем­лиш­ся у бо­ло­тах?

— Ні, прос­то пе­ре­не­се­мо чов­ни ста­ро­вин­ним во­ло­ком до під­ніж­жя Ра­у­ро­су та знов пус­ти­мо на во­ду. Хі­ба ти не чув, Бо­ро­ми­ре, — чи на­вмис­не за­був? — про Пів­ніч­ні Схо­ди та ви­со­ке си­дін­ня Амон‐Хи­ну? Во­ни іс­ну­ють від ча­сів ве­ли­ких ко­ро­лів! От­же, я хо­чу на­ві­да­тись ту­ди, перш ніж ви­зна­чу свої пла­ни. Мо­же ста­ти­ся, що там якийсь знак під­ка­же нам рі­шен­ня.

Бо­ро­мир дов­го спе­ре­чав­ся, але зго­див­ся, ко­ли ви­яви­лось, що Фро­до го­то­вий іти за Ара­гор­ном, ку­ди б той не пі­шов.

— У Мі­нас‐Ті­рі­ті не за­ве­де­но по­ки­да­ти дру­зів у скру­ті. А без ме­не ви не обі­й­де­тесь, як­що хо­че­те до­сяг­ти Кре­мінь^‐ске­лі. До цьо­го ви­со­ко­го ос­т­ро­ва дій­ду я з ва­ми, але не да­лі. Звід­ти по­вер­ну­ся до­до­му — один, як­що ні­хто не за­хо­че ви­на­го­ро­ди­ти ме­не за тру­ди, ста­ти ме­ні за то­ва­ри­ша.

На­став день, ту­ман тро­хи роз­сі­яв­ся. Ви­рі­ши­ли, що Ара‐горн з Ле­го­ла­сом від­ра­зу пі­дуть бе­ре­гом, а ін­ші по­сто­ро­жать чов­ни. Ара­горн спо­дів­ав­ся зна­й­ти стеж­ку, якою мож­ли­во пе­ре­тяг­ти чов­ни та в’ю­ки на спо­кій­ну во­ду ниж­че, за по­ро­га­ми.

— Ель­фій­сь­кі чов­ни, мож­ли­во, не по­то­нуть, та тіль­ки ми, ско­ріш за все, жи­ви­ми Сарн‐Ге­бір не про­ми­не­мо. До­сі це ні­ко­му не вда­ва­ло­ся. А до­ріг тут не­ма — на­віть за ча­сів ве­ли­чі Гон­до­ру йо­го во­ло­дін­ня не про­стя­га­лись по­за Емін‐Мейл. Але десь на цьо­му бе­ре­зі має бу­ти во­лок. Він точ­но не зруй­но­ва­ний: ще зо­всім не­дав­но, по­ки тут не з’я­ви­ли­ся ор­ки, лю­ди час­то пла­ва­ли на лег­ких чов­нах з Глу­хо­ма­ні до Ос­гі­лі­а­ту.

— На мо­їй па­м’я­ті ма­ло пла­ва­ли до нас з пів­но­чі, і ор­ки га­са­ють на тім бо­ці, — ска­зав Бо­ро­мир. — На­віть як­що ти во­лок від­шу­ка­єш та ви­ру­шиш да­лі, не­без­пе­ка бу­де зрос­та­ти з кож­ною ми­лею.

— Так са­мо, як на будь‐яко­му шля­ху на пів­день, — за­пе­ре­чив Ара­горн. — Че­кай­те на нас про­тя­гом дня. Як­що не по­вер­не­мось, зна­чить, нас уже не­ма се­ред жи­вих. То­ді обе­ріть но­во­го про­во­ди­ря та ру­шай­те за ним.

З важ­ким сер­цем сте­жив Фро­до, як Ара­горн з Ле­го­ла­сом лі­зли по кру­то­схи­лу та зни­ка­ли у ту­ма­ні; од­нак по­бо­ю­вав­ся він да­рем­но: не ми­ну­ло й трьох го­дин, як, десь опів­дні, роз­від­ни­ки по­вер­ну­лись, ви­ри­нув­ши з ту­ма­ну.

— Все га­разд, — ска­зав Ара­горн, спус­тив­шись до чов­нів. — Ми зна­й­шли стеж­ку, во­на ве­де до зруч­но­го при­ча­лу, зо­всім ці­ло­го. Від­стань не­ве­ли­ка; по­ро­ги по­чи­на­ю­ть­ся на пі­в­ми­лі ниж­че, а тяг­ну­ть­ся тро­хи біль­ше ми­лі. Да­лі рі­ка спо­кій­на, хо­ча те­чія й швид­ка. Най­склад­ні­ше — це пе­ре­нес­ти чов­ни та ре­чі до ста­ро­го во­ло­ка. Ми зна­й­шли йо­го теж, але він до­сить да­ле­ко, під сті­ною скель, від бе­ре­га саж­нів за сто. Пів­ніч­но­го при­ча­лу ми не зна­й­шли. Як­що він до­сі іс­нує, то ми, ма­буть, про­ґа­ви­ли йо­го в пі­ть­мі вчо­ра вно­чі. А як­що за­раз по­пли­ве­мо на­зад про­ти те­чії, то у ту­ма­ні мо­же­мо зно­ву про­ми­ну­ти йо­го, то­ді всі зу­сил­ля йдуть на­ні­вець. На жаль, при­йде­ть­ся ві­ді­йти від рі­ки та до­бу­ва­ти­ся до во­ло­ка, як ви­йде.

— Це бу­ло б склад­но, на­віть ко­ли б тут бу­ли тіль­ки лю­ди, — за­ува­жив Бо­ро­мир.

— А все ж та­ки це тре­ба зро­би­ти.

— Тре­ба — зро­би­мо, — ска­зав Гім­лі. — За­па­м’я­тай, Бо­ро­ми­ре: на важ­ко­му шля­ху лю­ди­на від­ста­не, а гном прой­де, на­віть з тя­га­рем удві­чі важ­чим, ніж він сам!

За­вдан­ня дій­с­но бу­ло важ­ким, але за­гін йо­го здо­лав. Чов­ни роз­ван­та­жи­ли, ре­чі пе­ре­не­с­ли на­го­ру, де бе­рег був май­же рів­ний. По­тім чов­ни ви­тяг­ли з во­ди та по­не­с­ли. З якої де­ре­ви­ни, яко­го де­ре­ва, що рос­те у зем­лях ель­фів, зро­би­ли їх, на­віть Ле­го­лас не знав; міц­не, во­но ма­ло на ди­во ма­лу ва­гу: Мер­рі з Пі­ном удвох змо­г­ли про­нес­ти свій чо­вен по рів­ній до­ро­зі. Але на під­йо­мі бу­ли роз­ки­да­ні бри­ли вап­ня­ку, ґрунт між ни­ми вкри­ва­ли ча­гар­ник та тра­ва, а за­рос­ті ожи­ни на кру­тих схи­лах змі­ню­ва­ли­ся баг­нис­ти­ми ка­лю­жа­ми — во­да то­чи­ла­ся з вер­х­ніх те­рас; щоб про­тяг­ти там чов­ни, зна­до­би­лись зу­сил­ля двох чо­ло­ві­ків.

Бо­ро­мир з Ара­гор­ном за­й­ня­ли­ся цим, а ін­ші, ко­жен на свій лад, ви­дря­па­лись з ван­та­жем за ни­ми слі­дом. На­реш­ті все до­ста­ви­ли до стеж­ки, а то­ді вже всім за­го­ном ру­ши­ли упе­ред без особ­ли­вих пе­ре­шкод, як­що не ра­ху­ва­ти ве­рес­ко­вих ку­щів та ка­м’я­нис­тих оси­пів. Ту­ман ще ви­сів над трі­щи­ну­ва­ти­ми бески­да­ми, по­кри­вав рі­ку: во­на, не­ви­ди­ма, кле­ко­ті­ла злі­ва, об­ми­на­ю­чи зуб­ці Сарн‐Ге­бі­ру. Дві­чі му­си­ли во­ни хо­ди­ти ту­ди та на­зад, перш ніж усе пе­ре­не­с­ли бла­го­по­луч­но на пів­ден­ний при­чал.

Там во­лок знов за­вер­тав до во­ди та по­ло­то спус­кав­ся у ма­лень­ку не­гли­бо­ку за­то­ку, ви­ри­ту не люд­сь­ки­ми ру­ка­ми, а стру­ме­ня­ми, що па­да­ли з Сарн‐Ге­бі­ру по ни­зь­ко­му хви­ле­ло­му. Він да­ле­ко ви­да­вав­ся у во­ду, а за ним зді­й­ма­лась кру­та ске­ля, не за­ли­ша­ю­чи про­хо­ду для пі­ших.

Ми­нув пів­день, на­бли­жа­лись по­хму­рі су­тін­ки. У ту­ма­ні ви­ру­ва­ли, рев­ли по­ро­ги. Ман­д­рів­ни­ки си­ді­ли бі­ля во­ди. Во­ни вто­ми­ли­ся, хо­ті­ли спа­ти, на ду­ші в них бу­ло по­хму­ро, як і на­в­кру­ги.

— Ну, ось ми й на міс­ці, — бур­к­нув Бо­ро­мир. — І тут му­си­мо про­вес­ти ще од­ну ніч, бо нам тре­ба доб­ре від­по­чи­ти. Як би не хо­тів Ара­горн плив­ти че­рез Ар­го­нат уно­чі — ми усі за­над­то вто­ми­ли­ся, крім, яс­на річ, не­втомно­го гно­ма.

Гім­лі не від­по­вів — він си­дів, клю­ю­чи но­сом.

— Від­по­чи­не­мо тут, скіль­ки змо­же­мо, — ска­зав Ара­горн. — Зав­т­ра знов му­си­мо плив­ти удень. Як­що тіль­ки по­го­да не змі­ни­ть­ся, не під­ве­де нас, встиг­не­мо ви­слиз­ну­ти не­ви­ди­мо для будь‐яких очей зі схід­но­го бе­ре­га. Але сьо­год­ні тре­ба по­пар­но ча­ту­ва­ти: три го­ди­ни спи­мо, од­ну — сте­ре­же­мо.

Вно­чі не тра­пи­лось ні­чо­го страш­ні­шо­го за дріб­ний до­щи­чок за го­ди­ну до сві­тан­ку. Ко­ли роз­вид­ні­лось, Хра­ни‐те­лі від­плив­ли, на­ма­га­ю­чись три­ма­ти­ся ближ­че до за­хід­но­го бе­ре­га. Ту­ман рід­шав, але бе­ре­го­ві стрім­ча­ки ледь про­гля­да­ли — спо­чат­ку ни­зь­кі, во­ни зрос­та­ли, пе­ре­тво­рю­ю­чись на сті­ни, оми­ті стрім­кою те­чі­єю. Опів­дні хма­ри спус­ти­ли­ся ниж­че, пі­шов си­ль­ний дощ. Щоб чов­ни не залля­ло, на­тяг­ли шкі­ря­ні по­криш­ки й по­плив­ли да­лі, по­клав­ши вес­ла; ні по­пе­ре­ду, ні оба­біч ні­чо­го не бу­ло вид­но за сі­рою стру­мистою за­ві­сою. Але дощ не­за­ба­ром ущух. По­ма­лу не­бо про­яс­ні­ло, по­тім хма­ри роз­пов­з­ли­ся, їх­ні ску­йов­дже­ні пас­ма по­плив­ли на пів­ніч, до­го­ри про­ти те­чії. Ту­ман роз­та­нув. Пе­ред ман­д­рів­ни­ка­ми ле­жа­ло ши­ро­ке між­гі­р’я з кру­ти­ми ске­ляс­ти­ми бе­ре­га­ми. По ви­сту­пах та ву­зь­ких щі­ли­нах де‐не‐де лі­пи­лись до ка­мін­ня то­нень­кі де­ре­ва. Річ­не ко­ри­то ста­ло ву­зь­ким, те­чія при­ско­ри­лась. Те­пер, що б не ско­їлось, вже не­мож­ли­во бу­ло ані звер­ну­ти, ані зу­пи­ни­тись. Звер­ху го­лу­бі­ло не­бо, а по­пе­ре­ду по­ста­ва­ли, за­сту­па­ю­чи сон­це, го­ри Емін‐Мейл — зда­ля во­ни зда­ва­ли­ся щі­ль­ною сті­ною.

По­тім Фро­до по­ба­чив вда­ли­ні дві ве­ли­ких ске­лі, схо­жі на ве­жі чи стов­пи — ши­ро­кі, зло­віс­ні, на­ви­са­ли во­ни над рі­кою з обох бо­ків. Між ни­ми від­кри­вав­ся ву­зь­кий про­хід. Рі­ка по­тяг­ла чов­ни ту­ди.

— Ди­ві­ть­ся — ось Ар­го­нат, Стов­пи Ко­ро­лів! — під­хо­пив­ся Ара­горн. — Нас не­се до них. Три­май­те чов­ни в од­ну лі­нію та по­да­лі один від од­но­го. Не ви­ходь­те із стриж­ня!

Чим ближ­че, тим ске­лі ста­ва­ли ви­щи­ми і все біль­ше на­га­ду­ва­ли Фро­до мов­чаз­них та гріз­них гі­ган­тів. Зго­дом він упев­нив­ся, що це на­справ­ді гі­ган­ти: ста­ро­дав­ні май­с­т­ри ви­рі­зь­би­ли їх, і ані сон­це, ані до­щі не­зчис­лен­них зим не стер­ли ве­лич­них рис. На мо­гут­ніх під­ва­ли­нах, що пі­ді­й­ма­лись із во­ди, сто­я­ли двоє ко­ро­лів; слі­пі очі з‐під ви­щер­б­ле­них брів усе ще по­хму­ро ди­ви­ли­ся на пів­ніч. Оби­два здій­ня­ли лі­ву ру­ку у за­сте­реж­но­му жес­ті, а в пра­ви­ці три­ма­ли со­ки­ру; їх­ні го­ло­ви увін­чу­ва­ли шо­ло­ми з ко­ро­ною; трі­щи­ни сіт­кою опле­ли ці ка­м’я­ні ко­ро­ни. Ве­ли­кою си­лою та гід­ніс­тю ві­я­ло до­сі від цих мов­чаз­них стра­жів ко­ро­лів­с­т­ва, що дав­но вже зник­ло у хви­лях ча­су. Тре­пет охо­пив Фро­до, він зі­щу­лив­ся, при­крив очі й не на­ва­жив­ся по­гля­ну­ти, ко­ли під­плив­ли ближ­че. На­віть Бо­ро­мир схи­лив го­ло­ву, ко­ли чов­ни за­круж­ля­ли, тен­діт­ні та лег­кі, як осін­нє лис­тя, у віч­ній ті­ні ли­ца­рів Ну­ме­но­ру. Так уві­йшли во­ни до роз­кри­тих тем­них Во­ріт.

Ви­со­ко пі­ді­й­ма­лись пря­мо­вис­ні урви­ща, не­яс­но вид­ні‐лось да­ле­ке не­бо. Чор­ні во­ди лун­ко гур­ко­ті­ли, ві­тер по­свис­ту­вав уго­рі. Фро­до опус­тив го­ло­ву на ко­лі­на й по­чув, як Сем по­пе­ре­ду ре­пе­тує:

— Ой, ли­шень­ко! Що за міс­ци­на жах­ли­ва! Дай­те‐но , ме­ні ви­ліз­ти геть з чов­на, до кін­ця днів сво­їх до жод­ної ка­лю­жі не пі­ді­й­ду, не те що до рі­ки!

— Не бі­йтесь ні­чо­го! — ска­зав хтось у них за спи­ною. Фро­до озир­нув­ся і по­ба­чив Блу­ка­ча... ні, то був не Блу­кач, не при­гні­че­ний не­по­го­дою Слі­до­пит. На кор­мі, гор­до­ви­то ви­ст­рун­чив­шись, си­дів Ара­горн, син Ара­хор­на. Вправ­ни­ми ру­ха­ми на­прав­ляв він чо­вен, кап­тур йо­го був від­ки­ну­тий на пле­чі, тем­не во­лос­ся во­ру­шив ві­тер, очі ся­я­ли. Ко­роль‐ви­гна­нець по­вер­тав­ся до сво­їх зе­мель.

— Не бі­йтесь! — по­вто­рив він. — Дав­но вже мрі­яв я по­ба­чи­ти по­до­би Іс­іл­ду­ра та Ана­рі­о­на, мо­їх да­ле­ких пред­ків. В їх­ній ті­ні Еле­са­ру, чи Ара­гор­ну, си­но­ві Ара­хор­на з до­му Ва­лан­ді­ла, си­на Іс­іл­ду­ра, на­щад­ка Елен­ді­ла, не­ма чо­го бо­я­ти­ся! — Очі йо­го по­тем­ні­ша­ли, і він до­дав ти­хо, сам до се­бе: — Ех, чо­му не­ма з на­ми Ган­даль­фа! Сер­це кли­че ме­не до Мі­нас‐Ано­ру, до стін мо­го міс­та... Ку­ди ж ме­ні те­пер іти?

Від­лун­ня віт­ру, во­ди й гуч­но­го ка­мін­ня ви­пов­ни­ло дов­ге між­гі­р’я. Во­но де­що за­ги­на­ло­ся на за­хід, і спо­чат­ку все бу­ло тем­не по­пе­ре­ду; але не­за­ба­ром Фро­до по­мі­тив сві­тлу шпа­ри­ну. Ма­ло‐по­ма­лу во­на ста­ва­ла шир­шою, на­реш­ті чов­ни ви­не­с­ло на світ­ло, на ши­ро­ке пле­со. Сон­це, що дав­но вже про­ми­ну­ло по­лу­день, ся­я­ло у не­бі між хма­рок. Во­ди роз­ли­ли­ся по кругля­с­тій уло­го­ви­ні Нан‐Хи­то­ель, за­м­к­не­ній стрім­ки­ми сі­ри­ми бески­да­ми; во­ни по­ро­с­ли де­ре­ва­ми, але вер­хів­ки бу­ли го­ли­ми і хо­лод­но ви­блис­ку­ва­ли на сон­ці.

На да­ле­ко­му, пів­ден­но­му кін­ці озе­ра зді­й­ма­лись три пі­ки. Той, що по­се­ре­ди­ні, був тро­хи ви­су­ну­тий упе­ред та ві­до­крем­ле­ний від ін­ших, по су­ті, то був ос­т­рів. Рі­ка об­ті­ка­ла йо­го дво­ма ру­ка­ва­ми, роз­сі­ва­ю­чи іс­к­ри во­дя­но­го пи­лу.

Звід­ти ві­тер ніс при­глу­ше­ний від­стан­ню ни­зь­кий гур­кіт, схо­жий на від­да­ле­ний гур­кіт гро­му.

— Оце і є Кре­мінь‐ске­ля, або ж Тол‐Бран­дір, — ска­зав Ара­горн, по­ка­зу­ю­чи на ви­со­кий пік. — Лі­во­руч Амон‐Ло, пра­во­руч — Амон‐Хин, ви­со­ти Слу­ху та Зо­ру. За ча­сів ве­ли­ких ко­ро­лів там влаш­ту­ва­ли особ­ли­ві до­зор­ні ви­шки з си­дін­ня­ми. А на Тол‐Бран­дір, як ка­жуть, не сту­па­ла но­га ні лю­ди­ни, ні зві­ра. Ще до но­чі ми на­бли­зи­мось до них — чу­є­те не­вмов­ка­ю­чий по­клик Ра­у­ро­су?

Хра­ни­те­лі до­зво­ли­ли со­бі тро­хи від­по­чи­ти, пли­ву­чи за те­чі­єю, що пря­му­ва­ла уз­довж се­ре­ди­ни озе­ра. Під­жи­ви­ли­ся, а по­тім узя­ли­ся за вес­ла — тре­ба бу­ло по­спі­ша­ти. Схи­ли за­хід­них гор­бів по­кри­ла тінь, сон­це по­чер­во­ні­ло; де‐не‐де крізь ту­ман про­зи­ра­ли пер­ші зір­ки. Три пі­ки по­пе­ре­ду тем­ні­ли у су­тін­ках. Ра­у­рос гри­мів гро­мо­вим гур­ко­том. Ніч уже вкри­ла рі­ку, ко­ли чов­ни на­реш­ті уві­йшли до ті­ні гір.

Де­ся­тий день пла­ван­ня скін­чив­ся. Глу­хо­мань за­ли­ши­лась по­за­ду. За­гін не міг по­су­ва­тись да­лі, не зро­бив­ши ви­бо­ру між схо­дом та за­хо­дом. Ос­тан­нє, го­лов­не за­вдан­ня по­хо­ду під­сту­пи­ло до них впри­тул.

Роз­діл 10
ЗА­ГІН РОЗ­ДІ­ЛЯ­Є­ТЬ­СЯ

Ара­горн на­пра­вив чов­ни до пра­во­го ру­ка­ва рі­ки. Тут, на за­хід­но­му бе­ре­зі, у за­тін­ку Тол‐Бран­ді­ру, від під­ніж­жя Амон‐Хи­ну до во­ди спус­кав­ся зе­ле­ний луг. За ним по­чи­нав­ся по­ло­гий під­йом; де­ре­ва ро­с­ли бі­ля під­ніж­жя та уз­довж бе­ре­га озе­ра. Звід­ти, з не­по­міт­но­го дже­ре­ла, ви­ті­кав стру­мок, що жи­вив лу­го­ву тра­ву,

— Ось вже й Парт‐Га­лен, При­чаль­ний луг, — ска­зав Ара­горн. — Вліт­ку тут, яс­на річ, бу­ло біль­ше за­тиш­ку. Ну, спо­ді­вай­мо­ся, що ли­хо ще не про­ник­ло сю­ди.

Во­ни ви­тяг­ли чов­ни на бе­рег та роз­та­шу­ва­лись та­бо­ром на тра­ві. До­мо­ви­ли­ся ча­ту­ва­ти, але во­рог ні­чим не ви­яв­ляв се­бе, а Гор­лум, як­що й зу­мів ви­сте­жи­ти їх, за­ли­шив­ся не­ви­ди­мим та не­чут­ним. А все ж та­ки вно­чі Ара­гор­ну ста­ло не­спо­кій­но; він кру­тив­ся уві сні, про­ки­дав­ся, під­вів­ся ще до­сві­ту і пі­ді­й­шов до Фро­до, що сто­яв на ча­тах.

— Чо­го ти під­вів­ся? — зди­ву­вав­ся Фро­до. — Адже за­раз не твоя чер­га?

— Сам не знаю. Три­во­га му­чить. А ну­мо по­гля­не­мо на твій меч!

— Для чо­го? Во­ро­ги бли­зь­ко?

— По­ди­ви­мось, що по­ка­же Жа­ло.

Фро­до ви­тяг ель­фій­сь­кий кли­нок з пі­хов — той ледь сві­тив­ся. Го­біт по­хню­пив­ся.

— Ор­ки! Ма­буть, не ду­же бли­зь­ко, але й не да­ле­ко...

— Цьо­го я й по­бо­ю­вав­ся, — спо­хмур­нів Ара­горн. — Втім, мож­ли­во, во­ни на тім бе­ре­зі. Жа­ло сві­ти­ть­ся тьма­во, — мо­же, це прос­то шпи­гу­ни Мор­до­ру веш­та­ю­ть­ся дов­ко­ла Амон‐Ло. Ме­ні ще не до­во­ди­ло­ся чу­ти, щоб ор­ки лі­зли на Амон‐Хин. Але у ли­ху до­бу на­віть не­ймо­вір­не трап­ля­є­ть­ся. Адже Мі­нас‐Ті­ріт вже не охо­ро­няє пе­ре­пра­ви че­рез Ан­ду­їн. Зав­т­ра му­си­мо ді­я­ти обе­реж­но.

Сві­та­нок був схо­жий на за­гра­ву від по­же­жі. На схо­ді, не­мов клу­би чор­но­го ди­му, ни­зь­ко над зем­лею сте­ли­ли­ся хма­ри; вра­ніш­нє сон­це ос­ві­ти­ло їх зі спо­ду по­хму­рим баг­ро­вим світ­лом, але швид­ко пе­ре­тя­ло хма­ри, ви­плив­ло у чис­те не­бо та по­зо­ло­ти­ло вер­ши­ну Тол‐Бран­ді­ру. Фро­до дов­го ди­вив­ся на схід, на ви­со­кий ос­т­рів. Йо­го схи­ли пі­ді­й­ма­лись з бис­т­рої во­ди май­же пря­мо­вис­но. На кру­чу ви­дря­пу­ва­лись де­ре­ва, так що кро­на од­но­го бу­ла на рів­ні ко­рін­ня дру­го­го; а ви­ще знов стир­ча­ли не­здо­лан­ні сі­рі ске­лі, увін­ча­ні дов­гим ка­м’я­ним шпи­лем. Хма­ри пта­хів но­си­ли­ся над ним, а біль­ше ні­чо­го жи­во­го не бу­ло вид­ко.

Піс­ля сні­дан­ку Ара­горн скли­кав усіх на ра­ду.

— На­став на­реш­ті день ви­бо­ру, — ска­зав він. — Дов­го ми від­кла­да­ли йо­го, дов­го ді­ли­ли, мов бра­ти, всі труд­но­щі по­хо­ду. Що вді­є­мо те­пер? По­вер­не­мо на за­хід з Бо­ро­ми­ром та при­єд­на­є­мось до вій­ни, що ве­де Гон­дор, чи на схід, у кра­ї­ну Ті­ні та Стра­ху? Мо­же­мо роз­ді­ли­тись, то­ді ко­жен сам обе­ре свій шлях. Ви­рі­шу­ва­ти тре­ба швид­ко, дов­го за­ли­ша­тись тут не мож­на. Ми зна­є­мо, що во­рог на схід­но­му бе­ре­зі; але ор­ки мо­жуть опи­ни­ти­ся на цьо­му та­кож.

Дов­го си­ді­ли дру­зі мов­ч­ки, не­ру­хо­мо. На­реш­ті Ара­горн ска­зав:

— На жаль, Фро­до, цей тя­гар та­кож ля­же на те­бе. Ти — Хра­ни­тель, об­ра­ний Ра­дою, то­бі рі­ша­ти. Я тут да­ва­ти по­рад не мо­жу. Ме­ні з Ган­даль­фом не зрів­ня­ти­ся, от­же, хоч як би я не на­ма­гав­ся за­мі­ни­ти йо­го, на­віть при­близ­но не знаю, як роз­су­див би він сьо­год­ні — як­що вза­га­лі мав якісь за­зда­ле­гідь скла­де­ні пла­ни. Ціл­ком ймо­вір­но, що й Ган­дальф по­ли­шив би ви­бір за то­бою. Та­ка вже твоя до­ля.

Фро­до від­по­вів не від­ра­зу.

— Я знаю, тре­ба по­спі­ша­ти, — по­ві­ль­но про­мо­вив він. — Але по­ки що ні­чо­го не мо­жу ви­рі­ши­ти. Тяж­ко це... Дай­те хоч го­ди­ну, я все об­мір­кую. До­зво­ль­те ме­ні по­бу­ти на­один­ці!

Ара­горн по­гля­нув на ньо­го з гли­бо­ким спів­чут­тям.

— Га­разд, Фро­до, си­не Дро­го, ти ма­ти­меш цю го­ди­ну, і ти про­ве­деш її сам. Ми пі­дож­де­мо тут, а ти пі­ди по­гу­ляй. Тіль­ки не за­ходь да­ле­ко, щоб міг по­кли­ка­ти, як­що зна­до­би­ть­ся.

Фро­до по­хи­тав го­ло­вою на знак зго­ди. Сем, що стур­бо­ва­но спо­сте­рі­гав за ним, теж по­хи­тав го­ло­вою і по­ду­мав: «Спра­ва прос­та, як дві­чі два, але не ли­чить Се­му Гем­д­жи ліз­ти, ку­ди не за­про­си­ли, пря­мо за­раз!»

Фро­до під­вів­ся й пі­шов. Від Се­ма не при­хо­ва­ло­ся, що всі ста­ран­но уни­ка­ли ди­ви­ти­ся йо­му услід, ли­ше Бо­ро­мир не зво­див очей з Фро­до, до­ки той не зник за де­ре­ва­ми бі­ля у під­ніж­жя Амон‐Хи­ну.

Фро­до спо­чат­ку плен­тав­ся по лі­су на­вман­ня, по­тім но­ги са­мі по­не­с­ли йо­го у го­ру. Він зна­й­шов лед­ве по­міт­ні за­лиш­ки ста­ро­дав­ньої до­ро­ги. Там, де ске­лі бу­ли за­над­то стрім­ки­ми, ко­лись ви­ру­ба­ли схо­ди, але те­пер, по­гри­зе­ні зу­бом ча­су, во­ни по­т­ріс­ка­лись, по­ви­ти­ра­лись, і ко­рін­ня де­рев роз­ко­ло­ло їх. Фро­до дря­пав­ся ку­ди за­ма­не­ть­ся, по­ки не ви­йшов на тра­в’я­нис­ту га­ля­ви­ну. її ото­чи­ли го­ро­би­ни, а по­се­ре­ди­ні ле­жав ве­ли­кий плас­кий ка­мінь. Зі схід­но­го бо­ку га­ля­ви­на бу­ла від­кри­та, і її залля­ло світ­ло вра­ніш­ньо­го сон­ця. Фро­до зу­пи­нив­ся й по­гля­нув че­рез рі­ку вниз, на Тол‐Бран­дір та пта­хів, що круж­ля­ли по­над во­дою бі­ля не­при­ступ­но­го ос­т­ро­ва. Ре­вів мо­гут­ній Ра­у­рос, ни­зь­кий од­но­ма­ніт­ний сту­гін, не­мов бит­тя сер­ця, сто­яв у по­віт­рі.

Фро­до при­сів на ка­мінь, під­пер ру­кою під­бо­рід­дя й по­ди­вив­ся на схід, але не по­ба­чив ні­чо­го. У дум­ках пе­ре­брав він усі по­дії з то­го ча­су, ко­ли Бі­ль­бо по­ки­нув Край, при­га­дав усі про­мо­ви Ган­даль­фа. Дні ми­на­ли, а рі­шен­ня ні­як не скла­да­ло­ся.

Рап­том Фро­до отя­мив­ся від роз­ду­мів, ви­раз­но від­чув­ши во­ро­жий по­гляд. Він ско­чив та озир­нув­ся, але, як не див­но, по­ба­чив тіль­ки Бо­ро­ми­ра.

— Ме­ні за те­бе страш­но, Фро­до, — ска­зав він з доб­ро­зич­ли­вою по­сміш­кою, під­хо­дя­чи ближ­че. — Як­що Ара­горн має ра­цію і ор­ки бли­зь­ко, ні­ко­му з нас не мож­на блу­ка­ти по­один­ці, а то­бі тим па­че: адже від те­бе ба­га­то чо­го за­ле­жить! В ме­не теж важ­ко на сер­ці. Ко­ли вже ми зу­стрі­лись, мо­же, по­го­во­ри­мо тро­хи? А там, ди­вись, і по­лег­шає. Ко­ли спів­роз­мов­ни­ків ба­га­то, су­пе­реч­ки три­ва­ють без кін­ця, а двоє як‐не­будь до­мов­ля­ть­ся!

— Спа­си­бі за спів­чут­тя, — від­гук­нув­ся Фро­до. — Тіль­ки на­в­ряд чи роз­мо­ви ме­ні до­по­мо­жуть. Я й без то­го знаю, що му­шу ро­би­ти, але бо­ю­ся — бо­ю­ся, Бо­ро­ми­ре!

Не­втом­но гри­мів Ра­у­рос. Бо­ро­мир мов­чав. Ві­тер ше­по­тів у віт­ті де­рев. Фро­до ті­па­ло, мов у про­пас­ни­ці.

— А ти не вва­жа­єш, що страж­дан­ня твої мар­ні? — спи­тав Бо­ро­мир, сі­да­ю­чи по­ряд з го­бі­том. — Я хо­чу то­бі до­по­мог­ти. Ко­ли ви­бра­ти важ­ко, по­тріб­на по­ра­да. Чи не по­слу­ха­єш ме­не?

— Я, ли­бонь, знаю, що ти по­ра­диш. Рі­шен­ня ні­би­то й ро­зум­не, та ось тіль­ки ду­ша моя йо­му опи­ра­є­ть­ся!

— Опи­ра­є­ть­ся? Але чо­му? — різ­ко спи­тав Бо­ро­мир.

— То­му, що то­ді рух упо­ві­ль­ни­ть­ся. То­му, що так я від­дам пе­ре­ва­гу лег­шо­му шля­ху... А ще... як­що вже ка­за­ти від­вер­то... я не до­ві­ряю си­лі та на­дій­нос­ті лю­дей.

— А чи не са­ме ця си­ла стіль­ки ро­ків по­тай охо­ро­ня­ла ваш ма­лень­кий Край?

— О, у муж­нос­ті тво­є­му пле­ме­ні не від­мо­виш. Але світ змі­ню­є­ть­ся. Чи на­справ­ді та­кі міц­ні сті­ни Мі­нас‐Ті­рі­ту? Як­що во­ни впа­дуть, що то­ді?

— Ми з чес­тю за­ги­не­мо. Втім, чо­го б це їм ні з то­го ні з сьо­го впас­ти?

— По­ки іс­нує Пер­с­тень...

— А! Пер­с­тень! — очі Бо­ро­ми­ра за­бли­ща­ли. — Пер­с­тень! Чи не див­но: та­ка ма­ла дріб­нич­ка — і та­кі стра­хи, сум­ні­ви? Нік­чем­ний пер­с­те­ник! Я на­віть не встиг при­ди­ви­ти­ся до ньо­го при на­ра­ді у Ел­рон­да. Мож­на за­раз по­гля­ну­ти?

Сер­це Фро­до за­хо­ло­ло. Ла­гід­ний, друж­ній ви­раз не зник з об­лич­чя Бо­ро­ми­ра, але чо­му так див­но бли­щать йо­го очі?

— Пер­с­тень кра­ще не чі­па­ти, — ко­рот­ко від­по­вів Фро­до.

— Як хо­чеш. Ме­ні все од­но. А го­во­ри­ти про ньо­го мож­на? Вас усіх чо­гось тур­бує тіль­ки, як йо­го ви­ко­рис­тає Во­рог. Але чо­му б не ви­ко­рис­та­ти йо­го за­ра­ди доб­рої спра­ви? Світ змі­ню­є­ть­ся, ка­жеш? Мі­нас‐Ті­ріт за­ги­не, як­що Пер­с­тень бу­де у руці Во­ро­га. Але ж він — у нас?

— Не­вже ти за­був, що ка­за­ли на Ра­ді? Ми не мо­же­мо ко­рис­та­ти­ся Пер­с­нем: все, що бу­де до­сяг­ну­те за йо­го до­по­мо­гою, обер­не­ть­ся на зле.

Бо­ро­мир ско­чив і по­чав не­тер­п­ля­че хо­ди­ти по га­ля­ви­ні.

— Ти все про те ж са­ме! Ган­дальф, Ел­ронд, по­важ­ні осо­би, на­вчи­ли те­бе ду­ма­ти у та­кий спо­сіб. Ма­буть, для них за­гро­за іс­нує. Всі ці ель­фи, на­пі­ве­ль­фи та ма­ги, мож­ли­во, дій­с­но за­з­на­ють ли­ха. Але я час­то ду­маю: муд­рість це чи прос­то бо­я­гуз­т­во? Кож­не пле­м’я має свою вда­чу! Лю­дей, що ма­ють вір­ні сер­ця, ні­хто не спо­ку­сить! Ми сто­я­ли не­по­руш­но про­тя­гом дов­гих ро­ків ви­про­бу­вань. Нам по­тріб­на не вла­да ма­гів, а тіль­ки си­ла, щоб за­хис­ти­тись, си­ла для пра­вед­ної спра­ви. І в ли­ху го­ди­ну до­ля ви­но­сить з гли­бин Пер­с­тень Вла­ди. Це дар, по­вір ме­ні — дар во­ро­гам Мор­до­ру. Без­глуз­до не ви­ко­рис­та­ти йо­го, не на­пра­ви­ти зброю Во­ро­га про­ти ньо­го са­мо­го! Тіль­ки той, хто не знає стра­ху, не знає жа­лю, до­сяг­не пе­ре­мо­ги. Чо­го не зро­бить у та­ку до­бу во­їн, справ­ж­ній во­ло­дар? Чо­го б не зро­бив Ара­горн? А як­що він від­мов­ля­є­ть­ся, чим гір­ший за ньо­го Бо­ро­мир? Пер­с­тень на­ді­лив би ме­не си­лою, щоб під­ко­ря­ти лю­дей. Під мо­їми хо­руг­ва­ми зі­бра­лись би всі лю­ди. О, як би ми ро­зі­г­на­ли вій­сь­ко Мор­до­ру!

Бо­ро­мир кро­ку­вав усе швид­ше, роз­мов­ляв усе гуч­ні­ше. Він, зда­ва­ло­ся, за­був про Фро­до, роз­мір­ко­ву­ю­чи про фор­те­ці та зброю, про збір дру­жин; він скла­дав пла­ни ве­ли­ких со­ю­зів та май­бут­ніх сла­вет­них пе­ре­мог, він руй­ну­вав Мор­дор у по­рох, а сам ста­вав мо­гут­нім ко­ро­лем, муд­рим та доб­ро­зич­ли­вим...

Рап­том він зу­пи­нив­ся, мах­нув ру­ка­ми:

— А во­ни умов­ля­ють нас ви­ки­ну­ти Пер­с­тень! Я не ка­жу «зни­щи­ти» — це, ма­буть, бу­ло б доб­ре, як­би ро­зум міг ви­мис­ли­ти хоч най­мен­шу мож­ли­вість для то­го. Але та­кої мож­ли­вос­ті не­ма. Нам про­по­ну­ють по­сла­ти на­пів­ро­с­ли­ка на­вман­ня до Мор­до­ру — щоб да­ти Во­ро­го­ві на­го­ду по­вер­ну­ти Пер­с­тень. Бо­же­віл­ля!

Рап­том він при­га­дав, що Фро­до слу­хає, і по­вер­нув­ся до ньо­го.

— Адже ти, звіс­но, сам все ро­зу­мі­єш, дру­же? Ти бо­їш­ся? За та­ких об­ста­вин це мож­на ви­ба­чи­ти на­віть най­хо­роб­рі­шо­му! Але, мож­ли­во, це прос­то твій здо­ро­вий глузд обу­рю­є­ть­ся?

— Ні, це страх, — ска­зав Фро­до. — Прос­то страх. Але я ра­дий, що ти ска­зав усе так від­вер­то. Те­пер рі­шен­ня ба­чи­ть­ся ме­ні вже ви­раз­ні­ше.

— От­же, йде­мо до Мі­нас‐Ті­рі­ту? — ви­гук­нув Бо­ро­мир. Очі йо­го па­ла­ли, об­лич­чя на­пру­жи­лось.

— Ні, ти ме­не не­пра­ви­ль­но зро­зу­мів.

— Але ти по­жи­веш там, хо­ча б не­дов­го? — на­по­ля­гав Бо­ро­мир. — Моє міс­то вже не­да­ле­ко, а звід­ти йти до Мор­до­ру май­же стіль­ки ж, як звід­си. Ми дов­го блу­ка­ли у глу­ши­ні, чи мож­на ви­ру­ша­ти, не роз­ві­дав­ши як слід, що по­роб­ляє Во­рог? Пі­де­мо зі мною, Фро­до! Як­що вже ти не­од­мін­но му­сиш іти, то спер­шу не за­ва­дить тро­хи від­по­чи­ти. — Він друж­ньо по­клав ру­ку на пле­че Фро­до, але ру­ка трем­ті­ла від ледь при­бор­ка­но­го збу­джен­ня. Фро­до від­сах­нув­ся із три­во­гою по­гля­нув на Бо­ро­ми­ра: той був удві­чі ви­щий за ньо­го на зріст та на­ба­га­то си­ль­ні­ший.

— Не­вже ти не здо­ла­єш свою не­при­язнь? — ска­зав Бо­ро­мир. — Я чес­на лю­ди­на, не зло­дій, не зрад­ник. Ме­ні 1 по­тріб­ний твій Пер­с­тень, я не при­хо­вую. Не для се­бе, сло­во чес­ті! Не­вже ти не да­си хо­ча б спро­бу­ва­ти? По­зич ме­ні Пер­с­тень!

— Ні, ні! — крик­нув Фро­до. — Ра­да до­ру­чи­ла йо­го ме­ні!

— А те­пер Во­рог з на­шо­го влас­но­го дур­но­го ро­зу­му по­до­лає нас! — не стри­мав­ся Бо­ро­мир. — Ду­рень! Упер­тий ду­рень! З влас­ної во­лі ла­ден по­мер­ти та за­на­пас­ти­ти за­галь­ну спра­ву! Як­що хто зі смер­т­них має пра­во на Пер­с­тень, то це ну­ме­нор­ці, а не на­пів­ро­с­ли­ки. Ти одер­жав йо­го ви­пад­ко­во. Це без­глуз­до! Він міг ста­ти мо­їм. Він му­сить ста­ти мо­їм. Дай йо­го ме­ні!

Фро­до, не від­по­ві­да­ю­чи, від­сту­пив на кіль­ка кро­ків, так, щоб плас­кий ка­мінь роз­ді­лив їх.

— Не тре­ба так хви­лю­ва­тись, дру­же! — ла­гід­ні­шим то­ном за­го­во­рив Бо­ро­мир. — По­зба­виш­ся Пер­с­ня, по­збу­деш­ся всіх стра­хів та сум­ні­вів... Як­що хо­чеш, зви­ну­ва­чуй ме­не, мо­жеш ска­за­ти, що я від­няв йо­го си­ло­міць. А я за­над­то си­ль­ний як на те­бе, не за­бу­вай про це, на­пів­ро­с­ли­ку! — ви­гук­нув він і рап­том, пе­рес­ко­чив­ши че­рез ка­мінь, ки­нув­ся на Фро­до. Йо­го гар­не, шля­хет­не об­лич­чя огид­но спо­тво­ри­ло­ся, ша­ле­на лють па­ла­ла в очах.

Фро­до від­ско­чив і зно­ву схо­вав­ся за ка­ме­нем. Йо­му за­ли­шив­ся тіль­ки один спо­сіб: трем­тя­чою ру­кою ви­тяг він Пер­с­тень з лан­цюж­ком та су­нув до ньо­го па­лець са­ме у ту мить, ко­ли Бо­ро­мир стриб­нув зно­ву. Гон­до­рець щось ви­гук­нув, на мить зди­во­ва­но за­вмер, а по­тім ша­ле­но за­бі­гав, ниш­по­ря­чи се­ред скель та за­рос­тей.

— Мер­зен­ний шах­раю! — во­лав він. — Дай тіль­ки вхо­пи­ти те­бе! Те­пер я збаг­нув, що ти за­ду­мав! Ти від­не­сеш Пер­с­тень Са­у­ро­но­ві та про­да­си нас усіх! Ти тіль­ки очі­ку­вав на­го­ди за­ма­ни­ти нас до пас­т­ки. Будь про­кля­тий ти та всі на­пів­ро­с­ли­ки! Тьма та смерть хай за­бе­руть вас! — Тут він спіт­к­нув­ся че­рез ка­мінь і впав до­лі­лиць на зем­лю. Кіль­ка хви­лин він ле­жав не­ру­хо­мо, не­мов влас­не про­клят­тя вра­зи­ло йо­го; по­тім рап­том роз­ри­дав­ся.

Тро­хи зго­дом він під­вів­ся, ви­тер ру­кою сльо­зи з очей.

— Що я тут на­го­во­рив? — ви­гук­нув він. — Що я на­ко­їв? Фро­до, Фро­до! По­вер­ни­ся! На ме­не якесь бо­же­віл­ля най­ш­ло, але все вже скін­чи­лось. По­вер­нись!

Він кли­кав да­рем­но. Фро­до на­віть не чув йо­го. Він вже був да­ле­ко, він ле­тів стрім­го­лов уго­ру по стеж­ці. Жах та го­ре стря­са­ли йо­го, пе­ред очи­ма сто­я­ло жор­с­то­ке об­лич­чя, бо­же­ві­ль­ний по­гляд Бо­ро­ми­ра.

Тіль­ки на­вер­ху Амон‐Хи­ну Фро­до зу­пи­нив­ся, від­са­пу­ю­чись. Не­мов крізь ту­ман він по­ба­чив ши­ро­ку круг­лу пло­щад­ку, бру­ко­ва­ну ве­ли­ки­ми пли­та­ми, з по­щер­б­ле­ним па­ра­пе­том. По­се­ред неї чо­ти­ри рі­зь­б­ле­ні опо­ри під­три­му­ва­ли ка­м’я­не си­дін­ня; до ньо­го ве­ли дов­гі схід­ці. Фро­до за­ліз ту­ди й сів, від­чу­ва­ю­чи се­бе ди­ти­ною, що, за­гу­бив­шись у лі­сі, від­най­ш­ла трон гір­сь­ких ко­ро­лів.

Спо­чат­ку він по­ба­чив не­ба­га­то. Він по­пав те­пер до ту­ман­но­го сві­ту ті­ней — адже Пер­с­тень він не зняв. По­тім ту­ман по­рід­шав, і йо­му від­кри­ли­ся склад­ні та різ­но­бар­в­ні ви­дін­ня, ма­лі, але ви­раз­ні, не­мов кар­тин­ки, роз­кла­де­ні на сто­лі, од­нак да­ле­кі, без­гуч­ні‐яс­к­ра­ві, жи­ві кар­ти­ни ні­мо­го та ні­би згорну­то­го сві­ту. Та­ку влас­ти­вість мав цей ка­мінь, Ка­ра­у­ль­не кріс­ло на ну­ме­нор­сь­кій Ве­жі Зо­ру, Амон‐Хи­ні.

Фро­до по­ди­вив­ся спо­чат­ку на схід, на прос­тір, не по­зна­че­ний на кар­тах, бе­зі­мен­ні рів­ни­ни, не­роз­ві­да­ні лі­си. По­ди­вив­ся він та­кож на пів­ніч, де світ­лою стріч­кою ле­жа­ла Ве­ли­ка Рі­ка, а Ім­лис­ті Го­ри зда­ва­лись ря­дом жор­с­т­ких зу­бів. На за­хід по­ди­вив­ся він — і по­ба­чив роз­ло­ги па­со­ви­сь­ка Ро­ха­на, і Ор­тханк, твер­ди­ню Ізен­гар­ду, чор­ну спи­цю. На пів­дні, пря­мо під но­га­ми Фро­до, Ан­ду­їн, зі­гнув­шись ту­гою хви­лею, спа­дав з ви­сот Ра­у­ро­су у бі­ло­пін­ну бе­зод­ню; рай­ду­га ви­гра­ва­ла на хма­рах во­дя­но­го пи­лу. А да­лі від­крив­ся Етер‐Ан­ду­їн, ши­ро­кі плав­ні, і без­ліч мор­сь­ких пта­хів, що бі­ло­сніж­ною хма­рою ви­та­ли під сон­цем, над не­скін­чен­ни­ми ря­да­ми хвиль мор­сь­ких, зе­ле­них із сріб­лом.

Але ку­ди б Фро­до не по­гля­нув, всю­ди по­мі­чав він озна­ки вій­ни. Ім­лис­ті Го­ри ки­ші­ли, мов му­раш­ник, ор­ка­ми, що ви­си­па­ли з ти­сяч пе­чер. Під кро­на­ми Чор­но­ліс­ся зі­йш­ли­ся у смер­те­ль­ній су­тич­ці з хи­жи­ми зві­ра­ми лю­ди та ель­фи.

Зем­лі Бе­ор­нін­гів па­ла­ли. Хма­ра ди­му сто­я­ла над Мо­рі­єю, дим за­сти­лав ме­жі Ло­рі­ену. Вер­ш­ни­ки мча­ли по тра­вах Ро­ха­ну; вов­ки су­ну­ли з Ізен­гар­ду. Вій­сь­ко­ві ко­раб­лі ви­хо­ди­ли в мо­ре з га­ва­ней Ха­ра­ду, зі схо­ду без­пе­рер­в­но тяг­лись лю­ди — ме­чо­нос­ці, спи­со­нос­ці, кін­ні луч­ни­ки, віз­ки вож­дів та на­ван­та­же­ні во­зи. Вся міць Чор­но­го Во­ло­да­ря при­йш­ла в рух.

По­тім, по­вер­нув­шись зно­ву на пів­день, Фро­до по­мі­тив Мі­нас‐Ті­ріт. Да­ле­ким та пре­крас­ним зда­вав­ся він; бі­лі сті­ни, ви­со­кі баш­ти, гор­до­ви­ті й до­ско­на­лі, у гір­сь­ко­му гніз­ді. Зуб­час­ті па­ра­пе­ти бли­ща­ли кри­цею, на шпи­лях ма­йо­рі­ли пра­по­ри. На­дія во­рух­ну­лась у сер­ці Фро­до. Але Мі­нас‐Ті­рі­ту про­ти­сто­я­ла ін­ша фор­те­ця — во­на бу­ла і біль­ша, і кра­ще укріп­ле­на. Ту­ди, на схід, ми­мо­во­лі звер­ну­лись очі Фро­до. По­гляд йо­го ков­з­нув по зруй­но­ва­них мо­стах Ос­гі­лі­а­ту, повз зя­ю­чі во­ро­та Мі­нас‐Мор­гу­лу, по го­рах, спо­ви­тих зли­ми ча­ра­ми, до Гор­го­ро­ту, жах­ли­вої до­ли­ни у зем­лях Мор­до­ру. Тьма за­сту­па­ла її від сон­ця— Крізь ім­лу про­би­ва­лось по­лу­м’я. Згуб­на го­ра ку­ри­лась, дим ве­ли­чез­ним стов­пом пі­ді­й­мав­ся до не­ба. Там на­реш­ті по­гляд Фро­до за­три­мав­ся: він по­ба­чив, од­ну по од­ній, сті­ни, баш­ти, бас­ті­о­ни — Чор­ний За­мок, не­здо­лан­но міц­ний, ве­жу, твер­ді­шу за ада­мант, за­ліз­ну го­ру, сталь­ні во­ро­та — Ба­рад‐Дур, твер­ди­ню Са­у­ро­на. І на­дія по­ки­ну­ла Фро­до.

Зне­на­ць­ка він вло­вив по­гляд, що шу­кав йо­го. Не­дрем­не Око, що ча­ту­ва­ло у Чор­но­му Зам­ку, Око, яке на­прав­ля­ла жор­с­то­ка, не­са­мо­ви­та во­ля, по­мі­ти­ло йо­го! Вра­жий по­гляд уп’яв­ся в ду­шу Фро­до з та­кою си­лою, не­мов жа­діб­ні па­ль­ці стис­ну­ли йо­го. Ще тро­хи, і го­бі­та бу­де при­ш­пи­ле­но до міс­ця, і ста­не точ­но ві­до­мо, де він... Око вже тор­к­ну­лось Амон‐Ло. Ков­з­ну­ло по­над Тол‐Бран­ді­ром... Фро­до зі­с­т­риб­нув з си­дін­ня, ско­цюр­бив­ся, на­тяг­нув на го­ло­ву кап­тур сі­ро­го пла­ща.

— Ні­за­що! Ні­за­що! — зак­ри­чав він, лед­ве впі­з­на­в­ши влас­ний го­лос, але тут же зір­вав­ся з міс­ця: — Я йду, так, йду до те­бе!

Він вже не тя­мив ні­чо­го. Аж ось, не­мов блис­кав­ка з да­ле­кої вер­ши­ни, ура­зив йо­го чийсь на­каз: «Зні­ми йо­го! Зні­ми! Дур­ни­ку, зні­ми Пер­с­тень! Пер­с­тень зні­ми!»

Дві си­ли зма­га­лись те­пер за Фро­до. На мить між ни­ми вста­но­ви­ла­ся рів­но­ва­га, і го­біт зі­гнув­ся від жор­с­то­кої му­ки, але тут же став сам со­бою — Фро­до Тор­бин­сом, а не Оком і не Го­ло­сом. Те­пер він міг ви­би­ра­ти ві­ль­но, ось тіль­ки ча­су для ви­бо­ру за­ли­ши­лось лиш на од­ну мить. Він зір­вав Пер­с­тень з па­ль­ця й по­ба­чив, що сто­їть по­се­ред яс­но­го дня на­в­ко­ліш­ках бі­ля ка­м’я­но­го си­дін­ня. Чор­на тінь, не­мов ру­ка, що схи­би­ла та не влу­чи­ла в ціль, пройш­ла над Амон‐Хи­ном, про­стяг­лась на за­хід і щез­ла. Не­бо ста­ло те­пер зо­всім чис­тим, си­нім, у кро­нах де­рев ви­спі­ву­ва­ли пташ­ки.

Фро­до під­вів­ся, стра­шен­но втом­ле­ний, але спо­кій­ний; Від ду­ші в ньо­го від­ляг­ло, во­ля зміц­ніла. Він го­лос­но ска­зав:

— Те­пер я зроб­лю те, що му­шу. При­най­м­ні, од­не ме­ні яс­но: Пер­с­тень ли­хо­діє на­віть се­ред на­шо­го за­го­ну, і по­ки не на­ко­їв ще гір­шо­го ли­ха, йо­го тре­ба від­нес­ти геть. Я пі­ду один. Де­ко­му я не мо­жу до­ві­ря­ти, а ін­ші, ко­му я ві­рю, ме­ні за­над­то до­ро­гі: бі­до­ла­га Сем, і Мер­рі, і Пін... Та й Блу­кач теж: він по­ри­ва­є­ть­ся до Мі­нас‐Ті­рі­ту, і там він особ­ли­во зна­до­би­ть­ся те­пер, ко­ли Бо­ро­мир під­дав­ся злу. Я пі­ду один, і не­гай­но.

Він по­спіш­но спус­тив­ся по стеж­ці на­зад до го­ро­би­но­вої га­ля­ви­ни, де роз­мов­ляв з Бо­ро­ми­ром, зу­пи­нив­ся й при­слу­хав­ся. Йо­му по­чув­ся шум та пе­ре­к­лик го­ло­сів у лі­сі над бе­ре­гом, десь уни­зу.

— Во­ни бу­дуть шу­ка­ти ме­не... Ці­ка­во, чи дов­го я вже від­сут­ній? А по­чу­ваю я се­бе так, не­мов ба­га­то го­дин ми­ну­ло. — Він за­ва­гав­ся був і про­мур­мо­тів: — Що я мо­жу вді­я­ти? Я му­шу йти за­раз або ж вза­га­лі не пі­ду. Біль­ше на­го­ди не бу­де. Ду­же, ду­же не хо­че­ть­ся їх по­ки­да­ти, тим біль­ше ось так, без по­яс­нень. Але во­ни, без­пе­реч­но, все зро­зу­мі­ють. Сем зро­зу­міє обо­в’яз­ко­во. А що ме­ні ще за­ли­ша­є­ть­ся?

По­ві­ль­но ви­тяг він Пер­с­тень та знов на­дів. Зник­нув­ши з ви­ди­мо­го сві­ту, він спус­тив­ся з го­ри, і кро­ки йо­го бу­ли ледь чут­ні, ти­х­ше шур­хо­ту віт­ру у тра­ві.

А су­пут­ни­ки Фро­до ще дов­го че­ка­ли на бе­ре­зі. Спо­чат­ку во­ни мов­ча­ли, за­не­по­коє­но по­хо­джа­ю­чи ту­ди‐сю­ди, по­тім сі­ли у ко­ло та спро­бу­ва­ли по­роз­мов­ля­ти про сто­рон­ні спра­ви; зга­ду­ва­ли шлях, що вже здо­ла­ли, не­без­пе­ки та при­го­ди, роз­пи­ту­ва­ли Ара­гор­на про дав­ню іс­то­рію Гон­дор­сь­ко­го ко­ро­лів­с­т­ва, про ті улам­ки ко­лиш­ньої ве­ли­чі, що збе­рег­ли­ся тут, у ста­ро­вин­ній при­кор­дон­ній об­лас­ті Емін‐Мейл: про ка­м’я­ні ста­туї ко­ро­лів, сто­ро­жо­ві ве­жі Амон‐Хи­ну та Амон‐Ло, про ве­ли­чез­ні схо­ди за во­до­спа­да­ми Ра­у­ро­су. Але і дум­ки, й сло­ва їх­ні по­с­тій­но пе­ре­хо­ди­ли до Фро­до та Пер­с­ня. Яке рі­шен­ня при­й­ме Фро­до? Чо­му так ва­га­є­ть­ся?

— Він, на мою дум­ку, ви­рі­шує, який шлях най­більш без­на­дій­ний, — при­пус­тив Ара­горн. — Бо тут дій­с­но є над чим по­мір­ку­ва­ти. З тих пір, як Гор­лум ви­с­лі­див нас і та­єм­ни­ці на­шо­го за­го­ну, без сум­ні­ву, вже не іс­нує, ру­ши­ти на схід — це май­же без­на­дій­на спра­ва. Але від Мі­нас‐Ті­рі­ту аж ні­як не ближ­че до згуб­но­го Вог­ню та до зни­щен­ня Тя­га­ря. Ми мо­же­мо за­три­ма­тись там і чи­ни­ти хо­роб­рий опір; але як мо­жуть на­міс­ник Де­не­тор та йо­го лю­ди на­ді­я­тись на ус­піх у то­му, що на­віть Ел­ронд вва­жав ви­ще сво­їх сил: збе­рег­ти Тя­гар у та­єм­ни­ці або від­би­ти Во­ро­га, ко­ли він зі всі­єю міц­цю своєю з’я­ви­ть­ся одіб­ра­ти свій скарб? Який са­ме шлях об­рав би ко­жен з нас на міс­ці Фро­до? Не знаю! За­раз нам над­зви­чай­но бра­кує Ган­даль­фа...

— При­кра втра­та, — зі­тх­нув Ле­го­лас. — Але ні­чо­го не по­ро­биш — ми ма­є­мо впо­ра­тись без йо­го до­по­мо­ги. Тож да­вай­те ви­рі­ши­мо на­реш­ті — та­ким чи­ном ми й Фро­до до­по­мо­же­мо! По­кли­че­моі йо­го та ви­сло­ви­мо всі дум­ки. Я ра­д­жу йти до Мі­нас‐Ті­рі­ту.

— Я б теж від­дав пе­ре­ва­гу Мі­нас‐Ті­рі­ту, — зі­знав­ся Гім­лі. — Ми, звіс­но, бу­ли при­зна­че­ні тіль­ки до­по­ма­га­ти Хра­ни­те­лю і не зо­бо­в’я­за­ні йти да­лі, ніж за­ба­жа­є­мо. Ні­хто не на­ка­зу­вав нам іти до Згуб­ної го­ри, і при­ся­ги ми не да­ва­ли. А все ж та­ки я за­ли­шив Ло­рі­ен, хоч це ме­ні й важ­ко да­лось. А те­пер, ко­ли ми за­йшли вже так да­ле­ко, я знаю точ­но: Фро­до по­ки­ну­ти не мо­жу. Як­що він пі­де до Мі­нас‐Ті­рі­ту, я теж пі­ду — а як­що ні, то ні.

— Я теж, — ска­зав Ле­го­лас. — Бу­ло б під­ло­тою за­раз ки­ну­ти йо­го.

— Вір­но, під­ло бу­ло б зо­всім за­ли­ши­ти йо­го, — ска­зав Ара­горн. — Але як­що він пі­де на схід, то всім іти з ним не тре­ба, та й не го­ди­ть­ся. Чи нас во­сь­ме­ро пі­де, чи двоє, чи на­віть хтось один — на­дії на ус­піх од­на­ко­во ма­ло. Як­би це від ме­не за­ле­жа­ло, я б за­про­по­ну­вав Фро­до трьох су­пут­ни­ків: Се­ма — він ін­шо­го й не до­пус­тив би, Гім­лі та се­бе са­мо­го. Бо­ро­мир по­вер­не­ть­ся до сво­го рід­но­го міс­та, де йо­го ждуть ба­ть­ко й на­род; з ним мо­г­ли б пі­ти всі ін­ші, або хоч Ме­рі­а­док з Пе­ре­грі­ном, як­що Ле­го­лас за­хо­че нас по­ки­ну­ти.

— Не бу­ти цьо­му! — скрик­нув Мер­рі. — Ми не мо­же­мо по­ки­ну­ти Фро­до! Ми з Пі­ном з са­мо­го по­чат­ку зби­ра­ли­ся йти за ним по­всю­ди, то й пі­де­мо. Зви­чай­но, то­ді ми не ро­зу­мі­ли, як це бу­де. Там, да­ле­ко, в Краї та в Рі­вен­дел­лі, все ви­гля­да­ло інак­ше. Від­пус­ти­ти Фро­до у Мор­дор — це без­глуз­до й жор­с­то­ко! Чо­му ми не мо­же­мо зу­пи­ни­ти йо­го?

— Ми на­віть по­вин­ні йо­го зу­пи­ни­ти! — під­хо­пив Пін. — Са­ме це, я впев­не­ний, йо­го й не­по­ко­їть. Він ро­зу­міє, що ми не зго­ди­мось від­пус­ти­ти йо­го на схід. І він, бі­до­ла­ха, не ба­жає ні­ко­го про­ха­ти. Уя­віть тіль­ки: од­но­му йти у Мор­дор! — Пі­на пе­ре­смик­ну­ло. — Але бід­ний ста­рий Фро­до, дур­ник, му­сив був би зна­ти, що про­ха­ти зо­всім не тре­ба. Час вже зро­зу­мі­ти, що по­за­як ми не в змо­зі йо­го зу­пи­ни­ти, то ми йо­го не за­ли­ши­мо!

— Да­руй­те, па­но­ве, — встряв Сем, — тіль­ки зда­є­ть­ся, ви зо­всім ха­зя­ї­на не ро­зу­мі­є­те. Він ані­тро­хи не має сум­ні­ву, ку­ди йти. Ані­тро­хи! Яка ко­ристь від Мі­нас‐Ті­рі­ту? — йо­му тоб­то, ви вже про­ба­ч­те, май­с­т­ре Бо­ро­ми­ре, — до­дав він і озир­нув­ся. Тіль­ки то­ді ви­яви­лось, що Бо­ро­мир, кот­рий спо­чат­ку си­дів са­мот­ньо ос­то­ронь і мов­чав, ку­дись зник.

— Ой ле­ле, та ку­ди ж він по­дів­ся? — зля­кав­ся Сем. — Ос­тан­ній час він, на мій по­гляд, якось див­но по­во­ди­ть­ся. Але так чи інак­ше, в нас з ним різ­ні спра­ви. Йо­му тре­ба до­до­му, він сам весь час ствер­джу­вав це, й зви­ну­ва­чу­ва­ти йо­го в цьо­му не­ма за що. Але пан Фро­до — він знає, що му­сить зна­й­ти Згуб­ну щі­ли­ну, як­що зу­міє. Але він бо­ї­ть­ся. Те­пер ро­зу­мі­є­те? Йо­му прос­то страш­но. Че­рез те й му­чи­ть­ся. Звіс­но, де­чо­му він, так би мо­ви­ти, на­вчив­ся — ми усі на­вчи­ли­ся — від­то­ді, як з до­му пішли, а не то він би так жа­хав­ся, що прос­то за­шпур­нув би Пер­с­тень у рі­ку, та й на­в­ті­ки. І все ж йо­му по­ки що за­над­то страш­но, щоб від­ра­зу пі­ти. А про нас він не хви­лю­є­ть­ся: чи пі­де­мо, чи ні. Він знає, чо­го ми хо­че­мо. Це йо­го теж ду­же бен­те­жить. Як­що він вза­га­лі від­ва­жи­ть­ся, то за­ба­жає йти сам. Ось зго­дом при­га­да­є­те мої сло­ва! Нам при­йде­ть­ся важ­ко, ко­ли Фро­до сю­ди по­вер­не­ть­ся: він сам се­бе на­к­ру­тить, без сум­ні­ву, не будь він Тор­бинс!

— Зна­єш, Се­ме, а ти муд­рі­ший за нас усіх, — ви­знав Ара­горн. — Але що ж нам ро­би­ти, ко­ли це так ста­не­ть­ся?

— За­три­ма­є­мо йо­го! Не пус­ти­мо! — ви­гук­нув Пін.

— Ось як? Але він — Хра­ни­тель, і Тя­гар су­ди­ло­ся не­сти йо­му. Не ду­маю, щоб нам ли­чи­ло у той чи ін­ший спо­сіб на­прав­ля­ти йо­го. Та як­що ми й спро­бу­є­мо, ні­чо­го не ви­йде. Тут ді­ють ін­ші си­ли, на­ба­га­то мо­гут­ні­ші.

— Га­разд, — ска­зав Пін. — Але по­ра вже Фро­до на­реш­ті на­к­ру­ти­тись і по­вер­ну­тись, щоб скін­чи­ти спра­ву. Че­ка­ти — це жах­ли­во важ­ко. Та й час вже ми­нув, еге ж?

— Так, го­ди­на дав­но ми­ну­ла, — ска­зав Ара­горн. — Ра­нок вже скін­чив­ся. Да­вай­те по­кли­че­мо йо­го!

Але в цю мить з лі­су з’я­вив­ся Бо­ро­мир. Він мов­ч­ки на­бли­зив­ся до сво­їх то­ва­ри­шів. Об­лич­чя йо­го бу­ло по­хму­ре та пе­чаль­не. Він зу­пи­нив­ся, не­мов пе­ре­лі­чив тих, хто си­дів у ко­лі, а по­тім і сам сів ос­то­ронь, вту­пив­ши очі у зем­лю.

— Де ти був, Бо­ро­ми­ре? — спи­тав Ара­горн. — Фро­до ба­чив?

Бо­ро­мир від­по­вів не од­ра­зу, не­охо­че:

— І так, і ні. Так, то­му що зна­й­шов йо­го на­го­рі, да­ле­ко звід­си, і роз­мов­ляв з ним. Я на­по­ля­гав, щоб він йшов не на схід, а до Мі­нас‐Ті­рі­ту, і за­над­то по­га­ряч­ку­вав. То­ді він... він зник. Зо­всім як у каз­ках. Ма­буть, на­дів Пер­с­тень. Я не зу­мів від­шу­ка­ти йо­го. Я ду­мав, що він по­вер­нув­ся сю­ди!

— Це все, що ти мо­жеш ска­за­ти? — Ара­горн су­во­ро, жор­с­т­ко по­гля­нув на Бо­ро­ми­ра.

— Так. За­раз я ні­чо­го біль­ше не ска­жу.

— Кеп­сь­ка спра­ва! — ви­гук­нув Сем і ско­чив на рів­ні но­ги. — Що та­ко­го ли­хо­го мав на­т­во­ри­ти чо­ло­вік, щоб пан Фро­до від­ва­жив­ся ді­ста­ти Пер­с­тень? Він му­сив не чі­па­ти йо­го, а як­що вже на­дів, то тіль­ки си­ли не­бес­ні зна­ють, що мо­г­ло ско­ї­тись!

— При­пус­ти­мо, він за­хо­тів уник­ну­ти не­ба­жа­ної зу­стрі­чі, — здо­га­дав­ся Мер­рі, — за при­кла­дом Бі­ль­бо. Але то­ді він не за­ли­шив би Пер­с­тень на па­ль­ці, від­ра­зу зняв би, як тіль­ки чу­жі прой­дуть!

— Та ку­ди ж він по­дів­ся? — крик­нув Пін. — Де він? Йо­го вже боз­на‐скіль­ки ча­су не­ма!

— Чи дав­но ти за­ли­шив Фро­до, Бо­ро­ми­ре? — спи­тав Ара­горн.

— Десь бли­зь­ко пів­го­ди­ни то­му. А мо­же, й го­ди­ну. Я по­тім ще тро­хи по­хо­див. Я не знаю! Ні­чо­го не знаю! — Бо­ро­мир об­хо­пив го­ло­ву ру­ка­ми й зі­гнув­ся, не­мов від не­стер­п­но­го бо­лю.

— Він зник го­ди­ну то­му? — збен­те­жив­ся Сем. — То­ді тре­ба не­гай­но йти шу­ка­ти йо­го. Хо­ді­мо!

— По­стри­вай! — стри­мав йо­го Ара­горн. — Ми му­си­мо роз­ді­ли­тись по двоє та до­мо­ви­тись... Егей, стій­те! Заж­діть!

Але йо­го ні­хто не по­чув. Сем пер­ший ме­тнув­ся до лі­су. Мер­рі та Пін пом­ча­ли за ним і вже зник­ли за де­ре­ва­ми по­над бе­ре­гом, про­низ­ли­во, по‐го­бі­тан­сь­ки, ле­мен­ту­ю­чи: «Фро­до! Фро­до!» Ле­го­лас і Гім­лі по­біг­ли теж. Зда­ва­ло­ся, весь за­гін не­спо­ді­ва­но збо­же­во­лів.

— Роз­бі­жа­ть­ся на всі бо­ки й за­губ­ля­ть­ся! — за­стог­нав Ара­горн. — Бо­ро­ми­ре! Не знаю, у чо­му ти за­ви­нив, але те­пер мо­жеш до­по­мог­ти. Йди за мо­лод­ши­ми го­бі­та­ми, і як­що вже Фро­до не зна­й­де­ть­ся, хоч їх збе­ре­жи! А як­що все ж та­ки зна­й­деш йо­го чи хоч якісь слі­ди, по­вер­тай­ся сю­ди. Я при­йду не­за­ба­ром!

Ара­горн по­біг за Се­мом. Він на­здог­нав йо­го у го­ро­би­но­во­му гаю. Сем біг що­ду­ху уго­ру, во­ла­ю­чи: «Фро­до‐о‐о!»

— Хо­ді­мо зі мною, Се­ме! — по­кли­кав він. — Не мож­на хо­ди­ти по­один­ці. Ли­хо бли­зь­ко. Я це від­чу­ваю. Ме­ні тре­ба під­ня­тись на го­ру, на вер­хів­ку Амон‐Хи­ну, роз­ди­ви­ти­ся. По­глянь, Фро­до про­хо­див тут. Я так і спо­дів­ав­ся. Йди за мною та пи­ль­нуй!

Він по­біг стеж­кою уго­ру. Сем на­ма­гав­ся не від­ста­ва­ти, але не міг зрів­ня­тись зі Слі­до­пи­том і не­вдов­зі від­став. Май­же від­ра­зу ж Ара­горн зник з йо­го очей. Сем зу­пи­нив­ся, від­са­пу­ю­чись, і рап­том стук­нув се­бе до­ло­нею по ло­бі:

— Егей, Се­ме Гем­д­жи! Ко­ли но­ги ко­рот­кі, то го­ло­вою пра­цюй! По­міз­ку­є­мо: Бо­ро­мир не бре­ше, не в йо­го це зви­чаї, але й не все ка­же... Щось жах­ли­во на­ля­ка­ло па­на Фро­до. І він си­ль­но на­к­ру­тив се­бе і на­реш­ті ви­рі­шив іти... ку­ди? На схід. Не­вже ж без Се­ма? Так, на­віть без Се­ма. Ох, важ­ко! Кеп­сь­ка спра­ва... — Сем ви­тер очі, щоб сльо­зи не за­ва­жа­ли. — Цить, Гем­д­жи! Мір­куй як слід! Не вміє він пе­ре­лі­та­ти че­рез річ­ки та стри­ба­ти з во­до­спа­дів. Об­ла­дун­ку в ньо­го не­ма ні­яко­го. Зна­чить, йо­му до­ве­де­ть­ся по­вер­ну­тись до при­ча­лу. Зна­чить, до при­ча­лу я й му­шу біг­ти! Ле­чу стрі­лою! Агов, Се­ме, да­вай!

І Сем по­ле­тів, мов ви­хор, униз по стеж­ці. Він впав, роз­бив ко­лі­на, але від­ра­зу ско­чив та по­біг да­лі. На­реш­ті він про­жо­гом вле­тів на При­чаль­ний луг, де ле­жа­ли ви­тяг­ну­ті з во­ди чов­ни. Там ні­ко­го не бу­ло. По­за­ду, у лі­сі, лу­на­ли якісь ви­гу­ки, але Сем не звер­нув на них ува­ги. На мить він за­вмер, роз­крив­ши ро­та: один з чов­нів спов­зав униз з бе­ре­га — сам по со­бі.

З гуч­ним ле­мен­том Сем по­ст­ри­бав униз. Чо­вен зі­с­ков­з­нув у во­ду і плав­но за­гой­дав­ся на хви­лі.

— Я йду, па­не! Йду! — крик­нув Сем і ме­тнув­ся з бе­ре­га, на­ма­га­ю­чись схо­пи­ти­ся за борт. Він схи­бив ли­ше на один‐два фу­ти — і шу­бов­с­нув­ся, з кри­ком та плюс­ко­том, но­сом униз, у гли­бо­ку швид­ку во­ду. Він від­ра­зу пі­шов на. дно, і рі­ка зі­мк­ну­лась над йо­го ку­че­ря­вою го­ло­вою.

Зойк, спов­не­ний жа­ху, про­лу­нав у пус­то­му чов­ні. Під­ня­лось вес­ло, чо­вен за­вер­нув. Фро­до лед­ве встиг схо­пи­ти Се­ма за во­лос­ся, ко­ли він ви­плив на по­вер­х­ню, від­чай­душ­но бор­са­ю­чись та пус­ка­ю­чи з ро­та бу­ль­баш­ки, ви­ря­чив пе­ре­ля­ка­ні ка­рі очі. , — Ви­ще, ви­ще, Сем­чи­ку, хлоп­че мій! — кли­кав Фро­до. — Ха­пай ме­не за ру­ку!

— Ря­туй­те, па­не! — бель­ко­тів Сем. — Ру­ки не ба­чу, по­то­ну!

— Та ось во­на! Не щи­пай­ся, дру­же! Я те­бе не від­пу­щу. Бий по во­ді, але не бор­сай­ся, бо ме­не пе­ре­ки­неш. Ну, три­май­ся за борт та дай ме­ні під­греб­ти!

Кіль­ко­ма уда­ра­ми вес­ла Фро­до на­пра­вив чо­вен, і за мить той стук­нув­ся об бе­рег; то­ді Сем зміг ви­ліз­ти на су­хо­діл, мок­рий, мов вид­ра. Фро­до зняв Пер­с­тень і теж ви­йшов на бе­рег.

— Ма­ло ме­ні бу­ло кло­по­ту, те­пер ще ти, Се­ме — їй‐бо, гір­ший за всіх! — бур­к­нув він.

— Гей, па­не, а ви са­мі ні­би кра­щі? — за­пе­ре­чив Сем, трем­тя­чи. — Не­вже не жор­с­то­кість — пі­ти без ме­не та все та­ке! Як­би я не здо­га­дав­ся, де б ви те­пер бу­ли?

— Плив би со­бі спо­кій­но сво­їм шля­хом.

— Спо­кій­но! — обу­рив­ся Сем. — Та не­вже ж? Сам, без до­по­мо­ги, без ме­не? А я тут про­па­да­ти­му на­один­ці?

— Ти на­пев­не про­па­деш, як­що пі­деш зі мною, Се­ме. А цьо­го вже я б не пе­ре­жив.

— З ва­ми я ще, мо­же, й по­жи­ву, а без вас — точ­но по­мру! — на­по­ля­гав Сем.

— Але я пря­мую до Мор­до­ру!

— Знаю вже, па­не мій, знаю. Звіс­но, ви ту­ди йде­те. А я йду з ва­ми.

— Слу­хай, Се­ме, не за­три­муй ме­не! Сю­ди ось‐ось з’я­ви­ть­ся все то­ва­рис­т­во, до­ве­де­ть­ся спе­ре­ча­тись, по­яс­ню­ва­ти, і вже не бу­де ні на­ст­рою, ні на­го­ди. Але я му­шу йти не­гай­но. Ін­шо­го ви­хо­ду не­ма.

— Зро­зу­мі­ло, — зго­див­ся Сем. — Але са­мі ви не пі­де­те. Я теж пі­ду — або ми обоє ні­ку­ди не пі­де­мо: бо я за­раз по­про­би­ваю ден­ця у всіх чов­нах!

Фро­до на­реш­ті не стри­мав­ся і роз­смі­яв­ся: на ду­ші в ньо­го ста­ло теп­ло та ра­діс­но.

— Один за­лиш — для нас! — ска­зав він. — Але чи ти мо­жеш іти ось так — без ре­чей, без хар­чу?

— А ви за­че­кай­те хви­лин­ку, я все по­тріб­не при­не­су! — за­спі­шив Сем. — У ме­не все го­то­во. Я знав, що ми сьо­год­ні ви­ру­ши­мо...

Він по­біг до та­бо­ру, ви­тяг свою тор­бу з‐під ку­пи ре­чей, що на­ва­лив Фро­до, ко­ли роз­ван­та­жу­вав чо­вен, при­хо­пив ков­д­ру про за­пас, кіль­ка па­кун­ків з хар­ча­ми й біг­цем по­вер­нув­ся на­зад.

— Всі пла­ни ти ме­ні сплу­тав, — ска­зав Фро­до. — І ні­як ме­ні від те­бе не від­че­пи­тись! Але я ра­дий, Се­ме. Не мо­жу на­віть ви­сло­ви­ти, який я ра­дий. Сі­дай! Не­дар­ма з са­мо­го по­чат­ку пе­ред­ба­ча­ло­ся, що ми пі­де­мо ра­зом. Так і зро­би­мо, а дру­зі на­ші хай са­мі зна­й­дуть без­печ­ну до­ро­гу! Блу­кач їх до­гля­не. А по­ба­чи­тись зно­ву нам з ни­ми на­в­ряд чи до­ве­де­ть­ся...

— Ну, мо­же, ще по­щас­тить, па­не. Все мо­же ста­ти­ся.

Та­ким чи­ном Фро­до з Се­мом ви­ру­ши­ли удвох ви­ко­ну­ва­ти своє ос­тан­нє за­вдан­ня. Фро­до від­гріб від бе­ре­га, і Рі­ка швид­ко по­не­с­ла їх геть за­хід­ним ру­ка­вом, повз по­хму­рі ске­лі Тол‐Бран­ді­ру. Ре­він­ня ве­ли­ких во­до­спа­дів ста­ло го­лос­ні­ше. На­віть з тою до­по­мо­гою, яку міг на­да­ти Сем, Фро­до му­сив доб­ре по­пра­цю­ва­ти, по­ки чо­вен не пі­шов на­пе­ре­різ те­чії бі­ля пів­ден­но­го краю ос­т­ро­ва — на схід, до то­го бе­ре­га.

На­реш­ті двій­ко го­бі­тів зно­ву сту­пи­ли на зем­лю бли­зь­ко пів­ден­но­го схи­лу Амон‐Ло. Ви­брав­ши рів­ний ус­туп ви­со­ко над во­дою, во­ни за­тя­гай ту­ди чо­вен та ста­ран­но схо­ва­ли під ве­ли­ким ва­лу­ном. По­тім за­ки­ну­ли за пле­чі свої тор­би й пішли впе­ред, при­див­ля­ю­чись, чи не­ма десь стеж­ки, кот­ра мог­ла б при­вес­ти їх до сі­рих кру­то­схи­лів Емін‐Мей­лу, а по­тім униз — до во­ло­дінь Ті­ні.

Дві Ве­жі

Час­ти­на тре­тя

Роз­діл 1
ПРО­ЩАН­НЯ З БО­РО­МИ­РОМ

У го­бі­тів лег­ка хо­да, і на­віть Слі­до­пи­то­ві важ­ко від­шу­ка­ти їх­ні слі­ди; од­нак не­по­да­лік від вер­ши­ни па­гор­ба стеж­ку пе­ре­ти­нав стру­мок, і на вог­кій зем­лі Ара­горн на­реш­ті вгле­дів те, що шу­кав.

«Я вір­но збаг­нув, — по­ду­мав він. — Фро­до під­няв­ся на вер­хів­ку. Хо­ті­ло­ся б ме­ні зна­ти, що са­ме він звід­ти по­ба­чив? А по­тім ті­єю ж до­ро­гою спус­тив­ся...»

Ара­горн за­ва­гав­ся: ча­су він мав об­маль, але вар­то бу­ло огля­ну­ти міс­це­вість. І він пі­шов по ви­щер­б­ле­ній бру­ків­ці, по стер­тих схо­дин­ках до Сто­ро­жо­во­го По­с­та, а там при­сів на Ка­ра­у­ль­не Кріс­ло та з ви­со­чи­ни по­ди­вив­ся на світ. Сон­це сві­ти­ло тьмя­но, зем­ля да­ле­ко вни­зу бу­ла вкри­та ім­лою. Ара­горн озир­нув­ся на всі чо­ти­ри бо­ки вид­но­кру­гу й не по­ба­чив ні­чо­го, крім від­да­ле­них гір, та десь да­ле­ко ви­пи­су­вав по­ві­ль­но у по­віт­рі ши­ро­кі ко­ла ве­ли­чез­ний птах, схо­жий на ор­ла.

Якийсь за­ко­лот зчи­нив­ся на за­хід­но­му бе­ре­зі Рі­ки. Гуч­но за­сур­мив ріг, і йо­го по­клик, під­хоп­ле­ний гір­сь­кою лу­ною, по­ли­нув по уще­ли­нах, здо­лав­ши на­віть грім во­до­спа­дів. Ара­горн на­сто­ро­жив­ся: він із жа­хом впі­з­нав хрип­ке ре­він­ня ор­ків.

— Ріг Бо­ро­ми­ра! Він кли­че на до­по­мо­гу! Слі­до­пит зі­с­т­риб­нув з Ка­ра­у­ль­но­го Кріс­ла та стрім­го­лов ме­тнув­ся униз стеж­кою.

— Го­ре ме­ні! Що б я ни­ні не ро­бив — усе не вда­є­ть­ся... Ось і Се­ма ні­де не вид­но...

Ди­кий ле­мент ор­ків пе­рей­шов у про­низ­ли­ве ве­ре­щан­ня. Го­лос ро­га з кож­ною мит­тю слаб­шав, за­ди­хав­ся.

— Елен­діл! — ви­гук­нув Ара­горн, ви­хоп­лю­ю­чи ме­ча, і ки­нув­ся до лі­су. Але кри­ки вже від­сту­па­ли, від­да­ля­лись, зга­са­ли...

На ши­ро­кій га­ля­ви­ні, десь за ми­лю до При­чаль­ної Бух­ти, Ара­горн зна­й­шов Бо­ро­ми­ра. Ли­цар Гон­до­ру на­пів­ле­жав піц роз­ло­жис­тим де­ре­вом, не­на­че від­по­чи­вав; у йо­го ши­ро­кі гру­ди вп’я­ли­ся чор­ні стрі­ли. Він усе ще стис­кав свій меч, але кли­нок був пе­ре­ла­ма­ний, а роз­би­тий на­в­піл ріг впав на зем­лю. На­в­ко­ло бу­ли роз­ки­да­ні ті­ла по­ру­ба­них ор­ків.

Ара­горн став на ко­лі­на, тор­к­нув­ся ру­ки Бо­ро­ми­ра. По­ра­не­ний тро­хи роз­плю­щив очі та про­мо­вив по­шеп­ки, з ос­тан­ніх сил до­ла­ю­чи слаб­кість:

— Га­нь­ба ме­ні... Я хо­тів ві­ді­бра­ти.Пер­с­ня у Фро­до... Те­пер мій борг спла­че­но...

Бо­ро­мир по­ди­вив­ся на тру­пи во­ро­гів: що­най­мен­ше дві дю­жи­ни по­вби­вав він своєю ру­кою.

— Їх зв’я­за­ли, по­ве­ли... Го­бі­ти в по­ло­ні. Жи­ві, але в по­ло­ні...

Він зне­си­ле­но опус­тив об­важ­ні­лі по­ві­ки.

— Про­ща­вай, Ара­гор­не. Йди до Мі­нас‐Ті­рі­та, вря­туй мою зем­лю. Я про­грав...

— Ні! — ска­зав Ара­горн. — Ти пе­ре­міг, Бо­ро­ми­ре. Не кож­но­му су­ди­ло­ся одер­жа­ти та­ку пе­ре­мо­гу. Мі­нас‐Ті­ріт не за­ги­не!

Він на­хи­лив­ся й по­ці­лу­вав чо­ло дру­га, що вже хо­ло­ну­ло. Бо­ро­мир ледь по­сміх­нув­ся.

— Те­пер ска­жи, ку­ди пішли ор­ки? Ко­го во­ни схо­пи­ли? Але Бо­ро­мир уже ні­чо­го не міг йо­му від­по­віс­ти.

Ле­го­лас та Гім­лі без­шум­но спус­ка­ли­ся з за­хід­но­го схи­лу Амон‐Ве­да­ра, хо­ва­ю­чись по­за стов­бу­ра­ми де­рев. Гім­лі три­мав на­по­го­то­ві со­ки­ру, Ле­го­лас — гос­т­рий сти­лет: стріл у са­гай­да­ку в ньо­го вже бра­ку­ва­ло.

З га­ля­ви­ни лу­нав го­лос Ара­гор­на, що див­но змі­нив­ся.

— Го­ре, го­ре! На­ві­що Ган­дальф до­ві­рив ме­ні за­гін! Що ж ро­би­ти, що ро­би­ти? Бо­ро­ми­ро­ві обі­цяв я йти до Мі­нас‐Ті­рі­та, та й ду­ша моя рве­ть­ся ту­ди. А що бу­де з Пер­с­нем, що — з йо­го Хра­ни­те­лем?

Дру­зі обе­реж­но роз­су­ну­ли гіл­ля лі­щи­ни, ви­йшли на га­ля­ви­ну і за­стиг­ли, вра­же­ні: сльо­зи тек­ли по об­лич­чю Ара­гор­на; сам цьо­го не по­мі­ча­ю­чи, він все міц­ні­ше стис­кав не­ру­хо­му ру­ку Бо­ро­ми­ра.

— Го­ре нам! — ти­хо ска­зав Ле­го­лас, на­бли­зив­шись до Ара­гор­на. — Ми ро­зі­г­на­ли по­гань і не­ма­ло їх по­кла­ли, але ба­чу, що тут ми бу­ли по­тріб­ні­ші. На за­клик ро­га од­ра­зу ж по­вер­ну­ли на­зад, але все ж та­ки за­піз­ни­лись... Ти по­ра­не­ний, Ара­гор­не?

— Ці­лий. Ме­не тут не бу­ло. Бо­ро­мир за­ги­нув, за­хи­ща­ю­чи го­бі­тів, а я був да­ле­ко...

— За­хи­ща­ю­чи го­бі­тів? — зди­ву­вав­ся Гім­лі. — Де ж во­ни, в та­ко­му ра­зі? Де Фро­до?

— Не знаю, — стом­ле­но від­гук­нув­ся Ара­горн. — Бо­ро­мир встиг ска­за­ти, що го­бі­тів по­ве­ли ор­ки. Я до­ру­чив Бо­ро­ми­ро­ві на­гля­да­ти за Мер­рі та Пі­ном, а про Фро­до й Се­ма не знаю. Спер­шу я не здо­га­дав­ся спи­та­ти, а по­тім бу­ло за­піз­но. Все, за що б я ни­ні не брав­ся, по­га­но за­кін­чу­є­ть­ся... Як нам те­пер бу­ти?

— Перш за все по­хо­ва­ти по­лег­ло­го в бою, — ска­зав Ле­го­лас. — Не ли­чить за­ли­ша­ти ге­роя се­ред пад­ла.

— Тіль­ки швид­ше, — до­дав Гім­лі, — Бо­ро­мир сам не схо­тів би нас за­три­му­ва­ти. Як є ще на­дія, що го­бі­ти жи­ві, тре­ба їх ря­ту­ва­ти!

— Таж ми не зна­є­мо, чи з ни­ми Хра­ни­тель Пер­с­ня, — ска­зав Ара­горн. — От­же, ки­ну­ти йо­го? Чи на­в­па­ки — йти за ним?

— Спо­чат­ку від­да­мо ос­тан­ню ша­ну, — не по­сту­пав­ся Ле­го­лас. — Гли­бо­ку мо­ги­лу нам не­має чим ви­ко­па­ти. Але мож­на склас­ти кур­ган. Назно­си­мо ка­мін­ня...

— Три­ва­ла й важ­ка пра­ця, — за­пе­ре­чив Гім­лі. — Ка­мін­ня до­ве­ло­ся б но­си­ти з бе­ре­га рі­ки.

— Від­да­мо Бо­ро­ми­ра хви­лям Ан­ду­ї­ну, — ви­рі­шив Ара­горн. — Так хо­ча б кіс­т­ки йо­го зна­й­дуть спо­кій...

По­спі­хом об­шу­ка­ли ор­ків, по­ки­да­ли до ку­пи шаб­лі, шо­ло­ми та щи­ти, що зі­м’я­лись та по­де­ку­ди лус­ну­ли.

— Ди­ві­ть­ся, що я зна­й­шов! — ви­гук­нув Ара­горн. З‐під зброї вбивць він ви­тяг двій­ко но­жів у ви­гля­ді

ву­зь­ких лис­т­ків з чер­во­но‐зо­ло­тим ві­зе­рун­ком; тут же зна­й­шли­ся й піх­ви, оз­доб­ле­ні дріб­ни­ми са­мо­цві­та­ми.

— Ор­ки та­ки­ми не ко­рис­ту­ю­ть­ся. Це кин­джа­ли го­бі­тів. Во­ро­ги їх ві­ді­бра­ли, але не на­смі­ли­ли­ся при­влас­ни­ти: клин­ки ж бо ну­ме­нор­сь­кої ро­бо­ти, на них ви­рі­за­но за‐клят­тя про­ти Мор­до­ру. От­же, як­що ма­лю­ки ще жи­ві, то ли­ши­ли­ся неозб­ро­є­ни­ми. Це ма­є­мо за­бра­ти з со­бою. Мо­же, до­ве­де­ть­ся ще й по­вер­ну­ти влас­ни­кам...

— А я збе­ру як­най­біль­ше стріл, — ска­зав Ле­го­лас. — Мій са­гай­дак по­рож­ній.

Уся га­ля­ви­на бу­ла вкри­та роз­си­пом стріл, зви­чай­них ко­рот­ких і дов­ших. До­ки Ле­го­лас зби­рав їх, Ара­горн огля­дав уби­тих.

— Ось ці з Мор­до­ру, ці — з пів­но­чі. А ці­єї по­ро­ди не знаю, і спо­ря­джен­ня в них ін­ше.

Дій­с­но, се­ред уби­тих ле­жа­ли чет­ве­ро здо­ро­вез­них гоб‐лі­нів, ко­со­оких, з міц­ни­ми но­га­ми та тов­с­ти­ми ла­па­ми. За зброю їм пра­ви­ли не кри­ві шаб­лі, а ши­ро­кі ко­рот­кі ята­га­ни й лу­ки з ти­су, за роз­мі­ром не мен­ші, ніж люд­сь­кі; щи­та бу­ли оз­доб­ле­ні не­звич­ни­ми по­знач­ка­ми: бі­ла до­ло‐ня на чор­но­му тлі, а на за­ліз­них шо­ло­мах — ко­ва­на з бі­ло­го ме­та­лу ру­ніч­на лі­те­ра «С».

— Цей знак ме­ні ще не зу­стрі­чав­ся, — ска­зав Ара­горн, — Що він мо­же озна­ча­ти?

— Не­важ­ко здо­га­да­ти­ся, — від­по­вів Гім­лі. — «С» — це Са­у­рон.

— Ні, — за­пе­ре­чив Ле­го­лас, — Са­у­рон не ко­рис­ту­є­ть­ся ру­нами ель­фів.

— Він при­хо­вує своє справ­ж­нє ім’я й за­бо­ро­няє не тіль­ки за­пи­су­ва­ти, але на­віть про­мов­ля­ти йо­го, — під­твер­див Ара­горн. — І по­тім бі­лий — не йо­го ко­лір. Ор­ки Ба­рад‐Ду­ра но­сять знак «Кри­ва­ве Око». Ско­рі­ше «С» — це Са­ру­ман. Справ­джу­ю­ть­ся Ган­даль­фо­ві по­бо­ю­ван­ня: зрад­ник до­ві­дав­ся про на­шу ман­д­рів­ку. Про за­ги­бель Ган­даль­фа йо­му теж, на­пев­не, до­по­ві­ли: ті, що чи­га­ли на нас у Мо­рії, мо­г­ли обі­йти сто­ро­жо­ві по­с­ти Ло­рі­ену. До то­го ж у Са­ру­ма­на є й ін­ші ін­фор­ма­то­ри. Па­м’я­та­є­те, як шпи­гу­ва­ли за на­ми пта­хи?

— Не­ма ча­су за­раз про це га­да­ти, — мах­нув ру­кою Гім­лі.

— Як не за­раз, то піз­ні­ше до­ве­де­ть­ся зна­й­ти роз­гад­ку, щоб об­ра­ти вір­ний шлях.

— Хто­зна, — спо­хмур­нів Гім­лі, — чи є вза­га­лі для нас вір­ний шлях...

Гном зру­бав кіль­ка ду­бо­вих гі­лок. Гіл­ки пе­ре­в’я­за­ли тя­ти­вою від лу­ків, по­верх роз­сте­ли­ли пла­щі. На цих прос­тих но­шах пе­ре­не­с­ли на бе­рег Рі­ки ті­ло за­ги­б­ло­го в бою й зброю — тро­феї йо­го ос­тан­ньої бит­ви. Ара­горн за­ли­шив­ся бі­ля нош, а Гім­лі й Ле­го­лас пом­ча­ли біг­цем на сто­ян­ку, де біль­ше ні­ко­го не бу­ло. Від При­чаль­ної Бух­ти їх від­ді­ля­ло пів­то­ри ми­лі, і то­му не­ма­ло ча­су збігло, до­ки во­ни по­вер­ну­лись на двох чов­нах, че­рез обе­реж­ність пе­ре­су­ва­ю­чись у ті­ні бе­ре­га.

— Ми зна­й­шли тіль­ки два чов­ни, — по­ві­до­мив Ле­го­лас. — Тре­тій про­пав, на­че роз­чи­нив­ся!

— Га­да­єш, ор­ки по­бу­ва­ли й там? — за­пи­тав Ара­горн.

— На пер­ший по­гляд, не схо­же, — ска­зав Гім­лі. — Во­ни б геть усе по­гра­бу­ва­ли, а то й сплюн­д­ру­ва­ли вщент.

— Ко­ли по­вер­не­мось, я сам по­див­лю­ся.

Во­ни опус­ти­ли Бо­ро­ми­ра на дно чов­на, Йід го­ло­ву під­сте­ли­ли сі­рий ель­фій­сь­кий плащ, роз­пра­ви­ли по пле­чах дов­ге чор­не во­лос­ся. При бо­ці йо­го по­кла­ли роз­би­тий ріг, ру­кі­в’я й улам­ки ме­ча — на гру­дях, во­ро­жу зброю — в но­гах. По­тім сі­ли в дру­гий чо­вен, при­в’я­за­ли по­греб­ний до кор­ми й за­хо­ди­ли­ся вес­лу­ва­ти. У ціл­ко­ви­то­му мов­чан­ні ви­плив­ли на стри­жень Рі­ки. Бо­ро­мир ле­жав без­тур­бот­ний, на­че за­ко­ли­са­ний гой­дан­ням хвиль. Хо­лод­но бли­щав сріб­ний по­яс — да­ру­нок Ло­рі­ену, Урви­ща Тол‐Бран‐ді­ру па­ші­ли жа­ром: сон­це вже по­вер­ну­ло на ве­чір­ній пруг. Пря­мо по­пе­ре­ду ви­ру­вав, іс­к­рив­ся зо­ло­тою пі­ною во­до­спад Ра­у­рос. По­віт­ря здри­га­ло­ся від гріз­но­го ре­він­ня во­ди.

На­дій­шов час ру­ба­ти ос­тан­ню при­в’язь. Си­ль­на те­чія під­хо­пи­ла чо­вен Бо­ро­ми­ра, а йо­го дру­зі за­ли­ши­лись на міс­ці, ви­грі­ба­ю­чи про­ти те­чії вес­ла­ми. Ось він про­плив повз них, йо­го від­но­сить все да­лі й да­лі, ось уже тіль­ки ри­соч­ка тем­ніє се­ред рай­дуж­них іс­кор — і зо­всім зни­кає з ви­ду...

Во­до­спа­ди гур­ко­ті­ли так са­мо не­вбла­ган­но й гріз­но. Ан­ду­їн Ве­ли­кий за­брав Бо­ро­ми­ра, си­на Де­не­то­ра.

— Ди­ви­ти­му­ть­ся з Бі­лої ве­жі, чи не їде, — з ту­гою про­мо­вив Ара­горн, — а він вже не по­вер­не­ть­ся ані при­мор­сь­ким шля­хом, ані гір­сь­ким...

І Слі­до­пит не­го­лос­но по­чав про­щаль­ну піс­ню:

Тут Ле­го­лас під­хо­пив:

Зно­ву про­дов­жив Ара­горн:

— Ма­буть, ме­ні слід бу­ло за­спі­ва­ти про Схід­ний ві­тер, — ска­зав Гім­лі. — Та в ме­не слів за­брак­ло.

— Не су­муй, — обі­звав­ся Ара­горн. — Лю­ди Мі­нас‐Ті­рі­та не хо­ва­ю­ть­ся від Схід­но­го віт­ру, але й про віс­ті йо­го не роз­пи­ту­ють...

Об­ряд бу­ло звер­ше­но. Дру­зі за­вер­ну­ли чо­вен і пішли про­ти те­чії до При­чаль­ної Бух­ти. Ні­хто біль­ше не ба­чив Бо­ро­ми­ра, си­на Де­не­то­ра; але й ба­га­то ро­ків по то­му в Гон­до­рі па­м’я­та­ли про чо­вен ель­фів, що про­ле­тів не­уш‐ко­дже­ний крізь во­до­спа­ди і ви­ніс ли­ца­ря повз ру­ї­ни Ос­гі‐лі­а­та, че­рез ши­ро­ке гир­ло Ан­ду­ї­ну до без­кра­й­о­го мо­ря, ту­ди, де не­бо вно­чі па­лає не­згас­ним зо­ря­ним вог­нем.

Ара­горн пер­шим зі­с­т­риб­нув на м’я­ку тра­ву При­чаль­но­го Лу­гу та, схи­лив­шись, обі­йшов на­в­ко­ло сто­ян­ки.

— Ор­ки сю­ди не при­хо­ди­ли. Ба­га­то на­ших влас­них слі­дів — не зро­зу­мі­ло, чи хтось по­вер­тав­ся, по­ки ми шу­ка­ли Фро­до... Хтось з го­бі­тів спус­кав­ся до во­ди, але ко­ли?

— Як же ми ма­є­мо це ро­зу­мі­ти? — спи­тав Гім­лі. За­мість від­по­ві­ді Ара­горн за­хо­див­ся огля­да­ти до­рож­ні

тор­би, що бу­ли скла­де­ні на бе­ре­зі.

— Двох тор­бин не­має! На­пев­не, не­має Се­мо­в­рї; во­на бу­ла біль­ша і важ­ча за ін­ші. Ось вам і від­по­відь: Фро­до по­плив у чов­ні, ко­ли нас тут не бу­ло. Се­ма я зу­стрів і на­ка­зав іти за мною, але він, зви­чай­но ж, не по­слу­хав­ся... Від­чув, що са­ме на­ду­мав Фро­до, і встиг ув’я­за­ти­ся за ним — Се­ма так лег­ко не по­збу­деш­ся!

— На­ві­що ж бу­ло йти кра­дь­ко­ма, не ска­зав­ши ані сло­ва? — зди­ву­вав­ся Гім­лі. — Див­ний вчи­нок!

— Не див­ний, а смі­ли­вий, — за­пе­ре­чив Ара­горн. — Сем мав ра­цію. Фро­до не хо­тів вес­ти на не­мі­ну­чу за­ги­бель ні­ко­го з нас. Але ж бо сам він мав іти! Пев­не, ко­ли він си­дів там на са­мо­ті, на Ка­ра­у­ль­но­му Кріс­лі, щось до­по­мо­г­ло йо­му здо­ла­ти страх та від­ки­ну­ти сум­ні­ви.

— Мо­же, він зі­тк­нув­ся з ор­ка­ми й утік від них? — при­пус­тив Ле­го­лас.

— Утік — са­ме так, але, га­даю, що не від ор­ків...

Ара­горн міг би по­яс­ни­ти справ­ж­ню при­чи­ну рап­то­во­го зник­нен­ня Фро­до, але про­мов­чав; пе­ред­смер­т­не зі­знан­ня Бо­ро­ми­ра на­зав­ж­ди за­ли­ши­лось та­єм­ни­цею.

— От­же, так чи інак­ше, щось про­яс­ни­ло­ся, — ска­зав Ле­го­лас. — Ми зна­є­мо, що Фро­до на цьо­му бе­ре­зі вже не­має — тіль­ки він міг за­бра­ти чо­вен. Зна­є­мо та­кож, що Сем пі­шов за ним — тіль­ки він міг за­бра­ти свою тор­бу.

— Ко­рот­ше ка­жу­чи, ми ма­є­мо ви­би­ра­ти, — до­дав Гім­лі, — чи плив­ти на­в­здо­гін Фро­до чи піш­ки гна­ти­ся за ор­ка­ми. В обох ви­пад­ках на­дія на ус­піх слаб­ка, ми зга­я­ли чи­ма­ло ча­су!

— По­спі­ша­ти з ви­бо­ром не мож­на, дай­те‐но ме­ні це доб­ре об­мір­ку­ва­ти, — ска­зав Ара­горн. — Я маю на­реш­ті пе­ре­си­ни­ти не­до­лю. — Він гли­бо­ко за­мис­лив­ся. Дру­зі тер­п­ля­че че­ка­ли. — Пі­де­мо за ор­ка­ми. Ра­ні­ше я зби­рав­ся йти до Мор­до­ру до кін­ця, але то­ді до­ве­ло­ся б по­ки­ну­ти мо­лод­ших го­бі­тів на во­лю во­ро­гів. До­ля Хра­ни­те­ля Пер­с­ня вже не в мо­їх ру­ках. А ви­з­во­ли­ти ви­кра­де­них то­ва­ри­шів ми мо­же­мо...

Ос­тан­ній чо­вен, що в них за­ли­шив­ся, ви­тяг­ли на бе­рег, за­хо­ва­ли в за­рос­тях, під ним скла­ли ре­чі, без яких мож­на бу­ло обі­йти­ся, і за­ли­ши­ли При­чаль­ний Луг. Вже по­су­те­ні­ло, ко­ли ви­йшли на га­ля­ви­ну, де за­ги­нув Бо­ро‐мир. Звід­си во­ни ма­ли пі­ти по слі­ду ор­ків, і від­шу­ка­ти цей слід бу­ло лег­ко.

— Ні­хто так не ні­ве­чить зем­лю, як ця по­гань, — мор­щив­ся Ле­го­лас. — Для них го­лов­не за­до­во­лен­ня — то­ло­чи­ти зем­лю й пап­лю­жи­ти жи­ві ро­с­ли­ни, на­віть там, де во­ни їм не за­ва­жа­ють...

— Пе­ре­су­ва­ю­ть­ся во­ни хут­ко, ось що по­га­но, — ска­зав Ара­горн. — І не ви­сна­же­ні важ­ким по­хо­дом.

— Тож по­спі­шай­мо, — ска­зав Гім­лі —Гно­ми теж не­по­га­ні хо­да­ки і не менш ви­три­ва­лі, ніж ор­ки.

— Нам усім зна­до­би­ть­ся ви­три­ва­лість гно­мів... От­же, з на­ді­єю чи без неї — пі­де­мо по слі­ду. Йти­ме­мо і вдень і вно­чі; і ли­хо лю­до­же­рам, як­що ми їх до­же­не­мо. Ру­шай­мо, мис­лив­ці!

Те­пер, ко­ли їм вда­ло­ся по­до­ла­ти роз­губ­ле­ність, Ара­горн біг лег­ко, як ві­тер. Дру­зі не від­ста­ва­ли від ньо­го. Не­за­ба­ром при­бе­реж­ні лі­си за­ли­ши­ли­ся да­ле­ко вни­зу. Швид­ко смер­ка­ло­ся. Три сі­рі ті­ні роз­чи­ни­ли­ся се­ред ка­м’я­нис­тих оси­пів.

Роз­діл 2
РО­ХАН­СЬ­КІ ВЕР­Ш­НИ­КИ

Над Ан­ду­ї­ном здій­няв­ся ту­ман і за­топив при­бе­реж­ні за­рос­ті, але не­бо ли­ша­ло­ся чис­тим, і на ньо­му вже зо­рі­ли іс­кор­ки‐зо­рі. Щер­ба­тий мі­сяць ви­плив на за­хо­ді, під ске­ля­ми про­ляг­ли чор­ні ті­ні. Го­ри Емін‐Мейл тяг­ли­ся по­двій­ним ба­гато­ярус­ним ва­лом з пів­но­чі на пів­день. За­хід­ні кру­то­схи­ли їх­ні бу­ли не­при­ступ­ни­ми, схід­ні йшли по­ло­го, по­сі­че­ні яра­ми та ву­зь­ки­ми уло­го­ви­на­ми. До сві­тан­ня троє дру­зів круж­ля­ли цим ка­м’я­ним ла­бі­рин­том, пі­ді­й­ма­ю­чись на пер­ший, ви­щий хре­бет, а по­тім у ціл­ко­ви­тій те­м­ря­ві спус­ти­лись у схо­ва­ну за ним гли­бо­ку до­ли­ну.

Тут у хо­лод­ний до­світ­ній час во­ни зу­пи­ни­ли­ся від­по­чи­ти. Ара­горн зно­ву мав оби­ра­ти шлях: слі­ди при­ве­ли у до­ли­ну і зник­ли.

— Ку­ди во­ни мо­г­ли за­вер­ну­ти? — за­пи­тав Ле­го­лас. — На пів­ніч, ближ­чою до­ро­гою до Ізен­гар­да че­рез ліс Фан‐горн, чи на пів­день, до Ен­ту­ли, рі­ки ен­тів?

— Ку­ди б во­ни не по­да­ли­ся, рі­ку їм не об­ми­ну­ти, — роз­су­див Ара­горн. — Як­що Са­ру­ман ще не за­во­ло­дів Ро­ха­ном, ор­ки на­ма­га­ти­му­ть­ся ско­ро­ти­ти шлях че­рез ці зем­лі. От­же, йде­мо на пів­ніч.

До­ли­на зви­ва­ла­ся ву­зь­ким язи­ком між по­хму­ри­ми кру­ча­ми лі­во­руч і су­мо­ви­ти­ми уко­са­ми пра­во­руч. Ара­горн, га­няв по па­гор­бах и за­па­ди­нах за­хід­но­го схи­лу, Де­го­лас тро­хи ви­пе­ре­див йо­го; так во­ни по­до­ла­ли кіль­ка миль. Рап­том ельф мах­нув ру­кою, по­кли­кав­ши всіх:

— По­глянь­те‐но! Ко­гось ми вже на­здог­на­ли! .

Те, що во­ни по­ба­чи­ли, на­га­ду­ва­ло ку­пу ва­лу­нів. Але це бу­ли ор­ки. П’я­те­ро мер­т­вих, по­ру­ба­них шаб­ля­ми ор­ків; у двох — від­ру­ба­ні го­ло­ви. Зем­ля на­в­кру­ги на­б­ряк­ла від тем­ної кро­ві.

— Но­ва за­гад­ка! — ви­гук­нув Гім­лі. — При ден­но­му світ­лі все бу­ло б зро­зу­мі­ло, але ж не стов­би­чи­ти нам тут до сві­тан­ня!

— І так зро­зу­мі­ло — це доб­рий знак, — ска­зав Ле­го­лас. — Во­ро­ги ор­ків мо­жуть ста­ти на­ши­ми дру­зя­ми. Хто меш­кає в цих го­рах?

— Ні­хто не меш­кає, — від­по­вів Ара­горн. — Ін­ко­ли на­їжджа­ють ро­хан­ці, а від Мі­нас‐Ті­рі­та над­то да­ле­ко. Міг прой­ти ви­пад­ко­вий ка­ра­ван, та звід­ки?

— Що ж то­ді? — за­пи­тав Гім­лі.

— Во­ни са­мі при­ве­ли во­ро­гів із со­бою, ось що. Ці за­гиб­лі — з пів­ніч­ної ор­ди. Гоб­лі­нів Бі­лої Ру­ки тут не­має. Кро­во­пив­ці пе­рег­риз­ли­ся, як за­зви­чай. Мо­же, за­над­то спе­ре­ча­лись, ку­ди йти.

— Або що ро­би­ти з по­ло­не­ни­ми, — під­хо­пив Гім­лі. — Спо­ді­вай­мо­ся, що на­ші в цій су­тич­ці не по­ст­раж­да­ли.

Не зна­й­шов­ши зо­всім ні­чо­го ані на міс­ці бій­ки, ані на­в­кру­ги, ман­д­рів­ни­ки по­кро­ку­ва­ли да­лі. Не­вдов­зі лі­во­руч від­кри­ла­ся тем­на уще­ли­на, якою збі­гав го­мін­кий стру­мок; йо­го рус­ло по­зна­ча­ли зе­ле­ні ос­т­рів­ці тра­ви й тер­ни­ку.

— Ось і слі­ди, — ска­зав Ара­горн, — Ор­ки під­би­ли свої кри­ва­ві ра­хун­ки і за­вер­ну­ли сю­ди. ,

Ман­д­рів­ни­ки під­ня­ли­ся уще­ли­ною, лег­ко пе­ре­ст­ри­бу­ю­чи з ка­ме­ня на ка­мінь, на­че й не ма­ли по­за­ду без­сон­ної, не­ве­се­лої но­чі. Тіль­ки‐но во­ни сту­пи­ли на край хреб­та, рап­то­вий по­рив віт­ру дмух­нув на них від­чут­ною про­хо­ло­дою, ску­йов­див во­лос­ся, роз­дув пла­щі. Да­ле­кі го­ри за Рі­кою за­ли­ва­ло світ­ло, над їх зуб­ця­ми рже про­рі­за­в­ся кра­є­чок вог­ня­но­го дис­ка. На за­хо­ді ле­жав дрім­ли­вий, без­фор­м­ний світ, спо­ви­тий ніч­ни­ми ті­ня­ми. По­ві­ль­но про­сту­па­ли ден­ні бар­ви: зе­ле­ним по­зна­чи­ли­ся не­озо­рі лу­ги, бі­ли­ми сму­га­ми ту­ма­ну — рі­ки; лі­во­руч, ліг за три­д­цять, го­рі­ли бла­кит­тю та баг­рян­цем Бі­лі го­ри, а віч­ні сні­ги на їх вер­ши­нах роз­ру­м’я­ни­ла зо­ря,

— Там Гон­дор, — ти­хо ска­зав Ара­горн. — Як я мрі­яв по­вер­ну­ти­ся ту­ди... Але чи ще при­йдуть щас­ли­ві ча­си? За­раз до­ро­га від­во­дить ме­не геть...

— Ну, до­сить, — обі­рвав він сам се­бе й по­вер­нув на пів­ніч­ний за­хід, ку­ди кли­кав йо­го обо­в’я­зок.

Хре­бет кру­то па­дав униз пря­мо з‐під ніг; кіль­ко­ма кро­ка­ми ниж­че ши­ро­кий, по­сі­че­ний трі­щи­на­ми ус­туп об­ри­вав­ся стрім­ко в бе­зод­ню. Це й бу­ла За­хід­на сті­на Ро­ха­ну, тут за­кін­чу­ва­ли­ся го­ри Емін‐Мейл, а вни­зу, скіль­ки ся­га­ло око, роз­сти­ла­лись зем­лі по­ве­ли­те­лів ко­ней.

— Зно­ву орел! — крик­нув рап­том Ле­го­лас, вка­зу­ю­чи у блі­де не­бо над го­ло­вою. — Він ду­же ви­со­ко, пря­мує, зда­є­ть­ся, на пів­ніч... По­глянь­те, ле­тить стрі­лою!

— У ме­не очі не та­кі гос­т­рі, — ска­зав Ара­горн. — Я ні­чо­го не ба­чу. Ма­буть, і справ­ді ви­со­ко ле­тить. Чи не йо­го я по­мі­тив учо­ра зі Сто­ро­жо­во­го по­с­та? Ці­ка­во, ко­му й які віс­ті він не­се... Про­те я доб­ре ба­чу рух на рів­ни­ні!

— Ве­ли­кий пі­ший за­гін на мар­ші, — під­твер­див Ле­го­лас. — Хто та­кі — не роз­різ­ню, до них звід­си що­най­мен­ше два­на­д­цять ліг.

— Те­пер не тре­ба до­три­му­ва­ти­ся слі­дів, — ска­зав Гім‐лі. — Зна­й­де­мо най­ко­рот­ший спуск, та й го­ді.

— На­в­ряд чи зна­й­де­ть­ся сте­жи­на ко­рот­ша за ту, що об­ра­ли ор­ки, — за­пе­ре­чив Ара­горн.

Шлях ор­ків по­зна­ча­ли при­кме­ти ша­ле­но­го по­спі­ху: ки­ну­ті тор­би з‐під хар­чів, по­гри­зе­ні шко­рин­ки, чор­не лах­міт­тя, під­би­тий за­лі­зом чо­біт... Слі­ди ве­ли кра­єм усту­пу, по­тім униз ло­жем швид­кої хо­лод­ної річ­ки; по­до­лав­ши її, по­рі­ді­лий за­гін Хра­ни­те­лів всту­пив у ме­жі Ро­хан­сь­кої мар­ки. Річ­ка, ви­ри­ва­ю­чись на во­лю, упо­ві­ль­ню­ва­ла тут свій біг і гу­би­ла­ся в буй­них за­рос­тях чор­но­би­лю й ло­пухш; ли­ше ти­хий плюс­кіт ви­да­вав її рух до дра­го­вин да­ле­кої До­ли­ни ен­гів.

Зи­ма ли­ши­ла­ся за го­ра­ми. Від са­мо­го під­ніж­жя За­хід­ної Сті­ни аж до об­рію ко­ли­ха­ло­ся мо­ре гус­тих трав з теп­лим ду­хом вес­ня­них со­ків. Ле­го­лас гли­бо­ко ди­хав, на­че по­спі­шав на­ди­ха­тись про за­пас.

— Тра­ва­ми пах­не! — щас­ли­во по­вто­рю­вав він. — Це со­лод­ше за будь‐який сон! Бі­жі­мо швид­ше впе­ред!

Во­ни по­біг­ли вер­веч­кою, на­че хор­ти по сві­жих слі­дах. Ор­ки про­то­ру­ва­ли ши­ро­ку стеж­ку, мо­ло­да тра­ва ле­жа­ла чор­на, роз­чав­ле­на. Рап­том Слі­до­пит під­ніс ру­ку, зу­пи­нив за­гін і по­спі­хом за­вер­нув пра­во­руч: від стеж­ки ві­до­кре­мив­ся лан­цю­жок ма­лень­ких слі­дів бо­сих ніг. По­де­ку­ди по­верх них пройш­ли­ся важ­кі чо­бо­ти — вті­ка­ча на­здог­на­ли й по­вер­ну­ли. Там, де бо­ко­вий слід обі­рвав­ся, Ара­горн під­няв щось із тра­ви та при­ніс дру­зям.

— Тут про­біг го­біт. Ма­буть, Пін, бо він мен­ший за Мер­рі. Ди­ві­ть­ся!

— За­стіб­ка від ель­фій­сь­ко­го пла­ща! — ра­зом ви­гук­ну­ли Ле­го­лас і Гім­лі.

— Лис­тя з де­рев Ло­рі­ену са­ме по со­бі не па­дає. І цей лис­ток за­губ­ле­но не ви­пад­ко­во!

— От­же, хо­ча б один го­біт жи­вий, не втра­тив здо­ро­во­го глуз­ду і в змо­зі бі­га­ти, — ска­зав Гім­лі. — Ми ста­ра­є­мо­ся не­дар­ма. Чу­до­во!

— Тіль­ки б на­пів­ро­с­лик не по­пла­тив­ся за свою смі­ли­вість, — зі­тх­нув Ле­го­лас. — Сер­це хо­ло­не, ко­ли по­ду­маю, що на­ших ла­гід­них, ве­се­лих го­бі­тів тяг­нуть на при­в’я­зі, не­мов ху­до­бу...

Сон­це під­би­ло­ся до зе­ні­ту, по­тім по­ча­ло схи­ля­ти­ся на за­хід. З бо­ку мо­ря слаб­кий ві­тер при­гнав пе­рис­ті хма­ри, але й во­ни швид­ко від­плив­ли. Сон­це тор­к­ну­ло­ся об­рію. Дов­гі ті­ні ви­ро­с­ли за пле­чи­ма бі­гу­нів і по­тяг­ли­ся до схо­ду. Троє Хра­ни­те­лів не за­три­му­ва­лись ані на хви­лин­ку. За­кін­чу­ва­лась пер­ша до­ба піс­ля за­ги­бе­лі Бо­ро­ми­ра, а ор­ки все ще бу­ли да­ле­ко по­пе­ре­ду. їх на­віть не бу­ло вид­но, хо­ча плас­ка рів­ни­на бу­ла від­кри­та аж ген до край­не­ба. Ко­ли за­па­ла те­м­ря­ва, Ара­горн ого­ло­сив при­вал; вер­ши­ни За­хід­ної мі­ни, де дру­зі сто­я­ли на сві­тан­ку, від­да­ли­ли­ся на два­на­д­цять ліг.

— Як­що бу­де­мо всю ніч від­по­чи­ва­ти, а ті не за­три­му­ва­ти­му­ть­ся, нам їх вже не на­здог­на­ти, — ска­зав Ле­го­лас.

— Ну, без пе­ре­по­чин­ку на­віть ор­ки на­в­ряд чи обі­й­ду­ть­ся, —— за­пе­ре­чив Гім­лі.

— Ор­ка не люб­лять ви­хо­ди­ти на від­кри­тий прос­тір при ден­но­му світ­лі, але ж ни­ні на­смі­ли­лись! Тим па­че не ви­тра­ча­ти­муть во­ни ніч на від­по­чи­нок. .'‐г— А як ми вно­чі зна­й­де­мо слі­ди?

— Во­ни ве­дуть пря­мо на пів­ніч, до­сі ні­ку­ди не від­хи­ля­ли­ся, — на­по­ля­гав Ле­го­лас.

— При­пус­ти­мо, я зу­мів би зна­й­ти слід і вно­чі, — ска­зав Ара­горн. — Але як­що все ж та­ки ми роз­ми­не­мо­ся або зграя на­ду­має ку­дись за­вер­ну­ти, по­вер­нен­ня до сте­жи­ни за­бе­ре на­ба­га­то біль­ше ча­су. Хо­ча, на­скіль­ки я ро­зу­мію, ор­ки Бі­лої Ру­ки взя­ли верх та ве­дуть ком­па­нію до Ізен­гар­да.

— Бу­ло б не­обач­но по­кла­да­ти­ся на це, — за­ува­жив Гім­лі. — Не­вже в те­м­ря­ві ми зна­й­шли б за­стіб­ку Пі­на?

— Та, ма­буть, піс­ля цьо­го ви­пад­ку ор­ки по­дво­ї­ли пи­ль­ність, — ска­зав Ле­го­лас. — А по­ло­не­ні на­пев­не ви­сна­же­ні. Во­ни не на­ма­га­ти­му­ть­ся втек­ти, до­ки не спо­ді­ва­ю­ть­ся на до­по­мо­гу. Як са­ме до­по­мо­же­мо, га­да­ти ра­но, снер­шу їх на­здог­на­ти тре­ба...

— По­слу­хай­те‐но, — роз­сер­див­ся Гім­лі. — Я не но­ва­чок се­ред ман­д­рів­ни­ків і не най­слаб­кі­ший се­ред сво­їх ро­ди­чів, од­нак і ме­ні на­в­ряд чи вдас­ть­ся до­біг­ти до Ізен­гар­да, не пе­ре­во­дя­чи дуж У ме­не теж сер­це ще­мить, ко­ли б моя во­ля, я б ані хви­ли­ни не че­кав. Але за­раз тре­ба пе­ре­по­чи­ти...

— Ку­ди не кинь — то все клин, — ска­зав Слі­до­пит. — То що ж ми ви­рі­шу­є­мо?

— Ти ве­деш нас, — від­по­вів Гім­лі, — ти най­до­свід­че­ні­ший се­ред нас. То­бі й ви­рі­шу­ва­ти.

— Сер­це моє рве­ть­ся впе­ред, — ска­зав Ле­го­лас. — Але я тут не один. Як ска­же Ара­горн, не­хай так і бу­де.

— Дар­ма ви на ме­не по­кла­да­є­тесь, — по­хму­ро про­мо­вив Ара­горн. — 3 тих пір, як ми про­плив­ли повз Ка­м’я­них гі­ган­тів, що б я не ви­рі­шу­вав, усе ви­хо­дить бо­ком...

Він дов­го вдив­ляв­ся в гус­ту те­м­ря­ву, по­вер­та­ю­чись на за­хід, на пів­ніч.

— Йти не мож­на, — ска­зав він на­реш­ті. — 3 двох лих гір­ше — не по­мі­ти­ти якийсь знак. Як­би мі­сяць був яс­к­ра­ві­шим  — то­ді ін­ша спра­ва, але він за­раз у пер­шій чвер­ті — схо­дить піз­но і сві­тить слаб­ко.

— До то­го ж ще й не­бо вкри­те хма­ра­ми, — до­дав Гім­лі. — Шко­да, що Во­ло­дар­ка Ло­рі­ену по­да­ру­ва­ла сві­тиль­ник тіль­ки Фро­до...

— То­му, хто от­ри­мав Сві­ти­ль­ник ель­фів, він біль­ше зна­до­би­ть­ся, — ска­зав Ара­горн. — У ньо­го в ру­ках до­ля Се­ред­зе­м’я. Нам ви­па­ла ли­ше ма­ла час­т­ка ве­ли­кої спра­ви. Мо­же, ми з са­мо­го по­чат­ку при­ре­че­ні на по­раз­ку, і мій ви­бір, пра­ви­ль­ний чи ні, не­ба­га­то мо­же змі­ни­ти. Да­вай­те хо­ча б від­по­чи­не­мо як слід.

Він ліг пря­мо на тра­ву й мит­тю за­снув, упер­ше піс­ля но­чів­лі бі­ля Тол‐Бран­ді­ра. По кіль­кох го­ди­нах він при­му­сив се­бе про­ки­ну­ти­ся. До сві­тан­ку бу­ло ще да­ле­ко; Гім­лі міц­но спав, але Ле­го­лас уже про­ки­нув­ся.

— Во­ни ду­же, ду­же да­ле­ко, — стур­бо­ва­но шеп­нув він Ара­гор­ну. По­тім, на­хи­лив­шись, по­тру­сив гно­ма за пле­че:

— Вста­вай, Гім­лі! Час іти. Слід хо­ло­не...

— Ще тем­но, — про­бур­мо­тів Гім­лі, під­во­дя­чись. — На­віть ти, Ле­го­ла­се, і на­віть з гор­ба, як­би тут бу­ли гор­би, ні­чо­го не по­ба­чиш, до­ки сон­це не зі­йде.

— Бо­юсь, їх те­пер із гор­ба не по­ба­чиш, ані при сон­ці, ані при мі­ся­ці...

— Ко­ли очі без­по­рад­ні, ви­ко­рис­ту­є­мо ву­ха, — ска­зав Ара­горн. — Під ор­ка­ми зем­ля стог­не...

Він ліг на тра­ву, при­тис­нув ву­хо до зем­лі й ле­жав так ду­же дов­го. Гім­лі стур­бу­вав­ся, чи не змо­рив бу­ва Слі­до­пи­та сон. Над­хо­див ра­нок, тьмя­не світ­ло ли­ну­ло зі схо­ду й по­ві­ль­но роз­пли­ва­ло­ся по­між не­бом та зем­лею. Ко­ли Ара­горн на­реш­ті під­вів­ся, дру­зі змо­г­ли роз­ди­ви­ти­ся, як змар­ні­ло і поблід­ло йо­го об­лич­чя й яку ту­гу при­хо­ву­ють очі.

— Не­зро­зу­мі­лий, не­ви­раз­ний від­го­мін. На ба­га­то миль на­в­ко­ло ні­ко­го не­має. Ту­піт ор­ків лед­ве чу­ти. За­те чіт­ко лу­нає сту­кіт ко­пит — схо­же, я чув йо­го ще уві сні. Якісь ко­ні мчать на за­хід. Хо­тів би я зна­ти; що там від­бу­ва­є­ть­ся!

— То­ді йде­мо, — ска­зав Ле­го­лас.

По­чав­ся тре­тій день го­нит­ви. Під хма­ра­ми й під сон­цем, то швид­ким кро­ком, а то й біг­цем рва­ли­ся дру­зі впе­ред, ли­ше зрід­ка об­мі­ню­ю­чись сло­вом. Три­во­га до­шку­ля­ла їм си­ль­ні­ше, ніж вто­ма. Ель­фій­сь­кі пла­щі, при­й­няв­ши ко­лір сте­по­вих трав, хо­ва­ли ман­д­рів­ни­ків від чу­жих очей, ель­фій­сь­кі хліб­ці — ма­лень­кий шма­то­чок за­зви­чай з’ї­да­ли на бі­гу — під­кріп­лю­ва­ли їх­ні си­ли, і во­ни по­дум­ки дя­ку­ва­ли Во­ло­дар­ці Ло­рі­ену.

Ці­лий день слі­ди йшли пря­мо на пів­ніч­ний за­хід. На­д­ве­чір рів­ни­на по­ча­ла слаб­ко ви­ги­на­ти­ся; як і ра­ні­ше го­ла, без жод­но­го де­рев­ця, во­на плав­ни­ми хви­ля­ми під­хо­ди­ла до не­ви­со­ких круг­лих па­гор­бів. Слі­ди ор­ків ве­ли ту­ди, си­ль­ні­ше за­би­ра­ю­чи на пів­ніч, не та­кі чіт­кі, як ра­ні­ше — грунт тут був твер­ді­шим, а тра­ва рід­шою. Да­ле­ко злі­ва зви­ва­ла­ся сріб­ною нит­кою Ен­ту­ла. І щце ані ду­ші. Що­прав­да, се­ли­ща ро­хан­ців ле­жа­ли на­ба­га­то да­лі на пів­день, під схи­ла­ми Бі­лих гір, але ко­лись, як па­м’я­тав Ара­горн, тут, у Схід­ній мар­ці, пас­ли­ся чис­лен­ні та­бу­ни і ці­лий рік, на­віть взим­ку, ко­чу­ва­ли пас­ту­хи, меш­ка­ю­чи в на­ме­тах або ку­ре­нях. Те­пер край спус­тів, і ти­ша, що на­висла над ним, аж ні­як не бу­ла ні мир­ною, ні без­тур­бот­ною.

Ко­ли за­хо­ди­ло сон­це, знов зро­би­ли зу­пин­ку. Бу­ло прой­де­но вже дві­чі по два­на­д­цять ліг, За­хід­на сті­на зник­ла у да­ле­чи­ні. На по­хму­ро­му не­бі по­вис ву­зь­кий серп мо­ло­ди­ка, але сві­тив він ледь‐ледь, і зо­рі то­ну­ли у хма­рах.

— Скіль­ки ча­су зга­я­но на сон і від­по­чи­нок! — скруш­но ска­зав Ле­го­лас. — Ор­ки ле­тять, не­на­че їх сам Са­у­рон ба­то­гом під­га­няє. Ма­буть, во­ни вже ді­ста­ли­ся до уз­гі­р’я. А як­що встиг­нуть за­гли­би­ти­ся у ліс...

Гім­лі стис­нув зу­би.

— От­же, ма­є­мо без­слав­ний кі­нець усіх тру­дів та на­дій...

— На­дії, мо­же, й кі­нець, а ось тру­дам кін­ця не вид­но, — ска­зав Ара­горн. — Не по­вер­та­ти­ся ж нам! Хо­ча, прав­ду ка­жу­чи, си­ли мої май­же ви­чер­па­ні. — Він оки­нув по­гля­дом по­хму­ру міс­це­вість і до­дав: — Не впі­з­наю я ці­єї міс­це­вос­ті. Не ві­рю ані ти­ші, ані мі­ся­цю в не­бі. Зо­рі на­че крей­дою за­ма­за­ні... Чи­ясь ли­ха во­ля во­ро­жить ор­кам, а нас оплі­тає не­міч­чю.

— Я це від­чув, тіль­ки‐но ми спус­ти­ли­ся зі Сті­ни, — зі­знав­ся Ле­го­лас. — От­же, дже­ре­ло ці­єї си­ли не по­за­ду, а по­пе­ре­ду.

— Са­ру­ман! — про­бур­мо­тів Ара­горн. — І все ж та­ки він не до­че­ка­є­ть­ся, щоб ми за­вер­ну­ли на­зад. За­раз ми­мо­хіть за­три­ма­є­мо­ся, але на сві­тан­ку пі­де­мо да­лі.

Уран­ці, як і зав­жди, пер­шим на но­гах був Ле­го­лас — як­що він вза­га­лі спав ті­єї но­чі.

— Під­йом, під­йом! — ви­гук­нув він, щоб роз­бу­ди­ти спля­чих. — Див­ні ди­ва че­ка­ють на нас за за­ві­сою лі­су. Чи на бі­ду, чи на щас­тя — під­йом!

Ара­гор­на і Гім­лі не тре­ба бу­ло дов­го вмов­ля­ти.

З кож­ним кро­ком все яс­ні­ше ви­ма­льо­ву­вав­ся но­вий лан­цю­жок гор­бів. Опів­дні ман­д­рів­ни­ки до­сяг­ли йо­го краю. Зе­ле­ні круг­лі ли­со­го­ри тяг­ну­ли­ся один за од­ним пря­мо на пів­ніч. За ни­ми миль на де­сять роз­ки­ну­ла­ся річ­ко­ва за­пла­ва; са­ма річ­ка хо­ва­ла­ся у плу­та­ни­ні оче­ре­ту й ро­го­зу. Бі­ля під­ніж­жя най­ближ­чо­го до пів­дня гор­ба жор­с­т­ка тра­ва бу­ла ви­то­ло­че­на ши­ро­ким ко­лом.

— Тут во­ни зу­пи­ня­ли­ся, — ска­зав Слі­до­пит, роз­див­ля­ю­чись на­в­кру­ги. — Пе­ред­чут­тя те­бе не зра­ди­ло, Ле­го‐ла­се: во­ни пішли звід­си три­чі по два­на­д­цять го­дин то­му. Учо­ра на за­хо­ді сон­ця ма­ли пе­ре­тну­ти ме­жу Фан­гор­ну.

— Це да­ле­ко? — спи­тав Гім­лі.

— Па­гор­би про­стя­га­ю­ть­ся миль на ві­сім, а там від гир­ла Ен­ту­ли до лі­су при­близ­но п’ять ліг рів­ною міс­це­віс­тю.

— То­ді хо­ді­мо, — ска­зав Гім­лі. — Ко­ли но­га­ми лі­чиш лі­ги, на сер­ці не так важ­ко...

І все ж та­ки не­скін­чен­на го­нит­ва без на­дії вто­ми­ла на­віть гно­ма. Вве­че­рі Гім­лі згор­бив­ся й лед­ве сту­пав на‐том­ле­ни­ми но­га­ми. Ара­горн по­хму­ро мов­чав і не від­во­див очей від слі­ду. Ли­ше Ле­го­лас біг так са­мо лег­ко, лед­ве тор­ка­ю­чись тра­ви, і пруж­ні стеб­ла за ним од­ра­зу ж роз­прям­ля­ли­ся; спа­ти він умів на хо­ду — ро­зум ель­фів від­по­чи­ває, по­ри­на­ю­чи до гли­бин уя­ви, хо­ча лю­ди на­в­ряд чи на­зва­ли б це сном.

Сон­це вже за­ну­рю­ва­ло­ся у ве­чір­ню ім­лу, ко­ли на­бли­зив­ся ос­тан­ній па­горб — круг­лий, гла­день­кий, на­че об­ли­за­ний. Дру­зі ви­дер­ли­ся на ньо­го — і за­стиг­ли, при­гні­че­ні: во­ни сто­я­ли од­ні­сі­нь­кі се­ред без­меж­ної пус­те­лі, вкри­тої не­ви­со­ки­ми гор­ба­ми, мов хви­ля­ми. На пів­ніч­но­му схо­ді чор­ним гре­бе­нем вп’я­лись у свин­це­ве не­бо Ім­лис­ті го­ри, а під ни­ми не­рів­ною сму­гою чор­ні­ли лі­си.

— Пе­ре­но­чу­є­мо тут? — за­пи­тав Гім­лі смут­но. — Хо­лод­но стає...

— Пів­ніч­ний ві­тер під­няв­ся, — ска­зав Ара­горн.

— А вран­ці під­ні­ме­ть­ся схід­ний, — по­обі­цяв Ле­го­лас. — Як­що ви вто­ми­ли­ся — від­по­чи­не­мо. Тіль­ки не жу­рі­ть­ся! При­йде день, при­йде й уда­ча.

— Ми вже три­чі зу­стрі­ча­ли но­вий день, а уда­чі щось не ба­чи­ли, — бур­к­нув Гім­лі.

Вно­чі їм до­шку­ляв хо­лод. Ара­горн і Гім­лі спа­ли не­спо­кій­но, і кож­но­го ра­зу, про­ки­да­ю­чись, пе­ре­ко­ну­ва­ли­ся, що Ле­го­лас і не зби­рав­ся ля­га­ти. Ти­хий і за­дум­ли­вий, мов мо­ло­дий ясень, він сто­яв на вер­хів­ці гор­ба, на­пів­го­лос­но на­спі­ву­ю­чи щось своєю мо­вою, і на чор­но­му не­бо­схи­лі од­на по од­ній за­го­ря­лись яс­ні зо­рі.

Сві­та­нок за­став їх вже у до­ро­зі. Хма­ри роз­та­ну­ли, на чис­то­му хо­лод­но­му не­бі з’я­ви­ло­ся блі­де сон­це. Схід­ний ві­тер впо­рав­ся з ту­ма­ном. Ве­ли­ка кра­ї­на ле­жа­ла пе­ред ман­д­рів­ни­ка­ми, су­во­ра і мов­чаз­на.

Плос­ко­гі­р’я Ро­хан, те са­ме, що вид­ні­ло­ся зда­ле­ку, ко­ли во­ни плив­ли Ан­ду­ї­ном, те­пер за­ми­ка­ло рів­ни­ну зі схо­ду. На пів­ніч­но­му схо­ді по­тро­ху ви­рос­тав ліс Фан­горн, до ньо­го ли­ша­ло­ся ще ліг де­сять, а за ним Ім­лис­ті го­ри то­ну­ли у си­зо­му сер­пан­ку, тіль­ки Ме­тад­рас, бі­лий пік, зри­нав над ша­ру­ва­ти­ми сі­ри­ми хма­ра­ми. На­зу­стріч ман­д­рів­ни­кам, під­ст­ри­бу­ю­чи, біг­ла в об­ри­вис­тих бе­ре­гах швид­ка світ­ла Ен­ту­ла. Слід ор­ків тяг­нув­ся уз­довж неї до Фан­гор‐ну. Ви­зна­чив­ши по­дум­ки мож­ли­вий на­пря­мок, Ара­горн при­ди­вив­ся й по­мі­тив уда­ли­ні якусь рух­ли­ву сму­гу, не­мов ле­тю­чу тінь хмар­ки на зе­ле­ній тра­ві.

Ара­горн ліг до­лі­лиць на зем­лю й при­слу­хав­ся. Од­нак Ле­го­лас, при­крив­ши очі тон­кою до­ло­нею, вже роз­різ­нив ці­лу ва­та­гу вер­ш­ни­ків. Во­ни ще зда­ва­ли­ся зо­всім кри­хіт­ни­ми, але доб­ре бу­ло по­міт­но, як бли­щать про­ти сон­ця віс­т­ря спи­сів. Там, звід­ки во­ни мча­ли, здій­мав­ся до не­ба ву­зь­кий стовп чор­но­го ди­му. А по сте­пу роз­ли­ва­ла­ся та­ка ти­ша, що Гім­лі уло­вив, як ше­лес­ті­ли, зрос­та­ю­чи, би­лин­ки.

‐— Вер­ш­ни­ки! — ви­гук­нув Ара­горн, ско­чив­ши на но­га. — Ве­ли­кий за­гін ле­тить пря­мо сю­ди!

— Так, — по­ки­вав го­ло­вою Ле­го­лас, — сто п’ять вер­ш­ни­ків. Во­лос­ся світ­ле, в ру­ках спи­си, ве­де їх ви­со­кий на зріст во­їн.

Ара­горн по­сміх­нув­ся;

— Ти вже по­лі­чив?

— Дур­ни­ці, — зни­зав пле­чи­ма Ле­го­лас. — Адже тут не біль­ше п’я­ти ліг від­ста­ні.

— П’ять чи дві, — втру­тив­ся Гім­лі, — во­ни не­ми­ну­че на­ско­чать на нас. Бу­де­мо че­ка­ти?

— По­че­ка­є­мо, — ска­зав Ара­горн. — Скіль­ки мож­на гна­ти­ся за вчо­раш­нім днем! Ця кін­но­та мог­ла зі­тк­ну­ти­ся з ор­ка­ми. Мо­же, ми от­ри­ма­є­мо від них які‐Не­будь звіс­т­ки.

— Або удар спи­сом, — до­дав Гім­лі.

— Троє ко­ней ска­чуть без вер­хо­вих, — ска­зав Ле­го­лас. — Го­бі­тів не ба­чу.

— По­га­на но­ви­на — теж но­ви­на. Все од­но за­че­ка­є­мо. Дру­зі спус­ти­ли­ся з вер­ши­ни — там во­ни бу­ли за­над­то

по­міт­ні зда­ля, — і при­сі­ли на тем­ній тра­ві, щі­ль­но за­гор­нув­шись у пла­щі: ві­тер міц­ні­шав. Час спли­вав по­ві­ль­но. Гім­лі не­спо­кій­но со­вав­ся і на­реш­ті за­пи­тав:

— Що ві­до­мо про цих лю­дей, Ара­гор­не? Чи не до­че­ка­є­мо­ся ми тут не­ми­ну­чої смер­ті?

— Во­ни гор­до­ви­ті й упер­ті, але ду­ші їх­ні не зна­ють об­ма­ну, а дум­ки — ни­зь­кос­ті. Во­ни пе­ре­важ­но не­осві­че­ні, але ро­зум­ні, не пи­шуть книг, але спі­ва­ють пі­сень, як лю­ди дав­ніх ча­сів. Так бу­ло ра­ні­ше — мо­г­ли й змі­ни­ти­ся... Вза­га­лі во­ни здав­на три­ма­ю­ть­ся бо­ку Гон­до­ру, дар­ма що не ро­ди­чі. їх­ня най­ближ­ча рід­ня — лю­ди Бар­да з Ес­га­ро­та і Бе­ор­на Чор­но­лі­сь­ко­го — у тих кра­ях і до­ни­ні на­род та­кий са­мо ро­с­лий, світ­ло­во­ло­сий. А сю­ди їх при­вів Еорл Юний... З ор­ка­ми ту­теш­ні меш­кан­ці не в зла­го­ді, це на­пев­не.

— Ган­дальф пі­до­зрю­вав, що во­ни спла­чу­ють да­ни­ну Са­у­ро­но­ві, — на­га­дав Гім­лі.

— Бо­ро­мир не ві­рив цим чут­кам, і я не ві­рю.

— Не­за­ба­ром про все ді­зна­є­мось, — при­мир­ли­во ска­зав Ле­го­лас. — Во­ни вже бли­зь­ко.

По­свист та гор­тан­не ги­кан­ня роз­не­с­ло­ся над сте­пом. Вер­ш­ни­ки під­га­ня­ли ко­ней так, що зем­ля дри­жа­ла; їх­ній ва­та­жок, обі­г­нув­ши під­ніж­жя гор­ба, пом­чав уз­довж за­хід­но­го схи­лу до плос­ко­гі­р’я, за ним низ­кою по­тяг­ли­ся ін­ші.

Ко­ні ро­хан­ців бу­ли пре­чу­до­ві: си­ль­ні, струн­кі, бо­ки лис­ні­ли, гри­ви на то­че­них ши­ях май­с­тер­но за­пле­те­ні. І вер­ш­ни­ки на­че їм до па­ри — міц­ні, сприт­ні, з‐під прос­тих шо­ло­мів гос­т­ро ди­ви­ли­ся яс­ні очі, лля­не во­лос­ся зви­ва­ло­ся над пле­чи­ма. Ко­жен три­мав у руці ясе­но­вий дов­гий спис, ма­льо­ва­ні щи­ти ви­сі­ли за спи­на­ми, ме­чі на по­я­сах, тон­кі ста­ле­ві ко­ль­чу­ги ся­га­ли ко­лін.

Во­ни пром­ча­ли чва­лом, по двоє в ряд; і хо­ча раз у раз, під­во­дя­чись на стре­ме­нах, ози­ра­ли­ся на всі бо­ки, так і не по­мі­ти­ли трьох чу­жин­ців. Ос­тан­ні вер­ш­ни­ки вже по­ки­да­ли уло­го­ви­ну, ко­ли Ара­горн під­вів­ся на весь зріст і крик­нув:

— Гей, сла­вет­ні ро­хан­ці, що чу­ти в пів­ніч­них кра­ях?

В од­ну мить вер­ш­ни­ки оса­ди­ли ко­ней, роз­вер­ну­ли­ся ду­гою й зле­ті­ли на горб. Ман­д­рів­ни­ки опи­ни­ли­ся все­ре­ди­ні ко­ла, яке швид­ко стис­ка­лось.

Хто знав, чим скін­чи­ть­ся зу­стріч? Ко­ло на­ї­жа­чи­ло­ся спи­са­ми. Ро­ха­нець ве­ли­чез­но­го зрос­ту, у шо­ло­мі з бі­лою ки­ти­цею з кін­сь­ко­го хвос­та, по­су­нув­ся з ря­ду так, що віс­т­ря йо­го спи­са лед­ве не тор­ка­ло­ся гру­дей Ара­гор­на. Але Слі­до­пит не во­рух­нув­ся.

— Хто ви та­кі та чо­го вам тре­ба в на­ших зем­лях? — за­пи­тав ви­со­кий во­їн за­галь­ною мо­вою. Йо­го ви­мо­ва від­ра­зу на­га­да­ла дру­зям гон­дор­ця Бо­ро­ми­ра.

— Ме­не на­зи­ва­ють Блу­ка­чем, — від­по­вів Ара­горн. — Я йду з пів­но­чі. По­люю на ор­ків.

Вер­ш­ник спі­шив­ся, кив­ком по­кли­кав од­но­го з во­ї­нів, від­дав йо­му спи­са, а сам, ви­й­няв­ши меч, став про­ти Ара­гор­на, при­див­ля­ю­чись до ньо­го пи­ль­но й не без по­ди­ву.

— Я бу­ло при­й­няв те­бе са­мо­го за ор­ка, — про­мо­вив він по хви­ли­ні. — По­га­но ж ти зна­єш свою ди­чи­ну, як­що по­лю­єш на неї з го­ли­ми ру­ка­ми! Тут не­що­дав­но з’я­ви­лась зграя — чис­лен­на, лю­та й до зу­бів озб­роє­на. Як­би ти на­здог­нав їх — во­ни ста­ли б ловчи­ми, а ти — лег­кою для них здо­бич­чю. Сто­сов­но тво­го іме­ні, Блу­ка­че... — ро­ха­нець по­ди­вив­ся Слі­до­пи­то­ві пря­мо в очі, — та­ко­му, як ти, по­діб­не прі­зви­сь­ко не ли­чить. Й одяг у те­бе див­ний. Де ти хо­вав­ся? Як ста­ло­ся, що ми те­бе не по­мі­ти­ли? Мо­же, ви ель­фи?

— Ельф се­ред нас ли­ше один — ось він, Ле­го­лас із Чор­но­ліс­ся. Од­нак ми від­ві­да­ли Ло­рі­ен, і від йо­го Во­ло­дар­ки от­ри­ма­ли як да­ру­нок ці пла­щі.

Ва­та­жок ро­хан­ців зди­во­ва­но під­няв бро­ви.

— Не­вже Ко­ро­ле­ва ще меш­кає у Зо­ло­то­му Лі­сі? Ка­жуть, ма­ло ко­му щас­тить ви­хо­пи­ти­ся жи­вим з її сі­тей. Але як­що во­на до вас при­хи­ль­но ста­ви­ть­ся, то й ви теж чак­лу­ни... — він кру­то обер­нув­ся до Ле­го­ла­са та Гім­лі й хо­лод­но до­дав: — А ви чо­му не ози­ва­є­те­ся, мов­чу­ни?

Гім­лі під­хо­пив­ся, міц­но упер­ся но­га­ми в зем­лю, по­клав ру­ку на то­по­ри­ще, йо­го чор­ні оче­ня­та спа­лах­ну­ли гні­вом.

— Ска­жи‐но ме­ні своє ім’я, ва­таж­ку вер­ш­ни­ків, то­ді й я на­зву своє, та ще й до­дам де­що!

Ро­ха­нець змі­ряв гно­ма по­гля­дом звер­ху вниз:

— За на­ши­ми зви­ча­я­ми при­бу­лець має на­зи­ва­ти­ся пер­шим. Але як­що хо­чеш, знай: я — Ео­мер, син Ео­мун­да, тре­тій марк­граф Ро­ха­ну.

— То­ді, Ео­ме­ре, си­не Ео­мун­да, ви­слу­хай‐но гно­ма Гім­лі, си­на Гло­ї­на: не ки­дай не­обач­но сло­ва на ві­тер! Не зво­ди на­клеп на па­ні, пре­крас­ні­шої за яку не­має! Ба­чу я, бід­ний ти на ро­зум, тіль­ки це й мо­же те­бе ви­ба­чи­ти!

Об­лич­чя Ео­ме­ра по­тем­ні­ло; ро­хан­ці з гріз­ним рем­с­т­ву­ван­ням під­сту­пи­ли впри­тул до при­бу­ль­ців.

— Гей, па­не гном! Хо­ча ти й не на­ба­га­то ви­щий за тра­ву, я від­рі­жу то­бі бо­ро­ду ра­зом з го­ло­вою!

Ле­го­лас не­вло­ви­мо швид­ким ру­хом ви­хо­пив стрі­лу, на­тяг­нув лук:

— Гім­лі тут не сам! Бе­ре­жись! Ти за­ги­неш ра­ні­ше, ніж опус­тиш ме­ча!

Ео­мер все ж та­ки за­мах­нув­ся; спра­ва йшла до по­га­но­го кін­ця, але Ара­горн, здій­няв­ши ру­ку, зро­бив крок упе­ред і роз­вів спе­ре­чаль­ни­ків.

— За­че­кай, Ео­ме­ре! Ми не при­хо­ву­є­мо під­ступ­них за­ду­мів, не ба­жа­є­мо ли­ха ані лю­дям, ані та­бу­нам Ро­ха­ну. Гнів мо­їх то­ва­ри­шів має свої під­ста­ви. Чи не ви­слу­ха­єш, перш ніж ру­ба­ти?

Ео­мер ки­нув ме­ча до пі­хов.

— Доб­ре, ка­жи. Але чу­жин­цям на зем­лях Ро­ха­ну не слід по­во­ди­ти­ся так за­ро­зу­мі­ло. Перш за все на­зви своє справ­ж­нє ім’я.

— Спо­чат­ку я по­ви­нен зна­ти, ко­му ти слу­жиш: чи ти су­про­тив­ник Са­у­ро­но­ві, во­ло­да­ре­ві Мор­до­ру, чи йо­го при­хи­ль­ник.

— Я слу­жу ли­ше своє­му яр­лу — Те­о­де­ну, си­ну Тен­ги‐ла. Чор­но­му Во­ло­да­рю ми не слу­жи­мо, але й не во­ро­гу­є­мо з ним. Як­що ви хо­ва­є­тесь від ньо­го, вам кра­ще за­ли­ши­ти на­шу кра­ї­ну. Не­спо­кій на кор­до­нах зрос­тає, а ми ба­жа­є­мо збе­рег­ти свою во­лю й жи­ти, як жи­ли ра­ні­ше, не під­ко­ря­ю­чись чу­жим гос­по­да­рям, доб­рим чи ли­хим. За кра­щих ча­сів ні­ко­му не до­во­ди­ло­ся скар­жи­тись на брак на­шої гос­тин­нос­ті, ни­ні ж не­про­ха­ні гос­ті не зна­й­дуть доб­ро­го при­йо­му. Те­пер ка­жи! Хто ви? Ко­му слу­жи­те? За чи­їм на­ка­зом пе­ре­слі­ду­є­те ор­ків?

— Я не слу­жу ні­ко­му, — від­по­вів Ара­горн. — Але слуг Са­у­ро­на пе­ре­слі­дую всю­ди, ку­ди б не при­ве­ли їх­ні слі­ди. Звич­ки ор­ків я знаю кра­ще за ба­га­тьох, а по­люю з го­ли­ми ру­ка­ми то­му, що ін­шо­го ви­хо­ду в ме­не не­має. Ви­кра­де­но двох на­ших то­ва­ри­шів. У та­ких ви­пад­ках, не ма­ю­чи ко­ня, лю­ди­на йде піш­ки, а як­що й пе­ре­лі­чує во­ро­гів, то тіль­ки віс­т­рям ме­ча. А ме­ча я маю!

Він різ­ко від­ки­нув плащ за пле­чі. Блис­ну­ли ель­фій­сь­кі піх­ви, кли­нок Ан­д­ри­ла сяй­нув, як со­няч­не про­мін­ня.

— Елен­до­гі — ось мій бо­йо­вий за­клик. Я Ара­горн, син Ара­хор­на, звуть ме­не та­кож Елес­са­ром Ель­фій­сь­ким, Ду­на‐да­ном, спад­ко­єм­цем Іс­іл­ду­ра, си­на Елен­ді­ла, во­ло­да­ря Гон­до­ру. Ти ба­чиш йо­го меч, ко­лись зла­ма­ний, а ни­ні ви­ку­ва­ний зно­ву. Чи до­по­мо­жеш ме­ні, чи за­сту­пиш до­ро­гу? Оби­рай!

Гім­лі й Ле­го­лас ще не ба­чи­ли Слі­до­пи­та у та­ко­му ста­ні. Він на­че ви­ріс, а об­лич­чя йо­го, спов­не­не си­ли й ве­ли­чі, рап­том на­га­да­ло об­лич­чя Ка­м’я­них гі­ган­тів. Ле­го­ла­су на­віть зда­ло­ся, що над го­ло­вою Ара­гор­на яс­к­ра­во сяє об­руч не­ви­ди­мої ко­ро­ни.

Ео­мер від­сту­пив, пи­ха в йо­го по­гля­ді змі­ни­ла­ся на гли­бо­ку ша­ну.

— Див­ні ча­си, — про­бур­мо­тів він. — Сни ожи­ва­ють, вті­ле­ні ле­ген­ди зрос­та­ють з тра­ви...

Вго­лос він за­ува­жив, звер­та­ю­чись до Ара­гор­на:

— Що ж озна­чає твоя по­ява? Ти чув про тем­ні про­ро­ку­ван­ня? Че­рез них Бо­ро­мир, син Де­не­то­ра, ви­ру­шив у даль­ню путь, але кінь, що був йо­му по­да­ро­ва­ний, по­вер­нув­ся без вер­ш­ни­ка. Які ж зна­мен­ня до­лі не­сеш ти з пів­но­чі?

— Зна­мен­ня важ­ко­го ви­бо­ру, — ска­зав Ара­горн. — Пе­ре­дай Те­о­де­ну, си­ну Тен­ги­ла: на ньо­го че­кає від­кри­та вій­на або під ру­кою Са­у­ро­на, або про­ти ньо­го. Ні­ко­му не до­ве­де­ть­ся ни­ні жи­ти так, як ра­ні­ше, і ма­ло хто змо­же збе­рег­ти свої над­бан­ня. Але про це зго­дом. А до­ки ми ще не по­збу­ли­ся ли­ха, ме­ні са­мо­му по­тріб­на до­по­мо­га або хо­ча б по­ра­да. Я вже ка­зав то­бі, що ми пе­ре­слі­ду­є­мо ор­ків...

— Мо­жеш пе­ре­рва­ти го­нит­ву. Ор­ків ми ви­ни­щи­ли.

— А на­ші дру­зі?

— Ми не зу­стрі­ли ні­ко­го, крім ор­ків.

— Див­но, ду­же див­но... А се­ред вби­тих? Во­ни ма­лень­кі на зріст, ви мо­г­ли при­й­ня­ти їх за ді­тей, взут­тя во­ни не но­сять, а пла­щі в них та­кі са­мі, як у нас.

— Не бу­ло там ані гно­мів, ані ді­тей. Ми пе­ре­лі­чи­ли вби­тих, за­бра­ли зброю і всю здо­бич, а по­тім скла­ли тру­пи й під­па­ли­ли, як ве­лить зви­чай. Ба­чиш, на­ше ба­гат­тя ще ди­мить.

— Во­ни не гно­ми і не ді­ти, — втру­тив­ся Гім­лі, —— Во­ни го­бі­ти. ч,

— Го­бі­ти? — пе­ре­пи­тав Ео­мер. — Іс­нує й та­ке пле­м’я? Впер­ше чую! Див­не ім’я...

— Див­не ім’я див­но­го на­род­ця, — під­твер­див Гім­лі. — Але ці двоє до­ро­гі нам, У про­ро­ку­ван­ні, яке збен­те­жи­ло на­міс­ни­ка Мі­нас‐Ті­рі­та, зга­ду­ю­ть­ся на­пів­ро­с­ли­ки. Так ось — це й є го­бі­ти.

Во­їн, що три­мав спис Ео­ме­ра, пре­зир­ли­во роз­смі­яв­ся:

— На­пів­ро­с­ли­ки! Та про них роз­по­ві­да­ють ста­рі каз­ки, при­не­се­ні з пів­но­чі! Схо­же, ми ви­пад­ко­во за­ві­та­ли до кра­ї­ни чу­дес... Чи ми все ж та­ки сто­ї­мо на твер­дій зем­лі?

— Це як по­ди­ви­ти­ся, — ска­зав Ара­горн. — Ми, що жи­ве­мо ни­ні, мо­же­мо ста­ти каз­кою для на­щад­ків. Стій, як­що хо­чеш, на твер­дій зем­лі. Тіль­ки на ній теж не­ма­ло див, хо­ча ти й про­хо­диш повз них, не по­мі­ча­ю­чи...

Во­їн удав, ні­би не по­чув слів Ара­гор­на. Звер­та­ю­чись до Ео­ме­ра, він сер­ди­то ки­нув:

— На­ві­що га­я­ти час на пус­ті ба­лач­ки? Нам тре­ба по­спі­ша­ти, ве­ди нас. А цих ди­ва­ків з їх не­до­лад­ни­ми бай­ка­ми за­ли­ши­мо тут? Чи зв’я­за­ти їх і при­вез­ти яр­лу?

— Мов­чи, Ео­тай­не! — су­во­ро обі­рвав йо­го Ео­мер, пе­ре­хо­дя­чи на свою рід­ну мо­ву. — Я по­ви­нен по­го­во­ри­ти з ни­ми сам. Зби­рай­те­ся вни­зу на стеж­ці. Ко­ли по­вер­нусь, ру­ши­мо до Ен­ту­ли.

Бур­мо­чу­чи не­за­до­во­ле­но до се­бе, Ео­тайн ві­дій­шов і пе­ре­дав на­каз. За­гін по­чав спус­ка­ти­ся з гор­ба; не­за­ба­ром Ео­мер за­ли­шив­ся на­один­ці з трьо­ма Хра­ни­те­ля­ми.

— Твої сло­ва, Ара­гор­не, зву­чать див­но, хо­ча я пе­вен, що ти не бре­шеш. Ми, ро­хан­ці, са­мі ні­ко­ли не бре­ше­мо, але й об­ду­ри­ти нас не­лег­ко. І все ж ти ска­зав не всю прав­ду. А як я мо­жу, не зна­ю­чи тво­їх справ­ж­ніх на­мі­рів, зро­би­ти вір­ний ви­бір?

— Я пі­шов з Ім­лад­ри­са — ось то­бі ще од­не ле­ген­дар­не ім’я! — ба­га­то тиж­нів то­му, — ска­зав Ара­горн. — Зі мною був Бо­ро­мир, ли­цар Мі­нас‐Ті­рі­та. Я зби­рав­ся су­про­во­джу­ва­ти си­на Де­не­то­ра до йо­го рід­но­го міс­та й до­по­мог­ти їм про­ти Са­у­ро­на. Ін­ші мої су­пут­ни­ки ма­ли свої на­мі­ри, але до­клад­ні­ше роз­по­віс­ти то­бі про них я не маю пра­ва. Про­во­ди­рем на­шим був Ган­дальф Сі­рий.

— Ган­дальф! — ви­гук­нув Ео­мер. — Ган­даль­фа Сі­ро­го ми зна­є­мо. По­ви­нен те­бе за­сте­рег­ти: йо­го ім’я не слу­жи­ти­ме на­да­лі клю­чем до при­хи­ль­нос­ті яр­ла. Ган­дальф гос­тю­вав у нас не­од­но­ра­зо­во, і кож­но­го ра­зу без за­про­шен­ня, то три­чі на рік, то на­дов­го ще­зав. І зав­жди йо­го при­бут­тя про­ві­ща­ло ди­во­виж­ні по­дії; де­хто ствер­джує, ні­би­то він при­но­сить не­щас­тя. І справ­ді, не­що­дав­но, взим­ку, щой­но він нас за­ли­шив, на­ста­ли не­чу­ва­ні бі­ди. По­ча­ли­ся чва­ри з Са­ру­ма­ном. Ми ж бо вва­жа­ли йо­го сво­їм дру­гом, а Ган­дальф по­пе­ре­джу­вав, що Ізен­гард ре­те­ль­но го­ту­є­ть­ся до вій­ни, а Са­ру­ман та­єм­но кує ли­хо. Ган­дальф на­чеб­то лед­ве від ньо­го вря­ту­вав­ся і про­сив Те­о­де­на до­по­мог­ти. Ярл не ба­жав ні­чо­го чу­ти, і маг пі­шов со­бі, узяв­ши кра­що­го ска­ку­на зі ста­єнь яр­ла, Ті­не­бо­ра — це пря­мий на­ща­док ко­ня, що слу­жив Еор­лу Юно­му; той умів роз­мов­ля­ти люд­сь­кою мо­вою, і Ті­не­бор не гір­ший — їз­ди­ти на та­ко­му ли­чить ли­ше во­ло­да­рям Ро­ха­ну. Що­прав­да, тиж­день то­му Ті­не­бор по­вер­нув­ся, але гнів яр­ла ще зріс — кінь зди­ча­вів і ні­ко­го до се­бе не під­пус­кає...

— Ган­дальф ви­му­ше­ний був роз­ста­ти­ся з ко­нем да­ле­ко на пів­но­чі. Та ні­ко­ли вже не до­ве­де­ть­ся ста­ро­му ма­гу сіс­ти в сід­ло. Бе­зод­ня Мо­рії по­гли­ну­ла Ган­даль­фа на­зав­ж­ди...

— Пе­чаль­на но­ви­на, — спо­хмур­нів Ео­мер. — Пе­чаль­на для ме­не і для ба­га­тьох, але не для всіх — ти пе­ре­ко­на­єш­ся в цьо­му, ко­ли на­ві­да­єш­ся до дво­ру.

— Ні­хто з вас ще ціл­ком не збаг­нув, який це страш­ний удар, — ска­зав Ара­горн. — Йо­го на­слід­ки ви від­чу­є­те ду­же швид­ко. Ме­ні ж до­ве­ло­ся за­мі­ни­ти то­го, ко­го не­мож­ли­во за­мі­ни­ти, — вес­ти за­гін дов­гим шля­хом з Мо­рії. Ми йшли че­рез Ло­рі­ен — край, про який то­бі вар­то бу­ло б до­ві­да­тись біль­ше, перш ніж су­ди­ти. Звід­ти Ве­ли­кою Рі­кою ми спус­ти­ли­ся до во­до­спа­дів Ра­у­рос, і там від рук тих са­мих ор­ків, яких ви ни­ні роз­гро­ми­ли, за­ги­нув у бою Бо­ро­мир, син Де­не­то­ра.

— Що за віс­ті, Ара­гор­не, од­на страш­ні­ша за ін­шу! — гір­ко ви­гук­нув Ео­мер. — Без Бо­ро­ми­ра бу­де важ­ко і Мі­нас‐Ті­рі­ту, і Ро­ха­ну. Від­важ­ний, стій­кий був ли­цар... Він рід­ко від­ві­ду­вав Ро­хан, у ньо­го ви­ста­ча­ло справ на схід­них кор­до­нах, але я знав йо­го... Він був схо­жий ско­рі­ше на пал­ких на­щад­ків Еор­ла, ніж на по­важ­них му­жів Гон­до­ру. І без сум­ні­ву, став би ве­ли­ким пра­ви­те­лем, як­би до­че­кав­ся своєї чер­ги і при­й­няв вла­ду... Чо­му ж нас не по­ві­до­ми­ли з Гон­до­ру? Чи дав­но ста­ло­ся не­щас­тя?

— Сьо­год­ні ми­не чо­ти­ри дні. Ми за­ли­ши­ли Тол‐Бран­дір на­д­ве­чір то­го ж дня, ко­ли він за­ги­нув.

— Піш­ки? — не по­ві­рив Ео­мер.

— Як ба­чиш.

Ео­мер не зу­мів при­хо­ва­ти за­хоп­лен­ня.

— Блу­кач — над­то скром­не прі­зви­сь­ко для те­бе, си­не Ара­хор­на! Я б ско­рі­ше про­з­вав те­бе Лі­ту­ном! Про вас слід скла­да­ти піс­ні! За не­пов­них чо­ти­ри до­би від­мі­ря­ти но­га­ми со­рок п’ять ліг! Не­дар­ма вва­жа­ють сла­вет­ним рід Елен­ді­ла. Ну, а те­пер ска­жи, чо­го че­ка­єш від ме­не. Я по­ви­нен тер­мі­но­во по­вер­та­ти­ся до Те­о­де­на. В при­сут­нос­ті сво­їх дру­жин­ни­ків я обач­ли­во оби­рав сло­ва, але не бре­хав то­бі: ми не во­ю­є­мо з Мор­до­ром від­кри­то. Вій­на під­сту­пає все ближ­че, та й при дво­рі ни­ні в си­лі нік­чем­ні рад­ни­ки... Ми не ро­зірве­мо ста­ро­вин­ний со­юз з Гон­до­ром, і як­що той при­й­ме ви­клик, нам не го­ди­ть­ся від­ста­ва­ти. Так го­во­рю я і так ду­ма­ють всі, хто за­од­но зі мною. Ярл до­ві­рив ме­ні Схід­ну мар­ку Ро­ха­ну; я зве­лів пас­ту­хам від­вес­ти та­бу­ни за Ен­ту­лу, а тут ли­ши­ли­ся тіль­ки сто­ро­жо­ві за­ста­ви та роз­від­ни­ки.

— От­же, да­ни­ну Са­у­ро­ну ви не пла­ти­те? — за­пи­тав Гім­лі.

— І ні­ко­ли не пла­ти­ли, — гор­до­ви­то від­по­вів Ео­мер. — Хто ж так ста­ран­но роз­по­всю­джує цю огид­ну брех­ню? Кіль­ка ро­ків то­му Чор­ний Во­ло­дар хо­тів ку­пи­ти на­ших ко­ней і про­по­ну­вав доб­ру ці­ну. Ми від­мо­ви­ли­ся — на­ші ко­ні не для ли­хих справ. То­ді він на­слав ор­ків, і ті по­ча­ли гра­бу­ва­ти, що під ла­пу по­па­де, а охо­чі­ше за все за­хоп­лю­ва­ли во­ро­них ко­ней — у нас їх те­пер май­же не ли­ши­ло­ся. За це ми ор­ків і не­на­ви­ди­мо. Але най­біль­ше кло­по­ту нам за­вдає Са­ру­ман — тре­тій мі­сяць ми не ви­хо­ди­мо з бо­їв. Са­ру­ман при­й­няв на служ­бу й ор­ків, і вов­ку­ла­ків, пе­ре­крив Во­ро­та Ро­ха­ну, — ми те­пер за­тис­ну­ті, на­че у клі­щах, між во­ро­га­ми на схо­ді й на за­хо­ді. А бо­ро­ти­ся із Са­ру­ма­ном важ­ко — чак­лун він вправ­ний, все­мо­гут­ній, вміє на­віть пе­ре­вті­лю­ва­ти­ся. Ка­жуть, він при­й­має ви­гляд стар­ця в пла­щі з кап­ту­ром і ду­же на­га­дує Ган­даль­фа. Шпи­гу­ни Са­ру­ма­на ухит­ря­ю­ть­ся ви­сли­за­ти від нас, стер­в’ят­ни­ки круж­ля­ють в на­шо­му не­бі... Не знаю, чим це скін­чи­ть­ся, ду­шу ме­ні кра­ють не­до­брі пе­ред­чут­тя. У Са­ру­ма­на є при­хи­ль­ни­ки не ли­ше в Ізен­гар­ді. На Зо­ло­то­му дво­рі ти це бдра­зу від­чу­єш. Ось тіль­ки чи схо­чеш там по­бу­ва­ти? Чи я да­рем­но бав­лю се­бе на­ді­єю, що до­ля при­сла­ла те­бе на до­по­мо­гу в час скру­ти і сум­ні­вів?

— Як тіль­ки змо­жу, від­ві­даю Те­о­де­на, — по­обі­цяв Ара­горн.

— То­ді їдь­мо за­раз, — за­про­по­ну­вав Ео­мер. — На­ща­док Елен­ді­ла бу­де до­стой­ним со­рат­ни­ком для Еор­лін­гів; Са­ме за­раз на по­лях За­хід­ної мар­ки йде бит­ва; най­імо­вір‐ні­ше> ми про­гра­є­мо. Зі­зна­юсь то­бі — на цю ви­лаз­ку я від­ва­жив­ся без до­зво­лу яр­ла, сто­ль­не міс­то ли­ши­ло­ся май­же без охо­ро­ни. Я не міг інак­ше! Ме­ні до­по­ві­ли, що два дні то­му зграя ор­ків спус­ти­ла­ся зі Схід­ної сті­ни і де­які з них ма­ють на щи­тах знак Са­ру­ма­на. Не­вже Ор­тханк і Чор­на ве­жа вже ді­ють ра­зом? Цьо­го я по­бо­ю­юсь най­біль­ше... То­ді я взяв сво­їх влас­них дру­жин­ни­ків, ми ві­ді­г­на­ли ор­ків до Лі­су ен­тів, Ото­чи­ли й учо­ра на сві­тан­ку ата­ку­ва­ли. Я втра­тив п’ят­на­д­цять вер­ш­ни­ків та дю­жи­ну ко­ней. Зграя ви­яви­ла­ся чис­лен­ні­шою, ніж я га­дав — до них, су­дя­чи зі зна­й­де­них слі­дів, на­дій­ш­ло під­кріп­лен­ня з‐за Ан­ду­ї­ну. Там бу­ли ор­ки Бі­лої Ру­ки — най­хитрі­ші й най­жор­стой­ші. Втім, ми їх до­щен­ту роз­гро­ми­ли, хо­ча й за­три­ма­лись че­рез це. А те­пер на нас че­ка­ють. їдь­мо з на­ми. Ти ба­чив, у нас є ві­ль­ні ко­ні. Зна­й­де­ть­ся до­сить ро­бо­ти для тво­го ме­ча. Зна­до­би­ть­ся й со­ки­ра Гім­лі, й стрі­ли Ле­го­ла­са, як­що твої дру­зі ве­ли­ко­душ­но ви­ба­чать ме­ні не­вір­не су­джен­ня про Лі­со­ву Ко­ро­ле­ву. Я ли­ше по­вто­рю­вав роз­по­всю­дже­ні чут­ки, і охо­че ви­прав­лю по­мил­ку, як­що ви ме­ні по­яс­ни­те, як це зро­би­ти.

— Спа­си­бі на доб­ро­му сло­ві, — ска­зав Ара­горн. — Щи­ро хо­тів би пі­ти з то­бою, але не мо­жу при­пи­ни­ти по­шу­ки, до­ки на­дію не втра­че­но.

— На­дії не­має. На пів­ніч­ній ме­жі то­бі їх не зна­й­ти.

— Ні­яких до­ка­зів їх­ньої за­ги­бе­лі ми по­ки що не зна­й­шли!

— Ку­ди ж во­ни мо­г­ли по­ді­ти­ся?

— Не знаю. Я бу­ло по­ду­мав, що во­ни за­ги­ну­ли в без­ла­ді й зго­рі­ли ра­зом з тру­па­ми ор­ків. А мо­же, їх встиг­ли за­тяг­ти до лі­су ра­ні­ше, ніж твої лю­ди ото­чи­ли зграю. Чи пе­вен ти, що з роз­став­ле­них сі­тей ні­хто не ви­слиз­нув?

— Мо­жу за­при­сяг­ти­ся — жод­на ду­ша не ви­слиз­ну­ла з ті­єї хви­ли­ни, як ми їх ви­сте­жи­ли. Ми ви­йшли до уз­ліс­ся ра­ні­ше за ор­ків, а по­тім че­рез ото­чен­ня прой­шов би хі­ба що ельф, який зна­є­ть­ся на ча­рах...

— У го­бі­тів та­кі са­мі пла­щі, як у нас, — за­пе­ре­чив Ара­горн. — Але ж ти при ден­но­му світ­лі про­їхав ло­руч і не по­мі­тив нас!

— Вір­но, — ви­знав Ео­мер. — Вже не знаю, що й ка­за­ти... Оце так спра­ви! Ельф ра­зом з гно­мом блу­кає сте­па­ми Ро­ха­ну. Лю­ди­на зу­стрі­чає Лі­со­ву Ко­ро­ле­ву і сто­їть пе­ре­ді мною жи­ва‐здо­ро­ва. Меч, що був зла­ма­ний ра­ні­ше, ніж ба­ть­ки на­ших ба­ть­ків осе­ли­ли­ся на цих зем­лях, зно­ву го­то­вий до бою... Чи лег­ко збаг­ну­ти, як слід по­во­ди­тись у та­кі див­ні ча­си!

— І в див­ні, і в зви­чай­ні ві­до­мо, як слід по­во­ди­ти­ся. Доб­ро й зло міс­ця­ми не мі­ня­ю­ть­ся, во­ни так і ли­ша­ю­ть­ся доб­ром і злом — і для лю­дей, і для ель­фів, і для гно­мів. Не ли­ше в Зо­ло­то­му Лі­сі Ло­рі­ену, але й вдо­ма ін­ко­ли нам до­во­ди­ть­ся ви­би­ра­ти...

— Так во­но й є, Ара­гор­не. Я то­бі ві­рю. Та й сам я дав­но вже об­рав свій шлях. Але я не ві­ль­ний у сво­їх вчин­ках. На­ші за­ко­ни за­бо­ро­ня­ють чу­жин­цям без про­від­ни­ків пе­ре­хо­ди­ти че­рез во­ло­дін­ня яр­ла, як­що він сам не дасть особ­ли­во­го до­зво­лу. За­раз ці­єї за­бо­ро­ни до­три­му­ю­ть­ся ду­же су­во­ро. Я про­по­ну­вав вам доб­ро­ві­ль­но йти слі­дом за мною — ви від­мо­ви­ли­ся. А на­па­да­ти на трьох зі своєю сот­нею ме­ні сум­лін­ня не до­зво­ляє...

— Не ду­маю, що ва­ші за­ко­ни сто­су­ю­ть­ся мо­го ви­пад­ку, — ска­зав Ара­горн. — До то­го ж я не зо­всім чу­жий. Я бу­вав у Ро­ха­ні не­од­но­ра­зо­во, бив­ся у ва­ших ла­вах, хо­ча й під ін­шим іме­нем. Знав я тво­го ба­ть­ка, Ео­мун­да, роз­мов­ляв і з Те­о­де­ном, си­ном Тен­ги­ла. Це не­чу­ва­но, щоб шля­хет­ний во­їн і марк­граф Ро­ха­ну си­лою пе­ре­шко­джав та­ким на­мі­рам, як на­ші! Мій обо­в’я­зок яс­ний, і я йо­го ви­ко­наю. А ти, си­не Ео­мун­да, ви­рі­шуй: до­пом­б­жи нам або хо­ча б не за­зі­хай на на­шу во­лю. Як­що ж бо­їш­ся по­ру­ши­ти за­кон — не на­рі­кай, ко­ли кіль­кість за­хис­ни­ків ва­ших кор­до­нів змен­ши­ть­ся...

Ще тро­хи по­ва­гав­шись, Ео­мер ска­зав:

— Для нас обох час до­ро­гий. Дру­жиш кор­тить ви­ру­ши­ти у зво­рот­ну путь, а твої на­дії що­го­ди­ни зга­са­ють. Ви пі­де­те звід­си, ку­ди за­хо­че­те. Я по­зи­чу вам ко­ней. Тіль­ки з од­ною умо­вою: ко­ли так чи інак­ше скін­чиш своє по­лю­ван­ня, про­шу від­ві­да­ти са­ди­бу Ме­ду­се­льд у Едо­ра­сі, де ни­ні пе­ре­бу­ває Те­о­ден. Тіль­ки так ти до­ве­деш яр­лу, що я вчи­нив пра­ви­ль­но. Від те­бе за­ле­жа­ти­ме моє доб­ре ім’я, а мо­же, й жит­тя. Не під­ве­ди ме­не!

— Не під­ве­ду, — твер­до ска­зав Ара­горн.

Ду­же зди­ву­ва­лись во­ї­ни Ео­ме­ра, ко­ли він на­ка­зав від­да­ти зай­вих ко­ней чу­жин­цям; ба­га­то хто не­до­вір­ли­во по­гля­дав спід­ло­ба, але ли­ше Ео­тайн на­смі­лив­ся ви­сло­ви­тись:

— Мо­же, й вар­то да­ти ко­ня цьо­му до­стой­но­му па­ну, як­що він на­ле­жить до на­ро­ду Гон­до­ру. Але ж хі­ба це мож­ли­во, щоб на ро­хан­сь­ких ска­ку­нах гар­цю­ва­ли гно­ми!

— Мо­жеш не тур­бу­ва­ти­ся, — пир­х­нув Гім­лі. — Кра­ще біг­ти всю до­ро­гу сво­ї­ми но­га­ми, ніж дер­ти­ся на це чу­до­ви­сь­ко, на­віть як­би ти ме­не по­про­хав, а тим біль­ше, як­що то­бі йо­го шко­да!

— Як­що не хо­чеш нас за­три­ма­ти, Гім­лі, до­ве­де­ть­ся по­го­ди­ти­ся, — вга­му­вав йо­го Ле­го­лас. — Не страж­дай, дру­же мій, сі­дай зі мною — так кра­ще за все. Не то­бі до­ві­рять ко­ня й не ти за ньо­го від­по­ві­да­ти­меш!

Ара­гор­но­ві при­ве­ли міц­но­го чу­ба­ро­го же­реб­ця; Слі­до­пит, не­ва­га­ю­чись, впев­не­но ско­чив у сід­ло.

— Йо­го звуть Ха­су­фель, Міц­не ко­пи­то, — ска­зав Ео­мер. — Він вір­но слу­жив за­ги­б­ло­му Га­ру­ль­фо­ві, слу­жи­ти­ме й то­бі.

Ле­го­ла­су ді­став­ся Арод, тон­ко­но­гий, но­ро­вис­тий і по­лох­ли­вий. Ельф, не­зва­жа­ю­чи на це, по­про­сив зня­ти з Аро­да й сід­ло, й вуз­деч­ку.

— Ме­ні це ні до чо­го!

Як не див­но, Арод не тіль­ки без­бо­яз­но під­пус­тив до се­бе но­во­го ха­зя­ї­на, але й став з пер­шо­го ж сло­ва під­ко­ря­ти­ся кож­но­му йо­го ба­жан­ню. Ро­хан­сь­кі вер­ш­ни­ки ди­ви­лись на це з ве­ли­ким за­хоп­лен­ням, бо не зна­ли, що ель­фи зу­мі­ють по­ла­ди­ти з будь‐якою тва­ри­ною, аби во­на ма­ла чуй­не сер­це. Ко­ли ж на спи­ну Аро­да під­са­ди­ли Гім­лі, гном од­ра­зу міц­но вче­пив­ся у по­яс дру­га — йо­му бу­ло так са­мо не­за­тиш­но, як ко­лись Се­му Гем­д­жи в ло­рі­ен­сь­ко­му чов­ні.

— Щас­ли­вої до­ро­ги вам! — по­ба­жав Ео­мер. — Не­хай ва­ші дру­зі зна­й­ду­ть­ся! По­вер­тай­те­ся швид­ше, влаш­ту­є­мо роз­ва­гу на­шим ме­чам!

— Я по­вер­нусь, — ска­зав Ара­горн.

— І я по­вер­нусь, — за­явив Гім­лі. — Ми не за­кін­чи­ли роз­мо­ви про Ко­ро­ле­ву Лі­су. Я ще по­вчу те­бе ввіч­ли­вос­ті!

— По­ди­ви­мось, — по­сміх­нув­ся Ео­мер. — Піс­ля всіх ни­ніш­ніх див я вже не зди­ву­юсь, як­що гном по­ба­жає сво­єю со­кир­кою вби­ти ме­ні в го­ло­ву по­ва­гу до пре­крас­них дам... Але спо­чат­ку по­вер­ни­ся жи­вий!

На цьо­му во­ни роз­ста­ли­ся. Від­мін­но біг­ли ро­хан­сь­кі ко­ні: озир­нув­шись че­рез якусь чверть го­ди­ни, Гім­лі вже лед­ве міг роз­різ­ни­ти за­гін Ео­ме­ра на об­рії. Ара­горн не ози­рав­ся; при­ги­на­ю­чись до шиї Ха­су­фе­ля, він слід­ку­вав за сте­жи­ною. Ор­ки, як і ка­зав Ео­мер, ви­топ­та­ли ці­лий тракт уз­довж Ен­ту­ли. На по­ло­ви­ні шля­ху до лі­су Слі­до­пит зу­пи­нив ко­ня й по­пе­ре­див дру­зів:

— Ро­хан­ці про­йшли слі­дом за ор­ка­ми, слі­ди стер­то. Схо­же, звід­си ні­хто до Ан­ду­ї­на не по­вер­тав. Але ор­ки вже зна­ли, ба­чи­ли го­нит­ву — мо­г­ли спро­бу­ва­ти як‐не­будь по­збу­ти­ся по­ло­не­них, при­хо­ва­ти їх... їдь­мо по­ві­ль­ні­ше, за­раз тре­ба бу­ти на­по­го­то­ві.

По­го­да по­ча­ла псу­ва­ти­ся. З плос­ко­гі­р’я Ро­хан на­су­ну­ли­ся важ­кі си­ві хма­ри. Сон­це при­крив сі­рий сер­па­нок. Спо­но­чі­ло. Ліс Фан­горн на­бли­жав­ся й чор­нів усе ви­раз­ні­ше. Слі­ди, як і ра­ні­ше, ні­де не роз­га­лу­жу­ва­лись, за­те ста­ли зу­стрі­ча­ти­ся вби­ті ор­ки: тон­кі стрі­ли з бі­лим опе­рен­ням про­ши­ли їх­ні спи­ни й гор­лян­ки.

На уз­ліс­сі ман­д­рів­ни­ків зу­стрі­ло сві­же зга­ри­ще — ву­гіл­ля бу­ло ще га­ря­че й ди­ми­ло­ся. Не­по­да­лік вид­ніла­ся ку­па шо­ло­мів, дро­ти­ків, про­би­тих щи­тів, зла­ма­них ята­га­нів. По­се­ред ку­пи на кіл­ку стир­ча­ла го­ло­ва гоб­лі­на; на по­м’я­то­му шо­ло­мі ще мож­на бу­ло роз­різ­ни­ти знак Бі­лої Ру­ки. Тро­хи да­лі, там, де Ен­ту­ла ви­ті­ка­ла з лі­су, ви­со­чів сві­жо‐на­си­па­ний кур­ган. Йо­го вкри­ва­ли сму­ги дер­ну, а на вер­хі­в’ї бу­ли встром­ле­ні ко­лом п’ят­на­д­цять спи­сів.

До но­чі трій­ця встиг­ла об­сте­жи­ти всю око­ли­цю, але да­рем­но: Мер­рі та Пін зник­ли без слі­ду.

— Біль­ше ні­чо­го не по­ро­биш, — за­жу­рив­ся Гім­лі. — Від­то­ді, як ми ви­йшли з При­чаль­ної Бух­ти, з усі­ма за­гад­ка­ми сяк‐так впо­ра­ли­ся, а те­пер... Ма­буть, зго­рі­ли кіс­точ­ки на­ших го­бі­тів ра­зом з нік­чем­ни­ми гоб­лі­на­ми. Що ми ска­же­мо Фро­до, як­що до­ве­де­ть­ся? Як по­га­но бу­де ста­ро­му Бі­ль­бо у Рі­вен­дел­лі... Не­дар­ма Ел­ронд не хо­тів від­пус­ка­ти юна­ків з на­ми!

— Ган­дальф мав ін­шу дум­ку, — на­га­дав Ле­го­лас.

— Ган­дальф зби­рав­ся ді­йти до кін­ця, а сам за­ги­нув пер­шим, — не зав­жди, схо­же, йо­го про­ро­ку­ван­ня здій­с­ню­ю­ть­ся...

— Він не обі­цяв без­пе­ки ані со­бі, ані ін­шим, — ска­зав Ара­горн. — Іс­ну­ють та­кі спра­ви, які лег­ше по­ча­ти, ніж від­клас­ти, на­віть ко­ли ри­зи­ку­єш го­ло­вою. Пі­ти звід­си ми встиг­не­мо й зав­т­ра Все од­но до­ве­де­ть­ся че­ка­ти сві­тан­ку...

Від­да­лив­шись від по­бо­ї­ща, во­ни роз­та­шу­ва­лись на ніч під ко­ряч­ку­ва­тим ста­рим каш­та­ном; на ньо­му збе­рег­ло­ся ще осін­нє лис­тя, ши­ро­ке, ір­жа­ве, на­че ви­сох­лі до­ло­ні з роз­че­пі­ре­ни­ми па­ль­ця­ми. Гіл­ля каш­та­на бо­ліс­но по­ск­ри­пу­ва­ло під по­ри­ва­ми ніч­но­го віт­ру. Гім­лі тру­си­ло, мов у йро­шр­ни­ці, а зі­грі­ти­ся не бу­ло чим — іо­ни узя­ли з со­бою ко­жен л#ше по од­ній ков­дрі.

— Да­вай­те роз­па­ли­мо ба­гат­тя, — не ви­три­мав гном. — Хай це на­віть не­без­печ­но! Хай со­бі ор­ки злі­та­ю­ть­ся, мов му­шва на свіч­ку!

— Як­що бі­до­лаш­ні го­бі­ти блу­ка­ють лі­сом, во­гонь вка­зав би їм вір­ний шлях, — під­три­мав гно­ма Ле­го­лас.

— А за­ра­зом й усі­ля­кій по­га­ні, — ска­зав Ара­горн. — Звід­си не­да­ле­ко до во­ло­дінь Са­ру­ма­на. І по­тім, на­скіль­ки я знаю, в ме­жах Фан­гор­на не­без­печ­но ру­ба­ти де­ре­ва.

— Ро­хан­ці не­що­дав­но па­ли­ли ве­ли­чез­не ба­гат­тя, — на­по­ля­гав Гім­лі, — он­де, по­глянь, скіль­ки на­ру­ба­ли дров. А по­тім про­ве­ли тут усю ніч, і ні­хто їх не чі­пав.

— Їх бу­ло ба­га­то, і гнів Фан­гор­на їм не страш­ний — во­ни рід­ко тут бу­ва­ють, а глиб­ше вза­га­лі не за­зи­ра­ють. Нам же не­од­мін­но до­ве­де­ть­ся за­гли­би­ти­ся. Кра­ще бу­де­мо обе­реж­ни­ми. Не чі­пай хо­ча б жи­ві де­ре­ва.

— Не бу­ду, — по­обі­цяв Гім­лі. — Тут ли­ши­ло­ся до­стат­ньо по­лін­ня, та ще скіль­ки хми­зу...

Гном за­хо­див­ся зби­ра­ти су­хе ло­мач­чя, скла­да­ти, роз­во­ди­ти во­гонь. Ара­горн, при­ту­лив­шись до стов­бу­ра каш­та­на, по­ри­нув у роз­ду­ми. Ле­го­лас стур­бо­ва­но блу­кав га­ля­ви­ною, пи­ль­но при­слу­ха­ю­чись до не­ви­раз­них го­ло­сів но­чі. Ко­ли Гім­лі ви­сік іс­к­ру й по­лу­м’я ве­се­ло за­трі­ща­ло, всі троє сі­ли на­в­ко­ло вог­ню і при­кри­ли пла­ща­ми світ­лий круг. Лис­тя каш­та­на за­шур­хо­ті­ло си­ль­ні­ше. Ле­го­лас під­вів го­ло­ву, при­ди­вив­ся:

— Ди­ві­ть­ся! Де­ре­во грі­є­ть­ся!

Мож­ли­во, то бу­ло ли­ше оман­ли­ве во­ру­шін­ня ті­ней, але всім зда­ло­ся, на­че каш­тан тяг­не­ть­ся до ба­гат­тя, зги­нає стов­бур, на­хи­ля­ю­чись ниж­че; бру­нат­ні лис­т­ки жор­с­т­ко тер­ли­ся один об од­но­го, не­мов за­шка­руб­лі до­ло­ні змер­з­ло­го ман­д­рів­ни­ка.

Від­да­ле­ні де­ре­ва сто­я­ли не­ру­хо­мог по­ну­ро об­мір­ко­ву­ю­чи якісь свої не­збаг­нен­ні спра­ви. В їх­ній при­сут­нос­ті бу­ло не­зруч­но по­ру­шу­ва­ти ти­шу. І все ж та­ки Ле­го­лас за­пи­тав:

— Ке­ле­борн за­сте­рі­гав нас, щоб не за­хо­ди­ли да­ле­ко в цей ліс. Чи не зна­єш чо­му, Ара­гор­не? Чи знав про це Бо­ро­мир?

— У Гон­до­рі лю­ди роз­по­ві­да­ють різ­не. Я вва­жав би все каз­ка­ми, що ка­ла­му­тять ро­зум лю­дей звід­то­ді, як втра­че­но справ­ж­ню муд­рість, як­би не за­сте­ре­жен­ня Ке­ле­бор‐на. Я са­ме за­раз об­мір­ко­ву­вав, скіль­ки тут прав­ди, а скіль­ки за­бо­бо­нів... Але як­що ти, лі­со­вий ельф, ні­чо­го не зна­єш, то чим я мо­жу то­бі до­по­мог­ти?

— Ти біль­ше за ме­не блу­кав сві­том. У нас про Фан­горн не зга­ду­ють, тіль­ки спі­ва­ють про оно­дри­мів, що ко­лись меш­ка­ли тут — лю­ди звуть їх ен­та­ми. Фан­горн — ста­ро­дав­ня пу­ща, на­віть за на­шим від­лі­ком ча­су.

— Так, він ро­вес­ник Ста­ро­го Лі­су за Мо­ги­ль­ни­ка­ми. Ел­ронд ка­зав, ці лі­си — за­лиш­ки Пер­віс­но­го Лі­су, де ман­д­ру­ва­ли Пер­во­на­ро­дже­ні, ко­ли люд­сь­кі пле­ме­на ще не про­ки­ну­ли­ся. Але Фан­горн свої та­єм­ни­ці обе­рі­гає, про них я ні­чо­го не знаю.

— А я й зна­ти не хо­чу, — вста­вив Гім­лі. — Які б не бу­ли ту­теш­ні меш­кан­ці, від мо­єї до­пит­ли­вос­ті во­ни не по­ст­раж­да­ють!

Перш ніж ля­га­ти спа­ти, тяг­ли же­реб, ко­му вар­ту­ва­ти. Пер­ша чер­га ви­па­ла Гім­лі; Ара­горн і Ле­го­лас ляг­ли. За­си­на­ю­чи, Слі­до­пит про­бур­мо­тів:

— Па­м’я­тай, Гім­лі, не ру­бай, не ла­май жи­ві де­ре­ва. По хмиз теж да­ле­ко не хо­ди. Ко­ли щось тра­пи­ть­ся — бу­ди ме­не...

Він за­гор­нув­ся у ков­д­ру й за­снув. Ле­го­лас ле­жав з від­кри­ти­ми очи­ма — роз­ки­нув­ши ру­ки, сплі­та­ю­чи ніч­ну яву з гли­бо­ким сном, як це вмі­ють усі ель­фи. Гім­лі влаш­ту­вав­ся бі­ля вог­ню, за­дум­ли­во погла­д­жу­ю­чи ле­зо своєї со­ки­ри. Ше­лес­ті­ло лис­тя, біль­ше ні­що не по­ру­шу­ва­ло ніч­ної ти­ші. І все ж чо­мусь Гім­лі за­кор­ті­ло озир­ну­ти­ся.

Там, де світ­ло зли­ва­ло­ся з на­в­ко­лиш­ньою те­м­ря­вою, гно­му при­ви­ді­ла­ся по­с­тать згор­б­ле­но­го стар­ця з па­те­ри­цею, у пла­щі та ши­ро­ко­му ка­пе­лю­сі, гли­бо­ко на­су­не­но­му на чо­ло. Гім­лі під­ско­чив, хо­тів крик­ну­ти, але гор­ло пе­ре­хо­пи­ло; гном у збен­те­жен­ні від­сах­нув­ся, хрус­ну­ла гіл­ка. Роз­бу­дже­ні цим зву­ком, Ара­горн і Ле­го­лас вп’я­ли­ся очи­ма у за­гад­ко­ве ви­дін­ня. Ста­рець не ви­дав ані зву­ку, не по­во­рух­нув­ся.

— Що вам по­тріб­но, ді­ду­сю? — за­пи­тав Ара­горн. — Як­що змер­з­ли — пі­ді­й­діть, по­грій­те­ся.

Ара­горн зро­бив крок упе­ред, але ста­рець вже зник, мов роз­чи­нив­ся у те­м­ря­ві. Шу­ка­ти йо­го бу­ло б зай­вою пра­цею — мі­сяць схо­вав­ся, ніч бу­ла чор­на, мов смо­ла. І цю смо­ля­ну те­м­ря­ву роз­по­ро­ло за­лив­час­те ір­жан­ня.

— Ко­ні! — ша­ле­но крик­нув Ле­го­лас. — Три­май­те ко­ней!

Але Ха­су­фель і Арод вже зір­ва­ли­ся з при­в’я­зі і пом­ча­ли не­ві­до­мо ку­ди. Як грім се­ред яс­но­го не­ба — за­ли­ши­ти­ся без ко­ней пе­ред ли­цем Фан­гор­на, да­ле­ко від на­се­ле­них місць... Ір­жан­ня й пир­хан­ня за­вмер­ли, від­да­ли­ли­ся, і зно­ву тіль­ки ві­тер шур­хо­тів мер­т­вим лис­тям.

— От­же, ко­ней ми втра­ти­ли, — під­бив під­сум­ки Ара­горн. — Нам їх не зна­й­ти, хі­ба що са­мі по­вер­ну­ть­ся. До­ве­де­ть­ся якось обі­йти­ся. Доб­ре хоч но­ги ще при нас...

— Но­га! — ви­гук­нув Гім­лі. — По­нес­ти нас во­ни здат­ні, але на­го­ду­ва­ти...

Він під­ки­нув хми­зу й по­су­нув­ся до вог­ню.

— А вдень на­віть чу­ти не хо­тів про їз­ду вер­хи, — за­смі­яв­ся Ле­го­лас. — 3 те­бе ще ви­йде чу­до­вий на­їз­ник!

— Чи бу­де ще мож­ли­вість для цьо­го? — про­бур­мо­тів Гім­лі. — Ко­ли хо­че­те зна­ти, що я ду­маю, так ось: усе це шту­ки Са­ру­ма­на. Па­м’я­та­є­те, Ео­мер роз­по­ві­дав — той ти­ня­є­ть­ся ту­теш­ні­ми кра­я­ми в пла­щі з кап­ту­ром. Це він по­цу­пив ко­ней або прос­то на­ля­кав. У доб­ря­чу ха­ле­пу вско­чи­ли! За­па­м’я­тай­те мої сло­ва — це тіль­ки по­ча­ток!

— Твої сло­ва я за­па­м’я­таю, — ска­зав Ара­горн. — А ось ти за­був: у на­шо­го ді­ду­ся на го­ло­ві був ка­пе­люх, а не кап­тур. До­че­ка­є­мо­ся ран­ку, а там по­ба­чи­мо. Я ста­ну на вар­ті, а ти ля­гай, Гім­лі. Ме­ні од­на­ко­во біль­ше не за­сну­ти, я по­ки тро­хи по­мір­кую.

Ара­гор­на змі­нив Ле­го­лас, по­тім зно­ву на­ста­ла чер­га Гім­лі. Але до са­мо­го ран­ку ні­чо­го біль­ше не тра­пи­лось. Не­ві­до­мий ді­дусь не з’яв­ляв­ся, ро­хан­сь­кі ко­ні не по­вер­ну­лись.

Роз­діл З
ДОБ­ЛЕС­НІ УРУК‐ХАЇ

Пі­на му­чи­ли кош­ма­ри: він чув свій влас­ний слаб­кий крик «Фро­до, Фро­до!», ім’я лу­на­ло в тем­них під­зе­мел­лях, але за­мість доб­ро­го ста­ро­го дру­га з те­м­ря­ви ши­ри­ли­ся пе­ре­крив­ле­ні по­т­во­ри і те­ши­ся во­ло­ха­ті ла­пи. Де ж Фро­до, де Мер­рі?

Хо­лод­ний ві­тер дих­нув у об­лич­чя. Пін огов­тав­ся. На­ста­вав не­по­го­жий ве­чір, і дій­с­ність зда­ла­ся ані­тро­хи не кра­щою за сон. Пін ле­жав на зем­лі, ру­ки, ко­лі­на й щи­ко­лот­ки йо­го бу­ли міц­но зв’я­за­ні; по­руч — Мер­рі, жов­ту­ва­то‐блі­дий, з го­ло­вою, об­мо­та­ною бруд­ним ган­чі­р’ям. А на­в­кру­ги ки­ші­ли ор­ки. Во­ни си­ді­ли, сто­я­ли, веш­та­ли­ся ту­ди‐сю­ди — ба­га­то ор­ків, ці­ла бан­да. Пін спро­бу­вав скле­ї­ти урив­ки спо­га­дів. Во­ни з Мер­рі по­біг­ли до лі­су... На­ві­що? Чо­му во­ни мча­ли, мов на­ві­же­ні, з від­чай­душ­ним кри­ком і не слу­ха­ю­чись Блу­ка­ча? І як їм по­щас­ти­ло ви­ко­ти­ти­ся са­ме під но­ги ор­кам? Ті за­ве­ре­ща­ли, але би­ти­ся не по­спі­ша­ли, хо­ча Мер­рі ру­бав­ся з ни­ми що­си­ли. Доб­рий, від­важ­ний Мер­рі... По­тім їх роз­шу­кав Бо­ро­мир. Він при­му­сив ор­ків при­й­ня­ти бій, ба­га­тьох по­вби­вав, ін­ші по­роз­бі­га­ли­ся. То­ді во­ни втрьох ки­ну­ли­ся до рі­ки, але не встиг­ли зро­би­ти й де­ся­ти кро­ків — во­ро­ги зно­ву на­па­ли, те­пер уже всім гур­том, і се­ред них з’я­ви­ли­ся ве­ли­чез­ні гоб­лі­ни див­ної по­ро­ди. Стрі­ли по­си­па­ли­ся до­щем, і всі ці­ли­ли в Бо­ро­ми­ра. Ли­цар за­тру­бив у свій ріг, лу­на про­ко­ти­ла­ся лі­сом, ор­ки од­ра­зу ж бо­яз­ли­во від­сту­пи­ли; але на за­клик ні­хто не від­гук­нув­ся, і во­ро­ги з по­троє­ною лют­тю на­ва­ли­ли­ся втре­тє. Ос­тан­нє, що за­кар­бу­ва­лось у па­м’я­ті Пі­на, був Бо­ро­мир: він осі­дав на зем­лю, і чор­на стрі­ла трем­ті­ла в йо­го гру­дях. А по­тім — мо­рок, те­м­ря­ва...

«Ма­буть, ме­ні да­ли па­ли­цею по го­ло­ві, — по­ду­мав Пін. — А Мер­рі, зда­є­ть­ся, ще гір­ше до­ве­ло­ся... Що ж ста­ло­ся з Бо­ро­ми­ром? І чо­му нас не вби­ли? Де ми? Ку­ди нас тяг­нуть?»

Він не мав ні­ко­го, щоб спи­та­ти, і не бу­ло звід­ки че­ка­ти на від­по­відь. Пін трем­тів від хо­ло­ду і по­чу­вав се­бе зо­всім роз­би­тим.

«Адже ж не хо­тів Ел­ронд нас від­пус­ка­ти! Дар­ма Ган­дальф йо­го пе­ре­ко­нав... Ну, на­ві­що я зго­див­ся? Па­са­жир! Ні, гір­ше — зай­вий ван­таж. І вкра­ли ме­не, як тор­бу з мот­ло­хом... Хоч би Блу­кач або хтось з на­ших від­шу­кав би нас та ви­з­во­лив! Та чи мож­на на це спо­ді­ва­ти­ся? Це ж всу­пе­реч усім пла­нам. До­ве­де­ть­ся, ма­буть, ви­з­во­ля­ти­ся са­мо­туж­ки...»

Пін спро­бу­вав тро­хи під­вес­ти­ся. Один з ор­ків по­руч за­го­го­тав:

— Ку­ди, ку­ди, дру­же? Ле­жи смир­но, до­ки до­зво­ля­ють. Від­по­чи­вай, не­до­рос­т­ку, не­за­ба­ром за­да­мо тво­їм ніж­кам ро­бо­ту, ще по­жал­ку­єш, що не без­но­гим на­ро­див­ся!

Роз­мов­ляв він за­галь­ною мо­вою, але зна­йо­мі сло­ва зву­ча­ли в ньо­го гуг­ня­во й над­то огид­но.

— Ех, да­ли б ме­ні роз­ва­жи­ти­ся, ти вза­га­лі б по­жал­ку­вав, що на світ на­ро­див­ся, — під­хо­пив ін­ший орк. — Ти б у ме­не щу­ром за­пи­щав, ма­лю­че!

Орк по­су­нув­ся до Пі­на, ощи­рив жов­ті ік­ла, по­вер­тів дов­гим ви­щер­б­ле­ним но­жем.

— Ле­жи спо­кій­но, не­до­люд­ку, або я те­бе ці­єю штуч­кою за­лос­ко­чу, — про­ши­пів він. — Ра­д­жу не на­га­ду­ва­ти ме­ні про свою при­сут­ність, бо я ж мо­жу не­на­ро­ком за­бу­ти на­каз!

Звер­нув­шись до сво­го на­пар­ни­ка, орк ки­нув з лют­тю:

— Сто бо­ля­чок у бік са­ру­ма­но­вим під­ла­буз­ни­кам! Уг‐лук у баг­ронк пуш­дуг Са­ру­ман‐глоб буб­хош скар...

Він дов­го ще ла­яв­ся сво­їм скри­пу­чим на­річ­чям. Пе­ре­ля­ка­ний Пін при­нишк, хо­ча но­га й ру­ки бо­лі­ли йо­му все си­ль­ні­ше, а в спи­ну вп’я­ло­ся ка­мін­ня. Щоб хоч якось від­во‐лік­ти­ся від бо­лю, він став при­слу­ха­ти­ся. Між ор­ка­ми йшла су­пе­реч­ка. Ко­жен ви­рі­шу­вав по‐своє­му, що ро­би­ти да­лі, яким шля­хом йти та як вчи­ни­ти з по­ло­не­ни­ми. їх­ня мо­ва зав­жди зву­чить злос­ти­во й бру­таль­но, а за­раз во­ни ще й сва­ри­ли­ся. У за­го­ні бу­ли ор­ки різ­них по­рід, їм до­во­ди­ло­ся спіл­ку­ва­ти­ся за­галь­ною мо­вою, і Пін май­же все ро­зу­мів.

— Щоб впо­ра­ти­ся з ни­ми, як во­ни то­го вар­ті, час по­трі­бен! — кри­чав один. — А ми по­спі­ша­є­мо!

— Ач, ви­га­дав! — гуг­ня­вив ін­ший. — Та по­рі­за­ти їх на­швид­ку­руч, спра­ви на хви­ли­ну! Бо як­що ми по­спі­ша­є­мо, на­ві­що з не­до­рос­т­ка­ми во­ло­во­ди­тись?

— Є на­каз, — втру­тив­ся тре­тій го­лос, хрип­кий і ни­зь­кий. — «Усіх вби­ти, не­до­мір­ків узя­ти жив­цем та до­ста­ви­ти не га­ю­чи ча­су». Чи не яс­но ска­за­но?

— Та ко­му во­ни по­тріб­ні! — за­во­лав од­ра­зу ці­лий хор. — Чи, мо­же, ці по­т­во­ри го­дя­ть­ся для особ­ли­вих роз­ваг?

— Ні, я чув, во­ни зна­ють во­єн­ну та­єм­ни­цю ель­фів. їх до­пи­ту­ва­ти­муть.

— Во­єн­ну та­єм­ни­цю? А чо­му б нам са­мим не ско­рис­та­ти­ся? Об­шу­кай­мо їх та від­бе­ре­мо...

— Ду­же ці­ка­ва дум­ка, — глуз­ли­во за­зна­чив го­лос, не та­кий гру­бий, як ін­ші, але ще мер­зот­ні­ший. — Об­шу­ка­ти, ка­жеш? Я по­ві­дом­лю про те­бе ко­го слід! Об­шу­ку­ва­ти по­ло­не­них за­бо­ро­не­но! Ось та­кий вам від ме­не на­каз!

— І від ме­не, — втру­тив­ся по­пе­ред­ній хрип­кий бас. — Ска­за­но: жив­цем і з усім, що на них є. Всім яс­но?

— А ти нам не укаж­чик! — ви­гук­нув той, що пер­шим по­чав су­пе­реч­ку. — Ми он з якої да­ли­ни, від са­мих пе­чер за ни­ми чва­ла­є­мо, нам роз­ра­ху­ва­ти­ся за сво­їх тре­ба. За­рі­же­мо їх та й по­вер­не­мо­ся до се­бе на пів­ніч, нам цьо­го дав­но хо­че­ть­ся!

— Хо­ті­ти мо­жеш чо­го зав­год­но, — від­рі­зав хри­пун. — Але ро­би­ти бу­деш, що я ве­лю! Я, Углук, тут над ва­ми стар­ший. І я вас по­ве­ду до Ізен­гар­да!

— До­зволь за­пи­та­ти, — пе­ре­бив мер­зот­ний, —хто пра­вить на­ми? Са­ру­ман чи Той, хто все ба­чить? Нам час по­вер­та­ти­ся до Гор­бур­цу, тоб­то Ба­рад‐Ду­ра!

— Ми б із ра­діс­тю, — за­во­ла­ли ор­ки на­пе­ре­бій. — Тіль­ки за Рі­ку нам не пе­ре­пра­ви­тись. Нас ма­ло, мос­ти не ві­зь­ме­мо...

— Адже я пе­ре­пра­вив­ся. Кри­ла­тий назгул че­кає нас на пів­ніч звід­си, на схід­но­му бе­ре­зі.

— Аяк­же, аяк­же! Ти со­бі по­ле­тиш з по­ло­не­ни­ми, за­гре­беш у Гор­бур­ці всі на­го­ро­ди та по­дя­ки, а нам тяг­ти­ся пі­ша­ка крізь зем­лі Кін­нот­ни­ків? Дзу­сь­ки! Пі­де­мо всі ра­зом. Тут не­без­печ­но, не по­мі­тиш, як на­ско­чиш на бан­ди­тів чи бун­тів­ни­ків.:.

— Пра­ви­ль­но, тре­ба три­ма­ти­ся ку­пи, — прох­ри­пів Углук. — Я вам, хря­ки не­на­жер­ли­ві, не до­ві­ряю. Усі ви хо­роб­рі у се­бе в хлі­ві. Як­би не ми, втек­ли б не ози­ра­ю­чись! Хто вбив ве­ли­ко­го ли­ца­ря? Хто за­хо­пив по­ло­не­них? Ми, Урук‐Хаї, слу­ги Са­ру­ма­на Муд­ро­го, Бі­лої Ру­ки, який го­дує нас м’я­сом лю­дей. Ми при­ве­ли вас з Ізен­гар­да сю­ди, і ми ж від­ве­де­мо на­зад, і до­ро­гу обе­ре­мо са­мі. Це я вам ка­жу, Углук!

— Над­то ба­га­то ба­ла­ка­єш, — пе­ре­бив мер­зот­ний. — Сум­нів маю, чи спо­до­ба­є­ть­ся це в Гор­бур­ці. Чи не по­ба­жа­ють там по­лег­ши­ти твій над­то важ­кий тя­гар і зня­ти з пле­чей над­то ро­зум­ну го­ло­ву? Та ще по­ці­кав­ля­ть­ся, звід­ки в ній та­кі дум­ки. Чи не Са­ру­ман на­шеп­тав? Ким він се­бе вва­жає, як­що скла­дає влас­ні пла­ни та ще ти­че всім у ві­чі цю свою бі­лу по­знач­ку? Вва­жаю, у Гор­бур­ці по­ві­рять ме­ні, Гор­ш­на­ку, ко­ли я ска­жу, що Са­ру­ман з глуз­ду з’­їхав, а точ­ні­ше — го­тує зра­ду. Око Во­ло­да­ря не дрі­має!

— Хря­ка­ми нас об­зи­ває! — під­хо­пи­ли ор­ки. — Хро­бак гно­йо­вий, не­ві­ль­ник по­га­но­го чак­лу­на, що від ста­ро­сті збо­же­во­лів! Не люд­сь­ким м’я­сом він вас го­дує, а ор­чим!

Здій­ня­ло­ся ви­щан­ня, гар­чан­ня, за­б­ряз­ка­ли шаб­лі. Пін обе­реж­но пе­ре­ко­тив­ся на бік: сто­ро­жі ли­ши­ли по­ло­не­них без на­гля­ду й втру­ти­ли­ся в свар­ку. На­пру­жив­ши очі, Пін угле­дів ве­ли­чез­но­го чор­но­го гоб­лі­на й зро­зу­мів, що це Углук. осом до но­са пе­ред ним сто­яв при­зем­ку­ва­тий орк на кри­вих но­гах, з ши­ро­ки­ми пле­чи­ма й дов­ги­ми, до зем­лі, ру­чи­сь­ка­ми — Гор­ш­нак. Ва­таж­ків ото­чив на­товп. Пін здо­га­дав­ся, що ор­ки з пів­ніч­ної ор­ди — за Гор­ш­на­ка. Во­ни три­ма­ли на­по­го­то­ві но­жі й шаб­лі, але до­сі не на­ва­жу­ва­лись пус­ти­ти їх у ді­ло.

Углук щось про­гар­чав. До ньо­го під­сту­пи­ла дю­жи­на гоб‐лі­нів, та­ких же ве­ли­чез­них, як він сам. Від­ра­зу ж, без пе­ред­мов, Углук мах­нув ята­га­ном — раз, дру­гий, — і по­ко­ти­ли­ся дві го­ло­ви. Гор­ш­нак від­ско­чив убік і роз­та­нув у те­м­ря­ві.

Пів­ніч­ні ор­ки за­ме­ту­ши­лись. Один, ті­ка­ю­чи, пе­ре­че­пив­ся че­рез не­ру­хо­ме ті­ло Мер­рі, огид­но ви­ла­яв­ся та впав; гоб­лін з углу­ків­ців мит­тю під­ско­чив та ру­бо­нув йо­го. Пін упіз­нав вар­то­во­го, який го­ди­ну то­му ля­кав йо­го сво­ї­ми жов­ти­ми ік­ла­ми. Те­пер він, мер­т­вий, ле­жав по­пе­рек Пі­на, стис­ка­ю­чи ніж, дов­гий і ви­щер­б­ле­ний, як пил­ка.

— Зброю до пі­хов! — ско­ман­ду­вав Углук. — Роз­ва­жи­ли­ся, та й го­ді. Ру­шай­мо пря­мо на за­хід, че­рез плос­ко­гі­р’я та до лі­су. Йти бу­де­мо вдень і вно­чі. Вто­ро­па­ли?

«За­раз або ні­ко­ли, — по­ду­мав Пін. — До­ки цей звір бу­де на­во­ди­ти по­ря­док, в ме­не є час. Спро­бую щас­тя!»

Він злег­ка по­во­ру­шив па­ль­ця­ми. Ле­зо но­жа різ­ну­ло по до­ло­ні — од­ра­зу ж піш­ла кров, — і зі­с­ков­з­ну­ло до за­п’яс­т­ка.

Пів­ніч­ні ор­ки бур­ча­ли, по­ки ще двоє не­за­до­во­ле­них не по­збу­ли­ся го­лів; Углук роз­по­ря­джав­ся, ре­пе­ту­ван­ня та лай­ка не вщу­ха­ли. Ні­хто не звер­тав ува­ги на Пі­на. Доб­ре, що йо­му не за­ло­ми­ли ру­ки за спи­ну! Він міг сяк‐так їх зги­на­ти, хо­ча мо­туз­ка й вп’я­ла­ся в шкі­ру. Пін по­тро­ху зсу­нув з се­бе мер­т­ве ті­ло і тих­цем, бо­я­чись ди­ха­ти, за­хо­див­ся во­ди­ти ву­зол мо­туз­ки вго­ру‐вниз уз­довж ле­за. Сталь бу­ла доб­ре ви­гос­т­ре­на, мер­т­ва хват­ка ор­ка не слаб­ша­ла — ву­зол під­дав­ся, мо­туз­ка впа­ла. Пін під­хо­пив об­різ­ки, скру­тив по­двій­ну ві­ль­ну пет­лю, про­су­нув крізь неї ру­ки й ви‐тяг­ся не­ру­хо­мо — ду­же вчас­но.

— Під­ня­ти по­ло­не­них! — рик­нув Углук. — Тіль­ки без дур­ниць! Як­що не до­ве­де­те їх жив­цем, від­по­ві­да­ти­ме­те го­ло­вою!

Око­рен­ку­ва­тий орк про­су­нув го­ло­ву між зв’я­за­ни­ми ру­ка­ми Пі­на, за­ки­нув йо­го за спи­ну, на­че мі­шок, і став до ря­ду. Так са­мо при­лаш­ту­ва­ли Мер­рі. Пін ткнув­ся об­лич­чям у по­ти­ли­цю но­сія, ла­пи ор­ка стис­ну­ли йо­го лік­ті. Го­біт за­крив очі й зно­ву зне­при­том­нів.

Він при­йшов до тя­ми, ко­ли йо­го шпур­ну­ли на твер­ду, ка­м’я­нис­ту зем­лю. Бу­ло лед­ве опів­но­чі, але ву­зь­кий серп мі­ся­ця вже схо­вав­ся за об­рі­єм. Бан­да скуп­чи­лась на гре­бе­ні урвис­тої го­ри; уни­зу хви­ля­ми хо­див бі­лу­ва­тий ту­ман. Десь збо­ку бу­ло чу­ти плес­кіт во­ди.

— Ви­ві­ду­ва­чі по­вер­ну­ли­ся! — за­во­ла­ли пря­мо над ву­хом Пі­на.

— Ну, що ба­чи­ли? — про­си­пів Углук.

— Од­но­го‐єди­но­го кін­нот­ни­ка, та й той од­ра­зу по­дав­ся на за­хід. Шлях ві­ль­ний!

— Чи на­дов­го? Дур­ні! Чом йо­го не вби­ли? Він усіх сво­їх на но­ги під­ні­ме, до ран­ку кля­ті ко­ня­рі про все до­ві­да­ю­ть­ся! Ну га­разд, як­що по­спі­ша­ти­ме­мо, про­ско­чи­мо.

Во­ло­ха­та тінь Углу­ка за­сту­пи­ла не­бо над Пі­ном.

— Ану, сі­дай! Мо­їм хлоп­цям на­б­рид­ло над­ри­ва­ти­ся. На нас че­кає спуск кру­чею, до­ве­де­ть­ся то­бі по­пра­цю­ва­ти. Ра­д­жу во­ру­ши­ти­ся хут­чіш! Та не га­ла­суй і не ро­би спро­би ті­ка­ти. Впі­й­ма­є­мо й про­вчи­мо, на­зав­ж­ди про дур­ні жар­ти за­бу­деш, а для на­шо­го па­на і та­кий у на­го­ді ста­неш...

Углук роз­рі­зав мо­туз­ки на щи­ко­лот­ках і ко­лі­нах Пі­на, під­няв йо­го за во­лос­ся й по­ста­вив на но­ги. Пін по­хит­нув­ся. Углук зно­ву смик­нув йо­го за во­лос­ся. Ор­ки за­хи­хо­ті­ли. Углук су­нув Пі­но­ві в зу­би фля­гу й при­му­сив ков­т­ну­ти яко­гось пе­ку­чо­го пит­ва. Пін за­каш­ляв­ся, йо­му ста­ло жар­ко, біль у но­гах ми­нув.

— Те­пер дру­го­го, — ска­зав Углук.

Ро­с­лий орк пі­ді­й­шов до Мер­рі та сту­со­нув йо­го но­гою в бік. Мер­рі за­стог­нав. Углук по­штов­хом вса­до­вив по­ло­не­но­го й зір­вав по­в’яз­ку з йо­го го­ло­ви. За­чер­п­нув з ви­дов­ба­ної ко­ро­боч­ки щось тем­не й по­мас­тив ра­ну. Мер­рі зой­к­нув і смик­нув­ся. Ор­ки за­плес­ка­ли в до­ло­ні і ра­діс­но за­ве­ре­ща­ли:

— Лі­ків бо­ї­ть­ся! Для ньо­го ж ста­ра­ю­ть­ся, а він... Гей‐гей, як ми з ним роз­ва­жи­мо­ся!

Од­нак за­раз їм бу­ло не до роз­ваг. Углук не ба­жав га­я­ти ча­су, а для цьо­го по­тріб­но бу­ло при­вес­ти до нор­маль­но­го ста­ну не­ві­ль­ни­ків. Лі­ку­ван­ня по­ді­я­ло швид­ко. Ко­ли Углук си­ло­міць влив у гор­ло по­ло­не­но­го па­ру ков­тків з фля­ги, пе­ре­рі­зав мо­туз­ки і під­няв Мер­рі, той уже міг сто­я­ти, і ра­на йо­му на­віть не бо­лі­ла, хо­ча тем­ний шрам на ло­бі за­ли­шив­ся на все жит­тя.

— При­віт, Пі­не, — ска­зав Мер­рі, з ви­кли­ком під­вів­ши го­ло­ву. — І ти теж ви­рі­шив про­гу­ля­ти­ся? Де ж ми від­по­чи­не­мо та під­жи­ви­мось?

— За­тк­ни пель­ку! — ряв­к­нув Углук. — При­три­май язи­ка, не смій­те ба­зі­ка­ти! А як­що хви­ця­ти­ся поч­не­те, па­ну про все до­по­ві­мо. Ось він вже вас при­гос­тить дос­хо­чу!

Мер­рі й Пі­на по­ве­ли на­різ­но. Бан­да по­ри­ну­ла у ву­зь­ку щі­ли­ну й ста­ла спус­ка­ти­ся до рів­ни­ни. Не­за­ба­ром по­ра­не­ні но­ги го­бі­тів сту­пи­ли на м’я­ку тра­ву.

— Те­пер пря­мо й пря­мо! — прок­ри­чав Углук. — На пів­ніч­ний за­хід. Луг­душ, пі­деш пер­шим.

— А що ро­би­ти­ме­мо, ко­ли сон­це вста­не? — збен­те­же­но за­го­мо­ні­ли пів­ніч­ні ор­ки.

— Йти­ме­мо, — від­рі­зав Углук. — А ви як ду­ма­ли? Ляг­ти на тра­вич­ку й за­че­ка­ти, по­ки Бі­ло­во­ло­сі за­ві­та­ють до нас на бен­кет?

— Нам при ден­но­му світ­лі по­га­но...

— Ні­чо­го, я йти­му ос­тан­нім, ви в ме­не як ми­лень­кі по­ска­че­те. Бі­гом руш, хто ще ба­жає по­ба­чи­ти рід­ні пе­че­ри. При­ся­га­ю­ся Бі­лою Ру­кою! Ні за що біль­ше не ві­зь­му цих гір­сь­ких ба­ра­нів на сер­йоз­ну спра­ву! Не­вже ні­ко­му бу­ло їх на­вчи­ти сол­дат­сь­кої спра­ви? Бі­гом, грім та блис­кав­ка! Бі­гом, по­ки ніч!

Бан­да по­нес­ла­ся дов­ги­ми стриб­ка­ми. Во­ни не до­три­му­ва­ли­ся ні­яко­го по­ряд­ку, штов­ха­ли­ся, ла­я­лись, але ру­ха­ли­ся швид­ко. До кож­но­го го­бі­та при­ста­ви­ли трьох ор­ків з дов­ги­ми би­ча­ми. Пін опи­нив­ся в хвос­ті на­тов­пу і з жа­хом ду­мав, чи дов­го змо­же ви­три­му­ва­ти цей ска­же­ний темп — у ньо­го вже до­бу і ріс­ки в ро­ті не бу­ло. Жар лі­ку­валь­но­го пит­ва ще да­вав­ся взна­ки, дум­ки га­ряч­ко­во кру­ти­ли­ся, й чо­мусь усе вви­жа­ло­ся об­лич­чя Блу­ка­ча. Ор­ки лі­во­руч, ор­ки пра­во­руч, ор­ки по­за­ду й на­в­кру­ги... важ­кі чо­бо­ти за­топ­ту­ють слі­ди ма­лень­ких не­взу­тих ніг... ой, чи змо­же на­віть до­свід­че­ний Слі­до­пит ро­зі­бра­ти­ся?..

Шлях пі­шов схи­лом, до за­па­ди­ни, де зем­ля бу­ла на­си­че­на во­ло­гою і пру­жи­ни­ла під но­га­ми. Тем­ні си­лу­е­ти гу­би­ли­ся се­ред гус­тих ви­па­ро­ву­вань.

— Гей там, по­пе­ре­ду, упо­ві­ль­ніть хо­ду! — грим­нув Углук.

Не­спо­ді­ва­но Пі­ну спа­ла на дум­ку чу­до­ва ви­тів­ка; він кру­то звер­нув, ви­кру­тив­ся з лап охо­рон­ця та май­нув у ту­ман так стрім­ко, що од­ра­зу роз­тяг­ся го­ш­с­ком на мок­рій тра­ві.

— Стій! Ку­ди?! — за­во­лав Углук. Під­ня­ла­ся ме­туш­ня. Пін ско­чив і пом­чав на­вман­ня. Ор­ки сха­ме­ну­ли­ся швид­ко, од­ні по­біг­ли на­в­здо­гін, ін­ші — на­в­пе­рей­ми. «Не втек­ти ме­ні, — ду­мав Пін. — А все ж та­ки по­тріб­но за­ли­ши­ти якусь по­знач­ку...»

Зв’я­за­ни­ми ру­ка­ми він на­ма­цав за­стіб­ку на ко­мі­рі пла­ща, ві­ді­рвав; во­ло­ха­ті ла­пи вже чіп­ля­ли­ся за йо­го пле­чі, але він встиг від­ки­ну­ти сма­раг­до­вий лис­ток Ло­рі­ену як­най­да­лі.

«Бу­де тут ле­жа­ти до кін­ця сві­ту, — по­ду­мав Пін. — І на­ві­що я це зро­бив? На­ші як­що й жи­ві, на­пев­не пішли за Фро­до...»

Дов­гий бич хльос­нув йо­го по но­гах й обід­рав шкі­ру зі щи­ко­ло­ток. Пін лед­ве втри­мав­ся від кри­ку.

— До­сить, — роз­по­ря­див­ся Углук. — Опу­да­лу но­ги ще бу­дуть по­тріб­ні. При­мусь­те обох біг­ти як слід. Би­чем тіль­ки під­га­няй­те. Але не ду­май, що де­ше­во за­пла­тив, — звер­нув­ся він до Пі­на. — Я то­бі цей фо­кус ще при­га­даю. А те­пер марш!

Від на­ступ­но­го від­різ­ку шля­ху в го­бі­тів ма­ло що ли­ши­ло­ся в па­м’я­ті. Во­ни біг­ли, біг­ли, біг­ли, на­ма­га­ю­чись не від­ста­ва­ти, їх хльос­ка­ли би­ча­ми, хльос­ка­ли вправ­но та охо­че, а як­що во­ни упо­ві­ль­ню­ва­ли біг, бруд­ні ла­пи під­хоп­лю­ва­ли їх і тяг­ли с